Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

До 10-ї річниці жовтневої революції була видана колективна праця провідних російських економістів та фахівців Центроспілки з красномовною назвою «Споживча кооперація за 10 років радянської влади. Ювілейний збірник» [41]. Численні статистичні дані щодо господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу, наведені в цій праці, можуть і сьогодні слугувати предметом аналізу дослідників. Крім цього, науковий інтерес містять статті провідних кооператорів Центроспілки Л.М. Хінчука, І.Г. Любимова, А. Швецова, А. Фішгендлера, С. Агеєва, А.В. Меркулова та ін. Зрозуміло, що завдання авторів полягало у висвітленні лише досягнень споживчої кооперації, писати про недоліки її господарської діяльності, проблеми взаємовідносин із державними структурами, втручання з боку правлячої партії, директивне залучення до виконання більшовицьких планів було заборонено керівництвом країни. Та й самі автори, займаючи керівні посади в системі споживчої кооперації СРСР, навряд чи наважалися б на подібний крок.

Певний інтерес мають окремі праці російських економістів, зокрема, С.Г. Струміліна, [42], які прямо чи опосередковано робили аналіз розвитку споживчої кооперації та її торговельної діяльності в умовах непу. Особлива увага при цьому надавалася вивченню таких факторів впливу на торговельні операції кооперації, як ємність селянського ринку, торгове районування, фінансовий стан торговельних підприємств, кон'юнктура споживчого ринку, взаємозалежність грошового обігу та товарообороту, планування тощо.

Зберігають до сьогодні своє пізнавальне значення праці українських економістів, присвячені дослідженню ролі торгівлі в умовах непу. Особливо ця робота активізувалася після торговельного перепису в УСРР, що відбувся в березні 1923 р. За його підсумками в 1924 р. була видана збірка статей [43]. Один із авторів збірки - Л.Г. Шанін, маючи матеріали цього перепису, апелював до основних питань торговельної політики. Перепис дав підставу й одночасно поштовх для початку дослідження тих процесів, які відбувалися у кооперативній, приватній та державній торгівлі. Проте стаття носила виключно публіцистичний характер. До того ж для неї була характерна відсутність повних даних про стан та показники щодо всіх форм торгівлі.

Активну участь у розробці проблем відновлення ринкових відносин в Україні брав професор Ф.І. Свищов. Його праця «Регулювання товарообігу» [44] цікава конкретною характеристикою торговельної мережі, висновками щодо тенденцій її розвитку, розкриттям засобів державного регулювання торгівлі. У доробку Ф.І. Свищова є й розвідки, які висвітлюють проблеми покращення торговельного обслуговування населення організаціями споживчої кооперації [45].

У колі праць із проблем нової економічної політики виокремлюється група робіт науково-популярного плану. Вона представлена брошурами А.О. Золотарьова [46], які передусім були розраховані на масового читача і в примітивній формі пояснювали заходи правлячої партії у галузі торгівлі. Ці публікації можуть бути цікавими для сучасних істориків лише з точки зору досвіду ідеологічного впливу на маси.

Протягом 1920-х рр. російські та українські економісти і практичні працівники кооперації А.І. Мікоян, А.І. Швецов, М.П. Карнаухов та ін. [47-49] вивчали питання податкової, кредитної та цінової політики, які мали безпосереднє відношення до розвитку всіх видів торгівлі.

Проблему товарного голоду та його вплив на господарську діяльність кооперації і шляхи вирішення цієї проблеми досліджував В.М. Конко [50].

Значна кількість наукових студій була присвячена вирішенню проблеми забезпечення споживчих потреб членів робітничо-міської кооперації. Серед них варто назвати праці М. Агуфа, М. Балабанова та П.М. Кожаного, І.П. Петрякова [51-54].

Великою заслугою одного з дослідників історії робітничої кооперації М. Балабанова було те, що в умовах радянської дійсності появу робітничої кооперації він пов'язував з товарно-грошовими відносинами і розвитком ринкових законів. «Від цього володаря - ринку нікому не сховатися і не звернути ні в яке «натуральне» господарство, він втягує у свій вир кожне господарство, всіх примушуючи з собою рахуватися, і найсильніше того, хто економічно нестійкий і матеріально незабезпечений» [52, с. 5]. На жаль, радянське керівництво вважало основною функцією робітничої кооперації розподільчу діяльність, звідси витікала посилена увага держави до торговельної практики робітничих кооперативів.

