Національна економіка

Більшість сучасних дослідників корпорацій все ж зазначає, що акціонерні товариства також слід вважати корпораціями, оскільки більшість сучасних корпоративних структур має юридичну форму та організацію управління аналогічну до акціонерних компаній.

Акціонерне товариство (АТ) це об'єднання, що створене з метою задоволення потреб суспільства шляхом виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, діє як юридична особа, має статутний капітал, що складається з частин декількох власників, які несуть обмежену відповідальність за своїми зобов'язаннями, управляється спеціально обраними органами товариства, що відокремлені від власників, що дозволяє товариствам залучати фінансові та людські ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність і, таким чином, продовжувати своє функціонування, нагромаджуючи довгострокову економічну вартість шляхом підвищення вартості акцій i дотримуючи при цьому інтереси акціонерів та суспільства в цілому.

3авдяки вищевказаним можливостям АТ інтегрують акціонерний капітал, що дозволяє i спонукає до подальшого укрупнення бізнесу, тобто формування надфірмових утворень у формі інтегрованих корпоративних структур (1КС) відбувається процес багатоетапного взаємопроникнення одних компаній в інші шляхом взаємної участі в акціонерному капіталі, формами якого є створення холдингів, фінансово-промислових груп (ФПГ), фондових бірж, консорціумів, концернів, транснаціональних корпорацій (ТНК) тощо. Різниця між АТ та ІКС полягає фактично в тому, що останні є більш складними структурами, що часто зберігають юридичну і/або фінансову самостійність i створюються переважно на тимчасовій договірній основі. Так, розглянемо систематизовану класифікацію сучасних ІКС ( табл. 5.2.2.).

Таблиця 5.2.2

3а своєю внутрішньою архітектонікою та зовнішніми формами участі в розвитку національної економіки корпорації значно відрізняються від приватних та державних підприємств.

В силу своєї специфіки (табл. 5.2.1, 5.2.2), корпорації здатні об'єднувати під єдиним координаційним центром різні сфери господарської діяльності: по-горизонталі, по-вертикалі та конгломератно. Відповідно, корпорації можуть бути:

Горизонтально інтегрованими об'єднаннями об'єднання фірм, в руках яких концентрується більша частка виробництва певної сфери чи галузі.

Вертикально інтегрованими об'єднаннями сучасна форма концентрації капіталу великих корпорацій, за якої вони об'єднують послідовні стадії процесу виробництва, збуту тощо у певній сфері господарювання.

Конгломератами форма сучасних монополістичних об'єднань крупних корпорацій, яка характеризується повним проникненням у галузь чи несуміжні за своєю суттю галузі та сфери як за продукцією, що виготовляється, так i за виробничою технологією.

Їх структура не є тотожною первинним ланкам виробництва підприємствам за структурою взаємозв'язків між базисними економічними інститутами (табл. 5.2.3.).

Таблиця 5.2.3 - Характер взаємозв'язку базисних економічних інститутів у корпорації та на підприємстві

У структурі економічних взаємовідносин між структурними ланками корпорації також відбуваються значні зміни, оскільки ланками фірм та надфірмових утворень є не певні виробничі та управлінські одиниці, а цілі майнові та виробничі комплекси, що мають змогу бути самостійними організаційно-правовими формами господарювання. Так, наприклад, сучасні корпорації можуть включати такі блоки (рис.5.2.1).

Взаємовідносини між блоками вже не є конкурентними у повному розумінні даного поняття, вони є відносинами „материнськими або батьківськими", оскільки усі суб'єкти об'єднання мають єдину мету діяльності i дотримуються єдиної філософії на ринку. Так само, за умов стійкого корпоративного утворення рух ресурсів забезпечується не через ціновий механізм, а шляхом внутрішньо корпоративних контактів та домовленостей, тобто через систему внутрішньо корпоративних інститутів. Вони представлені у двох основних формах: як формальні інститути корпорації (внутрішня документація, офіційні договори та домовленості) та неформальні інститути (змови, неофіційні домовленості, погрози, шантаж, шпигунство).

Так, формальні інститути забезпечують внутрішню стабільність компанії, регулюють рух ресурсних потоків, встановлюють права та обов'язки сторін. Крім того, вони слугують основним джерелом інформації для формування інституту репутації компанії для громадськості, ЗМІ, органів влади, постачальників, споживачів, конкурентів, інвесторів. Вони гарантують законність діяльності компанії та забезпечують для іншої сторони надійність взаємовідносин з фірмою. Офіційні договори та домовленості прописують усю сукупність необхідних умов для забезпечення діяльності компанії: від строків домовленості та сторін, що беруть у ній участь, до питань ресурсних потоків, принципів управління, ціноутворення, стратегії i тактики договірних відносин.

Неформальні інститути досить часто застосовуються на противагу деяким формальним аспектам діяльності. Основна причина такого стану полягає в тому, що компанія-ініціатор (ініціатори) взаємовідносин не повинна апріорі звітувати про результати виконання домовленості, може легко обійти державне втручання нагляд за діяльністю компанії i зекономити на оформленні домовленості.

