Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

12 квітня був сформований уряд НДР, що спирався на велику коаліцію партій та угруповань, які увійшли до Народної палати, за винятком "Союзу 90" та ПДС. Уряд очолив голова східнонімецького ХДС Лотар де Мезьєр. Від того моменту вся політична діяльність у НДР була спрямована на об'єднання обох німецьких держав. На передній план тим часом висунулися економічні проблеми, які переживала НДР і які вимагали радикальних заходів. Господарство Східної Німеччини перебувало в стані глибокої кризи і потребувало негайних фінансових ін'єкцій у величезних обсягах, щоб запобігти економічній катастрофі. Тож першочерговим завданням обох урядів стало визначення принципів об'єднання господарських організмів обох держав. 18 травня 1990 р. міністри фінансів підписали відповідний договір, згідно з яким 1 липня того року набрав чинності валютний і соціальний союз між ФРН і НДР. Найбільш контраверсійним питанням виявився курс, за яким мав здійснюватися обмін марки НДР на дойчмарку ФРН. Врешті, всупереч спротиву Федерального банку, установлено, що валютне об'єднання повинно відбуватись у співвідношенні 1:1. Ця засада була дуже вигідною для східнонімецького населення і крайньо коштовною для казни ФРН. За таким курсом обмінювалися всі грошові суми, включно з банківськими депозитами, що не перевищували 4 тис. східних марок. Метою установлення такої пропорції, яка не відповідала дійсній вартості східної марки, було здобуття прихильності населення НДР і стримування його відпливу на Захід. Заробітна платня, пенсії, орендна плата і банківські вклади понад 4 тис. марок перераховувались у співвідношенні дві східнонімецькі марки за одну західну.

Поряд із переговорами про створення економічного та валютного союзу навесні 1990 р. головною темою дискусій стало питання майбутньої конституції. Як свідчили результати опитування громадської думки, опубліковані наприкінці лютого, більшість західних (89,9%) і східних німців (84,1%) виступали за прийняття Основного закону ФРН як загально-німецької конституції. Після виборів до Народної палати 18 березня 1990 р. і це питання було політично вирішено. При уряді ФРН діяв спеціальний комітет "Німецька єдність", основна робоча група якого займалась опрацюванням питань державних структур і суспільного порядку майбутньої об'єднаної держави. На засіданні комітету 6 квітня йшлося про необхідність підготовки закону про запровадження федерального права у НДР. Але саме прийняття рішення відбулося в Народній палаті. В специфічній атмосфері усвідомлення неминучості ліквідації східнонімецької держави вона 23 липня ухвалила відродити традиційні союзні німецькі землі: Бранденбург, Мекленбурґ-Форпоммерн, Саксонію, Саксонію-Анґальт і Тюрінгію. Після об'єднання приєднався шостий край - Берлін. 23 серпня 1990 р. східнонімецький парламент більшістю голосів (294 проти 62) ухвалив закон про вступ НДР до ФРН на основі положень західнонімецької конституції, що означало ліквідацію державного устрою НДР і поширення на її території законодавства ФРН.

Однак окрім внутрішньо-німецьких процесів, які розвивались у напрямі об'єднання, існував ще важливий зовнішньополітичний аспект, суть якого полягала у відповідальності чотирьох великих держав-переможниць у Другій світовій війні за Німеччину як цілість. 5 травня 1990 р. в Бонні відбулося перше засідання так званої конференції "2+4", тобто міністрів закордонних справ двох німецьких держав і чотирьох великих держав. Наступні зустрічі пройшли в червні у Берліні, в липні за участю міністра закордонних справ Польщі в Парижі і востаннє, на початку вересня, у Москві. В ході зустрічей великі держави підтвердили право німецького народу на самовизначення. Важливе значення для остаточного рішення мала згода радянського керівництва на те, щоби справу приналежності країни до військових та економічних блоків передати на розгляд керівництва об'єднаної Німеччини. На заключному засіданні конференції "2+4" у Москві 12 вересня 1990 р. підписано "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини". В ньому зазначалося, що об'єднана Німеччина не має територіальних претензій до інших держав і не висуватиме їх також у майбутньому. Впродовж 3-4 років чисельність німецьких військ мала бути скорочена до 370 тис. осіб. Передбачалося, що радянські війська будуть виведені з Німеччини до кінця 1994 р. До моменту їх виведення на території НДР могли дислокуватися лише німецькі війська, що не належали до НАТО. Головний сенс договору полягав у відновленні німецької єдності і повного суверенітету Німеччини у її внутрішніх і зовнішніх справах.

24 серпня Бундестаг підтримав рішення Народної палати про приєднання НДР до ФРН і схвалив закон про загально-німецькі вибори, які були призначені на 2 грудня 1990 р. Представники урядів НДР і ФРН 31 серпня підписали обширний договір про об'єднання обох держав. Договір передбачав, між іншим, входження НДР до Федеративної республіки 3 жовтня 1990 р., утворення з 23 дільниць Західного та Східного Берліну нової федеральної землі - Берліна, прийняття новими федеральними землями Основного закону і права Європейських співтовариств.

Міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, США та СРСР 1 жовтня 1990 р. опублікували в Нью-Йорку декларацію, згідно з якою "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини" в частині, що стосувалася прав та відповідальності чотирьох великих держав, набрав чинності 3 жовтня 1990 р. Нью-Йоркську декларацію підписали також і міністри закордонних справ німецьких держав, які потім взяли її до відома. Нова німецька держава, яка зберегла назву Федеративна республіка Німеччина, отримала повний суверенітет у день свого об'єднання - 3 жовтня 1990 р.

49. Розвиток Німеччини на зламі ХХ-ХХІ ст

2 грудня 1990 р. проходили перші парламентські вибори в об'єднаній Німеччині. Дві найбільші партії - ХДС/ХСС (43,8% голосів) і СДПН (33,5% голосів) досягли на них найнижчих виборних показників. Натомість ВДП отримала 11% голосів. Партія "Зелених" (4,8% голосів) і ПДС (0,3% голосів) не досягли у Західній Німеччині прохідного бар'єра, зате у Східній Німеччині "Союз 90/Зелені" отримали 6% голосів, а ПДС - 11,1%. Як наслідок ці партії також провели своїх депутатів до Бундестагу. За результатами виборів був створений новий коаліційний уряд ХДС/ХСС - ВДП. Федеральним канцлером знову став Г. Коль, віце-канцлером та міністром закордонних справ - Ганс-Дітріх Ґеншер, який 18 травня 1992 р. пішов у відставку. Віце-канцлером став Юрґен Мьоллеман (ВДП), міністром закордонних справ - Клаус Кінкель (ВДП).

