Національна економіка

Економічні методи ДРЕ головною метою мають створення фінансових та матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів національної економіки i визначати напрямки їх поведінки. На відміну від правових, адміністративних, протекціоністських, донорських та організаційних вони є непрямими методами ДРЕ. За їх допомогою можна впливати на загальноекономічну ситуацію в національній економіці: подолання наслідків та недопущення інфляції, стимулювання НТП, інвестиційної активності, реалізації платіжних балансів, зміцнення фінансово-кредитної та грошової систем, стимулювання підприємництва та ділової активності, створення умов мотивації виробництва, оптимальний перерозподіл ресурсів, підвищення ефективності ДСЕ та ін.

В основному вони носять неруйнівний характер, не обмежують економічної свободи, що визначається їх суттю забезпечити оптимальне функціонування господарської системи на принципах ринкового саморегулювання. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизації, норми обов'язкових резервів, ставки та форми заробітної плати та ін.

Економічні методи ДРЕ знаходять свій прояв у здійсненні бюджетного, податкового, фінансово-кредитного регулювання національної економіки.

Бюджетне регулювання допомагає здійснювати структурі перетворення в національній економіці, вирівнювати диспропорції між її складовими елементами, виконувати перерозподільну функцію держави, формувати i коригувати макроекономічні пропорції розвитку, знімати гостроту проблем інфляції та безробіття, вирішувати проблеми соціального характеру тощо.

Вихідним елементом для здійснення бюджетного регулювання є бюджет держави. Згідно Закону України про „Бюджетну систему України" бюджет це план утворення i використання фінансових функцій, які здійснюються органами державної влади. Його основним завданням е підтримка загальноекономічної ринкової рівноваги i стимулювання розвитку сфер суспільного відтворення та галузей національної економіки.

Бюджет України має трирівневу організаційну структуру: державний бюджет, бюджети районів (областей) та місцеві бюджети, в якій відображено основні напрямки бюджетних надходжень та видатків з бюджету на певний звітний період (як правило, на фінансовий рік). Він виконує наступні функції:

коригує структуру сукупного попиту;

перерозподіляє фінансові ресурси;

стимулює чи гальмує суспільне виробництво шляхом зміни умов та

системи оподаткування;

збалансовує бюджети усіх рівнів національної економіки;

визначає суб'єктів податкового навантаження та податкових пільг;

визначає структурі та функціональні зрушення в національній економіці;

визначає політику соціального захисту населення та загальну струтуру видатків бюджету.

Функціональна структура усіх бюджетних рівнів має дві частини: дохідну i видаткову.

У структурі видатків зведеного бюджету України виділяють наступні статті: кошти на фінансування національного господарства, соціального захисту населення, розвиток науки та освіти, фінансування НТП i перебудови ПЕК, розвиток соціально-культурної сфери, утримання державного апарата управління, соціальні виплати, ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС, погашення внутрішнього та зовнішнього державного боргів, а також інші статті видатків, що передбачені державним бюджетом України на певний фінансовий період.

Дохідну частину державного бюджету становлять різного роду податки та загальнообов'язкові платежі, серед них: податок на прибуток, ПДВ, акцизний з6ір, податок на дохід населення, надходження від приватизації державного майна, соціальні відрахування, амортизаційні відрахування, відрахування у фонд зайнятості населення, доходи від операцій з цінними паперами, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, частина зборів (у відсотках) з місцевих та обласних бюджетів та ін.

Співвідношення між функціональними частинами зведеного державного бюджету свідчить про загальний стан національної економіки країни, оскільки таким чином найбільш повно кількісно та якісно можливо встановлювати та аналізувати пропорції економічного розвитку економіки держави.

Так, якщо доходи до 6юджету перевищують його видатки, то маємо ситуацію профіциту бюджету: сталий економічний розвиток, вирівнювання диспропорцій між секторами та галузями господарського комплексу, ефективна податкова політика, зменшення витрат на погашення державного боргу, перехід на економічні аспекти економічної діяльності з удосконаленням системи соціальних гарантій та соціальної допомоги, зменшення темпів інфляції, нормальний розподіл ресурсів тощо. Аналогічно ефективний розвиток економіки, а саме її вирівнювання, спостерігається за умов балансу бюджету (рівень доходів дорівнює рівню видатків).

За умов перевищення видатків над 6юджетними надходженнями маємо ситуацію бюджетного дефіциту, що свідчить про неефективну державну соціально-економічну політику, зниження мотивації до економічної діяльності, соціальну нерівність, розбалансування господарського комплексу держави тощо.

Економічна наука визначає, що бюджетне регулювання може відбуватись у трьох напрямках, що дозволяють збалансувати як план національного розвитку, так i саму економічну систему в країні:

Щорічне збалансування бюджету за рахунок застосування адміністративних, правових та організаційних методів цей підхід є ефективним у короткостроковому періоді, у випадку значних економічних криз, проте його тривале застосування знижую загальну фіскальну, антициклічну, стабілізуючу політику держави, веде до узурпації економічної вдали політичними силами.

3баланеування бюджету протягом певного економічного циклу підхід полягає в тому, щоб здійснювати одночасне коригування як економічних явищ i процесів, так i бюджету країни, що забезпечує тісний взаємозв'язок економічної реальності та плану, який її відображає (принцип зворотного зв'язку).

Підхід з позицій функціональної ролі фінансів полягає в тому, що не слід постійно прагнути збалансування фінансового плану країни, а зосередити увагу на антикризовому регулюванні саме економічної системи суспільства, оскільки бюджет є індикатором економічного розвитку, моделлю її можливого та реального стану i не може відобразити усі причинно-наслідкові зв'язки в економіці.

Використання означених підходів окремо чи у їх певній модифікації дає можливість забезпечувати стале економічне зростання країни за рахунок акумуляції та перерозподілу національного доходу i національного багатства у певних пропорціях.

У тісному взаємозв'язку з бюджетним регулюванням перебуває податкове регулювання економіки.

