Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Впродовж понад десятилітнього перебування при владі нових лейбористів економіка країни зберігала стабільні темпи зростання, яке наприкінці XX ст. складало 2,2%, упродовж 2002 - 2007 рр. -2,5%. Найбільший динамізм демонстрували галузі фінансових послуг. Важливе значення у забезпеченні стабільності відіграло підвищення світових цін на нафту, видобуток якої в Північному морі зріс на 4,7%. За цей же час постійно зростав експорт, однак уряду не вдалося ліквідувати негативне сальдо у зовнішній торгівлі.

Результати економічного піднесення уряд використав для поліпшення соціального становища населення. У 1998 р. було прийнято програму міністра фінансів Ґордона Брауна, що визначала пріоритетні напрямки фінансування соціальної інфраструктури. Найбільші витрати призначалися на освіту, медицину, професійне навчання і створення робочих місць для молоді. З 1998 р. розпочато реформу національної служби охорони здоров'я, розраховану на 10 років, на яку впродовж перших трьох років було додатково витрачено 20 млрд фунтів. У 1999 р. оприлюднено довготермінову програму, яка передбачала впродовж десятиріччя знизити дитячу бідність у два рази, а до 2020 р. - повністю викорінити.

На виконання своїх передвиборних зобов'язань уряд здійснював конституційно-правову реформу, яка проводилася в трьох напрямках: зміна виборчого права, реформа Палати лордів і розвиток системи місцевого самоврядування. Проте в проведенні реформ виникли значні труднощі. Урядовий проект про заміну виборів в одномандатних округах індивідуальними кандидатами на голосування за партійними списками був чотири рази відхилений Палатою лордів. Більш результативними виявилися законопроекти щодо Палати лордів і місцевого самоврядування. У жовтні 1999 р. Палата лордів схвалила Білль про реформу, який передбачав ліквідацію спадковості титулу пера (лорда) і надання цього титулу лише пожиттєво за заслуги в тій чи іншій галузі. Передбачалося обрання незначної частини лордів громадянами. Присвоєння звання залишилося прерогативою коронованої особи, але вибір кандидатури здійснює спеціальна незалежна комісія.

На переломі двох століть велику увагу громадськості привернула проблема подальшої долі британської монархії, через події в королівській родині. Коли за розпадом сім'ї спадкового принца Чарльза у серпні 1997 р. послідувала загибель його колишньої дружини - принцеси Діани, в суспільстві відкрито обговорювалося питання про доцільність існування монархії. Лише відзначення столітнього ювілею королеви-матері і п'ятдесятиріччя правління королеви Єлизавети И, яких поважають британці, частково зняли гостроту цієї проблеми.

Найбільшого успіху в проведенні правових реформ уряд Е. Блера досягнув у зміні системи відносин між центральною владою і субнатональним и регіонами Сполученого королівства. У 1997 р. у Велсі та Шотландії проведено референдуми про створення місцевих законодавчих зборів. Через те, що у Велсі в референдумі взяли участь менше 50% мешканців, конституційна реформа набула тут обмеженого характеру. Повноваження новоствореної місцевої Асамблеї стосувалися лише питань економічного розвитку регіону, культури й екології.

У Шотландії, де конституційну реформу схвалили 74% жителів, створений парламент отримав значно ширші повноваження, зокрема можливість ухвалювати регіональні закони, що не суперечать загально-британському законодавству, встановлювати і збирати податки. Офіційне відкриття Шотландського парламенту відбулося 1 липня 1999 р.

Суттєвих успіхів уряд Е. Блера досягнув у вирішенні "Ольстерської проблеми". У переговорах щодо Північної Ірландії брали участь обидві сторони релігійно-етнічного протистояння, а також представники Ірландської Республіки. За посередництвом США у квітні 1998 р., у Великодню п'ятницю, підготовано тристоронній договір, яким відновлювався статус політичної автономії Північної Ірландії. Цей договір став переломним моментом у встановленні миру між обома громадами Ольстеру. Національна асамблея (парламент) Північної Ірландії, створювана згідно з договором, на відміну від колишнього Стормонту, мала працювати за принципом взаємної згоди: прийняття кожного рішення вимагало схвалення як протестантської громади, так і депутатів-католиків. Ірландська Республіка відмовилася від претензій на Ольстер, а Лондон погоджувався на утворення північно-ірландських органів самоврядування з обмеженими повноваженнями. На основі договору, затвердженого у травні 1998 р. на референдумах в Ольстері (за нього проголосував 71% громадян) та Ірландській Республіці (94%) було сформовано північно-ірландський уряд. Проте процес національного умиротворення було знову загальмовано Ірландською республіканською армією, яка не виконала зобов'язань скласти зброю. До 2000 р. ситуація в Ольстері знову ускладнилася: тривали терористичні акти. Британський уряд відмовився від збільшення військової присутності, проте посилив закони проти тероризму. Переговори про умиротворення тривали й завершилися успіхом лише у травні 2007 р.

У 2005 р. відбулися наступні парламентські вибори, на яких лейбористи знову здобули перемогу. Після них уряд Е. Блера ще більше посилив соціальну орієнтацію своєї економічної політики. Нові лейбористи запланували у найближчі 10-15 років перетворити Велику Британію в "державу соціальних інвестицій", скоротити розрив у рівнях доходів різних категорій населення, зменшити соціальну поляризацію в суспільстві.

У червні 2007 р. відбулися зміни у керівництві Лейбористської партії і уряду країни, пов'язані з падінням авторитету Е. Блера. Багато британців вважали його головним винуватцем втягнений країни у війну в Іраку. Систематичні повідомлення про чергові жертви британської армії в іракській війні впливали на громадську думку і не сприяли популярності Лейбористської партії та її лідера. До цього також спричинився скандал у справі "про позички за перство". Стало відомо, що у ході передвиборної кампанії 2005 р. деяким спонсорам лідери лейбористів обіцяли почесні посади перів (лордів) в обмін на грошові пожертви. Добровільний відхід Е. Блера був продиктований міркуваннями про збереження авторитету партії. В результаті лідером Лейбористської партії став Ґордон Браун. Після закінчення Единбурзького університету він певний час працював викладачем, а на початку 80-х рр. очолив Шотландську раду Лейбористської партії. Пізніше, як депутат Палати громад, займав ряд парламентських посад. Із приходом до керівництва Ґ. Брауна британці пов'язували великі надії. Його, як автора багатьох урядових економічних і соціальних програм, вважали не тільки теоретиком, а й успішним практиком-економістом.

