Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

У 1963 р., у відповідь на зростання незадоволення серед франкоканадців Квебеку своїм мовним становищем, було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Вона зосередила свою діяльність на вивченні рівня двомовності у федеральній адміністрації, ролі громадських і приватних організацій у намаганні поліпшити міжкультурні відносини. Співголовами Королівської комісії стали франкоканадець Анрі Л орендо, англоканадець Девідсон Дантон. Комісія складалася із десяти обраних комісарів - по чотири англо- і франкоканадці, та двох представників інших етногруп (польської та української). Після двох років роботи "комісія Лорендо-Дантона" підготувала попередню доповідь, у якій визнала, що проблема Квебеку не просто існує, а є найгострішою проблемою федерації. Зібраний комісією матеріал засвідчив, що франкофони не займають відповідальних посад у федеральних інституціях, мають гірші освітні можливості, знайти роботу їм важче ніж англофонам, а французька мова не належно захищена законодавством. Тож комісія рекомендувала федеральному урядові виправити ці недоліки, дотримуючись принципу "рівності двох головних мов і культур".

Конституційні дебати, під час яких помітне місце займало квебекське питання, вилились у підготовку восени 1964 р. т. зв. "формули Фултона-Фавро", названої так за прізвищами сенаторів, пропозиції яких склали суть документа. З 1965 р. федеральний уряд популяризував конституційну реформу, видавши з цією метою Білу книгу під назвою "Зміни до Конституції Канади". Однак, "формула Фултона-Фавро" не задовольнила прихильників максимального розширення провінційних повноважень Квебеку, оскільки оминала принцип національної рівності англо- та франкоканадців. Тож спроба ухвалити конституцію до 100-річчя Канадської федерації завершилася невдало.

Досить активною була політика Л. Пірсона на міжнародній арені. Канадські формування брали участь у миротворчих акціях. У 1964 р. Канада вивела свої війська із Заїру, що перебували там упродовж чотирьох років, утім того ж року скерувала військові відділи на Кіпр. Дуже непросто складалися стосунки Оттави і Вашингтона, особливо після приходу до влади у Білому Домі Л. Джонсона. Канадський уряд не приєднався до військової кампанії у В'єтнамі, що негативно позначилося на двосторонніх відносинах. Не сприяло канадсько-американським відносинам і запровадження Оттавою додаткового податку на фірми, контрольний пакет яких належав іноземним інвесторам. Та все ж фактор сусідства штовхав до порозуміння. У 1964 р. було укладено угоду про спільний розвиток району р. Колумбія, а в січні 1965 р. підписано канадсько-американську автомобільну угоду (Автопакт).

У 1965 р. уряд Л. Пірсона оголосив про проведення позачергових виборів, сподіваючись таки створити уряд більшості. Проте, парламентські вибори 6 листопада 1965 р., з невеликими відхиленнями, повторили результат попередніх виборів, дозволивши лібералам провести до Палати громад лише на два депутати більше (131 мандат). Канада опинилася з третім поспіль урядом меншості (1962,1963,1965).

Другий термін прем'єрства Л. Пірсона пройшов під знаком трьох важливих подій: реформування імміграційної системи, святкування 100-річчя федерації та відновлення конституційного діалогу. Попри певні імміграційні перепони, кількість населений Канади, починаючи з 1961 р., збільшувалась у середньому на 1,8% щорічно. Зростаюча економіка вимагала нових робочих рук, тому з 1967 р. імміграція із країн, що розвиваються, стала частиною імміграційної політики. Уперше було впроваджено бальну систему визначення професійної кваліфікації та знання мови. Тоді ж фактично знято перешкоди для переселення до Канади євреїв і китайців. Ці нововведення суттєво змінили структурний склад та етнічне походження канадської імміграції. Якщо у 1966 р. близько 87% іммігрантів прибули до Канади із Західної Європи та США, то у 1970 р. понад половину прибулих складали вихідці з Гаїті, Філіппін, Індії, Гонконга.

До сторіччя Канадської федерації, помпезно відзначеного у 1967 р., було приурочено низку подій: засновано найвищу нагороду держави - Орден Канади, Монреаль прийняв всесвітню міжнародну виставку Експо-67, у Вінніпегу стартували V Панамериканські ігри, відбувся візит британської королеви Єлизавети II. Проте святкова ейфорія поблякла після скандальних відвідин Канади президентом Франції Ш, де Ґоллем. Увечері 24 липня 1967 р., виступаючи перед монреальцями, Ш. де Ґолль неоднозначно заявив: "Від імені древньої країни, від імені Франції, я вас сердечно вітаю f,..] Цього вечора і протягом усієї моєї подорожі я перебував у такій самій атмосфері, яка була під час Визволення /.../ Хай живе Монреаль! Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек! Хай живе Французька Канада і хай живе Франція!".

Наступного дня Л. Пірсон, ознайомившись із стенограмою виступу французького президента, назвав заяву лідера Франції неприйнятною і такою, що заохочує до активних дій квебекських сепаратистів. У спеціальному урядовому комюніке зазначалося: "Народ Канади ~ вільний народ. Кожна провінція Канади ~ вільна. Канадці не потребують, щоб їх визволяли [...] Канада залишатиметься об'єднаною і дасть відсіч спробам підірвати її єдність9. Зважаючи на скандальність ситуації, 26 липня 1967 р. Ш. де Ґолль скасував запланований раніше візит до Оттави. Відносини між двома країнами на деякий час погіршились. Упродовж двох років жоден французький міністр не відвідував Канаду з офіційним візитом.

За умов, коли суб'єкти федерації і передусім Квебек, почали претендувати на підвищення свого значення у внутрішньополітичному житті Канади, було узгоджено, що роль вищого органу для обговорення конституційних питань виконуватиме Конституційна конференція глав федерального та провінційних урядів. 5-7 лютого 1968 р. відбулася перша така конференція, на якій головна дискусія розгорнулася між прем'єр-міністром Квебеку Даніелем Джонсоном (1966 - 1968), котрий захищав автономний статус провінції, та федеральним міністром юстиції П'єром Трюдо, який обстоював централізаторську позицію Оттави. Квебекський прем'єр виступив із закликом негайно опрацювати нову конституцію, заявивши: "Рівність або незалежність, нова конституція або сепарація". Він пропонував змінити федерацію з десяти провінцій на конфедерацію з двох націй-засновниць Канади. Однак федеральний центр таку пропозицію відкинув.