Податкове (фіскальне) регулювання економіки є особливою формою державного регулювання економіки, яка реалізується завдяки постійному відслідковуванню та змінам, що вносяться у податкову систему національної економіки. Його матеріальною основою виступають фінансові ресурси, що накопичуються державним бюджетом та перерозподіляються через його канали серед усіх членів суспільства. Його сутнісною основою є фіскальна політика держави, що визначає загальні пріоритети податкового регулювання національної економіки.

Податкове регулювання дозволяє більш ефективно стимулювати економічне зростання, мотивувати суб'єктів економіки до здійснення економічної діяльності, організовувати перерозподіл доходів та координувати розподіл ресурсів у межах національної економіки.

Елементами, на які направлене податкове регулювання виступають складові податкової системи країни:

Суб'єкт оподаткування особа, на яку законодавчо покладається обов'язок здійснювати податкові платежі;

Платник податку особа, що реально несе податкове навантаження (сплачує податок);

Об'єкт оподаткування дохід чи майно, з якого відбувається нарахування податку;

База оподаткування та частина об'єкта оподаткування, на яку реально здійснюються податкові нарахування;

Ставка податку визначає величину податку на одиницю оподаткування;

Пільгові режими оподаткування;

Системи, типи i види податків.

Вплив на елементи податкової системи з боку держави відбувається за рахунок дискреційної фіскальної політики i політики вбудованих стабілізаторів.

Вбудовані стабілізатори це такі економічні механізми фіскальної політики держави, які здатні автоматично реагувати на зміну економічної ситуації 6ез необхідності прийняття спеціальних рішень для її коригування. До них належать: зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування, система соціальних виплат (по безробіттю, по боротьбі з бідністю тощо).

Та оскільки вони не здатні повністю забезпечити вирівнювання диспропорцій в економіці, держава застосовує також дискреційну фіскальну політику свідоме регулювання системи оподаткування та державних видатків з метою позитивного впливу на реальні обсяги суспільного виробництва, зайнятість, розподіл ресурсів, інфляцію та загальне економічне зростання національної економіки. Особливістю дискреційної фіскальної політики є те, що вона може не змінюватись протягом досить тривалого періоду економічного циклу, а от при зміні одного з елементів податкової системи одночасні зміни відбуваються в інших її елементах.

Одним з основних важелів податкової політики в умовах трансформаційних змін є так звані податкові пільги (стимулююча політика), що становлять досить потужний та ефективний засіб впливу на мотивацію та саму господарську поведінку суб'єктів національної економіки у бажаному для економіки напрямку. За умови збільшення податкового навантаження маємо справу зі стримуючою податковою політикою (наприклад, для регулювання діяльності монополій, захисту національних виро6ників та ін.)

Базовими умовами для вибору тієї чи іншої моделі фіскальної політики є такі фактори: рівень економічного розвитку країни, реальний рівень ВВІІ на душу населення, рівень стабільності національної економіки, економічний порядок та рівень розвитку ринкової інфраструктури, політична ситуація в країні, ідеологія, співвідношення форм власності, соціальна спрямованість економічної політики, економічна культура, ментальність нації, інтегрованість в міжнародну економіку.

Досвід розвинених країн свідчить, що у сучасних умовах податкові пільги є досить дієвим механізмом для стимулювання ПТП та впровадження його досягнень у виробництво, що визначає i загальний стан національної економіки на міжнаціональному рівні. Такі пільги передбачені як для малого, так i для середнього i великого бізнесу.

В Україні існує ряд проблем щодо політики пільгового кредитування, субсидіювання та податкових пільг бізнесу. Вона складається з двох основних підпроблем. Перша пов'язана з неефективною політикою зовнішнього фінансування суб'єктів господарювання: банківське, державне, система дезінвестицій. При цьому податковий фактор не розглядається з точки зору його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Також не враховуються такі фактори, як: галузь виробництва, форма організації бізнесу, обсяги діяльності підприємств, особливості законодавства про банкрутство, участь у високотехнологічному виробництві та інші важливі показники. Тобто, уваги потребує також податкове законодавство України, що за ставками податків на розподілений та нерозподілений прибуток підприємств не є стимулюючим фактором розвитку вітчизняного бізнесу.

Друга проблема пов'язана з внутрішніми джерелами фінансування вітчизняного бізнесу: принцип „зменшення рівня оподаткування", відсутність фінансового планування (бюджетування) на більшості підприємств, неефективна амортизаційна політика, переважання короткострокового кредитування над довгостроковим, низький рівень прибутковості, ризикова політика формування активів і пасивів без врахування принципів забезпечення фінансової piвноваги. Ці проблеми доцільно вирішувати одночасно, насамперед, шляхом проведення комплексної кредитної, фінансової, мотиваційної та податкової політики держави.

Фінансово-кредитне регулювання національної економіки -- це сукупність заходів держави щодо регулювання грошових відносин, які пов'язані з утворенням, розподілом, рухом i використанням фондів грошових коштів виробничого i невиробничого призначення з метою забезпечення держави, фірм, підприємств, організацій, фізичних осіб у грошових ресурсах.

Фінансово-кредитне регулювання охоплює цілий комплекс взаємовідносин між: структурними ланками національної економіки:

Фінансові відносини між державою i підприємствами, що реалізуються у взаємних фінансових потоках;

Між суб'єктами господарської діяльності, які реалізуються через систему кредитування, фінансування, інвестування, взаємних платежів, перехресне володіння акціями тощо;

Відносини всередині великих підприємств між їх частинами (корпорації, ФПГ, альянси та ін.), між головною компанією та дочірніми фірмами, між підприємством та робітниками тощо;

Між державою та соціально-культурними, екологічними та іншими органами, організаціями i установами як відносини субсидіювання, дотацій, податкових пільг, інвестування i кредитування останніх, міжбюджетні відносини;

Між державою i населенням щодо різних. загальнодержавних та спеціальних виплат, що здійснюються з державного та місцевого бюджетів;

Між бюджетними ланками зведеного бюджету держави;

Відносини між підприємствами i кредитно-фінансовими установами;

Між кредитно-фінансовими установами та державою.

