Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Комуністична партія, яка у 1932 р. стала третьою за силою партією, здобувши майже 6 млн виборців, швидко втрачала підтримку в західнонімецькому суспільстві. На перших виборах до Бундестагу вона отримала 5,7% голосів і 15 місць. У 1953 р. комуністи вже не пройшли до парламенту, оскільки набрали лише 2,2% голосів. Подібним чином складалася ситуація для КПН і на виборах до ландтаґів та до комунальних органів. У 1956 р. Федеральний конституційний суд визнав Комуністичну партію антиконституційною організацією, що стало підставою для її розпуску. Подібна доля спіткала праворадикальну Соціалістичну імперську партію, яка була заборонена ще у 1952 р. Відтак упродовж наступного десятиліття правий екстремізм не відігравав якоїсь помітної ролі в політичному житті, що було обумовлено, зокрема, економічним піднесенням. Лише після того, як у 1964 р. об'єдналися частини Німецької імперської партії, Загальнонімецької партії та Німецької партії, утворивши Націонал-демократичну партію Німеччини, знову постала сильна організована структура правоекстремістського ідейно-політичного спрямування. Протягом 1966 - 1972 рр. представники НДП увійшли до 7 земельних парламентів і здобули кількасот мандатів у міських та общинних радах. Однак на виборах до Бундестагу 1969 р. вона не змогла подолати п'ятивідсоткового бар'єра, що привело надалі до втрати її політичного впливу.

Досвід Ваймарської республіки показав, яке значення має економічний розвиток для політичної стабільності Німеччини. Тому західні держави після Другої світової війни намагалися якомога скоріше відродити господарське життя у своїх зонах окупації. Економічну ситуацію у західних зонах окупації після війни характеризували головно три чинники: величезна інфляція, дуже великий дефіцит у платіжному балансі та відчутне зниження виробничих потужностей. Промислове виробництво трьох західних зон разом взятих становило у 1946 р. - 34%, у 1947 р. - 40%, у 1948 р. -63%, а влітку 1949 р. - 90% у порівнянні з 1936 р.

Вже від середини 1948 р. в німецькому економічному та політичному лексиконі з'явилося поняття так званої соціальної ринкової економіки. У червні 1948 р. Економічна рада прийняла проект закону в справі економічної політики, опрацьований директором із економічних питань Ради, майбутнім міністром економіки ФРН Людвігом Ергардом. Згідно з цим документом, соціальна ринкова економіка мала базуватися на двох важливих складових: економічній і соціальній. Виходячи з засновку, що центральне планування і управління економікою суперечить свободі людини, Л. Ергард висловлювався за необмежену економічну ініціативу та конкуренцію.

Грошова реформа 1948 р. причинилася до зміцнення грошового ринку, а водночас дала імпульс для інвестиційних заходів.

Важливим чинником, що сприяв відбудові економіки у західних зонах окупації, були кошти, надані в рамках "плану Маршалла". Загальна сума грошей, які отримали західні зони та Західний Берлін за умовами "плану Маршалла", становила 1,4 млрд доларів. Крім того, поставки продовольства зі США на допомогу німецькому населенню досягли суми 1,9 млрд доларів.

Згодом під впливом критики з боку СДПН і профспілок уряд ФРН зважився на зміцнення ролі держави в господарському житті. З цією метою на почату 50-х років було прийнято ряд законів, що стосувалися: активізації ролі держави у податковій політиці, співучасті трудових колективів гірничої та металургійної галузей у вирішенні різних питань діяльності своїх підприємств, втручання держави у справу інвестиційної допомоги для підприємств важкої промисловості, пов'язаних із видобуванням і переробкою сировини. У травні 1952 р. Бундестаг ухвалив закон, який передбачав виплату відшкодувань особам, виселених з Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Австрії; колишнім політичним емігрантам, які, остерігаючись репресій, покинули Німеччину перед або після 1933 р.; жителям ФРН, що зазнали збитків під час війни, а також тим громадянам, котрі як власники ощадних рахунків потерпіли внаслідок грошової реформи. Основним джерелом від шкодувань були субвенції з бюджету федерації та бюджетів федеральних земель. Сума державних субвенцій, виплачених на основі цього закону, склала на кінець 70-х років близько 74 млрд марок.

Найконтраверсійніщою справою в економічній політиці уряду К. Аденауера виявилося аитимонопольне законодавство. Вслід за рішеннями Високої союзної комісії про розчленування ряду великих німецьких промислових концернів міністерство економіки ФРН приступило до опрацювання протикартельного законопроекту. Врешті, у 1957 р. Бундестаг ухвалив спеціальний закон, спрямований проти монополій., який був явним компромісом між позиціями працедавців і працівників. Закон уповноважував Федеральне картельне управління на втручання у разі надуживання підприємства своїм становищем на ринку, однак будь-які об'єднання, здійснювані підприємствами, не вимагали згоди цієї установи. Вони підлягали лише обов'язковій реєстрації. Втім вимоги та рішення Високої союзної комісії стосовно демонополізації виявилися практично нездійсненними. Вже від 1952 р. розпочався новий процес концентрації виробництва і капіталу. Закон ФРН 1957 р. набрав чинності в момент, коли позиції традиційних промислових монополістів на німецькому ринку, послаблені після Другої світової війни, знову були відроджені. У гірничій та металургійній промисловості зберегли своє домінуюче становище Тіссен і Крупп, в електротехнічній галузі надалі провідні позиції займали фірми "Сіменс", АЕҐ і "Бош", в автомобілебудуванні - "Даймлер-Бенц", БМВ, "Фольксваген", "Опель". Відродилися невдовзі і ліквідовані після 1945 р. великі банки - "Дойче Банк", "Комерц-Банк", "Дрезднер Банк".

Грошова реформа, повернення до ринкового господарства й отримання фінансової допомоги за "планом Маршалла" створили вирішальні передумови для економічного розвитку ФРН. Сприятливою для економічного розвитку виявилася і та обставина, що Федеративна республіка до 1956 р. не тратила коштів на утримання власної армії; видатки ж на користь окупаційних військ становили порівняно невелику суму - 7,2 млрд марок на рік. Уже на початку 50-х років ставало очевидним, що Західна Німеччина досягає найбільшого економічного поступу. Після фази відбудови (1948 -1951) Федеративна республіка пережила потужне господарське піднесення, яке увійшло в історію як "німецьке економічне диво". Валовий національний продукт у період від 1949 по 1961 р. зріс утричі. Вибух війни у Кореї в 1950 р. сприяв значному пожвавленню зовнішньої торгівлі. У 1952 р. вперше в історії Федеративної республіки з'явилася незначна надбавка у торговельному балансі - 0,188 млрд доларів; у 1961 р. вона сягнула вже 6,6 млрд доларів. У цьому розвитку була і частка сільського господарства, яке значно збільшило свої урожаї. Однак економічне піднесення було насамперед могутнім піднесенням промисловості: частка промислового господарства у валовому національному продукті зросла від 47,3% у 1950 р. до 56,1% у 1962 р. За цей період частка аграрного сектору у валовому національному продукті знизилася від 10,4% до 6%. Постійно зменшувався відсоток зайнятих у сільськогосподарському виробництві - із 22% (1950) до 13% (1960).