Відзначивши сторіччя федерації без нової конституції, головні політичні партії країни провели зміну своїх лідерів. У вересні

1967 р. керівником Прогресивно-Консервативної партії став Роберт Стенфілд, а наприкінці року і Л. Пірсон оголосив про своє рішення піти у відставку з посади глави Ліберальної партії. Провал податкового законопроекту під час голосування в Палаті громад 19 лютого

1968 p., який Л. Пірсон назвав у мемуарах "чорним понеділком", фактично означав вотум недовіри урядові. 4-6 квітня 1968 р. Ліберальна партія провела з'їзд, на якому новим лідером обрала 48-річного франкоканадця, колишнього редактора популярного франкомовного часопису "Cite libre", спадкового мільйонера, харизматичного політика "нової хвилі" П'єра Елліота Трюдо. Його талант полеміста, ерудиція та спортивність викликали симпатії у багатьох канадців, що переросло у т. зв. атмосферу "трюдомапії". Одягаючись наперекір усім офіційним протоколам та вдаючись іноді й до ненормативної лексики, П. Трюдо став ідолом канадської молоді.

Популярність лібералів і особисто П. Трюдо пояснюється також обіцянками вирішити нагальні проблеми: скоротити розрив між багатими й бідними, поліпшити добробут канадців, звільнити канадську економіку з-під залежності від США, вирішити проблему Квебеку. Ставши новим прем'єром, П. Трюдо негайно оголосив про розпуск парламенту і проведення позачергових виборів. Метою своєї діяльності він задекларував створення "справедливого суспільства", а в національному питанні дотримувався принципу "Одна держава - одна нація". Програма лібералів знайшла підтримку на виборах і ліберали отримали більшість у парламенті -154 мандати з можливих 265.

П. Трюдо докорінно перекроїв систему політичних пріоритетів в Оттаві. Його уряд поставив на перший план довгострокові перетворення в сфері національної політики й управління країною. Із часом вони принесли Канаді багато позитивного, проте супроводжувались частими і глибшими, аніж раніше, конфліктами з провінційними властями, громадськістю і правлячими колами США. П. Трюдо послабив бюрократичну регламентацію партійного життя, розширив демократичні процедури функціонування політичного механізму. Більше прав отримали регіональні осередки Ліберальної партії. Віковий ценз членів партії було знижено з 21 до 18 років. Загалом кількість його однопартійні в на початку 1970-х рр. сягнула рекордної кількості - 500 тис. осіб. П. Трюдо активно працював над вдосконаленням центральної виконавчої влади. Йому вдалося вирішити досить серйозні завдання: значно обмежити самостійність міністрів і міністерств, порушити традицію незмінності федеральної бюрократії, контингент якої прем'єр планомірно розчиняв молодими фахівцями, часто франкоканадського походження. Це, на його думку, мало зміцнити єдність держави.

9 липня 1969 р. федеральний парламент надав французькій мові статусу офіційної. Документ передбачав запровадження французької поряд із англійською мовою у федеральних установах Канади й усіх районах держави, де частка франкоканадського населення складала більше 10%. На підставі рекомендацій Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності, П. Трюдо оголосив про початок проведення політики багатокультурності, що передбачала підтримку всіх культур, а не лише англо- чи франко-канадської, допомогу в подоланні бар'єрів у процесі повноцінного входження у канадське суспільство, стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма культурними групами держави в інтересах національної єдності.

За урядування П. Трюдо проблема Квебеку сягнула піку свого загострення. В умовах краху світової колоніальної системи виникла концепція, згідно з якою франкоканадці є також поневоленою нацією чи колонією. Аби привернути увагу до франкоканадського національного питання, ліворадикальна організація Фронт Визволення Квебеку (ФВК) вдалася до низки терористичних актів. Об'єктами нападу стали федеральні установи "колоніальної влади", у тому числі підприємства, на яких практикувалася дискримінація франкомовних робітників. Бомби закладались у поштові скриньки квебекських політиків-федералістів, а також у велелюдних місцях (книгарня Манільського університету, Монреальська фондова біржа тощо). Члени організації підірвали пам'ятники британській королеві Вікторії й завойовнику Нової Франції генералу Джеймсу Вулфу.

Новим випробуванням для федеральної влади стала т. зв. "жовтнева криза": 5 жовтня 1970 р. члени ФВК викрали із власного помешкання британського торгового емісара Джеймса Кросса. Це було перше політичне викрадення в історії Канади. 10 жовтня 1970 р. вчинено ще одне гучне політичне викрадення - цього разу міністра праці й імміграції в уряді провінції П'єра Лапорта, котрого згодом знайшли убитим. Два викрадення упродовж одного тижня змусили канадські правоохоронні органи посилити заходи безпеки. Війська федерального уряду взяли під охорону будівлі державної ваги, а також усіх міністрів та парламентаріїв. Уряд відмовився вести переговори з викрадачами і запровадив у дію Акт про заходи воєнного часу 1914 р. У Квебек було скеровано федеральні війська, а квебекська поліція здійснила понад 450 арештів радикальних сепаратистів. Лише на початку грудня 1970 р. поліція звільнила Дж. Кросса, після чого військовий стан був замінений на тимчасові заходи громадського контролю. Мережу ФВК вдалося ліквідувати у 1971 р. і з того часу рух за незалежність Квебеку набув виключно мирного та демократичного характеру.

Оговтавшись від "жовтневої кризи", Оттава відновила конституційні переговори. їхньою кульмінацією стала федерально-провінційна конференція прем'єр-міністрів у червні 1971 р. в м. Вікторія (Британська Колумбія). На ній було вироблено т. зв. "Канадську конституційну хартію", що передбачала модернізацію Акта про Британську Північну Америку 1867 р. Документ містив пункт про визнання двох офіційних мов, надавав право провінціям обирати суддів Конституційного суду Канади, передбачав за Квебеком право конституційного вето. Однак прийняття "Хартії Вікторії" за конституційну основу заблокував квебекський прем'єр Робер Бурасса (1970 - 1976), що послався на недостатні гарантії контролю над соціальним розвитком провінції.

