Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Згідно з новою конституцією, Франція перетворювалася з парламентської у президентську республіку. На відміну від конституції Четвертої республіки, згідно з якою вища влада зосереджувалася в парламенті, тепер центральне місце відводилося президентові, який обирався на сім років розширеною колегією виборців - генеральних і муніципальних радників. Він наділявся широкими повноваженнями і був цілком незалежним від Національних зборів та уряду. Згідно з новою конституцією, він став верховним арбітром, що забезпечував функціонування державних органів. Президент вважався главою уряду і головнокомандувачем армії, призначав прем'єр-міністра і за його представленнями - інших членів уряду, підписував і публікував усі закони. Президент отримав право повертати будь-який закон на повторне обговорення або, минаючи парламент, виносити його на референдум. Крім того президент і уряд могли приймати ордонанси, що набували сили закону після схвалення парламентом.

У випадку конфлікту з парламентом президент міг розпустити Національні збори і призначити нові вибори. Згідно зі ст. 16 конституції П'ятої республіки президенту надавалося право запроваджувати надзвичайний стан і брати у свої руки всю повноту влади, якщо виникала загроза цілісності території або "порушувалося нормальне функціонування конституційних органів державної влади".

Законодавча влада надавалася парламенту, що складався з двох палат: Національних зборів і Сенату. Національні збори обиралися за мажоритарною системою на п'ять років прямим голосуванням. Порівняно з конституцією Четвертої республіки повноваження Національних зборів суттєво обмежувалися: тривалість парламентських сесій скорочувалася, термін обговорення бюджету обмежувався 70 днями. Якщо впродовж цього періоду бюджет не затверджувався, уряд міг запровадити його незалежно від думки депутатів.

Сенат обирався непрямим голосуванням на 9 років і оновлювався кожних три роки на третину. Він наділявся правом вето на рішення Національних зборів. Політичне становище парламенту, згідно з новою конституцією, залишалося дуже вагомим. Обов'язок голосування про вотум довіри урядові забезпечував принцип неминучого обрання прем'єр-міністром представника парламентської більшості. Як нижня, так і верхня палата володіли правом законодавчої ініціативи. Нова конституція підтверджувала гарантії широкого кола економічних, політичних, соціальних і культурних прав громадян. В конституції підтверджувалося, що "Франція є неділимою, світською, демократичною і соціальною Республікою".

Значна увага в новій конституції приділялася колоніальним володінням. Попередня назва "Французький Союз" змінювалася новою - "Французьке Співтовариство", що передбачало суверенітет держав. Народи колоній, як і населення метрополії, отримували рівне право схвалити конституцію актом вільного самовизначення. Згідно з новою конституцією, народи "Французького Співтовариства" отримували автономію у всіх внутрішніх справах. Виокремлювалися категорії "заморські департаменти" і "заморські території", правовий статус яких не був чітко виписаний.

Після прийняття нової конституції і удосконалення виборчого кодексу, депутати Національних зборів вибиралися за мажоритарною системою у два тури в одномандатних округах. Якщо у першому турі жоден депутат не набирав більше 50% голосів, вони переходили у другий тур, у якому достатньо було отримати відносну більшість голосів. Така система вигідна для найбільших партій.

Перші вибори в Національні збори за новою системою відбулися у 1958 р. в умовах активності всіх політичних партій. У них взяла участь новоутворена партія прихильників генерала Ш. де Ґолля "Союз на захист нової республіки" ( Union de la nouvelle Republic, CHP). Відмінною рисою цих виборів було те, що всі головні партії, за винятком ФКП, оголосили себе прихильниками Ш. де Ґолля. Незадоволення французів тими політичним партіями, які спричиняли нестабільність у Четвертій республіці, проявилося у результатах виборів. Вони радикально змінили співвідношення сил у Національних зборах. На перше місце вийшла СНР - 188 мандатів. Неочікуваним виявився успіх партії Національний центр незалежних і селян, яка за активну підтримку ініціатив ґоллістів здобула 133 депутатських місця. НРР і соціалісти отримали по 40 депутатських мандатів. Комуністи спромоглися провести до парламенту лише 10 депутатів. У підсумку в перших Національних зборах П'ятої республіки сформувалася міцна більшість, що підтримувала III. де Ґолля. У грудні 1958 р. на виборах Ш. де Ґолль був обраний президентом.

До складу новоутвореного уряду, який очолив Мішель Дебре, крім голлістів увійшли представники НРР, "незалежні", а також по одному соціалісту і радикалу. Зайнявши пост президента і забезпечивши собі в Національних зборах абсолютну більшість депутатських місць, Ш. де Ґолль зосередив у своїх руках основні важелі управління. Найвідповідальніші пости в уряді зайняли соратники III. де Ґолля (начальником секретаріату став Жорж Помпіду, генеральний директор банку Ротшильда), тому опоненти назвали новий уряд "режимом особистої влади". Уряд де Ґолля приступив до відновлення "величі Франції". Основним завданням внутрішньої політики президент вважав посилення державної влади і підвищення економічної ефективності французької промисловості. Виходячи з переконання, що однією з причин стагнації є абсолютизація принципу економічного лібералізму, Ш. де Ґолль виступав за державне регулювання економіки, протекціоністську підтримку стратегічно важливих галузей. Реалізація "третього плану" економічного розвитку, що визначав основні показники на 1958 -1961 рр., і був орієнтований на формування "відкритої економіки", була призупинена. Уряд навесні 1960 р. прийняв "Тимчасовий плай", спрямований на фінансову стабілізацію, що передбачав скорочення витрат на соціальне страхування, підвищення тарифів на енергоносії, транспорт, збільшення непрямого оподаткування. Стабілізації економіки сприяла девальвація франка. У 1960 р. уряд здійснив обмін купюр на нові "важкі франки", вартість яких змінювалася щодо старих у пропорції 1 : 100.

Виплата країною до 1965 р. зовнішнього боргу США свідчила, що процес піднесення економіки набув всеохоплюючого характеру. З 60-х рр. Франція постійно зберігає позитивне сальдо у зовнішній торгівлі, обсяг якої перевищив довоєнний рівень у чотири рази. Вона повернулася у лави експортерів капіталу, зайнявши третє місце після США та Великої Британії.