Головним завданням уряду у внутрішній політиці було здійснення системної трансформації у Східній Німеччині. У жовтні адміністративна система НДР була уніфікована з західнонімецькою: замість поділу на округи відновлено п'ять колишніх земель. 14 жовтня тут відбулися вибори до крайових парламентів. У Бранденбурзі перемогу здобули соціал-демократи, в інших чотирьох землях - християнські демократи.

Об'єднання в економічному сенсі означало, між іншим, збільшення ринку і чисельності населення приблизно на 30%, у той час як виробничий потенціал зріс лише на 8%. Реформування східнонімецької економіки передбачало її перехід на ринкові умови розвитку. Ці перетворення відбувалися шляхом приватизації підприємств на комерційній основі. Для реалізації приватизаційних програм було створене Опікунське відомство, до компетенції якого входила приватизація народних підприємств і створення умов для їх функціонування на базі принципів ринкового господарства. Опікунське відомство продавало підприємства та їхні підрозділи під зобов'язання здійснити інвестиції і забезпечити зайнятість. Приватизація у промисловості йшла досить повільно. Низька рентабельність підприємств, що підлягали продажу, стала перешкодою для залучення інвесторів. До березня 1991 р. було приватизовано лише 260 самостійних підприємств і 426 філій та цехів підприємств із 8 тисяч колишніх державних підприємств, які були у підпорядкуванні Опікунського відомства. Доволі успішно Опікунське відомство провело малу приватизацію. Невеликі магазини, кафе, майстерні тощо були вже до кінця 1992 р. повернені колишнім власникам чи їх спадкоємцям або продані на аукціонах за доступними для нових власників цінами.

Роль західнонімецького капіталу у приватизації була вирішальною. За даними на лютий 1992 р., із 6300 приватизованих підприємств лише у 332 випадках був присутній іноземний капітал.

Однак, попри значні труднощі та перешкоди, приватизація до кінця 1994 р. була в основному завершена і Опікунське відомство припинило свою діяльність.

У річищі трансформації східнонімецької економіки відбувалася і земельна реформа. Вона була спрямована на відновлення правових та економічних основ приватної власності на землю. Договір про об'єднання ФРН і НДР, а також закон "Про адаптацію сільського господарства" передбачали повернення земельних ділянок колишнім власникам або грошову компенсацію. У ході земельної реформи 90-х років власники земельних ділянок отримали право продавати свої наділи, здавати їх в оренду, передавати у спадок, дарувати, обмінювати на інші. За перші п'ять років проведення аграрної реформи земельний ринок набув динамічності. Щорічно площа сільськогосподарських угідь, що продавалися в нових федеральних землях, у період з 1991 по 1995 рр. зросла майже в чотири рази.

Федеральний уряд задля зрівняння різниць в економічному розвитку двох частин Німеччини вирішив вдатися до трансферту фінансових засобів до нових федеральних земель. Був створений цілий пакет правових регулювань, реалізація яких мала на меті фінансову підтримку перетворень у східних землях. Розмір фінансових засобів, перечислених до нових земель у 1991 - 1995 рр., сягнув величезної суми - близько 848 млрд марок. Окрім трансферу фінансових засобів федеральний уряд призначив великі грошові ресурси на соціальні виплати в нових землях.

Згідно з умовами економічного, валютного і соціального союзу, федеральний уряд прагнув до уніфікації рівня оплати праці в обох частинах Німеччини. У 1990 - 1995 рр. зарплати у Східній Німеччині були підвищені загалом із 34% до 72% від рівня заробітків у Західній Німеччині. Однак продуктивність східнонімецьких підприємств була майже наполовину менша ніж західнонімецьких. А це у висліді вело до зростання цін, збільшення інфляції, хвилі банкрутств східнонімецьких підприємств.

Значна частина східнонімецького виробництва не витримала конкуренції і зупинилася, внаслідок чого було ліквідовано понад 60% робочих місць. Уже в 1991 р. в нових федеральних землях виникло масове безробіття. У результаті рівень безробіття в колишній НДР у 1995 р. становив 15% робочої сили у Німеччині. Зростав показник безробіття і в цілій Німеччині, який у 1995 р. сягнув 9,3% робочої сили в країні.

Спроби реорганізації і модернізації східнонімецької промисловості виявилися малоефективними. Економічна консолідація спостерігалася лише в деяких регіонах, де традиційно існували сприятливі умови. До них належали насамперед Дрезден, Фрайбург, Ляйпціг, Хемніц, Плауен, Гера та Єна. Зростання інфляції спричинило зниження конкурентності німецького експорту, що разом із зростанням імпорту привело у 1991 - 1992 рр. до дефіциту в балансі поточного обороту. Цей несприятливий розвиток економічної ситуації збігся із зниженням кон'юнктури у світовому господарстві. У результаті в 1993 р. Федеративна республіка увійшла в чергову економічну рецесію. Валовий внутрішній продукт у цьому році знизився на 1,1%. Зниження промислового виробництва у західних землях було значною мірою обумовлене високою вартістю робочої сили. На початку 90-х років робоча година в ФРН у середньому вартувала 45 марок, тоді як в Японії - 30, в США - 24,8, Великій Британії - 22,8 марок. У поєднанні зі сплатами підприємств у соціальні фонди це спричинило збільшення собівартості продукції та зниження припливу іноземних інвестицій до німецької промисловості. У 1994 р. спостерігалося пожвавлення економічної кон'юнктури. Приріст валового внутрішнього продукту склав 2,9%.

Економічні труднощі значно ускладнили процес взаємної адаптації двох частин Німеччини, збудивши при цьому інші супутні негативні явища в суспільстві. Вже у перші роки возз'єднаної Німеччини вслід за ейфорією прийшли настрої розчарування, взаємної настороженості і роздратування. Десятиліття життя за різних суспільних систем, орієнтація на різні моделі соціальної поведінки і системи життєвих цінностей, психологічні особливості - все це суттєво утруднювало формування єдиної німецької нації. До цього додалася практика прихованої дискримінації східних німців із боку західнонімецьких підприємницьких і політичних середовищ. Уся нова ділова та адміністративна еліта східних земель походила переважно з колишньої території ФРН. У країні, таким чином, окреслився поділ населення на кращу за своїм становищем частину з колишньої ФРН (Wessi) і гіршу, з колишньої НДР (Ossi).