Останні дві групи фінансових взаємовідносин тісно пов'язані розвитком та рівнем функціонування кредитно-фінансових установ національної економіки. До таких установ відносять: національний банк держави, його відділення, мережа комерційних банківських установ, інвестиційні компанії та фонди, кредитні спілки тощо.

Усі вони під керівництвом єдиного центру в особі Національного банку держави реалізують фінансово-кредитну політику національної економіки. Так, Національний банк регулює емісію паперових грошей, впливає на валютний курс, встановлює позичковий банківський процент, надає кредити та визначає пріоритети у кредитній політиці інших фінансово-кредитних установ, випускає цінні папери, впливає на рух грошових потоків i заощаджень. Використання цих інструментів ДРЕ дозволяє державі протистояти інфляційним процесам, впливати на рівень інвестицій та інвестиційну активність, впливати на рівень виробництва, зайнятості, споживання, здійснювати вплив на курс цінних паперів, забезпечувати стабільність національної грошової одиниці тощо.

Існує кілька напрямків здійснення фінансово-кредитної політики держави:

Кейнсіанський підхід -- передбачає зміну кредитно-грошової політики, що розгортається у сукупності заходів зі зміни резервів комерційних банків, процентної ставки та інвестиційної активності - мультиплікативна зміна номінального ЧНП (ВНП).

Монетарний підхід зміна резервів комерційних банків визначає зміни у грошовій пропозиції та структурі cyкyпного попиту, що веде зміни номінального ЧНП (ВНП).

Крім того. сама політика може визначатись як політика дорогих чи дешевих грошей.

Політика дорогих грошей передбачається за умови загострення інфляційних процесів у державі: Нацбанк збільшує норми резервів комерційних банків -- скорочується пропозиція грошей -- зростає процентна ставка -- інвестиційний попит скорочується -- зменшуються темпи інфляції.

Політика дешевих грошей застосовується в умовах безробіття і загальноекономічного спаду -- знижується резервна ставка нацбанку для комерційних структур -- зростає пропозиція грошей -- знижується процентна ставка та зростає інвестиційний попит -- зростає реальний ВНП (ЧНП).

Світова практика налічує безліч моделей i способів ДРЕ, що має на меті вирівнювання диспропорцій у національній економіці. Проте найбільшої актуальності вони набувають в умовах трансформаційних змін національних економічних систем, до яких відноситься i Україна. Серед основних факторів, що визначають провідне місце держави у встановленні економічних пропорцій на початкових етапах трансформацій, слід назвати:

недостатню розвиненість механізмів ринкового саморегулювання;

відсутність ринкової інфраструктури;

необхідність становлення системи інститутів та інституцій національної економіки;

необхідність забезпечення національної 6езпеки держави в умовах кризових перехідних явищ в економіці;

супроводження трансформацій значними темпами та рівнем інфляції, безробіття, структурним дисбалансом господарського комплексу;

необхідність вироблення стратегії загальнонаціонального економічного розвитку;

відсутність механізмів взаємоузгодженого функціонування рівнів національної економіки;

нестабільність національної грошової одиниці; відсутність мотивації до підприємницької діяльності;

перехід бізнесу в тінь та розвиток неринкових форм господарювання тощо.

ДРЕ, розробка i впровадження загальної стратегії розвитку національної економіки України пройшли ряд етапів:

1. 1991 -- 1994 рр. -- становлення національної системи ДРЕ. Цей період характеризувався зародковими процесами формування національного правового поля; нерозвиненістю державного апарату управління; відволіканням державних органів економічного регулювання від виконання притаманних власне їм економічних функцій у зв'язку з активними процесами приватизації та корпоратизації, на які було кинуто усі зусилля держави; недостатнім рівнем професійного економічного мислення у сфері державного менеджменту; відсутність навичок фахового використання важелів ДРЕ; відсутністю зворотних зв'язків між структурними елементами системи органів ДРЕ; відсутністю мотивації державних службовців до виконання соціальної ролі у суспільстві за рахунок мотивів власного збагачення „у владі" та ін. Так, наприклад, у 1993 році в Україні спостерігались найбільші темпи інфляції у світі у розмірі 10256% (гіперінфляція), реальна заробітна плата зменшилась у 3,28 рази.

2. 1995 -- 1998 рр. -- уповільнення та вирівнювання темпів приватизації, встановлення ідеологічних засад більш-менш оптимального поєднання ринкового саморегулювання з принципами ДРЕ; стабілізація та синхронізація взаємозв'язків між органами державної влади; формування основних елементів ринкової інфраструктури; підвищення рівня економічної освіченості та моральної відповідальності перед суспільством з боку органів державної влади; перехід від переважання адміністративних методів регулювання до впровадження економічних важелів та переваг індикативного планування та прогнозування макроекономічних показників розвитку економіки. В цей період іде вирівнювання темпів інфляції, стабілізація грошової одиниці національної економіки, оформлюються підвалини взаємовідносин з міжнародними економічними, екологічними та соціально-культурними, організаціями, зростає рівень реального ВВП, підвищуються соціальні виплати і заробітна плата .

