Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

22 грудня 1947 р. на засіданні Установчих зборів 453 голосами "за" та 62 "проти" було прийнято конституцію Італії, згідно з якою вона проголошувалася демократичною республікою (увійшла в життя 1 січня 1948 р.). Свої підписи підтекстом поставили християнський демократ Альчіде Де Ґаспері, ліберал Енріко Де Нікола, комуніст Умберто Террачіні. В конституції були зафіксовані головні демократичні свободи та права громадян, регламентувались економічні відносини. Вищим законодавчим органом держави став двопалатний парламент: вибори до верхньої - Сенату (315 осіб) - відбувалися через кожні 6 років виборцями, які досягнули 25 років; нижня - Палата депутатів (630 осіб) - обиралася кожних 5 років шляхом загального таємного голосування. Встановлювалася відповідальність уряду перед парламентом (за формою державного правління Італія є парламентською республікою). Главою Італійської республіки став президент (згідно з конституцією обирається на спільному засіданні обох палат парламенту терміном на 7 років). Згідно з останньою 139 статтею представники детронізованої Савойської династії та її нащадки чоловічої статі були позбавлені права обіймати посади, позбавлялися майна, їм заборонялося перебування на території країни. Лише в 2002 р. ця стаття була ліквідована. Спеціальною статтею заборонялося відновлення фашистської партії. Значну частину влади конституція передала місцевим органам влади. В документі вказувалося на три рівні децентралізації влади і наголошувалося, що автономними одиницями є "регіони, провінції, громади". Окремий статус отримали п'ять регіонів, так звані "спеціальні регіони": Сардинія та Сицилія через острівне розташування, інші через проживання в регіоні значної кількості національних меншин: німецькомовної - в Триденті, французько-мовної - в Долині Аости і словенської - у Фіуме. їм надавалися особливі умови автономії, наприклад, можливість участі керівників регіонів у засіданнях Ради міністрів. Серед головних принципів - відмова від війни як засобу вирішення міжнародних проблем. Це була найбільш демократична конституція у Західній Європі.

Свою лепту в будівництво демократичної Італії вносили і профспілки. Ще влітку 1944 р. в Римі три провідні політичні партії країни ІКП, ХДП та ІСП підписали "Декларацію про здійснення профспілкового руху". Документ заклав основи нової унітарної профспілкової організації; був створений єдиний профспілковий центр - Загальна італійська конфедерація праці (Confederazione Generale Italiana delLavoro, ЗІКП). Відповідно були обрані і три генеральні секретарі від трьох партій. В 1945 р. ЗІКП об'єднувала 4,5 млн осіб, а в 1947 р. - близько 6,7 млн осіб усіх політичних орієнтацій. У перші повоєнні роки ЗІКП вела боротьбу з безробіттям та високими цінами, вимагаючи від уряду вжити заходи з метою припинення спекуляцій та розвитку виробництва. Значним завоюванням стало запровадження так званої "рухомої шкали" (scale mobile) зарплати (вона регулювала збільшення зарплатні відповідно до зростання інфляції).

Перші італійські уряди мали значні труднощі з подоланням економічної кризи. Післявоєнна Італія була найменш індустріально-розвинутою та урбанізованою серед західноєвропейських країн, у ній зберігалася досить висока частка сільськогосподарського населення (36%), тут, найбільше в Європі, відчувалася етнічна, локальна роздробленість, регіональні, структурно-економічні суперечності. Тобто, окрім відновлення зруйнованої економіки перед країною постали не менш важливі завдання звільнення економічної структури від деформацій та вад, що склалися історично. В Італії розгорнулася гостра полеміка між прихильниками старої традиції економічного лібералізму та державного економічного регулювання. У цій полеміці формувалися нові механізми, необхідні для італійської моделі розвитку. В підсумку промислове виробництво розвивалося в режимі відкритої економіки, але держава також забезпечила собі базу для автономного втручання. Завдяки діяльності міністра фінансів уряду християнських демократів 1947 р., одного з найбільш авторитетних економістів Європи, прихильника вільного підприємництва Луїджі Єйнауді розпочалося зміцнення ліри. Його політика полягала в запровадженні жорсткої економії та наданні державної підтримки великим підприємцям через податкові пільги та бюджетні субсидії. Перші результати його політики були відчутні на кінець 1947 р.; восени ціни на продукти харчування зменшилися на 21%. Відбулася фінансова стабілізація, але при цьому зростав рівень безробіття. Щодо заходів задля розвитку Півдня країни, то в 1947 р. був прийнятий закон про скасування на 10 років податків на підприємницьку діяльність та інші пільги в сфері податкової політики. Економічна допомога з боку союзників, на яку розраховувала Італія, на початках була досить обмеженою. Хоча вже до 1947 р. Італія отримала кредити на суму в 2 млрд американських доларів від США та Великої Британії. У 1947 р. був створений Фонд фінансування машинобудування, якому США надали кредит на закупівлю промислового обладнання. Піднесення охопило, в першу чергу, чорну металургію, енергетику, суднобудування, хімічну, целюлозно-паперову промисловість та будівництво.

Виведенню країни з повоєнного кризового стану мало сприяти укладення мирної угоди з антигітлерівською коаліцією. Особливе значення для країни мала поїздка в січні 1947 р. А. Де Ґаспері до США, не тільки з огляду на обіцянки отримання фінансової допомоги, але, передусім, як вияв виходу Італії з повоєнної ізоляції. 10 лютого 1947 р. в Парижі був підписаний мирний договір союзників з Італією. Держави, що зазнали фашистської агресії, виступили з територіальними та економічними претензіями до Італії. Підтримку їй надавали США, частково через позицію американців італійського походження і католицького населення, а також через побоювання американського уряду, що надто суворі умови миру можуть загострити внутрішні суперечності на півострові та "відчинити двері" до влади комуністам. У підсумку Італія визнала незалежність Албанії та Ефіопії; відмовилася від усіх прав на свої колишні колонії в Африці (Лівію, Еритрею); лише найбідніша з колоній - Сомалі - на 10 років залишалася під управлінням Італії, згодом ООН продовжила мандат до 1960 p., коли було визнано незалежність Сомалі; повернула Греції острів Родос і острови Додеканес; на користь Югославії відмовилася від Істрії та Далмації; місто Трієст та околиці набуло статусу "вільної території" під управлінням ООН (до 1954 р. тут перебували англо-американські війська). Окрім того, Італія сплачувала репарації на користь Югославії (125 млн доларів), Греції (105 млн доларів), Ефіопії (25 млн доларів) та Албанії (5 млн доларів). СРСР на 100 млн доларів, які йому належали за договором, отримав італійські цінності на території Румунії, Болгарії, Угорщини. Італії не вдалося отримати репарації з Німеччини; натомість здобула еквівалент за золото, розграбоване гітлерівцями. Спеціальна постанова визначала склад і кількість італійських збройних сил: значно обмежувався військовий флот, армія могла налічувати тільки 250 тис. осіб, повітряний флот - 200 бойових літаків та 150 транспортних. На кордоні з Францією і Югославією, на Сицилії та Сардинії мали бути знищені фортифікації, що робило Італію нездатною не тільки до нападу, але й до оборони, хоча наступний розвиток міжнародних подій спричинив невиконання цих пунктів мирної угоди. Офіційно італійський уряд відмовився їх виконувати у лютому 1952 р. у зв'язку із застереженнями, які висунув Радянський Союз у справі прийняття Італії до ООН. Окрема стаття обумовлювала терміни виведення з території Італії союзницьких військ.

