Шляхетський Галицький рід Березовських У XV–XVIII СТ. Генеалогічне дослідження

В наступному поколінні маємо відомості про чотирьох синів Івана Телепана - Якоба, Олександра, Федора і Григора. З них Якоб і, можливо, Олександр займалися торгівлею сіллю. У 1670-1673 рр. знаходимо задокументований спір між березівськими шляхтичами Якобом Телепаном сином Івана, Василем Зубком Березовським, Левком Березовським та Казимиром Нагуєвським із Федором Зубром із Грабовця. Суть справи полягала в тому, що Березовські разом із Зубром прибули в Київ з сіллю і там торгували нею на ярмарку. Але з вини Березовських і Нагуйовського на Зубра було наслано московських солдатів та агентів і ті, очевидно за якесь порушення, забрали сіль та дали Зуброві недійсний квит на 30 злотих, а окрім того ще й побили. У позові йдеться про те, що загалом Зубр поніс шкоду в розмірі аж 30 дукатів, а не просто 30 польських злотих Там само. - Спр.169. - Арк.1917, Спр.170. - Арк.14 1/11, 410.. Судовий процес тягнувся кілька років і, зрештою, у 1673 р. було досягнуто компромісу, в результаті якого Федір Зубр квитував своїх кривдників з приводу побиття і завданих збитків, чим було відмінено судову баніцію, а самі кривдники дали Зуброві зобов'язання на 30 польських злотих Там само. - Спр.54. - Арк.255-256..

Інший судовий епізод, пов'язаний із торгівлею сіллю братами Якобом і Олександром Телепанами, зафіксований в актах від 13 вересня 1683 р. Тоді Олександр Телепан з Нижнього Березова від імені свого молодшого брата Якоба, котрий тоді знаходився в Києві, скаржився на Олександра Тимофіїва Березовського, що той, отримавши в Києві від брата певну суму в талерах на покупку солі, на яку дав розписку, а окрім того ще й куфу Куфа - барильце, дерев'яна бочка, одночасно служила мірою об'єму. горілки, виїхав разом з своїми братами і дядьком у невідомому напрямку ЦДІАЛ. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.186. - Арк.762-763.. Тоді ж Олександр Телепан скаржився на адміністратора маєтку Мартина Убиша в Ославах Ослави - тепер Білі Ослави і Чорні Ослави, села Надвірнянського району Івано- Франківської області. Якоба, котрий скориставшись відсутністю заявника увірвався в його двір в Березові і викрав двох волів вартістю 100 злотих, що належали Якобу Телепану ЦДІАЛ. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.186. - Арк.764..

На відміну від Якоба його брат Олександр Телепан більшість часу у 1670-80-ті рр. мабуть таки перебував у Березові, бо кілька раз виступав свідком при різних угодах. Наприклад, влітку 1677 р. він засвідчив мирову угоду між Василем Голинським Поповичем з Вижнього Березова та працьовитим Федем Палагниним, ватаманом села Текучі, з приводу кривд, які останньому були завдані Там само. - Спр.179. - Арк.485.. У 1682 р. Олександр був свідком при продажі Михайлом і його дружиною Параскою Березовськими двору, городу, сіножаті і соляної криниці у Нижньому Березові Івану Березовському Там само. - Спр.305. - Арк.1499-1500..

У березні 1701 р. Олександр Телепан віддав у трилітню заставу своє дворище у Вижньому Березові під горою Ратундул разом з сіножаттю на тринадцять косарів Якобу Скільському за 120 злотих Там само. - Спр.198. - Арк.109-110.. Як свідчать документи, цей маєток зрештою перейшов у власність Скільських і наприкінці XVIII ст. вони володіли ним уже впродовж кількох поколінь. Крім того на цю частку звану «Телепанов'яна» у Вижньому Березові у 1737 р. Скільським підтвердив права і котрийсь із братів уже покійного на той час Олександра, який був монахом василіянином у Києві і іменувався чернечим ім'ям Мелетій. Можемо припустити, що це був Якоб Телепан, який, залишившись мешкати в Києві, на схилі літ став ченцем Там само. - Спр.304. - Арк.1965-1966.. Про нащадків Якоба ніяких відомостей немає. У Олександра ж, очевидно, був син тезка батька. Про це можемо судити із запису від 23 вересня 1725 р. Тоді у Станіславові Станіславів - тепер м. Івано-Франківськ. Олександр Телепанчук із своїм батьком Леонтієм Березовським позичили 900 злотих у Андрія Луцького з Лядського Лядське - тепер Лимпівка, село Тисменицького району Івано-Франківської області. на термін 10 тижнів під заставу своїх маєтків у Нижньому і Вижньому Березовах ЦДІАЛ. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.225. - Арк.256-257.. Як знаємо з інших прикладів ім'я Леонтій в ті часи ототожнювалося з іменем Олександр Там само. - Спр.244. - Арк.676., то ж можемо припустити, що йдеться саме про сина Олександра Телепана.

Третій син Івана Телепана Федір згаданий у судових записах всього двічі, та і то побіжно. У червні 1701 р. в його хаті сталася сварка між березівськими шляхтичами Федором Дахном Березовським та Іваном Геником Березовським Там само. - Спр.198. - Арк.490.. З іншого судового позову відомо, що брати Федір і Олександр Телепани продали якісь частки в Березові Василеві Калитяку Березовському за 40 злотих. У 1726 р. сини цього Василя та Якоб Скільський судилися за дані частки із якимись Княгницьким і Дрогомирецьким Там само. - Спр.225. - Арк.1308-1309.. Про нащадків Федора відомостей теж не знайдено.

Четвертий з синів Івана Григорій відомий нам лише із тестимонію, складеного шляхтою Березова у січні 1764 р. Він не провадив за життя ніяких особистих справ у судах, оскільки покинув родове гніздо і жив на чиншу у інших місцевостях. Історія його сім'ї доволі цікава і наочна. Згідно тестимонію Григір Телепан Березовський, син Івана, онук Івана і правнук Дем'яна був дідичем певних часток у Нижньому Березові. Але в той час, коли були «наскоки татар і інші лиха» він разом із своєю дружиною Маріанною Труфановною Березовською покинули Березів і поселися в с. Саджавці Саджавка - тепер село Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл. на чиншу. Там у них народилося чотири сини - Тимофій, Роман, Микола і Василь. Романа і Василя під час чергового набігу забрали в неволю татари, а Григір із малолітніми синами Тимофієм і Миколою змушені були переселитися до села Поточиськ Тепер Поточище - село Городенківського р-ну Івано-Франківської обл., де вони осіли на чиншу у белзького воєводи Стефана Потоцького Стефан Александр Потоцький (нар. 1651 або 1652 - † 1727)- державний діяч Речі Посполитої. В різні часи займав посади ловчого великого коронного, стражника великого коронного (1692 р.), старости теребовлянського (15 вересня 1698 - 11 лютого 1704, 22 жовтня 1709 -- 12 листопада 1718 р.), воєводи белзького (з 1720 року). // PSB. - Wrocіaw - Warszawa - Krakуw - Gdaсsk - Јуdџ: Zakіad Narodowy Imienia Ossoliсskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1985. - T XXVIII/2. - Zeszyt 117. - S. 177-180.. Там Григір невдовзі й помер. Його сини були на різних службах. Тимофій в Поточиськах оженився і в нього народилося троє синів - Іван, Констянтин і Данило. Але одного разу на Різдво під час коляди брати Тимофій і Микола посварилися із місцевим людом. Конфлікт був наскільки гострим, що брати боялися за своє життя і безпеку, а тому за порадою друзів чиншовиків із дрібної шляхти знову переселилися, тепер в село П'ядики П'ядики - тепер село Коломийського району Івано-Франківської області. і осіли на землі, що була в посесії у житомирського ловчого Миколая Куровського. Там Микола Телепан оженився і в нього народилися сини Григір і Якоб та дочка Катерина. У Тимофія ж на 1764 р. двоє синів - Іван і Данило - померли, залишився лише Костянтин. Живучи у П'ядиках Телепани спочатку платили лише чинш, а панщини не відробляли, однак з часом їх таки було втягнуто у відробіток всяких повинностей і панщину ЦДІАЛ. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.284. - Арк.79-81..