Змови без офіційного афішування умов домовленості можуть розглядатись в якості механізму забезпечення конкурентної переваги на ринку, особливо в умовах нестабільної ринкової ситуації, загрози з боку інших учасників даного ринкового сегменту чи держави. „Змовники" неофіційно встановлюють єдиний диктат па ринку шляхом маніпулювання цінами, товарним асортиментом, розповсюдженням „необхідної" інформації про конкурентів та власні фірми на ринку.

В результаті неофіційного згрупування кількох великих компаній у прагненні певним чином вплинути на ринок з метою реалізації власних інтересів у галузі, підгалузі, на ринковому сегменті відбувається формування так званого „ринкового вакууму", коли ринковий механізм витісняється корпоративними важелями впливу. Наприклад, якщо за умов ринкового саморегулювання компанії-змовники діяли окремо у політиці формування та підтримання певного рівня цін, то при змові вони можуть сформувати єдину ціну на товар чи ресурси, яка об'єктивно буде впливати на ціноутворення середнього та малого бізнесу, представленого на ринку даного товару чи ресурсу, відіб'ється на цінах постачальників, структурі попиту i пропозиції.

Наприклад, лідерство у цінах. Олігополісти i монополісти мають змогу координувати свою цінову політику, не вступаючи у пряму змову один з одним: коли компапія-лідер штучно занижує або підвищує ціну, інші фірми змушені роботи аналогічний крок, що не притаманно ринковому механізму з вільним ціноутворенням. Таким чином, ІКС здійснюють додаткову до власної господарської владу, тобто пануючи, управляючи, керуючи, організовуючи i контролюючи ситуацією у державі, створюючи її за рахунок цілеспрямованого впливу на суспільство i параметри виробництва i тим самим забезпечуючи собі стабільний прибуток та подальший розвиток.

Специфічним інститутом компанії, що поєднує в собі формальний та неформальний елементи її діяльності, частково відображені в документах та практиці укладання контрактів (формальні чи неформальні домовленості), є корпоративна культура. В сучасних умовах вона вже давно перестала уособлювати лише внутрішню архітектоніку компанії, перетворившись на „соціальний клей", який не просто „допомагає утримувати цілісність організації за рахунок створення прийнятних стандартів мислення i поведінки", а й забезпечує внутрішню i зовнішню інтеграцію, зв'язок між внутрішніми формами її прояву та механізмами зовнішнього позиціонування для зміцнення свого становища на ринку.

Вона поєднує в собі елементи організації внутрішнього життя фірми (моделі поведінки, фірмовий одяг, логотип, взаємовідносини керівництва з персоналом, філософія існування, внутрішні комунікації, стиль управління тощо) зі спосо6ами прояву її „унікальності" в зовнішньому середовищі. Ці спосо6и реалізації зовнішніх контактів є своєрідними каналами, що передають i отримують імпульси з зовнішнього середовища.

У дію вступає цілий комплекс форм зовнішнього прояву корпоративної культури, які вже не можна розглядати як окремі елементи структури компанії: маркетинг, стратегічне планування та прогнозування, корпоративна політика та корпоративні програми, що у своїй сукупності ведуть до формування єдиної конкурентної стратегії фірми на ринку i виступають основним засобом комунікації між нею та ринковими агентами. Вони є системою планомірного цілеспрямованого і, фактично, альтернативного впливу на ринкову та загальну економічну ситуацію в економіці країни та за її межами. Їх прояв не описується лише законами ринкового саморегулювання чи державного втручання в економічні процеси, він виходить за їх рамки як „внутрішньо триєдиний світ корпорації мікро-, мезоi макрорівні діяльності є нероздільними у цілях i стратегії існування фірми".

Так, якщо за ринкового саморегулювання основним джерелом інформації про попит, пропозицію та конкуренцію виступає ціна, то корпорація використовує в першу чергу „внутрішні резерви фірми" маркетингові стратегії та політику.

В рамках сучасної маркетингової стратегії корпорацій вирішуються такі задачі: постановка стратегічних цілей; формування ресурсів розвитку (матеріальних, фінансових, людських, технологічних, інформаційних); побудова i підтримка системи зовнішніх відносин корпорації; визначення най6ільш вигідних сфер діяльності; визначення „глибини" операцій, які можливо виконати власними зусиллями; побудова механізмів управління зонами бізнесу; побудова i розвиток відносин всередині корпорації (організаційної структури), яка б забезпечила ефективне виконання всіх вказаних задач; отримання об'єктивної інформації про насиченість ринку пропонованими, замінюючими i доповнюючими товарами i послугами; аналіз платоспроможного попиту, що пред'являється у сегментах ринку товарів i послуг субститутів; PR-акція, що розкриває природу продукту або сутність послуги, їх переваги на ринку аналогічних i заміщуючих товарів i послуг; формування корпоративної концепції (бачення компанії, „формула" її розвитку, поєднання цілей менеджменту, внутрішньої культури та зовнішнього позиціонування „душі" компанії); не лише дослідження ринку з метою пристосування до його умов, а й розробка активних, наступальних ринкових дій, формування попиту в необхідному для фірми напрямку. Тобто маркетингова стратегія фірми охоплює увесь комплекс інформації, що може надавати ринок, проте це не лише її адаптація до власної справи, а систематизований, постійний процес її якісної обробки i застосування як альтернативи ринку не пристосування до попиту, а його формування.

