Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Із кінця 70-х років спостерігалося послаблення позицій комуністів, зменшувалася чисельність партії та відсоток голосів, отриманих на виборах. У 1980 р., проаналізувавши свою діяльність у період "національної солідарності" та прийшовши до висновку про недоцільність співпраці з ХДП, ІКП запропонувала замість попередньої формули "історичного компромісу" нову - "демократичної альтернативи". Проголошена політична концепція передбачала створення коаліції лівих партій, що мала боротися за владу на противагу ХДП. Але з огляду на неоконсервативну політику ІСП така програма виявилася нереальною та фактично залишилася пропагандистським гаслом.

У 1980 - 1983 рр. Італію охопила нова економічна криза, що супроводжувалася падінням виробництва, безробіттям (10%, 3/4 із них молоді особи віком до 29 років) та інфляцією (понад 16%). Недостатніми виявилися і заходи, спрямовані на боротьбу з тероризмом. 2 серпня 1980 р. праві терористичні організації вчинили вибух на вокзалі в Болоньї, внаслідок чого загинули 84 особи, близько 200 були важко поранені. В країні розпочалися масові маніфестації протесту. Загострив ситуацію скандал, який розгорнувся наприкінці 1980 року - в першій половині наступного. Йшлося про членство відомих політичних діячів, вищих офіцерів, банкірів у масонській ложі "П-2" (Пропаганда-2), яку звинувачували в причетності до терористичної діяльності, торгівлі зброєю та наркотиками. На цьому фоні правлячим колам важко було забезпечити стабільність урядів. У вересні 1980 р. уряд Ф. Коссіги подав у відставку. Вже через місяць був сформований чотирипартійний кабінет міністрів за участі християнських демократів, соціалістів, республіканців та соціал-демократів. Уряд очолив представник ХДП А. Форлані.

Після червневих 1981 р. парламентських виборів почали формуватися п'ятипартійні уряди за участі християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів. Уперше новий уряд очолив секретар ІРП, партії, що відображала інтереси промислових та фінансових кіл, Джованні Спадоліні. Коаліція почала проводити антикризові заходи з врахуванням вимог неоконсервативних підприємницьких груп.

У червні 1983 р. пройшли дострокові парламентські вибори, на яких ХДП здобула 32,9%, ІКП - 29,9%, ІСП - 11,4% голосів. Християнські демократи набрали найменшу кількість голосів за всю свою історію. Результати виборів виявилися непередбачуваними для всіх спостерігачів в Італії та у світі. Так західнонімецька преса назвала їх "сенсаційною несподіванкою", французька -"історичною поразкою християнських демократів", британська -"політичним землетрусом" та "моральною перемогою комуністів". В обмін на пост прем'єра соціалісти погодилися на відновлення лівоцентристської коаліції з ХДП (у травні 1983 р. саме через вихід ІСП з уряду відбулася відставка кабінету міністрів християнського демократа Амінторе Фанфані, який працював на цій посаді з грудня 1982 р.). ХДП, отримавши більшість на виборах, уперше за післявоєнні роки поступилася посадою прем'єра. Його функції впродовж 1983 - 1987 рр. виконував лідер ІСП Б. Краксі, який очолив п'ятипартійний коаліційний уряд (після нього до 1992 р. функції прем'єра виконував Дж. Андреотті).

У 1984 р. в Італії пройшли вибори до Європейського парламенту, які стали індикатором політичних настроїв населення. Вперше ІКП здобула перевагу над ХДП (333% проти 33,0%). На стабільному рівні залишилися позиції соціалістів - 11,2%. Така ситуація змушувала християнських демократів шукати шляхи для зміцнення своїх позицій.

У червні 1985 р. новим, восьмим президентом країни був обраний християнський демократ Ф. Коссіга. Ці вибори стали незвичними для Італії, позаяк главу держави, як правило, обирали в результаті багатьох турів голосування і це тривало не один день. За кандидатуру Ф. Коссіґи депутати обох палат парламенту проголосували майже одноголосно, чого ще не було в італійській повоєнній історії. Новообраного президента почали називати "усіх італійців". Перше, що зробив Ф. Коссіга па президентській посаді - здав свій партійний квиток на зберігання керівництву ХДП на 7 років. Він пішов на цей крок, щоб дійсно бути незалежним від усіх партій, хоча це й не передбачено конституцією країни.

За уряду Б. Краксі розпочалася часткова приватизація підприємств державного сектора та ліквідація нерентабельних. Водночас дано поштовх для розвитку дрібного підприємництва: щороку відкривалися до 300 тис. нових приватних підприємств при одночасному банкрутстві половини з них. Уряд запровадив режим жорсткої економії та в 1984 р. прийняв декрет про обмеження дії "рухомої шкали" зарплати, що гарантувала темпи зростання заробітної плати приблизно на рівні темпів зростання інфляції. 24 березня в Римі пройшла масштабна демонстрація протесту, участь у якій взяло близько 1 млн осіб. За ініціативою ЗІКП 9 червня відбувся референдум із питання скасування обмеження дії "рухомої шкали" зарплати. Результати виявилися несподіваними: за скасування статті закону висловились 45,7%, проти 54,3% учасників голосування. Під впливом відповідної пропаганди частина населення вибрала між скороченням "рухомої шкали" та високим рівнем інфляції найменше зло. Прийняття закону спричинило зменшення реальної зарплати на 2 - 3% в рік. Були урізані бюджетні видатки на соціальні потреби, готувалася приватизація школи, пенсійна реформа. Водночас здійснено наступ на мафію і до кримінальної відповідальності притягнено багатьох її учасників, підвищено зарплату поліції, дещо обмежено вплив Католицької Церкви на освітні та сімейні відносини.

З другої половини 80-х років економіка поступово почала повертати втрачені позиції. Відбувалося оновлення технічної бази та технології промислового виробництва (комп'ютерні системи управління, використання мікроелектроніки) особливо в центрі та на півночі Італії. Швидкими темпами розвивалася сфера послуг у 1986 р. зайнятість населення у цій галузі становила 56,7%, у той час як в сільському господарстві - 10,7%, а в промисловості -32,4%. Проте рівень безробіття залишався на досить високій позначці: 11 - 12%. Значні зміни відбулися на півдні країни завдяки сприянню урядових заходів, що фінансувалися Касою Півдня: збудовані нові промислові підприємства, модернізовано сільське господарство, стрімко розвивалося шляхове будівництво. Однак подолати існуючі диспропорції з північчю країни так і не вдалося. Доля північного регіону у створенні внутрішнього валового продукту була на 16% вища, а на півдні - на 30% нижча від загальнонаціонального рівня.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б. Краксі взяв курс на зміцнення атлантичної солідарності. Італія приєдналася до американської стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво на Сицилії баз для ядерних крилатих ракет.