За десять років (1958 - 1968) удалося досягти високих темпів зростання промислової продукції, які щорічно складали 5,5%. Обсяг промислової продукції за цей час зріс на 60%, виробництво сільськогосподарської продукції збільшилося на 66%. Великі видатки уряд спрямовував на розвиток високотехнологічних галузей: хімічної, авіаційної, автомобільної, атомної. Формувалися новітні наукомісткі галузі - ракетна, аерокосмічна. У 1960 р. Франція випробувала атомну бомбу і стала третьою ядерною державою, що розцінювалося деголлівцями як великий успіх у відбудові її величі. Науково-технічний прогрес охопив й інші традиційні галузі французької промисловості. Витрати на науково-дослідні програми лише за 1963 - 1967 рр. подвоїлися із 4,3 до 8,8 млрд франків.

У сільському господарстві відбувалася перебудова. На основі урядових програм швидко витіснялася ручна праця. У 1968 р. 75% урожаю збирали за допомогою машин. Частка сільськогосподарської продукції в експорті досягла 17,5%, перевищуючи ФРН в 2,5 раза за виробництвом пшениці й у 2,3 за поголів'ям великої рогатої худоби. Франція у ці роки вийшла на друге місце (після США) за продажем пшениці.

У своїй внутрішній політиці Ш. де Ґолль намагався активно впливати на зміну структури суспільства, висунувши проект "асоціації праці і капіталу". Згідно з ордонансом 1959 р. "Про стимулювання асоціації або зацікавленості працюючих у своєму підприємстві" уряд почав запроваджувати в державному секторі систему участі працівників у прибутках свого підприємства через продаж дрібних акцій або відрахування їм дивідендів за технічну раціоналізацію. Приватні підприємства звільнялися від оподаткування, якщо вони запроваджували таку ж практику. Ідея "асоціації праці і капіталу" була вигідна як підприємцям, так і робітникам, які формально перетворювались у співвласників підприємств.

У перші роки П'ятої республіки внаслідок урядової політики щодо втілення в економіку НТР відбувалися помітні зміни в структурі населення. У Франції, як і в інших індустріальних країнах, зменшувалася кількість мешканців сіл: до 1968 р. тут залишилося лише 12% активного населення. Зате дуже швидко зростала частка людей, зайнятих у невиробничій сфері (у фінансових компаніях, торгівлі, системі освіти, медичному й туристичному обслуговуванні). Всього у невиробничій сфері наприкінці 1960-х рр. була зайнята майже третина самодіяльного населення. Кількість інженерів збільшилася на 40%, техніків на 55%. Лише в промисловості число інженерно-технічних робітників у 1968 р. складало 4% самодіяльного населення. Перспективні галузі, охоплені НТР, де вимоги до освітнього рівня і технічної підготовки порівняно високі, постійно відчували нестачу кваліфікованої робочої сили. За перші десять років П'ятої республіки підвищувалося матеріальне становище населення. Індекс споживання французьких сімей зростав щорічно на 4,5%. За цей період зменшилася питома вага витрат на харчування - з 37,7% до 29,9%. Число французьких сімей, що володіли автомобілем, зросло з 28% до 53%. На початку 80-х рр. французькі робітники і службовці отримали право на чотиритижневу відпустку з оплатою за рахунок підприємств, домоглися компенсації 80% витрат на лікування.

Незважаючи на значні досягнення в економіці та соціальній політиці, політика урядів Ш. де Ґолля зазнавала критики. Збільшення зарплатні випереджувало зростання продуктивності праці, що не могло не позначитися на ринковому ціноутворенні. Інфляція зводила нанівець підвищення зарплати. Така суперечливість у соціальній політиці ґоллістів поступово сприяла розширенню опозиційних сил. Навіть у деголлівській партії СНР з'явилися "ліві ґоллісти", які у 1959 р. утворили партію "Демократичний союз праці" (ДСП). У 1962 р. уряд покинули представники НРР, незадоволені жорстким курсом Ш. де Ґолля у відносинах із ЄЕС, а також "незалежні республіканці", очолювані В. Жискар д'Естеном. Коли у 1962 р. Ш. де Ґолль виступив з ініціативою перейти до обрання президента на основі загальних прямих виборів, опозиційні сили - соціалісти, радикали, НРР створили спочатку "Картель прихильників відповіді "ні!", а потім передвиборний блок "Демократична згода". Референдум, що відбувся у жовтні 1962 р., засвідчив падіння популярності Ш. де Ґолля, порівняно з 1958 р. Його проект про обрання президента прямим голосуванням підтримали лише 61,7% виборців.

Опозиція готувалася дати рішучий бій Ш. де Ґоллю на президентських виборах 1965 р. Однак у другому турі Ш. де Ґолль із 44,7% голосів випередив Ф. Міттерана і знову став президентом. При загальному зниженні рівня популярності Ш. де Ґолля вибори одночасно продемонстрували неузгодженість опозиційних сил і лівих, і центристів. Після виборів 1965 р., не зважаючи на окремі успіхи соціально-економічного розвитку, внутрішнє становище в країні загострювалося. Протистояння між урядом і різними політичними силами наростало з кожним роком і в кінцевому підсумку призвело до політичної кризи 1968 р.

Зовнішня політика Франції в період першого десятиліття П'ятої республіки зазнала радикальних змін у найголовніших напрямках - у відносинах зі США і НАТО (в рамках так званої атлантичної солідарності), з країнами "соціалістичного табору", у вирішенні колоніального питання та розбудови відносин із державами третього світу. Ґоллістська зовнішньополітична доктрина базувалася на визначенні пріоритету національних інтересів у категоріях відбудови "величі Франції", незалежності та гегемонії у створюваних міжнародних структурах. Прагнення Ш. де Ґолля до забезпечення повної незалежності Франції в галузі національної безпеки призвело до погіршення відносин зі США. Він вимагав відмови американців від монопольного контролю над ядерною зброєю в НАТО і переходу до "тріумвірату" - утворення керівної групи країн Північноатлантичного блоку у складі США, Франції та Великої Британії. Переговори з Вашингтоном і Лондоном із цього питання були безуспішними і Ш. де Ґолль узяв курс на створення національних ядерних сил. Після випробування ядерної зброї у 1960 р. Франція остаточно відмовилася від "атлантичної солідарності" і перейшла до створення національної системи "ядерного стримування". Наступним кроком був вихід Франції з військово-політичних структур НАТО. У 1965 р. Франція перестала брати участь у засіданнях Ради CHATO, чим фактично припинила свою участь у цій організації, а в березні наступного року Париж заявив про свій намір вийти з військової організації НАТО. Штабу НАТО пропагувалося в найкоротший період перевести контингент у 40 тис. і всі командні структури на території інших європейських країн. При цьому французький уряд відмовився виплатити американцям компенсацію в 2,5 млрд доларів за побудовані ними 46 аеродромів, сотні кілометрів нафтопроводів, морські доки і склади. Про розрив Франції з політикою "атлантичної солідарності" свідчили також її дії у ЄЕС. Усупереч позиції ФРН та інших країн французький уряд виступив категорично

проти розширення "Спільного ринку", зокрема приєднання до спільноти Великої Британії. У 1963 р. Ш. де Ґолль наклав вето на прийняття цієї країни до ЄЕС, стверджуючи, що Велика Британія відіграватиме роль "троянського коня" для проведення американських інтересів у Європі.