Реалізація регулюючого впливу корпорації здійснюється також через систему корпоративного управління та ієрархію фірми. 3а специфікою побудови ієрархічних відносин сучасні фірми та інтегровані бізнес-структyри не поступаються жодному підприємству. Поява компаній холдингового типу стала по суті інновацією в організаційній структурі фірми, що дала можливість об'єднати під началом єдиного стратегічного центру виробництво, фінанси, наукову діяльність, збут, забезпечила оптимізацію ресурсних потоків, створила умови для адаптації фірми та її підрозділів у приймаючих країнах та країнах базування, нарощення масштабів виробництва, диверсифікацію виробництва i розширення видової структури діяльності в рамках однієї компанії. Структура фірми стала більш гнучкою, адаптивною, рухливою i відкритою для активної взаємодії з зовнішнім ринковим середовищем.

Сучасні ІКС формують операційні підрозділи, департаменти центрального апарату компанії, міжнародні підрозділи та офіси таким чином, щоб вони могли забезпечити їм якомога більшу інформованість про стан ринку в динаміці як на національному, так i на міжнаціональному рівнях, де розташовані (або планується розташування) їх дочірніх підприємств, компанії-партнери, постачальники, реальні та потенційні конкуренти. В результаті компанія перетворюється на сукупність рухливих, автономних центрів розвитку, стратегічних зон бізнесу (С3Б, центрів інвестицій з єдиним координаційним апаратом (головна компанія).

3а своєю структурою та функціональною специфікою вони значно відрізняються від операційних груп та центрів прибутку, які характеризувались згрупованістю під єдиними стандартами фінансової, виробничої, збутової та інших видів діяльності, що визнавались абсолютно необхідними для успішного їх функціонування. Центри розвитку та С3Б це підрозділи корпорації, що мають закріплені за ними ресурси, власних конкурентів та власну стратегію розвитку i найчастіше працюють на зовнішній ринок (зовнішній збут товарів та послуг). Вони фактично представляють собою компанії в компанії, які А.Тоффлер називає адаптивними корпораціями напівпостійні конструкції, які доповнюються тимчасовими модулями, що легко перегруповуються в залежності від зовнішніх змін. Ці модулі можуть працювати одночасно в кількох сферах бізнесу, на різних рівнях функціонування ринку, мають широку автономію у прийнятті оперативних, тактичних i деяких стратегічних рішень, свій власний апарат управління, що значно розгружує центральний апарат корпорації.

Апарат вищого керівництва також змінює свою специфіку. Він спрощується i його функції зосереджуються переважно на реалізації та зміні загальної стратегії розвитку, контролі за С3Б та прийняттям рішень про їх утворення чи розгрупування, роботі над створенням корпоративних сервісних центрів, питаннях корпоративної стандартизації, налагоджені контактів з потенційними партнерами та підтримкою загальної філософії компанії в рамках її розгалуженої та децентралізованої структури.

В результаті змін в ієрархії та структурі сучасні корпорації з окремих конкуруючих між собою підприємств перетворились на динамічні пульсуючі мережі i кластери (див. рис.5.2.1.), що володіють основною інформацією про постачальників, клієнтів, конкурентів, законодавство, культуру, політичну ситуацію, рівень технологічного розвитку, перспективи та проблеми розвитку тих економічних регіонів, у яких вони представлені. Подібно до артерій у людському організмі по цим сіткам пульсує інформація, товари, послуги, ресурси, техніка i технології, оминаючи традиційний ринок з його принципами функціонування. Кожен структурний підрозділ компанії має вхід i вихід. Перший за6езпечуе взаємозв'язок з центральним апаратом i всією системою фірми, а другий налаштований на комунікацію з ринком. Таким чином, компанія не с замкнутою в собі, закритою системою, але в той же час основна маса всієї діяльності забезпечується внутрішньо корпоративними каналами, скорочуючи транзакційні витрати ринку.

Розширенню регулюючих впливів сучасних ІКС сприяють також контрактні відносини не лише у власній розгалуженій структурі, а поза її межами: з малим та середнім бізнесом, урядами країн, міжнародними економічними організаціями. У гонитві за найбільш вигідними ресурсами, технікою i технологією корпорації змушені виходити на ринок. Оскільки нарощення структури фірми має свої межі i не завжди може приносити вигоди, то компанії шукають нові способи організації своєї діяльності для вирішення стратегічних завдань розвитку. До таких форм контрактних відносин можна віднести: франчайзинг, патенти, ліцензії, договори про поставку ресурсів, спільні науково-технічні, конструкторські роботи тощо. У результаті укладання довготривалих контрактів з цілим рядом суб'єктів господарювання в економічній системі формуються потужні кластери, які об'єднують у собі конкуруючих виробників i постачальників з готовими до співробітництва джерелами фінансування, з органами державної влади та ДСЕ, суміжні та несуміжні сфери господарювання (горизонтальна та вертикальна організація сучасного капіталізму).

