Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Найбільш відсталим залишалося сільське господарство, в якому станом на 1960 р. працювало понад 39% іспанців (тоді як у промисловості 33%). Коштів для модернізації аграрного сектору не вистачало, хоча поступово відбувалася механізація сільського господарства: якщо в 1940 р. налічувалося 5,6 тис. тракторів, то вже в 1962 р. - 80 тисяч. Уряд проводив політику колонізації, що передбачала купівлю неосвоєних земель у її власників, проведення робіт із меліорації та наступний її продаж селянам. За 20 років землю отримали близько 30 тис. селян, але власниками стали тільки 5 тис, решта її орендували. Іспанія експортувала такі сільськогосподарські товари, як апельсини, помідори, маслини, мигдаль, вино та ін.

Змінилася станом на 1975 р. і соціальна структура іспанського суспільства: в сільському господарстві країни було зайнято менше 25% населення; у промисловості частка збільшилася до 40%; у сфері обслуговування - до 34%. Розвивалася система соціального страхування. У 1975 р. валовий національний продукт Іспанії збільшився, порівняно зі серединою 50-х років, у 5,5 раза.

Однак слід зауважити, що іспанське "економічне диво" не було блискавичним і тривало довший період часу, при цьому темпи лібералізації економіки не були регулярними та стабільними. Після початкових успіхів у виконанні наступного етапу плану стабілізації (1964 - 1967) вже з 1965 р. проявилися сильні інфляційні тенденції, що сигналізували про початок рецесії. Збільшився дефіцит бюджету, зросло безробіття, що спричинило нову хвилю страйкового руху. Через економічні негаразди за період 1960 - 1973 pp. емігрували в пошуках джерел заробітку до Франції, Німеччини, Швейцарії, Бельгії та Голландії понад 2,3 млн іспанців. У 1961 - 1962 pp. держава взяла під свій контроль еміграцію: ті, хто виїжджав, повинні були укладати контракт на короткий термін; дозволялося покидати країну без сім'ї, оскільки в цьому випадку зароблені гроші надходили у вигляді грошових переказів на утримання родин заробітчан, а це щорічно давало 500 - 600 млн доларів. Гальмування темпів реформ було викликане побоюванням, що вільноринкова економіка рано чи пізно спричинить падіння авторитарного політичного режиму.

55. Баскське національне питання

Розвиток національно-політичного руху басків призвів до утворення баскської незалежної держави. Під час Громадянської війни в Іспанії 1936--1939 рр. баски виступили на боці республіканців, розбитих Франко. Саме в цей час, зокрема в жовтні 1936 року, була проголошенаРеспубліка Еускаді, яка втім уже в червні 1937 року припинила своє існування.

З утвердженням франкістського режиму в Країні Басків, як і в інших неіспанських регіонах, посилилась іспанізація (1940--50-і рр.). В цей час іспаномовний елемент посилився ще й завдяки значному притоку робочої сили на промислові підприємства Більбао, Сан-Себастьяна та ін. міст.

Вже у 1960--70-і роки нового іспульсу набув культурницький підйом у баскському суспільстві, зокрема зростання зацікавлення до рідної мови, що позначилось на виникненні і функціонуванні широкої мережі приватних мовних шкіл і курсів, культурних і фольклорних товариств тощо.

У політичній сфері -- ще наприкінці диктатури Франко в 1968 році було утворено підпільну політичну баскську організацію Еускаді та аскатасуна (баск. Euzkadi Ta Azkatasuna «Басконія і воля», більш знана за своєю абревіатурою ЕТА), очільники і члени якої ставили за мету звільнення від диктатури й заснування незалежної баскської держави.

Майже 40 років баски вели боротьбу за відновлення своїх прав, забраних диктатурою. 8 грудня 1979 був прийнятий закон про статус автономії Країни басків, за яким провінції Алава, Гіпускоа і Біскайя увійшли до складу Регіонального автономного об'єднання Країни басків.