На зламі 1960 - 1970-х рр. відбулися значні зміни у зовнішній політиці Канади. П. Трюдо, за словами німецького канцлера В. Брандта, зумів допровадити свою країну до центру світової політики. 25 червня 1970 р. ліберали запропонували на розгляд парламенту Білу книгу "Зовнішня політика для канадців". У ній було викладено основні цілі зовнішньої політики Оттави у всіх регіонах світу, та не було, як раніше, окремої частини, присвяченої відносинам із США. У серпні 1971 р. американська адміністрація Р. Ніксона запровадила протекціоністські заходи проти канадського імпорту. У результаті такого кроку зріс дефіцит зовнішньоторговельного балансу Канади та погіршились відносини з південним сусідом. Канадський уряд офіційно висловив "жаль" із приводу бомбардувань американцями Лаосу та В'єтнаму. У 1972 р. з території Канади виведено американські ядерні ракети "Бомарк". Незабаром обмежено кількість американських фільмів та музичних програм, що транслювалися на канадському телебаченні. Проте вплив США на Канаду й надалі залишався значним. П. Трюдо з цього приводу зазначав: "Жити на одному континенті з США, - те ж саме, що спати поруч із слоном. Він може не помітити вашої присутності, однак ви кожного разу відчуватимете його порух".

Залишаючись вірною своїм союзницьким зобов'язанням у межах НАТО та двостороннім угодам із США в галузі оборони Північної Америки, Канада все ж активно виробляла власну зовнішньополітичну стратегію, що отримала назву політика "третьої альтернативи" або створення противаг. Уряд П. Трюдо дещо обмежив співпрацю з НАТО, тимчасово призупинив зростання воєнного бюджету, на 22% скоротив чисельність збройних сил Канади. У 1970 р. Оттава встановила дипломатичні відносини з Китаєм, а в травні 1971 р. П. Трюдо, першим із канадських прем'єрів, із 12-денним візитом відвідав СРСР, побувавши і в Києві. Протистояння з Москвою на деякий час перенеслося на хокейні майданчики, вилившись у 1972 р. у суперсерію з восьми матчів (із значним політичним підтекстом), у якій канадці здобули чотири перемоги та одного разу зіграли унічию.

Захоплений зовнішньою політикою, структурними змінами в центральній владі та вирішенням проблеми Квебеку, П. Трюдо в перший свій прем'єрський термін відносно мало уваги приділяв питанням економіки і соціального розвитку. Уряд лібералів намагався знизити наростаючу інфляцію випробуваним шляхом - гальмуванням економічного росту, що незабаром спричинило згасання економічного буму і збільшення кількості безробітних. Прем'єр не зумів порозумітися з фермерами Степових провінцій, котрі скаржилися на зменшення цін на зерно у 1969 та 1970 рр. Економічний спад початку 1970-х рр. багато хто з виборців виводив із невпевненого керівництва П. Трюдо, що призвело до втрати партією парламентської більшості в результаті виборів 30 жовтня 1972 р. Ліберальна партія отримала 109 мандатів проти 107 у консерваторів. Відтак, довелося формувати уряд меншості, заручившись підтримкою НДП.

Влітку 1973 р. Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) підняла ціни на нафтосировину, чим спровокувала світову економічну кризу. Не погоджуючись на те, щоби Західні провінції Канади продавали нафту всередині держави за цінами, встановленими ОПЕК, уряд П. Трюдо заморозив внутрішні ціни на нафту і газ, та у 16 разів збільшив мито на їх вивіз до США (з 0,4 до 6,4 дол. за барель). У відповідь уряди Саскачевану і Альберти стали погрожувати взяти нафтовидобуток повністю під свій контроль і припинити постачання нафти в центрально-східну Канаду. Федерально-провінційні незгоди дали поштовх відцентровим тенденціям у західній Канаді. У 1974 р. нафтопромисловець Дж. Рудольф заснував Асоціацію незалежної Альберти, тоді ж у Британській Колумбії виник Комітет за незалежність Заходу.

Результатом федерально-провінційних перемовин став компроміс - федеральний уряд пообіцяв, що доходи з експорту нафти підуть на потреби нафтовидобувних провінцій, а ті, натомість, погодилися скоротити експорт до США. Як противагу іноземному капіталу було створено державну нафтову компанію "РеСю-Сапасіа" та Агенцію з перевірки іноземних інвестицій (1974). На хвилі нафтових суперечок уряд П. Трюдо втратив підтримку НДП, що призвело до нових виборів 8 липня 1974 р., на яких ліберали здобули впевнену перемогу (141 місце в Палаті громад проти 95 у консерваторів).

Головна увага нового уряду П. Трюдо відтепер була спрямована на подолання економічної кризи 1973 - 1975 рр. Інфляція сягала позначки 14%, зросли ціни, уповільнилося зростання ВВП: у 1973 р. - 6,8%, 1974 р. - 3,2%, 1975 р. - лише 0,6%. Безробіття у грудні 1975 р. склало 7,1%. Уряд був змушений вдатися до непопулярних заходів: обмежив допомогу безробітним, суворішими стали вимоги до тих, хто бажав іммігрувати до Канади. 14 жовтня 1975 р. запроваджено контроль над цінами і доходами, який діяв упродовж трьох років. Функції контролю над заробітною платою отримало спеціально створене Антиінфляційне управління.

Новим випробуванням для лібералів стали організація та проведення у 1976 р. в Монреалі XXI літніх Олімпійських Ігор. Уряд зазнав гострої критики за перевитрату бюджетних коштів на будівництво комплексу спортивних об'єктів. Монреальську Олімпіаду досі вважають найдорожчою в історії. Початкова вартість будівництва оцінювалась у 300 млн дол., однак, витратили в одинадцять разів більше, причому низку споруд так і не добудували. Олімпійські приготування перекрили фінансові можливості не тільки Квебеку, але й всієї Канади. Не додав настрою організаторам змагань і демарш 28 африканських країн, які відмовилися брати участь у Монреальській Олімпіаді, протестуючи проти участі в Іграх команди Нової Зеландії, спортсмени якої провели матч із регбі з командою ПАР, у якій на той час процвітала расова дискримінація.

У 1970-і рр. чималої гостроти набуває індіанське питання, що пов'язане із масовим виходом індіанців із резервацій. Пристосування до нових умов життя видалося болючим, посиливши рух за громадянські права. Виразниками інтересів корінних народів стали Національне братство індіанців (НБІ) та Рух американських індіанців, що виступали за конституційне закріплення прав аборигенів. Каменем спотикання у відносинах між федеральною і провінційною владою, з одного боку, та організаціями корінних народів, з другого боку, стала земля. Наприклад, у 1974 р. у затоці Джеймса розпочалося будівництво грандіозного гідроенергетичного комплексу Тідро-Квебек". Проте індіанці племені Крі заявили, що заплановане будівництво руйнує їхній стиль життя. Аби владнати ситуацію, квебекський уряд був змушений виплатити індіанцям та інуїтам, чиї землі зачепило будівництво, компенсацію за переселення і виділити спеціальні землі для традиційних занять - полювання й рибальства.