Кластер будується таким чином, щоб різні за своєю природою суб'єкти ринку працювали у єдиному напрямку Співнаправлена діяльність проявляється через створення спільної системи цінностей для всіх суб'єктів при одночасному прагненні отримати вигоди від контрактації. Ефект від діяльності кластерів в економіці описаний у теоріях промислового розміщення Вебера, теорії конкурентної стратегії Портера та теорії Маршалла. 3а ними фірми, органи державної влади, малий та середній бізнес, складові інфраструктури ринку досягають економії на витратах (часу та ресурсів) за рахунок нарощення просторової та функціональної кооперації, н рамках якої зовсім по іншому формуються попит, пропозиція, ціни i відбувається конкурентна боротьба. Так, наприклад, малий та середній бізнес у прагненні в6ерегти себе від експансії крупних фірм буде вдовольнятись будь-яким становищем у кластері (доля ринку, ціни, постачальники ресурсів), аби забезпечити собі подальшу діяльність у даному секторі це його вигоди в угоді.

В рамках таких структур конкурентні переваги забезпечуються за рахунок домовленостей між учасниками кластерів, взаємним обміном ресурсів та інформацією, врахуванням вимог іншої сторони при формуванні стратегій попиту i пропозиції, моделювання цін та товари i послуги. Таким чином ціни формуються не як результат прямої дії законів попиту i пропозиції на вільному ринку, а як результат офіційних чи неофіційних договорів між суб'єктами кластеру. А конкуренція частково витісняється за його межі i відбувається між тими суб'єктами ринку, які бажають увійти в структуру кластеру або, принаймні, зберегти свої позиції поряд з ним. Кожен з учасників кластеру розглядає членство в ньому як забезпечення власних конкурентних переваг, оскільки має здатність постійно розвиватись, забезпечений гарантованою підтримкою, інформований про стан ринку та економіки загалом, отримує додаткові джерела укладання взаємовигідних угод.

Таким чином, кластер як умовно стійке утворення широкого кола учасників інститутів підтримки, виробничих i комерційних структур, постачальників ресурсів, дистриб'юторів, урядів, науково-дослідних установ, громадських організацій дає синергетичний ефект як власне для себе, так i для кожного учасника окремо та економіки загалом.

Сучасні корпорації впливають на ринок не лише за рахунок використання його ж принципів та закономірностей функціонування, а й опосередковано через координацію діяльності державних органів влади. У літературі даний механізм прийнято називати корпоративним лобізмом.

Корпоративний лобізм це форма взаємодії влади та крупного бізнесу, що проявляється як прагнення останнього провести власні інтереси позаринковими способами з метою власних економічних інтересів. Він проявляється у таких основних формах:

просування власних лобістських інтересів в органи влади шляхом аргументації невідкладності та актуальності проведення певних заходів;

надання консультаційних послуг органам влади;

технічна допомога в зборі та о6робці інформації, участь у написанні документів та моніторинг виконання виданих актів;

просування „вигідних" кандидатур в органи влади;

участь у виконанні державних програм, управління державною власністю на договірних умовах.

Корпоративний лобізм об'єктивно існує як опосередкована форма впливу на ринковий механізм. І завдяки тому, що він не є узаконеною формою взаємовідносин влади i бізнесу, він складно піддається регулюванню з боку суспільних та державних інститутів влади, і, разом з тим, відкриває широкі можливості для варіювання альтернативами в межах цих взаємовідносин.

Використання корпоративного лобізму допомагає розширити межі власного зростання фірмі-носію лобістських інтересів, що проявляється як отримання додаткових ринкових переваг перед іншими учасниками ринку. А.Д.Берлін та Г.Е.Грігор, проаналізувавши концепцію конкурентних переваг М.Портера, прийшли до висновку, що кожна з них може бути забезпечена шляхом використання лобізму. Так, загроза входження на ринок нових учасників, ринкова влада постачальників ресурсів, ринкова влада споживача, загроза з боку товарів-замінників i необхідність добиватись вигідного становища серед конкурентів можуть бути усунені завдяки таким механізмам як: ліцензування, сертифікація продукції, адміністративний примус, додаткові норми i стандарти, контракти з державними постачальниками за нижчими за ринкову цінами, отримання права поза конкурсом на розробку сховищ, пільгові оренда, збут, зниження податкового тиску на лоббі, штучне обмеження попиту на товари, отримання преференцій перед іноземними фірмами, заборона певної реклами чи навпаки просування рекламних та інших маркетингових акцій фірми-лоббі тощо.

Тобто, лобіювання власне корпоративних інтересів в органах державної влади поряд із застосуванням вказаних вище форм регулюючого впливу фірм на ринок становить ніщо інше як спосіб коригування форм реалізації законів ринкового саморегулювання і, відповідно, його вплив об'єктивно по каналам економічної системи розповсюджується не лише на окремі сфери, ринки чи галузі, а на всю національну економіку.

Таким чином можна зробити висновок, що сучасні корпорації виступають потужними суб'єктами ринку. Їх сила, могутність проявляється двонаправлено: через систему внутрішніх та зовнішніх каналів кругообігу ресурсів. Це ринкова та загальна економічна влада корпорацій їх здатність „забезпечувати власну життєдіяльність, нарощувати власну вагу на зовнішньому та внутрішньому ринках, нав'язувати власні принципи i правила гри іншим учасникам ринку, поглинати чи відштовхувати на периферію більш слабких конкурентів, за можливості диктувати ринку свої ціни, реалізувати вплив на органи державної влади" і, в той же час, розуміючи власну залежність від економічної системи, поза межами якої їх існування позбавлене сенсу, „надавати право" на існування i розвиток прямо чи опосередковано усій сукупності економічних агентів.