Країна басків в якості автономного регіону користується дуже широкими правами: її жителі обирають свого президента і свій парламент, в регіоні діє власна система податків, є власні поліцейські сили, влади регіону самі здійснюють контроль за ситуацією у сфері освіти, а викладання в школах ведеться баскською мовою. Однак, попри це, етнополітичний конфлікт у Країні басків -- один з найпомітніших у сучасній Західній Європі.

В основі конфлікту -- прагнення частини екстремістськи налаштованих басків добитися повної незалежності. Основна мета сепаратистів -- створення незалежної "Великої Еускаді -- Країни басків", яка має включити низку провінцій північній Іспанії, південної Франції, а також іспанську область Наварра. У цьому конфлікті помітну роль грає ліворадикальна організація Euskadi Ta Askatasuna, відоміша під абревіатурою ЕТА.

Навіть процеси демократизації і відновлення автономістських прав Басконії з падінням франкістського режиму (1975) й подальше правове закріплення автономії Країни Басків (разом з Каталонією) у Конституції Іспанії 1978 року, не припинило подальше розгортання справжньої партизанської війни з боку ЕТА та деяких інших радикальних угруповань за надання самостійності Країні Басків. Задля цього широко використовуються методи, неприпустимі з демократією, в т.ч. й здійснення терористичних актів -- організація вибухів і підпалів, викрадення людей тощо як у всій Іспанії, так і особливо у самій Басконії. Серед методів фінансування ЕТА є і вимагання грошей та шантаж підприємців, схиляння їх до уплати т.зв. «революційної податі», організація пограбувань банків і викрадення людей з метою отримання викупів. Саме через це діяльність ЕТА, а також ліво-радикальної партіїБатасуна заборонені, як у Іспанії, так і ЄС. Періодично офіційний Мадрид запідозрює і також звинувачує (аж до скасування офіційного статусу) у зв'язках з цими терористичними угруповуваннями і інші регіональні політичні партії (Баскська національна дія, Комуністична партія баскських земель)[12].

27 червня 2008 року за ініціативою Голови баскського уряду Хуана Хосе Ібарретче Парламент Країни Басків ухвалив закон про всенародні опитування, за яким 25 жовтня цього ж року у Басконії повинний був відбутися референдум, на якому місцеві жителі мали висловитись з двох питань: 1) чи схвалюють вони започаткування перемовин з ЕТА у разі оголошення нею припинення насильства; 2) чи згодні вони з правом усіх баскських політичних партій і об'єднань на проведення переговорів з питання самовизначення баскського народу аж до утворення самостійної держави, однак на початку вересня 2008 року Верховний суд Іспанії заборонив проведення такого опитування-референдуму, чітко мотивувавши своє рішення тим, що проведення референдумів є виключною прерогативою центральної влади країни[13].

На чергових регіональних парламетнських виборах у Країні Басків, що пройшли 1 березня 2009 року, націоналісти (BNP) набрали 38,56% голосів і отримують, відповідно, 30 місць у парламенті, за соціалістів (Баскська Соціалістична партія) проголосувало 30,71% виборців, що забезпечує їм 24 парламентські крісла, «народники» з Баскської народної партії отримали 14,09% (13 мандатів). Вперше у виборах в Країні басків не брали участі представники жодних баскських радикальних політичних рухів, адже крім неучасті заборонених у своїй діяльності Верховний суд Іспанії 9 лютого 2009 року, заздалегідь, усунув від участі в регіональних виборах ще дві партії -- Демократія 3 000 000 (D3M) і Аскатасуна, звинувативши їх у зв'язках з терористичною організацією ETA та її політичним крилом партією Батасуна. Ці вибори у Басконії (в т.ч. менша, порівняно з попередніми у 2005 році, явка голосувальників) не виявили переможця -- правляча PNV не набрала достатньо голосів, щоб сформувати однопартійний уряд, тому в будь-якому разі новий уряд Країни Басків стане коаліційним.