З. з 1999 року і до тепер - період макроекономічної стабілізації і, хоч нерівномірного, проте поновлення економічного зростання, що має однією з причин налагодження більш-менш єдиної системи ДРЕ: остаточно сформоване коло суб'єктів та об'єктів ДРЕ, визначено основні його цілі та пріоритетні напрямки, йде прагнення узгодити державну координацію господарського життя з ринковими, корпоративними, міжнародними та суспільними регуляторами соціально-економічних процесів у національній економіці. Станом на 2005 рік Україна за розмірами сукупного ВВП (Intenational Тonetary Fund) посідала 53 місце серед країн світу, а серед країн Європи 23 місце. На теперішній час вдалось врегулювати проблеми значного бюджетного дефіциту, своєчасно йде оплата державного боргу, за офіційними даними рівень безробіття в державі наближається до показника „повної зайнятості" (5-8 %) (без врахування прихованого безробіття i без врахування вибіркових незалежних обстежень), хоч i повільно, але скорочується сектор тіньової економіки, налагоджуються взаємозв'язки між середнім, дрібним та великим бізнесом, між галузями та секторами економіки. 3'явились позитивні тенденції у наукомісткому секторі національної економіки (сектор високих технологій), активно формуються технопарки (27), бізнес-центри (404), бізнес-інкубатори (77), інноваційні фонди i компанії (398), кредитні спілки (1005) (станом на 1 січня 2007 року) тощо. Водночас інноваційно-інвестиційний прорив економіки України вимагає посилення та об'єднання зусиль держави, бізнесу та науки.

Проте, не зважаючи на ряд позитивних зрушень у ДРЕ в Україні значне коло питань залишається невирішеним. Не можна сказати, що ці проблеми не постають перед постіндустріальними країнами, проте їх гострота в Україні є більшою в наслідок продовження активних соціально-економічних трансформацій та затяжної політичної кризи. До таких питань належать:

перехід від аналізу та переймання західних моделей економічного розвитку до основ розробки cтpaтeгії саморозвитку національної економіки на цьому факті наголошують як визначні зарубіжні, так i вітчизняні науковці та політичні сили. 3вичайно, досвід розвинених країн та країн колишнього соціалістичного табору, що за макроекономічними показниками переважають над вітчизняними, є надзвичайно важливим. Проте усі без винятку національні економічні системи є унікальними у кожен момент свого розвитку за показниками потенціалу нації та усіх підсистем суспільства, ресурсним потенціалом, історією становлення суспільних відносин, менталітетом, геополітичним становищем тощо. Ці фактори є 6азою для формування стратегії соціально-економічного розвитку, а досвід інших держав с допоміжним фактором;

перехід до розширеного відтворення суспільного виробництва за динамікою основних макроекономічних показників національної економіки макроекономічні показники національної економіки є індикаторами її загального розвитку, на їх основі повинен здійснюватись комплексний аналіз стану економіки та розроблятись варіанти його поліпшення. Саме тому слід формувати не „потрібну" чи „красиву" систему макроекономічних показників, а таку, що відповідає реальному стану національної економіки;

активізація розвитку системи економічного, технологічного та соціального укладів суспільства невирішеним для України залишається питання раціонального розподілу та співвідношення різних технологічних укладів з урахуванням загально цивілізаційних тенденцій розвитку економічних систем. В Україні структура технологічного укладу не відповідає сучасним реаліям „інформаційної" економіки (економіки знань). Близько 58о/о виробленої в країні продукції припадає на 3-ій технологічний уклад, 38% на 4-тий. 3а показником фінансування НДДКР майже 70% коштів поглинає 4-й уклад, 23% 5-ий. Інноваційні витрати розподіляються наступним чином: 60% 4 уклад, 30% -3 уклад, 8,6% 5 уклад. Тобто політика „наздоганяючої модернізації", що була пріоритетною майже з середини 70-их років доводить свою неефективність i потребує доповнень та уточнень з дотриманням принципів демократичності, свободи підприємництва, визначення пріоритетності розвитку науки i техніки, їх комерціоналізації, лібералізації, підтримки інтелектуального капіталу державою та бізнесом тощо;

забезпечення гармонійного розвитку приватних, державних та корпоративних інтересів має бути забезпечене за рахунок формування раціональної системи координації та розподілу ресурсів (влади) у соціально-економічних процесах національної економіки, визначення меж та сфер, в яких доцільними є різні форми господарювання, формування мереж, кластерів, альянсів, здатних раціональніше поєднати інтереси різних суб'єктів економіки;

подолання проблем корупції та тіньової економіки пов'язані з формуванням раціональної податкової, фінансово-інвестиційної, промислової політики та стратегій оплати праці i підвищення рівня життя населення, що здатні забезпечити мотивацію вітчизняних ниро6ників до формування системи легального бізнecy та виходу « тіні»;

забезпечення політичної стабільноcтi держави, подолання проблеми зрощення влади та бізнесу насамперед через встановлення альтернативних варіантів розвитку національної економіки, реформування політичної системи, започатковане в Україні має бути спрямоване на утвердження таких правил і принципів політичної гри, на створенні такого інституційного середовища, щоб підтвердити позиції економічних та політичних суб'єктів, які, нажаль, й до сьогодні переймаються переважно вузькоегоїстичними інтересами в економічній політиці нації, i забезпечити розвиток політичного та економічного плюралізму і демократії. Лише за таких умов Україна стане на шлях формування та утвердження дійсних принципів економічної демократії та свободи.

Їх комплексне вирішення дасть можливість вивести національну економіку України на більш якісний рівень економічного та соціального розвитку, а також посісти належне місце у системі міжнародного економічного середовища.

5.4 Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні

Поняття малий бізнес в економічній літературі чітко не визначено. Але доведено, що він є невід'ємною складовою світової ринкової господарської системи як найбільш масова, динамічна, гнучка форма ділового життя. Перш ніж визначити поняття малий бізнес, необхідна розмежувати поняття підприємництво та бізнес, які співвідносяться між собою як специфічне i загальне. Тобто поняття бізнес більш ширше ніж поняття підприємництва.

Бізнес будь-яка діяльність, яка ведеться переважно традиційними методами з метою отримання прибутку.

Підприємництво систематична, ініціативна, самостійна, на власний ризик, інноваційна діяльність з виробництва продукції та надання послуг з метою задоволення потреб споживача і отримання прибутку.

Тобто вважається, що підприємництво повинно включати елементи новизни та ризику, а бізнес, орієнтований на отримання прибутку, може здійснюватись у будь-якій сфері діяльності.

