Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Особливістю президентських виборів 1995 р. було те, що від ОПР виступило два кандидати: Ж. Ширак і Е. Балладюр, який на хвилі своєї популярності намагався відтіснити колишнього покровителя. Від Соціалістичної партії кандидатом виступив її секретар Ліонель Жоспен. Кандидати від інших партій не мали жодних шансів на перемогу. Лише після того, як у першому турі за кількістю голосів лідером став соціаліст Л. Жоспен, Е. Балладюр закликав своїх виборців голосувати за Ж. Ширака. У результаті -Ж. Ширак отримав 52,6% голосів. Почався новий чотирнадцятирічний етап президентства Ж. Ширака, який характеризувався низкою особливостей.

Із перших днів Ж. Ширак зосередив головні зусилля на боротьбі з інфляцією шляхом всебічного скорочення державних видатків і соціальних пільг, а також на об'єднанні французької нації. Загрозливих масштабів у країні почав набувати сепаратистський рух на Корсиці, який вперше заявив про себе ще у 1977 р. створенням "Союзу корсиканського народу". У 80-х рр. цей рух було нівельовано рішенням Конституційної Ради про надання Корсиці "регіонального колективу" із одночасним створенням місцевого виборного органу управління, що вирішував усі регіональні питання спільно з урядом. Однак уже від початку 90-х рр. сепаратисти почали вимагати широкої національно-політичної автономії і вдалися до терористичних актів. Лише у 1995 р. вони здійснили 164 вибухи.

Головним провідником президентської політики став новий прем'єр-міністр, переконаний прихильник економічного лібералізму Аллен Жюппе. У листопаді 1995 р. він представив у парламент план оздоровлення економіки, який передбачав непопулярні заходи: скорочення дефіциту національного бюджету на 50 млрд франків за рахунок фонду соціального страхування; замороження зарплати робітників і службовців державного сектору. Державні залізниці пропонувалося продати у приватну власність або значно скоротити кількість залізничників.

Після прийняття урядового плану в країні назрівав соціальний вибух. У листопаді 1995 р. розпочався страйк залізничників, до яких приєдналися службовці пошти, персонал метро, а також частина студентів. В окремих містах відбулися багатолюдні мітинги на підтримку страйкуючих. Уряд змушений був відмовитися від приватизації залізниць, залишив пенсійні пільги для державних службовців. До грудня 1995 р. страйки припинилися, проте довіра до уряду помітно почала падати. Щоби зупинити це, Ж. Ширак вирішив у квітні 1997 р. розпустити Національні збори і призначив позачергові вибори, на яких правлячі партії ОПР і СФД зазнали поразки: вони зуміли здобути лише 250 депутатських місць, у той час як соціалісти і комуністи - 291. Тепер вже Ж. Ширак змушений був "співіснувати" з урядом лівих партій, який очолив соціаліст Л. Жоспен. Йому вдалося, уникаючи крайностей, знаходити компромісні варіанти у вирішенні економічних і соціальних проблем. Долаючи праву опозицію, уряд у 1997 р. домігся підвищення на 15% податків від прибутків великих підприємств, вилучив декілька мільярдів франків із "заморожених" рахунків державних компаній. Це дало змогу знизити рівень бюджетного дефіциту. Від 1998 р. уряд поступово почав знижувати податки, збільшив на 4% мінімальну зарплату. З особливим схваленням було прийнято рішення уряду збільшити з 500 до 1600 франків допомогу школярам.

Успіхові уряду сприяло циклічне піднесення виробництва, яке у 1997 р. досягло рекордного рівня зростання - 6,7%. З метою скорочення безробіття уряд значно розширив громадські роботи, а в 2000 р. запровадив закон про 35-годинний робочий тиждень. Франція стала країною найкоротшого робочого тижня. Такий крок уряду негативно позначився на собівартості французьких товарів, проте призвів до створення майже 100 тис. нових робочих місць.

Характерною особливістю діяльності урядів соціалістів кінця XX - початку XXI ст. було те, що вони продовжували приватизацію, розпочату правими партіями. Однак вона набула специфічного характеру й зводилася до створення підприємств, співвласниками яких є держава і приватний капіталістичний сектор. Змішані державно-приватні компанії стали типовими для окремих галузей промисловості, зокрема в чорній металургії, легкій промисловості, машинобудуванні і хімічній галузі.

Стабілізація економічного становища знизила соціальну напругу, однак досягти повного спокою в країні не вдалося: загрозливих масштабів набрав рух корсиканських сепаратистів, переговори з якими набули затяжного характеру. У 1998 р. вони здійснили замах на префекта Корсики, вимагаючи розширення національно-політичної автономії. Уряд розробив план умиротворення Корсики, який включав економічні і політичні заходи. Планувалося на 2000 -2006 рр. із національного бюджету на розвиток Корсики виділити 1,366 млн франків. У 2003 р. на вимогу сепаратистів було проведено референдум щодо розширення національно-політичної автономії Корсики, під час якого більшість корсиканців висловилися проти радикальної зміни існуючого статусу острова. Сепаратистський рух із цього часу пішов на спад.

У травні 2002 р., коли Ж. Ширак вдруге переміг на президентських виборах (82% голосів), і одночасно ОПР та її союзники здобули більшість на парламентських виборах, було сформовано уряд правих партій. Ж. Ширак без труднощів продовжував політику перебудови економіки. На початку XXI ст. у Франції прискорилася модернізація підприємств, зріс експорт, що значною мірою пов'язано із запровадженням євро. У 2005 р. на частку Франції припадало 5% світового експорту, більша частина якого скеровувалася у країни ЄС.

Проведені урядами фінансові та соціальні реформи у багатьох випадках визначалися необхідністю запровадження єдиних стандартів для країн ЄС. За останні п'ять років економічне зростання у Франції було порівняно нижчим, ніж у Великій Британії та Італії, що пояснюється зменшенням іноземних інвестицій і скороченням прибутків від туризму. Інвесторів відлякує той факт, що у Франції найкоротший 35-годинний тиждень, порівняно високі відрахунки до соціальних фондів.