56. Розвиток Іспанії на зламі ХХ-ХХІ ст

Незважаючи на загалом позитивні зрушення в економічному та політичному розвитку країни, в іспанському суспільстві наростали опозиційні настрої проти правлячої партії, головним чином пов'язані з її зовнішньополітичним курсом. 15 лютого 2003 р. близько 1 млн осіб у Мадриді та такої ж кількості в Барселоні зібралися на демонстрацію, протестуючи проти війни в Іраку. Ці виступи за розмахом порівнюють з протестами населення країни у зв'язку зі спробою військового перевороту 23 лютого 1981 р. Наприкінці лютого в Іспанії були опубліковані результати соціологічного опитування, згідно з яким понад 90% населення країни висловлювалося проти війни в Іраку. Незважаючи на волевиявлення народу, прем'єр прийняв одноосібне рішення і висловив підтримку політики США в Іраку.

Про зміни в політичних настроях суспільства засвідчили вже муніципальні вибори травня 2003 р., на яких перемогу отримала ІСРП. Чергові парламентські вибори були призначені на 14 березня 2004 р.

За три дні до їх початку, 11 березня, у столиці відбувся найбільш кривавий теракт в історії Європи: внаслідок 13 вибухів на трьох залізничних станціях Мадрида загинуло понад 200 осіб, близько 2000 поранено. Перші години після вибуху влада намагалася перекласти звинувачення у трагедії на ЕТА, наголошуючи на схожості вибухівки з тією, що застосовує дана терористична організація. Остання заперечувала свою причетність до теракту. Згодом з'ясувалося, що одна з мусульманських організацій ("Аль-Каїда") взяла провину на себе, "караючи" таким чином Іспанію за підтримку США у війні проти Іраку.

Як наслідок - на виборах 14 березня 2004 р. перемогу (42,6% голосів) здобула опозиційна ІСРП (лідер Хосе Луїс Родрігес Сапатеро), головним гаслом якої була заява про виведення іспанських миротворчих контингентів із території Іраку. Щоправда, партія не здобула необхідної кількості голосів для формування уряду (164 замість необхідних 176). Народна Партія отримала 148 парламентських місць (37,6% голосів виборців). Новий уряд був сформований завдяки союзу ІСРП з двома лівими партіями, що здобули разом 13 мандатів: Об'єднана ліва та Республіканська лівиця Каталонії. Одним із перших рішень нового 4 3-річного прем'єра X. Сапатеро став наказ про виведення іспанського контингенту з Іраку, що й було зроблено впродовж квітня - початку травня 2004 р. За час участі Іспанії у військових операціях в Іраку (серпень 2003 - квітень 2004) загинуло 11 іспанських солдат.

У внутрішній політиці характерним для уряду X. Сапатеро стала політика історичного ревізіонізму, суть якої полягала у відході від "історичного компромісу" з часів трансформації, що пропагував забуття злочинів франкістської диктатури. За розпорядженням уряду останній в країні пам'ятник генералові Ф. Франко, що знаходився в Мадриді, був демонтований, а також створена спеціальна комісія, завданням якої стало дослідження випадків арештів і страт республіканців у роки диктатури та громадянської війни.

Ще більш революційним став проект закону, який звернув на себе увагу всієї Європи. Традиційна католицька країна, для якої християнські цінності, здавалося б, незаперечні, ухвалила зміни до цивільного кодексу, що уможливили особам однієї статі укладення шлюбів і передбачили для них всі ті права, якими володіють подружні пари. Звичайно, таке рішення викликало протест Католицької Церкви, який під гаслом "захисту родини" організував понад мільйонну демонстрацію в Мадриді.

Менше контроверсій викликала соціальна політика, серед інших - пом'якшення еміграційного законодавства та надання нелегальним іммігрантам громадянства. Був ухвалений також закон про спеціальну одноразову допомогу за кожну новонароджену дитину - 2500 євро.