Навесні 1987 р. внаслідок чергового загострення міжпартійних суперечностей уряд Б. Краксі, пробувши рекордний для Італії час при владі - чотири роки, подав у відставку. Результати червневих дострокових парламентських виборів не внесли радикальних змін у розташування політичних сил, хоча й дозволили християнським демократам повернути собі посаду прем'єр-міністра (почергово Джованні Горія, Чіріако Де Міта, Джуліо Андреотті).

53. Розвиток Італії на зламі ХХ-ХХІ ст

Незважаючи на загалом позитивні зрушення в економічному та політичному розвитку країни, в іспанському суспільстві наростали опозиційні настрої проти правлячої партії, головним чином пов'язані з її зовнішньополітичним курсом. 15 лютого 2003 р. близько 1 млн осіб у Мадриді та такої ж кількості в Барселоні зібралися на демонстрацію, протестуючи проти війни в Іраку. Ці виступи за розмахом порівнюють з протестами населення країни у зв'язку зі спробою військового перевороту 23 лютого 1981 р. Наприкінці лютого в Іспанії були опубліковані результати соціологічного опитування, згідно з яким понад 90% населення країни висловлювалося проти війни в Іраку. Незважаючи на волевиявлення народу, прем'єр прийняв одноосібне рішення і висловив підтримку політики США в Іраку.

Про зміни в політичних настроях суспільства засвідчили вже муніципальні вибори травня 2003 р., на яких перемогу отримала ІСРП. Чергові парламентські вибори були призначені на 14 березня 2004 р.

За три дні до їх початку, 11 березня, у столиці відбувся найбільш кривавий теракт в історії Європи: внаслідок 13 вибухів на трьох залізничних станціях Мадрида загинуло понад 200 осіб, близько 2000 поранено. Перші години після вибуху влада намагалася перекласти звинувачення у трагедії на ЕТА, наголошуючи на схожості вибухівки з тією, що застосовує дана терористична організація. Остання заперечувала свою причетність до теракту. Згодом з'ясувалося, що одна з мусульманських організацій ("Аль-Каїда") взяла провину на себе, "караючи" таким чином Іспанію за підтримку США у війні проти Іраку.

Як наслідок - на виборах 14 березня 2004 р. перемогу (42,6% голосів) здобула опозиційна ІСРП (лідер Хосе Луїс Родрігес Сапатеро), головним гаслом якої була заява про виведення іспанських миротворчих контингентів із території Іраку. Щоправда, партія не здобула необхідної кількості голосів для формування уряду (164 замість необхідних 176). Народна Партія отримала 148 парламентських місць (37,6% голосів виборців). Новий уряд був сформований завдяки союзу ІСРП з двома лівими партіями, що здобули разом 13 мандатів: Об'єднана ліва та Республіканська лівиця Каталонії. Одним із перших рішень нового 4 3-річного прем'єра X. Сапатеро став наказ про виведення іспанського контингенту з Іраку, що й було зроблено впродовж квітня - початку травня 2004 р. За час участі Іспанії у військових операціях в Іраку (серпень 2003 - квітень 2004) загинуло 11 іспанських солдат.

У внутрішній політиці характерним для уряду X. Сапатеро стала політика історичного ревізіонізму, суть якої полягала у відході від "історичного компромісу" з часів трансформації, що пропагував забуття злочинів франкістської диктатури. За розпорядженням уряду останній в країні пам'ятник генералові Ф. Франко, що знаходився в Мадриді, був демонтований, а також створена спеціальна комісія, завданням якої стало дослідження випадків арештів і страт республіканців у роки диктатури та громадянської війни.

Ще більш революційним став проект закону, який звернув на себе увагу всієї Європи. Традиційна католицька країна, для якої християнські цінності, здавалося б, незаперечні, ухвалила зміни до цивільного кодексу, що уможливили особам однієї статі укладення шлюбів і передбачили для них всі ті права, якими володіють подружні пари. Звичайно, таке рішення викликало протест Католицької Церкви, який під гаслом "захисту родини" організував понад мільйонну демонстрацію в Мадриді.

Менше контроверсій викликала соціальна політика, серед інших - пом'якшення еміграційного законодавства та надання нелегальним іммігрантам громадянства. Був ухвалений також закон про спеціальну одноразову допомогу за кожну новонароджену дитину - 2500 євро.

Намітилися і позитивні зрушення у взаємовідносинах уряду Іспанії з ЕТА. На початку січня 2005 р. баскські сепаратисти закликали центральний уряд розпочати політичний діалог про врегулювання конфлікту. Глава уряду Країни Басків X. Ібарретче виступив із планом перетворення баскської автономії у державу.

що "добровільно приєдналася до Іспанії". Іспанський уряд у травні отримав дозвіл парламенту на початок переговорного процесу, не чекаючи, як попередньо декларувалося, на складення ЕТА зброї та відмову від насильства й терору. 22 березня 2006 р. ЕТА заявила про припинення вогню: в обмін на добровільну відмову від збройної боротьби була поставлена вимога амністії кількох сотень баскських ув'язнених, звинувачених у терористичній діяльності, а також легалізації "Батасуни" - політичного крила ЕТА. 6 липня у м. Сан-Себастьян почалися перші офіційні мирні переговори між представниками правлячої ІСРП (Пачі Лопес) та забороненою "Еррі Батасуна" (Арнальдо Отегі). 30 грудня прем'єр-міністр Іспанії X. Сапатеро заявив про припинення переговорів із ЕТА після того, як вона взяла на себе відповідальність за терористичний акт у мадридському аеропорту Барахас, здійснений бойовиками вранці того ж дня.

На сьогодні в Іспанії 17 автономій. Чотири з них (Каталонія, Андалусія, Країна Басків та Ґалісія) мають статус національних автономій, решта - регіональних автономій.