Однак Ґ. Браун, на відміну від свого попередника, не поділяв його захоплення реформуванням державного сектора економіки. Він не схвалював відправки британських військ до Іраку. З такою позицією нового лідера пов'язували можливість послаблення анти-британських настроїв на Близькому Сході. У серпні 2007 р. Ґ. Браун заявив про відмову уряду запровадити у Великій Британії європейську валюту, як це передбачав Е. Блер.

З початком фінансової кризи 2008 - 2009 рр., яка спричинила скорочення виробництва у провідних галузях економіки і призвела до зростання безробіття та інфляції, уряд Ґ. Брауна почав втрачати довіру британців. Свідченням цього стали травневі вибори 2009 р. у місцеві органи влади, на яких лейбористи зазнали поразки в Лондоні та низці інших міст країни.

Парламентські вибори 2010 р. перервали 13-річний період правління лейбористів, які хоч і вийшли на перше місце за кількістю набраних мандатів, однак не змогли домовитись про створення коаліційного уряду з Ліберально-демократичною партією, яка опинилась на третьому місці після консерваторів. Уперше в повоєнній історії Великої Британії виник коаліційний уряд Консервативної і Ліберально-демократичної партії, який позиціонував себе, як "Уряд національної єдності". Новим прем'єр-міністром став лідер консерваторів, 43-річний Девід Кемерон, віце-прем'єром - керівник Ліберально-демократичної партії Нік Клег (українського походження). На виконання передвиборних програм обидвох партій новий уряд розпочав жорстку економію бюджетних витрат, запланувавши проведення референдуму для зміни британської виборчої системи, обмеження кількості емігрантів з країн, які не є членами ЄС. Головна мета нового уряду, за словами Д. Кемерона, - "Побудова суспільства, в якому ми не запитуємо, які в нас є права, а знаємо, які в нас є обов'язки".

Результати економічної та соціально-політичної стабілізації в країні сприяли активізації зовнішньої політики і зміцненню міжнародних позицій Великої Британії. Зовнішньополітична стратегія консервативних і лейбористських урядів кінця XX - початку XXI ст. була спрямована на відродження статусу Великої Британії як великої держави, що має відігравати роль арбітра в глобальних і регіональних питаннях. Успішне виконання такого завдання залежало не тільки від забезпечення стабільного економічного піднесення в країні, а й від правильного визначення зовнішньополітичних пріоритетів і застосування нових підходів у вирішенні назрілих питань.

Нові лейбористи за десятилітній період перебування при владі продовжували проводити політику "особливого партнерства" зі США. Уряд Е. Блера, на відміну від Франції та Німеччини, схвалив бомбардування американськими літаками Судану й

Афганістану, а в грудні 1998 р. дозволив здійснити спільну британсько-американську операцію "Лис у пустелі", під час якої завдавали ракетно-бомбових ударів по найважливіших економічних і військових об'єктах Іраку.

Велика Британія разом із США провели у 1999 р. бомбардування мостів, заводів і адміністративних споруд у Сербії, що викликало протести навіть у союзних з НАТО країнах. За наполяганням Е. Блера уряд нових лейбористів втягнув Велику Британію у війну проти Іраку, незважаючи на те, що експерти ООН не знайшли жодних доказів наявності у С. Гусейна зброї масового знищення. 20 березня 2003 р. британський 45-тисячний корпус разом із американськими частинами розпочав воєнні дії проти Іраку. Символічні збройні сили послали до Іраку майже сорок країн. Відмовилися брати участь в іракській війні Франція та ФРН. Хоча президент США Дж. Буш ще у травні 2003 р. урочисто заявив про те, що війна в Іраку завершилася перемогою, воєнні дії тривають. Кількість жертв із кожним роком зростає. Участь Великої Британії в іракській війні розколола громадську думку країни, особливо після того, як виявилося, що Е. Блер узяв на віру недостовірні дані про наявність в Іраку зброї масового знищення і фактично ввів в оману уряд при прийнятті рішення, внаслідок якого популярність Лейбористської партії різко пішла на спад. Іракська війна явно спричинилася до похолоднішання британсько-американських відносин, хоча новий прем'єр-міністр Ґ. Браун у липні 2007 р. під час візиту до США запевнив про дотримання його урядом політики "особливого партнерства" між обома країнами.

Із приходом до влади нових лейбористів було покладено край політиці "неспівробітництва" Великої Британії з ЄС. Упродовж перших років свого правління лейбористський уряд приділяв значну увагу налагодженню взаємовідносин із європейськими країнами. Вже у 1997 р. Велика Британія приєдналася до Європейської Соціальної Хартії ЄС, яка передбачала уніфікацію законів у соціальній сфері. У цьому ж році Е. Блер підписав разом із іншими лідерами країн ЄС Амстердамський договір, який значно розширював права і свободи людини, передбачав поглиблення економічної інтеграції, координацію соціальної політики, а також співпрацю у проведенні зовнішньополітичного курсу.

Проте уряд Е. Блера переоцінив готовність країни до поглибленої інтеграції в ЄС. Крім консерваторів, в опозицію до такої політики уряду перейшла частина лейбористів. Конференція Лейбористської партії у 1998 р. прийняла рішення обумовити участь країни в реалізації Амстердамського договору низкою умов, зокрема збереженням за Великою Британією права самостійно розпоряджатися тією частиною бюджету ЄС, що призначена для прискорення розвитку слаборозвинутих районів, отриманням щорічних економічних грантів на розвиток автономій у Шотландії та Велсі, самостійним визначенням внутрішньої фінансової політики. Уряд того ж року переглянув обіцяний Е. Блером термін приєднання Великої Британії до валютного союзу, обумовивши своє рішення необхідністю проведення референдуму з цього питання. Однак навіть після парламентських виборів 2002 і 2005 р. уряд Е. Блера не відважився на такий крок і питання про приєднання країни до європейської валютної системи досі залишається відкритим. Новий прем'єр-міністр Ґ.Браун у серпні 2007 р. знову заявив про відтермінування приєднання Великої Британії до спільної європейської валюти.

Нові лейбористи виступають за реформу ЄС, зміст якої зводиться до перенесення головної ваги при прийнятті рішень на національний рівень - парламентами і урядами країн-членів Союзу. Курс на децентралізацію ЄС не знаходить підтримки інших членів Союзу. Особливо негативно до цього ставляться новоприйняті члени ЄС - країни Центрально-Східної Європи.