Зрозуміло, що у справах підтвердження шляхетства Телепани підтримували таких самих як і вони шляхтичів, котрі покинули родове гніздо і вже не володіли будь-якими частками в ньому, жили не на своїх землях, платячи чинш і подекуди навіть відробляючи панщину. Наприклад, Констянтин, Якоб і Григір Телепани разом із іншою шляхтою Березова надали у 1767 р. тестимоній шляхетсва Голдишам Березовським, котрі мешкали в селі Колінки Там само. - Спр.292. - Арк.1201.. Цей випадок цікавий тим, що пізніше у 1776 р. галицький гродський субделегат Андрій Россовецький від імені магната Людвіга Скарбка Рафал Людвік Скарбек -- польський шляхтич, коломийський хорунжий, дідич Михальча, Обертина; посідав Солотвинське староство. PSB. - T.38. - Z.1/156. - S.21-22 власника Колінок і Семаківець Колінки і Семаківці - тепер села Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. опротестував у суді згаданий тестимоній, заявивши, що цілий ряд шляхтичів Березовських, серед них Костянтин, Якоб і Григір Телепани, у 1767 р. неправомірно надали тестимоній шляхетства його підданому Григорію Семононіку із Колінок. Ба більше, було висунуто звинувачення загалом чиншовій шляхті краю у тому, що спосіб її життя не відповідає статусу шляхтича, і що вона не мала би права причисляти себе до шляхти та до гербу. Мовляв чиншовики не володіють жодними частками, мігрують із села до села, не мають ніяких автентичних документів на підтвердження свого статусу, а лише розповідають, що походять від шляхетних предків, хоча, зазвичай, неграмотні і не можуть навіть підписатися. Тому, вважав Людвіг Скарбек, вони мали б бути зараховані до підданих, а не до шляхти ЦДІАЛ. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.306. - Арк.1104.. Важко однозначно стверджувати на чиєму боці була правда. Не можемо відкинути того, що дрібна шляхта могла часом і зловживати укладанням таких тестимоніїв, причисляючи до свого роду і не зовсім прямих нащадків.

Проте нащадкам Григора Телепана в подальшому вдалось успішно пройти легітимацію і підтвердити своє шляхетство. Вони продовжували мешкати в селі П'ядиках, а на початку XIX ст. переселились до міста Коломиї.

Підсумовуючи відзначимо, що оскільки цей рід був небагаточисельним, то й відповідно відтворити його генеалогію вдається досить повно. З початку XVII ст. по кінець XVIIІ ст. налічуємо сім поколінь в родоводі Телепанів Березовських. На жаль не вдається визначити представником котрої з нижньо-березівських гілок був протопласт роду Дем'ян Березовський. Саме прізвисько Телепан очевидно було спочатку особистим для його сина Івана, який також відомий з документів як Доманевич. В подальшому прізвисько Телепан закріпилось за нащадками Івана і стало вживатися як родове. Інші супутні прізвиська для представників цього роду невідомі. На кінець XVIIІ ст. у родовомі гнізді представників даної гілки Березовських судячи з документів не залишилось.

ІV. 13. Томичі Березовські.

Знаходимо відомості про чотирьох синів Томи Димидовича - Дроня, Прокопа, Нестотра і Григорія Там само. - Спр.32. - Арк.651, Спр.123. - Арк.987, Ф.6. - Оп.1. - Спр.84. - Арк.799.. Перші три чи то померли не залишивши потомства, або ж покинули своє родинне гніздо, бо їх слід в актах на середину XVII ст. губиться. Григорій же з'являється на сторінках документів найпізніше (у 1649 р. у протестації проти Гаспара Островського) Там само. - Спр.141. - Арк.1846. і з того часу виступає як один із чільних представників березівської шляхти Там само. - Спр.165. - Арк.1391, 1404, Спр.166. - Арк. 682 - 683, Ф.6. - Оп.1. - Спр.91. - Арк.523.. Він, пробувши близько чотирьох років у турецькій неволі, зумів повернутися на батьківщину і, починаючи з 1678 р., провадив у Галицькому гроді різні судові процеси із Фредрами, Снопковськими та іншими шляхтичами. Фредрам тоді належали село Чорний Потік і частина Вижнього Березова, а майнові суперечки з Григорієм Томичем тяглися, судячи з усього, ще перед тим, як він потрапив у неволю. У 1681 році Григорій Томич знову позивав Фредрів у Галицькому суді за особистий наїзд на його маєток з метою насильно його відібрати. Пізніше, в 1696 р. позов до шляхтичів Дубравських і їх орендаря єврея Шльоми за аналогічний напад був складений Григорієм разом з синами Григорєм і Іваном та дружиною останнього Катериною. Згідно з їх протестацією, єврей Шльома за наказом Дубравських перед святом Успіння Пресвятої Богородиці 1695 р. разом із драгунами і селянами напав на землі позивачів і на млин, що був у власності Березовських, при цьому зруйнувавши греблю біля млина та наробивши інших збитків ДАКО. - Ф.782. - Оп.1. - Спр.430. - Арк. 5-32..

Сини Григорія Іван та Самуель продовжували жити на своїх дідичних землях в Березові, інший син Григорій більше не згадується. Іван відомий з судових процесів з іншими Березовськими з приводу привласнення 70 злотих та крадіжки волів у 1725 р. Там само. - Арк. 45-47. . Самуель, оженившись на місцевій шляхтянці Анастасії Урбанович Березовській, мав з нею двох синів - Іллю і Івана, які отримали додаткове прізвисько Самойлюки ЦДІАЛ. - Ф.165. - ОП.3. - Спр.290, Ф.5. - Оп.1. - Спр.196. - Арк.1650 - 1651..