Під впливом урбанізаційних процесів почалося піднесення національної самосвідомості та "самоповаги" і канадських ескімосів. Ескімоська організація "Інуїт Тапісарат" рекомендувала відмовитися від самоназви "ескімос" (у дослівному перекладі - "той, хто їсть сире м'ясо"), як образливого і неприйнятного, порадивши вживати термін "інук" ("справжня людина"), а в множині - "інуїт". У1974 р. між канадським урядом та "Інуїт Тапісарат" розпочалися тривалі й непрості переговори про створення окремої автономної адміністративної одиниці для інуїтів. 14 листопада 1982 р. на Північно-Західних територіях було проведено плебісцит, під час якого більшість місцевих жителів виступили за поділ федеральної території на дві окремі адміністративні одиниці. За це рішення проголосувало 56,5% населення (із них 78% інуїтів). Проте результати плебісциту були втілені в життя лише у 1990-х рр.

Значно більше енергії в уряду П. Трюдо забрали кроки, спрямовані на збереження цілісності країни. На провінційних виборах до Національної асамблеї Квебеку у листопаді 1976 р. перемогла помірковано-сепаратистська Квебекська партія, очолювана популярним політиком Рене Левеком. Уперше за всю історію Канади при владі у цій провінції опинилася політична сила, готова радикально вирішити проблему Квебеку. Однак Р. Левек не поспішав із суверепізацією Квебеку й обрав тактику поступового відокремлення. 26 серпня 1977 р. Національна асамблея ухвалила "Хартію французької мови", що скрупульозно регламентувала використання французької мови у повсякденному житті. Виключно французькою зобов'язувалися користуватись уряд провінції та парламент (лише франкомовні версії законів вважались офіційними), усі засоби масової інформації, суди, заклади освіти, підприємства. Усі послуги, рекламу та інструкції пересічний мешканець Квебеку мав отримувати тільки французькою мовою. Місцеві підприємці до 1983 р. були зобов'язані подати довідки, які 6 засвідчили їхні зусилля у зміцненні позицій французької мови та при наймі на роботу франкомовних робітників. Двомовні написи на крамницях і підприємствах оголошувалися нелегальними. Таким чином, у державі відбувся остаточний перехід до територіального варіанту двомовності, відповідно до якого у Квебеку домінує французька, а в інших провінціях Канади - англійська мова.

Пасивний спротив квебекським сепаратистам, повільний вихід із економічної кризи 1974 - 1975 рр., скандал навколо організації Олімпійських Ігор 1976 р., наростання внутрішньопартійної опозиції до П. Трюдо, підірвали позиції лібералів. У підсумку, на федеральних виборах 22 травня 1979 р. перемогли консерватори -136 місць у Палаті громад, тоді як ліберали - 114, НДП - 26 і ПСК - 6. Прем'єр-міністром Канади став наймолодший за всю історію країни політик, представник Альберти Джозеф (Джо) Кларк (1979 - 1980). Прогресивно-Консервативній партії не вистачило декілька місць, аби отримати абсолютну більшість, тож новий уряд став заручником політичної ситуації у країні. Вже одне з перших серйозних голосувань у грудні 1979 р. - з приводу підвищення податку з продажу бензину, призвело до падіння уряду, що пробув при владі лише дев'ять місяців.

У результаті позачергових виборів у лютому 1980 р. Ліберальна партія на чолі з П. Трюдо повернулася до влади (147 місць проти 103 у консерваторів), продовживши ще на кілька років "ліберальну еру". Найнагальнішими питаннями для розв'язання лібералами були: наведення порядку в енергетичній сфері, припинення відцентрових тенденцій і вирішення проблеми Квебеку. 20 травня 1980 р. у цій франкомовній провінції відбувся референдум, на який уряд Р. Левека виніс питання про асоціативний суверенітет, що передбачав проголошення Квебеком політичного суверенітету і вступ в економічний союз з рештою Канади. Проте, позитивно на винесену пропозицію відповіло лише 1 478 200 осіб (40,5%), негативно - 2 171 913 (59,5%). Референдум засвідчив достатньо глибокий розкол серед населення провінції, частина якого вважала себе і квебекцями, і канадцями водночас (феномен "подвійної приналежності").

Поразка квебекських сепаратистів на референдумі 1980 р. дозволила П. Трюдо вже наступного дня заявити про пришвидшення репатріації конституції*. Кабінет лібералів відкинув пропозицію винести конституційне питання на референдум, оскільки це могло остаточно поділити Канаду на Схід і Захід, франко- та англоканадців. Квебек виявився не одиноким у протистоянні з федеральним центром, оскільки дії останнього викликали застереження і з боку інших, передусім західних провінцій. 16 квітня 1981 р. опозиційні прем'єри об'єднались у т. зв. "групу восьми", куди увійшли лідери усіх провінцій, окрім Онтаріо та Нью-Брансвіку.

Базою їх спільних дій стала вимога фінансової компенсації з боку Оттави в разі не прийняття того чи іншого варіанта конституційної пропозиції котроїсь із провінцій. Квебекський уряд пішов на об'єднання, жертвуючи своїм правом вето, що було головним козирем у переговорах із федеральним центром. Утім, П. Трюдо вдалося досить швидко розладнати цей союз.

2-5 листопада 1981 р. в Оттаві відбулася чергова конституційна конференція провінційних і федерального прем'єр-міністрів. Після нічних засідань, виснажливих переговорів і низки компромісних рішень було підписано договір між федеральним урядом та дев'ятьма провінціями про погоджений варіант проекту конституції. Єдиним провінційним прем'єр-міністром, що відмовився поставити свій підпис під виробленим документом, як і слід було очікувати, став Р. Левек. Національна асамблея Квебеку наклала вето на проект канадської конституції. Попри це, у грудні 1981 р. Палата громад абсолютною більшістю - 246 голосів проти 24, ухвалила конституційний проект у листопадовому варіанті. На початку 1982 р. британський парламент прийняв останній закон, що стосувався Канади, яким припинив законодавчі повноваження Лондона відносно свого колишнього домініону.