Необхідно зазначити, що в часи панування радянської ідеології колективізму та державного регулювання економіки відбулася смислова деградація деяких основних понять i значень слів, лексичних одиниць іноземного походження, притаманних демократії i вільному підприємництву. Так, affair, що означає «важливий факт, подія, ситуація, діло (справа), підприємство» , в українській та російській мовах перекладалось як «афера» i асоціювалося з негативним явищем обману, незаконної дії та шахрайства. Adventure, має значення «ланцюг незвичайних, хвилюючих i досить небезпечних подій» перекладалося як «авантюра» i трактувалося як таке, що визначається як кримінальне явище. Так само негативне значення мали терміни «аитрепреиер» (entrepreneur), «бізнес» (busiпess), а також -- «спекуляція» (speculation), що означає роздуми.

Термін «eпtrepreneur» (антрепренер) у перекладах асоціювалось з поняттям «посередник», хоча за своєю суттю означає «підприємець», „eпtrepreneurship" (антрепренерство) -- з поняттям посередництва, хоча правильним є «підприємництво». Антрепренер за своєю суттю -- це той, хто започатковує підприємництво (справу, бізнес).

Термін «бізнес» , у перекладі з англійської, означає «справа», «діяльність». Бізнесом займаються з метою отримання стійкого i тривалого грошового доходу, вигоди, прибутку. Одержання прибутку -- головна потаємна мета бізнесу, але бізнес одночасно дозволяє енергійним, діяльним людям реалізувати свій талант, знайти i проявити себе, прикласти свої вміння та здібності до справи.

економічній літературі малий бізнес визначається як самостійна систематична діяльність громадян -- підприємців та малих підприємств на власний ризик з метою отримання доходу. Отже, малий бізнес є особливим сектором економіки, який утворюється сукупністю малих підприємств i тому є специфічною суспільною формою дрібного виро6ництва в умовах ринку.

світовій практиці критеріями визначення масштабів підприємств (малі, середні, великі) визнано: о6сяг капіталу, чисельність зайнятих, обсяг випуску. Законодавства різних країн встановлюють свою кількісну характеристику для того чи іншого виду підприємств.

Україні до малих підприємств відносяться підприємства, незалежно від форми власності, середньооблікова чисельність працюючих на яких не більше 50 осіб, а валовий дохід від реалізації продукції не перевищує 500 тис. євро на рік.

Але сутність малого бізнесу полягає не в кількісних характеристиках (чисельність працюючих та розмір валового доходу), а в тому, що він засновується на особистій праці власника та членів його сім'ї, а також на використанні найманої праці у поєднанні з виробничо-управлінською діяльністю господаря.

Таблиця 5.4.1 Роль малого підприємництва в національній економіці

МАЛЕ ПІДПРИЕМНИЦТВО
це: -- провідний сектор ринкової економіки; -- основа дрібнотоварного виробництва;
визначає: темпи економічного розвитку; -- структуру та якісну характеристику ВВП; -- ступінь демократизації суспільства;
здійснює структурну перебудову економіки;
характеризується: швидкою окупністю затрат; -- свободою ринкового досвіду; високою мобільністю; -- раціональними формами управління;
забезпечує: насичення ринку товарами та послугами; -- реалізацію інновацій;
формує: -- соціальний прошарок підприємців-власників; основу середнього класу;
сприяє: -- послабленню монополізму; -- розвитку конкуренції.

Роль i місце малого бізнесу (підприємництва) в національній економіці найкраще проявляється у властивих йому функціях, які набувають ще більшого значення для перехідного стану економіки. Вони полягають у наступному:

формування численних суб'єктів ринкового господарства, насамперед, створення ефективного недержавного сектору економіки, орієнтованого на попит, конкуренцію; симулювання ділової активності населення та утворення нової соціальної верстви підприємців-власників, які становлять соціальну базу економічних реформ, забезпечують стабільність суспільства;

сприяння процесам первісної демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку економічної конкуренції;

вивільнення державного сектору від виробництва нерентабельної для нього дрібносерійної, штучної продукції, що задовольняє індивідуальний, а не масовий попит;

розв'язання проблеми зайнятості, шляхом надання робочих місць вивільненим з державного сектору верствам населення;

сприяє процесам демократизації суспільства, тому що характеризується найбільш демократичними, раціональними формами його організації та управління;

орієнтація на місцевий (локальний) ринок та індивідуальний споживчий попит.

Усе це дає підстави зробити висновок, що функціонування малого підприємництва в ринковій економіці не є відокремленим. Взаємодіючи 3 великим та середнім бізнесом, з державним сектором, воно становить невід'ємний структурний елемент сучасної ринкової економічної системи.