Забезпечивши керівне становище Франції в ЄЕС, Ш. де Ґолль намагався перетворити об'єднання шести європейських країн у третій "полюс сили" на світовій арені. Підготований "план Фуше" передбачав формування системи європейської безпеки, незалежної від НАТО. Він загрожував зруйнувати Північноатлантичний Союз і тому інші країни ЄЕС відкинули його. Після провалу "плану Фуше" уряд Франції виступив проти створення наднаціональних структур ЄЕС, надання Європейській асамблеї права формувати свій бюджет. Президент Ш. де Ґолль дуже підозріло поставився до гасла створення "Батьківщини Європи", протиставляючи йому принцип "Європа батьківщин". Серед партнерів у ЄЕС Ш. де Ґолль особливо великого значення надавав взаєминам із ФРН. У 1963 р. було підписано франко-німецький договір про співробітництво, однак його дієвість знизилася після відставки канцлера К. Аденауера і посилення атлантичного напрямку зовнішньої політики, ініційованої новим федеральним канцлером Л. Ергардом.

Складовою частиною видозмін деголлівського зовнішньополітичного курсу було намагання активізувати відносини з Радянським Союзом і країнами "соціалістичного табору". Після візиту у Францію голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова у 1960 р. відбувся офіційний візит французького президента в Радянський Союз, під час якого обидві країни заявили про збіг позицій за важливими аспектами "німецької проблеми", зокрема визнання її повоєнних кордонів. Франція першою серед західних країн у 1964 р. визнала КНР, розширила зв'язки зі східноєвропейськими державами, сподіваючись таким чином домогтися демократизації комуністичних режимів.

Розпад колоніальної імперії, що припав на перше десятиріччя П'ятої республіки, був тією найважливішою складовою частиною зовнішньої політики, яка найбільш суттєво впливала на внутрішньополітичне життя країни. З обранням Ш. де Ґолля президентом значна частина його прихильників сподівалася на рішуче припинення ним розпаду імперії. Проте, Ш. де Ґолль був переконаний, що час традиційного колоніалізму завершився і він сформулював принципи французького неоколоніалізму. На відміну від СРСР і США, які намагалися протистояти одна одній в боротьбі за закріплення свого впливу в країнах третього світу, ґоллісти за основу відносин Із цими країнами вважали взаємовигідну співпрацю та утвердження іміджу Франції як країни, що підтримує волю всіх народів на самовизначення.

Згідно з конституцією 1958 р. у французьких колоніях було проведено референдуми, під час яких більшість із них висловилися за приєднання до Французького Союзу. Лише Гвінея висловилася проти вступу в Союз і 31 травня 1958 р. проголосила свою незалежність. Проте, вже у 1960 р. чотирнадцять колишніх колоній вийшли з Французького Союзу і проголосили себе суверенними державами. Завдяки гнучкій політиці ґоллістів Франція зберегла в цих державах свій економічний, політичний і військовий вплив.

Якщо трансформація колоніальної імперії у суверенні чотирнадцять держав відбулася безкровно, то вирішення "алжирської проблеми" натрапило на значні труднощі й супроводжувалося затяжної кривавою війною. Ведучи воєнні дії проти алжирських патріотів і переслідуючи будь-які спроби екстремізму "ультраправих", Ш. де Ґолль почав готувати ґрунт для вирішення "алжирської проблеми" політичними методами. У правлячих колах Франції виникли суперечності: ультраколоніалісти вимагали рішучих дій проти алжирського визвольного руху, а частина промисловців, зацікавлених в експлуатації нафтових родовищ в Алжирі, схилялися до політичного компромісу. Вже 16 вересня 1959 р. президент заявив, що Алжир не є територією Франції і має право на самовизначення не раніше, як через чотири роки після завершення воєнних дій. Така заява посилила суперечності в урядовому таборі і в суспільстві. Ультраколоніалісти звинувачували президента у зраді. Частина його сподвижників ще з часів Опору відкрито перейшла на бік ультраколоніалістів і виїхали в Алжир, щоб очолити рух за відставку Ш. де Ґолля. У січні 1960 р. у столиці Алжиру розпочався заколот, відомий як "тиждень барикад". Організатори демонстрацій і страйків висунули гасло "Алжир - це Франція" і впродовж семи днів утримували основні райони столиці. Президент змушений був запровадити надзвичайний стан, ультимативно вимагав скласти зброю і припинити безладдя. 1 лютого 1960 р. в усій Франції відбулися страйки на підтримку президента Ш. де Ґолля, у яких взяли участь 11 млн осіб.

Після проведеного у січні 1961 р. референдуму про надання Алжиру права на самовизначення, під час якого 76% виборців підтримали президентський проект, розпочалися переговори з Тимчасовим урядом Алжиру, що перебував у еміграції. Ультраколоніалісти створили нелегальну "Організацію таємної армії" (Organisation de l'armee secrиte, ОТА), яку очолили діячі Опору Ж. Бідо, К. Сустель, колишній командувач французькими військами в Алжирі генерал Рауль Салан. У ніч на 22 квітня 1961 р. керівники ОТА при підтримці командування французькими військами в Алжирі захопили владу в столиці" оголосили, що "президент і уряд скинуті, а армія бере у свої руки владу, щоби врятувати Францію від комуністичної небезпеки". Керівники бунту планували висадити десанти в Парижі та інших містах Франції: країна опинилася перед загрозою громадянської війни. 25 квітня 1961 р. президент Ш. де Ґолль знову запровадив надзвичайний стан і наказав ліквідувати бунт "всіма засобами". Організатори ОТА були усунеш з усіх армійських посад, а частина з них віддана під суд. Солдати-республіканці відмовлялися виконувати накази бунтівних генералів і вони змушені були скласти зброю. Однак, підпільні групи ОТА ще тривалий час організовували політичні вбивства, вибухи у громадських місцях.