Попри ліквідацію берлінської стіни в країні зберігся психологічно-політичний поділ між окремими регіонами.

Парламентські вибори до Бундестагу, що проходили 16 жовтня 1994 р., засвідчили явне зниження суспільної довіри до урядових партій і зростання впливів опозиційних партій (за винятком ПДС) серед виборців. ХДС/ХСС отримали лише 41,5% голосів, ВДП -6,9% голосів, СДПН здобула 36,4% голосів, "Союз 90/Зелені" -7,35% голосів. Посткомуністична ПДС загалом по країні отримала 4,4% голосів, а в Східній Німеччині - 19,8% голосів, завдяки яким її депутати змогли знову увійти до Бундестагу. Показовим для розуміння зміни співвідношення політичних сил є такий факт: якщо в 1990 р. чисельна різниця між парламентською більшістю та опозицією становила 134 мандати, то після виборів у 1994 р. скоротилася до десяти мандатів.

Парламентські вибори, крім того, виявили зменшення асиметрії і збереження тенденції до деконцентрації партійної системи. За їх результатами був утворений новий коаліційний уряд ХДС/ХСС-ВДП, який знову очолив Г. Коль. Посади віце-канцлера і міністра закордонних справ обійняв К. Кінкель. Від травня 1994 р. посаду президента ФРН зайняв представник ХДС Роман Герцог.

У наступні роки християнським демократам не вдалося ні підняти свій рейтинг, ні випрацювати нову програму. Тривале перебування партії при владі (16 років) відзначалося водночас стабільністю керівного складу партії. Так, Г. Коль обіймав посаду голови партії чверть століття - з 1973 по 1998 р., а Вольфганг Щойбле очолював фракцію в парламенті десять років - з 1991 по 2000 р. Паралельно відбулася централізація влади в партії - всі важелі прийняття кадрових і управлінських рішень у 90-х роках у ХДС/ ХСС, у Федеральному уряді, у фракції, а часто й у коаліції, концентрувалися в руках Г. Коля та його найближчого оточення: голови фракції В. Щойбле, Генерального секретаря ХДС Петера Гінтце, голови ХСС Тео Вайґеля. Авторитет Г. Коля, із яким у християнських демократів пов'язувалася ціла епоха, був непохитний не лише всередині партії; його персона уособлювала досягнення ХДС/ХСС в очах всієї громадськості. Однак вже перед виборами 1994 р. фактор Г. Коля як творця об'єднання почав електорально вичерпуватися. Під владно-політичним оглядом створення єдиного центру прийняття рішень значно посилювало становище партії в структурах влади; представники партії діяли злагоджено й у фракції, і в Федеральному уряді. Але з позицій забезпечення внутрішньопартійної демократії зв'язок верхів партії з низовими організаціями і формування на цій основі рішень опинилися під загрозою, що спричинило не лише відхід членів, але й призводило до значних електоральних втрат.

По-іншому проходив внутрішньопартійний розвиток у СДПН. Три поразки поспіль на парламентських виборах спричинили в партійному середовищі стан перманентного пошуку харизматичного лідера і кандидата на посаду Федерального канцлера. За період із 1990 по 1998 рр. змінилося п'ять керівників партії та три голови парламентської фракції. Ні кандидат на посаду Федерального канцлера Оскар Лафонтен (1990), ні претендент на цей же пост Рудольф Шарпінг (1994) не змогли здобути необхідної підтримки у виборців і відкрити соціал-демократам шлях до урядової влади.

Зовнішня політика Федеративної республіки постала на початку 90-х років перед новими великими викликами. Із здобуттям цілковитого державного суверенітету 3 жовтня 1990 р. зросла також її відповідальність, якої вона не відчувала під час холодної війни, перебуваючи в тіні наддержав. У час важливих політичних рішень світового значення і краху повоєнного європейського порядку, основні прикмети якого - конфлікт між Сходом і Заходом та поділ Німеччини - вже більше не існували, Німеччина знову зайняла своє традиційне геополітичне серединне положення в центрі Європи.

В умовах фундаментальної зміни майже всіх чинників, що мали вплив на систему міжнародних відносин, Федеративна республіка залишалася вірною дотеперішній своїй лінії. У зовнішній політиці вона надалі дотримувалася принципів, що існували до 1989 р.: розвиток європейської інтеграції з особливим акцентом на німецько-французькій співпраці, збереження трансатлантичних відносин із США та активна стабілізаційна політика стосовно Східної Європи і Росії. В центрі, як і раніше, стояло зміцнення європейської спільноти та НАТО.

Зростання ролі возз'єднаної Німеччини у міжнародних справах наочно виявилося вже на початку 90-х років. Під час війни у Перській затоці (січень - лютий 1991) Бонн, з огляду на конституційно-політичні обмеження стосовно використання Бундесверу за межами ФРН, відмовився надіслати своїх військовиків для участі у воєнній операції під егідою ООН. Зате уряд ФРН взяв на себе значну частку фінансування цієї воєнної акції. Ще більшу самостійність Федеральний уряд продемонстрував у момент початку розпаду Югославії, коли у грудні 1991 р., всупереч спротиву Франції, Великої Британії та США, зважився па визнання державної незалежності Словенії та Хорватії, які вийшли зі складу СФРЮ. ФРН, дотримуючись певної обережності, брала участь у подальших миротворчих заходах ООН. У 1992 р. німецькі санітарні відділи були надіслані до Камбоджі; наступного року зв'язківці, санітари та сапери з ФРН брали участь у миротворчій акції "голубих шоломів" ООН у Сомалі. Врешті Федеральний конституційний суд 12 липня 1994 р. прийняв рішення, яким визнавав правомірною участь Бундесверу в гуманітарних та військових акціях поза межами території країн НАТО. Після цього Федеративна республіка дістала можливість широкої участі в різних формах діяльності, спрямованої на зміцнення міжнародної безпеки. Так, вже невдовзі, 6 грудня 1995 року, Бундестаг більшістю голосів ухвалив рішення про скерування відділів Бундесверу до складу військових частин НАТО, які здійснювали миротворчу акцію у Боснії та Герцеговині.

Разом із тим Німеччині випала провід на роль у стабілізації Східної Європи. Федеральний уряд у своїй різноплановій діяльності надавав допомогу у зміцненні демократії, піднесенні економіки та поліпшенні життєвих умов у країнах Центрально-Східної Європи. Федеративна республіка стала одним із найважливіших торговельних партнерів країн регіону. Безумовним пріоритетом східного напрямку зовнішньої політики об'єднаної Німеччини став конструктивний формат відносин із Росією. Важливе значення для цього мав візит Г. Коля до Москви в грудні 1992 р. У серпні 1994 р. було завершено виведення російських військ із Німеччини.