З шести відомих Іванових синів четверо - Микола, Степан, Георгій (Юрій) і Михайло залишились мешкати на батьківських землях, тоді як Василь і Григорій осіли далеко за їх межами. Достеменно невідомо, куди спочатку перебралися ці двоє, цілком правдоподібно, що десь неподалік, можливо до Грабовця або Дрогомирчан, бо в подальшому один з синів Василя Михайло згадується як дідич Грабовця, Дрогомирчан і Березова ДАКО. - Ф.782. - Оп.1. - Спр.430. - Арк. 20-21.. Також опосередковано про це свідчать шлюбні зв'язки. Так, дружиною Василя була Анна з Кобилянських, а Михайлів брат Степан оженився на Анні Булат Грабовецькій. Обидві були з середовища дрібної галицької шляхти, але немісцевого березівського походження ЦДІАЛ. - Ф.165. - ОП.3. - Спр.290. - Арк. 1- 256.. Можливо, існував ще один син Івана Андрій, бо В. Грабовецький згадує про якихось Юрка і Андрія Томачів, солеторговців з Березова, які із 25 наймитами у 1718 році побували в Києві Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. - Т.4. - Івано-Франківськ, 1994. - С. 143.. Окрім того, Андрій Томич Березовський у 1714 р. підписаний як свідок при одній з угод.

Довгий час ті, хто переселилися та їх нащадки ще утримували у своїй власності дідичні земельні наділи в Березові, але вже в першій половині ХІХ ст. зв'язок між далекою родиною повністю обривається, а земля переходить до тих, що залишились на місці. Так, 1767 р. Олександр Томич, син Василя, віддає в трьохрічну оренду власну частину Вижнього Березова своєму рідному братові Михайлу за 118 злотих річних ДАКО. - Ф.782. - Оп.1. - Спр.430. - Арк. 15-17.. Але в подальшому, як видно з переписки Олександра у 1802 р. з своїм двоюрідним братом Федором Томичем, ця земля була вже або продана, або просто перейшла у власність місцевої шляхти, а зв'язки родичів, зважаючи на далекі відстані і різний майновий стан, ставали все слабшими Там само. - Арк. 43-44.. Кордон між Російською і Австро-Угорською імперіями ще більше ускладнив подальші контакти і вони десь у третьому поколінні, судячи з документів, зовсім припиняються.

Шляхи переселень шляхтичів-емігрантів досить заплутані. З Галичини Томичі Березовські перебираються з часом на територію тодішньої Київської губернії і осідають в різних повітах. Олександр, син Василя, через державну службу добивається, наприклад, значних статків, а згодом і його синів бачимо досить добре влаштованими. Сам Олександр в різний час згадується повіреним польського короля, підстаростою гродським київським, регентом пограничним брацлавським і, врешті, підсудком земським Махнівського повіту. Він у 1802 р. володів двома селами Рогізною і Білійовкою із 603 кріпаками в Сквирському повіті, а сам мешкав у селі Кашперівка Махнівського повіту. А в 1815 р. він заповідає своїм синам дідичні села Ташлик, Подол і Гончарівку в Черкаському повіті, а також по 8 тисяч злотих кожному. Серед синів Олександра: Йосиф був земським суддею Черкаського повіту, Кипріян - підкоморієм, а потім маршалком шляхетським Черкаського повіту, Антон - суддею Сквирського повіту, Ігнатій - суддею Черкаського повіту Там само. - Спр.430, Спр.433, Спр.371.. Пізніше нащадки цього відгалуження Томичів мешкали в недалекому від Ташлика селі Березняки, хоча Ташлик і далі знаходився в їх власності, а в кінці ХІХ ст. Кипріян Ігнатєвич і його племінник Йосиф Антонович перебралися жити до Києва Там само. - Спр.399. - Арк. 2-5.. Інші члени родини, яким не вдалось добитись значних статків і посад, жили як чиншова шляхта на землях великих землевласників. Більшість з них стали римо-католиками.

Гілка, що походить від Антона Томича, сина Василя, оселилася в слободі Нагірній Таращанського повіту. При цьому, можливо, це було одне з перших місць поселення Томичів на Центральній Україні, бо при проходженні процедури легітимації було подано свідчення, що Антонів батько Василь (представник першого покоління мігрантів), був похований саме в слободі Нагірній. Нащадки Григорія Томича і Марії Арсенич Березовської оселилися в селі Янківцях Житомирського повіту Там само. - Спр.371. - Арк. 3-22..

Повертаючись до представників родини, які залишились в Березові, нагадаємо, що в середині XVIII ст. це були чотири сини Івана Томича: Микола, Степан, Георгій (Юрій) і Михайло та два сини Самуеля Томича: Ілля і Іван Самойлюки. Томичам історично належала одна з центрально-східних частин Березова, звана Царинкою, і території на північ від неї. То ж більшість їх так і продовжували компактно мешкати на своїй землі, поступово, зі збільшенням у кожному поколінні кількості членів родини, ділячи її між собою на все менші шматки. Але були й винятки. Юрко Томич, оженившись на шляхтянці з Нижнього Березова Маріанні Арсенич, мабуть, перебрався жити на землю дружини і там заснував Нижньо-Березівську гілку Томичів. А інший син Івана Михайло, побравшись із Анною Негрич Березовською, очевидно, отримав жінчині землі в горішній частині Березова, де з часом, коли у середині ХІХ ст. Середній Березів виокремиться з Вижнього Березова, його нащадки сформують Вижньо-Березівську гілку. Решта родини Томичів становитимуть одну з головних і найчисельніших шляхетських гілок Середнього Березова.

Історію та генеалогію Томичів в Березові кінця XVIII - середини ХІХ ст. добре вдається прослідкувати завдяки збереженим легітимаційним документам. У 1780-их рр. вся родина успішно її пройшла. На той час це були шість сімей із 15 дорослими чоловіками ЦДІАЛ. - Ф.165. - Оп.3. - Спр.290. - Арк. 1-55.. У 1820 р. Томичі займали у Вижньому Березові 13 окремих господарств Там само. - Ф.20. - Оп.11. - Спр131. - Арк. 1 - 112., а в Нижньому Березові - 4 Там само. - Спр.132. - Арк. 1 - 40.. Через півстоліття у 1860-их рр. ця цифра подвоїлась. У Вижньому Березові це вже були 31 господарський номер, а в Нижньому Березові - 6 Там само. - Ф.146. - Оп.64. - Спр.7712 - Арк.17-20..

Загалом родовід Томичів Березовських починаючи від протопласта роду Томи Димидовича (вперше згаданий у 1608 р.) і до першої третини XIХ ст. нараховує сім поколінь. Виділяються кілька відгалужень: вижньо-березівське, середньо-березівське, нижньо-березівське та відгалуження, що у XVIIІ - XIХ ст. мешкало за межами родового гнізда. Генеалогія всіх цих гілок досить добре реконструюється завдяки збереженим даним. Окрім свого родового прізвиська одне з відгалужень також використовувало сімейне патронімічне прізвисько - Самойлюк.