Внутрішня влада над власними ресурсами компанії у поєднанні з додатковою господарською владою фірми над зовнішніми щодо неї ресурсними потоками, що проявляється у прагненні оптимізувати їх рух у потрібному для фірми напрямку, представляє собою, у кінцевому випадку, механізм корпоративного регулювання економіки, що проявляється як цілеспрямований прямий та опосередкований вплив на основні параметри суспільного виробництва: попит, пропозицію, ціну i конкуренцію з метою задоволення власних корпоративних та суспільних потреб, паза межами яких економічна система i всі її елементи позбавлені сенсу i не можуть існувати.

В Україні за роки незалежності було сформовано масштабний корпоративний сектор, що представлений АТ (ВАТ, ЗАТ, ДАК), ТНК, синдикатами, консорціумами, ПФГ та іншими ІКС понад 192368 структур.

Проте вони й до цього часу не спромоглись створити систему дієвих механізмів регулювання (координації) національної економіки. в Україні корпоративне регулювання має квазіформу:

На макрорівні діяльності корпорацій не дотримується практика взаємоузгодження інтересів суб'єктів корпоративних відносин через систему корпоративних інститутів та інституцій порушення норм, принципів, правил проведення загальних зборів акціонерів, розкриття корпоративної інформації, формування та діяльності органів управління компанії тощо;

Корпоративний лобізм не відповідає міжнародній практиці взаємозв'язків між владою i бізнесом i має форму „зрощення політичної та економічної влади" за допомогою владної підтримки на рівні держави i регіональних політичних еліт окремі фінансово-промислові групи активно втручаються в економічні процеси, приватизацію державних підприємств, ініціюють поділ економіки країни на сфери свого впливу..., створюють для „своїх" відповідні прикриття, пільгові умови функціонування;

Стратегія фірми досить часто не відповідає загальній стратегії роз-національної економіки вона переважно коливається на полюсі короткочасного швидкого збагачення за рахунок збільшення ринкової та економічної влади;

Приватизація та корпоратизація відбуваються з порушенням чинного законодавства;

Держава, виступаючи на перших етапах ринкових перетворень крупним акціонером, й до цього часу не розробила єдиної стратегії управління власними корпоративними правами. АТ зі значною часткою держави (понад 25%) мають найбільшу заборгованість по виплаті дивідендів, часто є збитковими. Про це свідчить динаміка надходжень до бюджету належних державі дивідендів від володіння корпоративними правами. Протягом останніх трьох років надходження податків від акціонерних компаній з часткою держави до бюджету зменшились майже у три рази; скоротились власні або чисті активи цих компаній (в 1,5 рази). Освоєння капітальних інвестицій державними акціонерними компаніями 3 часткою держави понад 50% було наступним: капітальне будівництво 0,12 млрд. грн., основні засоби 0,03, в інші необоротні матеріальні активи 0,02, в нематеріальні активи 0,01, інші інвестиції 0,17. В цілому капітальні інвестиції НАК i ДХК за 2005 рік у порівнянні 3 2004 роком зменшились на 95% i така тенденція спостерігається за всіма видами капітальних інвестицій;

Й до цього часу не існує систематизованої нормативно-правової бази та вітчизняних інституцій консультативного характеру (принципи, правила, кодекси) для врегулювання основних питань практики господарювання корпорацій, а також не врегульовано конфлікт між власниками дрібних та великих пакетів акцій, внутрішніх та зовнішніх інвесторів, проблем робітників-акціонерів та захисту їх прав;

Зв'язки корпорацій з науково-дослідними та іншими некомерційними за своєю суттю установами є нестійкими. Фактично, лише найбільші зрілі українські корпорації усвідомлюють необхідність такої активної співпраці з метою нарощення як власної конкурентоспроможності, так i її реалізації в національних масштабах та ін.

Є й ряд позитивних зрушень у практиці господарювання вітчизняних корпорацій, наприклад, ратифікація міжнародних договорів i концепцій щодо формування національних ТНК, участь деяких компаній у реалізації стратегій соціально-економічного розвитку національної економіки, спільна робота представників компаній, органів влади та науковців у розробці національних рейтингових оцінок корпоративного управління, проте вони не набули широкого розповсюдження та системного характеру.

Загалом же стійкість національної економіки повинна забезпечуватись загальною системою механізмів саморегулювання ринковим, державним та корпоративним механізмами регулювання економіки. Їх система в країнах з постіндустріальною економікою визначається як функціональна економічна система (ФЕС).

ФЕС це складна система сучасних механізмів регулювання економіки, що складається з сукупності підсистем координаторів економічної діяльності та соціального стану національних економік на принципах поєднання об'єктивних закономірностей розвитку економіки та продуманої планомірної політики. Взаємовідносини між підсистемами побудовані таким чином, щоб вчасно реагувати i завчасно попереджати значні диспропорції у господарській діяльності держави, тобто забезпечувати дотримання основних макроекономічних параметрів рівноваги національної економіки на всіх рівнях її функціонування. Лише за таких умов в економіці спостерігається стабільне економічне зростання та забезпечується Синергічний ефект від поєднання суб'єктивного та об'єктивного начал господарської діяльності суспільства.