Економічна система Федеративної республіки стала не просто ринковою системою, а соціальною ринковою системою господарства.

Один із важливих соціальних елементів цього ринкового господарства полягав, насамперед, у соціальній безпеці, яку держава зобов'язана здійснювати, зокрема через гарантування повної зайнятості. Приріст населення у західних зонах та ФРН, що сягнув понад 10 млн осіб, був результатом багатьох великих міграційних потоків, які призвели до значної зміни у загальному складі населення. Сотні тисяч учасників війни, що поверталися з таборів військовополонених, мільйони переселенців із Угорщини, Чехословаччини та Польщі, а також втікачі з НДР - всі ці групи нових поселенців повинні були інтегруватися у ще не досить стабільне суспільство трьох західних зон, а потім - Федеративної республіки, потребуючи поживи, житла, заняття. Внаслідок швидкого росту економіки в країні впродовж 50-х років було досягнено повної зайнятості. Частка безробітних зменшилася із 8,85% (вересень 1949 р.) до 0,5% у вересні 1960 р. Розв'язання даної проблеми стало важливим фактором, що сприяв забезпеченню політичної стабільності у суспільстві. Внаслідок спричинених війною руйнувань та у зв'язку з напливом великого числа нових поселенців виник величезний дефіцит житла. Цю проблему успішно вирішувало шляхом надання державних субвенцій, кредитів та податкових пільг. У результаті впродовж 1949 - 1962 рр. було споруджено загалом близько 6,8 млн квартир. Мирна інтеграція мільйонів переселенців із Сходу була, разом з тим, явищем широкого міжнародного значення. Цей політичний, економічний та гуманний здобуток молодої держави став одним із най значніших внесків у забезпечення європейського миру після Другої світової війни.

"Економічне диво" спричинило кардинальні зміни у способі життя західних німців. Із ситуації елементарної нестачі харчів, житла і робочих місць упродовж одного десятиліття постало нове суспільство споживання, члени якого переймалися не лише справами задоволення своїх основних матеріальних потреб, але й могли вже дозволити собі предмети розкоші (як авто, телевізор), поїздку за кордон. Водночас тривале процвітання і пов'язані .з ним модернізація та далекосяжні зміни життя вели до соціально-політичних перетворень, які вчені окреслили як "прощання з пролетаріатом". Традиційна обмеженість і непевність "пролетарського" способу життя надалі були подолані. Повна зайнятість та скорочення робочого часу і зростання доходів забезпечили робітникам не лише окремі соціальні здобутки, а й вперше надали їм шанс певності у власному існуванні. Дозвілля, що раніше було атрибутом умов життя верхніх соціальних прошарків, тепер стало загальнодоступне.

Переселенці та біженці зі Сходу, які становили доволі значну частину населення ФРН (близько 20%), виступали як чинник впливу на політику держави. Впродовж тривалого часу серед них панували настрої крайнього націоналізму і неприхильного ставлення до держав, із котрих вони походили. Переселенці та біженці домагалися не лише відновлення східного кордону станом на 1937 р., а й права вороття у родинні краї, навіть якщо ці родинні землі були поза кордонами Німеччини. Залежно від теренів свого походження переселенці та біженці, за винятком втікачів із НДР, творили організації під назвою земляцтв (Landsmannschaften). Уряд надавав фінансову допомогу новим поселенцям; цим займалося спеціальне Міністерство у справах вигнанців. Переселенці та біженці старалися створити свої політичні об'єднання. У1950 р. постав Союз вигнаних із вітчизни і позбавлених прав (Bund der Heimatvertriebenen und Entrechteten). На виборах до Бундестагу 1953 p. партія переселенців здобула 6% голосів і увійшла навіть до урядової коаліції. На наступних парламентських виборах 1957 р. Союз, набравши 4,6% голосів, не отримав депутатських мандатів. У 1961 р. Союз і Німецька партія об'єдналися, творячи Загально-німецьку партію. Це, одначе, не вберегло її від поразки на виборах до Бундестагу цього ж року.

Конфлікт між Сходом і Заходом у другій половині 40-х років надавав ширші можливості для свободи дій ФРН. Західнонімецькі політичні сили і широкі кола громадськості були солідарні щодо необхідності європейської єдності. У цьому полягав також шанс Федеративної республіки прорвати політичну та моральну ізоляцію, в якій Німеччина опинилася після дванадцятьох років націонал-соціалістичного панування. Власне лише у наднаціональній оборонній системі невелика молода держава могла здобути свою безпеку й опору супроти радянської силової політики. Тому зовнішня політика К. Аденауера від самого початку була спрямована на те, щоби забезпечити участь Федеративної республіки у політичному, військовому та економічному об'єднанні західного світу.

Першим кроком новоутвореної Федеративної республіки на шляху інтеграції з Заходом був вступ до Європейської організації економічної співпраці (ЄОЕС) 31 жовтня 1949 р. Ця організація, що була заснована 16 квітня 1948 р. у Парижі, мала завданням розподіл коштів, виділених згідно з "планом Маршалла", координування програм відбудови й лібералізацію торгівлі між її учасниками. Загострення міжнародного становища, спричинене нападом північно-корейських військ на Південну Корею 25 червня 1950 р., дало новий імпульс для входження ФРН до західноєвропейської спільноти. На порядку денному постало питання про створення німецьких збройних сил та їх можливу участь в обороні Заходу. Навіть генерал Шарль де Ґолль у липні 1950 р. висловився за порозуміння між французьким та німецьким народами, яке мало б передувати вирішенню питання відродження обороноздатності Німеччини.