ІV.14 Фіцичі Березовські

Фіцичі Березовські, згідно запису початку XVII ст., виводили свій рід від Шандра з Березова, одного із протопластів роду Березовських Там само. - Ф.5.- Оп.1. - Спр.282. - Арк.1079.. Фича з Березова, котрий був мабуть його правнуком, брав участь у поході волоського воєводи Богдана на Галичину у 1509-1510 р. і спочатку був оголошений зрадником, проте згодом виправданий королем і повернув собі свої маєтки MRP. - P. 4. Vol. 2. - S. 61.. У 1542 р. зустрічаємо вперше згадку про Івана Фіцича, очевидно сина Фичі. Тоді він зобов'язався виплатити 10 марок Іванові і Ільку Нергошовичам ЦДІАЛ. - Ф.6.- Оп.1. - Спр.19. - Арк.793.. Дещо пізніше в угодах та судових спорах починають з'являтися сини Івана. Під 1565 р. маємо запис про продаж Іваном Фіцичем та його дружиною Маргаретою і синами Степаном, Власином, Федьком, Васьком і Петром частки у Березові священнику Ячкові за 20 флоринів Там само. - Спр.51. - Арк.942 1/42.. У тому ж році Іван і Карп Нергошовичі квитували Степана Фіцича з приводу сплати 24 марок, під які батько Степана Іван колись заставив млин Там само. - Арк.942 1/30.. Тоді ж коломийські міщани Дорош і Мішко квитували Степана Фіцича з приводу сплати 20 марок за аренду соляної бані Там само. - Арк.942 1/31.. В той же час Степан Фіцич записав своїй дружині Оляфі 30 злотих і четверту частину своїх маєтків Там само. - Арк.942 1/28.. Загалом у 1550-1580-их рр. у галицьких земських актах маємо ще цілий ряд згадок про синів і онуків Івана. Так Власин Фіцич заставив Георгію Княгницькому свою частку на 60 прутів і луки в місцевості Петрятин і Криничка за тридцять злотих, подарував Федору Бодругу Березовському якусь свою частку в Нижньому Березові, а також разом з братом Петром відписав частку в Нижньому Березові Федору Яничовичу Березовському Там само. - Спр.52. - Арк.266, Спр.54. - Арк.245, Спр.55. - Арк.972, Спр.55. - Арк.971.. У 1571 р. Власин, Федько, Васько, Петро, Олекса і Ячко Фіцичі заставили соляну баню звану Юровська за 20 злотих Павлові Загвойському Там само. - Спр.56. - Арк.162.. Як бачимо тут з'являються вже представники наступного покоління - онуки Івана Фіцича Олекса і Ячко. Правда із документів годі довідатись їхні філіаційні звязки, проте за відстутності в подальшому згадок про Степана можемо припустити, що Олекса і Ячко були його синами, а сам Степан на 1571 р. можливо уже був покійним. Трохи пізніше знаходимо відомості про Федька сина Власина Фіцича, Федора сина Федька Фіцича та Тимка сина Петра Фіцича Там само. - Спр.58. - Арк.792, 1101, Ф.5.- Оп.1. - Спр.12. - Арк.697, Спр.14. - Арк.471, Спр.112. - Арк.1114.. Також з документів відомий Філішка або інакше Філ Фіцич, що фігурує в одному з записів як племінник Власима. У 1582 р. він відступив якусь частку біля річки Акри в Нижньому Березові Христофору Свірському. Тоді ж подарував ще одну частку біля річки Акри Тимофію Поповичу Березовському Там само. - Ф.6.- Оп.1. - Спр.57. - Арк.64, 402-403, 404, 513, Спр.58. - Арк.579.. В тому ж році згаданий також Іван Фіцич, ще один із онуків Івана Там само. - Спр.57. - Арк.68, 70..

В подальшому на зламі XVI і XVII ст. генеалогія Фіцичів погано піддається реконструкції, маємо справу лише з спорадичними згадками про окремих осіб. Ще пізніше, в першій третині XVII ст. в Нижньому Березові добре ідентифікуються декілька окремих сімейств Фіцичів.

Першим є сімейство, що сформувалося з нащадків Олексія Фіцича. Воно було представлене Андрієм і Іваном - його синами від першого шлюбу із Анною Березовською, та Лавром, Михайлом, ще одним Іваном і Григором, які були синами від другого шлюбу із Марухною Березовською. Також Олексій мав дочку Фенну, згодом заміжню за Богданом Іваном Березовським. З-поміж братів Андрій одружився на Марусі, дочці священника Федора Березовського, Лавро - на Фенні Грабовецькій, а Григорій став священником Там само. - Ф.5.- Оп.1. - Спр.30. - Арк.1155, 1523, Спр.32. - Арк.1072.. Дітьми котрогось із Іванів і онуками Олексія були брати Андрій і Федір та їх сестра, названа у 1690 р. Марією Андрійовою. Андрій і Федір наприкінці XVII ст. мешкали в Києві Там само. - Спр.277. - Арк.1250..

Друга сім'я представлена нащадками Федька Фіцича, чи то Федорового чи то Власинового сина. А саме, знаходимо регулярні згадки про Хому, Лавра, Федину, Андруся і Михайла Фіцичів синів Федька. З них Андрусь мав дочку Марусю, яка була заміжньою за Федором Димидовичем Березовським, а Михайло мав трьох дочок - Параску, заміжню за Денішом Сваричевським, Катерину - за Тимофієм Негричем і Васюту - за Матвієм Княгницьким Там само. - Спр.30. - Арк.1540, Спр.32. - Арк.1147, Спр.37. - Арк.348, Спр.140. - Арк.762.. У Лавра мабуть був син Андрій, котрий згаданий у 1665 р. як Лавров Там само. - Спр.159. - Арк.1035..

Представниками третьої родини були Михайло і Федір, сини Василя Фіцича, згадані всього одного разу у 1647 р. Там само. - Спр.140. - Арк.762. Невідомо, чи сином того самого Василя Фіцича був Микула, який кілька разів фігурує в різних договорах. У 1638 р. він відписав галицькому каштеляну Яну Белжецькому частку звану Лаз на Акришорі на Юровім Ділу, а у 1642 р. йому ж ще одну частку у Нижньому Березові Там само. - Спр.27. - Арк.384, Спр.30. - Арк.955.. Ще якусь частку він відступив коронному мечнику Станіславу Яблоновському Там само. - Спр.127. - Арк.1552, Спр.135. - Арк.1180.. Від цього Микули походить гілка Фіцичів Микульців.