Негативно позначилися на британсько-російських відносинах перша і друга чеченська війни, хоч Е. Блер намагався під час неофіційної поїздки у Санкт-Петербург у 2005 р., а також візиту того ж року російського президента до Лондона надати В. Путіну моральну підтримку. Всі його зусилля в цьому плані були зведені нанівець грубим порушенням британського суверенітету московськими спецслужбами, які у листопаді 2006 р. здійснили вбивство російського емігранта О. Литвиненка - політичного опонента російського уряду. Провокаційні дії Кремля викликали обурення британської громадськості, яке ще більше посилилося після того, як Москва відмовилася видати для проведення судового слідства підозрюваного у вбивстві. Відносини між двома країнами на сучасному етапі набули знову прохолодного характеру.

Розпад СРСР спонукав британський уряд активізувати свою зовнішньополітичну діяльність у Східній Європі і перейти до розбудови міждержавних відносин із новими незалежними країнами. Уряд Великої Британії, враховуючи нові реалії, 31 грудня 1991 р. визнав суверенітет України, а вже 10 січня 1992 р. обидві країни встановили дипломатичні відносини. З цього часу розпочався новий етап у відносинах двох країн. Уже у лютому 1992 р. Київ відвідала делегація парламенту Великої Британії на чолі з колишнім державним секретарем у закордонних справах Дж. Гоу, яка обговорювала питання про основні напрямки співробітництва. У серпні 1992 р. було призначено першого британського посла у Києві С. Гіманса. Першим українським послом у Лондоні було призначено відомого вченого, біохіміка, академіка С. Комісаренка.

Із 1995 р. уряд Великої Британії започаткував підтримку економічних реформ в Україні через британський фонд технічної допомоги "Ноу-Хау", який традиційно надає фінансову допомогу малому бізнесу.

На поліпшення британсько-українських відносин великий вплив мав візит до Києва прем'єр-міністра Дж. Мейджора у квітні 1996 р., під час якого було досягнуто ряд домовленостей і підписано "Угоду про арешт і конфіскацію доходів і знарядь, пов'язаних зі злочинною діяльністю" та "Угоду про надання взаємодопомоги в боротьбі з незаконним обігом наркотиків".

Із українського боку у травні 1995 р. у Лондоні перебувала урядова делегація, очолювана прем'єр-міністром України, яка мала зустрічі з членами британського уряду, взяла участь у науково-практичній конференції "Інвестиційне вікно в Україну". Знаковим був візит до Лондона в грудні 1995 р. президента Леоніда Кучми.

Велика Британія підтримала курс на інтеграцію України в європейські структури. З кінця 90-х рр. XX ст. британський уряд почав розглядати Україну як важливого партнера у взаємодії щодо запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів.

Тенденція до пожвавлення британсько-українських відносин намітилася після перемоги на президентських виборах у 2004 р. Віктора Ющенка. Особливою результативністю відзначився візит українського президента у жовтні 2005 р. до Лондона і грудневий саміт "ЄС-Україна" у Києві під головуванням Е. Блера. Головною темою переговорів було обговорення подальшого розвитку двосторонніх відносин, зокрема питання інвестування української енергетичної промисловості. Було підписано угоду про співробітництво між Українським національним комітетом міжнародної торгової палати та Національним комітетом Великої Британії, що передбачала щомісячний обмін інформацією про ринки двох країн. Така угода значно полегшує шлях доступу українських і британських підприємств на ринки двох країн.

Під час перебування Е. Блера у Києві у грудні 2005 р. на семінарі "Україна-ЄС" Україні вперше було надано статус країни з ринковою економікою, що сприяв зміцненню її міжнародних позицій.

41. Тимчасовий уряд і Четверта республіка у Франції

З початком визволення Франції з-під німецької окупації влітку 1944 р. в країні почав діяти Тимчасовий уряд, який очолив генерал Шарль де Ґолль. До складу уряду ввійшли представники двох найбільших організацій руху Опору - деголівського Французького Комітету Національного Визволення і Національної Ради Опору, де переважали комуністи та соціалісти. Період із червня 1944 р. до прийняття конституції Четвертої республіки восени 1946 р. увійшов в історію Франції під назвою Тимчасовий режим.

Після звільнення Парижа Ш. де Ґолль приступив до консолідації державної влади. Першим кроком у цьому напрямі була ліквідація військових з'єднань внутрішніх сил і роззброєння міліції. Місцеві комітети визволення, очолювані переважно комуністами і соціалістами, були позбавлені своїх повноважень. Згідно з ордонансом від 21 серпня 1944 р. у великі міста після звільнення скеровувалися представники Тимчасового уряду, в департаменти - префекти, які приступали до відновлення генеральних і муніципальних рад. У жовтні 1944 р. в Авіньйоні було скликано з'їзд комітетів національного визволення, який визнав верховну владу Тимчасового уряду.

Відбудова державного управління і економіки Франції відбувалася в умовах протистояння і загострення боротьби між різними політичними силами й угрупованнями. В перші повоєнні роки гостро стояло питання про покарання колабораціоністів. Провідні праві та центристські партії довоєнної Франції переживали різке падіння впливу на населення. Саме на колишні проурядові партії французи покладали основну відповідальність за поразку у війні з Німеччиною, до того ж частина керівників цих партій заплямувала себе співпрацею з окупантами та діяльністю в уряді Анрі Філіппа Псі єна.

Провідні праві партії довоєнного часу - Демократичний альянс і Республіканська федерація припинили своє існування. На їхніх уламках виникли Республіканська партія свободи (РПС) і група "незалежних", створена колишнім прем'єр-міністром Полем Рейно. Послабився вплив на населення партії радикалів, яку після повернення з полону знову очолив Едуард Ерріо. РПС і радикали під лозунгом "свободу підприємництву" виступали проти втручання держави в економіку, а також проти націоналізації промисловості, були прихильниками відновлення довоєнного конституційного ладу Третьої республіки. У зовнішньополітичній діяльності вони орієнтувалися на тісне співробітництво зі США та Великою Британією.

Зовсім на протилежних позиціях стояли комуністи і соціалісти, які під час війни стали провідними силами внутрішнього руху Опору, зміцнили свій вплив на населення. Особливо зросла чисельність Французької комуністичної партії, яка стала наймасовішою політичною силою в країні. У 1945 р. чисельність ФКП становила 900 тис. осіб. Французькі комуністи, використовуючи свій вплив у місцевих комітетах, проводили арешти колабораціоністів, рішуче виступали за їх суворе покарання, вимагали націоналізації найважливіших галузей промисловості, проведення широкої антимонополістичної політики. ФКП заявляла про свій намір ліквідувати капіталістичний лад і побудувати у Франції "соціалістичне суспільство". У зовнішньополітичному курсі комуністи орієнтувалися на СРСР, виступали проти колоніальної політики й "атлантичної солідарності" зі США та Великою Британією.