Таблиця 5.4.2 - Переваги та недоліки малого бізнесу

Переваги малого бізнесу	Недоліки малого бізнесу
1. Низькі витрати на управління. Малі підприємства є тією частиною економіки, де найбільш послідовно проводиться принцип господарської	1. Малі підприємницькі структури є досить нестійкими. Статистичні дослідження проведені в США свідчать, що зi 100 фірм, що
самостійності i самоврядування, осво-	одночасно розпочинають діяль-
юються найрадикальніші шляхи акти--	нісгь, у перший рік свого існування
візації трудової діяльності колективу.	зазнають невдачі 2, в другий -- 17;
На таких підприємствах набуває по--	на третій рік перестають функціо-
Ширення поєднання професій i посад.	нувати близько половини фірм; а на
Це зумовлюється необхідністю у ряді	кінець п'ятого -- залишається 33%.
випадків взаємозамінювання у процесі	В Україні ситуація з малими під--
виробництва, що в свою чергу сприяє кращому використанню робочого часу, вдосконаленню професійних навичок.	приємствами є ще більш нестійкою.
2. Малий бізнес сприяє розвитку науки, технічному прогресу. Ви-	2. Великий комерційний ризик, пов'язаний із залученням осо--
Сока ефективність малого бізнесу у	бистих коштів. Як правило, під--
створенні нової техніки i технології досягається завдяки мобільності	приємці залyчаютъ особисті кошти, кошти родини, i в разі негативних
управління такими фірмами, швидки-	результатів, вони втрачають єдине
сті прийняття рішень, концентрації зусиль на одному напрямі, залученню висококваліфікованих спеціалістів, фінансовій підтримці великих фірм, які сподіваються використати результати малого бізнесу.	джерело існування.
Переваги малого бізнесу	Недоліки малого бізнесу
3. Не потребують великого старто-	3. Малий бізнес значно чутливі--
вбого капіталу, тому одразу починають	ший до економічних коливань,
виробництво, заповнюючи збіднілий	ніж великий, його розвиток за--
ринок, забезпечують додатковими до-	лежить від загальної макроеко--
ходами значну частину населення i	номічної стабільності в державі,
збільшують кількість робочих місць.	стану її економіки, рівня стабільності економічної кон'юнктури.
	Як показує світовий досвід, на стадії економічного спаду, в умовах економічної кризи частка малих підприємств, що банкротують
	у 2-5 разів більша, ніж у
	великих. Ці фактори впливають
	також і на кількість новостворених
	підприємств.
4. Висока оборотність ресурсів.	4. Слабка сприйнятливість до найновіших досягнень НТП.
5. Підприємця спонукає сильний варі--	5. Функціонування малих під-
ант мотивації до праці. В його основі	приємств значною мірою зале-
лежить найбільша серед усіх верств	жить від рівня інфляції. Високі
Економічно активного населення -- ма--	темпи інфляції є причиною для
Термальна зацікавленість у результатах	серйозних проблем у будь-якому
своєї діяльності, оскільки він несе по--	бізнесі. Особливо згубно вони
вну відповідальність за дані результа--	впливають на розвиток малих
ти. При чому, її повнота вимірюється	підприємств, оскільки розрив у
втратою власності i всього, що з нею	цінах на час придбання сирови-
пов'язане.	ни та реалізації продукції спричиняє для них значні фінансові труднощі.
6. Швидко реагує на потреби спожи--	6. На малих підприємствах нижча
Вача. Швидка переорієнтація вироб-	продуктивність праці i прихована
ництва на випуск нової продукції.	інтенсифікація за рахунок використання сімейної праці.

Успішний розвиток малого бізнесу в країнах із розвиненою ринковою економікою полягає в тому, що велике виробництво не протиставляється малому. Там дотримуються принципу кооперування великих та малих суб'єктів господарювання, при чому великі підприємства не пригнічують малий бізнес, а взаємодіють один з одним.



Таблиця 5.4.3 - Стан розвитку малого i середнього підприємництва (МСП) у різних країнах світу у 2005 р.

Країна	Кількість МСП, тис.	Кількість МСП на 1000 чол. населення	Зайнято в МСП млн. чол.	Частка МСП У загальній кількості зайнятих °/о	Частка МСП у ВВП,%
Великобританія	2630	46	13,6	49	50 53
Німеччина	2290	37	18,5	46	50 54
Італія	3920	68	16,8	73	57 60
Франція	1980	35	15,2	54	55 62
США	19300	74,2	70,2	54	50 52
Японія	6450	49,6	39,5	78	52 55
Росія	890	5,5	7,5	10,2	10 11
Україна	344,514	5,7	2,03	14,4	7,7

Фактори, що впливають на нестійкість малого бізнесу обмеженість фінансових ресурсів;

висока підвладність впливу ринкової кон'юнктури;

нестабільність доходів;

слабке сегментування власної частки ринку;

висока вразливість до несприятливих економічних факторів (інфляція, циклічні коливання, високий податковий тиск);

швидкість банкрутства;

конкуренція великих корпорацій;

вузьке коло споживачів i постачальників;

локальність ресурсних i збутових ринків;

великі фізичні та психологічні навантаження;

адміністративні перешкоди;

невизначене ставлення держави та брак підтримки з її сторони.

Основна суперечність малого бізнесу полягає між об'єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю малого підприємства, що виконує стабілізаційну роль у перехідній економіці та активізує інноваційну діяльність в умовах розвиненої ринкової економіки та слабкою життєздатністю суб'єктів малого підприємництва, особливою вразливістю їх щодо економічної кон'юнктури й тиску з боку великих корпорацій, а також адміністративних перешкод.

Головними формами розв'язання основної суперечності малого бізнесу є:

державна підтримка, яка включає правове фінансово-кредитне, матеріально-технічне, інформаційне та кадрове забезпечення;

інтеграційна підтримка, яка включає такі форми інтеграційних зв'язків великих та малих підприємств, як субпідряд, лізинг, франчайзинг, венчурне фінансування;

самоорганізація та кооперування малого бізнесу на політичних (громадські об'єднання підприємців, спілки, асоціації) та економічних (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи) засадах;

міжнародна фінансова та технічна допомоги.

Ці форми розв'язання основної суперечності малого бізнесу означають пом'якшення дії завдяки системі заходів, спрямованих на внутрішнє та зовнішнє середовище малого підприємництва.

Розвиток бізнесу, в тому числі i малого, в Україні стримується внаслідок:

складностей в одержанні кредитів та нерозвиненості системи гарантій і страхування діяльності малих підприємств;

нестачі кваліфікованих кадрів, здатних працювати в умовах ринку;

відсутності розгалуженої мережі організаційних і управлінських організацій, які надають малим підприємствам різного роду послуги;

бюрократичних перешкод, що примушують засновників підприємств оббивати пороги численних інстанцій.