Четвертим сімейством були нащадки Григора Фіцича, котрий фігурує в документах починаючи із 1610 р. Там само. - Спр.17. - Арк.1104, Спр.113. - Арк.774, Спр.118. - Арк.610, Спр.122. - Арк.255.. Його сини Іван, Лесь, Андрусь і Федь, народжені у шлюбі із Гафією Брошньовською в 1630-их рр. продали свої частки у Нижньому Березові за чималу суму і переселилися з родинного гнізда до Лядського, де двоє з них - Лесь і Андрусь осіли і мали численне потомство Там само. - Спр.24. - Арк.897, 910, Спр.25. - Арк.35, Спр.26. - Арк.971, Спр.35. - Арк.892, Спр.125. - Арк.1390, 1456, Спр.129. - Арк.946, Спр.130. - Арк.610, Спр.138. - Арк.1159, Ф.6. - Оп.1. - Спр.80. - Арк.868, Спр.87. - Арк.86 - 87.. З тих пір Фіцичі Березовські в Лядському регулярно фігурують на сторінках документів і їх родовід добре прослідковується до кінця XVIII ст. Лесь Фіцич відомий також як Смажич або Смахукович у шлюбі із Федорою Грабовецькою мав синів Федора, Миколу, Якоба чи інакше Яцка і Івана та дочок Марину, що вийшла заміж за Павла Угерницького, Анну, заміжню за Федором Березовським, Анастасію, заміжню за Прокопом Березовським, та, мабуть Федору заміжню за Степаном Березовським Там само. - Ф.5.- Оп.1. - Спр.27. - Арк.200, 202, 203, Спр.49. - Арк.644, 645, Спр.50. - Арк.224, Спр. 53. - Арк. 1089, Спр.60. - Арк.688, Спр.141. - Арк.1689, Спр.143. - Арк.1229, 1320, Спр.165. - Арк.612, Спр.166. - Арк.658, 737, 739, Спр.266. - Арк.139, 346, Ф.6. - Оп.1. - Спр.88. - Арк.644.. З них Федір, Яцко і Іван теж мали по декілька синів. Таким чином на кінець XVII ст. ця гілка разом з нащадками Андруся (у нього були сини Іван і Андрій) нараховувала вже близько дев'яти окремих сімей Там само. - Спр.58. - Арк.918, Спр.67. - Арк.789, Спр.68. - Арк.589, Спр.160. - Арк.226, Спр.167. - Арк.1190, Спр.174. - Арк.1390, Спр.181. - Арк.2024, Спр.183. - Арк.1573, Спр.186. - Арк.1853, Спр.187. - Арк.18, 34, Спр.190. - Арк.1845, 1851, 2212, Спр.192. - Арк.355, 356, Спр.204. - Арк.247 - 251.. Згодом їхнє прізвисько зазнало змін і звучало вже як Фіцик. В кінці XVIII ст. із цієї родини підтвердив своє шляхетське походження тільки Іван Фіцик, що був сином Івана, онуком Василя і правнуком Яцка Там само. - Ф. 165. - Оп. 3. - Спр. 297. - С. 1-18..

Інший син Григора Фіцича і Гафії Брошньовської Іван із Лядського перебрався в Старуню, оженившись на Анні дочці Романа Жучка Жураковського. З нею він мав синів Юрка, Луку та дочок Марину, Гасю і Анну. Проте Луку, Гасю і Анну забрали татари і вони з неволі так і не повернулися. Юрко ж мав єдину дочку Єву, котра на початку XVIII ст. вийшла заміж за Петра Димидовича Березовського Там само. - Ф.5.- Оп.1. - Спр.292. - Арк.475..

Ще один з синів Григора Федір теж не мешкав у Лядському, а переселився до Голині, де, очевидно, одружився на Галі Голинській. Він, як і його брат Лесь, відомий під прізвиськом Смажич Там само. - Спр.33. - Арк.174, 176, Спр.38. - Арк.1429, Спр.150. - Арк.198. .

У Березові ж починаючи з середини XVII і до початку XVIII ст. Фіцичі майже зникають зі сторінок давніх актів. Маємо якісь поодинокі згадки про Андруся Фіцича у 1665 р. Там само. - Спр.159. - Арк.1031-1032, 1244. та про Федора і Григора Фіцаків у 1669 р. Там само. - Спр.166. - Арк.667, 670.. Натомість кілька сімей, які вели своє походження від Фіцичів, отримують нові прізвиська і починають використовувати лише їх. Так нащадки Микули Фіцича звалися Микульцями. Із 1659 по 1678 р. зустрічаємо записи, де фігурує Олексій чи інакше Лесь Микулець син Микули. У 1659 р. він одружився на Катерині Голинській, дочці священника Григорія Голинського Там само. - Спр.175. - Арк.170-171.. У 1670 р. Лесь Микулов Березовський значиться серед інших шляхтичів з Березова у пописі шляхти Галицької землі Там само. - Спр.169. - Арк.1749-1752.. Можливо у нього був ще брат Федір Микулин і сестра, котра вийшла заміж за Лаврила Березовського. Обоє згадані у 1666 р. в одному із позовів Там само. - Спр.161. - Арк.936-937.. Під 1682 р. знаходимо одиноку згадку про Івана Микуловича, який підписаний свідком при одній із майнових угод шляхти Нижнього Березова Там само. - Спр.305. - Арк.1499-1500.. Починаючи із 1706 р. в документах регулярно починає фігурувати Якоб Микулець, син або онук Олексія. У 1735 р. він віддав у заставу сіножать звану «По кінець облазу» у Нижньому Березові, а також половину сіножаті званої «Припір» Іванові Білавичу Березовському Там само. - Спр.253. - Арк.129.. Пізніше у 1740-их рр. він продав одну із своїх часток у Нижньому Березові Степану Підлисецькому і відписав іншу пароху Нижнього Березова Іванові Стопчанському Там само. - Спр.253. - Арк.133, 1643.. У Якоба був ще один брат, про якого йдеться в угодах, але імені його ні разу не подано. Мабуть єдина дочка Якоба Микульця Анастасія вийшла заміж за Івана Геника Березовського Там само. - Спр.303. - Арк.509, 519, 705.. На середину XVIII ст. чоловіча лінія Микульців очевидно вигасла, бо в подальшому більше згадок про них немає.

Іншою гілкою Фіцичів Березовських, представники якої змінили прізвисько, були Дубенки або інакше Дубичі Березовські. Вперше це прізвисько зустрічаємо у 1662 р. Тоді Михайло, син Федя Дуба Березовського з Нижнього Березова, засвідчив у суді завдану рану голови Труфаном Березовським і його сином Гаврилом Там само. - Спр.153. - Арк.1121.. У 1670 р. він явився на попис шляхти Галицької землі і є записаним серед іншої шляхти Березова Там само. - Спр.169. - Арк.1749-1752.. Ще один раз Михайла Дубенка згадано у одній з протестацій Ольбрахта Гурського проти нижньо-березівських шляхтичів у 1678 р. Там само. - Спр.179. - Арк.816.. Представником наступного покоління був Іван Дубенко. Знаходимо його серед осіб, котрі уклали тестимоній шляхетства для Василя Фіцака Урбановича Березовського у 1720 р. Там само. - Спр.262. - Арк.2428.. Також Іван Дубенко у 1726 р. є серед шляхти Нижнього Березова позваної намісником Галицької землі Николаєм Соболевським за несплату контрибуції Там само. - Спр.225. - Арк.770.. У 1732 р. він разом із Василем Вовчелюком і Іваном Караб'яком Білавичем заборгували у єврея Янкеля Майоровича 300 злотих за чотирьох волів. Його дочка Олена була заміжньою за Степаном Фіцичем. У 1761 р. вона була вдовою і, залишившись із дочкою Февронією, провадила судовий процес із арендарем Бані Свірської Янкелем Майоровичем за той давній невідданий борг її батька Там само. - Спр.275. - Арк.2083, Спр.299. - Арк.501, 639, Спр.301. - Арк.95, 1408, Спр.302. - Арк.1487-1498, 1948, Спр.305. - Арк.878..