Намітилися і позитивні зрушення у взаємовідносинах уряду Іспанії з ЕТА. На початку січня 2005 р. баскські сепаратисти закликали центральний уряд розпочати політичний діалог про врегулювання конфлікту. Глава уряду Країни Басків X. Ібарретче виступив із планом перетворення баскської автономії у державу.

що "добровільно приєдналася до Іспанії". Іспанський уряд у травні отримав дозвіл парламенту на початок переговорного процесу, не чекаючи, як попередньо декларувалося, на складення ЕТА зброї та відмову від насильства й терору. 22 березня 2006 р. ЕТА заявила про припинення вогню: в обмін на добровільну відмову від збройної боротьби була поставлена вимога амністії кількох сотень баскських ув'язнених, звинувачених у терористичній діяльності, а також легалізації "Батасуни" - політичного крила ЕТА. 6 липня у м. Сан-Себастьян почалися перші офіційні мирні переговори між представниками правлячої ІСРП (Пачі Лопес) та забороненою "Еррі Батасуна" (Арнальдо Отегі). 30 грудня прем'єр-міністр Іспанії X. Сапатеро заявив про припинення переговорів із ЕТА після того, як вона взяла на себе відповідальність за терористичний акт у мадридському аеропорту Барахас, здійснений бойовиками вранці того ж дня.

На сьогодні в Іспанії 17 автономій. Чотири з них (Каталонія, Андалусія, Країна Басків та Ґалісія) мають статус національних автономій, решта - регіональних автономій.

У травні 2006 р. Мадридський парламент схвалив новий статут автономії Каталонії, запропонований місцевим парламентом регіону роком швидше (вересень 2005). За новим документом значно розширено автономію регіону, зокрема у фінансових питаннях, каталонська мова визнана другою державною, а в преамбулі статуту також міститься визначення каталонців як народу. В червні 2006 р. в Каталонії відбувся референдум із питання автономного статуту, на підтримку якого висловилося 73% учасників голосування. Увійшов у життя 9 серпня 2006 р.

Зовнішня політика X. Сапатеро характеризувалася відходом від проамериканської політики його попередника Х.М. Аснара та встановленням більш тісних відносин із країнами Південної Америки: Венесуелою, Болівією, Кубою.

9 березня 2008 р. в Іспанії відбулися вибори до нижньої палати парламенту - Конгресу Депутатів. Напередодні, в п'ятницю 7 березня, внаслідок теракту в містечку Мондрагон, що в Країні Басків, загинув представник правлячої ІСРП 42-річний Ісайас Карраско. Парламентські фракції ІСРП та опозиційної Народної Партії ухвалили спільну заяву з засудженням теракту. ІСРП та її головний опонент на виборах - НП - вирішили тимчасово призупинити передвиборчу кампанію. Прем'єр всю відповідальність за трагедію переніс на ЕТА, що мала намір, за оцінкою X. Сапатеро, "завадити мирному волевиявленню" іспанського народу.

Участь у голосуванні взяло трохи більше 75% населення. Як і в 2004 р., коли після терактів дещо змінилися виборчі тенденції, так і цього разу, демонстративне вбивство члена правлячої соціалістичної партії в Країні Басків мало значний вплив на визначення політичних пріоритетів електорату.

До найвищого законодавчого органу Іспанії пройшли представники 10 політичних сил. Повторну перемогу отримала ІСРП X. Сапатеро, за яку віддали свої голоси 43,7% виборців, що дозволило їй отримати 169 депутатських мандатів. Виборці повірили в обіцянки соціалістів зменшити податки та не допустити економічної кризи. Друге місце посіла Народна Партія (Маріано Рахой) -40% голосів, 153 мандати. ІСРП забракло 7 мандатів для створення однопартійного уряду, що привело до союзу з третьою за кількістю депутатів у парламенті політичною силою - федерацією каталонських націоналістів "Єдність і Союз" (Convergencia і Unio, створена на основі Каталонської демократичної єдності та Демократичного союзу Каталонії; за результатами виборів здобула 11 мандатів).