У травні 2006 р. Мадридський парламент схвалив новий статут автономії Каталонії, запропонований місцевим парламентом регіону роком швидше (вересень 2005). За новим документом значно розширено автономію регіону, зокрема у фінансових питаннях, каталонська мова визнана другою державною, а в преамбулі статуту також міститься визначення каталонців як народу. В червні 2006 р. в Каталонії відбувся референдум із питання автономного статуту, на підтримку якого висловилося 73% учасників голосування. Увійшов у життя 9 серпня 2006 р.

Зовнішня політика X. Сапатеро характеризувалася відходом від проамериканської політики його попередника Х.М. Аснара та встановленням більш тісних відносин із країнами Південної Америки: Венесуелою, Болівією, Кубою.

9 березня 2008 р. в Іспанії відбулися вибори до нижньої палати парламенту - Конгресу Депутатів. Напередодні, в п'ятницю 7 березня, внаслідок теракту в містечку Мондрагон, що в Країні Басків, загинув представник правлячої ІСРП 42-річний Ісайас Карраско. Парламентські фракції ІСРП та опозиційної Народної Партії ухвалили спільну заяву з засудженням теракту. ІСРП та її головний опонент на виборах - НП - вирішили тимчасово призупинити передвиборчу кампанію. Прем'єр всю відповідальність за трагедію переніс на ЕТА, що мала намір, за оцінкою X. Сапатеро, "завадити мирному волевиявленню" іспанського народу.

Участь у голосуванні взяло трохи більше 75% населення. Як і в 2004 р., коли після терактів дещо змінилися виборчі тенденції, так і цього разу, демонстративне вбивство члена правлячої соціалістичної партії в Країні Басків мало значний вплив на визначення політичних пріоритетів електорату.

До найвищого законодавчого органу Іспанії пройшли представники 10 політичних сил. Повторну перемогу отримала ІСРП X. Сапатеро, за яку віддали свої голоси 43,7% виборців, що дозволило їй отримати 169 депутатських мандатів. Виборці повірили в обіцянки соціалістів зменшити податки та не допустити економічної кризи. Друге місце посіла Народна Партія (Маріано Рахой) -40% голосів, 153 мандати. ІСРП забракло 7 мандатів для створення однопартійного уряду, що привело до союзу з третьою за кількістю депутатів у парламенті політичною силою - федерацією каталонських націоналістів "Єдність і Союз" (Convergencia і Unio, створена на основі Каталонської демократичної єдності та Демократичного союзу Каталонії; за результатами виборів здобула 11 мандатів).

Отже, попри те, що в політичному житті Іспанії домінують дві політичні партії, чималий вплив мають регіональні, як правило, помірковані сили, що головно представляють Каталонію та Країну Басків. Цьому сприяє, зокрема, виборче законодавство країни, побудоване на пропорційній системі. Але на відміну від України, де підрахунок голосів проходить в єдиному загальнонаціональному окрузі, в Іспанії голоси підраховують в усіх 49 провінціях (виборчих округах). Тобто, залежно від кількості населення кожна провінція має певне число депутатських місць у парламенті, що сприяє збереженню представництва в парламенті регіональними партіями, голоси яких зосереджені компактно (наприклад, перемога на виборах 2008 р. у своїх виборчих округах "Єдності та Союзу").

У квітні 2008 р. новий Кабінет Міністрів склав присягу на вірність народу Іспанії (церемонія відбувалася у присутності голови держави короля Хуана Карлоса та його дружини Софії; новопризначені міністри мали можливість вибрати, залежно від своїх переконань, присягу на Біблії, або на Конституції країни). Вперше більшість членів уряду склали жінки (9 проти восьми чоловіків-міністрів), а також вперше Міністерство оборони очолиш жінка -37-річна юрист Карме Чакон (представниця Об'єднаної соціалістичної партії Каталонії). "Чакон стала першою жінкою в світі, яка прийняла посаду міністра оборони па сьомому місяці вагітності", - писала іспанська преса. Від 2007 р. в Іспанії, на основі закону про рівноправність чоловіків і жінок, обов'язковим є дотримання наступного співвідношення: кількість представників однієї статі не може бути нижча 40% та не перевищувати 60%. Згодом було створене спеціальне міністерство рівноправного статусу жінок і чоловіків (Ministerio de la Igualdad, Міністерство рівноправності), яке очолила 31-річна Бібіана Аїдо.

Другий термін правління ІСРП X. Сапатеро почався в умовах зростання безробіття, уповільнення економіки та найвищого рівня інфляції за останній час. Глобальна фінансово-економічна криза суттєво заторкнула Іспанію навесні 2008 р. Основними її чинниками стали негативні явища в будівництві та нерухомості (іпотечна криза застала країну на злеті будівельного буму), в автомобільній промисловості (до прикладу, за 2008 рік автомобілів було продано на 40% менше, ніж попереднього року). Іспанія станом на січень 2009 р. займала друге місце в ЄС за рівнем безробіття після Латвії (відповідно 19% і 21,7% працездатного населення, тобто кожен третій молодий житель Іспанії не мав роботи); тоді як середній рівень безробіття в єврозоні та США - по 10%. Під найпершу хвилю скорочень тисячами потрапили працівники саме будівельної галузі та ринку нерухомості. Плани влади - з 2013 р. збільшити пенсійний вік з 65 до 67 років наштовхуються на рішучий протест профспілок. Державний борг країни за підсумками 2009 р. зріс до 11,4% ВВП. Згідно з вимогами ЄС, уряд Іспанії зобов'язався до 2013 р. скоротити бюджетний дефіцит до 3%.

Уряд запропонував низку проектів для виведення країни з кризи. Так було продовжено план допомоги на придбання автомобіля ("План 2000 Є' - 2 тисячі євро в обмін на старе авто), завдяки чому у першому кварталі 2010 р. вдалося зберегти позитивну динаміку продажів. Уряд Іспанії був переконаний, що в стратегію економічного розвитку ЄС до 2020 р. слід включити завдання збільшення виробництва електромобілів. Позитивна динаміка спостерігалася у зовнішній торгівлі Іспанії. Так, за даними Міністерства промисловості, торгівлі та туризму Іспанії, загальні обсяги зовнішньої торгівлі в січні 2010 р. збільшилися на 7,5%, порівняно з січнем 2009 р. Основними статтями експорту залишилися автомобілі, апарати та механічні пристрої, енергетичні матеріали та фармацевтична продукція.