Ж. Шираку і його урядам не вдалося суттєво понизити рівень безробіття, який залишався до 2007 р. на рівні 8% від самодіяльного населення (близько 2 млн осіб). Про невирішеність соціальних проблем свідчили також масові виступи емігрантської молоді восени 2005 р., які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією, підпалами автомобілів, респектабельних магазинів і житлових будинків. Після загибелі двох підлітків із родин емігрантів з Північної Африки, у Парижі та інших містах розпочалися сутички, що тривали, з перервами, майже місяць. Лише в Парижі було спалено понад 150 автомобілів, поранено десятки поліцейських і демонстрантів. Сотні вихідців із колишніх африканських колоній були арештовані. Уряд вдався до масових депортацій емігрантів.

Події осені 2005 p., які яскраво висвітлили окремі соціальні проблеми країни, спричинили пожвавлені дискусії між політичними партіями. Звинувачуючи лівих - соціалістів і комуністів у нездатності вирішувати назрілі проблеми, представляючи себе "партіями порядку", - ОПР і СФД пропонували провести докорінні зміни в економічному і соціальному законодавстві. Напередодні президентських і парламентських виборів 2007 р. партія ОПР змінила назву на "Союз за народний рух", що об'єднав усі право-консервативні сили країни.

У травні 2007 р. на президентських виборах переміг 52-річний Ніколя Саркозі, лідер партії "Союз за народний рух". Місяцем пізніше на парламентських виборах партія Н. Саркозі завоювала більшість депутатських місць у Національних зборах - 314 із 577. Перемозі сприяла програма радикальних змін країни, запропонована Н. Саркозі. Вона передбачала відновлення економічного зростання країни шляхом модернізації промисловості і сільськогосподарського виробництва, реформування податкової системи і соціального забезпечення. Ґолліст Н. Саркозі виступав за державний протекціонізм із метою посилення національного суверенітету. Передвиборна програма передбачала також перегляд доцільності 35-годинного робочого тижня, скасування допомоги тим безробітним, які двічі відхиляли запропоновані їм вакансії. Першим кроком у реалізації цієї програми стало скасування податків за понаднормовий робочий тиждень.

У липні 2008 р. з ініціативи Н. Саркозі в рамках "модернізації інституцій V Республіки" проведено наймасштабнішу конституційну реформу - змінено або ж доповнено 47 з 89 статей основного закону. Зокрема, визначено, що одна і та ж сама особа не може обиратися президентом більше, ніж на два терміни (тривалість одного терміну - п'ять років); кандидати на державні посади мають заслуховуватися постійними комісіями парламенту; президент більше не очолює Вищу раду магістратури (суддівський орган).

Важливою складовою внутрішньої політики адміністрації Н. Саркозі стало подолання економічної кризи. Було ухвалено пакет заходів з підтримки споживчого ринку, оздоровлення будівельної галузі (інвестування 1, 8 млрд євро в житлове будівництво), надання допомоги фінансовому сектору, зокрема проведено рекапіталізацію банків (на програму виділено 40 млрд євро). Перелічені заходи сприяли тому, що у першому кварталі 2010 р. економіка країни продемонструвала зростання на 1, 2%. "Наша відповідь на першу - інвестиції, це найкращий спосіб підтримати розвиток економіки, зберегти робочі місця", - заявив президент Франції Н. Саркозі.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. Франція, яка за обсягом ВВП займає четверте місце в світі, є постійним членом Ради Безпеки ООН і, як ядерна держава, посідає одне із провідних місць у сучасній системі міжнародних відносин, активно співпрацює у найбільших міждержавних об'єднаннях і союзах.

Розпад тоталітарних європейських режимів і Радянського Союзу спонукав Париж суттєво скорегувати зовнішньополітичну стратегію. Якщо Ф. Міттеран підтримував процес демократизації в країнах Центрально-Східної Європи та реформи М. Горбачова, спрямовані на збереження СРСР і не зауважував дезінтеграційних процесів у найбільшій імперії світу, то вже на початку 90-х рр. французька дипломатія змушена була переосмислити негативне ставлення до проявів "сепаратизму" і "націоналізму" в радянських республіках. Ф. Міттерану довелося враховувати факт розпаду Радянського Союзу і всього "соціалістичного табору" та визначити місце Франції у новій системі міжнародних відносин, що характеризувалася зростанням впливу США і НАТО. Війна в Перській затоці проти Іраку, в якій Франція змушена була брати участь, щоби не опинитися в міжнародній ізоляції, продемонструвала рівень залежності європейських країн від Вашингтона.

В останні роки президентства Ф. Міттеран здійснив спробу зайняти у відносинах із США більш незалежну позицію, що призвело до помітного охолодження французько-американських відносин. Французький президент виступав проти участі США у вирішенні європейських проблем, включаючи надання допомоги колишнім країнам "соціалістичного табору". Він критично поставився до нової доктрини НАТО "гнучкого реагування" і рішення про формування багатонаціональних сил цієї організації. В оновленій Парижем воєнній доктрині передбачалося збереження автономності від НАТО французьких ядерних сил. Лише у 1994 р. Франція підтримала програму "Партнерство заради миру" і співпрацю НАТО зі східноєвропейськими країнами. Саме європейський напрямок зовнішньої політики був пріоритетним аж до кінця президентства Ф. Міттерана. Він вважав, що лише у контексті інтеграційних процесів Франція зможе зберегти статус світової держави. Долаючи опір окремих французьких політичних сил, Ф. Міттеран вніс значний вклад у формування ЄС і підписання Маастрихтських угод. Більшість соціалістів і частина членів ОПР, очолювана Е. Балладюром, виступали проти планів поглибленої інтеграції, дотримувалися у цьому питанні позицій федералізму. Проти Маастрихтських договорів виступали комуністи і Національний Фронт Ж.-М. Лє Пена. На загальнонаціональному референдумі у вересні 1992 р. ці угоди були схвалені лише з перевагою у 500 тис. голосів.

Із перемогою Ж. Ширака на президентських виборах 1995 р. відбулися суттєві корективи зовнішньополітичного курсу. Незважаючи на протести світової громадськості і окремих урядів, Ж. Ширак зняв мораторій на випробування ядерної зброї. За його ініціативи Франція перейшла до формування збройних сил на контрактній основі. Спершу Ж. Ширак активізував інтеграцію французьких збройних сил у структури НАТО, однак із 1997 р. він підтримав ініціативу ФРН про перетворення Західноєвропейського економічного союзу в окрему військову систему. Така позиція Франції спричинила погіршення відносин зі США. Франко-американські суперечності поглибилися під час вирішення "югославської проблеми". Париж тривалий час чинив опір проведенню воєнної операції НАТО проти Сербії.