Німеччина однією з перших західних держав уже 26 грудня 1991 року визнала незалежність України. А 17 січня 1992 року між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. 18 лютого посол ФРН у Києві Геннеке фон Бассевітц вручив свої вірчі грамоти й став першим послом іноземної держави в Україні. 16 березня розпочало свою роботу посольство України в Бонні. яке очолив Юрій Костенко. Між обома країнами розвивається широкомасштабна співпраця в політичній, економічній, військовій, культурній, освітній, науковій галузях. Виразним індикатором стану двосторонніх відносин є взаємні візити найвищого керівництва держав. У липні 1995 р. відбувся візит Президента України Леоніда Кучми до ФРН. На початку вересня 1996 р. Київ відвідав Федеральний канцлер Г. Коль.

Кульмінаційним моментом у розвитку партійно-політичної системи об'єднаної Німеччини були вибори 1998 р. Правляча коаліція партій ХДС/ХСС - ВДП підходила до виборів ослабленою; давалися взнаки труднощі в процесах інтеграції двох частин Німеччини і негаразди в соціально-економічній політиці уряду.

Позиції СДПН під час виборної кампанії були значно сильнішими. Це був історичний шанс для партії змінити свій багаторічний опозиційний статус. Новим лідером партії на виборах став Ґергард Шрьодер. У передвиборній боротьбі СДПН використовувала подвійну стратегію: утримати свій постійний електорат і здобути голоси виборців, що вагаються. У передвиборній програмі 1998 р. партія не прив'язувала себе до жодного можливого партнера в коаліційній взаємодії: не виключала можливості як великої коаліції з ХДС/ХСС, так і співпраці зі "Союзом 90/Зелені".

Вибори до Бундестагу 27 вересня 1998 р. знаменували закінчення "ери Коля". СДПН за результатами виборів (40,9% голосів, 298 мандатів) удруге у своїй історії (після 1972 р.) створила найсильнішу фракцію у Бундестазі; ХДС і ХСС змушені були задовольнятися найнижчим від 1949 р. результатом - 35,2% (245 мандатів). "Союз 90/Зелені" досягли 6,7% голосів (47 мандатів) і отримали шанс створити разом із СДПН коаліцію та взяти участь у роботі уряду. Вперше п'ятивідсотковий бар'єр змогла подолати ПДС (5,1%). ВДП одержала 6,2% голосів. Таким чином, була створена "червоно-зелена" коаліція. Новим канцлером Німеччини став Ґ. Шрьодер (СДПН), віце-канцлером і міністром закордонних справ - Йошка Фішер ("Союз 90/Зелені"), міністром фінансів -О. Лафонтен (СДПН). Партія "Зелених" перетворилася з крайнього опозиційного угруповання на урядову партію, відповідальну за ситуацію в країні. 19 квітня 1999 р. Бундестаг розпочав свої засідання у будинку Райхстаґу в Берліні. У травні 1999 р. президентом ФРН було обрано соціал-демократа Йоганнеса Pay.

Тим часом перед СДПН постала проблема внутрішньопартійної єдності задля забезпечення максимальної координації дій представників партії в уряді, парламентській більшості, в коаліційних переговорах. Перший рік урядування СДПН позначився загостренням внутрішньопартійного протистояння між т. зв. "модерністами" на чолі з федеральним канцлером Ґ. Шрьодером та "традиціоналістами", яких очолював голова партії О. Лафонтен. Принциповою відмінністю між ними було те, що "традиціоналісти" виступали за збереження СДПН як масової "лівої народної партії", що опирається на трудові верстви і традиційні принципи соціальної демократії. Тоді як "модерністи" пропонували сучасне трактування соціальної справедливості, запозичивши ряд неоліберальних положень з орієнтацією на "новий центр" - економічні прошарки в середньому класі. В політичній практиці "модерністи" робили акцент на значних змінах у системі соціального забезпечення, на партнерстві між бізнесом і урядом, на нових формах державного управління. Все це, звичайно, ускладнювало процес здійснення цілісної урядової політики. Лише з відставкою О. Лафонтена та зосередженням у руках Ґ. Шрьодера посад Федерального канцлера і голови партії в квітні 1999 р. внутрішньопартійна і персональна поляризація пом'якшилася, знаменуючи водночас перемогу курсу "модерністів".

У соціально-економічній політиці уряд Ґ. Шрьодера використовував досвід британського прем'єр-міністра Т. Блера. її основними складовими стало зниження податків на компанії, забезпечення гнучкості ринку праці та зміни тривалості робочого дня, скорочення витрат на оплату праці, модернізація суспільного сектора економіки.

На чергових виборах до Бундестагу 22 вересня 2002 р. "червоно-зелена" коаліція домоглася нового успіху: СДПН одержала 38,5% голосів (251 мандат), "Союз 90/Зелені" - 8,6% голосів (45 мандатів). Але перевага урядової коаліції, порівняно з попередніми виборами, значно зменшилася. Конкуренти з християнсько-демократичного табору - ХДС/ХСС - здобули 248 мандатів. ВДП - 47 мандатів. Ґ. Шрьодер знову був обраний Федеральним канцлером. У цей час країна переживала економічну та соціальну кризу, симптоми якої стали очевидними ще від середини 1990-х років. Знизилися темпи економічного зростання: 2002 р. вони становили лише 0,4%. Високого рівня досягла і продовжувала зростати державна заборгованість. Масовим стало безробіття. На ринку праці у 2003 р. налічувалося 4,6 млн безробітних, з яких 562 тис. - молодь до 25 років. Відбувалося стрімке старіння населення.

У березні 2003 р. уряд представив у Бундестазі масштабну програму реформування ринку праці та соціальної системи. Програма, сформульована під титулом "Аґенда 2010", передбачала, з одного боку, зниження податків для громадян, збільшення інвестицій в освіту й дослідництво, покращення стартових умов для малих підприємців та спрощення приписів для зайнятості представників низки професій, звільнення комунальних бюджетів від частини соціальних виплат та надання кредитів комунам, стимулювання більшої конкуренції у сфері охорони здоров'я, створення 100 тис. місць для молодих практикантів тощо. Але разом з тим урядова програма включала низку непопулярних заходів, а саме - скорочення видатків у сфері страхування з безробіття, соціальної допомоги та медичного страхування, а також спрощену процедуру звільнення працівника. Урядовий проект реформ викликав гостру критику, особливо в лавах соціал-демократичної партії. Опоненти Ґ. Шрьодера характеризували запропоновані ним непопулярні заходи як "демонтаж соціальної держави". Однак реформістські зусилля "червоно-зеленої" коаліції не давали очікуваних результатів. Надалі зростала кількість безробітних: із 11,7% у 2004 р. до 13% (старі федеральні землі - 11%, нові федеральні землі - 20,6%) у 2005 р.