Роль торговельної діяльності споживчої кооперації на селі та її особливості аналізувалася у брошурах фахівців - економістів, торговельних працівників, кооператорів, інструкторів-господарників С. Базикіна, Я. Перетця, А. Гречка [ 55-57].

У досліджуваний період з'явилися публікації В.Г. Лебединського та Г. Кренкіна, де розглядався правовий аспект господарської діяльності кооперативів [58-59].

Певним внеском у дослідження проблеми зовнішньоторговельних відносин споживчої кооперації, у тому числі України, у роки непу стали розвідки Е. Вар'яша, Ю.М. Кабалкіна, М. Шрага [60-62]. Це були переважно брошури та статті, написані працівниками кооперації та економістами на основі статистичних збірників та звітів. Зазначимо, що регламентуючий вплив держави на міжнародні торговельні зв'язки споживчої кооперації авторами подавався як необхідний захід з боку влади.

У відомих союзних, республіканських та місцевих журналах у 20-ті рр. з'явилася велика кількість статей, які мали пряме або опосередковане відношення до з'ясування проблеми торгівлі, включаючи споживчу кооперацію. Слід зазначити, що такого спалаху інтересу до питань організації товарообігу у періодиці вже не спостерігалося в наступні етапи існування радянської держави. Ряд брошур та статей у періодичних виданнях того часу було присвячено питанню вдосконалення торговельної діяльності споживчої кооперації, її раціоналізації, поліпшенню якості товарів та обслуговування пайовиків. Серед них варто виділити статті С. Строгова, О.А. Єрманського, І.І. Черкашенікова [63-65].

Торговельну діяльність споживчої кооперації у контексті боротьби з приватною торгівлею у 1920-ті рр. розглядали А.М. Поволоцький, В. Сараб'янов, П.І. Коломойцев [66-68]. На думку цих дослідників, лише усуспільнена торгівля мала існувати в соціалістичному суспільстві, приватній торгівлі там не мало бути місця. Безперечно, такий висновок базувався швидше на політичному, а не на економічному підґрунті.

Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації у зв'язку з розпочатою індустріалізацією з'ясували Т.С. Охотніков та А.І. Коняєв [69-70], акцентувавши увагу на необхідності максимального витіснення зі споживчого ринку приватної торгівлі та посилення її планових засад.

Окрему групу становлять невеликі за обсягом праці провідних фахівців і практиків споживчої кооперації І. Калініна та С.П. Дніпровського [71-72], які мали суто професійну спрямованість і призначені для працівників кооперативних організацій та пайовиків. Розраховані на широке читацьке коло, вони не містили глибокого аналізу господарської діяльності споживчої кооперації, а ставили за мету вироблення певних рекомендацій і вказівок щодо вдосконалення господарської діяльності споживчих товариств, зокрема відкриття кооперативних магазинів, налагодження їх роботи та інших питань.

Суттєве місце серед публікацій того часу займають праці, присвячені питанням підготовки кадрів торговельної справи різної кваліфікації. У періодичних кооперативних виданнях знаходимо ряд матеріалів різноманітного рівня (короткий звіт про роботу курсів, технікумів, інститутів, нотатки та оглядові статті про характер кооперативної освіти тощо), присвячені питанню підготовки кадрів. Серед таких публікацій виокремлюються статті М. Токаревського [73] та Л. Зимона [74].

Без сумніву, певним внеском до історіографії кооперативного руху в умовах непу стали праці представників української діаспори. Серед відомих теоретиків і практиків кооперації, яких доля закинула на чужину, були С.В. Бородаєвський та Б.М. Мартос. Перший із них у 1925 р. видав у Празі підручник «Історія кооперації» [75]. С.В. Бородаєвскький детально не розкривав питання про результати господарювання споживчої кооперації в роки непу, бо на той час для цього не було необхідних даних. Проте ряд його ідей перегукувався з кооперативними ідеями відомих теоретиків кооперації, які працювали тоді в радянській Росії. Ідеться про переробку сільськогосподарської сировини, передусім хліба. О.В. Чаянов пропонував більшовикам створювати так звані агрокомбінати та агроміста, а С.В. Бородаєвський підкреслював необхідність залучення споживчих спілок до спорудження елеваторів та організації збуту хлібосировини за кордон [76, с. 358].