Новим акцентом європейської політики Франції початку XXI ст. стало налагодження співпраці з Великою Британією і певне погіршення відносин із ФРН.

Підтримавши програми розширення НАТО і ЄС, Франція значно зміцнила свої позиції на Сході Європи. Особливо великого значення Ж. Ширак надавав зміцненню відносин із Росією, наголошуючи на традиційності франко-російського співробітництва.

Однак із початком чеченської війни відбулося охолодження відносин між двома країнами. Лише після візиту восени 2000 р. президента В. Путіна до Парижа, з'явилися ознаки нормалізації франко-російських відносин, які у наступні роки набирали пріоритетного характеру.

Ж. Ширак упродовж чотирнадцятирічного періоду президентства найбільшу активність виявляв у "економічній дипломати", докладаючи багато зусиль для лобіювання інтересів національної економіки і торгівлі. Лише у 1996 р. він здійснив 15 офіційних візитів у інші країни світу, кожен із яких супроводжувався переговорами про розширення економічних відносин. Завдяки його старанням від кінця 90-х рр. пожвавилася економічна співпраця Франції з Японією. Обидві країни зуміли подолати існуючі економічні суперечності і не лише помітно розширили двостороннє співробітництво, але й домовилися про спільну кооперацію в освоєнні ринків третіх країн. У цей же період розпочалася активна співпраця Франції з КНР у галузях космічних технологій, будівництва промислових підприємств та авіабудування.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. активізувалися зв'язки Франції з арабськими країнами, які стали основними покупцями французької зброї. Ж. Ширак постійно виступав за повернення Сирії окупованих ізраїльською армією Голанських висот і за створення незалежної Палестинської держави.

У своїй східній політиці Франція вже з грудня 1991 р. активно проводила лінію в рамках ЄС на опрацювання єдиної позиції щодо визнання нових держав, які утворилися на території СРСР. У заяві ЄЕС від 2 грудня 1991 р. зазначалося, що референдум в Україні чітко визначив її курс на незалежність. Однак, стосовно України французький уряд виявляв певну обережність із визнанням її суверенітету. Франція, як і більшість європейських країн, визнала незалежність України лише у січні 1992 р. Саме тоді відбувся перший візит міністра закордонних справ Франції Р. Дюма до Києва, під час якого підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Першим французьким послом в Україні став Ю. Перне (1992 - 1993).

Першим послом України у Парижі був Юрій Кочубей, а з 1997 р. до 2000 р. українське посольство очолював Анатолій Зленко.

Новостворені дипломатичні представництва розпочали розбудову франко-українських відносин. Франція стала першою країною Заходу, з якою незалежна Україна підписала міждержавний договір про взаєморозуміння і співробітництво, то заклав правовий фундамент взаємин у політичній, економічній, культурній і науковій ескерах.

Зі середини 90-х рр. розпочався період якісних зрушень у двосторонніх відносинах. Підписання Конвенції 1997 р. про уникнення подвійного оподаткування і створення Змішаної франко-української міжурядової комісії з економічної співпраці зафіксували пріоритети економічних відносин між двома країнами.

Активізації французько-українського діалогу у 1998 р. сприяла підготовка та проведення першого візиту президента Ж. Ширака до Києва у жовтні 1998 р. Найважливішим політичним підсумком цього візиту стало визнання Францією важливої ролі України в процесі європейського співробітництва й у створенні нової системи безпеки на континенті. Ж. Ширак заявив, що '^незалежна територіальна цілісна Україна є невід'ємним елементом політичної рівноваги майбутньої Великої Європи".

У зовнішній політиці новообраний президент Н. Саркозі взяв курс на посилення ролі Франції на міжнародній арені. З цією метою він намагався перебрати від Лондона довірливі стосунки зі США, а від ФРН - лідерство в ЄС, відігравати роль арбітра під час проявів протистояння між США з одного боку, Росією та КНР - з іншого. Така політика фактично стала реанімацією ідеї Ш. де Ґолля про перетворення Франції у посередницьку ланку між країнами Сходу і Заходу. Першим кроком у реалізації такої ідеї був миротворчий план "Саркозі-Медвєдєв" для врегулювання російсько-грузинського конфлікту 2008 р.

45. Окупаційний режим в Німеччині. Утворення ФРН та НДР

З підписанням акта беззастережної капітуляції 7 травня 1945 р. у Реймсі, а наступного дня у Берліні, верховну владу в Німеччині перебрали чотири союзні держави - США, СРСР, Велика Британія і Франція. У декларації командувачів чотирьох переможних армій від 5 червня 1945 р. було заявлено, що у Німеччині вже немає центрального уряду і країна буде поділена на зони окупації, а Берлін - на сектори. За угодою держав-переможниць владу у Німеччині 20 серпня 1945 р. обійняла Союзна контрольна рада, до складу якої входили головнокомандувачі американських, британських, французьких і радянських окупаційних військ. Ще до прийняття рішення про створення Союзної контрольної ради були визначені зони окупації. Згідно з лондонськими угодами від 12 вересня і 14 листопада 1944 р. та ялтинськими домовленостями (лютий 1945 p.), поділ Німеччини виглядав таким чином: південно-західна зона припала США, західна - Франції, північно-західна - Великій Британії, східна -СРСР. Першими губернаторами окупаційних зон були: генерал Двайт Ейзенгауер (США), маршал Бернард Монтґомері (Велика Британія), маршал Георгій Жуков (СРСР) і генерал П'єр Кьоніґ (Франція). Кожний з чотирьох головнокомандувачів здійснював владу у відповідній зоні, а всі разом - у справах, що стосувалися Німеччини загалом. Рішення Союзної контрольної ради мали прийматися одностайно. Це, однак, паралізувало значною мірою оперативність Ради, оскільки радянські губернатори часто застосовували право вето.

Берлін поділено на чотири окупаційні сектори. Владу в місті здійснювала від імені чотирьох великодержав Союзницька військова комендатура, яка підпорядковувалась Союзній контрольній раді. Окупаційні зони, в свою чергу, були поділені на землі (Lander), які стали новими адміністративними одиницями Німеччини. Новий поділ здійснено, базуючись головним чином на економічних та демографічних критеріях.