У Соціалістичній партії під час війни посилилося ліве крило. Надзвичайний з'їзд Соціалістичної партії в листопаді 1944 р. висловився за єдність дій із ФКП. Було утворено спільний погоджувальний комітет. Французькі соціалісти проголошували себе партією "класової боротьби" і виступали за знищення класів, "капіталістичної експлуатації" і побудову "демократичного соціалізму". Однак, на відміну від комуністів, соціалісти обходили питання про встановлення диктатури пролетаріату, підтримували принцип "атлантичної солідарності", виступали за збереження військово-політичної присутності на території колоній. Чисельність Французької соціалістичної партії в 1945 р. досягла 350 тис. осіб.

Велику роль у державній відбудові Франції відіграли ідейно-політичні погляди генерала Ш. де Ґолля, що отримали назву "ґомізм", і його енергійна діяльність. Ще в роки війни він прийшов до висновку, що відродження довоєнних порядків неможливе і тому необхідні зміни у керівництві економікою та політикою. Висхідним пунктом голлізму була "ідея нації", яку він вважав основною силою історичного розвитку. Політичні та класові інтереси, за його переконанням, носять вторинний характер, а політична боротьба послаблює державу: тому всі політичні сили повинні підкорятися загальнодержавним інтересам. Суть головних ідей голлізму міститься в ключових словах "нація", "сильна держава", "соціальні реформи" і "велич Франції". Його ідеї підтримувала більшість учасників зовнішнього руху Опору.

Важливим кроком до створення "сильної держави" і згуртування нації Ш. де Ґолль вважав проведення соціальних реформ, складовими частинами яких були не тільки відновлення демократичних свобод, а й часткова націоналізація промисловості, встановлення державного контролю над економікою, поліпшення умов праці та соціального страхування. Ґоллізм, на відміну від традиційного правого націоналізму, допускав реформування країни шляхом прямого втручання держави в управління економікою. Пориваючи з консерваторами, Ш. де Ґолль виступав із позицій "дирюїсизму" - активного втручання держави в економіку. Його сприймали в перші повоєнні роки як "рятівника нації" і тому він користувався підтримкою серед різних соціальних груп - від військових і робітництва до інтелігенції і промисловців.

Наближеною до голлізму стала створена в листопаді 1944 р. партія Народно-республіканський рух (Mouvement republicain populaire, НРР), засновниками якої були видатні учасники Опору - колишній голова Національної Ради Опору Жорж Бідо і головний диктор радіостанції "Вільна Франція" Моріс Шуман. Лідери НРР, як і Ш. де Ґолль, засуджували довоєнну політичну систему країни, ліберальну економіку, яка на їхню думку призвела до кризи і війни, виступали за часткову націоналізацію промисловості, встановлення контролю держави над економікою. Засобом вирішення соціальних проблем новоутворена партія проголошувала реформу підприємств із метою створення "асоціації праці, керівництва і капіталу". НРР виступав за оновлення державного ладу шляхом "революції закону". Особливого значення у програмних положеннях новоутвореної партії надавалося християнським демократичним цінностям - захисту сімейних і релігійних принципів, соціальній справедливості.

У політичному житті перших повоєнних років активну участь брали і невеликі об'єднання, що вийшли з руху Опору. У 1945 р. сформувався Демократичний і соціальний союз Опору (ДСС), який хоч і не мав постійного членства і розгалуженої регіональної структури, користувався певним впливом серед населення. Навколо голови партії Рене Плевена об'єдналися прихильники широкої центристської коаліції, що виступали за збереження традицій французької демократії.

Специфічною позицією відзначалася новоутворена Селянська партія соціальної дії, яка намагалася мобілізувати як учасників Опору, так і колишніх прихильників вішистського режиму. Виступаючи за збереження духовних цінностей католицизму, Селянська партія зайняла жорстку антикомуністичну позицію, виступала за відмову від державного втручання в економіку.

Відбудова повоєнної Франції ускладнювалася не тільки політичною, економічною ситуацією, а й зовнішньополітичними обставинами. До моменту остаточного визволення обсяг її промислового виробництва скоротився до 38% міжвоєнного рівня, а сільськогосподарського - до 60%. Більшість французьких заводів зупинилися повністю, шахти майже не працювали, було зруйновано 50 тис. підприємств, паралізовано транспорту систему; Франція втратила майже весь військовий і торговельний флот, не вистачало палива, сировини і продовольства. Масовим стало безробіття, знецінився франк, який втратив 3/4 довоєнної вартості. Процвітав чорний ринок, карткова система, запроваджена Тимчасовим урядом, ледве забезпечувала мінімальні життєві потреби. Людські втрати складали 1 млн 100 тис. осіб.

У 1945 р. Тимчасовий уряд прийняв закон про націоналізацію вугільних шахт, частини авіаційних заводів, автомобільного заводу Рено, адміністрація якого активно співпрацювала з окупантами. Впродовж 1945 - 1947 рр. у державну власність перейшло майже 20% французької промисловості. Виконуючи програму Національної Ради Опору, уряд Ш. де Ґолля провів чистку державного апарату від вішистів: 39 тис. осіб були засуджені, серед яких 2 тис. - до смертної кари. Анрі Петену і П'єру Лавалю винесли смертний вирок, однак Ш. де Ґолль помилував А. Петена і замінив смертну кару пожиттєвим ув'язненням.

Тимчасовий уряд узяв курс на стабілізацію фінансової системи. Відкинувши проект монетарної грошової реформи, що передбачала заморожування рівня зарплатні та цін, уряд Ш. де Ґолля випустив облігації внутрішньої позики з метою зосередити в бюджеті фінансові засоби корпорацій. Саме ця позичка допомогла інвестувати найбільші обсяги відбудови.