51. Діяльність правоцентристських урядів в Італії (1948-1963). «Економічне диво»

На 18 квітня 1948 р. були призначені перші вибори до республіканського парламенту. Виборна кампанія відзначалася гостротою. Соціалісти та комуністи, з метою здобуття більшої кількості голосів, ніж християнські демократи, об'єдналися в блок Народний демократичний фронт. їх виборним символом стало зображення голови Ґарібальді, найважливішим аргументом - економічні труднощі та надто великі впливи в країні Ватикану та Вашингтона. Блок мав підтримку Комінформбюро. Християнські демократи проводили кампанію під гаслом вибору між парламентською демократією та комунізмом, між США та СРСР. Саме в цей час розгорталася "холодна війна". При цьому опоненти Народного демократичного фронту наголошували на участі Радянського Союзу в державному перевороті в лютому 1948 р. у Чехословаччині, поверненні італійських в'язнів зі Сходу, яке все ще тривало. На вулицях та площах Італії були розклеєні мільйони плакатів: на одних - російські козаки на конях із шаблями на фоні Колізею; на інших - заплакані діти, яких комуністи виривають із рук матерів; вимучені обличчя італійських полонених за кількома рядами колючого дроту, над яким лише одне слово - Росія. Християнські демократи спиралися на фінансову підтримку конфедерації італійських промисловців. Сильним пропагандистським козирем слугувала економічна допомога, яку США обіцяли за умови забезпечення в країні спокою та порядку. Урядові кола США, Великої Британії, Франції висловили свою готовність, у випадку перемоги ХДП на виборах, добиватися передачі Італії Трієсту. Виведення з Італії останнього контингенту американських військ не було здійснене в обумовлений мирним договором термін (15 грудня 1947) і відкладене на невизначений час, а на початку 1948 р. в італійські порти почали прибувати військові кораблі США. Американці італійського походження масово писали листи родинам (близько

10 млн листів), агітуючи їх віддати свої голоси за християнських демократів. У виборну кампанію активно включилася Церква; звучали навіть погрози відмови в таїнствах тим, хто буде голосувати за Народний фронт. Перемога християнських демократів розглядалася як єдиний бар'єр перед поширенням комунізму в країні.

Перемогу на виборах отримали християнські демократи -48,5% (це був їхній найкращий результат, який більше не повторився), Народний демократичний фронт здобув 31% голосів. Був сформований правоцентристський уряд на чолі з А. Де Ґаспері (правоцентристи домінували в політичному житті країни до 1962 р.), до складу якого увійшли ліберали та республіканці (разом вони мали приблизно 6,3% голосів), згодом - соціал-демократи Дж. Сараґата (на парламентських виборах отримали 7,1% голосів).

11 травня 1948 р. новим президентом Італії був обраний професор Туринського університету, ліберал за політичними переконаннями Луїджі Ейнауді (1948 - 1955). В своїй урочистій промові Л. Ейнауді визнав, що під час референдуму голосував за монархію, але буде вірно служити республіці, оскільки таким є волевиявлення італійського народу.

У липні 1948 р. країна опинилася на порозі кризової ситуації. Сичилійський націоналіст здійснив замах на лідера ІКП Пальміро Тольятті, внаслідок чого він був серйозно поранений. У відповідь на вулиці Генуї, Мілана, Турина вийшли озброєні робітники і розпочався загальний страйк. Компартія не тільки на закликала до революції, але й намагалася заспокоїти обурені маси. Коли здоров'ю комуністичного лідера вже нічого не загрожувало, стабілізувалася і ситуація в країні. Але ці події вплинули на профспілки, провідні позиції в яких займали комуністи. Позбавлені впливу на профспілковий рух, християнські демократи вирішили створити власну організацію. І вже в жовтні 1948 р. була сформована Італійська конфедерація профспілок трудящих (Confederazione Italiana dei Sindicad Lavoralori), матеріальну підтримку якій надавали Ватикан та США Оскільки отримання такої допомоги не збігалося з ідейними переконаннями республіканців та частини соціалістів, то в 1950 р. вони утворили Італійський союз праці (Unione Italiana delLavoro). Отже, внаслідок розколу профспілкового руху, були утворені три окремі профспілкові організації: Загальна італійська конфедерація праці (під впливом комуністів та соціалістів), Італійська конфедерація профспілок трудящих (під впливом ХДП) та Італійський союз праці (під впливом соціал-демократів та республіканців).

На початку 50-х років А. Де Ґаспері був настільки впевнений у перевазі чотири партійної коаліції на виборах до парламенту, що вирішив провести зміну виборчого закону. Пропонувалося запровадження принципу, що партія чи блок, який здобуде понад 50% голосів (до прикладу, плюс один голос), отримає 65% місць у палаті депутатів. Таким чином політик намагався забезпечити ХДП більшість у парламенті. В історію цей закон увійшов під назвою "оманливе право" (Legge truffa). Оскільки християнські депутати складали більшість в обох палатах парламенту, виглядало, що закон буде прийнято. Але Загальна італійська конфедерація праці звернулася з закликом до населення і в країні почалися масові страйки та демонстрації. Засідання палати депутатів супроводжувалися постійними бійками, внаслідок яких один службовець навіть помер. Аналогічною була ситуація і в другій палаті парламенту -сенаті. Проте ХДП домоглася ухвали нового виборного закону.