17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета II, прем'єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн поставили свої підписи під Конституційним Актом. Ця подія, нарешті, поклала край більш ніж піввіковому парадоксу, що полягав у правовій залежності Канади від Лондона. Втім, тоді як в Оттаві пишно святкували репатріацію конституції, у квебекських містах приспустили національні прапори та відбулися багатотисячні антиконституційні демонстрації. Єдиною поступкою Квебеку стало закріплення в "Хартії прав і свобод" офіційного статусу французької мови та надання їй рівних прав із англійською у користуванні в установах федерального парламенту та уряду. Для Квебеку це означало не що інше, як остаточне зміщення франкоканадської проблеми виключно у лінгвістичну площину. Перелік повноважень провінцій виявився обмеженим.

Економічна політика уряду П. Трюдо була спрямована на всеохоплюючу "кападизацію". Після того як у листопаді 1979 р. прем'єр-міністр Альберти Пітер Лоухід наполіг на підвищенні цін на нафту до світових показників і в разі невиконання вимоги погрожував припинити постачання нафти до Центральної Канади, ліберальний уряд у 1980 р. виступив із Новою енергетичною програмою (НЕП). Головними складовими НЕПу стали: встановлення державних фіксованих цін на нафту і газ, заборона експорту легкої нафти і нафтопродуктів, 25% участь державної корпорації "Реіго-Сапасіа" у будь-яких проектах освоєння родовищ нафти і газу на федеральних землях, 12% податок на доходи від видобутку нафти і газу (стягувався навіть у випадку збитковості фірм) тощо. На кінець 1981 р. частка іноземних інвестицій у нафтогазовій промисловості знизилася, порівняно з 1971 р., з 77 до 43%, а в гірничодобувній - з 71 до 46%. Американська преса назвала НЕП "неоголошеною війною США".

На міжнародній арені Канада дотримувалася власної зовнішньополітичної лінії. Уряд П. Трюдо, попри тиск Вашингтона, й надалі підтримував відносини з Кубою. Помітно пожвавилася канадсько-японська торгівля, активізувалися економічні відносини з країнами Латинської Америки. У відповідь на радянське вторгнення до Афганістану, Оттава бойкотувала у 1980 р. XXII літні Олімпійські Ігри у Москві. Канадський уряд наклав ембарго на поставки зерна до СРСР, яке однак незабаром скасував. Враховуючи фактор вигоди, у 1981 р. Канада продала Радянському Союзові збіжжя на суму 5 млрд дол., що стало найбільшою трансакцією в історії країни.

У 1983 р. в Канаді розпочалося економічне піднесення, стимулами якого стали високий споживчий попит та збільшення приватних інвестицій у різні сфери економіки. За таких умов, у червні 1984 р. П. Трюдо заявив про відставку з посади лідера Ліберальної партії, а відповідно і прем'єр-міністра. Біржа відреагувала на цю новину підвищенням курсу акцій на 16 пунктів, а лідери підприємницьких об'єднань з радості влаштували святкову вечерю з шампанським. З'їзд Ліберальної партії обрав нового главу - екс-міністра фінансів Джона Тернера, котрий став прем'єр-міністром країни. Орієнтуючись на позитивні для Ліберальної партії дані соціологічних опитувань та пожвавлення економіки, Дж. Тернер оголосив про проведення парламентських виборів. Однак, сподівання лібералів на успішний результат не виправдалися.

34. Квебекська проблема

У внутрішньополітичному житті Канади найгострішою проблемою в 60-70-х рр. була національна проблема. В країні існує три великі етнічні групи:

англо-канадці - близько 40% населення, франко-канадці - близько 27%, інші національні меншини - близько 33% (українські канадці - одна з найчисленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 60-х рр. Відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 60-х рр. корінним чином змінила ситуацію.

У 60-ті рр. Квебек рівнем економічного розвитку і соціальної структури вже не поступався Онтаріо й північному сходу США. Але це “вирівнювання” не супроводжувалося зміною основних показників, які характеризують становище трудящих мас.

Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, ніж сусідня провінція Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й супроводжувалося зростанням національної асиміляції. На підприємствах, у конторах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня платня франко-канадців була на 40% нижчою, ніж в англо-канадців.

Застаріла система освіти, яка до того ж знаходилася в руках церковників, великою мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.

Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети ІІ у 1964 р.

Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П.Трюмо, якого 1968 р. було обрано прем'єр-міністром

Канади. З його ініціативи 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні.

Значно більше франко канадців ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Але остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснення у 80-х рр.

При розгляді проблем Квебека й у «Англійській» Канаді і за кордоном стало вже загальним місцем -- говорити про квебекський «сепаратизм».

Можливо, у Квебеке маються і «сепаратисти», але в тім, що стосується програми правлячої в провінції і підтримкою більшості, що користається, її населення Квебекской партії, то в ній мова йде про «суверенітет», її прихильники називають себе не «сепаратистами» і навіть не «индепандантистами», а «суверенистами». Політичний суверенітет -- перша а частина формули «суверенітет-асоціація» -- це не те саме, що відділення від Канади, і тут необхідно дотримувати термінологічну точність.

Нагадаємо, що Російська Федерація проголосила свій суверенітет 12 червня 1990 р. -- і при цьому зовсім не малося на увазі її відділення від конфедерації, іменованої СРСР, і взагалі розпад останнього. Для того, щоб такий розпад відбувся, «знадобилися» бурхливі події, що відбулися більш ніж через рік, знаменитий путч ГКЧП, -- і ні російські «суверенисти», ні сама декларація про державний суверенітет Росії в цьому путчі (і наступному розвалі Союзу) винні не були. Як ми бачимо на цьому прикладі, «суверенизм» не є сепаратизм.

Нове покоління квебекців, яке з'явилося в результаті «тихої революції» 60-х рр. (яка почалася з реформи народної освіти), успішно займається

бізнесом, наукою й все в більшій ступені технікою на рідній, французькій мові -- по перепису 1996 р., рідній для 81,5% жителів провінції, мові домашнього спілкування для 82,8%, мові, якою вільно володіють 93,4% жителів (тоді як англійською -- тільки 40,9%). Представляється найвищою мірою нормальним явищем (а ніяким не «проявом націоналізму») те, що французька мова проголошена єдиною офіційною мовою провінції. До речі, це було зроблено не «націоналістичною» Квебекською партією, а федералістською Ліберальною партією Квебеку, тому що «Хартія французької мови» -- «Закон №101», прийнятий Національною Асамблеєю Квебеку в 1977 р. лише урочисто закріпив -- яке в чому навіть зм'якшивши -- основні положення провінційного «Закону №22», проведеного лібералами в 1974 р.