У галузі зовнішньої політики центральне місце займали питання про долю переможеної Німеччини, французькі колонії і відносини з країнами Заходу та СРСР. Ш. де Ґолль наполягав на федералізації Німеччини - створення на її території декількох держав, вимагав приєднання до Франції Саару і лівого берега Рейну. Проти таких домагань дружно виступили США, Велика Британія і Радянський Союз. Стосовно колоній політика Тимчасового уряду передбачала ряд поступок місцевому населенню з метою збереження колоніальної імперії. Виступаючи за союз із США і Великою Британією, Ш. де Ґолль одночасно намагався виконувати підписаний у грудні 1944 р. договір із СРСР, прагнув перетворити Францію у з'єднуючу ланку між СРСР і країнами Заходу.

Стрижневою проблемою внутрішньополітичного життя після остаточного визволення країни стало питання суспільно-політичного устрою Франції. Більшість політичних сил виступала за запровадження в країні нової конституції. Зміст майбутньої конституції і питання про права і повноваження Установчих зборів стояли в епіцентрі політичної боротьби. Від імені уряду Ш. де Ґолль запропонував проект, згідно з яким термін діяльності майбутніх Установчих зборів обмежувався 7 місяцями, вони позбавлялися права контролювати діяльність уряду. На відміну від урядового проекту комуністи пропонували покласти на Установчі збори не лише функцію опрацювання проекту нової конституції, а й надання їм широких повноважень, у тому числі й права контролю за діяльністю Тимчасового уряду. Партія радикалів вимагала взагалі не скликати Установчих зборів, а відновити дію конституції 1875 р. Праві групи, НРР і соціалісти підтримали урядовий проект.

Перші повоєнні вибори й одночасно референдум із питання про скликання Установчих зборів відбулися в жовтні 1945 р. в умовах активізації всіх політичних сил. Уперше право обирати й бути обраним отримали жінки і військовослужбовці. Більшість виборців (96,4%) висловилися за скасування конституції Третьої республіки і скликання Установчих зборів. Одночасно з референдумом відбулися вибори, які відтворили нову політичну ситуацію. На перше місце за кількістю депутатських мандатів в Установчих зборах вийшли комуністи (152), друге місце посіли соціалісти (142), третє -НРР (141). На відміну від міжвоєнного періоду, коли голоси виборців розпорошувалися серед багатьох партій, три головні політичні сили - комуністи, соціалісти і НРР отримали підтримку 75% виборців. Значно відстали від них Республіканська партія свободи і радикали, за яких проголосувало відповідно 15% і 6% виборців. Уперше в історії Франції комуністи й соціалісти разом володіли абсолютною більшістю депутатських місць, що створювало перспективу утворення лівого блоку. Однак соціалісти відкинули пропозицію комуністів про співпрацю і заявили, що візьмуть участь лише у трипартійному уряді. Всі три партії доручили генералу Ш. де Ґоллю сформувати уряд, пропонуючи включити у нього по п'ять представників від ФКП, НРР і Соціалістичної партії, а також шість найближчих соратників Ш. де Ґолля, формально безпартійних.

Нестійкий компроміс між провідними політичними силами змінився гострим конфліктом: генерал Ш. де Ґолль різко виступив проти надання комуністам найважливіших міністерських портфелів. Коли ж Установчі збори більшістю голосів прийняли пропозицію комуністів скоротити на 20% військові витрати, III. де Ґолль 20 січня 1946 р. подав у відставку і впродовж наступних дванадцяти років не входив до складу уряду. Після відставки Ш. де Ґолля в країні з новою силою розгорілася політична боротьба. Уряд очолив соціаліст Ф. Ґуєн, а з червня 1946 р. - лідер партії НРР Ж. Бідо.

Опрацьований Установчими зборами проект нової конституції викликав критику з боку НРР, радикалів, республіканців, які одностайно відзначали її недосконалість. У травні 1946 р. вона була провалена на загальнонаціональному референдумі (проти проголосувало 51,6% його учасників), що викликало необхідність проведення нових виборів і скликання нових Установчих зборів.

На перше місце за кількістю депутатських місць у других Установчих зборах вийшла НРР (28,1%), комуністи і соціалісти зберегли попередній рівень представництва. Нову конституційну комісію очолив лідер НРР Ж. Бідо, який зумів перевести процес обговорення нової конституції в конструктивне русло. З різкою критикою ідеї парламентської республіки виступив Ш. де Ґолль, вбачаючи в ній загрозу закріплення "режиму партій" і дезорганізації державного ладу. Як альтернативу він пропонував свій проект конституційного ладу, заснованого на ідеї створення сильної державної влади шляхом реалізації "прямої демократії", що базувалася на референдумах, загальнонародних виборах президента, наділеного нацією переважаючими повноваженнями, незалежними від парламенту. При цьому він наголошував, що необхідно встановити рівновагу між усіма гілками влади.

Враховуючи зростаючий вплив голлістів, провідні партії Установчих зборів поспішили з опрацюванням проекту конституції, яка в жовтні 1946 р. була винесена на повторний референдум. За нову конституцію проголосувало 53,1% виборців. Із 24 грудня 1946 р. конституція Четвертої республіки вступила в силу.

Згідно з новою конституцією Франція перетворювалася на парламентську "неподільну світську, демократичну і соціальну Республіку", проголошувалися широкі права громадян: рівноправність чоловіків та жінок, право на працю та відпочинок, соціальне забезпечення та освіту. Декларувалися права громадян на політичну діяльність, свободу слова і віросповідання, на страйки "в рамках закону". Окремі статті конституції зобов'язували Францію уникати будь-якої системи колонізації, не вдаватися до війн із метою завоювання і ніколи не застосовувати свої сили проти "свободи інших народів". Назва "Французька імперія" замінювалася терміном "Французький союз", проголошувалася рівність прав і обов'язків населення заморських володінь із громадянами Франції, що входили у цей союз.

Найвищим органом державної влади проголошувався двопалатний парламент, що складався з Національних зборів і Ради Республіки. На відміну від конституції Третьої республіки нижній палаті надавалися абсолютно необмежені права. Національні збори, які обиралися прямим голосуванням на чотири роки, визнавалися єдиним законодавчим органом, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Саме Національні збори наділялися виключними прерогативами в бюджетно-фінансовій галузі, в питаннях ратифікації і денонсації міжнародних договорів. Порівняно з попередньою конституцією до мінімуму були зведені повноваження верхньої палати Ради республіки, яка фактично наділялася лише дорадчими функціями. її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обиралася на шість років комунами і департаментами на основі непрямих виборів.