31 березня 1950 р. Комітет міністрів заснованої минулого року Ради Європи запросив ФРН і Саар до вступу до Ради Європи у статусі подружених членів і виділив для них відповідно 18 і З місця у Європейській консультативній асамблеї. У п'яту річницю перемоги над Німеччиною, 9 травня 1950 р., французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував проект утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Поміж мотивів, якими керувалися автори проекту, домінували політичні розрахунки. Політичною метою Франції при висуненні проекту Європейського об'єднання вугілля та сталі було пов'язання економіки ФРН із економіками інших держав таким чином, щоби вона не могла стати основою нової, самостійної військової потуги. Підписання договору про утворення такого об'єднання відбулося 18 квітня 1951 р. У ньому поряд із п'ятьма іншими державами (Бельгією, Францією, Голландією, Італією, Люксембургом) взяла участь і ФРН. Утворення ЄОВС відкрило шлях до підвищення рівня суверенітету Федеративної республіки. 2 травня 1951 р. Федеративна республіка увійшла як повноправний член до Ради Європи й одержала доступ до Комітету міністрів. 9 липня 1951 р. уряди Великої Британії, Франції та США оголосили схвалену парламентами декларацію про формальне закінчення стану війни з Німеччиною. Ще раніше, 19 вересня 1950 р., міністри закордонних справ цих держав, що зібралися у Нью-Йорку, розширили повноваження Федеративної республіки, дозволивши їй створити Міністерство закордонних справ, яке очолив сам канцлер К. Аденауер, і встановити дипломатичні відносини з третіми державами.

Тим часом у західних столицях йшло активне обговорення ідеї участі Федеративної республіки в оборонних заходах. Початок цих дискусій поклав план французького прем'єр-міністра Рене Плевена від 24 жовтня 1950 р., який передбачав створення європейської армії і включення до її складу західнонімецьких військових з'єднань. Французький проект підтримали уряди США та Великої Британії, які внесли до нього суттєві поправки. Навесні 1952 р. цей задум почав набирати конкретних обрисів. 26 травня 1952 р. у Бонні був підписаний договір про визнання суверенітету ФРН, відомий ще як "Німецький договір". Цей трактат замінив діючий Окупаційний статут, однак право на цілковиту суверенність було обумовлене вступом до Європейського оборонного співтовариства. Надто в окремій угоді йшлося про подальше перебування іноземних військ на території ФРН. Наступного дня, 27 травня 1952 р., міністри закордонних справ Бельгії, Франції, Голландії, Італії, Люксембургу та ФРН підписали в Парижі договір про утворення Європейського оборонного співтовариства. Бундестаг після кількамісячних дискусій 19 березня 1953 р. схвалив Німецький договір і Паризькі угоди. Ще раніше ратифікували їх американський Конгрес і нижня палата британського парламенту. Натомість Національні збори Франції 30 серпня 1954 р. відхилили ратифікацію договору про ЄОВС.

Після провалу плану утворення європейської армії постав задум приєднання Федеративної республіки до НАТО. Ця ініціатива походила від англо-американської групи експертів і була оприлюднена зовнішньополітичними відомствами обох країн. Після того, як Федеральний канцлер К. Аденауер і прем'єр-міністр Франції П'єр Мендес-Франс під час зустрічі в Парижі 22 жовтня

1954 р. досягли компромісу в питанні Саару, Франція не наполягала на остаточному відокремленні області від Німеччини, а ФРН не заперечувала проти плебісциту (стосовно статуту Саару*). Шлях до підписання Паризьких угод був відкритий. Заключна конференція стосовно німецького вступу до НАТО була призначена на 23 жовтня 1954 р. у Парижі. Цього дня було укладено ряд важливих договорів та угод. Найзначнішими з них були Німецький договір від 26 травня 1952 р. (у редакції 23 жовтня

1954 р.), Протокол про закінчення окупаційного режиму, Протокол про приєднання Федеративної республіки до НАТО, та Протокол, який передбачав прийняття Федеративної республіки й Італії до Брюссельського пакту від 1948 р. і подальше перетворення його на Західноєвропейський союз. Згідно із 1 статтею Німецького договору, Федеративна республіка одержувала "цілковиту владу суверенної держави над її внутрішніми і зовнішніми справами". Три західні держави застерігали за собою всі належні їм досі права як окупаційним великодержавам, що стосувалися "Німеччини як цілості включно із об'єднанням Німеччини і укладенням мирного договору, як також стосовно.

Паризькі угоди були ратифіковані Бундестагом 27 лютого 1955 р. і набрали чинності 5 травня. Цього ж дня перестав діяти у Федеративній республіці Окупаційний статут і була розпущена Висока союзна комісія. 6 червня 1955 р. було створене Міністерство оборони, яке очолив Теодор Бланк (1955 - 1956), а надалі лідер ХСС Франц Йозеф Штраус (1956 - 1962). Посаду міністра закордонних справ обійняв Гайнріх фон Брентано. 7 липня 1956 р. Бундестаг ухвалив закон про обов'язкову військову службу. Розпочиналося творення нової німецької армії - Бундесверу.

Разом із отриманням обмеженого суверенітету з боку західних держав Федеративна республіка зробила перший крок на шляху врегулювання взаємин із СРСР. 8 червня 1955 р. уряд ФРН отримав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання "нормалізації та встановлення прямих відносин між Радянським Союзом і Федеративною Республікою". Канцлера запрошували відвідати Москву "у найближчому майбутньому". Візит К. Аденауера до Москви проходив із 9 по 13 вересня 1955 р. У результаті переговорів із вищими радянськими керівниками досягнено домовленостей про встановлення дипломатичних відносин між обома державами та про звільнення німецьких військовополонених, що перебували в радянських таборах. Невдовзі група військовополонених, чисельністю 9629, і приблизно 20000 цивільних осіб повернулися до Німеччини.

Отримання обмеженого суверенітету та вступ Федеративної республіки до Західноєвропейського союзу й НАТО, приєднання Саарського басейну, підписання урядом ФРН 25 березня 1957 р. римських договорів про утворення ЄЕС, повернення на батьківщину військовополонених внаслідок німецько-радянських перемовин у Москві, тривале економічне піднесення в країні - підняли К. Аденауера та християнських демократів до вершин популярності. Наочним свідченням цього були результати виборів до Бундестагу 15 вересня 1957 р. ХДС/ХСС здобула на них - єдиний раз в історії західнонімецького парламентаризму - абсолютну більшість (50,2%) голосів. СДПН отримала 31,8% голосів, ВДП -7,7% голосів. Сформований 24 жовтня 1957 р. третій кабінет К. Аденауера був урядовою коаліцією ХДС/ХСС та Німецької партії. Від 1960 р. християнсько-демократичні партії правили самостійно, оскільки два міністри від Німецької партії перейшли до ХДС. Суперечності між ХДС/ХСС і ВДП у питаннях закордонної політики та проекту нового виборного закону спричинили перехід ВДП у лютому 1956 р. в опозицію.