Для сучасних дослідників кооперативного руху зберігають науковий інтерес праці українського економіста, теоретика і практика кооперації Б.М. Мартоса. Особливе місце у його доробку займає фундаментальна монографія «Теорія кооперації», яка кілька разів перевидавалася (1923 р. - Подєбради, 1925 р. - Прага, 1947 р. - Регенсбург-Берхтесгаден: Український технічно-господарський інститут) [77]. Зазначимо, що Б.М. Мартос був одним з ініціаторів відкриття в 1922 р. Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). На підставі захисту названої праці він отримав звання професора академії. Сьогодні ми маємо змогу ознайомитися з викладом положень цієї праці на сторінках одного з кооперативних видань [78].

На нашу думку, праця Б.М. Мартоса була альтернативою тій практиці, яку прагнули здійснити більшовики, - зробити споживчу кооперацію інструментом виконання державних директив у контексті вирішення продовольчих проблем. Дослідження вченого містить ряд положень, які явно ігнорувались більшовиками, що, у свою чергу, призвело до порушення ними кооперативних принципів. Передусім ідеться про соціальні й економічні основи кооперації. Ніби сьогодні написані слова про те, що «кооперативний рух поширюється серед незаможних верств суспільства; завдання кооперації - об'єднувати якраз тих, хто не має значних капіталів, більш того, хто терпить од визиску з боку власників капіталу» [78, с.14]. Спостерігаючи за спробою більшовизації споживчої кооперації України, Б.М. Мартос мав усі підстави для того, щоб укотре наголосити: дотримання кооперативних принципів та традицій є необхідною підставою для розвитку кооперативного руху [78, с.24]. Зрозуміло, що партійно-державне керівництво УСРР не бажало рахуватися з кооперативними ідеями та діловими пропозиціями вченого, адже передусім для більшовиків він був одним із активних учасників національних змагань 1917-1920 рр., міністром фінансів в уряді С.В. Петлюри. На жаль, усе позитивне надбання української діаспори в розвитку кооперативного руху з політичних міркувань залишалося поза увагою більшовиків.

Отже, перший етап історіографії досліджуваної проблеми - це 20-ті рр. ХХ ст., коли про кооперативний рух писали переважно державні та партійно-державні діячі, економісти, теоретики кооперативного руху, фахівці-практики, статистики, журналісти і публіцисти. Лише окремі роботи з питання розвитку споживчої кооперації в період непу були підготовлені професійними істориками. На нашу думку, саме ця обставина суттєво вплинула на зміст і форму викладу матеріалу. Студії з проблем кооперативного руху в умовах непу - це передусім публікації відповідної пропагандистської спрямованості, де питання господарювання споживчої кооперації викладалися не просто популярно, а політологічно і з класових позицій, у контексті вихваляння ленінського кооперативного плану та політики більшовиків щодо його виконання. Відтак, на першому етапі історії вивчення господарської діяльності споживчої кооперації більша частина авторів, передусім партійні та державні діячі, намагалися в умовах непу пристосувати кооперацію до радянської влади, порушуючи при цьому основні організаційні принципи та загальні основи кооперативного життя. Більше того, серед питань, накреслених ними, на перше місце висувалося одержавлення кооперативних структур та їх пропагандистська спрямованість.

Водночас глибокий аналіз процесу відновлення ринкових відносин, обґрунтування соціальної ролі споживчої кооперації в умовах конкуренції на ринку був відсутній. Зрозуміло, що дослідженням впливу ринкових відносин на господарську діяльність кооперативних організацій займалися не достатньо. Пріоритетне значення надавалося висвітленню питань організації техніки торгівлі, осмисленню необхідності витіснення споживчою кооперацією приватного торговця. Поза увагою дослідників, залишалася розробка таких важливих складових ринкової економіки, як насичення внутрішнього ринку товарами, діяльність банків, організація системи кредитування, фінансово-економічна безпека кооперативних організацій.

Оскільки авторами переважної кількості праць, присвячених споживчій кооперації, були кооператори, то в їхньому доробку значне місце посідають питання створення й поширення кооперативної мережі, її господарські показники. Для більшості робіт кооператорів-практиків, що вийшли друком у 1920-ті рр., притаманна слабка джерельна база, перенасиченість цифровими даними, брак наукового аналізу досягнень та недоліків торговельної діяльності споживчої кооперації.