У цій ситуації президент країни Л. Ейнауді розпустив обидві палати парламенту та призначив нові вибори на червень 1953 р. Результати виборів не виправдали надій ХДП: вона втратила понад

2 млн голосів виборців. Коаліція отримала лише 49,85% голосів. Значно покращили свої позиції комуністи. Місця в парламенті були розподілені за старою схемою. Зрештою було відхилене і країна повернулася до принципу пропорційності виборів. Сформувати новий уряд президент знову доручив А. Де Ґаспері. Проте під час голосування щодо вотуму довіри урядові, політик не отримав підтримки в парламенті. Уряд очолив прихильник консервативного крила ХДП Джузеппе Пелла.

Із середини 50-х років XX ст. почалися чергові зміни в політичних настроях соціалістичної партії. Факторами, що викликали ці процеси, стали зміни в керівництві Комуністичною партією Радянського Союзу (смерть Й. Сталіна 1953 р. та обрання Генеральним секретарем М. Хрущова), розвінчання культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956), події в Польщі та придушення народної революції в Угорщині (1956). Керівництво ІСП у жовтні 1956 р. розірвало угоду про співпрацю з комуністами, що існувала з 1934 р., замінивши її угодою про взаємні консультації, та взяло курс на зближення із соціал-демократами, водночас, наголошуючи на можливості співпраці з християнськими демократами. Лідерів ХДП, зокрема Дж. Гронкі, приваблювала перспектива зближення

3 ІСП, позаяк це могло розширити опору уряду в масах, зміцнити довіру до урядових кіл та послабити позиції комуністів.

Після смерті в 1954 р. політичного секретаря ХДП А. Де Ґаспері всередині партії також точилася боротьба за владу й подальшу програму дій. Найенергійнішим політиком виявився Амінторе Фанфані, обраний в червні 1954 р. її генеральним секретарем. Він розпочав енергійну організаційну перебудову партії, намагаючись дещо послабити впливи на ХДП Католицької дії та парафіяльних інституцій. Нові тенденції проявилися в ХДП вже під час виборів президента 1955 р. Центристське крило запропонувало кандидатуру голови сенату, консерватора Чезаре Мерзагора, натомість група на чолі з А. Фанфані висунули кандидатуру Дж. Гронкі - представника лівого крила партії. Він отримав підтримку соціалістів і в квітні більшістю голосів був обраний президентом (1955 - 1962). Вже в першій промові в парламенті він засудив лад, у якому на узбіччі опинилися значні верстви населення, передусім робітників. Своєю метою він визначив "примирення населення з державою".

Парламентські вибори 1958 р. принесли чергову перемогу християнським демократам - 42,2% голосів. Соціалісти здобули 14,2% голосів, комуністи втримали попередні позиції - 23%. Це стало своєрідним сигналом до можливого співробітництва християнських демократів із соціалістами. Лідер ХДП А. Фанфані сформував уряд християнських демократів та соціал-демократів Дж. Сараґата. Але в січні 1959 р. один із міністрів-соціалдемократів вийшов з уряду й у відставку пішов весь кабінет міністрів. Сам прем'єр пережив глибоке потрясіння і відмовився від головування в ХДП, яку очолив Альдо Моро. Новий уряд Антоніо Сеньї отримав підтримку лібералів та правих. Ці події відсунули можливість співпраці ХДП із соціалістами на кілька років.

Визначальними у діяльності правоцентристських урядів стали соціально-економічні питання. Проводилася політика державного регулювання економіки країни. У 1948 р. США підписали з Італією угоду терміном на два роки про надання їй економічної допомоги за "планом Маршалла". Загальний обсяг поставок сягнув 1,5 млрд доларів. Уряд Італії отримав також від США позику на суму близько 2 млрд доларів. Ці кошти були спрямовані на покриття бюджетного дефіциту, гальмування інфляції, відбудову промисловості (в металургійну, хімічну, електротехнічну промисловість та машинобудування надійшло 70% від загальної суми). Американська економічна допомога дозволила Італії подолати найважчі для населення наслідки війни і тим самим сприяла пом'якшенню соціальної напруги. Вже в 1948 р. обсяг виробництва обробної промисловості сягнув довоєнного рівня, а через два роки такі показники отримало сільське господарство. Можна стверджувати, що в 1949 р. виробництво в Італії було на довоєнному рівні, відбудова економіки завершилася. Національний дохід у 1950 р. перевищив довоєнні показники.

На початку 1950-х років, після завершення повоєнної відбудови та реконструкції, Італія увійшла в період швидкого індустріального розвитку, випереджаючи за темпами середньорічного приросту промислової продукції всі західноєвропейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії. Менше ніж за півтора десятиріччя Італія з країни середнього рівня промислового розвитку перетворилася у високорозвинену в промисловому відношенні країну. Це дозволило говорити про так зване "італійське економічне диво" (miracolo economico, друга половина 50-х - 60-ті роки). За 1953 - 1962 рр. загальний обсяг промислового виробництва Італії зріс утричі (щорічне зростання складало близько 10%). Якщо прийняти продукцію 1958 р. за 100%, то для 1961 р. отримаємо показник 142, в 1962 р. - 156, а в 1963 р, - 170. Особливо швидкими темпами розвивалися металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі. Національний дохід збільшився удвічі: до 17,1 млрд лір у 1958 р., 23,7 млрд - у 1963 р. Жодна з країн "Спільного ринку" не пережила такого швидкого розвитку. Відбулося зростання чисельності населення: в 1951 р. - 46,7 млн, в 1961 р. - 49,9 млн осіб, у 1968 р. - 53,9 млн. Італія в 50-х роках почала швидко заповнюватися моторолерами, малолітражними автомашинами, електропобутовими приладами, телевізорами. У 1955 р. почався випуск машин марки "Фіат-600". Збільшення кількості автомобілів спричинило покращення та будівництво доріг, що, в свою чергу, привело до зменшення ізоляції різних частин країни. У 1954 р. розпочалася телевізійна трансляція, щоправда лише по одному каналу. Продаж у кредит збільшував масштаби споживання.