Після візиту К. Аденауера до Москви увага Федерального уряду була спрямована насамперед на створення Бундесверу. Однак труднощі, пов'язані з підготовкою офіцерських кадрів, створенням матеріальних передумов, браком попервах відповідної інфраструктури, спричинили значне запізнення з виконанням планів розбудови армії, яка згідно з цими планами, на 1 січня 1959 р. повинна була мати в своєму складі 12 піхотних дивізій загальною чисельністю близько 400 тис. військовослужбовців. Перші нечисельні підрозділи нової армії почали формуватися у квітні 1957 р. І лише після того, як із добровольців був підготовлений і навчений організаційний корпус, розпочався масовий набір військовозобов'язаних.

Нова німецька армія оснащувалася найсучаснішими видами зброї. Організація Бундесверу здійснювалася на засадах, що узгоджувалися з тактикою бойових дій із застосуванням ядерної зброї. Особливо гостру дискусію у політичних середовищах та широких колах суспільності викликало питання про озброєння Бундесверу носіями ядерних зарядів. Опозицію супроти вимоги уряду, який підтримав рішення Ради НАТО про озброєння членів блоку тактичною ядерною зброєю, очолила СДПН. Пропозицію уряду більшістю голосів схвалив Бундестаг і навесні 1958 р. розпочато оснащення Бундесверу американськими ракетами ближнього радіуса дії типу "Матадор". Відповідно до цих підходів були внесені зміни у первісні плани організаційної структури армії: замість дивізії з великою чисельністю особового складу (15 тис. людей) і доволі однорідною будовою основним тактичним з'єднанням стала значно менша бригада, до складу якої входили бойові одиниці різного роду. Бундесвер досягнув своєї максимальної чисельності - у 460 тис. осіб лише за 10 років після початку формування, у 1967 р.

Підписання Римського договору про утворення ЄЕС відкривало перед Федеративною республікою нові широкі можливості спрямування в рамках європейської інтеграції економічної та політичної динаміки Німеччини і зміцнення її безпеки. Факт участі в інтеграційних процесах ставав при цьому поважним аргументом у доведенні зміни характеру німецької держави. Засвідчуючи свою лояльність щодо Європи, західні німці, тим самим, хотіли переконати, що порвали з націонал-соціалістичним минулим. Водночас вони намагалися пов'язати національне питання з європейською перспективою. Твердили, що прагнуть Німеччини лише як частини Європи і що зрікаються відновлення національної держави. Звичайно, що за наявного стану речей - відсутності єдиної німецької держави, подібними твердженнями послуговуватися було легше. Прибічники подібних поглядів розраховували, натомість, на те, що в разі об'єднання Європи Німеччина також буде об'єднана.

У контексті європейської концепції формувалася і візія східного напрямку зовнішньополітичної діяльності ФРН, зокрема ставлення до НДР. Позиція Федерального уряду стосовно східнонімецької держави була окреслена у так званій "доктрині Ґалльнітайна" (сформульована у 1955 р. статс-секретарем міністерства закордонних справ Вальтером Ґалльштайном), згідно з якою встановлення дипломатичних стосунків із НДР з боку третіх держав вважалося "недружнім актом" супроти ФРН. Що ж стосується практичного дотримання доктрини, то вже першим вчинком, що суперечив їй, було підписання договору з СРСР про встановлення дипломатичних відносин. Надалі Федеральний уряд неодноразово засвідчував свою рішучість враховувати у своїй зовнішній політиці засади "доктрини Ґалльштайна". Вперше він застосував її у жовтні 1957 р., розірвавши дипломатичні відносини з Югославією після того, як Белград визнав НДР і скерував до Берліна посольство. Речники "нової східної політики", які активізувалися на рубежі 50-х та 60-х років, також шукали розв'язання німецької проблеми не в національних рамках, а на шляху творення "європейського мирного порядку". Відповідно до їхніх уявлень, успіхи Федеративної республіки в західній інтеграції стають збудником, який не може залишатися без відповіді, а зростання притягальної сили ФРН, згідно з "теорією магніту", врешті може завершитися прилученням НДР до Федеративної республіки. Одним із найвиразніших свідчень привабливості Заходу і одним із найсильніших елементів у дестабілізації НДР був тривалий потік втікачів із НДР до Федеративної республіки (загалом від 1949 по 1961 р. - 2,7 млн).

Власне ця обставина спонукала московське керівництво та східнонімецький комуністичний режим вдатися до радикальних заходів, щоби перекрити коридор, через який відбувалися ці масові втечі. Починаючи від листопада 1958 р. радянський уряд, почав домагатися врегулювання питання Західного Берліна шляхом укладення мирного договору з обома німецькими державами і надання на його підставі Західному Берлінові статусу окремої політичної одиниці, в котрій будь-яка діяльність проти НДР була б заборонена; контроль над транзитом "до" та "із" Західного Берліна перебирала би НДР. Попри погрози Микити Хрущова укласти з НДР сепаратний мир, якщо західні уряди відмовляться від спільного врегулювання, реакція Заходу була доволі стриманою. У своїй відповіді від 31 грудня 1958 р. уряди західних держав обмежилися, зокрема, нагадуванням, що свобода доступу до Західного Берліна була гарантована договорами від 4 травня і 20 червня 1949 р. Оскільки порозуміння не вдалося досягнути, ситуація в Берліні і навколо статусу міста загострилася. Москва займала непримиренну позицію, наполягаючи на своїх пропозиціях.

Улітку 1961 р. берлінська криза сягнула апогею. Гостроти їй додало драматичне зростання кількості втікачів із НДР: лише у липні 1961 р. втекло 30 тис. осіб. У своїй телевізійній промові 7 серпня М. Хрущов, у відповідь на зміцнення збройних сил західних великодержав, повідомив п;ю вжиття СРСР подібних кроків. За тиждень, 13 серпня 1961 р., уряд НДР прийняв рішення перегородити муром ділянку кордону НДР, що пролягала територією Берліна. Громадськість Західного Берліна була вражена й обурена не тільки заходами східнонімецьких властей, а також і бездіяльністю Заходу, у поведінці якого під час кризи вбачала прояви зради.