Переговори з Тимчасовим урядом Алжиру завершилися 18 березня 1962 р. підписанням у м. Евіані угод, які припинили семилітню колоніальну війну в Алжирі. Угоди передбачали проведення в Алжирі референдуму про самовизначення, поетапне виведення французьких військ, надання гарантій недоторканості європейському населенню Алжиру, визнавали права Франції на видобуток нафти і збереження на правах оренди французьких військових баз. 1 липня 1962 р. французький уряд офіційно визнав незалежність Алжиру. Вирішення алжирської проблеми сприяло поліпшенню відносин Франції з країнами "третього світу" і арабськими державами.

У зв'язку з розгортанням з 1964 р. воєнних дій в Індокитаї за участю США, СРСР та КНР, уряд Франції зайняв особливі позиції. Ш. де Голль вимагав виведення усіх збройних сил іноземних держав і скликання наради країн-учасниць Женевської конференції 1954 р.

Поїздки Ш. де Ґолля у Латинську Америку, Іран, Ефіопію, Камбоджу впродовж 1963 -1965 рр. сприяли активізації економічних і політичних відносин із цими країнами.

У період арабо-ізраїльської війни 1967 р. Франція зупинила постачання зброї усім воюючим країнам, а з 1968 р. взагалі відмовила Тель-Авіву у поставках запасних частин до танків і літаків, що сприяло поліпшенню відносин із усіма арабськими країнами.

Зовнішньополітичний курс Ш. де Ґолля на відродження "величі Франції" і зміцнення її міжнародних позицій проявився також у відмові приєднатися до Московського договору 1963 р. про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космосі і під водою. Франція відмовилася від участі в роботі міжнародної Конференції із роззброєння і не підписала Договору про мирне використання космічного простору (1967) й Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1968). Такі кроки президента Ш. де Ґолля не сприяли зміцненню позицій Франції на міжнародній арені, не викликали довіри ні на Заході, ні на Сході, негативно позначилися на його популярності серед французів.

Із середини 60-х рр. стали чітко проявлятися симптоми кризи П'ятої республіки, спричинені як внутрішньополітичними, так і зовнішніми факторами. Внаслідок структурної перебудови промисловості, пов'язаної з розвитком НТР та загостренням міжнародної конкуренції, у Франції згорталося виробництво малорентабельних підприємств і зростало безробіття. У квітні 1968 р. у країні налічувалося близько 500 тис. безробітних і 1 млн зайнятих частково. Характерно, що безробіття охопило не тільки некваліфікованих робітників, а й значною мірою інженерно-технічний персонал і управлінський апарат, що обслуговував економіку. Умови праці цієї категорії працівників майже не відрізнялися від умов праці найманих робітників. Стрімке зростання інтелігенції, що внаслідок НТР перетворилася в масову соціальну категорію, супроводжувалося зниженням її престижу. При порівняно високих темпах зростання промислового виробництва - на 60% за перше десятиліття П'ятої республіки, життєвий рівень підвищувався значно повільніше - лише на 38%. Економічна політика уряду, спрямована на державне субсидування великих компаній, заохочення концентрації виробництва з метою підвищення конкурентоспроможності французьких товарів на європейському І світовому ринках, здійснювалося за рахунок прямих і непрямих податків.

За 10 років французи розчарувалися у ґоллістському режимі та переконалися, що урядові кола вирішують усі економічні завдання, виходячи з інтересів монополій. Особливо велике незадоволення населення викликав так званий план стабілізації економіки Франції, що здійснювався у 1963 - 1966 рр., який формально передбачав блокування цін і "приборкання інфляції", а по суті обмежився лише замороженням рівня зарплати. Прояв такого лукавства уряду щодо населення посилив незадоволення його економічною політикою. В затвердженому бюджеті на 1968 р. передбачалося збільшення податків на 7%, порівняно з попереднім. Одночасно підвищувалися ціни на хліб, предмети першої необхідності, оплата за воду й енергоресурси. Загальне незадоволення викликала проведена влітку 1967 р. реформа системи соціального забезпечення, що передбачала додаткові внески працюючих на загальну суму 3 млрд франків. Дрібні та середні підприємці були невдоволені урядовим декретом 1967 р. про створення "груп економічних інтересів", у якому регламентувалися умови об'єднання невеликих підприємств із метою запровадження технічних новинок. Таке регулювання вимагало додаткових витрат власників на технічне удосконалення, наражало традиційне дрібне виробництво на додаткові ризики.

Аграрна політика уряду, скерована на зміцнення великих індивідуальних господарств, сприяла масовому розоренню нерентабельних ферм, витісненню розорених селян у ряди безробітних. Труднощі збуту сільськогосподарської продукції, розорення середніх і дрібних господарів, ризики у конкуренції та падіння доходів фермерів призводили до незадоволення селянства урядовою політикою.

До травня 1968 р. практично всі основні верстви населення Франції, тією чи іншою мірою, були розчаровані соціальною та економічною політикою уряду. Знижувався авторитет Ш. де Ґолля після виборів 1965 р. серед старшого покоління французів і, особливо, серед молоді, яка найбільше була вражена безробіттям. Основні ідеї ґоллізму зазнавали критики з боку і правих, і лівих політичних сил. Частина населення розцінювала ідею "величі Франції", в ім'я якої Ш. де Ґолль проводив круті віражі у зовнішній і внутрішній політиці як химеру, що не відповідає реальним можливостям країни. Більшість політичних партій, засуджувала з позицій лібералізму методи управління економікою ("дирижизм"). До того ж, основні політичні партії, які існували в момент створення П'ятої республіки і стали надійною опорою Ш. де Ґолля, до 1968 р. послабили свій вплив на населення або ж зійшли з політичної арени. В правлячій партії СНР соратники Ш. де Ґолля з часів руху Опору поступово передавали керівні посади молодшому поколінню, що вийшло зі середовища банкірів і промисловців. Незалежні республіканці, які у 1966 р. офіційно оформилися в Національну федерацію незалежних республіканців, хоч і підтримували Ш. де Ґолля, однак часто займали особливу позицію, пропонуючи змінити деякі політичні аспекти. Щодо деголлівських урядів 1965 - 1968 pp., то вони дотримувалися тактики підтримки, але за певних умов, розмірковуючи за формулою: "так, але". Партія НРР після виборів 1965 р. саморозпустилася: її залишки увійшли до складу "Демократичного центру", що виступав проти Ш. де Ґолля. Найжорсткішої критики уряд ЦІ. де Ґолля зазнавав із боку комуністів і соціалістів.