Конституція урізала права президента як глави держави, звівши їх лише до представницьких функцій. Президент обирався не прямим голосуванням населення, а на спільному засіданні парламенту. В цьому крилося фактичне обмеження демократичних прав французького народу, якого позбавляли можливості виливати на діяльність однієї з найважливіших структурних одиниць виконавчої влади. За новою конституцією президент позбавлявся права контролю за діяльністю уряду, розпуску нижньої палати, призначати за своїм вибором вищих посадових осіб і був підзвітним Національним зборам. Його акти видавалися лише після узгодження з урядом.

Виконавча влада вручалася Раді міністрів на чолі з його головою, який разом із міністрами призначався Національними зборами. У випадку провалу важливого урядового законопроекту кабінет міністрів зобов'язаний був подати у відставку. Президент і кабінет міністрів були повністю поставлені під контроль нижньої палати.

За наполяганням комуністів і соціалістів до конституції були включені популістські положення декларативного характеру (захист від експлуатації, безкоштовний доступ до освіти й культури тощо), які не могли бути виконаними. Багато статей конституції суперечили одна одній. Враховуючи багатопартійність Франції, нова конституція прирікала виконавчу владу на постійні кризи, а країну на політичну нестабільність.

У листопаді 1946 р. відбулися перші вибори до Національних зборів, а в грудні - у Раду Республіки. Вибори засвідчили розподіл більшості депутатських місць між комуністами (182), НРР (164), соціалістами (101). Три головні партії зібрали в сукупності 82,8% голосів, решта 17% припала на всі інші партії. Однак у зв'язку зі збільшенням числа депутатів Національних зборів до 627 мандатів, порівняно з Установчими зборами, комуністи і соціалісти вже не мали абсолютної більшості. Оскільки депутати НРР виступали проти надання комуністам права формувати уряд, а соціалісти не бажали брати участь у двопартійному уряді, перший уряд Четвертої республіки був однопартійним, до складу якого увійшли лише соціалісти. Він проіснував один місяць.

Вже у січні 1947 р. уряд соціаліста Леона Блюма поступився місцем коаліційному кабінетові Поля Рамадьє, що складався із комуністів, соціалістів, представників НРР і радикалів. Першим президентом Четвертої республіки був вибраний соціаліст Венсан Оріоль, а радикал Е. Ерріо очолив Національні збори. Після формального обрання уряду між представниками різних партій розгорілася боротьба за владу. Комуністи виступили з різкою критикою уряду за його колоніальну політику, а навесні 1947 р. вони демонстративно підтримали страйк робітників заводу Рено, які вимагали підвищення заробітної плати. Всі інші політичні сили виступили проти вимог страйкарів, посилаючись на необхідність боротьби з інфляцією. У квітні 1947 р. Ш. де Ґолль заявив про утворення Об'єднання французького народу (Rassemblement du peuple franзais, ОФН) - політичної організації, що виступала за скасування конституції 1946 р. і ліквідацію "режиму партій". У таких умовах 5 травня 1947 р. П. Рамадьє опублікував декрет про виключення з уряду міністрів-комуністів за порушення "міністерської солідарності", який був схвалений Національними зборами. Трипартійна коаліція розпалася, відбулося перегрупування політичних сил. Соціалістична партія, яка зазнала розколу, пішла на співпрацю з НРР і радикалами. Об'єднанню цих політичних сил значною мірою сприяли як внутрішньополітичні, так і зовнішні фактори.

Консолідація патріотичних сил відбувалася на антикомуністичній основі. Нову хвилю загострення спричинило обговорення "плану Маршалла". Комуністи відкидали "план Маршалла", в той час як ґоллісти, соціалісти і радикали розглядали його як необхідну передумову відбудови країни. Після виключення комуністів із уряду ФКП намагалася дестабілізувати ситуацію в країні: влітку 1947 р. комуністи організували ряд страйків і демонстрацій шахтарів, залізничників та металістів із вимогою підвищення заробітної плати. Однак, коли восени 1947 р. вони намагалися влаштувати загальний страйк, під час якого в окремих департаментах припинилася подача електроенергії, настав перелом у політичних настроях населення. Перед загрозою економічної дестабілізації маси робітників, службовців, дрібної і середньої буржуазії відвернулися віл популістських лозунгів комуністів і повернули вправо. На муніципальних виборах восени 1947 р. голлістська організація ОФН вийшла на перше місце, отримавши 38% голосів. Із метою блокування впливу комуністів і голлістів в урядових колах виникла ідея формування коаліції "третьої сили" у складі соціалістів, радикалів, НРР. Коаліція "третьої сили" склала нову парламентську більшість, що збереглася до виборів 1951 р. До 1951 р. чисельність ФКП скоротилася майже удвічі - з 900 до 500 тис. осіб.

Одночасно відбулася організаційна перебудова і зміцнення впливу поміркованих партій. У 1948 р. за ініціативою "незалежних республіканців" їх група об'єдналася з Республіканською партією свободи, утворивши Національний центр незалежних і селян, який очолив Р. Дюше.

Незважаючи на політичні суперечності, стабілізаційна програма Тимчасового уряду дала перші позитивні результати. У 1947 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а в 1949 р. перевищено обсяг ВВП 1939 р., що дало можливість ліквідувати карткову систему розподілу. Наступним кроком у розбудові французької економіки була реалізація національного плану розвитку на 1947 - 1953 рр., відомого під назвою "План Моине". Представник технобюрократичної еліти Жан Монне, що користувався впливом серед керівництва Четвертої республіки, запропонував визначити рамкові показники для діяльності окремих галузей економіки і забезпечити державними органами сприяння умови для конкуренції. Уряд визначив об'єм промислової продукції, розмір капіталовкладень, яких він бажав би досягти. Після цього з представниками великих компаній розроблялися конкретні програми розвитку окремих галузей. Урядовий план носив не обов'язковий, а рекомендаційний характер, розглядаючись як органічне поєднання ринкової системи і "дирижизму". З осені 1947 р. міністерство фінансів розпочало реформу, згідно з якою уряд відмовлявся від фіксованих цін, запроваджував обмін валют, а в січні 1948 р. провів девальвацію франка: його золотий вміст було знижено на 44%.