Спорудження берлінського муру громадська думка розглядала як невдачу політики К. Аденауера: об'єднання Німеччини не наблизилося, а навіть віддалилося. Доти канцлер дотримувався думки, що шлях до об'єднання Німеччини пролягає через об'єднання Західної Європи. Соціал-демократи і ВДП не поділяли цього погляду, а, підкреслюючи приналежність ФРН до Заходу, ставили на перше місце справу єдності Німеччини. Під кінець 50-х років почастішали критичні виступи на адресу К. Аденауера Політичні опоненти приписували йому провину за погіршення взаємин із Великою Британією і докоряли за занедбування німецьких економічних інтересів. Утім принципові закиди стосувалися, насамперед, німецької та східної політики. Однобічна західна орієнтація політики канцлера, на думку його політичних супротивників, спричинилася до поглиблення поділу Німеччини. Наслідки берлінської кризи, спорудження муру зміцнило противників канцлера і послабило його політичні позиції. Критичні зауваги на адресу К. Аденауера висловлювали політичні однодумці з табору ХДС/ ХСС, зокрема і деякі члени уряду.

Зміни громадської думки стосовно політики федерального уряду знайшли вияв у настроях електорату. На чергових виборах до Бундестагу 17 вересня 1961 р. ХДС/ХСС здобули лише 45,3% голосів, зате СДПН і ВДП досягли найкращих, порівняно з попередніми виборами, результатів - відповідно 36,2% та 12,8% голосів.

У листопаді 1961 р. був сформований четвертий кабінет, очолюваний К. Аденауером. До урядової коаліції поряд із ХДС/ХСС увійшла Вільна демократична партія. Не знайшлося місця в новому кабінеті для Г. фон Брентано, який понад шість років виконував функції міністра закордонних справ. Замість нього посаду керівника зовнішньополітичного відомства обійняв інший представник ХДС - Ґергард Шрьодер, який був прибічником поліпшення взаємин із країнами Центрально-Східної Європи.

На початку 60-х років у прозахідному зовнішньополітичному курсі Федерального уряду відбулася певна зміна акцентів. До цього спричинилися нові тенденції у політиці США за часів президентства Джона Кеннеді. Рішучість Дж. Кеннеді засобами мирної політики зупинити змагання в озброєнні, щоби запобігти загрозі вибуху атомної війни, передбачала стабілізацію наявного становища у Європі, а отже і визнання поділу Німеччини. Зусилля американської адміністрації, спрямовані на поліпшення відносин із СРСР, хоча внаслідок берлінської кризи влітку 1961 р. та кубинської кризи восени 1962 р. і сповільнилися, але не припинилися. Політичні починання Дж. Кеннеді стосувалися, таким чином, і суті німецької політики США. Тож пожвавлення у цей час німецько-французьких контактів було пов'язане, зокрема, з прагненням К. Аденауера заздалегідь підготуватися - на випадок можливих американських поступок на користь СРСР. Канцлер зміг встановити близькі особисті стосунки з французьким президентом Ш. де Ґоллем, тріумфальне турне якого у ФРН у вересні 1962 р. створило сприятливий ґрунт для оформлення стратегічного партнерства обидвох країн.

22 січня 1963 р. в Єлисейському палаці у Парижі був підписаний договір про співробітництво між ФРН і Францією (т. зв. Єлисейський договір). Сторони узгодили в ньому, між іншим, проведення регулярних взаємних консультацій на найвищому рівні на тему закордонної політики, а також прагнення до координації військових доктрин. Зближення і співпраця між обома країнами розглядалися як необхідний крок у напрямі політичного об'єднання Європи. Єлисейський договір не замінив союзу ФРН із США, але у важливих пунктах зрівнявся з ним. Особливі німецько-американські стосунки, що зародилися на схилі 40-х років і в наступне десятиліття, розквітли, були тепер доповнені зростаючим значенням Франції у німецькій політиці. К. Аденауер бачив у німецько-французькому партнерстві запоруку зміцнення міжнародних позицій ФРН: "Ніяка європейська політика не може існувати без Франції або проти Франції, як не може бути європейської політики без або проти Німеччини ".

15 жовтня 1963 р. К. Аденауер полишив посаду Федерального канцлера. У своїй прощальній промові перед парламентом К. Аденауер пов'язав центральні теми свого канцлерства - відбудову та курс на єднання із Заходом, і при цьому зауважив: "Ми, німці, можемо знову стояти з піднятою головою, тому що ми вступили до союзу вільних націй".

47. Політичний та економічний розвиток НДР у 1949-1990 рр

У момент конституювання НДР у 1949 р. її територія становила 108,2 тис. кв. км і на ній проживало 17,2 млн осіб, у тому числі 4,4 млн переселенців зі Сходу. До 1954 р. НДР перебувала під радянським окупаційним режимом. Після провалу берлінської конференції чотирьох великих держав (25 січня - 18 лютого 1954 р.) Радянський Союз визнав її суверенною державою (25 березня 1954 р.). Однак східнонімецька держава і надалі залишалась у сфері впливів СРСР. Політичне керівництво в НДР здійснювала СЄПН, яка, наслідуючи КПРС, посідала всі ключові позиції в системі влади. Після перехідної фази (1949 - 1952), під час якої політична система виступала у формі народного фронту, настав етап режиму народної демократії, при якому керівні та контрольні функції здійснювало не виборне народне представництво, а чільна група діячів правлячої партії.

СЄПН уже на початковій стадії існування НДР закріпилася на становищі державної партії. Інші, буржуазні, партії мусили визнати керівну роль СЄПН і співпрацювати у побудові марксистської моделі соціалізму. Згідно із встановленим розподільним принципом, ці партії могли отримати у Народній палаті 45% місць. Утім значення Народної палати, яка згідно з конституцією НДР, вважалася вищим законодавчим органом, було доволі обмеженим. Фактично політична і державна влада зосереджувалася в ЦК СЄПН і контрольованій вищим партійним керівництвом Раді міністрів. СЄПН як державна партія скеровувала діяльність пов'язаних із нею організацій: Союзу вільної німецької молоді, Об'єднання вільних німецьких профспілок, Демократичного жіночого союзу та інших. При заснуванні СЄПН усі партійні посади на паритетних засадах зайняли колишні комуністи та соціал-демократи. Від 1948 р. на керівних посадах у партії з колишніх соціал-демократів залишалися лише одиниці, зокрема, Отто Ґротеволь і Фріц Еберт. У цей час на провідні позиції в партії та державі висунувся Вальтер Ульбріхт - генеральний секретар ЦК СЄПН (від 1953 р. - перший секретар. 1960 р., після смерті Вільгельма Піка і ліквідації посади президента, він обійняв також посаду голови новоствореної Державної ради).