В основі економічної політики уряду А. Де Ґаспері лежала доктрина "неоліберальнішу" - свобода ринкової торгівлі, конкуренція та розвиток приватного підприємництва. При цьому не відкидалися методи державного регулювання. З 1951 р. міністр фінансів Езіо Ваноні розпочав фіскальну реформу, метою якої було вдосконалити податкову систему. Важливим для економічного розвитку країни стало прийняття плану, представленого наприкінці 1954 р. (т. зв. "плану Ванопі") на період 1955 - 1965 рр. Оскільки в країні існував достатньо високий показник безробіття, диспропорції в розвитку між Північчю та Півднем не зменшувалися, Е. Ваноні наголосив на необхідності значної розбудови промисловості. Для цього він пропонував надати високі квоти на інвестиції, які би забезпечили середнє зростання національного доходу на 5% щороку, і створити 4 млн нових місць праці. Також передбачався контроль за зовнішньою торгівлею з метою утримання резервів іноземної валюти та стабільності цін. Шляхом надання кредитів та податкових пільг планувався розвиток приватного сектора в економіці. Дуже швидко реальність почала переважати очікування. Зростання національного доходу спостерігалося на рівні 6%, ліра утримувала свою вартість, ціни зростали повільно, тож реальна вартість доходів робітників та промисловців зростала.

Факторами, які сприяли "італійському економічному диву", стали: значні капіталовкладення у ключові галузі виробництва, які дозволили провести модернізацію промисловості; американська фінансова підтримка та допомога за "планом Маршалла"; збереження методів державного регулювання економіки; розробка нових родовищ нафти і метану; успіхи НТР; вступ Італії в 1957 р. до ЄЕС та участь країни в європейській економічній інтеграції (у 1961 та 1962 роках Італія отримала від Європейського інвестиційного банку 13 млрд доларів, призначених на інвестиції); наявність величезного резерву робочих рук (кількість зайнятих у сільському господарстві зменшилася з 39,6% на початку 50-х до 27% на початку 60-х років), що дозволяло підприємцям утримувати на нижчому рівні, ніж в інших країнах ЄЕС, заробітну плату, і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва та посилювати конкурентоздатність своїх товарів. Не менше значення для поповнення казни мала сфера туризму: на початку 60-х років близько 20 млн іноземців щороку приїжджали в Італію.

Важливим наслідком економічного піднесення стала нова "патерналістська" політика підприємців (особливо широко її втілювало автомобільне підприємство ФІАТ): турбота про соціальні потреби робітників (будівництво дешевого житла, дитячих садків та ін.) в обмін на лояльність з їхнього боку (встановлювалися спеціальні премії робітникам за співпрацю з фірмами, тобто за відмову в участі в страйках). Внесено зміни в італійське трудове законодавство: у 1960 р. прийнято закон про рівну оплату праці чоловіків і жінок, заборонено звільняти жінок після заміжжя тощо.

Для вирішення аграрного питання в 1950 р. було прийнято три аграрні закони для окремих регіонів - Центральної Італії, Півдня та Сицилії, що була автономною областю з особливим статусом. Передбачалося вилучення близько 720 тис. га землі у великих власників та її продаж із відтермінуванням на 30 років. Аграрна реформа мала на меті створення широкої верстви дрібних власників та середніх і великих селянських капіталістичних господарств. При цьому кількість селянських сімей, що претендували на землю, становила близько 1 млн (у селі проживало близько 6 млн дрібних власників і сільськогосподарських робітників). Хоча на кінець 50-х років великі латифундії на Півдні були ліквідовані, проблеми малоземелля селян та сільськогосподарського безробіття залишилися нерозв'язаними. Загалом до 1960 р. із реформи скористалися близько 110 тис. родин, із яких майже половину становили сільськогосподарські робітники. Отже, аграрна реформа не розв'язала конфліктів у селі і не забезпечила християнським демократам зростання авторитету та впливів у тих масштабах, на які вони очікували. Натомість, більшість великих землевласників почала шукати підтримки в монархічному або неофашистському рухах. Масовий переїзд сільського населення у міста в пошуках заробітків змусив уряд прийняти нові кроки в аграрній політиці. У прийнятому наприкінці 1959 р. "Зеленому плані" (Piano Verde) вже не йшлося про поділ землі, про зміцнення існуючих господарств через субсидіювання сільськогосподарських робітників і протекціоністську систему щодо цін на продукти сільського господарства. Це привело до незначного (3% в рік) підвищення виробництва сільськогосподарської продукції при одночасному зростанні цін на неї. Але процес "втечі зі села" припинити не вдалося. Перепис 1961 р. свідчить, що за 10 років кількість населення Рима збільшилася на 24%, Турина - на 36%.

Необхідно було ліквідувати регіональні диспропорції в економічному розвитку країни, тобто розрив між відсталим аграрним Півднем та розвиненою індустріальною Північчю. Якщо прийняти річний дохід на одного жителя для всієї Італії за 100%, то наприкінці 40-х років аналогічний показник на Півночі становив 126,1% та лише 58,2% на Півдні; споживання електроенергії - 683,1 та 153,1 кіловат; відповідний відсоток неписьменності становив 5,7% та 24,3%. Доля зайнятих на Півдні у промисловості станом на 1950 p. у загальній чисельності економічно активного населення становила всього 25%, тоді як в середньому по Італії - 34%. З метою фінансування індустріалізації Півдня країни у серпні 1950 р. засновано державний фонд - так звана Каса Півдня (Cassa del Mezzogiorno), створено кредитні установи для цієї частини Італії Опрацювання генерального плану Каси Півдня та загальне керівництво її роботою здійснювалося Комітетом міністрів з проблем Півдня. Каса Півдня отримала особливий юридичний статус та значний рівень автономії від уряду. Інституція володіла власною фінансовою базою. Каса отримала 1280 млрд лір, які впродовж 12 років мала витратити та створення умов, необхідних для економічною розвитку. З цієї суми будувалися дороги, водоканали, іригаційні системи, вся інфраструктура, необхідна для розвитку сільського господарства та промисловості. Значні суми призначалися для інвестицій у промисловість. Каса виступала і як кредитна установа, що підтримувала приватну ініціативу. На початках левова частка фондів скеровувалася на модернізацію сільського господарства, в якому була зосереджена головна маса робочої сили. У 1952 р. Каса Півдня отримала дозвіл на випуск позик всередині країни та зовнішніх - на потреби фінансування промисловості. Здобуті результати не відповідали очікуванням: не було чіткої координації, Каса поширювала свою діяльність на надто велику територію, у своїх діях керувалася часто політичними, а не економічними мотивами. Промисловці Півночі боялися інвестувати свої капітали в Південь через брак досвідчених робітників та низьку ємність ринку. Проте, внаслідок проведеної політики за 40 років Південь країни перетворився з аграрного в індустріально-аграрний регіон.