Саме такий шлях має бути пріоритетом розвитку господарського механізму національної економіки України при переході на принципи функціонування сучасних змішаних систем, у напрямку до формування „нової" (інформаційної, постіндустріальної) економіки.

5.3 Державне регулювання економіки: бюджетне, податкове, фінансово-кредитне регулювання

Інститут держави як явище суспільного характеру вже досить тривалий період знаходиться під пильною увагою вчених. Найбільшу цікавість завжди викликали питання про те, які саме функції повинні бути закріплені за його бюрократичним апаратом, а які ні, якою є природа держави, якими мають бути межі між суспільством i державою i чи мають вони бути взагалі.

Протягом останніх двохсот років функції держави i її роль у суспільстві значно розширились, система механізмів державного регулювання соціально-економічних процесів стала більш структурованою, динамічною. Поштовхом до перегляду місця i ролі держави в економічній системі стала депресія 30-их років, що довела неспроможність ринкового механізму вирішувати ряд соціальних, екологічних, правових та суто економічних питань. Саме в цей період кейнсіанський напрям економічної науки обґрунтовує об'єктивну необхідність в активному втручанні, антикризовому регулюванні, управлінні макроекономічними процесами та соціальними явищами з боку держави.

В 50-60-ті роки на хвилі зростання нових ідей посилення соціальної та економічної політики, відбулося небачене раніше розширення діяльності уряду в таких сферах як охорона здоров'я, житлове будівництво, освіта, трудові відносини, екологічна відповідальність бізнесу, управління макроекономічними процесами, участь у розв'язанні міжнародних соціально-економічних проблем тощо. Подальші спеціалізація i кооперація праці, інтеграційні та глобалізаційні взаємозв'язки між країнами, поява транснаціонального бізнесу стали причиною посилення регулюючого впливу держави на економічну та інші сфери життєдіяльності суспільства.

Ринковий механізм регулювання має об'єктивний характер i є виправданим з точки зору забезпечення саме економічної діяльності (економічної свободи і демократії у взаємовідносинах між суб'єктами ринку), проте він не має таких всеосяжних взаємозв'язків i його закономірності не завжди є виправданими в інших підсистемах суспільства. Тут його дія обмеженою.

Як доводить історичний досвід людства держава це i є та особлива, універсальна інституція, що має публічну, державну владу та спеціалізований апарат для регулювання системи суспільних відносин загалом. Жодна з суспільних інституцій не спроможна підмінити роль держави у суспільстві (рис.5.3.1.) .

Рис. 5.3.1. Сфери впливу держави на складові суспільної системи

У курсі „Національна економіка" досліджується аспект державного регулювання та управління економікою.

Державне регулювання економіки є частиною господарського механізму національної економіки, який представляє собою 1) процедуру, процес впливу суб'єктів регулювання (ринку, корпорацій, держави) на спосіб i характер дій всіх суб'єктів економічної системи відповідно до розвитку їх внутрішньої суті, цілей, структури та місця в економічній ієрархії; 2) сукупність основних форм i методів координації елементів i підсистем господарського комплексу суспільства, а також використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації базових економічних відносин, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.

Відповідно, державне регулювання економіки (ДРЕ) це: 1) система прийняття рішень та практичного здійснення заходів та процедур, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та індивідів, що витікають з вихідних умов стану i розвитку національної економіки; 2) процес впливу державних органів влади на умови, способи, характер дій суб'єктів економічної підсистеми відповідно до стратегії загально національного розвитку Відмінною рисою державного регулювання економіки є те, що якщо ринкова координація шляхом тривалої еволюції дійшла до стану об'єктивно-раціонального збалансування показників національної економіки, то державне регулювання (як випливає з визначення) не містить у собі такого вбудованого механізму, i головною рисою його є комплексність, врахування та аналіз економічних параметрів, планомірність, продуманість i прогнозованість.

Об'єктивна необхідність ДРЕ викликана наступними причинами:

ринок не завжди спроможний був забезпечити постійний активний комплексний розвиток продуктивних сил суспільства: наука, освіта, охорона здоров'я, соціальний захист тощо;

екологічна криза i проблеми, пов'язані з безвідповідальною і неконтрольованою дією суб'єктів економіки;

неспроможність ринкового механізму забезпечувати рівномірний розвиток регіонів.. галузей національної економіки та розподіл ресурсів i благ;

необхідність формування координаційного центру управління та регулювання в умовах поглиблення процесів усуспільнення виробництва, тобто відносин спеціалізації, кооперації, комбінації, концентрації виробництва, поглиблення міжгалузевих зв'язків;

ускладнення відносин власності;

проблеми задоволення суспільних благ, що не зорієнтовані на ринковий попит;

ринок не спроможний самостійно подолати та компенсувати зовнішні ефекти від діяльності суб'єктів господарювання (екстерналії), оскільки вони є тими втратами або вигодами від діяльності, що не враховуються механізмом ціни;

необхідність проведення єдиної соціально-економічної політики;

нездатність ринкового механізму проводити єдину грошово-кредитну політику;

необхідність подолання соціальної напруженості та значної диференціації суспільних груп за доходами та ін.