Економічна система розвивалась як централізовано кероване господарство на базі одержавлення промислового виробництва і проведення колективізації сільського господарства. Після дворічного плану 1949 - 1950 рр. економіка від 1951 р. розвивалася за радянським взірцем - на основі п'ятирічних планів. Другий п'ятирічний план вже після першого року був замінений семирічним, але й від нього, після численних коректив, довелося відмовитися. Приватні банки і страхові компанії були ліквідовані вже у 1945 р. і переведені у державні інституції; великі промислові підприємства у 1945 - 1946 рр. перетворені на радянські державні акціонерні підприємства, а після проголошення НДР - передані їй як державні підприємства. Щодо середніх і ремісничих підприємств, підприємств роздрібної торгівлі застосовувались приватногосподарські методи у поєднанні з участю держави, щоби згодом забезпечити повне одержавлення.

Вже в 1950 р. народні (державні) підприємства виробляли 75,5% всієї промислової продукції. У 1962 р. на державні підприємства припадало 85,4% промислової продукції, на підприємства з державною участю - 8,6%, на кооперативні - 3,3%, і лише 2,7% було вироблено у приватних підприємствах. У сільському господарстві вже від 1952 р. відверто ставилося завдання колективізації селянських господарств. До кінця 50-х років колективізація здійснювалася відносно повільними темпами: у 1959 р. ще більше ніж половина корисної сільськогосподарської площі оброблялася самостійними селянами. Однак у 1960 р. селян почали змушувати передавати свою землю до сільськогосподарських виробничих кооперативів. Упродовж кількох місяців частка корисної площі, що була у приватній власності, зменшилася до 7,6%.

Незважаючи на вкрай несприятливі стартові умови, пов'язані з великим обсягом демонтажних заходів у радянській зоні окупації, в НДР творилася доволі потужна важка промисловість. Форсоване промислове будівництво супроводжувалося зростанням труднощів, пов'язаних із забезпеченням ринку продовольством і промисловими товарами. Становище робітників ускладнювала жорстка дисципліна праці, система виробничих норм, що базувалася на суворому законодавстві.

Зовнішньополітичні зв'язки НДР були цілком зорієнтовані на СРСР та його союзників. У 1950 р. вона стала членом Ради економічної взаємодопомоги. Східнонімецька держава була залучена також до військово-союзної системи СРСР. Після того, як ФРН стала членом НАТО, під егідою Радянського Союзу 1955 р. створено Варшавський пакт, до якого у 1956 р. приєдналася НДР. Ще до вступу до Варшавського пакту в НДР були створені збройні військові формації, що входили до складу народної поліції. У січні 1956 р. на основі цих військових частин розпочато формування Національної народної армії.

Хоча сувора партійна диктатура не допускала постання опозиції, у східнонімецькому суспільстві вже в перші роки після утворення НДР наростало невдоволення наявними умовами життя і праці. Цей суспільний спротив стосовно починань окупантів і політики німецьких комуністів наочно виявлявся у нескінченному потоці втікачів, що полишали НДР, попри заборони і строгий прикордонний контроль. Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. загал східнонімецького суспільства сприйняв як момент, від котрого повинен розпочатися поворот у напрямі політичної лібералізації і поліпшення матеріальних умов життя. Тим часом керівництво СЄПН не мало намірів корегувати свою політику, а наприкінці травня 1953 р. оголосило навіть про підвищення норм виробітку на 10%. 16 червня у пресі це рішення було підтверджено. Це викликало гостре невдоволення робітників-будівельників у Східному Берліні. 17 червня 1953 р. вони полишили роботу і вийшли на демонстрацію протесту. Наступного дня хвиля страйків охопила всю НДР. Страйки і бунти відбулися у 270 місцевостях. Поряд із чисто економічними лунали політичні вимоги: відставки уряду та В. Ульбріхта, вільних виборів. Виступ робітництва придушили радянські війська. Кількість смертей невідома і коливається від 21 (згідно з офіційними даними) до близько 300 (згідно з неофіційними відомостями). Ув'язнено і покарано майже 1400 осіб.

Червневі заворушення, однак, не спричинили суттєвих змін у політиці партійного керівництва. Деякі корективи в політичному курсі носили радше косметичний характер: зменшення норм виробітку, припинення крайніх репресивних заходів стосовно церкви. До значного пом'якшення ситуації в господарстві спричинилося прийняте під впливом червневої кризи рішення СРСР про остаточну ліквідацію власного економічного сектора - так званих радянських акціонерних товариств, які у 1954 р. перейшли у власність держави. Зате В. Ульбріхт використав червневі події для зміцнення власної влади в партії, вчинивши розправу над опозиційною групою в керівництві СЄПН, що гуртувалася навколо міністра державної безпеки Вільгельма Цайссера, міністра юстиції Макса Фехнера і головного редактора газети "Neues Deutschland" Рудольфа Ґеррнштадта.

У 1956 р., у зв'язку з XX з'їздом КПРС, у СЄПН дійшло до нових колізій, наслідком яких було усунення з керівних партійних посад опонентів, що домагалися десталінізації, радикальних реформ і зближення з ФРН. Чистки і процеси проти опозиціонерів тривали до 1958 р. Задля запобігання евентуальним вибухам невдоволення у 1956 р. підвищено оплату праці та пенсії, а невдовзі після цього скасовано існуючу від часу війни систему розподілу продуктів харчування. Однак за допомогою часткових заходів подібного роду не можна було розв'язати жодну з пекучих суспільних проблем і втечі на Захід тривали. Переважно це була молодь і кваліфіковані фахівці. Ці демографічні втрати не міг покрити природній приріст і кількість населення НДР зменшилася до 16 млн осіб. Нездатність властей НДР стримати потік втікачів спонукали їх вдатися до надзвичайних заходів. Східнонімецьке партійне керівництво за згодою Москви вирішило перекрити останній шлях втечі до ФРН, тобто кордон між окупаційними секторами Берліна. У неділю на світанку 13 серпня 1961 р. відділи війська та поліції заблокували кордон Східного Берліна, а робітничі бригади розпочали спорудження муру між двома частинами Берліна. Цей день - важлива дата для внутрішньої консолідації НДР. Припинився відплив робочої сили з НДР на Захід. Це уможливило надалі швидкий економічний розвиток НДР, до якого спричинилася допомога інших країн східного блоку, зокрема через постачання робочої сили.