Негативними сторонами "економічного дива" були нерівномірність економічного розвитку, розрив між промисловою Північчю і аграрним Півднем, нерозв'язаність житлової та транспортної проблем, міграція сільського населення в міста й зростання безробіття, яке становило в середині 50-х років близько 10% від працездатного населення. Не вплинула на зміну становища і сприятлива еміграційна політика уряду: щороку в пошуках заробітків із країни виїжджало близько 150 тис. осіб, головно до США.

Значні зміни відбулися в зовнішній політиці Італії. Завдяки підтримці США вона поступово виходила з міжнародної ізоляції, в якій опинилася після завершення Другої світової війни. На зміну політиці нейтралітету прийшла прозахідна та атлантична політика, спрямована на співпрацю з Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами Америки. Провідником такої політики став, насамперед, А. Де Ґаспері. Незважаючи на гостру дискусію, що розгорнулася навколо вступу країни до НАТО, уряд отримав підтримку в парламенті (317 депутатів "за" та 175 - комуністи й соціалісти - "проти") й Італія у квітні 1949 р. стала членом Північно-Атлантичного альянсу. На рішення парламентарів не вплинули застереження лівих, що позитивне рішення може привести країну до війни; опір націоналістів, які виступали проти союзу "з англосаксами". На території Італії були розміщені військові формування та штаби Північно-Атлантичного пакту. У 1950 р. Італія та США підписали угоду "Про взаємну допомогу з метою оборони". У 1954 р. Італія увійшла до Західноєвропейського союзу - військово-політичної міжнародної організації, створеної для зміцнення і розвитку системи спільної оборони та безпеки європейських держав. Італія спільно з іншими країнами Західної Європи стала засновником Ради Європи (1949). У 1951 р. Італія була серед шести країн, які підписали договір про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). У 1955 р. Італія стала членом ООН.

У 1954 р. вирішили проблему Трієсту: згідно з підписаною у жовтні в Лондоні між Югославією та Італією угодою ця територія була поділена між обома країнами (північна частина передана Італії, південна - Югославії), що своєю чергою сприяло встановленню добросусідських взаємних відносин, зокрема в сфері торгівлі.

У середині 50-х років змінився клімат міжнародних відносин, що безумовно вплинуло й на зовнішню політику Італії, яка стала більш відкритою та незалежною. Спостерігалася активізація західноєвропейських інтеграційних ініціатив, не в останню чергу зумовлених міжнародними подіями (придушення народної революції в Угорщині, поразка англо-французької інтервенції в Єгипті). У березні 1957 р. в Римі були підписані договори, що стосувалися утворення двох об'єднань: Європейського економічного співтовариства ("Спільного ринку") та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Після бурхливих дебатів італійський парламент ратифікував угоду про приєднання Італії до ЄЕС. Найгарячіше опонували комуністи, які лише в 1962 р. змінили своє ставлення в цій справі. Утрималися від підтримки вступу країни до ЄЕС соціалісти, але голосували на підтримку Євроатому, інституції, що мала полегшити спільні дослідження і використання атомної енергії

Зміна політичного клімату в СРСР після приходу до влади М. Хрущова сприяли покращенню італо-радянських відносин. У 1957 р. між Італією та СРСР був підписаний перший торговельний довгостроковий договір.

Під час Карибської кризи 1962 р. Італія виступила за мирне врегулювання конфлікту між США та Кубою в рамках ООН.

52. Політична боротьба в Італії, від лівоцентристських урядів до неоконсерваторів (1960-1980-ті рр..)

Незавершеність демократичних реформ, піднесення страйкового руху, перманентні урядові кризи спричинили зміну політичного курсу ХДП у напрямку її співпраці з партіями лівого спрямування, включаючи ІСП. Остання вказувала на "кризу моделі реального соціалізму", практично вилучила з програми соціалістичні цілі. ІСП взяла курс на відмову від ролі опозиційної партії, якою виступала спільно з ІКП від 1947 р.

На червень - липень 1960 р. у м. Генуї неофашисти запланували проведення свого з'їзду. Термін "неофашизм" уперше був застосований в Італії для характеристики підпільних груп, що почали виникати в країні відразу ж після визволення. Вони (наприклад "Фаші революційної дії", "Загони дії імені Муссоліні") формувалися колишніми активістами "Республіки Сало" і мали на меті відродити фашизм. У 1946 р. була створена неофашистська партія Італійський соціальний рух (за італійською абревіатурою - Місі -Movimento Sociale Italiano, MSI, на початку 90-х налічувала 380 тис. осіб, саморозпустилася на початку 1995 p.). її першим секретарем став Джорджо Альміранте. Перший конгрес неофашистів, що означало часткову легалізацію руху, відбувся в 1952 р. Генуя свого часу була одним із центрів руху Опору, тому визначення даного міста центром для проведення неофашистського з'їзду було сприйняте як провокація. В усій країні пройшла хвиля протестів, які тодішній прем'єр Фердінандо Тамброні, що здобув більшість у парламенті завдяки підтримці монархістів та неофашистів, придушив за допомогою поліції. Були поранені та вбиті. Після демонстрацій протесту проти урядових дій у Римі, Палермо та інших містах уряд Ф. Тамброні 19 липня подав у відставку.

Новий уряд утворив А. Фанфані за участю республіканців та соціал-демократів. Соціалісти утрималися від голосування проти нового уряду, що означало свого роду підтримку. На осінь 1960 р. були призначені місцеві вибори. Вони принесли успіх комуністам і засвідчили послаблення впливів християнських демократів. Тоді керівництво ХДП допустило можливість співпраці з соціалістами на місцевому рівні. У січні 1961 р. в Мілані була створена перша лівоцентристська місцева рада у складі соціалістів, християнських демократів, радикалів, республіканців і соціал-демократів. На території всієї Італії згодом було утворено близько 40 таких рад. Це був початок співпраці християнських демократів із соціалістами.