В економічній стабілізації особлива роль відводилася "плану Маршалла". З підписанням 28 червня 1948 р. двосторонньої франко-американської угоди розпочалася реалізація масштабної допомоги. Згідно з планом упродовж 1948 - 1951 рр. США надавали Франції продовольство, обладнання і кредити на загальну суму 2,7 млрд доларів. Частина коштів надходила до Франції після підписання ще у 1946 р. Вашингтонської угоди. Хоча проникнення американського капіталу в економіку супроводжувалося витісненням із окремих галузей вітчизняних виробників і викликало критику лівих політичних сил, однак саме завдяки "планові Маршалла" у французькій економіці відбулися структурні перетворення і технологічне переоснащення найрентабельніших галузей промисловості. У 1951 р. обсяг промислової продукції більш ніж удвічі перевищив довоєнний рівень. До 1958 р. загальна сума американських інвестицій у Франції досягла 12 млрд доларів. У промисловому виробництві провідне місце займала важка промисловість, вартість продукції якої у 1958 р. склала дві третини від усього виробництва За рівнем концентрації виробництва Франція відставала від інших країн. П'ять головних трестів контролювали 72% виробництва сталі, два трести усе виробництво алюмінію, чотири компанії виробляли 98% автомобілів. Із середини 50-х рр. центр ваги перемістився з важкої промисловості на модернізацію хімічної, авіаційної та автомобільної галузі. Розгорталося виробництво у найновіших сферах - атомній і електронній промисловості. Середньорічні темпи зростання ВВП до 1957 р. складали 4,6%. За цим показником Франція вдвічі перевищила Велику Британію, однак відставала від Італії та ФРН, де щорічні прирости становили відповідно 5,3% і 7,6%.

Значно повільніше розвивалося сільське господарство. У 1957 р. його продукція лише на 15% перевищила довоєнний рівень. Хоча темпи механізації сільського господарства відставали від технічного озброєння промисловості, однак помітно зросла кількість тракторів і комбайнів, широко застосовувалися засоби захисту рослин. Підвищенню продуктивності сільськогосподарського виробництва сприяла концентрація і спеціалізація господарств. Кількість великих ферм зросла, порівняно з міжвоєнним періодом, удвічі.

Економічне піднесення супроводжувалося змінами у сфері трудових відносин. Із 1950 р. запроваджено загальнонаціональний мінімум зарплати, зросли її розміри, підвищилося пенсійне забезпечення. Уряд запровадив єдину державну систему соціального страхування, що поширювалася на всі категорії працюючих, за винятком сільськогосподарських. Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. розпочалося будівництво дешевого житла.

Після дострокових виборів у січні 1956 р. соціаліст Ґі Моле сформував уряд "Республіканського фронту", що складався з соціалістів, лівих радикалів, соціальних республіканців, керованих голлістом Жаком Шаббан-Дельмасом, і групи Франсуа Міттерана Новий уряд обіцяв поліпшити виборчу систему, збільшити розмір пенсій, протидіяти інфляції. У зовнішній політиці Ґі Моле взяв курс на розширення співпраці з європейськими країнами, задоволення вимог колоніальних народів. Проте, здійснити програму вдалося лише частково: у квітні 1958 р. розпочалася чергова урядова криза, яка призвела до падіння уряду Ґі Моле і краху Четвертої республіки.

Міжнародний статус Франції почав відновлюватися із завершенням Другої світової війни, коли союзники погодилися надати їй право на створення зони окупації в Німеччині. Представник Франції, згідно з рішенням Потсдамської конференції, був включений до складу Ради міністрів закордонних справ, що розглядала проблеми повоєнного вирішення німецького питання. Намагання Ш. де Ґолля перетворити Францію у з'єднуючу ланку між Сходом і Заходом із метою піднесення її міжнародного престижу, внаслідок ряду причин, зазнали невдач. Грубе порушення Радянським Союзом підписаних договорів із союзниками щодо країн Центрально-Східної Європи, його намагання комунізувати визволені країни, призвело до початку "холодної війни", яка змусила політичні сили Франції зробити основний акценту зовнішньополітичному курсі на атлантичній солідарності, що протиставлялася радянській експансії.

Ще в період правління Тимчасового уряду у 19І6 р. було підписано Вашингтонські угоди, які поклали початок повоєнного економічного і політичного союзу між США і Францією. Берлінська криза 1948 р. і приєднання до "плану Маршалла" остаточно призвели до утвердження атлантичної солідарності. Франція брала активну участь у формуванні військово-політичного союзу європейських країн: у березні 1948 р. вона була одним із організаторів

Західного Союзу, члени якого (Велика Британія, Бельгія, Голландія і Люксембург) зобов'язувалися співпрацювати в економічній, соціальній і культурній галузях, а також надавати одна одній військову допомогу. Наступного року, 4 квітня 1949 р. Франція стала співзасновником Північноатлантичного союзу (НАТО). На її території було розгорнуто більшу частину військової структури Північноатлантичного союзу, а у Фонтенбло розмістився його генеральний штаб.

Із кінця 40-х рр. Франція виступила одним із ініціаторів європейської інтеграції за участю ФРН. У травні 1950 р. міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував об'єднати виробництво та збут вугілля і сталі в західноєвропейських країнах. Уряд Великої Британії відхилив цей план, зате ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург підтримали ініціативу Франції. У квітні 1951 р. представники цих шести країн підписали договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), яке поклало початок економічному об'єднанню Європи. Договір передбачав поступову ліквідацію митних зборів і створення спільного ринку для шести країн. Керівництво ЄОВС здійснював наднаціональний верховний орган, рішення якого були обов'язковими для усіх країн. Незважаючи на вузьку галузеву орієнтацію, "план Шумана" заклав базові принципи загальноєвропейського інтеграційного процесу.

Одночасно розроблялися плани політичної і військової інтеграції західноєвропейських країн. Незважаючи на наростаючу кризу Четвертої республіки, Франція брала активну участь в удосконаленні європейської інтеграції. У 1957 р. Франція підтримала проект створення Європейського економічного співтовариства і Європейського товариства з атомної енергії.

Найслабшою ланкою зовнішньої політики повоєнної Франції була проблема колоній. Спроба зупинити розвал колоніальної імперії компромісним варіантом у вигляді проголошення Французького союзу не вдалася. Вже у травні 1945 р. колоніальна влада Алжиру жорстоко придушила повстання корінного населення. Підписані французьким урядом договори з керівником повстанської армії у В'єтнамі Хо Ші Міном про визнання Демократичної республіки В'єтнам, що входила у Французький союз, не призупинило розгортання національно-визвольного руху.

На початку 50-х рр., коли комуністи встановили свою диктатуру в Китаї, визвольний рух у В'єтнамі набув широкого розмаху. Зброя, яку поставляли з СРСР і КНР, дала змогу довести чисельність в'єтнамської армії до 100 тис. осіб. Вона здійснювала атаки на укріплений район Дьєнб'єнфу. Після його капітуляції на переговорах у Женеві в 1954 р. було підписано договір, згідно з яким у Північному і Південному В'єтнамі, розділеному по 17-й паралелі, утворювалися дві незалежні держави. Франція під час війни у В'єтнамі втратила 140 тис. осіб.