У 1963 р. VI з'їзд СЄПН прийняв програму партії, в якій було оголошено про початок етапу соціалістичного будівництва в НДР, окреслено основні напрямки розвитку країни, найважливішим із яких було створення економічної основи соціалізму. В цей час розпочато економічну реформу, яка передбачала запровадження нової системи планування і керівництва народним господарством. Відмовляючись від теперішніх форм господарювання, автори реформи передбачали створення моделі соціалістичного ринку. Народні підприємства переходили на господарський розрахунок, підвищувалась їх господарська самостійність. VII з'їзд СЄПН (17-22 квітня 1967) прийняв п'ятирічний план розвитку, що охоплював період від 1966 по 1970 рр. Економічна реформа дала імпульс для модернізації виробництва та зростання життєвих стандартів. Разом із тим партійне керівництво шукало правових та ідеологічних обґрунтувань осягненого. Це знайшло свій вираз у конституції НДР від 6 квітня 1968 р, у якій були узаконені керівна роль СЄПН, марксизм-ленінізм як панівна ідеологія і постійне вдосконалення суспільної системи соціалізму.

Роблячи кроки на шляху до власної моделі економічної реформи, керівництво НДР, разом із тим, почало займати осібну позицію в питаннях ідеології. В. Ульбріхт трактував соціалізм як "відносно самостійну формацію" на відміну від класичного марксистсько-ленінського визначення його як перехідного етапу до комуністичного суспільства. На цій підставі партійне керівництво намагалося обґрунтувати зміну статусу своєї країни в рамках "соціалістичної співдружності". Висловлювалася думка про необхідність відмови від надмірного політичного та ідеологічного диктату з боку СРСР. Поряд із цією особливою позицією проводу СЄПН окреслилися розбіжності з СРСР і в підходах до німецького питання. Радянський Союз, який виявляв зацікавлення в гарантуванні повоєнного порядку в Європі шляхом міжнародних домовленостей, вбачав один із ключових моментів у реалізації своїх намірів в угодах із Федеративною республікою Німеччиною та стосовно Західного Берліна. В цьому контексті було очевидним також бажання Москви сприяти внутрішньо-німецькому врегулюванню. Ці нові тенденції послаблювали позиції В. Ульбріхта, який був противником такої політики. До того ж виявилися труднощі у здійсненні економічної реформи. Планові накреслення на 1969 і 1970 рр. не були виконані. Це спонукало партійне керівництво до посилення централізації влади та планування народного господарства.

З травня 1971 р. В. Ульбріхт був звільнений за "власним проханням" із посади Першого секретаря ЦК СЄПН, ставши почесним головою партії. Його місце зайняв Еріх Гонеккер. Новий керівник партії свого часу очолював Вільну німецьку молодь, а від 1958 р. був членом Політбюро і секретарем ЦК СЄПН. Очолюване Е. Гонеккером керівництво відмовилося від окремої лінії в оцінці соціалістичної формації та від претензій на особливий статус НДР у рамках "соціалістичної співдружності". Політбюро ЦК СЄПН у постанові від 15 квітня 1971 р. заявило про свою відмову від особливого курсу і про готовність дотримуватися політичної лінії XXIV з'їзду КПРС. Партія підтверджувала свою відданість загальноприйнятим положенням марксизму-ленінізму. Тепер соціалізм знову трактували як першу фазу комуністичної суспільної формації.

Стиль керівництва Е. Гонеккера відзначався на початку більщою еластичністю та поступовим зростанням ролі державного апарату в керівництві країною. Е. Гонеккер змістив акценти в господарській політиці, роблячи дещо більший, ніж раніше, наголос на задоволення потреб населення і розбудову системи соціального забезпечення. Основна увага в соціальній політиці була спрямована на житлове будівництво, полегшення становища працюючих жінок із дітьми та робітників, що працюють позмінно, на підвищення пенсій, гарантування стабільних цін на товари першої необхідності. Завдяки такій політиці та більшій відкритості економіки НДР на Захід, що сприяло напливу кредитів у країну, вдалося ще раз значно пожвавити у Східній Німеччині господарство, яке у 1971 - 1976 рр. останній раз переживало фазу швидкого зростання.

Режим Е. Гонеккера вдало використав процес розрядки в німецькому питанні, спричинений "новою східною політикою" уряду В. Брандта. Підписання договору між ФРН і НДР у 1972 р. і наступне прийняття у вересні 1973 р. німецьких держав до Організації Об'єднаних Націй було розцінено у Східному Берліні як досягнення однієї з найважливіших цілей - міжнародного визнання НДР. Зростала активність східнонімецького керівництва на міжнародній та внутрішньо-німецькій арені. У 1987 р. Е. Гонеккер побував із візитом у Бонні, де його приймали з почестями як голову суверенної держави. До країни надходили західнонімецькі кредити, зростав обсяг торгівлі з ЄЕС. Разом із тим ставало дедалі очевиднішим, що швидко зростає відстань у рівні економічного та цивілізаційного розвитку між НДР та ФРН.

Е. Гонеккер, який у 1976 р. став також головою Державної ради, намагався зміцнити свою владу. Цьому служила розбудова органів державної безпеки як опори режиму. Водночас, щоб послабити впливи Заходу на внутрішню ситуацію в країні, керівництво СЄПН акцентувало на ідеологічних відмінностях двох німецьких держав. Е. Гонеккер висунув тезу про необхідність прискорення процесу творення німецької соціалістичної нації. У жовтні 1974 р. була прийнята нова Конституція НДР. У ній містилося твердження, що НДР є "соціалістичною державою робітників і селян", натомість вилучено звороти про "єдиний" народ, а також про прагнення до "єдності Німеччини".

Попри те економічна стагнація 80-х років, влада закостенілої бюрократії і почуття замкнутості в НДР викликали серед населення невдоволення. Це робило комуністичний режим вразливим до зміни зовнішніх обставин.

Сильного удару комуністичній системі завдала реформаторська політика 1985 - 1991 рр. радянського лідера Михайла Горбачова, яка різко активізувала протестний потенціал у НДР, надаючи йому вибухового характеру. Початок перемін настав у зв'язку з комунальними виборами у травні 1989 р., які, як усі попередні, були сфальшовані, щоби принести вже звичний результат: 98,85% голосів "за". На цей раз опозиційні групи захисників миру та довкілля, що сформувалися у минулі роки, запротестували, апелюючи до громадськості. Резолюції протесту, навіть невеликі демонстрації та сотні доповідних про злочинні дії у зв'язку з фальсифікацією виборів демонстрували зростання рішучості правозахисників. Невдовзі з'явився новий привід для публічних протестів: у червні 1989 р. власті НДР, одні з небагатьох у світі, відверто підтримали криваву розправу пекінського уряду над китайським демократичним рухом. Такі дії керівництва СЄПН викликали загальне обурення громадян. Всюди у країні формувалися політичні групи, що виступали за демократичні перетворення. У липні розпочато відродження Соціал-демократичної партії, у вересні з'явилися громадські організації "Новий форум" та "Демократія сьогодні", у жовтні - "Демократичний прорив". У серпні розпочалися масові втечі молодих мешканців НДР на Захід через Угорщину, яка відкрила свій кордон із Австрією. Влітку та восени 1989 р. цим шляхом скористалися 24,5 тис. осіб. Втікачі переховувалися також у посольствах ФРН у Празі та Варшаві й у постійному представництві ФРН у Східному Берліні.