Тобто, ДРЕ виникає тому, що ринок не може в принципі вирішувати чимало питань, оскільки реагує лише на потреби, що виявляються через попит на товари i послуги, а багато чинників, від яких залежить навіть сама його робота, ним не вимірюються. Це створення загальних умов життя суспільства, які не можуть бути викладені в суто економічних термінах ціни, конкуренції, попиту, пропозиції i прибутку, спрямування ресурсів поза економічними потре6ами суспільства тощо.

Об'єктами ДРЕ є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми та окремі елементи народного господарства, функціонування яких складно забезпечити або неможливо забезпечити дією ринкового механізму господарювання.

Суб'єктами ДРЕ виступають органи державної, місцевої та судової влади, побудовані за ієрархічним принципом, а також інші структури управління i регулювання, визначені національним законодавством, які здійснюють регулювання економіки на національному, регіональному i місцевому рівнях. Структура суб'єктів ДРЕ у всіх країнах є різною. Вона залежить від рівня розвитку національної економічної системи, геополітичного становища, історико-економічного розвитку, політичної ситуації, правлячого режиму, форми правління, форми державного устрою тощо.

В Україні суб'єктами ДРЕ виступають:

Президент України,

Верховна Рада України,

Кабінет Міністрів України,

обласні там місцеві органи виконавчої влади,

органи місцевого самоврядування,

органи державної та місцевої влади Автономної республіки Крим (АРК),

Національний банк України,

функціональні та галузеві міністерства,

органи судової влади (Господарський суд України, арбітражні суди тощо),

ради експертів при Органах влади та підприємствах ДСІ?,

спеціальні органи (наприклад, Антимонопольний комітет України,

Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, тощо).

Відповідно, ті проблеми, що не можуть бути вирішені суто за рахунок дії механізмів ринкового саморегулювання, делегуються суспільством державним органам влади, що мають чітку ієрархію i виконують специфічні функції для забезпечення стабільного стану національної економіки та суспільства загалом. У процесі своєї діяльності, не зважаючи на диференційованість виконуваних ними функцій, їх роль визначається напрямком загальнодержавної стратегії розвитку та сукупними загальнодержавними цілями економічного регулювання:

Цільова (стратегічна) функція державні Органи визначають найбільш загальні, спеціальні та специфічні цілі, плани i пріоритети економічного розвитку держави. Вони об'єктивуються у програмах загальнодержавного розвитку, регіональних програмах соціально-економічного розвитку, концепціях, постановах, бюджетах усіх рівнів тогц0.

Функція нормотворення (нормативна, законодавча) це функція, що дозволяє державі встановлювати нові, підтримувати визнані членами суспільства „правила гри" у сфері економічного розвитку. Вони мають директивний (примусовий), загальнообов'язковий характер. Можуть стосуватись як усіх членів суспільства, всіх суб'єктів господарювання, так i окремих їх категорій.

Стимулююча (стримуюча) функція держава формує систему регуляторів економічної реальності таким чином, щоб у певні моменти розвитку національної економіки стимулювати або стримувати певні аспектів її розвитку з метою їх руху у бажаних для суспільства напрямках.

Коригуюча (координуюча) функція полягає у постійному коригуванні державними органами влади руху обмежених економічних ресурсів з метою їх найбільш оптимального та рівного розподілу серед усіх членів суспільства (як тих, що реально є суб'єктами економіки, так i тих, що ними будуть чи вже зробили свій внесок у соціально-економічний розвиток національної економіки)., держава перерозподіляє ресурси для регулювання зовнішніх ефектів ринкової поведінки, формування пропозиції суспільних благ i послуг, загальної стабілізації національної економіки тощо.

Соціально-екологічна функція держава у силу своєї природи здатна найбільш повно впливати на процеси соціального розвитку, що нерозривно пов'язаний з наслідками економічної діяльності: соціальні виплати та гарантії, встановлення мінімального прожиткового мінімуму, пенсій, заробітної плати, механізмів розподілу національного доходу та національного багатства суспільства, встановлення системи екологічних нормативів та контроль за їх виконанням тощо.

Контролююча функція полягає в тому, держава має право здійснювати систему заходів щодо нагляду i контролю за виконанням встановлених норм i нормативів, різного роду стандартів i програм, що дозволяє коригувати плани економічного розвитку відповідно до отриманих результатів економічної діяльності.