На початку 50-х рр. загострилися відносини з протекторатами у Північній Африці - Тунісом і Марокко, коли колоніальна адміністрація вдалася до репресій. В Тунісі з 1952 р. розпочалася партизанська війна,аз 1954 р. - національно-визвольний рух поширився на Алжир, де виник Фронт Національного Визволення. З приходом до влади уряду Ґ. Моле в березні 1956 р. було визнано незалежність Тунісу і Марокко.

По-іншому розвивалася ситуація в Алжирі, де проживав понад 1 млн французів - особлива соціальна група населення, до якої, крім етнічних французів, входили нащадки мішаних шлюбів, що сповідували традиції французької культури. Саме вони володіли найбільшими підприємствами і виноградниками, складали основне осердя промислової та фінансової еліти, а також адміністративного апарату. На відміну від інших французьких колоній, де французький етнос був нечисленним, в Алжирі кожен дев'ятий мешканець вважав себе французом. У масовій свідомості французького суспільства Алжир не асоціювався із колонією, а радше вважався складовою частиною Франції, що виражалось у гаслі "Алжир - це Франція". Рух мусульманського населення набував характеру громадянської війни. Уряд Ґ. Моле вбачав вихід із конфлікту у проведенні виборчої реформи з вирівнюванням у правах мусульманського та християнського населення.

Із падінням уряду Ґ. Моле в Алжир було додатково скеровано понад 100 тис. солдат і резервістів, однак вирішити силовими методами алжирську проблему не вдавалося. Серед військових, частина з яких була тісно пов'язана з генералом Ш. де Ґоллем, назрівала змова проти уряду, нездатного, в їхньому розумінні, вирішувати внутрішні і зовнішні проблеми. Експедиційний корпус користувався підтримкою "алжирських французів", які на місцях створювали комітети громадського порятунку. Передача влади в Апжирі генералу Ж.-Е. Массю, командувачу парашутно-десантними підрозділами, сприяла новому загостренню боротьби мусульманського населення. Один із підрозділів французьких парашутистів організував "Союз боротьби за порятунок і оновлення Французького Алжиру". Такий крок знайшов підтримку не тільки серед військових, а й серед частини ультраправих політичних діячів у Франції. Проблема Алжиру розколола Францію, поставила її на межу громадянської війни. Коли у квітні 1958 р. у Франції почалася чергова урядова криза внаслідок розпаду "Республіканського фронту", політичне протистояння в країні досягло крайньої межі. Французи стомилися від гучних обіцянок урядових осіб вирішити назрілі проблеми. Вони втратили віру в те, що ліві угруповання зможуть забезпечити стабільне керівництво країною. В усіх верствах суспільства утверджувалася ідея створення сильної влади, яку пов'язували з особою генерала Ш. де Ґолля.

13 травня 1958 р. ультраколоністи організували в Алжирі масову демонстрацію, захопили резиденцію губернатора і створили загально-алжирський "Комітет громадянського порятунку" на чолі з генералом Ж.-Е. Массю. Військове командування Алжиру, де було сконцентровано 450 тис. солдатів і офіцерів, та "Комітет громадського порятунку" висунули вимогу створити "Уряд громадського порятунку". Новостворений уряд лідера НРР, засудивши бунт, змушений був удатися до переговорів із генералом Ж.-Е. Массю. Ліві партії - комуністи і соціалісти - виступили проти повернення Ш. де Ґолля до влади, однак їх не підтримали інші політичні сили. В умовах наростання напруженості генерал Ш. де Ґолль погодився очолити уряд за умови надання йому надзвичайних повноважень і скасування конституції 1946 р.

1 червня 1958 р. Ш. де Ґолль у Національних зборах зачитав програмну декларацію, в якій, пославшись на "деградацію суспільства", загрозу "розколу і громадянської війни", обіцяв привести Францію до порядку. Більшістю в 329 голосів проти 224 Національні збори висловили довіру уряду Ш. де Ґолля і надали йому надзвичайні повноваження. Його підтримали депутати НРР, ОФН, "незалежні", половина соціалістів, 2/3 радикалів. Проти голосували комуністи, частина соціалістів і і/3 радикалів. Після цього Національні збори були розпущені на канікули. Четверта республіка перестала існувати.

42. Становлення Пятої республіки. Шарль де Голль

Отримавши можливість після довгих років опозиції реалізувати ідею створення "сильної держави", генерал Ш. де Ґолль зі своїми найближчими соратниками приступив до написання нової конституції. Ключовою ідеєю оновленого голлізму, що об'єднала всі аспекти - від державного будівництва до економічного регулювання і зовнішньої політики - стала розбудова "національної величі" Франції, яка сприймалася голлістами як позачасова реальність, що поєднує покоління французів минулих століть і тих, що житимуть у майбутньому. Лише сильна держава, на думку Ш. де Ґолля, могла стати гарантом єдності нації, суспільного порядку і справедливості. На противагу "диктатурі партій", які за своєю природою завжди відстоюють корпоративні інтереси й протистоять єдиній і сильній державній владі, Ш. де Ґолль запропонував відродити справжню демократію, засновану на суверенітеті народу. На переконання Ш. де Ґолля, парламент, що відображає протистояння партій, не може бути епіцентром державної влади. Ключову роль у консолідації державної влади може відігравати лише глава держави, що стоїть поза партіями. При забезпеченні реальної участі народу в державному житті шляхом волевиявлення під час референдуму створюється запорука рівноваги всіх гілок влади. Саме ці основні положення голлізму були реалізовані в окремих статтях проекту нової конституції. Після всенародного обговорення проект нової конституції був винесений 28 вересня 1958 р. на референдум, у якому взяло участь 83,3% зареєстрованих виборців. Абсолютною більшістю голосів (79,2%) французи схвалили конституцію, яка вступила в силу 4 жовтня цього ж року. З цього часу почався період П'ятої республіки. Референдум 1958 р. свідчив про консолідацію французьких політичних сил навколо Ш. де Ґолля і значне послаблення впливу лівих партій - комуністів і соціалістів. Такий результат був не тільки наслідком особистого авторитету Ш. де Ґолля, а й пояснюється загальним розчаруванням усіх категорій населення у політиці урядів Четвертої республіки.