Ще одне відгалуження Фіцичів на початку XVIII ст. почало користуватися патронімічним прізвиськом Андруненко. Степан і Іван були синами Андрія і Анни Скільської і кілька разів виступають у судових справах. У лютому 1709 р. Степан Андруненко відписав свою частку в Хотимирі Федору, сину Григора Березовського Там само. - Спр.65. - Арк.950-951.. (Ця транзакція наштовхує на здогад чи не походили Андруненнки від Андрія Фіцича сина Федора, котрий у 1643 р. Там само. - Спр.31. - Арк.158-159. отримав чатку в Хотимирі від Димидовичів Березовських). Іван Андруненко виступав свідком при обопільному квитуванні Василя Дахненка Березовського і його братанича Петра з приводу посягань на маєтки один одного Там само. - Спр.217. - Арк.139.. У 1720, 1725 і 1726 рр. шляхтичів з Нижнього Березова позивав намісник Галицької землі Миколай Соболевський через несплату контрибуції в сумі 100 злотих. У перших двох позовах фігурує Іван Андруненко, а у останньому від 1726 р. обидва - Степан і Іван Там само. - Спр.224. - Арк.2292, Спр.225. - Арк.770.. Дружиною Степана була чи то Феся чи Маріанна із Абрамчуків Березовських. Подружжя мало чотирьох дочок: Оришку чи Терезу заміжню за Іваном Дубенком Березовським, Орфину заміжню за Антонієм Отвіновським, Маріанну заміжню за Станіславом Дембровським і Анну заміжню за Василем Вовчелюком Березовським. Між нащадками Степана Андруненка у 1776 р. тривав спір за спадок. Іван Отвіновський син Антонія і Орфини та Маріанна з Анною, що на той час уже овдовіли звинувачували Олену дочку Івана Дубенка і Оришки в тому, що та привласнила собі частку по Степану Андруненку, котра мала бути поділена в рахунок посагу між чотирма його дочками, а потім відписала згадану частку галицькому гродському субделегату Григорію Голинському Там само. - Спр.302. - Арк.1487-1498, 1948, Спр.305. - Арк.878..

Інша родина Фіцичів, котра мешкала у Нижньому Березові, у XVIII ст. користувалась одночасно двома прізвиськами, іменуючись Хламенками, Фіцичами Хламенками або просто Фіцичами. Вперше прізвисько Хлама з'являється в актах галицького гродського суду у 1696 р. Тоді Альбрехт Гурський скаржився на шляхту Нижнього Березова, в тому числі на Івана Хламу і його синів, що ті вирубують його ліс і випасають овець на його землі Там само. - Спр.194. - Арк.93.. Правда імен синів в документі не подано. Пізніше в 1706 р. вже вдова Альбрехта Гурського Барбара з Вольських позивала за завдання шкод і побиття слуг і мельника серед інших Березовських Павла Хламу, очевидно одного із синів згаданого Івана Хлами Там само. - Спр.202. - Арк.2419.. Представником наступного покоління був Іван Хламенко Фіцич, котрий фігурує в документах починаючи із 1716 р. У 1733 р. він скаржився у суді на орендаря і корчмара Нижнього Березова Янкеля за те, що той захопив частки Хламенка, а також забрав із дому Іванової сестри Маріанни багато всякого добра Там само. - Ф.6.- Оп.1. - Спр.95. - Арк.391.. У шлюбі із Параскевою чи то Терезою Сулятицькою у Івана було двоє дітей - син Василь і дочка Маріанна. Під 1749 р. маємо збережений в обляті шлюбний контракт дочки Маріанни і Антонія Славінського Там само. - Ф.5.- Оп.1. - Спр.298. - Арк.829-830.. Приблизно із цього ж часу Іванів син Василь активно починає провадити свої справи у судах, спочатку разом із батьком, а згодом сам. На 1755 р. Іван Фіцич Хламенко значиться уже покійним Там само. - Спр.265. - Арк.1649.. У 1760-их рр. Василь був учасником судового процесу із арендатором Янкелем Майоровичем з приводу заборгованих ще в 1732 р. Василем Вовчелюком, Іваном Дубенком та Іваном Караб'яком Березовськими 300 злотих Там само. - Спр.273. - Арк.3144, Спр.275. - Арк.2083, 2324-2325.. Четверо синів Василя Хламенка Фіцича і Анни з Кузичів Березовських - Якоб, Прокоп, Григір і Іван підтвердили свій шляхетський статус під час процедури легітимації в кінці XVIII ст. ЦДІАЛ. - Ф. 165. - Оп. 3. - Спр. 298. - С. 1-35..

Від Фіцичів Березовських виводили своє коріння Васкули Березовські, які у середині XVIII ст. стверджували, що вони є нащадками Васкула Фіцича Там само. - Спр.263. - Арк.924.

.

Як бачимо генеалогія цього великого і чисельного роду доволі фрагментарна та розпорошена між багатьма відгалуженнями, філіаційні зв'язки між яким встановити проблематично. Але хоча зібрати в єдину схему родовід Фіцичів Березовських не вдається, все ж наявність багатьох згадок про них дає змогу говорити про певну кількість поколінь серед згадуваних осіб. За нашими підрахунками починаючи від Шандра Березовського і до кінця XVIII ст. згадуються представники дванадцятьох поколінь цього роду Березовських, і це один з небегатьох випадків, коли можливо провести бодай умовну генеалогічну лінію від протопласта роду Березовських аж до кінця XVIII ст. Окрім свого основного родового прізвиська Фіцичі зважаючи на їх чисельність користувалися також багатьма іншими сімейними і особовими прізвиськами. Зокрема документи фіксують такі як Смажич, Олексійович, Лавров, Андруненко, Дуб - Дубенко, Хлама - Хламенко, Микулов - Микулець.

ВИСНОВКИ

Історія роду Березовських - лише один з фрагментів у мозаїці багаточисленних дрібношляхетських родів Галицької землі, котрий задає загальні вектори до розуміння цілісної картини історії і генеалогії дрібної шляхти усього краю. Події та обставини, які впливали на життя представників цієї родини у XV - XVIII ст. є загальними для всієї Галицької землі. Це і політичний та економічний стан держави, різні заворушення та війни, часті татарські набіги і як наслідок висока ймовірність потрапляння до татарської неволі, з якої мало хто повертався. Події, які охоплювали весь дрібношляхетський стан впродовж досліджуваного часу, теж мали багато спільних паралелей. Це і часті переїзди дрібної шляхти з одного місця мешкання в інше, що зазвичай були пов'язані із набуттям якоїсь нової власності внаслідок укладення шлюбів між представниками різних родів чи просто успадкування або купівлі, пізніше - осідання великої кількості шляхтичів на чиншу в магнатських маєтках. Разом із тим це і типова господарська та економічна активність дрібної шляхти в своїх родових гніздах, а також тривалі конфлікти між різними дрібношляхетськими сім'ями, які виступають своєрідним тлом цілої маси судових актів впродовж XVII-XVIII ст. Причини для звернень до земського чи гродського суду були доволі типовими для всієї дрібної шляхти Галицької землі, і в цьому історія одного роду в якійсь мірі відображає загальну картину різноманітної активності дрібної шляхти Прикарпаття у досліджуваний період.