Для розв'язання вищезазначених проблем в Україні необхідно здійснити ряд заходів:

по-перше, розробити єдину державну регуляторну політику у сфері підприємництва (створення належної нормативно-правової, методологічної бази впровадження регуляторної політики в Україні; усунення виявлених порушень державного регулювання підприємницької діяльності; перегляду регуляторних актів на відповідність принципам нормативного регулювання; координація діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів із застосуванням публічного обговорення);

по-друге, удосконалити податкову політику (знизити загальний рівень податкового навантаження та вирівняти податковий тиск на суб'єктів економіки за рахунок скасування більшості пільг i запровадження диференційованої шкали ставок оподаткування; впровадження спрощених методів оподаткування суб'єктів малого підприємництва, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва);

по-третє, сприяння розвитку малого підприємництва, як частини загальної соціальної та економічної політики України (визначення основних принципів, напрямів, форм i механізмів економічного та адміністративно-правового впливу з урахуванням державних інтересів та пріоритетів, розробка i впровадження програм мікрокредитування, використання фінансових ресурсів суб'єктами малого підприємництва законодавче закріплення фінансових механізмів, адаптація молоді до умов ринкової економіки, створення сприятливих умов для відкриття власної справи, залучення молодих підприємців до об'єднань підприємців та до громадського життя);

* по-четверте, запровадження механізму громадської підтримки малого підприємництва (громадські приймальні, колегії, метою яких є надання інформаційно-консультативних послуг).

Сприяння розвитку малого бізнесу -- одне з основних завдань державного регулювання економіки. В Україні прийнято закон «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21 грудня 2000р. №2157-III, затверджено указ президента України «Про спрощену систему оподаткування» від з липня 1998 р. № 727/98, указ президента України «Про державну підтримку підприємництва» від 12 травня 1998 р. № 456/98, указ президента України «Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва» від 22 січня 2000 р. № 89/2000, указ президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23 липня 1998 р. N9 817/98, указ президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 2 березня 1998 р. № 79/98.

Крім того в Україні створено Державний комітет з питань регуляторної політики i підприємництва, метою діяльності якого є розробка та удосконалення нормативно-правової бази з питань регулювання підприємницької діяльності, зокрема малого бізнесу. Цим комітетом щорічно розробляється план цій в межах національної програми сприяння розвитку малого підприємництва, з держбюджету виділяються кошти на його виконання.

Наприклад, станом на 1 січня 207 року на виконання заходів Національної програми з Державного бюджету України використано-- 1796,416 тис. грн., з них було витрачено комітетом з питань регуляторної політики i підприємництва 791,416 тис. грн. на проведення навчальних семінарів, конференцій, міжнародних зустрічей, відзначення Дня підприємця, i жодної гривні на фінансову підтримку підприємців.

Часткове відшкодування з місцевих бюджетів відсоткових ставок за кредитами отримали всього 255 суб'єктів малого та середнього підприємництва (в т.ч. 188 -- малі підприємства) із 295,109 тис. одиниць загальної кількості су6'ектів малого підприємництва (приблизно 0,01%).

3агалом слід відзначити, що малий та середній бізнес є невід'ємною складовою забезпечення сталого розвитку національної економіки. Він є найбільш рухливим та динамічним її елементом, невід'ємною складового інноваційної активності нації, формування прошарку активних інновативних, ризикових підприємців, середнього класу, що у сукупності з великим приватним, державним та корпоративним бізнесом формують „тіло" господарської системи кожної нації на принципах демократії та економічної свободи.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Що таке механізм ринкового саморегулювання?

У чому полягає сутність концепції невтручання держави в економіку?

Вкажіть якісні характеристики малого бізнесу.

Що таке ДРЕ?

У чому полягає суть фіскальної політики держави?

Які критерії віднесення до малого бізнесу використовуються в Україні?

У чому полягає сутність економічної свободи та демократії?

Які види корпорацій г найбільш розповсюдженими у сучасних економічних системах?

Що таке підприємництво?

Що представляє coбою корпоративний механізм господарювання?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Сучасні науковці визначають ринковий механізм як (можливо кілька варіантів відповідей):

а. Способи взаємозв'язку i взаємодії основних елементів ринку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції та основних економічних законів, що мають об'єктивну сутність.

b. Сукупність взаємопов'язаних економічних законів, елементів, що утворюють спосіб організації ринкової економіки як саморегульованої системи.

с. Механізми формування цін, розподілу i перерозподілу ресурсів та благ, взаємодія продавців та споживачів товару, регулювання обсягу i структури інвестицій, попиту i пропозиції на блага, механізм стимулювання

НТП, розвитку продуктивних сил i виробничих відносин у суспільстві.

d. Форму організації суспільного виробництва, за якої індивідуальні споживачі i виробники взаємодіють між собою з метою вирішення трьох основних проблемних питань економіки: що,для кого i як виробляти?

е. Як місце, де відбуваються акти обміну між основними суб'єктами економіки.

Економічні закони це:

а. Найбільш загальні економічні категорії, що відображають стійкі, постійно повторювані внутрішні, сутнісні, необхідні, причинно-наслідкові, постійних, всезагальні, якісні i кількісні взаємозв'язки між економічними явищами i процесами, взаємозв'язки, що властиві цим явищам та процесам.

b. Форми прояву економічних потреб людей.

с. Способи пізнання предмета економічної науки.

d. Логічні поняття, що відображають найбільш суттєві сторони економічного життя.

e. Логічні поняття, що відображають сутність окремих економічних явищ i процесів.

Які функції не виконує ціна в економіці (можливо кілька варіантів відповідей):

а. Вимірювальну

b. порівняльну

с. політичну

d. ідеологічну

е. інформаційну

Перерахуйте основні нецінові фактори впливу на величину попиту.