Функція прогнозування полягає в тому, що держана здійснює постійну систему заходів щодо прогнозування наслідків та можливих варіантів подальшого соціально-економічного розвитку національної економіки. Державний економічний прогноз становить систему кількісних i якісних показників розвитку макроекономічної ситуації в країні на певний період, що охоплює формування структури економіки та соціальної інфраструктури, Обсягів i параметрів суспільного виробництва, зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Функція безпосереднього управління державним сектором економіки окрім регулювання загальнонаціонального економічного розвитку держава також реалізує функції безпосереднього управління підприємствами державного сектора економіки та процесами формування i розподілу суспільних благ. державний сектор економіки це комплекс господарюючих суб'єктів, органів та установ, які повністю або частково належать загальнодержавним та регіональним органам вдали (державні підприємства, державні акціонерні компанії тощо). По відношенню до цих підприємств держава виступає безпосереднім менеджером та керівником усіх процесів, що здійснюються у них. Особливістю державного сектора економіки є те, що він першочергово націлений у своїй діяльності не на отримання при6утку, а на задоволення суспільно необхідних благ, які не здатні забезпечити інші суб'єкти господарювання. Традиційно до таких благ відносяться енергоджерела (газ, електроенергія тощо), водні та земельні ресурси, дороги, садово-паркові території, будівництво дитсадків, участь у розвитку фундаментальної науки i освіти, охорона здоров'я, системами комунікацій тощо. Ці блага мають ряд особливостей, не притаманних благам, які отримуються від діяльності приватного та корпоративного секторів економіки: не можуть бути поділені на одиниці споживання та продані частками; їх важко виміряти у вартісному співвідношенні; вони споживаються усіма громадянами, не залежно від того платять за них чині; є не вибірковими у споживанні (усі члени суспільства мають рівні права у доступі до них), ці блага споживаються громадянами колективно, а також вони мають нульові граничні витрати (при збільшенні числа споживачів блага витрати на них не зростають), у будь якому випадку ці блага є суспільно значимими для розвитку та підтримання стабільного функціонування суспільства.

Захист конкуренції - держава виступає гарантом „чесної гри" між суб'єктами господарювання в рамках національного ринкового середовища та частково за його межами. 3 метою реалізації даної функції вона створює державні комісії та інші органи з питань регулювання цін, встановлення стандартів i а6межень діяльності у випадку монополій, застосування антимонопольного законодавства, державні закупівлі тощо.

Стабілізаційна функція її суть полягає в тім, щоб вчасно відслідковувати та виправляти процеси та наслідки інфляції, безробіття, зайнятості тощо з метою недопущення диспропорційного розвитку економіки та соціальної напруженості у суспільстві.

Мета, роль та функції ДРЕ проявляються через систему засобів i методів ДРЕ.

Методи ДРЕ - це способи впливу держави на усі сфери суспільного відтворення національної економіки, її функціонально-організаційну структуру, ринкову інфраструктуру, а також усі процеси та явища соціально-економічної реальності з метою створення чи забезпечення умов їхньої діяльності відповідно загальнонаціональної економічної стратегії розвитку. Їх можна класифікувати на правові, адміністративні, організаційні, економічні. Ряд дослідників також виділяє донорські, протекціоністські, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи ДРЕ, методи економічної мотивації та переконання.

Правові методи ДРЕ - це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються органами законодавчої та виконавчої влади з метою забезпечення сталого, цілісного та комплексного розвитку національної економіки держави. Вони носять загальнообов'язковий характер для усіх суб'єктів господарювання i е основою для реалізації інших методів ДРЕ.

Адміністративні методи ДРЕ - базуються на використанні примусу державної влади, засобах заборони або дозволу. Вони є необхідними у тих сферах, де застосування економічних методів є утрудненим, в ситуаціях порушення чи зловживання принципами ринкового саморегулювання або у періоди затяжних криз у суспільстві. Вони включають у себе заходи: організаційно-структурної перебудови, планові виробничі контракти з підприємствами, забезпечення суспільними благами, контролю за діяльністю монополій, охороною навколишнього середовища, соціального захисту населення, реалізації державних програм, механізми забезпечення національної безпеки країни тощо. Інструментами адміністративних методів є: укази, директиви, постанови судів, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, стандартів i нормативів, контроль за додержанням законів i правил та ін.

Організаційні методи ДРЕ - становлять елемент адміністративно-правових методів, так як реалізуються безпосередньо через їх дію i стосуються регламентації та змін організаційно-функціонального аспекту господарських процесів, елементів та підсистем національної економіки. Вони виступають прямим наслідком правових та адміністративних важелів державного впливу на економіку.

Соціально-психологічні методи ДРЕ - це методи, що носять умовно примусовий характер, оскільки прямим об'єктом впливу є свідомість громадян. Вони представляють собою методи переконання, морального впливу на психологію людей. Інструментами даних методи є, наприклад, публічні промови суб'єктів органів державної влади, заяви у 3МІ, ідеологія, реклама, антиреклама, пропаганда тощо.

Економічна мотивація і стимулювання - політика переходу від управління, заснованого на жорсткій ієрархії („по вертикалі"), до самоуправління („по горизонталі"). Інструментами виступають певні мотиватори, наприклад, система винагород, пільг, розширення меж економічної свободи тощо.

Донорські методи - засновані на принципах взаємодопомоги та взаємоучасті з боку держави у діяльності суб'єктів господарювання, що не спроможні самостійно подолати певні періоди криз тощо. Інструментами виступають дотації, субвенції, трансфертні платежі, податкові пільги, пільгові умови кредитування, державні замовлення га закупівлі та ін.

Протекціоністські методи використовуються з метою захисту інтересів суб'єктів національної економіки як у межах господарського комплексу держави, так i на міжнаціональному ринку для забезпечення економічної свободи та незалежності у виробленні та впровадженні національної економічної політики. Інструменти: квоти і ліцензії, митні тарифи, сприяння розвитку національної науки i техніки, захист від зовнішньої конкуренції, податкове навантаження, заборони певних видів діяльності, експортно-імпортна політика, жорсткі нормативи i стандарти та ін.