У сформований А. Фанфані в лютому 1962 р. уряд увійшли представники ХДП, республіканці та соціал-демократи. Соціалісти залишилися поза урядом, але вони брали участь у виробленні урядової програми. Тому цей кабінет міністрів вважався першою спробою реалізації лівоцентристського уряду. Для заспокоєння правих новим президентом був обраний в травні 1962 р. діяч поміркованих поглядів Антоніо Сеньї (1962 - 1964).

Чималий вплив на внутрішньополітичний розвиток країни мала позиція католицької церкви, яка також проходила складний процес оновлення, започаткований другим Ватиканським собором (1962 - 1965). До 1961 р. консервативні кола Ватикану виступали проти співробітництва з соціалістами. Папа Іван XXIII (1958 -1963) у 1961 р. оголосив енцикліку Mater el Maestra, в якій засудив ліберальний і вільний ринок та політичні негаразди, вимагав забезпечення соціальної справедливості, усунення існуючих диспропорцій в економіці країни. Папа закликав діячів ХДП проводити відкриту політику. Важливе значення мала поява нової енцикліки у квітні 1963 p. Расет in terris. У ній Папа звернувся не тільки до віруючих, а до всіх людей "доброї волі", де наголосив на необхідності співробітництва людей з різною ідеологією для утвердження миру і забезпечення суспільного спокою.

Після парламентських виборів 1963 р. на яких ХДП здобула 38,3% голосів, втративши значну кількість прихильників, а ІКП -

25,3%, значно розширивши коло виборців, утворення лівоцентристського уряду стало очевидним. Однак соціалісти ще розмірковували над ймовірністю своєї участі в уряді, тому знову був сформований однопартійний перехідний уряд на чолі з Джованні Леоне. Лише після осіннього з'їзду ІСП та схвалення відповідного рішення в грудні 1963 р. був сформований перший лівоцентристський уряд за участю ХДП, ІСП, республіканців та соціал-демократів (у 1966 р. відбулося об'єднання двох соціалістичних партій: Об'єднана італійська соціалістична партія - Італійська соціал-демократична партія). Очолив кабінет міністрів відомий діяч ХДП, професор права Альдо Моро, який виконував функції прем'єра до 1968 р. Загалом лівоцентристська урядова коаліція до 1976 р. сформувала п'ять урядів (за винятком: тимчасового однопартійного уряду 1968 -1969 рр. Джованні Леоне, однопартійного уряду 1970 р. М. Румора, 1972 - 1973 рр. - трипартійного правоцентристського уряду за участю християнських демократів, соціал-демократів та лібералів Дж. Андреотті, 1974 - 1976 рр. - хадецько-республіканського А. Моро). Президентом у 1964 р., після добровільної відставки важкохворого А. Сеньї, був обраний Дж. Сараґат (виконував функції до 1971 р.).

Травневі парламентські вибори 1965 р. засвідчили зростання кількості прихильників комуністів (із 1964 р. генеральним секретарем партії став Луїджі Лонго), які отримали 26,9% голосів; християнські демократи - 39,1%, об'єднані соціалісти - 14,5%.

Діяльність лівоцентристів збіглася з періодом сповільнення економічного розвитку, загостренням соціальної напруги в суспільстві. Після років "економічного дива" в 1963 р. настало тимчасове падіння, яке змінилося повторним зростанням уже через кілька років, а в 1968 р. національний дохід знову подвоївся і становив 46,7 млрд лір. Реформаторська діяльність уряду відзначалася повільністю та половинчастістю. У 1965 р. створенням державного "Національного об'єднання електроенергетичної промисловості'' завершилася націоналізація енергетичних підприємств, що розпочалася в 1962 р. Вперше була націоналізована вся галузь. Із 1966 р. в межах державного сектора запроваджено економічне планування, замість загальної реформи пенсійного забезпечення здійснено лише деяке підвищення розмірів існуючих пенсій, реформа системи освіти обмежувалася запровадженням безплатного і обов'язкового навчання у неповній середній школі (дітей у віці до 14 років).

Ускладнювали співробітництво центристів та лівих і міжнародні події 1968 р. у Франції, "Празька весна" та введення військ Варшавського договору в Чехословаччину, їх різна оцінка двома політичними течіями.

Розпочали страйкову хвилю докери Генуї та Трієста в листопаді 1967 р. Водночас із протестами на вулиці вийшли студенти. Вони виступали проти застарілої системи університетського навчання та неможливості випускникам знайти роботу за фахом. Із другої половини 1968 р., не без впливу французьких подій, студентські виступи в Італії набрали ширшого масштабу та досягли апогею під час "спекотної осені" (autunno caldo) 1969 р. - небачене за масштабами піднесення робітничого і демократичного руху (участь взяли від 18 до 20 мли осіб). У березні 1969 р. мала місце тривала окупація студентами приміщення Римського університету, яка завершилася вторгненням відділів поліції після оголошення університетським сенатом про закриття навчального закладу. В країні пройшли страйки з вимогами реформи пенсійного забезпечення, вирішення житлової проблеми. Саме під час "спекотної осені" три найбільші профспілкові осередки - Загальна італійська конфедерація праці, Італійська конфедерація профспілок трудящих та Італійський союз праці виступили спільно. Головними завоюваннями "спекотної осені" стало визнання за профспілками права створювати свої організації всередині підприємств та узаконення інститутів прямої робітничої демократії. У 1970 р. це було відображено у спеціальному законодавчому акті парламенту - Статуті прав трудящих. Заробітна плата в 1970 р. зросла на 18,3%. У 1975 р. введено право на захист від звільнень за економічними причинами. Воно забезпечувалося розширенням "каси поповнення заробітної плати", що гарантувала виплату до 80% зарплати звільненим робітникам. У тому ж році прийнято рішення про запровадження так званої "рухомої шкали" зарплати, що автоматично індексувала оплату більшості службовців.

Економічні труднощі та зростаюча інфляція вказували на структурну кризу італійської економіки, що базувалася на низькій оплаті робітників та податкових пільгах підприємцям. Останні не бажали вкладати кошти в нові промислові підприємства, що серед іншого викликало економічну стагнацію. Складна економічна ситуація (криза 1974 - 1975 рр. призвела до падіння промислового виробництва на 14,6%, інфляція становила понад 20%, кількість безробітних сягала 1,5 млн осіб), нездатність урядових кіл провести радикальні реформи з метою оздоровлення економіки та суспільно-політичного життя країни спричинили активізацію тероризму та неофашистських сил.