Отже, попри те, що в політичному житті Іспанії домінують дві політичні партії, чималий вплив мають регіональні, як правило, помірковані сили, що головно представляють Каталонію та Країну Басків. Цьому сприяє, зокрема, виборче законодавство країни, побудоване на пропорційній системі. Але на відміну від України, де підрахунок голосів проходить в єдиному загальнонаціональному окрузі, в Іспанії голоси підраховують в усіх 49 провінціях (виборчих округах). Тобто, залежно від кількості населення кожна провінція має певне число депутатських місць у парламенті, що сприяє збереженню представництва в парламенті регіональними партіями, голоси яких зосереджені компактно (наприклад, перемога на виборах 2008 р. у своїх виборчих округах "Єдності та Союзу").

У квітні 2008 р. новий Кабінет Міністрів склав присягу на вірність народу Іспанії (церемонія відбувалася у присутності голови держави короля Хуана Карлоса та його дружини Софії; новопризначені міністри мали можливість вибрати, залежно від своїх переконань, присягу на Біблії, або на Конституції країни). Вперше більшість членів уряду склали жінки (9 проти восьми чоловіків-міністрів), а також вперше Міністерство оборони очолиш жінка -37-річна юрист Карме Чакон (представниця Об'єднаної соціалістичної партії Каталонії). "Чакон стала першою жінкою в світі, яка прийняла посаду міністра оборони па сьомому місяці вагітності", - писала іспанська преса. Від 2007 р. в Іспанії, на основі закону про рівноправність чоловіків і жінок, обов'язковим є дотримання наступного співвідношення: кількість представників однієї статі не може бути нижча 40% та не перевищувати 60%. Згодом було створене спеціальне міністерство рівноправного статусу жінок і чоловіків (Ministerio de la Igualdad, Міністерство рівноправності), яке очолила 31-річна Бібіана Аїдо.

Другий термін правління ІСРП X. Сапатеро почався в умовах зростання безробіття, уповільнення економіки та найвищого рівня інфляції за останній час. Глобальна фінансово-економічна криза суттєво заторкнула Іспанію навесні 2008 р. Основними її чинниками стали негативні явища в будівництві та нерухомості (іпотечна криза застала країну на злеті будівельного буму), в автомобільній промисловості (до прикладу, за 2008 рік автомобілів було продано на 40% менше, ніж попереднього року). Іспанія станом на січень 2009 р. займала друге місце в ЄС за рівнем безробіття після Латвії (відповідно 19% і 21,7% працездатного населення, тобто кожен третій молодий житель Іспанії не мав роботи); тоді як середній рівень безробіття в єврозоні та США - по 10%. Під найпершу хвилю скорочень тисячами потрапили працівники саме будівельної галузі та ринку нерухомості. Плани влади - з 2013 р. збільшити пенсійний вік з 65 до 67 років наштовхуються на рішучий протест профспілок. Державний борг країни за підсумками 2009 р. зріс до 11,4% ВВП. Згідно з вимогами ЄС, уряд Іспанії зобов'язався до 2013 р. скоротити бюджетний дефіцит до 3%.

Уряд запропонував низку проектів для виведення країни з кризи. Так було продовжено план допомоги на придбання автомобіля ("План 2000 Є' - 2 тисячі євро в обмін на старе авто), завдяки чому у першому кварталі 2010 р. вдалося зберегти позитивну динаміку продажів. Уряд Іспанії був переконаний, що в стратегію економічного розвитку ЄС до 2020 р. слід включити завдання збільшення виробництва електромобілів. Позитивна динаміка спостерігалася у зовнішній торгівлі Іспанії. Так, за даними Міністерства промисловості, торгівлі та туризму Іспанії, загальні обсяги зовнішньої торгівлі в січні 2010 р. збільшилися на 7,5%, порівняно з січнем 2009 р. Основними статтями експорту залишилися автомобілі, апарати та механічні пристрої, енергетичні матеріали та фармацевтична продукція.