Іспанія є членом усіх європейських та євроатлантичних структур. Зовнішня політика іспанського уряду базується на наступних принципах: повага міжнародного права, боротьба за роззброєння та розрядку, активна участь Іспанії в роботі міжнародних організацій, зокрема тих, які діють в геополітичному просторі, що утворює Західна Європа. Іспанія - член європейського економічного та валютного союзу, підписала Шенґенські угоди, іспанський військовий контингент входить до формування збройних сил швидкого реагування - Єврокорпус об'єднаних військ ЄС. Один із пріоритетних напрямів іспанської зовнішньої політики - середземноморський. Після завершення процесу інтеграції в європейські й атлантичні структури, Іспанія отримала можливість разом із провідними західноєвропейськими країнами та зі США брати участь у виробленні єдиної міжнародної політики в сфері оборони і безпеки.

Уряд Королівства Іспанії визнав державну незалежність України 31 грудня 1991 р., а в січні наступного року встановив із нею дипломатичні відносини. У 1994 р., під час візиту української офіційної делегації до Мадрида, парафовано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Іспанією. Частка Іспанії у зовнішньому торгівельному обігу України - 0,43%.

Іспанія займає чільне місце в переліку країн, куди в середині 90-х років масово почали вирушати еміграційні потоки українців. Еміграція мала економічний (заробітчанський) характер. Серед причин популярності цієї країни були досить ліберальне законодавство, яке дозволяло іноземцям отримати роботу без оформлення офіційних документів; наявність потреб у заповненні робочих місць у сільському господарстві та будівництві; можливість отримання дозволу на працю та проживання в результаті періодичних легалізацій іноземців, які проводилися іспанським урядом.

У 2003 р. у відділі громадських організацій Міністерства внутрішніх справ Іспанії було зареєстроване українське громадське об'єднання - Федерація українських асоціацій в Іспанії, яку очолив М. Петруняк.

Незважаючи на деякі останні зміни в іспанському законодавстві, які суттєво ускладнили міграцію українців і їх працевлаштування, та економічну кризу, українська діаспора продовжує збільшуватись. За підрахунками іспанської сторони загальна кількість мігрантів з України становить понад 103 тис. осіб (з них 65 % жінки), з яких лише половина проживає і працює на легальній основі.

54. Авторитарний режим Ф. Франко в Іспанії після Другої світової війни

Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 - 1939 рр. Поразка в ній республіканців спричинила політичну еміграцію близько 500 тис. осіб. У роки Другої світової війни франкістська Іспанія, незважаючи на проголошення Ф. Франко 4 вересня 1939 р. декрету про нейтралітет, підтримувала Німеччину. Як і будь-яка диктатура нова влада в Іспанії будувалася на силі терору, страхові, масових репресіях, насильстві. У 1940 р. в тюрмах та концтаборах перебувало близько 230 тис. осіб. Єдиної думки щодо означення режиму генерала Ф. Франка серед іспанських істориків немає: одні вважають його тоталітарним, інші - авторитарним. При цьому вказують, що франкізм в Іспанії являв собою особливий іберо-американський різновид авторитаризму, що відображав вирішальну роль армії та її лідера в політичному процесі. Як перший досвід створення такої диктатури наводиться режим Хосе Антоніо Прімо де Рівери (1923 - 1929). В основу державності такого типу були покладені наступні принципи: підпорядкування особистості корпоративним інтересам суспільства; вирішення соціального конфлікту шляхом корпоративістської організації економіки та праці; концентрація влади в руках одноосібного харизматичного лідера, "відповідального тільки перед Богом та Історією" (офіційне гасло франкізму). Соціально-політичну основу режиму складали такі достатньо різні сили як організація Фаланги, традиціоналістська партія та армія, об'єднані в єдиний рух декретом 1937 р. Франкізм відкинув "європеїзацію" та модернізацію, натомість апелював до традиції та стереотипів національної свідомості, що сформувалася до початку нового часу. Загалом можна виділити три етапи в розвитку франюстської диктатури: 1939 - 1945 рр., 1945 - кінець 50-х років, 1969 - 1975 рр. Політичний лад Іспанії базувався на семи головних законах, що були прийняті в різний період: "Хартія праці" 1938 р., Закон про Кортеси 1942 р., "Хартія іспанців" 1945 р., Закон про народний референдум 1946 р., Закон про спадкоємність 1947 р., "Закон про принципи Національного Руху" 1958 р. та Органічний закон про державу 1966 р.

Отже, фундаментом політичної системи Іспанії була особиста диктатура Ф. Франко. Йому належала вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади. Всіх членів уряду, як і вищих чиновників, генералів та єпископів, призначав Ф. Франко, затверджував декрети та закони. Деякі іспанські дослідники характеризують встановлену владу, як "різновид абсолютної монархії, що являла собою в період правління Ф. Франко королівство без короля". З законів, спрямованих на зміну державного управління, варто виділити закон від 17 липня 1942 р. про відновлення діяльності іспанських Кортесів: вони не мали законодавчих функцій і підкорялися урядові та главі держави; їх діяльність мала декоративне значення. Вагомий вплив на внутрішню політику країни мала Фаланга. Були фактично ліквідовані елементарні демократичні права і свободи громадян, нівельовані національні особливості розвитку окремих регіонів, встановлена жорстка система "вертикальних профспілок", парламент формувався на корпоративній основі.

Вирішення економічних проблем Ф. Франко та його оточення сподівалися знайти на шляхах створення системи автаркії (економіки, яка б сама себе забезпечувала, максимальна незалежність від імпорту). Восени 1939 р. були прийняті закони, спрямовані на захист національної промисловості (зокрема обмежувалися іноземні капіталовкладення в іспанські підприємства 25%), які практично підпорядкували діяльність значної кількості промислових підприємств державному контролю. У рамках корпоративної системи створювалися "вертикальні профспілки" (серпень 1939) на чолі з функціонерами Фаланги (об'єднували у примусовому порядку практично все економічно активне населення, слугували інструментом, за допомогою якого держава здійснювала контроль за трудівниками). У вересні 1941 р. був створений Інститут національної промисловості, який розробляв плани розвитку головних галузей економіки. Тоді ж націоналізовано залізниці. Республіканська аграрна реформа була ліквідована; землі, які отримали селяни після 1936 р., оголошувалися незаконно захопленими і їх повертали колишнім власникам. Селянству було запропоновано отримання земельних наділів за викуп у ході колонізації державних земель. Цим питанням повинен був займатися створений 1939 р. Національний інститут колонізації. Урядові заходи мали на меті створити потужний державний сектор, що полегшило б втручання держави в розвиток іспанської економіки.