Війна спричинила в Німеччині грандіозну кризу. Країна зазнала величезних людських і матеріальних втрат. Серед жертв війни було 7,8 млн німців: 4 млн солдат і 3,8 млн цивільних. Незрівнянно більше було поранених і хворих. Мільйони людей жили в руїнах. У великих містах понад половину житлового фонду було зруйновано внаслідок союзницьких бомбардувань і бойових дій в ході окупації Німеччини. Транспортна сфера перебувала в стані цілковитого розладу. Тим часом мільйони людей прагнули залишити цю країну (військовополонені, примусові робітники, в'язні концтаборів) і повернутися до своїх країв і родин. Водночас маси німецьких біженців зі Сходу намагалися дістатися до західних зон окупації і врятуватися перед загрозою опинитися під контролем СРСР. Вже перед 1946 р. у західні зони ринуло близько 5,6 млн втікачів і вигнанців. їхнє число зросло на 1950 р. до 7,5 млн, сягнувши врешті понад 10 млн осіб. Населення на території трьох західних зон зросло внаслідок цього у 1945-1946 рр. на 12% до 44 млн осіб.

У країні катастрофічно бракувало житла. Часто залишався вибір між тимчасовим життям у таборі і бродячим життям без даху над головою. Ті, кому випало щастя посідати хоч якесь житло, міг опинитися перед необхідністю ділити це щастя з іншими: актуальним питанням було підселення. Однією з найважчих проблем стало постачання засобів харчування. Через брак транспортного зв'язку неможливим було надходження продуктів до міст. На селі панувала обмінна торгівля. Пошук поживи став повсякденним заняттям жителів міст, частину продовольства доставляли службовці окупаційних армій за дуже високими цінами. Процвітав чорний ринок. Найвище цінилися цигарки і алкоголь. Протягом кількох місяців це був досить поширений засіб платежу. Не працювали електростанції, не було газу для опалення житла. Темінь і холоди так само підривали життєвий тонус і здоров'я людей, як і голод та повсякденна турбота про харчування.

В особливо скрутному становищі опинилися вигнанці та біженці: їх величезна кількість робила неможливим в умовах розореної країни відповідне розміщення та забезпечення. Вони були розподілені у міста та сільські громади, а там переважна більшість їх була поселена у тимчасових таборах. Активну участь у підтримці прибульців брали доброчинні організації зі США, Швеції та Швейцарії, сприяючи таким чином їм у пристосуванні до нових умов життя. Вслід за втратою батьківщини, власності і професії прийшла багаторічна інтеграція до суспільства і світу праці, яка після тернистого шляху вигнання і біженства принесла нові, часто крайньо жорстокі переживання.

Такою високою ціною розплачувалися німці за політику свого злочинного керівництва. Але вони були не лише жертвами, а й також винуватцями. Якщо після Першої світової війни розгорнулась велика дискусія щодо спричинників її розв'язання, то тепер вина Німеччини не викликала жодних сумнівів. З цим пов'язані були безмір і страхіття злочинів, вчинених під націонал-соціалістичним режимом.

Окупаційна політика союзників передбачала вирішення чотирьох основних завдань: демілітаризації, денацифікації, децентралізації, демократизації. Ліквідація військового апарату вермахту, звільнення мільйонів солдат з військової служби і полону та їх перехід до цивільного життя не викликали якихось значних політичних проблем. Натомість в інших ділянках незабаром окреслилися контроверсійні питання повоєнної політики, які привели до суперечностей між державами-окупантами.

Доволі складною бюрократичною процедурою виявилася денацифікація, яка не обмежувалася лише звільненням із публічної служби та господарства членів націонал-соціалістичної партії, а й передбачала звільнення німецького суспільства від духу нацизму. Із західних союзників найбільш рішуче і наполегливо діяли американці, які намагалися охопити перевіркою політичних поглядів якомога широке коло німецького населення, у той час, як британці та французи діяли поміркованіше, звертаючи увагу насамперед на очищення від націонал-соціалістичних функціонерів чільних установ. Діям американських окупаційних властей сприяла та обставина, що їм вдалося виявити генеральну картотеку націонал-соціалістичної партії. Таким чином, органи безпеки та військова поліція мали у своєму розпорядженні особові дані, що уможливило їм шляхом активних розшукових дій провести численні арешти функціонерів і прибічників націонал-соціалістичного режиму. Так, вже на весну 1946 р. в американській зоні було інтерновано як небезпечних осіб 120 тис. людей. Директивою Союзної контрольної ради від 12 січня 1946 р. цей механізм здійснення денацифікації був формально поширений на всю територію Німеччини. Згідно з нею, всі члени НСДАП, а також особи, що вороже налаштовані супроти заходів союзників, мусили бути усунені з установ. Це стосувалося осіб, зайнятих як в публічних закладах, так і господарських підприємствах і навіть в релігійних громадах.

Згодом американська адміністрація стала залучати до денацифікаційної практики німців. Згідно із законом віл 5 березня 1946 р., відповідальність за денацифікацію в зоні окупації США покладалася і на новостворені уряди німецьких земель. Для надання цій справі всеохопного характеру у зоні було створено 545 слідчих палат за участю 22 тис. членів. Перевірка здійснювалася на основі спеціального опитувального листа зі 131 запитанням, який повинен був заповнити кожен німець віком понад 18 років. У залежності від відповідей і перевірки була встановлена міра відповідальності. Слідчі палати могли застосовувати різні форми покарання від ув'язнення аж до внесення певної грошової суми. Вже до літа 1946 р. опитувальні листи заповнили 1613000 осіб; 373762 з них після перевірки були звільнені з праці. У 1947 р. положення цього закону були поширені на дві інші західні зони окупації. У лютому 1950 р. денацифікація у Західній Німеччині була остаточно завершена

У радянській зоні окупації було оголошено завершення денацифікації вже в лютому 1948 р. Тут під прикриттям денацифікації карали не лише колишніх нацистів, а й переслідували також політичних противників нового режиму. При цьому відбувалося широкомасштабне творення нового порядку з цілковитою ліквідацією великого землеволодіння і експропріацією у галузі великої та середньої промисловості; все це здійснювалося під маркою "анти-фашизму".