Центральним напрямком у зовнішньополітичній діяльності федерального уряду був розвиток європейської інтеграції. ФРН відігравала провідну роль у реалізації Маастрихтського договору 1991 р. Згідно з домовленостями членів ЄС, від 1 січня 1999 р. розпочалося творення європейського економічного і валютного союзу з Європейським центральним банком і спільною валютою -"Євро" та запровадження спільної зовнішньої політики й політики безпеки. ФРН брала активну участь у миротворчих акціях ООН. У жовтні 1998 р. Бундестаг дав згоду на участь німецьких військових у воєнній операції НАТО в югославській провінції Косово, де йшла громадянська війна. У січні 2002 р. відділи Бундесверу були надіслані до Афганістану, і введені до складу міжнародного військового контингенту під мандатом ООН, який мав завдання забезпечення безпеки в країні. Прикметною подією у зовнішній політиці була принципова відмова Ґ. Шрьодера від участі німецьких відділів у воєнній операції НАТО проти режиму Саддама Гусейна в Іраку у 2003 році.

У результаті позачергових парламентських виборів 18 вересня 2005 р. склалася "натова ситуація" між двома коаліційними таборами: ні ХДС/ХСС-ВДП, ні СДПН-"Союз 90/ Зелені" не отримали необхідної більшості депутатських мандатів для формування уряду. ХДС/ХСС набрали 35,2% голосів (226 мандатів), СДПН - 34,3% голосів (222 мандати), ВДП - 9,8% голосів (61 мандат), "Союз 90/Зелені" - 8,1% голосів (51 мандат), ПДС - 8,7% голосів (54 мандати). Після двомісячних напружених переговорів між провідними партіями в листопаді 2005 р. досягнено угоди про утворення "великої коаліції" між СДПН і ХДС/ХСС. Канцлером уперше в історії Німеччини стала жінка - голова ХДС Анґела Меркель. Уряд базувався на паритетному представництві партій-учасників. До складу уряду входили 7 міністрів від СДПН і 6 міністрів від ХДС/ХСС. Віце-канцлером і міністром праці в уряді став Франц Мюнтеферінґ (СДПН), який у листопаді 2007 р. вийшов із уряду з особистих мотивів.

Утворення "великої коаліції" засвідчило, що важливим чинником у коаліційній стратегії німецьких партій в даному випадку виступили не стільки політично-ідеологічні розбіжності в програмах великих партій, скільки тактичні міркування, система стійких зв'язків між колишніми партнерами по коаліції. Однак "велика коаліція" - вимушене утворення, стійкість і тривалість якого залишається під питанням із огляду на значні програмно-ідеологічні відмінності.

У внутрішній політиці А. Меркель мала намір продовжити курс реформ Ґ. Шрьодера, але "іншими способами". Серед важливих внутрішньополітичних заходів уряду А. Меркель було проведення у вересні 2006 р. реформи федералізму, яка внесла найбільші від часу заснування ФРН зміни в Основний закон країни. По-новому були врегульовані відносини між федерацією і землями. А. Меркель ставить собі за мету створення робочих місць та підтримку економіки за рахунок зменшення соціальних допомог. Та попри ці наміри перші роки її перебування на посаді збіглися з масовими звільненнями працівників таких корпорацій як "Airbus", "Nokia", "Siemens". У перші роки правління "великої коаліції" в економіці Німеччини настало пожвавлення, почав зростати рівень зайнятості. Однак безробіття надалі залишається масовим: чисельність безробітних у 2006 р становила 10,8% робочої сили, при тому у старих федеральних землях цей показник становив 9,1%, а в нових землях сягнув 17,3%. У 2007 р. зростання економіки становило 2,5%. Однак у 2008 р. економічний розвиток сповільнився, а восени країна вступила в смугу економічної рецесії. Початок їй поклала фінансова криза, перші вияви якої спостерігалися вже наприкінці літа. Тоді великих втрат зазнала низка земельних банків та деякі іпотечні банки. На підтримку банківської сфери виступив уряд, який почав виділяти кошти для порятунку тих банків, що опинилися на межі краху. 13 жовтня кабінет міністрів прийняв перший антикризовий пакет в обсязі 500 млрд євро, основне призначення якого - стабілізація фінансового ринку в країні.

Тим часом восени 2008 р. банківська криза наблизилася до реального сектора економіки. Першими про зменшення продажів оголосили автомобілебудівні підприємства, які почали переводити своїх працівників на скорочений робочий графік. Припинили роботу десятки підприємств хімічного концерну BASF. Поглиблення кризи наприкінці року сповільнило темпи зростання ВВП у 2008 р. майже удвічі. Економіка Німеччини зросла у цьому році лише на 1,3%.

Німеччина брала участь у спільних зусиллях країн Європейського союзу, спрямованих на подолання кризи. На зустрічі у верхах 12 грудня 2008 р. Євросоюз прийняв пакет задля стимулювання кон'юнктури на суму 200 млрд євро. Берлін готовий виділити для цих цілей 50 млрд євро. Антикризова програма уряду, що має на меті підтримання економіки на тлі глобальної фінансово-економічної кризи, передбачає низку узгоджених заходів: зниження прибуткового податку, зменшення внесків у лікарняні каси, підтримання системи освіти, збільшення допомоги з безробіття для громадян із дітьми та ін.

Найскладнішою внутрішньою проблемою держави надалі залишається справа практичного об'єднання двох частин Німеччини.

Держава за 17 років вклала в соціальну сферу, розвиток інфраструктури, освіту, будівництво східних земель величезні кошти на загальну суму близько 1,5 трильйона євро. Однак ці зусилля не дали очікуваних наслідків. Модернізація виробництва спричинила безробіття; у пошуках працевлаштування найактивніша частина населення уже вирушила й продовжує виїжджати на Захід. Тобто якість робочої сили, порівняно із Західною Німеччиною, ще більше впала, через що і без того низька інвестиційна привабливість східних земель знизилася. Загальна демографічна тенденція на землях колишньої НДР невтішна. Ще за часів соціалізму природний приріст був нульовим, а після об'єднання і зовсім став негативним. Народжуваність знизилася, до чого додалася еміграція. Внаслідок всього цього за останні 17 років кількість населення Східної Німеччини скоротилася на 17%.