Іспанський диктатор врахував те, що знехтувала республіка 1931 р. - силу Церкви та католицького руху. Ф. Франко проголосив католицизм єдиною та офіційною релігією іспанської держави. Усі церковні права були відновлені. А в 1941 р. між Іспанією та Ватиканом була підписана угода, згідно з якою Рим отримував широкі права у призначенні своїх духовних осіб в церковну ієрархію Іспанії Фаланга та Церква підкорили своєму контролю молодіжний рух та університетську освіту (закон від 1943). Особливе місце Церкви в системі франкістських інститутів було в черговий раз закріплено у конкордаті 1953 р., за яким Католицька Церква офіційно визнала Ф. Франко главою іспанської держави.

Однак, незважаючи на всі заходи уряду, економічне становище Іспанії залишалося складним. Населення голодувало, сільське господарство було не в стані задовольнити потреби країни. Запроваджена карткова система передбачала жорсткі норми на основні продукти харчування (зокрема, карткова система на хліб зберігалася до кінця 1951 р.).

Опозиційний рух у країні наростав у міру збільшення кількості поразок А. Гітлера на Сході (від моменту падіння Другої Республіки не припиняли своєї діяльності еміграційні структури; до кінця 1944 р. центр іспанського партизанського руху знаходився у Франції). Найбільш активною та організованою силою антифранкістської опозиції виступала Комуністична партія Іспанії (КПІ), яка налагодила сітку підпільних організацій в країні. На початку 1942 р. почали відроджуватися перші підпільні організації соціалістів, активізували діяльність республіканці. У жовтні 1944 р. республіканці, соціалісти та анархісти створили тимчасову найвищу владу іспанської республіки - Національний союз демократичних сил (НСДС). НСДС створив власні військові формування в Тулузі (місто на південному заході Франції). Тут діяла іспанська організація Опору - Національний союз іспанців. Серед програмних засад організації було повалення франкістського режиму та проведення вільних виборів для визначення політичного майбутнього Іспанії. Іспанські республіканці брали участь у французькому русі Опору.

Із наближенням поразки нацистської Німеччини, пожвавленням діяльності антифранкістської опозиції, заявили про себе і монархісти. Ще у вересні 1943 р. Ф. Франко отримав лист із підписами 7 із 12 військових найвищого рангу, які висловилися за підтримку реставрації монархії. Опираючись на армію, генерал повинен був зважати на позицію військових. Це була одна з найбільших криз режиму, позаяк ніколи до цього моменту, та й, зрештою, після, частина армії не була так близько до того, щоби проявити непокору своєму генералові. 19 березня 1945 р. син Альфонса ХШ, який помер у 1941 р., граф Хуан Барселонський, отримавши династичні права, звернувся до іспанського народу з посланням, у якому засудив концепцію тоталітарної держави, обіцяв відновлення "традиційного режиму", прийняття конституції, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію та ін.

У серпні 1945 р. в Мехіко був сформований емігрантський республіканський уряд, який очолив Хосе Хіраль. Наступного року до складу уряду увійшов представник КПІ - Сантьяго Каррільйо. Однак емігрантські сили не були єдиними. Так група Індалесіо Прієто (Нью-Йорк), яка представляла Іспанську соціалістичну робітничу партію (ІСРП), вважала, що проголошення будь-якого устрою без референдуму неможливе, піддавала критиці X. Хіраля за залучення комуністів до уряду.

Опозиційні сили так і не змогли об'єднатися та виступити єдиним фронтом. Окрім того, вони сподівалися на вирішення іспанської проблеми зовнішніми силами - Організацією об'єднаних націй, яка в той час перебувала в процесі становлення.

Ф. Франко намагався стабілізувати ситуацію в країні та водночас реабілітувати себе на міжнародній арені. 8 травня 1945 р. Іспанія розірвала дипломатичні стосунки з Третім Райхом. 17 липня 1945 р. схвалено закон - "Хартія іспанців", який регулював права та обов'язки іспанських громадян, проголошувалися демократичні принципи (гарантувалося право на освіту, таємницю листування, недоторканність особи та майна). Щоправда, відразу передбачалася можливість ліквідації цих прав у випадку виникнення ситуації, що загрожувала б "інтересам держави". "Хартія іспанців" та одночасне формування уряду, в якому лише два портфелі належали фалангістам, за задумом Ф. Франко, повинні були створити враження відмови від тоталітарної форми держави та лібералізації режиму (також був скасований фалангістський салют, розпущена фалангістська міліція, з офіційних закладів усунуто обов'язкові портрети Хосе Антоніо Прімо де Рівери). З цією ж метою 22 жовтня 1945 р. був ухвалений Закон про народний референдум, за яким уперше жінки отримали право голосу.

Однак, на Потсдамській конференції 1945 р. уряд генерала Ф. Франко було засуджено як владу, встановлену фашистськими державами "осі". На початку та наприкінці 1946 р. (9 лютого та 12 грудня) Генеральна асамблея ООН прийняла дві резолюції з іспанського питання, зміст яких зводився до констатації факту про неможливість встановлення між Іспанією і "націями, що розгромили німецький та італійський фашизм", дружніх відносин, доки в Іспанії зберігатиметься режим Ф. Франко. Іспанії було відмовлено у вступі до ООН. У грудневій резолюції також рекомендувалось усім державам-членам ООН відкликати своїх послів 13 Мадрида (без формального розриву дипломатичних відносин). На січень 1947 р. у столиці залишились посли Ватикану, Португалії, Ірландії, Швеції та Аргентини. У результаті Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції.

Така позиція міжнародної спільноти спричинила посилення патріотичних настроїв серед населення Іспанії. 9 грудня 1946 р. понад півмільйона громадян зібралися на головній площі Мадрида - Орієнте, щоби продемонструвати свою підтримку Ф. Франко. Але ця акція аж ніяк не означала, що її учасники ототожнювали себе з франкістською ідеологією; насамперед йшлося про маніфестацію єдності іспанської нації. На мітингу був присутній і 80-річний лауреат Нобелівської премії в галузі літератури X. Бенавенте-і-Мартінес (1866 - 1978), симпатії якого під час громадянської війни були на боці республіканців.