Особливою главою було переслідування провідних гітлерівців, які звинувачувалися у "злочинах проти миру", "воєнних злочинах" та "змові проти миру", злочинах "проти людяності". Багато з них в умовах безладу перших повоєнних місяців зникли і союзники розшукували їх, щоб поставити перед судом. Для суду над ними Велика Британія, Франція, США і СРСР створили Міжнародний військовий трибунал. Угоду про це було підписано в Лондоні 8 серпня 1945 р. Процес перед Міжнародним військовим трибуналом розпочався 20 листопада 1945 р., вирок оголошено 30 вересня і 1 жовтня 1946 р. Винними трибунал визнав 19 підсудних. До смертної кари були засуджені: Мартін Борман (заочно), Ганс Франк, Вільгельм Фрік, Герман Ґьорінґ (отруївся ще до завершення процесу), Альфред Йодль, Ернст Кальтенбруннер, Вільгельм Кайтель, Йоахім Ріббентроп, Альфред Розенберґ, Фріц Заукель, Артур Зайс-Інкварт і Юліус Штрайхер. До довічного ув'язнення засуджені: Вальтер Функ, Рудольф Гесс та Еріх Редер. Різні терміни ув'язнення отримали Бальдур Шірах, Альберт Шпеєр, Констатін фон Нойрат, Карл Дьоніц. Були визнані невинними: Ганс Фріче, Франц фон Папен і Ялмар Шахт. Згодом Г. Фріче, Ф. фон Папен і Я. Шахт були притягнені до відповідальності перед німецькими денацифікаційними трибуналами в американській зоні окупації і засуджені до різних строків важких робіт. Але жоден з них не відбув визначеного у вердикті терміну ув'язнення.

Окрім того трибунал визнав злочинними такі організації: Таємну державну поліцію (гестапо), Службу безпеки (СД), Охоронні відділи (СС) та корпус політичних провідників гітлерівської партії. Загалом у західній частині Німеччини, включаючи присуди Міжнародного військового трибуналу, було засуджено 5025 осіб. Із 806 смертних вироків було виконано 486. Число судових справ у радянській зоні окупації визначається приблизно у 45 тис. Загальне число нацистських злочинців, що були засуджені за межами Німеччини, становило від 50000 до 60000.

Відомості про організовані і вчинені від німецького імені страшні злочини, які були оприлюднені з відкриттям концтаборів та на процесі над головними воєнними злочинцями, щокували Німеччину; багато німців, за зізнанням Теодора Гойса, відчували "загальний сором".

Ліквідація націонал-соціалізму та основ його влади передбачала також усунення осередків економічної концентрації влади і зруйнування військово-економічного потенціалу. Так, були заборонені всі картелі, великі банки та концерни розчленовані у менші установи та підприємства. Руйнування німецького військово-економічного потенціалу відбувалося шляхом демонтажу підприємств військового призначення.

Доля німецької промисловості тісно пов'язувалася зі справою воєнних відшкодувань. Держави-переможниці не досягли порозуміння стосовно обсягів цих відшкодувань, а лише узгодили відсотки частки окремих держав у їх отриманні. Комісія в складі представників США, Великої Британії та СРСР, яка зібралася в Москві у червні-липні 1945 р., визначила, що СРСР одержить 56%, Велика Британія і США по 22% від загального об'єму репарацій. Власне значна частина демонтажних заходів союзників, якими були охоплені не лише військові підприємства, була підпорядкована цілям забезпечення репараційних постав. Демонтажі в американській і британській зонах досягли свого найвищого рівня у 1949 р. До кінця 1949 р. здемонтовано устаткування вартістю лише 714 млн марок, у той час, як згідно з первісним планом, мало бути вилучено обладнання на загальну суму 3 млрд марок. При цьому від травня 1946 р. відшкодування із цих сфер у переважній більшості не надходили до головного отримувача - Репараційного агентства у Брюсселі, яке розподіляло їх між іншими державами. Демонтажі промислового обладнання були цілком припинені лише у 1950 р.

Значно далі ніж західні держави пішли у здійсненні демонтажі в і вилученні продукції поточного виробництва радянські власті у своїй зоні окупації. Згідно з наказом Радянської військової адміністрації від 30 жовтня 1945 р., конфіскації підлягали промислові, торговельні підприємства і шахти, що, на думку цієї адміністрації, належали особам, які були винними у співпраці з гітлеризмом або здійснювали виробництво у воєнних цілях. Це розпорядження стосувалося половини промислового потенціалу радянської зони. Більшість цих підприємств була оголошена народною власністю. 25% конфіскованих підприємств та установ були підпорядковані радянській адміністрації і працювали в рахунок репарацій. Загалом демонтаж промислового обладнання був проведений на 3474 промислових і господарських об'єктах.

Політика обмеження приватного господарства здійснювалася і в сільськогосподарській сфері. У 1946 р. під час аграрної реформи було проведено відчуження земельних володінь площею понад 100 гектарів, які були розподілено між дрібними селянськими господарствами, сільськогосподарськими робітниками і переселенцями з Польщі. Ці землі загальною площею 3,3 млн гектарів становили третину сільськогосподарської площі східної зони. На них почали створюватися громадські об'єднання селянської взаємодопомоги, а у 1949 р. всі ділянки, передані селянам під час реформи, були оголошені народною власністю і стали основою для утворення колективних господарств ("народні маєтки"). Ці перетворення на селі, як і розпочате невдовзі після війни відчуження у промисловості та торгівлі, мали на меті ліквідацію класів буржуазії та великих землевласників і підготовку умов до встановлення комуністичної системи влади і господарства за радянським взірцем.

Процес денацифікації супроводжувався демократизацією суспільного життя. Перші вияви цього спостерігалися вже влітку 1945 р., коли окупаційні власті стали видавати ліцензії на діяльність демократичних політичних партій. Першою це зробила радянська адміністрація, яка 10 червня 1945 р. дозволила створення "антифашистських партій". Дещо пізніше видали подібні дозволи військові адміністрації західних держав: британська - у вересні, американська - в листопаді. Творення та діяльність політичних партій відбувалося в рамках окремих окупаційних зон. Активну участь у відродженні політичного життя брали особи, які були провідними політиками вже в роки Ваймарської республіки.