На початку 60-х років у різних містах Італії почали виникати ультраліві групи: "Нове об'єднання" (Nuova Unita), "Федерація" (Federazione) та ін. Найбільш відомими серед терористичних угруповань крайніх лівих стали "Червоні бригади" ( "Brigate Rosse"), які у 1971 р. опублікували свій програмний документ у формі інтерв'ю з 18 пунктів. У ньому вказувалося, що "Червоні бригади" - це перша ланка майбутньої "озброєної партії пролетаріату", ідеологічною базою якої є традиції міжнародного робітничого та революційного руху (марксизм-ленінізм, китайська культурна революція, досвід міської ґерільї). Вони вважали, що для побудови нового, кращого суспільства необхідно повністю ліквідувати існуючий порядок, а найкращий спосіб для здійснення тиску на урядовців, зламу існуючої структури влади - терор. У 1973 р. світ побачив другий теоретичний документ "Червоних бригад", де наголошувалося, що їхні акції - лише відповідь на дії влади. Першою жертвою політичного терору став головний прокурор м. Генуї Франческо Коко в 1976 р.

У 1960 р. була заснована ультраправа група "Національний авангард" (Avanguardia Nazionale). У м. Падуї в 1969 р. пройшли збори представників усіх ультраправих груп, які розробили графік терористичних актів. Неофашисти намагалися використати терор для зародження у суспільстві почуття невпевненості і остаточного підриву довіри до правлячої системи, прагнули схилити суспільну думку до необхідності впровадження твердої влади, яка б забезпечила порядок у країні. Серію терористичних замахів розпочали вибухи бомб у Мілані 25 квітня 1969 р., у результаті яких 19 осіб отримали поранення. Найбільше жертв приніс вибух бомби в Міланському сільськогосподарському банку 12 грудня того ж року (16 осіб загинули, 90 отримали поранення). У першій половині

1972 р. кількість бомбових замахів сягнула 271. У 1970 р. неофашисти, зокрема ультраправа група "Національний авангард", на чолі з представником давнього аристократичного роду, князем Валеріо Борґезе готували державний переворот. План передбачав арешт президента та багатьох політичних діячів, встановлення диктатури. Проте в останню хвилину рішення про початок операції було скасоване її організатором. В. Борґезе та його соратники виїхали за кордон. У 1973, 1974 роках в Італії відбулися два процеси над неофашистами. За статистикою 67,5% усіх замахів, здійснених в Італії впродовж 1969 - 1980 рр., належать ультраправим, 26,5% - ультралівим та 5,95% іншим організаціям.

Після виборів 1968 р. соціальна напруга в країні знову поставила перед соціалістами питання доцільності співробітництва з християнськими демократами. В цих умовах А. Моро не зміг сформувати уряд і влада перейшла до тимчасового однопартійного уряду (1968 - 1969) Джованні Леоне. В грудні Маріано Румор очолив новий лівоцентристський уряд. Чергова урядова криза сталася в 1970 р., коли знову був сформований однопартійний уряд. Зрештою новообраний президент Джованні Леоне (1971 - 1978, обраний аж у 24 турі голосування) у 1972 р., розпустивши парламент, оголосив позачергові вибори.

Таким чином, у травні 1972 р. відбулися перші за післявоєнний період дострокові парламентські вибори. їх результати засвідчили незмінність позицій лівоцентристських партій (ХДП 38,8%, ІКП 27,2%, ІСП 9,5%), але, в той же час, показали посилення позицій правих партій - монархістів та неофашистів (Італійський соціальний рух об'єднався з монархістами у так звану Національну правицю, що отримала на виборах 8,7% голосів, удвічі більше від попереднього показника).

Незважаючи на активізацію неофашистів та інших правих сил, у суспільних настроях переважав рух вліво. ІСП була найбільшою партією лівого спрямування у Західній Європі завдяки її реформістській орієнтації, зростаючій незалежності від Москви та новій євро комуністичній доктрині. Комуністична партія мала найбільші впливи в центральній Італії, у трьох "червоних регіонах": Тоскана, Емілія-Романа, Умбрія. Першої значної поразки праві зазнали в 1974 р., коли вони спробували домогтися, за допомогою референдуму, ліквідації закону про свободу розлучення, прийнятого парламентом у 1970 р. Це питання набуло в Італії особливої гостроти, оскільки зачіпало прерогативи Церкви: за Латеранськими угодами 1929 р. повноправним визнавався лише церковний шлюб, який практично неможливо було розірвати. За збереження закону про розлучення на референдумі проголосували 59,1% населення країни (19 млн із 32 млн).

За результатами проведених у 1975 р. регіональних виборів ліві партії домінували: ІКП - 33%, ІСП - 12%, ХДП - 35%. Уперше в історії Італії комуніст був обраний мером Рима. Тодішній генеральний секретар ІКП Енріко Берлінґуер, розуміючи необхідність переосмислення змін, що відбувалися у партійно-політичній структурі та суспільстві, в своїх численних публікаціях та виступах початку 70-х років запропонував політичну формулу "історичного компромісу" (розглядалася на XIII з'їзді ІКП 1972 р.). У першу чергу вона передбачала співпрацю комуністів із християнськими демократами на низовому рівні, хоча й не заперечувалася міжпартійна. Намагаючись залучити на свій бік італійських виборців, ІКП вже в середині 70-х років почала діяти в дусі ідей "єврокомунізму": суть полягала у відмові від найбільш одіозних постулатів марксизму-ленінізму (відхід від диктатури пролетаріату, принципу демократичного централізму, єдиної державної власності тощо).

На парламентських виборах у червні 1976 р. рекордну кількість голосів виборців отримала ІКП - 34,4%. Хоча перемога ХДП залишилася незаперечною (38,7%), але результат виборів показав зростання впливів комуністів у суспільстві. ІСП здобула 9,6%. Мінімальний розрив між двома провідними політичними силами засвідчив чергові труднощі при формуванні парламентської більшості. Можливість створити центристську коаліцію відпала; лівоцентристська більшість виглядала неможливою через небажання соціалістичної партії продовжувати практику лівого центру; малоймовірною була й участь усіх лівих сил для формування лівої більшості. Необхідно було знайти вихід зі складної ситуації.