Вибори до Національних зборів у 1967 р. знову засвідчили послаблення позицій проурядових партій СНР і Національної Федерації незалежних республіканців. Вони забезпечили собі перевагу лише в один голос над опозиційними силами.

В умовах наростання загального невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою Ш. де Ґолля у 1968 р. вибухнула політична криза, детонатором якої стали студенти, кількість яких за повоєнні роки збільшилась у п'ять разів і досягла 600 тис. осіб. У середовищі студентства 60-х pp. зросла кількість вихідців із незаможних верств населення, майже половина з них змушена була поєднувати навчання з роботою. Лише 15% студентів отримували стипендії. Складна система іспитів для студентів, що існувала ще від часів Наполеона І, відсутність належних матеріальних умов були причиною того, що майже 70% із них не завершували навчання. Навіть ті, що отримували дипломи, не мали жодних гарантій на працевлаштування. Усі ці фактори сприяли критичному ставленню студентства до системи навчання і ситуації в суспільстві.

Серед студентів Сорбонни активізувалися лівацькі групи ґошистів (від gauche - лівий), що відмовлялися складати іспити, висунули лозунги "ліквідувати класовий університет", закликали до "загального заперечення" існуючих порядків, влаштовували сутички з поліцією. У відповідь на спробу ректорату виключити декількох ґошистів з університету, студенти оголосили страйк і З травня 1968 р. зайняли окремі приміщення. Викликана адміністрацією поліція наштовхнулася на опір страйкуючих, здійснила арешти і побиття студентів. У відповідь Національний союз студентів оголосив безтерміновий страйк. У Парижі та інших містах страйкуючі підпалювали автомашини, будували барикади засипали поліцію уламками заліза та каменю.

Перші повідомлення про каральні дії проти студентів викликали загальне обурення населення і активізацію профспілкових організацій. Лише в Парижі 13 березня 1968 р. на демонстрацію вийшло до 600 тис. осіб із вимогою припинити розправи над студентами та звільнити їх з-під арешту. Демонстрації протесту переросли у загальний страйк. Незадоволення населення своїм матеріальним становищем і взагалі політикою ґоллістських урядів, постійним зростанням податків та інфляції, спричинили об'єднані виступи найчисельніших категорій населення. Більшість підприємців і установ припинили роботу, кількість страйкуючих досягла 10 млн осіб. Лише продовольчі магазини, лікарні й підприємства, що забезпечували населення водою і газом, перебували у робочому режимі. Селяни 24 травня провели національний страйк проти політики уряду в сільському господарстві. Страйкуючі вимагали від уряду підвищення мінімальної зарплати, соціальної допомоги безробітним та малозабезпеченим, ужити заходи проти безробіття, реформувати вищу школу. Під час страйку гошисти в окремих містах вчинили погроми магазинів і установ, що викликало паніку серед населення. Профспілки не підтримали ідеї комуністів про створення "народного уряду". В керівництві профспілок загострилися внутрішні суперечності щодо вимог на адресу уряду. На противагу ФКП керівництво Загальної Конфедерації праці обстоювало лише економічні вимоги.

25 травня 1968 р. в урядовій резиденції представники профспілок і підприємців підписали "Ґренелльський протокол", який частково враховував вимоги страйкуючих. Однак частина профспілкових діячів вважала такі поступки недостатніми. Ґошисти закликали до "революційних методів" боротьби та продовжували чинити погроми адміністративних установ і магазинів. Усі політичні партії розцінили такі дії як провокаційні. Навіть комуністи відмежувалися від "ультрареволюціонерів".

У розпал політичної кризи Ш. де Ґолль таємно відвідав територію ФРН і, заручившись підтримкою командування французьких окупаційних військ, 30 травня перейшов у контрнаступ. У своєму виступі на радіо й телебаченні він закликав припинити страйки і демонстрації, оголосив про розпуск Національних зборів і призначив позачергові вибори. На підступах до Парижа з'явилися танки, а 12 червня уряд заборонив проведення демонстрацій та розпустив гошистські організації. Прийнятий закон про реформу вищої школи, згідно з яким допускалося студентське самоврядування, повинен був заспокоїти студентів. До середини червня страйки призупинилися.

Травнево-червнева криза 1968 р. була найбільшим політичним потрясінням у повоєнній Франції. Антиурядові виступи носили наймасовіший характер за всю історію країни. Вони охопили робітників, селян, службовців, студентів і навіть дрібних та середніх підприємців. Такий прояв активності всіх категорій населення пояснюється глибоким невдоволенням соціально-економічною політикою голлістських урядів, що нагромаджувалося впродовж першого десятиліття П'ятої республіки. Країна вимагала радикальних змін. Травнево-червнева криза 1968 р. призвела до перегрупування політичних сил країни.

На передвиборну кампанію виділялося лише три тижні, які відзначалися великою активністю усіх політичних сил. Урядовий табір, перейшовши у контрнаступ, проводив кампанію під гаслом "Збереження і зміцнення порядку". Деголлівська партія СНР напередодні виборів прийняла нову назву - "Союз демократів за республіку" (СДР), рекламуючи себе не тільки як захисника П'ятої республіки, а й як партію стабільності та порядку. Навколо Ш. де Ґолля згуртувалися усі правоцентристські сили, навіть ті, що до травня 1968 р. перебували в опозиції до нього. Прихильники Ш. де Ґолля максимально використали страх пересічних французів перед ексцесами ультралівих під час травнево-червневих подій. Парламентські вибори 1968 р. показали, що більшість населення вимагає відновлення стабільності та порядку. Вперше в історії П'ятої республіки деголлівська партія СДР отримала абсолютну більшість голосів у Національних зборах - 297 мандатів. На другому місці за кількістю депутатських мандатів (57) опинилися "незалежні республіканці", які також підтримували курс Ш. де Ґолля на стабілізацію. Комуністи й соціалісти втратили, порівняно з попередніми виборами, понад 1 млн 200 тис. голосів і значно відставали за кількістю депутатських місць. Попередній прем'єр Ж. Помпіду був відправлений у відставку, новий уряд очолив багаторічний соратник Ш. де Ґолля М. Кув де Мюрвіль. До складу уряду було включено лівих голлістів - прихильників соціальних реформ.