Ще перед закінченням боїв, 30 квітня 1945 р., до Берліна з СРСР прибула група німецьких комуністичних емігрантів на чолі з колишніми депутатами Райхстаґу Вільгельмом Піком та Вальтером Ульбріхтом. Разом з комуністами, які пережили нацистський режим в краю, ця група відродила Комуністичну партію Німеччини (КПН). У всіх окупаційних зонах була відроджена Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). У західних зонах СДПН очолили Курт Шумахер і Ґустав Дарендорф, в радянській зоні - Отто Ґротеволь. Колишня партія Центру саморозпустилася і при творенні нової партії об'єдналася з ліберальними та консервативними групами протестантів. Нова партія прибрала назву Християнсько-демократичний союз (ХДС). Провідними діячами в ХДС в радянській зоні були Андреас Гермес і Якоб Кайзер, у Західній Німеччині - Конрад Аденауер і Лео Шверінг. Як і в часи Ваймарської республіки, коли поряд з Центром існувала баварська самостійна католицька партія, так і тепер поряд із ХДС постала самостійна баварська споріднена партія - Християнсько-соціальний союз (ХСС). Засновниками ХСС були Фріц Шеффер і Йозеф Мюллер. Ліберали подолали свій колишній розкол і заснували під проводом Теодора Гойса, Рейнольд Майєра і Франца Блюхера у західних зонах Вільну демократичну партію (ВДП), в радянській зоні - Ліберально-демократичну партію (ЛДП), яку очолив Вільгельм Кюльц.

У радянській зоні самостійність некомуністичних партій тривала недовго. 21 квітня 1946 р. відбулося об'єднання комуністів і соціал-демократів, які утворили Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Сталося це під тиском радянських властей і комуністів. СЄПН проголосила своєю максимальною ціллю, "побудову соціалізму шляхом виконання політичної влади робітничим класом в дусі вчення послідовного марксизму". Двома рівноправними головами СЄПН стали В. Пік та О. Ґротеволь. Група К. Шумахера не визнала результатів об'єднавчого з'їзду. Праві соціал-демократи відродили СДПН у травні 1946 р. на з'їзді у Ганновері.

Разом із розколом німецького соціал-демократичного руху, спричиненого створенням СЄПН, відбулося відокремлення і західнонімецьких комуністичних організацій. Західні окупаційні власті заборонили створення єдиних комуністичних і соціалістичних організацій під егідою СЄПН. У квітні 1948 р. конференція західнонімецьких комуністичних організацій обрала своє власне правління під проводом М. Рай мана. Остаточне відокремлення КПН від СЄПН відбулося 3 січня 1949 р. Берлінська організація СДПН завдяки особливому статусу міста зберегла свою самостійність.

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції, у Німеччині не передбачалося створення центрального уряду. Натомість творилися уряди на рівні земель. Перші крайові уряди, призначувані окупаційними властями, були загальнопартійними органами влади. Після того, як у 1946 - 1947 рр. відбулися перші вибори до депутатів, уряди земель формувалися місцевими парламентами. У землях західних зон окупації це означало відродження парламентської демократії. Вибори до ландтагів п'ятьох земель радянської зони окупації, що проходили 20 жовтня 1946 р., були останніми до 1990 р. вільними виборами. СЄПН, яка на виборах до крайових парламентів досягла доволі скромних результатів (47,5% голосів), а на виборах у Берліні зазнала поразки 20%, більше не ризикувала вступати у вільне змагання з іншими партіями. Номінально буржуазні партії в радянській зоні існували: у 1948 р. поряд з Національно-демократичною партією (Лотар Больц) і Християнсько-демократичним союзом були засновані дві нові партії - Демократична селянська партія і Національно-демократична партія. Однак вони були прив'язані до СЄПН у т. зв. "Антифашистському блоці". Провідні кола цих партій повинні були змиритися з тим, що на майбутніх виборах будуть формуватися єдині списки, в яких наперед буде визначатися частка кожної з партій, притому таким чином, що СЄПН разом з підручними комуністичними організаціями (Об'єднанням вільних німецьких профспілок, Союзом вільної німецької молоді, Демократичним жіночим союзом та ін.) мала гарантовану більшість. Курс на встановлення комуністичної партійної диктатури викликав невдоволення населення, наслідком чого була масова міграція на захід.

Окупаційна політика Москви спричинила разом з тим наростання взаємної недовіри і напруженості у стосунках між державами - переможницями. На них значною мірою позначалися різні підходи держав до економічних проблем політики у німецькому питанні. Хоча у Потсдамі не йшлося про можливість в найближчій перспективі політичної єдності Німеччини, учасники конференції передбачали все ж створення центральних німецьких управлінь у справах фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості і зовнішньої торгівлі. Однак ці центральні економічні управління з огляду на опір Франції, яка не брала участі у Потсдамській конференції, так і не були створені. Франція домагалася у той час поділу Німеччини на ряд держав. Радянське керівництво, натомість, наполягало на збереженні чи відновленні економічної єдності Німеччини. Москва розраховувала при цьому на можливість участі в контролі та експлуатації найпотужнішого німецького індустріального регіону - Рурської області, не пропонуючи водночас надання західним державам таких самих прав у своїй зоні окупації.

Ці розбіжності ставали складовою частиною ідеологічного та політичного протистояння між Сходом і Заходом, що дедалі більше проявлялося після Другої світової війни. Наростання суперечностей між недавніми союзниками спонукало західні держави до зміни політики у німецькому питанні, зокрема до перемін у ставленні до німців. Першим свідченням нових орієнтирів політичного курсу США стосовно Німеччини стала промова державного секретаря Дж. Бірнса, виголошена 6 вересня 1946 р. у Штутгарті. Він передбачав, зокрема, об'єднання американської і британської зон окупації, запровадження у майбутньому цілковитої заборони на подальший демонтаж промислових підприємств і обладнання, говорив про можливість створення тимчасового німецького уряду та пропонував скликання на основі виборів законодавчих зборів, які опрацювали б майбутню конституцію. "Американський народ, - заявляв він, - хоче передати урядування у Німеччині німцям... Американський народ бажає допомогти німцям гідне місце серед чільних та миролюбних народів".

2 грудня 1946 р. Дж. Бірнс і міністр закордонних справ Великої Британії Е. Бевін уклали угоду про злиття окупаційних зон обох держав в "Об'єднану економічну область'' Угода набрала чинності з 1 січня 1947 р. Утворена територіальна одиниця дістала назву "Бізонія". У 1947 р. в "Бізонії" були створені законодавчий орган та органи управління в сфері економіки, сільського господарства, праці, транспорту, фінансів і пошти. Як законодавчий орган виступала Економічна рада, яку обирали ландтаги; поряд із нею функціонувала друга палата - Рада земель, як представництво крайових урядів. Виконавчим органом стала Адміністративна рада, Керівниками управлінь в Адміністративній раді були виключно члени ХДС/ХСС. Законодавча рада й Адміністративна рада підпорядковувались двосторонньому американо-британському контрольному органу.