1). В процесі праці з основними історичними джерелами (а це в першу чергу земські і гродські книги) нами було визначено та систематизовано основні труднощі, які постають перед дослідником при роботі з ними. Було підтверджено необхідність обережного підходу до інтерпретації даних з записів гродського і земського судів, оскільки там трапляється чимало помилок, упущень, перекручень, неспівпадінь тощо. Лише кропітка робота із всім обширом джерельної бази, зіставлення, порівняння та скрупульозний аналіз даних здатний убезпечити від помилкових висновків та суджень. Варто наголосити на великій кількості справ, які вела в гродському суді дрібна шляхта Галицької землі у ХVIII ст. Потрібно ще багато зусиль дослідників, щоб проаналізувати величезну кількість документів відкладену в актових книгах і, як результат, отримати більш-менш узагальнену картину шляхетського життя. З іншого боку проблематика генеалогічних реконструкцій є загальною для всіх родів дрібної шляхти Галицької землі. До прикладу, тоді як на початок - середину XVII ст. і впродовж XVIIІ ст. маємо в судових актах доволі багато генеалогічного матеріалу, то в другій половині XVII ст. спостерігається зменшення кількості справ, які стосуються дрібної шляхти, прізвиська в цей період в документах часто відсутні, а тому і детальна реконструкція генеалогії багатьох гілок дрібної шляхти в цей період є значно утрудненою. Накопичуючи знання та досвід в процесі досліджень окремих дрібношляхетських родів та вдосконалюючи методичні і методологічні підходи, торуємо шлях до грунтовних, цілісних і загальних студій з історії і генеалогії шляхти Галицької землі.

2). Нами також було проаналізовано типологію документальних згадок, які стосуються дрібної шляхти та виокремлено основні тенденції соціально-економічної взаємодії в середовищі дрібної шляхти виявлені в процесі даного дослідження. Підсумовуючи треба підкреслити, що основною, чи то провідною першопричиною домінуючої більшості судових справ дрібних шляхтичів у ХVIII ст. були майнові стосунки. Вони могли бути мирними або ж конфліктними, але так чи інакше стосувалися майна, а головно земельних часток. В зв'язку із зростанням чисельності дрібних шляхтичів у шляхетському осередку у кожному новому поколінні земельні частки поступово поділялися між спадкоємцями на все менші і менші клапті, що в загальному призводило до нестачі землі. Очевидно саме цей фактор був одним із вирішальних, які штовхали дрібну шляхту у XVII-XVIII ст. до міграцій в магнатські маєтки і осідання там на чиншу. Великий відсоток шляхти з Березова у XVIII ст. переселились на Поділля і Київщину, давши там початок численним новим відгалуженням Березовських. З другого боку правило рівного поділу кожної батьківської частки між синами призводило до того, що шляхетська сім'я на кінець XVIII ст. могла мати достатню кількість землі, але вона була розпорошена по багатьох клаптях в різних частинах шляхетського осередку. Як відомо з актового матеріалу заможний шляхтич міг володіти, а також тримати в заставі і орендувати в сумі до кількох десятків таких невеликих наділів. При цьому частки могли заставлятись одними особами іншим, а ті в свою чергу заставляли або ж передавали в оренду ті частки якимось третім особам і така застава чи оренда могла тривати десятками років, аж поки хтось із спадкоємців не спроможеться виплатити борг. Борги часто бачимо складовими частинами заповітів і шлюбних угод.

3). Якщо ж загально окреслити характер згадок про дрібну шляхту у судових справах, то треба сказати, що більша частина документів галицького гродського та земського судів, що стосуються дрібної шляхти - це справи про різноманітні конфлікти, які точилися в її середовищі. Йшлося як про майнові конфлікти з приводу невиплати боргів, шахрайства, захоплення земельних наділів, поділу спадку, так і про збройні напади, побиття, і грабунки тощо. Рівень агресії та насильства в середовищі дрібної шляхти був доволі високим, проте до смертельних випадків доходило рідко. При цьому, як бачимо з документів, у таких кофліктах не дуже шкодували й жінок, які зазвичай брали в них участь. Їм нерідко завдавали серйозних побоїв нарівні з чоловіками. Варто зауважити, що в деяких конфліктах сторони виступали одні проти одних цілими родовими кланами. Такі конфлікти могли з перервами тривати протягом життя двох-трьох поколінь і очевидно нерідко породжували кровну ворожнечу і постійні взаємні напади. Внаслідок конфліктів деякі родини були змушені емігрувати із своїх шляхетських осередків і селитися деінде. На другому місці знаходяться справи мирного майнового характеру, що укладалися за згодою сторін. У них, як правило, йдеться про оренду, заставу, продаж чи дарування земельних наділів, записи посагу, квитування однієї сторони іншою тощо. При цьому такі правочини дуже часто відбувалися в межах родини або родинного клану, нерідко одні і ті ж особи регулярно укладають між собою якісь угоди. Окремою групою тут виступають документи про оборудки між дрібною шляхтою і євреями, тодішніми орендарями панських маєтків і шинків. Дрібна шляхта досить часто позичала гроші у місцевих євреїв, лишаючи в заставу їм свої земельні наділи чи інше майно. Мусимо брати до уваги й той факт, що ці два види справ були тісно пов'язані між собою: конфлікти часто брали початок саме з якоїсь мирної угоди, якої в результаті котрась із сторін не дотримувалась.

4). Варто відзначити, що впродовж XV-ХVIII ст. дрібна шляхта зберігала доволі традиційний спосіб життя, який мало змінився впродовж століть. Наприклад, ті ж Березовські, з покоління в покоління володіли своїми земельними наділами та обробляли їх, вирощували худобу; тільки найзаможніші мали по декілька підданих або ж слуг. Крім цього вони до кінця XVIII ст. продовжували виварювати сіль у себе в родинному осередку і возити її на продаж до Києва та інших міст. Це було для них одним з основних промислів та джерел доходу поряд із розведенням великої рогатої худоби. В той же час дрібні шляхтичі у своїй масі ставали все менш заможними. Виділялося хіба декілька сімей, що володіли дещо більшими статками, а більшість провадила свої оборудки в межах кількох сотень, а часто і кількох десятків польських злотих. Контакти із іншими шляхетськими осередками були досить міцними, часто при укладанні шлюбів бачимо дружин із інших дрібношляхетських родів, таких як Дрогомирецькі, Голинські, Гошовські, Грабовецькі, Скількські, Сулятицькі тощо. Водночас дрібна шляхта залишалася до кін. XVIII ст. доволі мобільною. Свідчення цього - згадки в документах про далекі поїздки і переселення на Поділля, Правобережжя, а часом в Угорське королівство, при цьому переселенці десятками років могли підтримувати контакт зі своїми родичами, які залишилися в родовому осередку, частина з них з часом поверталася назад до батьківського дому. Зрештою не треба забувати, що дрібна шляхта час від часу виконувала функцію державного рицарства, беручи участь у посполитих рушеннях і війнах, а попри те у інших заворушеннях і наскоках. Як випливає з джерельних даних, вона не гребувала й наймом на збройну службу до заможніших шляхтичів і магнатів. Впродовж ХVII - ХVIII ст. бачимо цю шляхту досить добре озброєну, зазвичай не лише холодною, а й вогнепальною зброєю, що дозволяло їй не лише захищати себе, а й вести конфлікти, та інколи й опришкувати. Окремою цікавою темою для подальших студій може бути духовний, метафізичний світогляд дрібної шляхти, про який можемо здогадуватись, щоправда, лише з опосередкованих даних, таких як у згадуваному випадку про ексгумацію і спалення покійника. Назагал мусимо сказати, що сухі, формалізовані, часто однотипні юридичні формулювання актових документів дають вкрай мало деталей для розуміння внутрішнього світу та причин певної поведінки дрібного шляхтича.