Рівноважна ціна встановлюється на ринку, коли:

a. Попит на товари та послуги перевищує пропозицію на них

в. Пропозиція товару перевищує попит на нього

с. Попит на товар рівний його пропозиції

d. На ринку відсутня конкуренція

е. Коли держава жорстко контролює рівень цін на товари та послуги

Суб'єктами ДРЕ в сучасних умовах виступають (можливо кілька варіантів відповіді):

а. Державні органи виконавчої влади

b. Державні органи місцевої влади

с. Органи державної влади зі спеціальним статусом

d. Органи судової влади

е. 3МІ

Які методи ДРЕ є переважаючими у країнах з адміністративно-командною системою господарювання (можливо кілька варіантів відповіді):

а. Економічні

b. Методи стимулювання та мотивації

с. Організаційні

d. Адміністративні

е. Відсутнє державне втручання в економіку

Корпорації найчастіше представлені:

а. Дрібними приватними підприємствами

b. Середнім бізнесом

с. Домашніми господарствами

d. Державними підприємствами

е. Акціонерними компаніями та над фірмовими утвореннями за участю різних власників у структурі володіння капіталу

ФЕС це:

а. Складна система сучасних механізмів регулювання економіки, що складається з сукупності підсистем координаторів економічної діяльності та соціального стану національних економік на принципах поєднання

об'єктивних закономірностей розвитку економіки та продуманої планомірної політики.

b. Одна з форм ДРЕ.

с. Механізм ринкового саморегулювання сучасних національних економік.

d. Система корпоративних механізмів регулювання економіки.

е. Один з типів національної економіки.

Підприємництво це:

а. діяльність з виробництва продукції, орієнтована на отримання прибутку;

b. діяльність в сфері сільського господарства, результати якої використовуються на власні потреби

с. самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку;

d. будь-яка діяльність. інноваційного характеру;

е. самостійна діяльність, метою якої є задоволення потреб споживача.



Розділ VI. Програмування та прогно3ування національної економіки

Основні поняття i терміни

* Аналітичний метод прогнозування; * Прогнозування цілі розвитку

* Анкетний метод прогнозування; об'єкта (побудова "дерева цілей»);

* Державна національна програма;

Державний прогноз економічного i загального розвитку;

Соціального розвитку національної * Програма охорони навколишнього середовища ООН-ЮНЕП;

* Динамічні моделі прогнозування; * Програма ТАСІС;

* Економіко-математична модель; * Проспекція прогпозукання;

* Економічна програма; * Ретроспекція прогнозування;

* Економічне прогнозування;

* Економічні моделі прогнозування; них моделей;

* Імітаційна модель прогнозування; * Сітьова модель прогнозування;

* Індивідуальні інтуїтивні методи * Статичні моделі прогнозування;

Прогнозування; * Структурна модель прогнозування;

* Колективні інтуїтивні методи * Факторні моделі прогнозування;

Прогнозування; * Формалізовані моделі прогнозування

* Комбінована модель прогнозування;;

* Прогноз; * Цільова комплексна програма;

* Програма; нічні програми;

6.1 Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки

Практично в усіх країнах з ринковою економікою здійснюється розробка державних програм. Програмування національної економіки з'явилося у світовій практиці в 30-ті р. ХХ ст. Першими на цей шлях стали: США Програма освоєння ресурсів річки Теннессі, Канада Програма освоєння районів Півночі, Японія Програма "Технополіс" i план реконструкції Японських островів.

Рівень державного програмування и різних країнах неоднаковий. Виходячи з досвіду розробки цільових i надзвичайних програм, у кінці 60-х років у ряді країн перейшли до загальнонаціонального середньострокового програмування, яке охопило всі найважливіші показники розвитку економіки. Піонерами в цій галузі стали Франція, Японія, Нідерланди, Скандинавські країни, Південна Корея. 3агальне економічне середньострокове програмування отримало розвиток також у Німеччині, Австрії, Іспанії, Фінляндії та інших країнах. У США загальнонаціональне програмування відсутнє, але широко використовуються цільові та надзвичайні програми. Різниця в ступені розвитку програмування в окремих країнах залежить від характеру й масштабів завдань, які ставить держава при здійсненні економічного та соціального розвитку національної економіки.

3а сучасних умов держава виступає ініціатором i організатором стратегічного науково-технічного програмування, розробки та втілення середньострокових i довгострокових програм розвитку галузей, що визначають науково-технічний прогрес, упровадження нових технологій.

Державна національна програма, розро6лена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства. Держава використовує всю систему економічних інструментів, що є в її розпорядженні (державні, що забезпечують гарантований ринок збуту й достатньо високі ціни, пільгові податки, прямі субсидії та субвенції), з тим, щоб забезпечити підприємствам зростання обсягів продаж i збільшення маси прибутку й тим самим спонукати їх брати активну участь у реалізації установок програми.

У Державній програмі відображаються:

аналіз сучасного стану національної економіки;

цілі та завдання розвитку;

макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти;

заходи, пов'язані з удосконаленням фінансово-грошової системи, банківської діяльності;

основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови;

науково-технічна діяльність, соціальний розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в результаті виконання наміченої програми;

загальні риси кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків;

заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності;

заходи щодо охорони навколишнього середовища;

основні напрями розвитку регіонів;

форми й засоби державного регулювання економіки.

Для реалізації стратегічного напрямку розвитку національної економіки слід розробляти та здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забезпечують значний економічний ефект i розв'язання соціальних завдань.

Програма це інструкція, принцип, орієнтир руху, а не операційна розкладка діяльності економічних агентів.

Економічна програма це система взаємопов'язаних i узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Державні цільові програми є обов'язковими як для звичайних агентів ринку, так i для державних органів управління.

3агалом програми поділяються на:

національні;

державні (міждержавні) (розро6ляються на довгострокову перспективу (10-15 років);

середньострокову перспективу від 3 до 5 років; та на наступний рік);

галузеві (міжгалузеві);

регіональні (відображають основні показники розвитку економіки регіону, враховують показники роботи підприємств, розташованих на відповідній території незалежно від форм власності);

цільові комплексні програми;

надзвичайні (розробляються в критичних ситуаціях стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, є короткостроковими, при їх реалізації вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання).

3а характером дії програми поділяються на:

спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (Державна програма розвитку вугільної промисловості України, Програма розвитку транспортного комплексу України, Державна національна програма "Освіта, Україна ХХІ ст.);

...