Восени 1948 р. до окремих англо-американських відомств "Бізонії" приєдналася Франція і таким чином поступово, шляхом з'єднання з французькою зоною окупації, ставала "Тризонією". Розпочався цей процес із запровадження у всіх трьох західних зонах окупації 18 червня 1948 р. нової валюти - німецької марки. Кожний громадянин західних зон мав право обміняти 60 райхсмарок на 60 німецьких марок за курсом 1:1, причому 40 нових марок за 40 райхсмарок міг отримати відразу. Обмін заощаджень відбувався у співвідношенні 10:1, причому зарплати, допомога, пенсії та акції перераховувалися у співвідношенні 1:1. Всі інші грошові засоби заощаджень обмінювалися у співвідношенні 10:0,65.

Радянська окупаційна адміністрація у відповідь на західнонімецьку грошову реформу оголосила про намір запровадження окремого засобу платежу. 23 червня 1948 р. розпочато грошову реформу в радянській окупаційній зоні та на території Берліна. Оскільки у радянських властей не було ще нових банкнот, то реформа зводилася, попервах, до наліпок на тодішні асигнації Нові банкноти запроваджено в обіг 25 липня 1948 р. Всі мешканці радянської зони і Берліна могли обміняти до 70 райхсмарок у співвідношенні 1:1, решту грошової суми у співвідношенні 10:1. Внаслідок цих реформ Берлін був поділений на дві валютні території. Суперечки між СРСР і західними державами в питаннях фінансово-економічної політики в Німеччині набрали кризового характеру. 24 червня 1948 р. радянські власті заблокували всі доступи до Західного Берліна, наступного дня припинено енергопостачання міста. Західні держави виступили на захист свободи і життя берлінців. Реакцією американців і англійців на дії Москви було негайне створення "повітряного мосту" між Західною Німеччиною і Західним Берліном. За допомогою авіатранспорту вони щодня доставляли у заблоковане місто близько 10000 тонн продовольства, сировини, вугілля. Через 11 місяців радянська блокада Берліна була припинена і таким чином берлінська криза закінчилася.

Берлінська криза спонукала західні держави приступити до реалізації намірів політичного об'єднання трьох західних зон окупації. Вперше цей задум набрав конкретного окреслення після провалу лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ (листопад - грудень 1947 р.), яка обговорювала територіально-правову структуру майбутньої Німеччини. Різниця поглядів між СРСР і трьома західними державами під час конференції засвідчила, що спільна політика чотирьох держав у німецькому питанні зазнала невдачі. На скликаній невдовзі (лютий - червень 1948 р.) у Лондоні конференції трьох західних великих держав і країн Бенілюксу (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу) були визначені, зокрема, принципи політики стосовно Німеччини. Поряд із акцентуванням на основних завданнях співпраці західноєвропейських держав у ділянці розвитку економіки Німеччини учасники конференції уповноважували прем'єрів урядів німецьких земель скликати законодавчі збори, які повинні були ухвалити конституцію. На знак протесту проти рішень лондонської конференції радянська делегація 20 березня 1948 р. полишила Союзну контрольну раду. Після цього Союзна контрольна рада фактично перестала існувати.

Радянська блокада Берліна, західна допомога Західному Берлінові дали новий імпульс політиці стосовно Німеччини й змінили взаємини між західними державами і населенням Західної Німеччини. Зростання почуттів західної солідарності почали руйнувати дотеперішні прохолодні стосунки між переможцями і переможеними. 1 липня 1948 р., згідно з постановою лондонської конференції шістьох західних держав, три військові губернатори США, Великої Британії і Франції вручили прем'єрам 11 німецьких країв, що зібралися у Франкфурті-на-Майні, три документи. Перший з них містив напрямні у справі скликання законодавчих зборів. їхнім завданням було прийняття нової конституції, яка мала бути схвалена населенням на референдумах. Новоутворена держава повинна була стати федерацією в дусі традицій німецького та американського федералізму. У другому документі йшлося про проведення змін у поділі територій країв. Третій викладав основні засади Окупаційного статуту, який мав набрати чинності з моменту утворення нової держави. В процесі переговорів прем'єрів з окупаційними властями було, врешті, досягнемо компромісної домовленості, що замість конституції буде ухвалено лише тимчасовий Основний закон (Grundgesetz), який вимагав би ратифікації не на референдумах, а лише в крайових парламентах.

1 вересня 1948 р. законодавчий орган - Парламентська рада, до складу якої увійшли представники 11 ландтагів - розпочав у Бонні роботу. Головою Ради був обраний К. Аденауер (ХДС). 8 травня 1949 р. Парламентська рада ухвалила проект Основного закону Федеративної республіки Німеччини. Прапором майбутньої держави затверджено триколірний чорно-червоно-золотиЙ стяг, а столицею обрано Бонн. Після того, як проект був схвалений військовими губернаторами, Основний закон упродовж травня ратифікували ландтаґи 10 країв. Лише крайовий парламент Баварії, політичні сили якої вважали устрій створюваної ФРН надто централізованим, відхилив проект Основного закону. 12 травня офіційно представлено Окупаційний статут, який набирав чинності після утворення Федерального уряду. Положення Статуту стосувалися, зокрема, забезпечення безпеки окупаційних військ, представництва ФРН у міжнародній політиці, контролю над її закордонною торгівлею, декартелізації промисловості тощо. Передбачалося створення Високої союзної комісії, як основного органу окупаційної політики трьох західних держав на новому етапі. 23 травня 1949 р. відбулося урочисте оголошення Основного закону ФРН.

Вибори до вищого законодавчого органу Бундестагу відбулися 11 серпня 1949 р. Християнські демократи отримали 31% голосів, соціал-демократи - 29,2%, ліберали - 12%, комуністи - 5,7% . ХДС і ХСС творили від 1949 р. спільну парламентську фракцію. Розподіл ролей між ними полягав у тому, що ХДС вів політичну діяльність у всіх землях федерації за винятком Баварії, а ХСС лише виключно у Баварії. 12 вересня 1949 р. перший Бундестаг зібрався у Бонні на установче засідання. Першим президентом ФРН був обраний голова ВДП Т. Гойс. 15 вересня К. Аденауер більшістю в один голос був обраний канцлером. До складу коаліційного уряду за результатом виборів увійшли представники ХДС-ХСС, ВДП і правої Німецької партії. Установлення столиці у невеликому Бонні, а не у Франкфурті-на-Майні мало ніби підкреслити тимчасовий характер новопосталої держави, а отже і поділу Німеччини.