Розуміючи, що травнево-червнева криза 1968 р. була наслідком незадоволення населення існуючими порядками, Ш. де Ґолль висунув проект соціально-економічного реформування країни з метою усунення недоліків управління і в організації "співробітництва класів". Він запропонував покінчити з "класовою боротьбою" шляхом консолідації французького суспільства через участь робітників - у прибутках підприємств, службовців - в управлінні установами, студентів - у керівництві вищими навчальними закладами. Він стверджував, що "система участі" приведе до докорінних змін у соціальних відносинах.

Першим кроком у проведенні реформи був законопроект про нове районування країни й оновлення Сенату. Замість 90 - департаментів пропонувалося поділити Францію на 22 райони, які наділялися певною адміністративною самостійністю і деякими повноваженнями у соціально-економічній сфері. У кожному районі мали бути створені збори, у яких 40% місць займали би представники профспілок, підприємців, селян, студентів, а решта делегатів - обиралися муніципальними та державними радами. Пропонувалося включити у районні органи самоуправління депутатів Національних зборів від місцевих округів. Проте вся виконавча влада, включаючи підготовку й виконання місцевого бюджету, зосереджувалася в руках префекта, призначеного президентом. Новий законопроект позбавляв Сенат законодавчої ініціативи і перетворював його у консультативний орган.

Розглядаючи законопроект як початок більш глибоких перетворень, президент виніс його на референдум, заявивши при цьому, що у випадку його відхилення він подасть у відставку. Значення референдуму в конкретній ситуації, що склалася у Франції навесні 1969 р., по суті зводилося до зміцнення позицій уряду й особисто генерала Ш. де Ґолля.

Незважаючи на те, що на референдум було винесено два питання - створення районів і зміна прав Сенату - від учасників голосування вимагалося дати одну відповідь: "так" чи "ні". Таке визначення способу опитування викликало стан замішання серед багатьох виборців. Якщо частина з них погоджувалася з новим районуванням країни, то реформа Сенату розцінювалася як наступ на традиційні демократичні права і викликала широку опозицію. Ліві партії і центристи розгорнули повсюдну агітацію, критикуючи намір Ш. де Ґолля ліквідувати Сенат. Важливе значення для результатів референдуму мала й та обставина, що в самому голлістському русі не було єдності з цих питань.

На референдумі 27 квітня 1969 р. 52% виборців висловилися проти урядового законопроекту. Ш. де Ґолль розцінив його результати як відмову в довірі йому з боку французів і на наступний день склав із себе повноваження.

У листопаді 1970 р. Ш. де Ґолль помер. Із відставкою і смертю Ш. де Ґолля завершилася ціла епоха в історії Франції, однак ґоллізм продовжував впливати на розвиток політичного й економічного життя французького суспільства.

43. Президенство Ф. Міттерана

На парламентських виборах 1978 р. ОПР і СФД виступали вже не як союзники, а як супротивники на одному електоральному полі проти лівих партій. За результатами голосування найбільше місць отримала ОПР - 148, на другому СФД - 122, решту голосів поділили між собою соціалісти, комуністи і радикали. Парламентські вибори 1978 р. виявили контури чотирипартійної моделі, що мала тенденцію до поляризації. Голоси виборців розділилися майже порівно між правими і лівими партіями, тому вирішального значення набували президентські вибори 1981 р., до яких обидві правлячі партії підійшли в стані гострого протистояння. Основна боротьба за президентство розгорнулася між трьома кандидатами -В. Жискар д'Естеном (СФД), Ж. Шираком (ОПР) та кандидатом від соціалістів Ф. Міттераном.

У другому турі з незначною перевагою голосів переміг Ф. Міттеран. Уперше в історії Франції президентом став соціаліст, який, користуючись правом розпуску Національних зборів, призначив дострокові вибори. Дезорганізовані праві партії не могли провести ефективну анти президентську кампанію, тож парламентські вибори принесли новий успіх соціалістам і комуністам, які у сукупності набрали 315 депутатських місць. Сформований уряд, до складу якого увійшли соціалісти, комуністи й радикали, очолив П'єр Моруа.

Ф. Міттеран, отримавши всю повноту влади, перейшов до реалізації передвиборної програми. Національні збори прийняли низку законів про децентралізацію, які розширювали повноваження органів місцевого управління, пом'якшили адміністративний контроль центру над ними. Було запроваджено пропорційну систему виборів до місцевих органів влади і Національних зборів. Під егідою концепції самоуправління уряд домігся прийняття закону про регламентацію фінансової діяльності партій. Уряд П. Моруа значну увагу приділив соціальним реформам: мінімальна заробітна плата підвищувалася на 40 - 50%, збільшувалися розміри пенсій і допомоги з безробіття, вік виходу на пенсію було скорочено до 60 років. Запроваджувався п'ятий тиждень оплачуваної відпустки, а робочий тиждень скорочувався до 39 годин.

Однак найголовнішу роль у спільній програмі соціалістів і комуністів відводилося націоналізації, метою якої було закріплення державного контролю над найбільшими фінансово-промисловими групами країни. Після націоналізації у 1982 р. п'яти промислових груп державний сектор забезпечував уже половину капіталовкладень і третю частину валового національного продукту.

Одночасно державний контроль встановлювався над 36 комерційними банками. У результаті частка державного сектора у фінансово-кредитній системі склала 95%. Проте націоналізація вимагала значних капіталовкладень для модернізації нових державних підприємств і спричинила зростаючу напругу бюджетно-фінансової системи.