У зовнішній політиці уряду А. Меркель домінували традиційні напрямки. А. Меркель демонструвала послідовну підтримку американського курсу. Уряд продовжував лінію на розвиток європейської інтеграції. Безумовним успіхом німецької політики було опрацювання та ухвалення під час головування Німеччини у Раді Європейського Союзу в першій половині 2007 р. Договору, що має на меті замінити європейську конституцію. У квітні 2008 р. Європейський договір ратифікував Бундестаг.

Уряд "великої коаліції" підтримує приязні стосунки з Ізраїлем. 18 березня 2008 р. А. Меркель виступила з промовою в Кнессеті Ізраїлю, яку розпочала на івриті. Вона підкреслила історичну відповідальність Німеччини перед Ізраїлем, зазначивши при цьому, що безпека єврейської держави входить в інтереси Німеччини.

А. Меркель, будучи в опозиції, критикувала Ґ. Шрьодера за надмірну підтримку російського президента Володимира Путіна і твердила, що займе жорсткішу позицію стосовно Росії в разі її обрання на посаду канцлера. Однак, після того, як А. Меркель очолила уряд ФРН, німецько-російські відносини не зазнали жодних особливих змін. Характер цих стосунків суттєво позначається, зокрема, на ставленні Німеччини до України.

Уряд Німеччини доволі стримано ставиться до євроатлантичних намірів та прагнень України. Зміні цього становища не сприяє обмін візитами найвищих керівників обох держав. 8 лютого 2007 р.

з офіційним візитом Німеччину відвідав Президент України Віктор Ющенко. 21 липня 2008 р. столицю України відвідала Ангела Меркель. Візит канцлера, який тривав кілька годин, за оцінками спостерігачів, носив чисто символічний характер.

Головною подією у внутрішньополітичному житті Німеччини 2009 р. стали чергові парламентські вибори. Готуючись до виборів, провідні політичні сили сформували свої політичні програми, основне місце в яких відводилось планам подолання наслідків економічної кризи. Основним пунктом урядової програми партійного союзу ХДС/ХСС, очолюваного А. Меркель, став проект податкової реформи, яку передбачено здійснити у два етапи. Реформа покликана послабити податкове навантаження на родини з середнім та низьким доходами. Прибутковий податок у процесі реалізації реформи має бути знижений з 14% до 13%, а в подальшому до 12%.

Суперники християнських демократів з лівоцентристського табору йшли на вибори зі своїми планами боротьби з наслідками кризи. СДПН, кандидатом на пост канцлера від якої виступав Франк Вальтер Штайнмаєр, висунула програму, що передбачала створення 4 млн робочих місць до 2020 р. шляхом інвестицій в екологічно чисті джерела енергії та підвищення кваліфікації звільнених робітників.

Виборча кампанія проходила за явної переваги впливів серед громадянства блоку ХДС/ХСС та його лідера А. Меркель. Опитування громадської думки свідчили, що християнських демократів підтримують 36% респондентів, що забезпечувало їм комфортний відрив від соціал-демократів (23%). Ще вищим був особистий рейтинг А. Меркель: понад 60% населення вважали, що вона повинна залишитися при владі. Зате її конкурент у боротьбі за посаду канцлера - Ф. В. Штайнмаєр мав рейтинг популярності лише близько 20%.

Такі показники довіри до А. Меркель були в очевидній суперечності з проблемами, які переживала країна в період її правління. Число безробітних перевищило 3, 5 млн осіб, німецький експорт надалі страждав від світової економічної кризи. Доволі болісною для німецького суспільства виявилася справа участі ФРН у воєнній акції НАТО в Афганістані. Німецький військовий контингент втратив на той час в цій азійській країні 35 осіб. Високий рейтинг

А Меркель був обумовлений, значною мірою, манерою її особистої поведінки, що проявлялася як у провадженні державних справ, так і в образі, в якому вона постала перед суспільством. Німцям, ймовірно, імпонували такі риси характеру канцлера, як статечність, вагомість і діловитість. Звичайно, не міг не вплинути на результати виборів і той факт, що всередині 2009 р. спостерігалися певні ознаки виходу країни з кризи.

27 вересня 2009 р. відбулися вибори до бундестагу. За їхніми результатами ХДС отримав 33, 8% голосів, СДПН - 23%, ВДП -15%, Ліва партія - 12%, "Союз/90 Зелені" - трохи більше 10%. Бундестаг знову офіційно переобрав А. Меркель на пост федерального канцлера. 24 жовтня вона обнародувала склад нового уряду, до якого увійшли вісім представників ХДС, три міністерські портфелі отримав союзник ХДС - Баварський ХСС, п'ять - ВДП. Пост міністра закордонних справ посів лідер ВДП Гідо Вестервелле; міністерство оборони очолив один із найпопулярніших німецьких політиків, представник ХСС - 37-річний Карл-Теодорцу Гуттенберґ. Міністром економіки став досвідчений політик Вольфганг Щойбле (ХДС).

Серед головних пріоритетів уряду - зниження податків, надання пільгових кредитів для середнього бізнесу, виділення субсидій на програми капітального ремонту будівель, субсидіювання будівництва доріг, підтримка проблемних банків. Кабінет заявив про готовність піти на це навіть коштом подальшого збільшення державної заборгованості. Загалом у ФРН в 2010 р., згідно з прийнятим бюджетом, запланований рекордний в історії країни бюджетний дефіцит - 80, 2 млрд євро або близько 6% прогнозованого ВВП. Серед соціальних заходів уряду передбачається, зокрема збільшення розмірів допомоги на дітей з 164 до 184 євро.