У відповідь на заснування ФРН Москва та німецькі комуністи заходилися із створенням держави в радянській зоні окупації. Перші кроки у цьому напрямі зроблено вже у 1947 р. Під час роботи лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ у грудні 1947 р. радянські військові власті і СЄПН скликали "Німецький народний конгрес за єдність і справедливий мир", у роботі якого повинні були взяти участь представники всіх демократичних партій і масових організацій з цілої Німеччини. Цей Народний конгрес, мав, згідно з комуністичними уявленнями, започаткувати творення загально-німецької держави. Насправді ця акція, провідною силою якої була СЄПН, обмежилася рамками радянської зони. У березні 1948 р. зібрався другий Народний конгрес, що обрав своїм постійним органом Народну раду, яку комуністична пропаганда зображала як орган всенімецького представництва. Відтак Народна рада паралельно до створеної на заході Парламентської ради розпочала працю над проектом конституції Німецької демократичної республіки.

У травні 1949 р. відбулися вибори до III Народного конгресу, які проходили за єдиними списками кандидатів. Новообраний Конгрес обрав зі свого складу Другу німецьку народну раду, яка затвердила конституцію. За темпами підготовки та опрацювання конституції радянська зона випереджувала західні зони. Зате з формальним проголошенням східнонімецької держави її творці зволікали, очікуючи створення державних органів Федеративної республіки, щоби подати заснування Німецької демократичної республіки лише як відповідь на заснування ФРН. 7 жовтня 1949 р. Друга Німецька народна рада уконституювалася як Тимчасова народна палата і впровадила у життя Конституцію НДР. Першим президентом був обраний В. Пік; уряд очолив О. Ґротеволь.

Таким чином, конфлікт між Сходом і Заходом спричинився до того, що були створені дві німецькі держави. Однак, попри всі труднощі свого існування на рубежі глобального протистояння двох політичних систем, Німеччина не лише не зникла, а навіть здобула з цього користь. Внаслідок цих подій німці із переможених стали союзниками відповідних держав-окупантів, а також склалися умови для швидкого послаблення окупаційного режиму.

46. Реформи К. Аденауера. «Німецьке економічне диво» 1950 рр

Вже невдовзі після свого конституювання ФРН досягла відносно високого рівня політичної стабільності. В той час, як в урядових колах Європи та Америки йшли жваві дискусії навколо німецького питання, а взаємини між Сходом і Заходом досягли високої напруги, Федеративна республіка Німеччина була островом внутрішньополітичного спокою. Очоливши уряд у момент заснування ФРН, К Аденауер обіймав пост Федерального канцлера упродовж 14 років. Його канцлерство проходило без потрясінь і криз. "Старий канцлер" (К Аденауеру у 1949 р. виповнилося 73 роки) не прагнув експериментів ні у зовнішній, ні у внутрішній політиці; він вірив у "керовану демократію": власні враження від найновішого досвіду німецької історії переконували його, наскільки небезпечними є надмірні свободи. Критики докоряли йому за брак фантазії, за стійку прозахідну позицію, що перешкоджає будь-якому зближенню зі Сходом. За переконанням К. Аденауера, Німеччині був потрібний тривалий час, щоб повернути собі рівновагу. Все своє довге життя він присвятив спробам німецько-французького порозуміння. З поразки і поділу Німеччини робив висновки, що до того порозуміння слід прагнути навіть коштом тривалої залежності від Франції. Вважав, що загроза Заходові з боку СРСР і комунізму є дуже великою і опиратися їй можна лише шляхом об'єднання Західної Європи та її зв'язків із Сполученими Штатами Америки. К Аденауер дотримувався точки зору, що об'єднання Німеччини є неможливим, допоки СРСР залишається наддержавою. Об'єднання, на Його думку, мало відбутися після об'єднання Західної Європи і набуття нею такої притягальної сили, що Радянський Союз виявиться не в стані зберегти свої позиції в країнах Центрально-Східної Європи, здобуті внаслідок Другої світової війни.

Завдяки удосконаленню виборного права та успіхам Федеративної республіки в економічному розвитку відбувалася еволюція багатопартійної системи майже ваймарського типу у т. зв. альтернативну систему. Для партійного розвитку 50-х років був характерний процес концентрації. У першому Бундестазі було представлено 9 партій, у другому (1953) - 5, у третьому (1957) -4; від 1961 р. - лише 3 партії. Цей процес концентрації відбувався на користь двох найбільших партій - ХДС/ХСС і СДПН. Обидві ці партії врешті стали загальнонародними, при цьому ідеологічні принципи до певної міри втрачали своє значення. ХДС зміг упродовж 20 років утримати керівництво Федеральним урядом і реалізувати свою концепцію орієнтації на Захід та європейської політики. Провід СДПН, очолюваний К. Шумахером, а потім Еріхом Олленгауером, противився вступові ФРН до західноєвропейських інтеграційних організацій, вважаючи, що це поглиблює поділ Німеччини. Соціал-демократи виступали за об'єднану Німеччину, яка мала 6 державно-політичний устрій західного типу, але була 6 незалежною від Заходу. Побіч обидвох великих партій змогла надовго утвердитися в Бундестазі лише Вільна демократична партія, яка також неодноразово брала участь у Федеральному уряді як коаліційний партнер ХДС. Вільній демократичній партії, з огляду на внутрішні протиріччя між націонал-ліберальною та ліволіберальною фракціями, було доволі важко обстоювати свої позиції поряд з обома великими партіями.

Партійно-політична система, що склалася у ФРН на рубежі 50 - 60-х років, у конституційно-політичному сенсі була близька до двопартійної системи і характеризувалася значною стабільністю. Починаючи від 1957 р, загальне число голосів, отриманих на чергових федеральних виборах двома найбільшими політичними партіями - ХДС/ХСС і СДПН - виносило кожного разу понад 80%. Це означало, що зміна урядової коаліції на рівні федерації могла відбутися лише за участі щонайменше однієї з цих двох партій.