Криза досягла апогею, коли 6-7 жовтня 1989 р. відбулося гучне відзначення 40-ліття НДР, під час якого Е. Гонеккер зігнорував напружену ситуацію в країні. М. Горбачов, який прибув до Східного Берліна 6 жовтня, не висловив однозначної підтримки Е. Гонеккера, а закликав СЄПН у співпраці з усіма національними силами "знайти відповідь на питання, що хвилюють їх громадян". Наступного дня, замість святкових демонстрацій, вулиці багатьох міст залила хвиля народних протестів. 18 жовтня Е. Гонеккер відійшов із посади Генерального секретаря ЦК СЄПН, яку зайняв голова Вільної німецької молоді Егон Кренц. 24 жовтня Е. Кренц став головою Державної ради. Однак народні виступи не припинялися. 4 листопада у Берліні відбулася демонстрація за участю близько 1 мільйона людей, які домагалися вільних виборів, свободи преси і цілковитої свободи переміщень. Державна партія все більше опинялася в ізоляції від суспільства. 7 листопада пішов у відставку голова уряду Віллі Штоф, а наступного дня - все Політбюро ЦК СЄПН. 9 листопада оголошено про відкриття кордону між НДР і ФРН, і натовпи людей взялися за руйнування муру, що ділив Берлін від серпня 1961 р. Новим головою уряду НДР 13 листопада став секретар окружного комітету СЄПН у Дрездені Ганс Модров, який мав репутацію прибічника реформ. Протягом кількох днів грудня СЄПН втратила свою владну позицію. Після того як Народна палата 1 грудня 1989 р. скасувала положення конституції про керівну роль СЄПН, весь ЦК і новообране Політбюро разом із Е. Кренцом 3 грудня пішли у відставку. За три дні після цього Е. Кренц відійшов також із посади голови Державної ради.

8 грудня розпочав свою роботу надзвичайний з'їзд СЄПН. Партію перейменовано на Партію демократичного соціалізму (ПДС), а її генеральним секретарем був обраний Ґеорґ Ґізі. Партія відмовлялася від претензій на владу та від минулої практики СЄПН.

Тим часом 28 листопада канцлер Г. Коль представив у Бундестазі план об'єднання Німеччини. "Десятипунктовий план", як його відразу назвали, передбачав ряд заходів на шляху до поступового зближення обох держав: від "негайної конкретної допомоги" для НДР через створення запропонованої Г. Модровим "договірної співдружності" до запровадження "конфедеративних структур двох держав у Німеччині з метою створення федерації, федеративного державного порядку у Німеччині". Всі політичні партії в Бундестазі, за винятком "Зелених", сприйняли пропозиції канцлера прихильно.

Із основними положеннями плану Г. Коля погоджувався американський президент Джордж Буш, вважаючи, що майбутня Німеччина залишатиметься у складі західного союзу. Натомість радянський лідер М. Горбачов попервах поставився негативно до проекту Г. Коля. Під час телефонної розмови з головою СЄПН-ПДС Ґ. Ґізі він наголосив, що будь-які спроби Заходу обмежити суверенність НДР будуть відкинуті Радянським Союзом.

Однак майбутня доля НДР вирішувалася вже не зовнішніми чинниками, а насамперед у самій Східній Німеччині 11 грудня майже 300 тис. людей вийшли на вулиці Ляйпціга, багато з них тримали чорно-червоно-золоті прапори, скандуючи: "Німеччина! Німеччина!". Після повалення берлінського муру мільйони громадян відвідали Західний Берлін та Федеративну республіку. З огляду на отримані при цьому враження люди швидко втрачали інтерес до "іншої", реформованої НДР. Із гасла "Ми - народ" поставав могутній клич "Ми - один народ". Після чотирьох десятиліть на політичний порядок денний раптом ставало питання возз'єднання.

48. Обєднання Німеччини 1990 р

Східнонімецьке суспільство прагнуло до якнайшвидшого об'єднання. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведеного на початку лютого 1990 p., за возз'єднання в цей час висловилося 75% східних німців, що перевищило аналогічний показник за листопад 1989 р. на 27%. У січні 1990 р. в НДР з'явилися нові партії: Німецький суспільний союз (НСС), що за своїми програмними засадами стояв близько до баварського ХСС, а також східнонімецька ВДП. Першою формою участі незалежних політичних угруповань у вирішенні питань державного устрою і влади були засідання "круглого столу", що розпочалися 7 грудня 1989 р. На завершення засідань, 28 січня 1990 p., було вирішено провести 18 березня 1990 р. загальні вільні вибори до Народної палати НДР. За тиждень після цього здійснено реконструкцію уряду Г. Модрова, до складу якого увійшло восьмеро представників опозиційних угруповань.

Коротка виборна кампанія характеризувалася змаганням різних політичних сил, що проходило на тлі напруженої суспільної ситуації. її особливістю стала заангажованість великих західнонімецьких партій щодо своїх політичних союзників із НДР. Г. Коль після певних вагань підтримав східнонімецький ХДС, який разом із Німецьким суспільним союзом і Демократичним проривом утворив виборний "Альянс за Німеччину". Ліберальні партії за підтримки західнонімецької ВДП утворили на виборах "Альянс вільних демократів". Природними союзниками були східна і західна соціал-демократичні партії. Нові ліві та екологічні угруповання створили формування під назвою "Союз 90". У виборах 18 березня 1990 р. за незвичайно активної участі виборців (93,5%) найбільшого успіху досяг "Альянс за Німеччину", який отримав 48,05% голосів, СДПН ~ 21,8%, ПДС - 16,3%, "Альянс вільних демократів" - 5,3%. "Союз 90" здобув лише 2,9% голосів. Таким чином, громадянські групи, які започаткували масовий рух за демократичні перетворення в НДР, почали втрачати вплив у суспільстві.