У зовнішній політиці кабінету А. Меркель наголос зроблено на співробітництво зі Сполученими Штатами, на євроінтеграцію та формування спільної оборонної політики в рамках НАТО. У діяльності нового уряду окреслилося традиційне в історії змагання між міністром закордонних справ і канцлером у визначенні зовнішньополітичного курсу країни. Федеральний канцлер А. Меркель за чотири роки "великої коаліції" змогла закріпити за собою вирішальні позиції у керівництві зовнішньою політикою, відтіснивши на другий план у цій справі партнера по коаліції

Ф. В. Штайнмаєра. Ця тенденція спостерігається у намаганні канцлера розбудувати особисте, інституційне та партійно-політичне домінування і в зовнішньополітичній діяльності нового коаліційного кабінету. Проте амбіційний Г. Вестервелле, який бачить себе спадкоємцем Г.-Д. Ґеншера, має намір знову перетворити МЗС на керівну інституцію зовнішньої політики. Серед пріоритетів своєї діяльності на посаді міністра він виділив східну політику та справу роззброєння. В річищі цих замірів Г. Вестервелле обрав місцем свого першого закордонного візиту Варшаву, намагаючись акцентувати значущість німецько-польських взаємин у такий спосіб щоб підняти їх до рівня німецько-французьких. "Нашим завданням, - наголошував він перед німецькими дипломатами, - є досягнення однакової якості у відносинах зі східними і західними членами ЄС. Активізацію діяльності зовнішньополітичного відомства та його керівника засвідчують численні візити Г. Вестервелле до низки країн у різних частинах світу: Бельгії, Франції, США, Афганістану, Російської Федерації, Ізраїлю, Японії, КНР та ін.

50. Повоєнний розвиток Італії. Проголошення республіки

Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем'єром. Північна Італія в цей час все ще перебувала під німецькою окупацією. Тут під керівництвом локальних Комітетів Національного Визволення розгорнувся рух Опору. Визволення цієї частини Італії відбулося 29 квітня 1945 р., коли представники німецької армії підписали акт капітуляції, що мав увійти в життя 2 травня. Таким чином, Друга світова війна остаточно завершилася для Італії 2 травня 1945 р.

Війна завдала Італії значних людських втрат (загинуло понад 400 тис. осіб) та матеріальної шкоди (національне багатство країни зменшилося на третину). Обсяг промислового виробництва становив 40% довоєнного, а сільського господарства - 60%. Були знищені дороги, комунікаційні мережі, зруйновано понад 8 тис. мостів, 70% портового обладнання. Лише восени 1945 р. вдалося запустити перші поїзди з Риму до Північної Італії. Особливо відставала в економічному розвитку Південна Італія (б областей південної частини Апеннінського півострова та острови Сицилія і Сардинія), частка якої в загальній чисельності населення Італії складала близько 38%. Ця частина країни найбільше відчувала брак сировини, передусім вугілля, що перешкоджало відновленню виробництва. Національна грошова одиниця - ліра - знецінилася: грошей в обігу було у 19 разів більше, ніж до війни, а індекс цін зріс в 20 разів. На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба становила 200 грамів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40 разів. Безробіття охопило 2 млн осіб.

Вирішення проблем подолання повоєнної розрухи, стабілізації економічного та політичного життя країни було неможливе без формування органів центральної та місцевої влади. Період тривалого поділу території країни поглибив суперечності в італійському суспільстві. Південь не мав досвіду німецької окупації, тому настрої в цьому регіоні були помірковані: населення не бажало кардинальних і рішучих змін. На півночі під впливом досвіду руху Опору та боротьби з гітлерівцями суспільство було налаштоване більш радикально. Тодішня газета "Italia Libera" ("Вільна Італія") писала: "Північ вимагає Італії без монархії, без Бономі, без промислових монополістів, без латифундистів, Італії, в якій народ сам буде собі керувати і працівники отримають контроль над виробництвом". В Італії очікували, що цей, як тоді висловлювалися, "вітер з півночі" охопить всю країну. Однак італійське суспільство сконцентрувало свої зусилля на вирішенні, передусім, економічних проблем. До того ж революційність деяких політичних сил стримувала позиція союзників - Великої Британії та США, які на початках не передали всієї повноти влади в північній Італії урядові І. Бономі, побоюючись зростання лівих впливів.

Політична система Італії відзначалася багатопартійністю. Ліве крило представляли Італійська комуністична партія (ІКП, створена в 1921 p., на початку 1945 р. налічувала 400 тис. осіб, лідер Пальміро Тольятті), Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ, назва прийнята Італійською соціалістичною партією у серпні 1943 p.; 700 тис. осіб; з 1947 р. - ІСП, лідер П'єтро Ненні, який в 1952 р. став лауреатом радянського відповідника Нобелівської нагороди миру - міжнародної Сталінської премії "За зміцнення миру між народами" (25 тисяч доларів); після вторгнення радянських військ в Угорщину в 1956 р. П. Ненні переглянув свої погляди стосовно комуністичної ідеології та повернув Сталінську премію) та Партія дії (створена в 1942 p., саморозпустилася у 1947 p., лідер Ферруччо Паррі), що намагалася поєднати в своїй програмі ідеї лібералізму, демократії та немарксистського соціалізму. Позицію центру між лівими і правими партіями займала Християнсько-демократична партія (ХДП, утворена в 1943 р. політиками, пов'язаними свого часу з Італійською народною партією 1919 p.). ХДП (лідер із 1944 р. Альчіде Де Ґаспері) відстоювала республіканську систему в країні та ідею широких соціальних реформ у дусі християнських принципів, виступала за надання автономії окремими регіонам, мала підтримку Ватикану, що сприяло розширенню її соціальної бази. ХДП представляла собою масову католицьку партію (близько 1 млн осіб), що виступала виразником інтересів широких верств суспільства. Праве крило займала Італійська ліберальна партія (ІЛП, заснована в 1848 р., відновила діяльність у 1944 р., лідер Бенедетто Кроче), що висловлювалася за відновлення демократії дофашистського періоду зі збереженням монархії.

У червні 1945 р. був сформований коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій Комітету Національного Визволення на чолі з лідером Партії дії, організатором руху Опору Ферруччо Паррі. Це був чи не найрадикальніший уряд в історії Італії. Розгорнувся процес дефашизації та демократизації Італії, що розпочався ще в роки Другої світової війни: внаслідок двірцевого перевороту 25 липня 1943 р. Беніто Муссоліні був усунутий від влади й кабінет міністрів очолив маршал П'єтро Бадольйо. Через два дні були розпущені фашистська партія, масові фашистські організації: Велика фашистська рада, Особливий трибунал, Інститут фашистської культури. Припинила своє існування Палата фашизму та корпорацій. Рішенням уряду від 5 серпня ліквідовувалися корпорації. Оголошувалась амністія політв'язням. За сприяння гітлерівських військ на півдні країни у вересні 1943 р. в Ломбардії була утворена Італійська соціальна республіка зі столицею в курортному місті Сало ("Республіка Сало"). На противагу відродженню неофашизму на півдні країни, на півночі за сприяння англо-американської військової адміністрації відбувалися процеси дефашизації та демократизації. У жовтні 1944 р. на нараді міністрів закордонних справ США, Великої Британії та СРСР у Москві було прийнято "Декларацію про Італію", в якій викладалася деталізована програма дефашизації. Зокрема йшлося про ліквідацію всіх фашистських установ та організацій, притягнення до кримінальної відповідальності всіх, хто активно співпрацював із тоталітарним режимом.