Ф. Франко вирішив винести питання політичного ладу країни на всенародний референдум. 7 червня 1947 р. Кортеси прийняли Закон про спадкоємність. Документ проголошував, що Іспанія є "католицькою, соціальною і представницькою" монархією при одночасній владі генерала Ф. Франко як глави держави. Його наступником ставав король, який перед інавгурацією мав підтвердити вірність головним законам: Хартії іспанців, законам про Кортеси та референдум. На референдумі 6 липня 1947 р. 14 млн із 17 млн виборців проголосували за встановлення в Іспанії, після смерті або відставки Ф. Франко, монархії. В монархії населення вбачало символ єдності нації. Отримавши підтримку народу, Ф. Франко підписав 26 липня "Закон Глави держави про спадкування посади Глави держави", за яким Іспанія проголошувалася королівством. При цьому не зазначалося, хто буде королем, а посада глави держави пожиттєво зберігалася за Ф. Франко. Закон наділив Ф. Франко правом не тільки запропонувати ту особу, яка після його смерті повинна стати королем чи регентом, але й виключити з числа претендентів тих, хто, на його думку, не здатен управляти країною. Вперше за свою історію Іспанія зіткнулася з такою оригінальною формою правління: вона стала королівством без короля, монархією без монарха. Закон створював Раду королівства та Регентську раду, яка мала перебрати на себе управління державою у випадку смерті чи відставки Ф. Франко, очолити процес вибору короля з осіб королівського походження. Водночас було поновлено надання шляхетських титулів.

У1948 р. Ф. Франко та іспанський король в еміграції Хуан де Бурбон домовилися про проживання та виховання сина короля -10-літнього Хуана Карлоса в Іспанії. 7 серпня 1948 р. був скасований військовий стан, оголошений Ф. Франко ще 28 липня 1936 р.

Водночас, у серпні 1948 р. еміграційним центрам монархічних та соціалістичної (І. Прієто) партій вдалося досягти угоди про спільні дії. Вона передбачала, що майбутній устрій Іспанії вирішуватиметься на референдумі, а також широку політичну амністію, відкритість Іспанії для країн Заходу (зокрема, приєднання до "плану Маршалла"). Створювався Комітет єдності, який мав реалізовувати дані постулати. Зміст домовленості був доведений до відома посольств Великої Британії, США, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембурга, що розташовувалися на території Парижа

Фінанси та економіка країни після завершення Другої світової війни знаходилися в катастрофічному стані. Золото республіканської Іспанії свого часу потрапило за кордон: частина до СРСР, інша - до Франції. Країна заборгувала значну суму Німеччині та

Італії - понад 900 млн доларів. Унаслідок військових дій періоду Другої світової війни найбільших втрат зазнали комунікації та транспорт. Більшість фабрик та шахт не постраждала. Значно знизилося сільськогосподарське виробництво: у 1945 р. на 65%, порівняно з 1935 р. Значними були людські втрати: близько 800 тис. осіб у продуктивному віці загинули або виїхали з країни. Від голоду населення врятували поставки продуктів з Аргентини, які Іспанія отримувала у 1947 - 1948 pp. Міжнародна ізоляція країни змусила її уряд повернутися до автаркічної моделі економічного розвитку.

Початок "холодної війни" змінив настрої західних держав стосовно франкістської Іспанії: в 1950 р. Генеральна асамблея ООН прийняла рішення про скерування послів в Іспанію. Ф. Франко все частіше приймали за кордоном, зокрема в США: Вашингтону залежало на зміцненні південно-західного флангу НАТО в Європі. У вересні 1953 р. був підписаний іспано-американський договір (Мадридський пакт), за яким США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії. Мадридський пакт став значним успіхом Ф. Франко. На Іспанію була поширена дія "плану Маршалла": вона отримала перший кредит США на суму 62,5 млн доларів, у 1954 - 1957 pp. - 500 млн доларів. У грудні 1955 р. Іспанія вступила до ООН (проти голосували країни східного блоку, утрималися Бельгія та Мексика). Етап міжнародної ізоляції країни завершився. Розпочався процес включення Іспанії у політичні, економічні, фінансові та культурні міжнародні структури західних демократій. При цьому, звичайно, західна демократія засуджувала диктатуру Ф. Франко. У другій половині 1950-х років Іспанія стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) тощо.

Еволюцію міжнародного становища франкістської Іспанії супроводжував процес несміливих, половинчастих реформ державного устрою. З другої половини 1950-х років стало очевидним, що політичні та економічні (автаркія та корпоративізм) принципи Фаланги не сприяли позитивним змінам у країні. Наростав протест іспанського суспільства. Ф. Франко зважився на зміну політики держави. Силою, на яку він вирішив опертися, стала права католицька організація "Божа справа" (Opus Dei, виникла у 1928 p., лідер Хосе Ескрива де Балагер). її гасла були діаметрально протилежними політичним та економічним цілям Фаланги. Замість оголошеної Фалангою автаркії, вона вказувала на потребу орієнтації Іспанії на Захід, запровадження в країні економічного лібералізму, на поступову децентралізацію державного апарату, відкидала диктаторські методи правління. У лютому 1957 р. її представники вперше увійшли до складу уряду, в якому отримали портфелі міністрів торгівлі, економіки та фінансів. Значення Фаланги зменшувалося (її генеральний секретар констатував наприкінці 1956 р., що члени Фаланги займають не більше 5% державних посад у країні) й у 1957 р. Ф. Франко розпустив її та утворив політичну організацію Національний рух, який мав набути своєрідної форми загально-іспанського народного фронту, об'єднати всіх іспанців, що приймали його ідеологію. У травні 1958 р. був прийнятий "Закон про принципи національного руху", включений до складу "основних законів" франкістської держави. Цей закон здійснив поділ влади між главою держави та Кортесами, згідно з яким Генеральні Кортеси (Las Cortes Generalis) представляли вищий орган участі іспанського народу в здійсненні завдань держави. Місія Кортесів полягала в підготовці та вотуванні законів, однак вони не володіли реальною законодавчою силою, оскільки санкціонування законів належало главі держави.

22 листопада 1966 р. Кортеси ухвалили Органічний конституційний закон про державу, який був підтверджений на референдумі та підписаний Ф. Франко в січні 1967 р. Документ являв собою реформу конституційного права та мав приготувати країну до змін після Ф. Франко. Була утворена інституція прем'єра, якого призначав голова держави, запроваджено гарантії свободи віровизнання, наголошено, що наступником Ф. Франко може бути лише особа з королівського роду, що підтверджувало можливість реставрації монархії, зазначену в законі 1947 р. Того ж 1966 р. прийнято закон про пресу, який скасовував попередню цензуру. Задекларована свобода преси зіграла величезну роль у формуванні демократичного світогляду населення.