Іспанія є членом усіх європейських та євроатлантичних структур. Зовнішня політика іспанського уряду базується на наступних принципах: повага міжнародного права, боротьба за роззброєння та розрядку, активна участь Іспанії в роботі міжнародних організацій, зокрема тих, які діють в геополітичному просторі, що утворює Західна Європа. Іспанія - член європейського економічного та валютного союзу, підписала Шенґенські угоди, іспанський військовий контингент входить до формування збройних сил швидкого реагування - Єврокорпус об'єднаних військ ЄС. Один із пріоритетних напрямів іспанської зовнішньої політики - середземноморський. Після завершення процесу інтеграції в європейські й атлантичні структури, Іспанія отримала можливість разом із провідними західноєвропейськими країнами та зі США брати участь у виробленні єдиної міжнародної політики в сфері оборони і безпеки.

Уряд Королівства Іспанії визнав державну незалежність України 31 грудня 1991 р., а в січні наступного року встановив із нею дипломатичні відносини. У 1994 р., під час візиту української офіційної делегації до Мадрида, парафовано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Іспанією. Частка Іспанії у зовнішньому торгівельному обігу України - 0,43%.

Іспанія займає чільне місце в переліку країн, куди в середині 90-х років масово почали вирушати еміграційні потоки українців. Еміграція мала економічний (заробітчанський) характер. Серед причин популярності цієї країни були досить ліберальне законодавство, яке дозволяло іноземцям отримати роботу без оформлення офіційних документів; наявність потреб у заповненні робочих місць у сільському господарстві та будівництві; можливість отримання дозволу на працю та проживання в результаті періодичних легалізацій іноземців, які проводилися іспанським урядом.

У 2003 р. у відділі громадських організацій Міністерства внутрішніх справ Іспанії було зареєстроване українське громадське об'єднання - Федерація українських асоціацій в Іспанії, яку очолив М. Петруняк.

Незважаючи на деякі останні зміни в іспанському законодавстві, які суттєво ускладнили міграцію українців і їх працевлаштування, та економічну кризу, українська діаспора продовжує збільшуватись. За підрахунками іспанської сторони загальна кількість мігрантів з України становить понад 103 тис. осіб (з них 65 % жінки), з яких лише половина проживає і працює на легальній основі.

57. Основні тенденції розвитку культури на Заході у другій половині ХХ - початку ХХІ ст

Культурні процеси другої половини XX ст. демонстрували низку взаємосуперечливих тенденцій. З одного боку, в багатьох напрямках культури зберігалася тяглість класичного культурного розвитку, з другого боку - від 1950-х рр. почалася поява нових культурних віянь та настроїв, котрі часто заперечували попередні культурні надбання. У останній третині XX ст. посилилися настрої скептицизму щодо самого поняття культури, її призначення та перспектив.

Великий вплив на розвиток культури другої половини XX ст. мав швидкий прогрес науки й техніки. Технічні інновації та винаходи постійно створювали нові реалії щоденного життя, на які реагувала культура. Водночас із тим, розвиток засобів зв'язку й поширення інформації, прогрес у галузі запису та відтворення звуку й зображення, а також комп'ютерні технології сприяли розвитку масової культури. Поширення комп'ютерної техніки значно спростило поліграфічну сторону книговидання, унаслідок чого кількість літературних творів суттєво зросла, а також значно скоротився шлях літературного твору від автора до читача. Починаючи із 1950-х рр. стрімко розвивалося телебачення. Від 1972 р. спочатку в США, а згодом й у інших країнах почався розвиток кабельного телебачення. Створення супутникового телебачення дало можливість практично необмеженого доступу до телепрограм світу мешканцеві будь-якої країни.