Після звільнення Італії був створений спеціальний Верховний комісаріат із дефашизації та розпочалися розслідування і чистки державного апарату, які, проте, не мали систематичного характеру. За офіційними даними кількість засуджених фашистів, звинувачених у порушенні правових норм, становила 1732 особи.

Кабінет Ф. Паррі ухвалив низку важливих декретів і серед них - про порядок створення нової демократичної держави. Проте коли Ф. Паррі почав наполягати на прискоренні проведення референдуму з питання форми державного ладу та проведенні виборів до Установчих зборів, які мали ухвалити нову Конституцію, проти нього виступили ліберали з півдня Італії. Це призвело до відставки в листопаді уряду Ф. Паррі.

Центром консолідації демократичних сил стала Християнсько-демократична партія. У грудні 1945 р. коаліційний уряд (партії антифашистської коаліції - соціалісти, комуністи та християнські демократи) очолив лідер ХДП Альчіде Де Ґаспері (залишався на посаді прем'єра при численних змінах уряду до 1953 р.) - перший католицький прем'єр-міністр Італії з часу об'єднання. Провідні позиції в уряді обійняли праві, завдяки чому вже в січні 1946 р. італійський уряд отримав формальний контроль над Північною Італією. Репресії проти фашистів були послаблені, у березні 1946 р. ліквідований Верховний комісаріат із дефашизації. раніше заарештовані потрапили під амністію, оголошену влітку того ж року.

Роль тимчасового парламенту з 25 вересня 1945 р. до 1 червня 1946 р. виконувала Національна Консульта, в якій були представлені всі антифашистські партії. Вона складалася з 430 осіб, а її головою був обраний дипломат Карл о Сфорца.

У 1946 р. ухвалений новий виборний закон, який розширив контингент виборців більше ніж у двічі; вперше право голосу було надано жінкам. Навесні 1946 р. були проведені вибори до місцевих органів влади, перевагу на яких здобули християнські демократи.

Однією з важливих проблем перших післявоєнних років стало питання про форму державного ладу. Монархія була скомпрометована співпрацею з фашизмом. 2 червня 1946 р. відбувся всенародний референдум із питання державного устрою Італії, участь у якому взяло 89% населення (цей день став національним святом - Днем Республіки). Вперше свою позицію декларували жінки. Більшість італійців - 12,7 млн (54,3%) проти 10,7 млн (45,7%) - висловилися за республіку. Голоси на підтримку республіканського устрою, головним чином, зосереджувалися на півночі та в центрі Італії, монархію підтримав Південь країни (понад 63% виборців). Не справило враження на італійців запізніле зречення (9 травня 1946) королем

Віктором Еммануїлом III престолу на користь свого сина Умберто. Італійці називали нового монарха "травневим королем".

Одночасно з референдумом було проведено вибори за пропорційною системою до Установчих зборів (222 депутати), участь у яких взяло 23 млн осіб (82,8% населення). Перемогу отримала Християнсько-демократична партія (35% голосів, приблизно рівна кількість на Півночі та Півдні країни), що зберігала провідні позиції в політичному житті країни до початку 90-х років. Друге місце посіла Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (близько 21%). Третю позицію зайняла Італійська комуністична партія (близько 19%). Таким чином, близько 80% місць отримали антифашистські та демократичні сили. Найбільша відмінність у голосуванні між Північчю та Півднем країни проявилася у кількості голосів, поданих за ІСП (відповідно 26,9% та 10,5%) та лібералів (3,1% та 14%). П'ять членів Установчих зборів згодом були обрані президентами республіки: Луїджі Ейнауді (1948 - 1955), Джованні Гронкі (1955 - 1962), Антоніо Сеньї (1962 - 1964), Джузеппе Сарагат (1964 - 1971), Джованні Леоне (1971 - 1978).

Італія була проголошена республікою 18 червня 1946 р. Умберто II залишив територію країни, оселившись у Португалії. Після оголошення республіки Установчі збори передали функції Тимчасового глави держави відомому правнику, представнику Італійської ліберальної партії Енріко Де Нікола (1946 - 1948). Для підготовки проекту конституції Установчі збори створили "комісію 75-ти".

На початку 1947 р. соціалістична партія пережила розкол: більшість на чолі з П. Ненні виступала за тісну співпрацю з комуністами,' праве, більш помірковане, крило висловилося проти такої позиції (лідер Джузеппе Сарагат). На січневому 1947 р. з'їзді в Римі прихильники скандинавської моделі соціалізму створили нову Соціалістичну партію італійських робітників. Прихильники курсу П. Ненні повернулися до старої назви партії - ІСП.

Водночас загострилися суперечності всередині правлячої коаліції, яку на той час складали християнські демократи, соціалісти та комуністи. У травні 1947 р. урядова криза завершилася створенням однопартійного уряду християнських демократів на чолі з А. Де Ґаспері.

У грудні 1947 р. "комісією 75-ти" Установчих зборів було завершено роботу над проектом конституції, що розпочалася ще 4 березня. За цей час відбулося 347 засідань. До 139 статей було внесено 1603 поправки, участь у дискусії взяло понад 270 осіб. Конституція являла собою результат складного компромісу між різними політичними силами, що брали участь у русі Опору. Італія мала бути "демократичною республікою, що базується па праці*'. Приватна власність зберігалася, але передбачався суспільний і політичний контроль над економікою. Оголошувалася свобода думки, слова і друку, але зберігалася цензура. Гарантувалася свобода віровизнання і незалежність держави від Церкви, водночас до статті 7 Конституції було включено Латеранські угоди 1929 р., які надавали Католицькій Церкві привілейований статус та забороняли розлучення. Ліві піддали гострій критиці дану статтю, але при голосуванні комуністи підтримали її. На їхню позицію вплинуло прагнення продовжити співпрацю та зберегти свою участь в уряді, яка через тиск уряду США була під загрозою. Іншим чинником, що став визначальним при голосуванні, було переконання у необхідності ухвалення нової відкритої політики щодо Церкви.