Не слід забувати і те, що єдиною офіційною мовою сусідньої провінці Онтаріо (з більш чим півмільйонним франкомовним населенням) є англійська.

Англійська ж є єдиною офіційною мовою і для всіх інших провінцій і територій Канади, за винятком двомовного Нью-Брансуіка і багатомовних (з 1990 р. -- 8 офіційних мов!) Північно-Західних територій. Так, федеральні служби на території всіх цих провінцій двомовні, так вони двомовні й в Квебеці, відповідно до федеральних законів. Так що вважати французьке одномовництво провінційних служб Квебеку «дискримінацією меншостей» і проявом «націоналізму» -- типовий прояв «подвійного стандарту». Патріот, що бореться за збереження і розвиток мови і культури рідної землі -- він і в Квебеці патріот.

До того ж варто підкреслити, що горезвісний квебекський «націоналізм» у даний час носить винятково «лінгвістичну» спрямованість і цілком позбавлений якого-небудь ксенофобського, расового відтінку.

Етнокультурна політика, тобто політика у відношенні імміграції і етнокультурних меншостей уряду Квебеку в даний час дуже нагадує «мультикультуралізм» федерального уряду Канади. Імміграційні служби Квебеку заохочують імміграцію в Квебек з будь-якої частини світу -- причому, природно, при доборі іммігрантів перевага віддається тим, які володіють французькою мовою, а створені у всіх великих містах і регіонах Квебеку «центри прийому» іммігрантів (COFI) передбачають безкоштовне навчання французькій мові для тих, хто володіє нею у недостатній і для тих, хто володіє нею у недостатній ступені. Таким чином, у провінції (особливо це помітно в Монреалі) виникло багатоетнічне, багаторасове, багатокультурне суспільство, що дуже нагадує те, що давно склалося в канадських англомовних містах -- але говорить на французькій мові. Так, з 120 тис. чорношкірих жителів Монреалб більшість (більше 70 тис. у 1996 р.) складають франкомовні гаітійці.

При всій розпливчастості термінів «суверенітет», «конфедерація» чи «асиметрична федерація» -- це зовсім не синоніми «сепаратизму», «розпаду» чи «розвалу» країни, і що специфічний канадський патріотизм, «переведений» з англійського на французьку мову, необов'язково перетворюється в реакційний «націоналізм». Як показав сумний досвід СРСР, зловживання подібними ярликами може лише привести до взаємної жорстокості -- і матеріалізації спочатку що тільки ввижаються примар. У

Канади є всі підстави пишатися своєю «особливою» провінцією -- Квебеком. А в Квебеці -- Канадою.

35. Розвиток Канади на зламі ХХ-ХХІ ст

Новим прем'єр-міністром Канади у результаті жовтневих виборів 1993 р. став досвідчений політик, франкоканадець за походженням Жан Кретьєн (1993 - 2003). Народившись у багатодітній сім'ї (19 дітей), він здобув ґрунтовну юридичну освіту, в 1977 р. став першим франкоканадцем, що посів пост міністра фінансів країни, а протягом 1980 - 1982 рр. виконував функції міністра юстиції та генерального прокурора. У червні 1990 р. обраний главою Ліберальної партії, яка під його керівництвом відновила втрачений авторитет.

Очоливши уряд країни, Ж. Кретьєн встановив жорстку систему управління, яку, незвикла до такого стилю урядування, преса назвала "дружньою диктатурою". Проте такі кроки були цілком виправданими. У спадок від попередників лібералам залишився чималий дефіцит державного бюджету, заборгованість, непрості федерально-провінційні взаємини, невирішеність квебекського питання та низка інших проблем. Аби виправити ситуацію, Ж. Кретьєн вдався до скорочення провінційних трансфертів, що стимулювало регіони самостійно заробляти на власні потреби. Було впорядковано фінансову систему. Важливе значення для оздоровлення економіки мало найрадикальніше за всю історію країни скорочення податків. Це, зі свого боку, створило сприятливий грунт для збільшення інвестицій. Завдяки таким крокам у відносно короткий термін часу вдалося погасити дефіцит державного бюджету у розмірі 42 млрд дол. та сплатити 36 млрд дол. боргів. Назагал, економічна політика уряду Ж. Кретьєна сприяла господарському піднесенню (з 1995 р. спостерігається постійне зростання), підвищенню життєвого рівня населення, зменшенню інфляції та безробіття в країні.

Серед найгостріших проблем, із якими зіткнувся переконаний федераліст Ж. Кретьєн стало чергове загострення квебекського національного питання. У результаті провалу конституційних ініціатив Б. Малруні 1992 р., у Квебеку зросли сепаратистські настрої, що вилилося у проведення 30 жовтня 1995 р. референдуму про незалежність Квебека. За відокремлення провінції висловилося 49,42% квебекців, що взяли участь в голосуванні, тобто, прибічникам сепарації забракло трохи більше, ніж піввідсотка голосів. Як і в 1980 р. державну цілісність Канади було збережено, проте загроза проведення у майбутньому третього референдуму спонукала федеральний уряд звернутися до Верховного суду з проханням роз'яснити умови проголошення Квебеком незалежності в односторонньому порядку. У "Роз'яснювальному акті" (Clarity Act) вищий судовий орган країни визнав, що Квебек володіє таким правом, але винесене на референдум питання повинне бути чітко сформульованим і за нього має проголосувати не 50%+1 голос населення провінції, а 75% (кваліфікована більшість). Проте, ані результати референдуму 1995 p., ані рішення Верховного суду, так і не згасили запал квебекських сепаратистів.

Одразу після квебекського референдуму новий федеральний уряд провів через парламент закон, що містив низку поступок регіонам: "регіональне право вето" надавалося не лише Квебеку, але й Онтаріо, Британській Колумбії, Прерійним та Атлантичним провінціям; Квебек визнавався "особливим суспільством"; усі повноваження у сфері професійно-технічного навчання передавалися провінційній владі. Англомовні провінції гостро скритикували надання особливих прав Квебеку й у 1997 р. на спільній зустрічі сформулювали відверто децентралізаторський принцип: якщо центр поступається своїми правами одній провінції, то тим самим він поступається усім. Зі свого боку, Верховний суд, що долучився до конституційного дискурсу, визнав чотири головні конституційні принципи, на яких повинна базуватися Канадська федерація: федералізм, демократія, верховенство права і повага прав національних меншин.