Водночас, у другій половині 1950-х років почала формуватися нова антифранкістська опозиція. Першою легальною опозиційною партією стала утворена 1956 року Демократична дія (згодом

Соціальна партія демократичної дії), яку очолив у минулому активний діяч Фаланги Діонісіо Рідруейо. В підпіллі продовжувала діяти КПІ, яка розуміючи значення Церкви в житті іспанців, у 1954 р. включила в програму партії пункт про допомогу держави потребам культу. У червні 1956 р. в опублікованій комуністами декларації йшлося про нову тактику "національної згоди", тобто єдність усіх антифранкістських сил. У 1960 р. на VI з'їзді КПІ підтверджено політику "національної згоди", всім опозиційним партіям та групам були скеровані листи, в яких пропонувалося укласти угоду про спільні дії антифранкістських сил проти диктатури. У 1959 р. політично сформувалася права опозиція франкістському режиму - Іспанський союз (Хоакін Сатрустеґі), що обстоював монархічний устрій країни. У середовищі християнських демократів виділялися дві течії: праве крило сформувалось у 1960 р. в нелегальне політичне об'єднання Християнська соціальна демократія (очолив найстаріший правий політичний діяч часів республіки Хіль Роблес); ліве представляв Християнсько-демократичний союз (Руіс Хіменес), утворений у 1965 р. внаслідок об'єднання низки організацій.

У 1959 р. Кортеси ухвалили закон про суспільний порядок, що надавав уряду право оголошувати надзвичайний, а при необхідності, також військовий стан. У 1960 р. уряд опублікував спеціальний декрет, який ще раз підтвердив, що будь-який опозиційний виступ - від критики влади до участі в страйках і демонстраціях - буде розглядатися як військовий бунт.

Перші виступи робітників почалися у Барселоні навесні 1951 р., викликані підвищенням цін на трамвайні квитки. 22 травня до протесту приєдналися і жителі Мадрида. Населення столиці провело "білий страйк", що полягав у бойкоті трамваїв та автобусів, виступаючи проти дорожнечі, зростаючих злиднів.

Значний вплив у країні мали виступи протесту відомих представників інтелігенції. Наприкінці 1959 р. група провідних іспанських учених і діячів культури на чолі з головою Королівської академії мови та літератури Рамоном Менендесом Підалем скерувала владі петицію на захист політичних в'язнів.

У рух за амністію і за відновлення демократичних свобод включилася частина католицького духовенства. їх першим серйозним виступом стало послання священників-басків вищій церковній владі Іспанії в травні 1960 p., в якому висловлювався протест проти тоталітаризму та сваволі.

До активних антифранкістських дій дійшло навесні 1962 p., коли застрайкували шахтарі Астурії (60 тис. осіб). До них приєдналися деякі райони Країни Басків. Згодом 25 провінцій Іспанії з 50 були охоплені страйками. Уряд запровадив на 3 місяці надзвичайний стан. Після страйків 1962 р. франкістський режим вперше застосував репресії і проти представників правої опозиції.

Суспільною групою, яка ініціювала та активізувала всю антифранкістську опозицію, була студентська молодь. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу. Все частіше їхні акції підтримував викладацький склад. У березні 1965 р. 6 тис. студентів влаштували демонстрацію в Мадридському університеті. Згодом до них приєдналися майже всі студентські осередки країни. Протистояння завершилося перемогою студентів і того ж року фалангістський студентський союз був ліквідований. Проте хвиля студентських виступів наростала й у відповідь на дії академічної молоді влада 4 січня 1969 р. ввела надзвичайний стан на території всієї Іспанії.

Значно активізувалися від початку 1960-х років національні рухи, зокрема в Країні Басків і Каталонії. В Іспанії історично склалися чотири нації: кастильська (центр та захід), каталонська (північний схід), баскська (північ) та галісійська (північний захід), які мали свої мови, традиції, культуру. Однак офіційне визнання отримала лише одна - кастильська. У період Другої Республіки (1931 ~ 1939) Каталонія і Країна Басків здобули автономію, мали свої уряди та парламенти. В часи диктатури Ф. Франко в цих регіонах національні мови були заборонені, ліквідовані автономні органи влади. Вимоги, що звучали в численних петиціях інтелігенції, масові демонстрації надали національним рухам яскраво виражене антифранкістське скерування. Найбільш радикальну та непримиренну позицію займала молодіжна Асоціація борців за свободу Країни Басків (баскською Euzkadi Та Azkatasuna -ETA, створена в 1959 р. як рух опору диктатурі Ф. Франко). Першу акцію ЕТА здійснила 18 липня 1961 p., організувавши в центрі Сан-Себастьяна публічне спалення іспанських державних прапорів, які були вивішені на честь річниці вступу франкістських військ у місто. В 1968 р. ЕТА заявила про початок збройної боротьби за незалежність Країни Басків. У 1973 р. вибухом бомби у центрі Мадрида був вбитий прем'єр-міністр Іспанії адмірал Л. Карерро Бланко. Об'єднали зусилля націоналістичні сили Каталонії, утворивши наприкінці 1971 р. Асамблею Каталонії - організацію, що мала координувати та мобілізувати політичну діяльність каталонців. Посилилася боротьба на захист національних прав і самобутності Галісії, розгорнута Союзом галісійського народу та іншими нелегальними організаціями.

У червні 1962 р. у Мюнхені відбулася нарада представників опозиційних партій. У ній взяли участь більше 100 лідерів опозиції, які прагнули виробити спільну програму дій. У підсумку були сформульовані 5 умов переходу Іспанії від диктатури до демократії: створення в країні демократичних інститутів, забезпечення дієвих гарантій прав людини, визнання прав національних меншостей, забезпечення профспілкових свобод, права на опозицію. Але процес зближення опозиційних партій затягнувся і лише в середині 70-х років, коли стало відомо про хворобу лідера держави, їм вдалося досягнути згоди та виробити єдину платформу вимог. У липні 1974 р. була створена Демократична рала, що об'єднала групу партій, серед яких КПІ, Соціалістичну народну партію та окремих політичних діячів. По всій країні створювалася сітка такого тину організацій. В рамках існуючої системи Демократична рала мала координувати опозиційну діяльність та забезпечити демократичне перетворення устрою. В оголошеному маніфесті звучали вимоги амністії для всіх політичних в'язнів, легалізації партій, свободи преси, вільних профспілок, відокремлення церкви від держави, визнання історичних народів, формування тимчасового уряду, вільних виборів, проведення референдуму, який мав би вирішити майбутній характер країни (монархія чи республіка), ухвалення конституції. За ініціативою ІСРП, що прийняла до уваги факт ключової ролі в Демократичній раді комуністів, була створена інша коаліція опозиційних партій - Платформа демократичної конвергенції або Демократична згода. Ця організація також висловлювалася за мирний перехід до нового ладу та республіканське майбутнє Іспанії.