У глобальному плані наслідком цих процесів стало створення загальносвітового культурного простору, в котрому література, музика, образотворче мистецтво будь-якої країни є доступними для мешканців усіх інших країн. Виняткову роль у розвитку цього простору відіграло створення всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Тривалий час значна частина світової культури повоєнного періоду віддзеркалювала процеси протистояння західного світу та комуністичного табору. Важливими темами мистецьких творів залишалися проблеми особистої свободи, тоталітаризму, моральних цінностей. Упродовж другої половини XX ст. склалася дещо парадоксальна ситуація, яка полягала в тому, що більшість діячів культури Західної Європи та США засуджували тоталітарну політику СРСР, але водночас симпатизували комуністичним ідеям. Обмеженість інформації про реальні процеси в Радянському Союзі та комуністичному Китаї створювали викривлене уявлення про нібито справедливе та гармонійне комуністичне суспільство як антитезу бездуховному Заходу, що перебував у перманентній суспільній кризі. Захоплення західноєвропейських митців та інтелектуалів комунізмом було подолане лише із падінням Радянського Союзу та комуністичного блоку.

Великий вплив на розвиток світової культури середини XX ст. справив екзистенціалізм} який називали також "філософією існування". Філософський термін "екзистенціалізм" був запроваджений ще в XIX ст. данським філософом Сореном К'єркегором (1813 - 1855). Логічного оформлення "філософія існування" набула в 1940-х рр. завдяки творам французьких письменників Жала Поля Сартра (1905 - 1980) та Альбера Камю (1913 - 1960). Маніфестом прихильників екзистенціалізму стало есе Ж. П. Сартра "Екзистенціалізм це гуманізм" (1946). Поява екзистенціалізму стала наслідком кризи традиційного лібералізму, що, спираючись на науковий і технічний прогрес, стверджував невпинне просування людства до ідеалів добра та справедливості. Головним постулатом екзистенціалізму було твердження про те, що особиста моральність і самосвідомість не є наслідком виховання та впливу суспільного оточення, а виникають лише під впливом особистих учинків кожного індивіда. Прихильники екзистенціоналізму підкреслювали наявність постійного конфлікту між індивідуальною свідомістю та повсякденним життям, а також наголошували на самотності кожної людини, особливо у момент прийняття нею відповідальних рішень. Найбільшими прояви екзистенціалізму були в літературі й театрі, менш виразними і поширеними - в образотворчому мистецтві та музиці.

Оригінальним, але суперечливим явищем у культурі XX ст. стала поява постмодернізму (назва утворилася як позначення явища, що прийшло на зміну традиційному для XIX ст. модернізму). Термін "постмодернізм" був запропонований ще 1917 р. німецьким письменником та філософом Рудольфом Паннвіцем (1881 - 1969), але його поширенню прислужилася праця американського теоретика архітектури Чарльза Дженкса (нар. 1939) "Мова постмодерної архітектури" (1977). Теоретичні засади постмодернізму були сформульовані американським критиком Джоном Бартом (нар. 1930), автором книги "Література виснаження" (1967). Філософські підстави постмодернізму спробував сформулювати француз Жан Франсуа Ліотар (1924 - 1998) у книзі "Умови постмодернізму" (1979). На думку Ж. Ф. Ліотара, постмодернізм виник унаслідок "кризи метаоповідей" (великих доктрин та філософських учень, які оперували поняттями прогресу, пізнаваності природи тощо). Наслідком цього стало посилення скептицизму, розчарування в ідеях та ідеалах Відродження й Просвітництва. Сутністю постмодерного погляду на життя, культуру та саму людину стало ствердження факту моральної релятивності всіх суспільних відносин. У мистецькому плані постмодернізм є свого роду колажем із давновідомого та звичного. Автори нових постмодерністських творів пропонували новий, переважно неочікуваний, погляд на нібито давновідомі та звичні речі, нове прочитання класичних сюжетів, химерне поєднання різнопланових персонажів і фабул тощо. Для митців, які зараховують себе до постмодерного мистецького напрямку, характерне бажання включити в сучасне мистецтво, шляхом іронічного цитування, весь попередній досвід світової художньої культури.