1 квітня 1999 р. набув чинності договір між федеральною владою та інуїтами про утворення на площі 2 млн км2 - 1/5 території Канади із населенням близько 30 тис. осіб. (85% інуїти, що об'єднані у 28 громад) - автономного політичного утворення "Нунавут". Таким чином, Канада стала першою у світі країною, що надала своїм аборигенам автономію. Враховуючи те, що вартість життя в регіоні утричі вища, аніж на решті територіях Канади, федеральний уряд запровадив доплати до заробітку (т. зв. 20% "північний коефіцієнт"). У результаті поступового переходу від кочового до осілого способу життя, у корінного населення з'явилася низка гострих соціальних проблем. Злочинність серед аборигенів ушестеро перевищує загально-канадський показник. Попри те, що індіанці та інуїти складають трохи більше 3% населення держави, серед ув'язнених канадців їхній показник складає 16%, а в окремих провінціях, таких як Манітоба - близько половини. Невід'ємним атрибутом життя аборигенів став алкоголізм, який набрав загрозливого розмаху. Чого вартий хоча б той факт, що перший прем'єр Нунавуту Пол Окалік у минулому - алкоголік, котрий встиг відсидіти у в'язниці.

Збереження цілісності країни, намагання вирішити проблеми корінних народів та економічні досягнення дозволили Ліберальній партії досить легко перемогти на чергових парламентських виборах 1997 р. та сформувати другий уряд більшості на чолі з Ж. Кретьєном. Проте вже незабаром економічне зростання було дещо пригальмоване збитками, завданими наслідками "льодовикової бурі", що пронеслася центральною Канадою (Онтаріо, Квебек) узимку 1998 р. Втім, уже з весни 1999 р. канадська економіка почала демонструвати швидке зростання, випередивши за темпами решту країн "великої вісімки".

На зламі ХХ-ХХІ ст. далекосяжні процеси відбулися у структурі канадської імміграції. У 1993 р. створено окремий Департамент громадянства та імміграції. Якщо одразу по війні головним джерелом імміграції були Західна Європа та США, то тепер - Азія, Африка та Латинська Америка. У 1996 р. до Канади іммігрувало 225 тис. осіб, із яких лише 10 тис. були європейцями. Перепис населення 2001 р. зафіксував, що близько 60% "нових іммігрантів" -азіати. Також з'ясувалося, що населення 34 етнічних груп Канади складає більше, аніж 100 тис. осіб. Найбільші етногрупи: англійська (20,2%), французька (15,8%), шотландська (14,0%), ірландська (12,9%), німецька (9,3%), італійська (4,3%), китайська (3,7%), українська (3,6%) та корінні народи (3,4%). Попри етнічне походження, 40% мешканців країни (11 682 680 ос.) ідентифікували себе у першу чергу як "канадці".

У зовнішніх зносинах уряд Ж. Кретьєна проводив досить активну політику. Наприкінці 1993 р. підписано Північноамериканський договір про вільну торгівлю між Мексикою, Канадою і США (НАФТА), що набрав чинності з 1 січня наступного року. У 1995 р. канадські військові підрозділи полишили бази НАТО в Європі. У 1999 р. канадський уряд підтримав суперечливі дії НАТО в Союзній республіці Югославії, за що був скритикований громадськістю. Після терористичних атак "Аль-Каїди" супроти США у вересні 2001 р. Канада підтримала кроки американців, спрямовані на запобігання тероризму, потративши на ці заходи близько 250 млн дол. (збільшення працівників паспортного і митного контролю, установка сканерів для зняття відбитків пальців на летовищах тощо). Та незабаром, несподівано для багатьох, Ж. Кретьєн засудив військову акцію США 2003 р. проти Іраку. Втім, стоячи на засадах захисту демократичних цінностей, для проведення перших іракських вільних виборів Оттава виділила 20 млн дол.

Уряд Ж. Кретьєна сприяв розвиткові двосторонніх відносин між Канадою і Україною, зокрема підписав канадсько-український Договір про дружбу і співробітництво (24 жовтня 1994 р.), угоду про співпрацю з офіційним Києвом в економічній та військовій сферах. Канада представляла інтереси України на саммітах країн "великої вісімки". У період українсько-російського конфлікту щодо о. Тузла, Оттава засудила дії російської сторони, пообіцявши надати, при потребі, Києву всебічну, у тому числі й військову, допомогу.

14 листопада 2003 р. Ж. Кретьєна, котрий вирішив відійти від великої політики, на посаді лідера Ліберальної партії заступив міністр фінансів Пол Мартін, батько якого свого часу був міністром закордонних справ в уряді П. Трюдо. Менш ніж за місяць -12 грудня - П. Мартін-молодший став новим прем'єр-міністром країни. Використовуючи тривале економічне піднесення та втішні дані опитувань соціологів, П. Мартін ініціював позачергові парламентські вибори на середину 2004 р. У своїй передвиборній програмі лідер лібералів акцентував на потребі вирішення соціальних проблем, зокрема створенні упродовж десяти років 3 млн нових робочих місць. Аби знівелювати протиріччя між федеральним центром і регіонами, у грудні 2003 р. створено спеціальний орган - Раду федерацій. П. Мартін обіцяв переглянути "програму вирівнювання платежів", звернувши більшу увагу на Атлантичні провінції.

Напередодні парламентських виборів 2004 р. у лібералів з'явився серйозний опонент в особі новоутвореної Консервативної партії, що постала у грудні 2003 р. на основі об'єднання "Канадського альянсу" з Прогресивно-консервативною партією. її головою обрано Стівена Гарпера - колишнього лідера партії "Канадський альянс". Активну передвиборну кампанію розгорнули також Квебекський блок і НДП. Увага громадськості під час виборної кампанії була прикута до дискусії навколо федерально-провінційних взаємин, проблем імміграції, легалізації одностатевих шлюбів. Однак, значно більший резонанс викликав т. зв. "спонсорський скандал". 9 лютого 2004 р. генеральний ревізор Канади Шейла Фрейзер виступила із заявою, у якій виклала факти зловживання з боку Ліберальної партії напередодні квебекського референдуму 1995 р. З'ясувалося, що для збереження цілісності країни ліберали пропонували окремим квебекським фірмам вигідні контракти з метою пропаганди ідеї федералізму. Загалом, на поліпшення іміджу федерації з бюджету країни Міністерство громадських робіт упродовж 1997 - 2002 р. виділило 250 млн дол., із яких 100 млн невідомо куди зникли. Подейкували, що навіть відомому автогонщику "Формули-1" франкоканадського походження Ж. Вільньову заплатили чималі гроші, аби він почепив собі канадського прапора і таким чином популяризував єдність Канади.