Націоналізація викликала "втечу капіталів" за кордон: лише у 1981 р. з країни було вивезено 77 млрд франків. Уже в 1983 р. дефіцит державного сектора промисловості складав 7,5 млрд франків. Різке погіршення платіжного балансу змусило уряд перейти до жорсткої валютно-фінансової політики: за 1981 - 1982 рр. була двічі проведена девальвація франка, спершу на 3%, а потім - на 10%. Уряд вдався до "ручного регулювання" - прийняв рішення про замороження зростання цін і зарплати, проте інфляційний вибух викликав зниження реальних доходів населення і перекреслив наслідки майже всіх соціальних реформ. Щорічна інфляція сягнула 14%, значно більше ніж в інших країнах "Спільного ринку". У 1983 р. економічне зростання знизилося на 0,7%. Великих масштабів набуло безробіття, що охопило понад 2 млн осіб. Такі наслідки "лівих експериментів" викликали загальне невдоволення населення і змусили Ф. Міттерана призупинити процес націоналізації, відмовитися від популістських соціальних програм і перейти до жорсткої економії, зміцнення "змішаної економіки", яка поєднувала державну та приватну форми власності. До фінансування державних підприємств почав залучатися приватний капітал. Одночасно проводилася реорганізація малорентабельних підприємств металургії, вугільної промисловості, суднобудування, на яких запроваджувалися стабілізаційні технології - результати НТР. Із 1984 р. почалося піднесення виробництва.

У лютому 1984 р. прийнято "План зайнятості і промислової перебудови", що передбачав надання робітникам підприємств, котрі реорганізовувалися, оплачуваної дворічної відпустки для професійної перекваліфікації. Такі заходи зменшували соціальну напругу, однак популярність уряду лівих партій швидко падала. Профспілки повернулися до організації масових акцій протесту. У1984 р. комуністи демонстративно покинули уряд, однак це не врятувало їхньої репутації.

В умовах падіння популярності лівих партій до середини 80-х рр. зміцнилися позиції ОПР і СФД. Програмні засади обох партій не містили принципових відмінностей і вони вирішили піти на парламентські вибори 1986 р. єдиним списком кандидатів. Вибори до Національних зборів у 1986 р., які відбувалися на пропорційній основі, принесли переконливу перемогу правій коаліції у складі ОПР і СФД, яка отримала 291 мандат. Французька соціалістична партія провела 206 депутатів. Нової поразки на виборах зазнали комуністи, за яких проголосувало менше 10% виборців. Уперше значного успіху досяг рух "Національний фронт" (НФ), очолюваний Жан-Марі Лє-Пеном. Програма НФ базувалася на екстремістських і расистських ідеях. Керівник НФ вимагав виселити всіх емігрантів із Франції і відновити смертну кару для "наведення порядку". Лєпенівці, розглядаючи фашизм і комунізм як головну загрозу для світової цивілізації, одночасно виступали проти космополітизму, засилля на світовій арені СРСР і США, європейської інтеграції, що "знищує самобутність народів".

Відповідно до конституційних норм президент Ф. Міттеран змушений був призначити прем'єр-міністром керівника найбільшої фракції парламенту - Ж. Ширака. Вперше в практиці П'ятої республіки почався період співіснування президента-соціаліста і прем'єр-міністра, що представляв праві сили.

Уряд Ж. Ширака розпочав широку програму перетворень, частина якої спрямовувалася на ліквідацію законодавства попередніх урядів лівих партій. Першим кроком у цьому напрямі було скасування виборчого закону 1985 р. і відновлення мажоритарної системи виборів. Основним напрямком економічної реформи була широка денаціоналізація промисловості і лібералізація економіки. Впродовж півторарічного періоду знову було приватизовано третину державного сектору - 65 корпорацій та фірм, що включали 1100 підприємств. Приватизації не підлягали лише підприємства електроенергетики, газопостачання та телекомунікації.

Під час приватизації для кожного підприємства створювалася група "стабільних вкладників", яким за пільговими цінами продавалося 25% акцій, а решта розкуповувалася дрібними пакетами. Така схема унеможливлювала і монопольне володіння приватизованим підприємством, і хаотичний перепродаж акцій. Внаслідок приватизації значно зріс прошарок співвласників підприємств: ними стали понад 40 млн французів. За 1986 - 1988 рр. приватизація поповнила бюджет країни на 84 млрд франків.

У межах лібералізації державного регулювання ліквідовувався адміністративний контроль над цінами. Державній регламентації підлягали лише ціни на медикаменти, книги, тарифи на газ, світло та залізничний транспорт.

Основою фінансового оздоровлення стала політика жорсткої економії і згортання окремих соціальних програм: скорочувалися державні гарантії прав квартиронаймачів, відновлювався приватний лікарський сектор, розширювалися приватні навчальні заклади. Урядові Ж. Ширака вдалося знизити середньорічну інфляцію до 3%, але темпи економічного зростання залишалися невисокими. Різкий поворот реформ, ломка системи соціального забезпечення, перебудова економічної структури викликали незадоволення тієї частини населення, що звикла до системи державних гарантій. Уряд не наважився приступити до реформи системи охорони здоров'я і пенсійного забезпечення.

У 80-і рр. виникла ще одна проблема - екстремістські мусульманські організації влаштовували чисельні вибухи в метро, кафе, магазинах та інших людних місцях. Уряд вжив ряд заходів для утруднення в'їзду іноземців до країни, почалося вислання емігрантів, що не мали дозволу на проживання.

У 1988 р. у Франції відбулися чергові президентські вибори, характерною ознакою яких стала явна деідеологізація політичної боротьби. Ф. Міттеран висунув свою кандидатуру на другий термін, незважаючи на поважний вік (72 роки). Тепер він представляв себе не керівником соціалістів, а лідером нації. Якщо на виборах 1981 р. він пропонував йти "з лівими за єдину Францію", то тепер його головним гаслом було "єдина Франція". Ф. Міттеран обіцяв не проводити "ні нової націоналізації, ні нової приватизації". Його суперниками виступили сім кандидатів, головним із яких був Ж. Ширак. Передвиборна програма головного конкурента свідчила про його відмову від ліберального максималізму, апелювала до ґоллістських традицій державного будівництва, поєднання цих традиції з технократичним модернізмом.

Перемігши на виборах, Ф. Міттеран розпустив Національні збори, в яких переважали праві, та призначив нові вибори, під час яких соціалісти і радикали отримали більшість. Прем'єр-міністром став один із найпопулярніших керівників Соціалістичної партії Мішель Рокар. Він одразу ж призупинив розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податки на великі прибутки, а в наступні роки його уряд утримувався від проведення будь-яких реформ і, в основному, здійснював політику "суворої економії", яка забезпечувала незначне зростання ВВП.