5). В результаті проведеного дослідження ми отримали змогу реконструювати генеалогію Березовських з XV - по кінець XVIII ст., а в окремих випадках до сер. XIX ст. та виявити їх походження, прослідкувати процес розростання роду та розділення його на численні відгалуження, вивчити особливості використання прізвиськ, які служать одним із основних критеріїв ідентифікації окремих осіб, простежити традиції шлюбу і вибору шлюбних партнерів. На жаль наявний джерельний матеріал не дозволяє реконструювати цілісну генеалогію всього роду. Лише деякі з гілок вдається вивести від котрогось з трьох відомих засновників роду і простежити їх родовід протягом чотирьох століть, історія інших відгалужень губиться на початку XVII чи то в кін. XVI ст. і відшукати генеалогічний зв'язок з попередніми поколіннями не вдається. Певна частина сімейств і осіб, що були носіями особових або патронімічних прізвиськ, фігурують в документах дуже коротко і зникають так само раптово як і з'явилися, не залишаючи вказівок ні про своє походження, ні про подальших нащадків. В підсумку внаслідок браку інформації генеалогія Березовських виглядає не як єдине родовідне дерево, а швидше як сукупність окремих фрагментів, пов'язати які між собою часто немає змоги, або про пов'язання яких можна лише здогадуватись з опосередкованих даних. Для того, щоб витримати дисертаційний формат у цій роботі нами було сконцентровано увагу на відтворенні генеалогічних зв'язків для представників різних поколінь основних і найбільших гілок цього роду. Як бачимо із отриманих даних, частина родових відгалужень повністю емігрувала з родинного осередку, ще частина вигасла до кінця XVIII ст. не залишивши нащадків по чоловічій лінії, а деяким вдалось за кілька століть так розродитись, що наприкінці XVIII ст. вони становили більшу частину населення чотирьох сіл. Березовські не займали якихсь значних урядів, не будували карколомних кар'єр і не володіли великими статками. Проте історія різних відгалужень цього роду відображає загальні тенденції дрібношляхетського життя в досліджуваний період. Хтось переселявся в інший шляхетський осередок чи перебирався на Правобережжя і пов'язував своє життя вже з зовсім іншими обставинами, комусь внаслідок вигідного шлюбу чи вдалих оборудок вдалось добитися трохи значніших статків і якихось найнижчих земських урядів, частина шляхтичів при цьому змінила своє віросповідання на католицьке і з часом їх нащадки стали почуватися вже цілком «польськими» шляхтичами, тоді як більшість все ж залишалася на місці в родовому осередку і провадила століттями усталений спосіб життя, будучи вірною східному обряду та міцно тримаючись за свою землю і свої шляхетські права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

Центральний державний історичний архів України, м. Львів.

Фонд 5. (Галицький гродський суд), Опис 1., Спр. 7. Чистові книги вписів угод 1591-1592 рр., 978 Арк.

Спр. 12. Чистові книги вписів угод 1600-1606 рр., 706 Арк.

Спр. 13. Чистові книги вписів угод 1607-1609 рр., 808 Арк.

Спр. 14. Чистові книги вписів угод 1610-1612 рр., 588 Арк.

Спр. 15. Чистові книги вписів угод 1613-1614 рр., 662 Арк.

Спр. 16. Чистові книги вписів угод 1617-1620 рр., 670 Арк.

Спр. 17. Чистові книги вписів угод 1621-1623 рр., 840 Арк.

Спр. 18. Чистові книги вписів угод 1624-1625 рр., 702 Арк.

Спр. 19. Чистові книги вписів угод 1626-1627 рр., 726 Арк.

Спр. 20. Чистові книги вписів угод 1628-1629 рр., 876 Арк.

Спр. 21. Чистові книги вписів угод 1630-1631 рр., 776 Арк.

Спр. 22. Чистові книги вписів угод 1631-1632 рр., 664 Арк.

Спр. 23. Чистові книги вписів угод 1633 р., 794 Арк.

Спр. 24. Чистові книги вписів угод 1634 р., 526 Арк.

Спр. 25. Чистові книги вписів угод 1635-1636 рр., 714 Арк.

Спр. 26. Чистові книги вписів угод 1636-1637 рр., 650 Арк.

Спр. 27. Чистові книги вписів угод 1638-1639 рр., 758 Арк.

Спр. 28. Чистові книги вписів угод 1639-1640 рр., 830 Арк.

Спр. 29. Чистові книги вписів угод 1641 р., 614 Арк.

Спр. 30. Чистові книги вписів угод 1642 р., 928 Арк.

Спр. 31. Чистові книги вписів угод 1643 р., 622 Арк.

Спр. 32. Чистові книги вписів угод 1644 р., 762 Арк.

Спр. 33. Чистові книги вписів угод 1645 р., 544 Арк.

Спр. 34. Чистові книги вписів угод 1646 р., 462 Арк.

Спр. 35. Чистові книги вписів угод 1647р., 472 Арк.

Спр. 36. Чистові книги вписів угод 1648р., 532 Арк.

Спр. 37. Чистові книги вписів угод 1649-1650 рр., 734 Арк.

Спр. 38. Чистові книги вписів угод 1651 р., 728 Арк.

Спр. 39. Чистові книги вписів угод 1652-1653 рр., 696 Арк.

Спр. 40. Чистові книги вписів угод 1654-1655 рр., 840 Арк.

Спр. 41. Чистові книги вписів угод 1656-1657 рр., 640 Арк.

Спр. 42. Чистові книги вписів угод 1658-1659 рр., 864 Арк.

Спр. 43. Чистові книги вписів угод 1660р., 852 Арк.

Спр. 44. Чистові книги вписів угод 1661-1662 рр., 814 Арк.

Спр. 45. Чистові книги вписів угод 1663р., 508 Арк.

Спр. 46. Чистові книги вписів угод 1664р., 708 Арк.

Спр. 47. Чистові книги вписів угод 1665р., 610 Арк.

Спр. 48. Чистові книги вписів угод 1666р., 588 Арк.

Спр. 49. Чистові книги вписів угод 1667р., 490 Арк.

Спр. 50. Чистові книги вписів угод 1668р., 680 Арк.

Спр. 51. Чистові книги вписів угод 1669р., 722 Арк.

Спр. 52. Чистові книги вписів угод 1670р., 714 Арк.

Спр. 53. Чистові книги вписів угод 1671р., 622 Арк.

Спр. 54. Чистові книги вписів угод 1673-1674 рр., 710 Арк.

Спр. 55. Чистові книги вписів угод 1675-1676 рр., 612 Арк.

Спр. 56. Чистові книги вписів угод 1677-1678 рр., 552 Арк.