Для вивчення скандальної ситуації було створено спеціальну Королівську комісію на чолі з Джоном Ґоммері, за результатами роботи якої було звільнено із займаних посад декількох високопосадовців. "Спонсорський скандал" зачепив і П. Мартіна, котрий у 1995 р. одночасно обіймав посади міністра фінансів і заступника голови державної скарбниці. Політик переконував громадськість, що ця справа - політичне замовлення та "чорний Р/?", організований опонентами. Так чи інакше, скандал завдав шкоди популярності П. Мартіна, особливо у Квебеку. Проте консерватори не зуміли скористатися нагодою повернути собі владу. У результаті виборів 28 червня 2004 р. Ліберальна партія провела до парламенту 135 своїх представників, Консервативна партія - 99, Квебекський блок - 54, НДП - 19, один депутат зареєструвався як незалежний. Порівняно з 2000 р. ліберали втратили 42 місця, тоді як Квебекський блок здобув додаткових 14 мандатів. Заручившись підтримкою НДП, П, Мартін сформував уряд меншості, що перешкоджало реалізації обіцяного напередодні виборів у повному обсязі.

На початку весни 2004 р. безробіття в Канаді склало 7,4%, а середня заробітна плата сягнула 600 дол. на тиждень. Економіка демонструвала зростання, навіть попри збитки у тваринництві через виявлення у 2003 - 2004 рр. на фермах Альберти та Британської Колумбії коров'ячого сказу і відмову США закуповувати канадську яловичину. 16 вересня 2004 р. федеральний та провінційні уряди підписали угоду про реформування системи охорони здоров'я, у якій передбачили, що витрати на цю сферу зростуть упродовж наступних десяти років на 41 млрд дол. Однак, не обійшлося без скандалу, бо Альберта покинула конференцію і заявила про проведення альтернативної реформи.

Не встиг ущухнути скандал із демаршем Альберти, як у грудні 2004 р. уряди Ньюфаундленда і Лабрадора та Нової Шотландії пригадали П. Мартіну передвиборну обіцянку повернути їм податок від видобутку корисних копалин в океанському шельфі (в рамках програми "вирівнювання платежів"). Після того як федеральна влада проігнорувала бажання атлантичних провінцій, за вказівкою прем'єр-міністра Ньюфаундленда і Лабрадора Денні Вільямса у грудні 2004 р. з усіх адміністративних будівель провінції зняли канадські прапори. Скандал вдалося владнати лише після того, як федеральний уряд у січні 2005 р. таки погодився піти на зустріч Атлантичним провінціям.

У липні 2005 р. Канада стала четвертою країною у світі, де було дозволено гомосексуальні шлюби, що викликало неоднозначну реакцію громадськості окремих провінцій. Не менш помітна подія відбулася місяць по тому - з ініціативи П. Мартіна новим генерал-губернатором Канади призначено чорношкіру журналістку родом з Гаїті Мікаель Жан. Цей крок засвідчив неухильне зростання ваги "видимих меншин" (visible minorities) у житті Канади (в першу чергу китайців). Незважаючи на той факт, що 83% населення країни складають особи з європеоїдною (білою) шкірою, 49% жителів Ванкувера (Британська Колумбія) та 42,8% мешканців Торонто (Онтаріо) вже є "видимими меншинами".

За урядування П. Мартіна Канада намагалася відігравати помітнішу роль в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Окремим пунктом стояли відносини з КНР - не лише джерелом імміграції, але й великим ринком збуту канадських товарів. У доцільності такого кроку переконували дипломатичні тертя із ЄС, який у 2004 р. звинуватив офіційну Оттаву у субсидуванні сільського господарства, а відтак - у нечесній конкуренції. Беручи до уваги потенціал Китаю та інших країн із зростаючою економікою, П. Мартін навіть запропонував перетворити "велику вісімку" (G-8) у "велику двадцятку" (G-20).

Як і в попередні роки, Оттава брала активну участь у миротворчих акціях під егідою ООН. Наприкінці XX - на поч. XXI ст. канадські солдати були задіяні у миротворчих операціях на Гаїті (450 осіб), у Боснії та Герцеговині (900 осіб), Афганістані, здійснюючи до серпня 2004 р. загальне командування військами НАТО в цій країні.

У 2004 р. Канада підтримала революційні зміни в Україні, скерувавши на президентські вибори безпрецедентну в своїй історії кількість кваліфікованих спостерігачів.

Зважаючи на динамізацію життя на канадській Півночі і зростання ваги корисних копалин, передусім нафти і природного газу, Канада вдалася до закріплення свого суверенітету над північними територіями. Це викликало декілька міжнародних диспутів, зокрема щодо розмежування кордонів із Російською Федерацією, Данією та США. З останньою країною, за прем'єрства П. Мартіна, складалися непрості стосунки. У США час від часу застосовували до канадської пшениці та сталі антидемпінгові мита. Своєрідною відповіддю на американські дії стала заява міністра закордонних справ П'єра Педігрю 24 лютого 2005 р. в Палаті громад, у якій він заявив, що Канада розглядає можливість більше не брати участі в Американській національній програмі протиракетної оборони.

На відміну від лібералів, опозиційні консерватори закликали до тіснішої співпраці зі США. Іншими питаннями, щодо яких розходилися провідні політичні сили країни, були: гомосексуальні шлюби, розмір податків, реформа сенату. Першим серйозним випробуванням для уряду меншості стало голосування за бюджет, під час якого всередині союзної НДП почалися розходження. У травні 2005 р. лідер консервативної опозиції С. Гарпер, заручившись підтримкою Квебекського блоку на чолі з Жілем Дюсепом, заявив, що ліберальний уряд П. Мартіна "втратив моральне право" керувати країною. Остаточно підтримки НДП ліберали позбулися, коли наприкінці листопада 2005 р. відмовилися підтримати програму запобігання приватизації закладів охорони здоров'я, висунуту лідером цієї поличної сили Джеком Дейтоном. Відтак, парламент було розпущено і 23 січня 2006 р. відбулися дочасні парламентські вибори, перемогу на яких, уперше з 1984 р., святкували консерватори. Консервативна партія провела до нижньої палати парламенту 124 представники (36,25%), ліберали - 103 (30,22%), Квебекський блок - 51, НДП - 29. Лідер консерваторів Стівен Гарпер отримав право сформувати уряд меншості, ставши двадцять другим прем'єр-міністром Канади.