Виходячи з інтересів країни, ліві та республіканські партії створили в парламенті блок "коаліцію тих, хто утримався" і за таких обставин був сформований однопартійний уряд із представників

ХДП (258 голосів "за", 303 - утримались, 44 - "проти"). Прем'єр-міністром став Джуліо Андреотті. В історію Італії цей період увійшов як триріччя "національної (або демократичної) солідарності" - 1976 - 1979 рр.

Новообраному уряду довелося розпочинати свою діяльність у складній ситуації. Промислове зростання сповільнилося, загострилися соціально-економічні проблеми, передусім зросло безробіття. Активізували діяльність терористичні організації. Для виведення країни з кризової ситуації уряд домігся отримання у 1977 р. від Міжнародного валютного фонду та ЄЕС по 500 млрд італійських лір, був ухвалений спеціальний закон про працевлаштування молоді. Однак все частіше провідні діячі політичних партій почали висловлюватися за створення уряду широкої коаліції. У січні 1978 р. уряд Дж. Андреотті подав у відставку, а президент країни Д. Леоне доручив йому ж формування нового кабінету міністрів. У день, коли мало відбутися засідання парламенту з метою обговорення складу нового уряду, 16 березня 1978 р. ультраліві терористи з "Червоних бригад" (очолював Маріо Боретті) викрали лідера лівого крила ХДП А. Моро - активного прихильника співробітництва християнських демократів із комуністами. Метою таких дій терористів було прагнення розірвати процес зближення демократичних сил. Викрадачі вимагали від уряду здійснити обмін А. Моро на групу своїх соратників - 13 осіб, звинувачених у здійсненні терористичних актів, які перебували в ув'язненні. Партії парламентської більшості, окрім соціалістів, які не виключали можливості переговорів з терористами, відкинули пропозицію "Червоних бригад". Папа Павло VI (1963 - 1978) пропонував злочинцям себе в якості заручника замість А. Моро. Дії влади в пошуках злочинців виявилися неефективними: 9 травня А. Моро знайшли мертвим у центрі Рима в багажнику автомашини, припаркованої між штабами двох політичних партій. За версією правоохоронців, він був убитий того ж дня 11 пострілами в голову. Лише в 1982 р. відбувся судовий процес у цій справі, на якому обвинуваченими у викраденні та вбивстві політика виступили 63 особи.

У цих екстремальних умовах уряд Дж. Андреотті отримав вотум довіри парламенту. Партії, які співпрацювали з ХДП та підтримували уряд Дж. Андреотті, перейшли від політики нейтралітету до участі в парламентській більшості. Погодилися з новим складом кабінету міністрів і комуністи, які таким чином увійшли в парламентську більшість. Спільно була розроблена програма реформ, спрямована на стабілізацію економіки, зменшення молодіжного безробіття, реорганізацію системи університетської освіти, демократизацію армії, поліції, таємних служб, боротьбу з тероризмом. Заходи уряду дозволили на кінець 1978 р. покращити економічну ситуацію, зокрема знизити темпи зростання інфляції.

Влітку 1978 р. партії "національної солідарності" спільно домоглися відставки президента республіки Джованні Леоне, який скомпрометував себе зв'язками з американською компанією "Локхід", що практикувала підкуп італійських політичних діячів (замішаними в цій справі виявилися і два міністри-члени ХДП). За підсумками першого туру голосування переміг єдиний кандидат, запропонований партіями, відомий діяч руху Опору, соціаліст 82-річний Сандро Пертіні (згідно з книгою рекордів Ґінесса 1983 р. він був найстаршим президентом у світі, виконував функції до 1985 р.). У1988 р. С. Пертіні став першим, кого нагородили найвищою нагородою Німецького Товариства Об'єднаних Націй (Берлін - Бранденбург) - золотою медаллю миру Отто Гана (названа на честь німецького ядерного хіміка та лауреата Нобелівської премії 1944 р.) за заслуги в збереженні миру та міжнародної стабільності.

На початку 1979 р. уряд прийняв деякі важливі політичні рішення: про вступ Італії в Європейську валютну систему (створена в 1978 р.), про кандидатури керівників державних корпорацій тощо. Це, а також звинувачення ІКП у зв'язках із терористичними "Червоними бригадами", спонукало партію вийти з парламентської більшості, відмовитися від співробітництва з урядом і повернутися в опозицію.

У квітні 1979 р. президент А. Пертіні розпустив парламент та призначив дострокові вибори на червень. їх результати показали суттєві зміни у внутрішньополітичній ситуації: ХДП отримала 38,3%, ІКП - 30,4% голосів. У серпні був сформований уряд ХДП за участі соціал-демократів та лібералів, який очолив Франческо Коссіґа. Серед вагомих зовнішньополітичних рішень, прийнятих урядом та схвалених парламентом у грудні 1979 р., була згода на встановлення в країні американських ракет "Першинґ-2" та "Круїз".

У 70-ті роки розширилися торговельні зв'язки Італії з країнами Африки, Латинської Америки, Японії, Китаєм. Як країна-експортер Італія в 70-ті роки вийшла на 7-е місце в світі. Понад 70% італійського експорту надходило в країни "Спільного ринку". Головними постачальниками сировини й товарів в Італію були ФРН, Франція, США.

На початок 1980-х років в Італії відбувся перехід до неоконсервативного політичного курсу. Ліберально-реформістська стратегія не дала бажаних результатів ні в період лівоцентризму 1960-х років, ні в 1976 - 1979 рр., коли ХДП вимушена була шукати політичного співробітництва з ІКП. Досвід післявоєнного політичного розвитку виключав і можливість повороту вправо з опорою на неофашистські сили. Відображенням змін, що відбулися у внутрішньопартійному житті Італії стали результати XIV з'їзду ХДП 1980 року. У прийнятій резолюції наголошувалося на категоричній неможливості співробітництва з ІКП на урядовому рівні та затверджувалася лінія на союз із соціалістичною партією.

ІСП, яку влітку 1976 р. очолив Бенедетто Краксі (до 1993), стала найбільш послідовним провідником неоконсервативної політики. За ініціативою нового керманича ІСП, яка довший час не мала програмного документа, в 1978 р. прийняла програму під назвою "Соціалістичний проект", витриману в дусі західноєвропейської соціал-демократії. Метою ІСП визнавався соціалізм, як суспільство із змішаною економікою, з такою політичною системою, де знайдуть повну реалізацію і подальший розвиток ліберально-демократичні принципи у поєднанні з новими формами прямої масової демократії.