Режим Ф. Франко знаходився у глибокій кризі. У липні 1969 р. Хуан Карлос був визнаний Кортесами спадкоємцем Ф. Франко та отримав відновлений титул "принц Іспанії". Прийняття Хуаном Карлосом франкістського порядку спадкування престолу привело до конфлікту в королівському домі Бурбонів. Принц виправдовував свою позицію аргументом, що тільки таким чином можна відновити монархію в країні. Цей політичний процес принц назвав "реінставрацією" (слово-неологізм; "нововведенням") монархії, оскільки намагався досягти компромісу між монархістами-легітимістами, для яких мова могла йти лише про реставрацію монархії, та уявленнями Франко, який виходив із принципу введення нової монархії.

У 1974 р. важко хворий Ф. Франко вперше тимчасово передав принцу Хуану Карлосу свої державні обов'язки, які майбутній монарх виконував упродовж липня - вересня. У жовтні 1975 р. принц удруге був призначений виконувачем обов'язків глави держави. 20 листопада, в день смерті 82-річного Ф. Франко, автоматично вступив у силу закон про спадкування престолу. Управління державою перебрала Регентська рада, а 22 листопада в Кортесах відбулася церемонія проголошення принца королем Іспанії під іменем Хуана Карлоса І (на момент коронації мав 37 років). Цікавим є епізод, пов'язаний із коронуванням короля та з лідером комуністів Сантьяго Каррільйо. У день коронації він назвав нового монарха Хуан Карлос "Короткий", натякаючи на те, що король недовго протримається на троні. Однак у 1981р., після того як Хуан Карлос І фактично доклав найбільше зусиль для подолання спроби перевороту, довівши свою відданість демократії, в емоційному виступі по телебаченню комуніст та атеїст С. Каррільйо сказав: "Боже, благослови короля!".

За роки франкістського режиму в економіці Іспанії відбулися очевидні якісні та кількісні зміни. На рубежі 50 - 60-х років франкізм здійснив крутий поворот і перейшов до політики "відкритої економіки", започаткувавши іспанське "економічне диво". У липні 1959 р. іспанськими економістами був запропонований "План стабілізації економіки", який став основою змін, що привели до піднесення економіки країни. Уряд Іспанії вирішив відмовитися від політики "автаркії" та прийняв закон, що дозволяв іноземним монополіям вкладати в іспанські компанії до 50% капіталу, а при спеціальному урядовому дозволі і більше. Тобто почав активно залучатися іноземний капітал. "План стабілізації" передбачав поступову ліквідацію державного контролю за імпортом та експортом, скасування обмежень у торгівлі, проведення режиму суворої економії, стабілізацію цін тощо. Стрижнем діяльності держави у сфері промисловості стало форсування індустріалізації. Особлива увага приділялася заходам задля регулювання та контролю за діяльністю підприємств, що представляли національний інтерес. У першу чергу йшлося про важку та військову промисловість. Державні субсидії, що виділялися для будівництва та розвитку підприємств, які переробляли вітчизняну сировину, мали важливе значення для їх розвитку. До кінця 50-х років під контролем Інституту національної економіки знаходилося 65 великих підприємств, загальний капітал яких складав близько 27% капіталу всіх підприємств країни. Починаючи з 1961 р., лібералізація торгівлі, залучення іноземного капіталу та підготовка до вступу в Спільний ринок підштовхнули конкуренцію і надали широкий розмах процесу оновлення головного капіталу. Цього року було досягнуто позитивного балансу державного бюджету. Упродовж першого етапу плану стабілізації (1959 - 1963) промислове виробництво зросло на 32%, а сільськогосподарське - на 15%.

У середині 60-х років, коли в країні почався масовий опозиційний рух, франкізм проголосив політику "лібералізації" та розпочав еру реформ. У структурі промисловості провідні позиції займали чорна та кольорова металургія, енергетика, нафтопереробна промисловість. Субсидії для розвитку таких галузей, як автомобільна та авіаційна промисловість, привели до збільшення частки державно-монополістичного капіталу в економіці країни. Про розвиток автомобілебудівної галузі свідчать наступні дані: якщо в 1953 р. підприємства СЕАТ (ліцензія італійського ФІАТу) та ФАСА щороку випускали по 2 тис. автотранспортних засобів, то в 1960 р. їх чисельність зросла до 40 тисяч, а в 1972 р. до 600 тис. легкових та 94 тис, вантажних автомобілів. СЕАТ та Рено перетворилися у найпотужніші промислові підприємства. Іспанія стала світовим експортером цементу, сталі, обладнання для текстильної промисловості, медикаментів, поліграфічної продукції, виробів легкої промисловості: взуття, текстилю, одягу. Потреби урбанізації, індустрії туризму (якщо в 1953 р. Іспанію відвідали менше 2 млн туристів, то в 1963 р. вже 11 млн, у 1975 р. -35 млн), покращення інфраструктури викликали будівельний бум, який мав стимулюючий вплив на суміжні галузі. Якщо в 1950 р. дохід на одного мешканця країни становив 694 долари, то в 1960 р. зріс до 1042 доларів. У 1964 - 1969 рр. національний дохід на одного жителя зріс на 28%. Іспанське суспільство ставало більш заможним. У 1972 р. підприємства випускали 1,5 млн холодильників, 750 тис. пральних машин. У 60-х роках за темпами промислового зростання Іспанія поступалася лише Японії. В 1970 р. Іспанія займала п'яте місце в Європі за обсягом промислового виробництва. З країни аграрно-індустріальної Іспанія перетворилася в індустріально-аграрну. Золотовалютні запаси Іспанії в 1974 р. склали 5 млрд доларів.