Крім традиційного для історії людства конфлікту між різними концепціями та ідеалами культури в середині XX ст. було поставлено питання про відсутність внутрішнього порозуміння між представниками гуманітарних і точних наук, себто внутрішньо-культурний конфлікт. Цей конфлікт "двох культур" був артикульований британським ученим та письменником Чарльзом Сноу (1905 - 1980), який виступив із твердженням, що фахівці гуманітарної галузі принципово не можуть порозумітися із ученими-знавцями точних наук. У присвяченому цій проблемі есе "Дві культури та наукова революція" (1959), автор зокрема твердив, що великою несправедливістю є той факт, що від кінця 1930-х рр. світовою елітою культури вважають лише представників гуманітарних наук, виключаючи науковців наук точних. Теза Ч. Сноу про поляризацію двох варіантів культури викликала велику суспільну дискусію, яка не завершилася й донині. У 1995 р. Джон Брокман (нар. 1941) видав книгу "Третя культура", в якій заявив, що представниками нової "третьої культури" повинні стати науковці, здатні не тільки робити відкриття, але й у зрозумілий для загалу спосіб популяризувати та пояснювати їх. Прикладами таких книг є творчість відомого фізика-теоретика Стівена Гокінґа (нар. 1942), який написав популярно-наукові книги "Коротка історія часу" (1988), "Чорні діри та молоді світи" (1994), "Світ у шкарлупі горіха" (2001), "Теорія всього" (2006), "Великий задум" (2010).

Із оригінальним трактуванням культури виступив у 1960-х рр. канадський соціолог, філософ та літературознавець Гербер Маршал Маклуґан (1911 - 1980). Учений називав світ "глобальним селом", у котрому завдяки засобам масової інформації та системам зв'язку всі світові події одразу стають відомі всім, хто ними цікавиться, а крім того самі події можуть впливати на людей, територіально віддалених від того місця, де все відбувалося. Культурним наслідком такого стану, на думку вченого, стали зміни в поведінці людей, оскільки "глобальне село абсолютно забезпечує максимально суперечливі погляди на будь-яке питання". Інша ідея

Г. Маклуґаиа полягала в тому, що "засоби масової інформації самі е інформацією", себто форма подачі інформації визначає П сприйняття особою. Свої погляди він розвинув у книгах "Галактика Гутенберґа" (1962), "Розуміння засобів масової інформації" (1964), "Війна та мир у світовому селі" (1968).

У повоєнний період швидкими темпами розвивалася масова культура, появу котрої відносять до початку 1940-х рр. Головною ознакою масової культури вважають стандартність, уніфікованість та несамостійність. Стандарти масової культури формуються засобами масової інформації, за великої участі реклами. Масовій культурі закидають низький інтелектуальний рівень, вульгаризацію естетичних та моральних норм, зведення культури до "найменшого спільного знаменника". Найбільшого поширення взірці масової культури набули в розважальних жанрах літератури (детектив, наукова фантастика, пригодницька проза), поп-музиці, телебаченні та кіно.

Незадоволення запропонованими культурою зразками поведінки викликало у середині 1960-х рр. окремий рух, який 1969 р. отримав назву контркультури. Таку назву запропонував американський публіцист та видавець Теодор Росзак (нар. 1933), автор програмної книги "Творення контркультури" (1969). Прихильники контркультури демонстративно порушують пануючі культурні цінності, спосіб та норми поведінки, й водночас намагаються встановити свою альтернативну шкалу моральних норм і вартостей. Початково головну роль у розвитку альтернативної культури відігравали хіпі. Згодом з'явилися й інші групи, які творили власний стиль поведінки: панки, рокери, готи, скінхеди, рейвери, фолкери тощо.

Размещено на Allbest.ru