Майже десятирічний період правління соціалістів, що переривалося лише у 1986 - 1988 рр., до початку 90-х рр. не увінчалося виконанням їхніх зобов'язань: збільшився дефіцит бюджету, обсяг промислового виробництва скоротився на 1,5%, безробіття вперше в історії країни перевищило 3 млн осіб. Наприкінці 80-х рр. кожен десятий француз був безробітним (набагато більше, ніж в інших західноєвропейських країнах).

Зовнішньополітичний курс Франції 80-х років відзначався певними видозмінами. Всупереч прогнозам президент-соціаліст Ф. Міттеран намагався зміцнити відносини зі США, значно активізувати співпрацю з НАТО. Оприлюднена військова доктрина уряду, прийнята у 1983 р., передбачала відмову від ґоллістської ідеї одноосібної національної безпеки країни на користь систем "європейської оборони" і Північноатлантичного союзу. Париж схвалив стратегію "глобального стримування", характерну для НАТО, підтримав розміщення в Європі американських ядерних ракет середньої дальності. Ф. Міттеран, як і інші лідери країн Заходу, різко засуджував агресію СРСР в Афганістані, вимагав виведення радянських військ. Він почав приділяти особливу увагу питанням європейської інтеграції. За ініціативою Франції були прийняті комплексні програми технологічних досліджень, реалізація яких перетворила Європу в центр інноваційних досліджень.

Надійним партнером Ф. Міттерана в європейській політиці був Гельмут Коль, який у 1982 р. став канцлером ФРН. Саме спільні дипломатичні зусилля цих лідерів призвели до випрацювання концепції Європейського Союзу, що знайшло свій вираз у "Єдиному Європейському Акті" 1986 р.

Оголосивши південний напрям пріоритетним, Франція провела у 1986 р. конференцію глав урядів африканських держав, на якій обговорювалося питання її співпраці з країнами континенту. Коли у 1983 р. розпочалася громадянська війна в Чаді, туди були введені збройні сили Франції, які розмежували воюючі сторони. Франція приєдналася до пропозиції США ввести до Лівану миротворчі сили для припинення кровопролиття між християнами і мусульманами. У 1984 р. Париж відмовився від політичної підтримки Ізраїлю і розпочав переговори з Сирією. За ініціативи Франції військові контингенти великих держав були виведеш з Лівану і замінені "блакитними шоломами" ООН.

Ф. Міттеран підтримав концепцію "нового мислення" М. Горбачова, одним із перших здійснив візит у 1984 р. до Москви і запропонував провести у Парижі сесію "великої комісії" франко-радянського співробітництва. Контакти Ф. Міттерана з М. Горбачовим і Г. Колем набули характеру особистих відносин, що позитивно позначилося на вирішенні цілого ряду питань міжнародної співпраці.

44. Політична ситуація у Франції на зламі ХХ-ХХІ ст

Невдачі у проведенні внутрішньої політики призвели до посиленої критики уряду М. Рокара й президент Ф. Міттеран у 1991 р. звільнив його з посади і вперше в історії Франції призначив прем'єр-міністром жінку - Едіт Кресон, яка відзначалася своєю енергійною діяльністю в Соціалістичній партії, займала в уряді М. Рокара пост міністра з європейських справ. Окремі запропоновані нею ідеї повторювали жорстку риторику голлістів десятирічної давності. Особливо великого значення вона надавала плану розвитку дрібних і середніх підприємств, дуже подібному до дій М. Тетчер і Р. Рейгана. Проте стати французькою "залізною леді" їй не вдалося: вона вступила у конфлікти з багатьма міністрами, її командний стиль на фоні подальшого погіршення стану економіки лише дратував французьке суспільство. Роком пізніше прем'єр-міністром було призначено нового лідера Соціалістичної партії, сина українського емігранта П'єра Береговуа.

Однак економічне становище не поліпшувалося. Напередодні виборів до Національних зборів у 1993 р. вибухнув скандал, який дорого обійшовся Ф. Міттерану та Соціалістичній партії. Виявилося, що Соціалістична партія, як і деякі інші, фінансували свої передвиборні кампанії за допомогою підставних фірм і фальшивих рахунків. Частина міністрів-соціалістів таємно повідомляла окремі фірми про підготовку урядом ордонансів, а ті, користуючись здобутою інформацією, змінювали курс акцій і отримували значні прибутки. Внаслідок фінансових викриттів окремі міністри стали перед судом, а прем'єр-міністр П. Береговуа покінчив життя самогубством.

У такій напруженій атмосфері у 1993 р. відбулися чергові парламентські вибори, на яких соціалісти та інші ліві партії зазнали відчутної поразки. Соціалісти отримали лише 11,4% голосів, комуністи - 9,8%. Великий вплив на виборців здійснював зовнішній фактор - крах тоталітарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи і розпад СРСР. Партії ОПР і СФД, що обіцяли налагодити економіку шляхом приватизації і покінчити з безробіттям, завоювали 484 мандати з 577. Президент Ф. Міттеран змушений був знову вдатися до політики "співіснування" і доручив формувати уряд партіям-переможцям - ОПР та СФД. Уряд очолив колишній міністр економіки, непримиренний противник "дирижизму" Едуард Балладюр.

Відновивши приватизацію, розпочату Ж. Шираком ще у 1986 - 1987 рр., уряд Е. Балладюра продав у приватну власність основну залишкову частину державних фінансових і промислових компаній: понад 20 великих банків, авіаційні, автомобільні і нафтопереробні підприємства. До середини 90-х рр. приватизовано такі гіганти як автомобільні заводи "Рено", банк "Ліонський кредит", хімічний концерн "Рон-Пулєнк". У державній власності залишилися лише залізниці, метро, електростанції, пошта, окремі вугільні шахти і ракетно-космічна галузь виробництва. Такі заходи нового уряду призвели до скорочення бюджетного дефіциту, знизили інфляцію і рівень безробіття. Оголосивши пріоритетним завданням боротьбу з безробіттям, уряд для фінансового забезпечення випустив державну позику на суму 110 млрд франків, підвищив непрямі податки на бензин і алкогольні напої. У 1993 - 1994 рр. розпочалося пожвавлення економічного виробництва, ВВП зріс майже на 3%, рівень інфляції знизився до 1,8% на рік.