Характеризуючи у цілому праці 1920-х рр., які стосувались проблеми налагодження та діяльності торговельної галузі споживчої кооперації в умовах непу, відзначимо, що здебільшого вони носили популярно-пропагандистський характер, не будучи у повному сенсі науковими дослідженнями. Переважно це статистико-економічні огляди, показані в історичному плані. Головним їх недоліком було те, що автори глибоко не вникали в теоретичні аспекти місця та ролі споживчої кооперації в ринковій економіці, не робили наукових прогнозів на майбутнє. Проте саме із публікацій 1920-х рр. почався процес накопичення фактичного та статистичного матеріалу з досліджуваної проблеми, були закладені основи наукових знань, спираючись на які радянські вчені надалі розширювали і поглиблювали розробку проблеми ролі та значення торговельних операцій споживчої кооперації щодо забезпечення потреб населення в період непу.

Другий етап у дослідженні господарської діяльності споживчої кооперації України в умовах непу - 30-ті - середина 50-х років. Початок його позначений зміцненням тоталітарної системи, розгулом сталінських репресій. Це негативно вплинуло на стан історичної науки: посилився ідеологічний тиск, утвердилася марксистсько-сталінська методологія. Проблеми нової економічної політики в ці роки практично не досліджувалися. Далося взнаки те, що неп було згорнуто, а саму ідею ринкової економіки відкинуто сталінським режимом. Масова колективізація сільського господарства й індустріалізація призвели до різкого зменшення студій з історії споживчої кооперації. Різко скоротилася чисельність наукових розробок, присвячених аналізу досвіду торговельної галузі споживчої кооперації в боротьбі за ринок у 1920-ті рр. До цього періоду належать репресії

30-х років, які розпочалися проти вчених і практиків кооперативної справи, котрі обстоювали перспективи ринкової економіки, - О.В. Чаянова, М.Д. Кондратьєва і їх послідовників в Україні О.К. Філіповського [79] та І.П. Короткова [80] та ін.

З виданням «Історії ВКП (б). Короткий курс» (1938 р.) історію як науку було знищено, а історики перетворилися на прислужників системи, коментаторів творів класиків марксизму. Тоді з бібліотек регіонів відкликалися до центру праці, які висвітлювали місце кооперації в ринкових умовах, а кооперативний рух розглядався як шлях переходу до соціально-економічних революційних перетворень на селі. Історія народного господарства УРСР за роки радянської влади тлумачилася як результат мудрої політики сталінського керівництва [81-83].

У книзі Є.В. Громико [84] та статті Г. Неймана [85], опублікованих на початку 1930-х рр., ішлося лише про «значні успіхи» в організації і розгортанні товарообігу у кінці першої п'ятирічки. Вважаємо за необхідне підкреслити, що безумовною заслугою авторів даного періоду було те, що вони вказували не лише на необхідність становлення усуспільненої торгівлі в ході її економічного змагання з приватною, але й намагалися відзначити як негативні, так і позитивні моменти в діяльності приватного капіталу.

Ідеологічна боротьба, що розгорнулася в партії у зв'язку з вирішенням проблем соціалістичного будівництва у другій половині 1920-х рр., зокрема і встановленням перспектив споживчої кооперації, знайшла своє відображення в ряді праць, які вийшли на початку 30-х рр. [86-87].

Заслуговують на увагу сучасного дослідника кооперації матеріали, надруковані у 1930 р. в журналі «Кооперативне будівництво», присвячені 10-річчю від дня заснування Вукопспілки. Серед інших певну цінність має стаття М. Попова, яка містить історико-економічний аналіз господарської діяльності споживчої кооперації протягом десятиріччя (1920-1930 рр.) [88]. Однак усі досягнення торговельної галузі кооперативних організацій споживчої кооперації УСРР розглядалися у контексті виконання більшовицьких планів. При цьому основна увага надавалася розгляду питань техніки торговельної справи.

Праця В.В. Медвєдєва [89] ніби-то узагальнювала дослідження істориків 20-х - початку 30-х рр. щодо вивчення ленінського кооперативного плану та його реалізації. Автор підкреслював, що для робітничого класу кооперація відігравала допоміжну роль, а для селянства розвиток кооперативів був покликаний докорінно змінити умови виробництва, збуту та споживання. Без сумніву, праці, що вийшли на межі 20-30-х рр. ХХ ст., свідчать: до початку 1930-х рр. відбулося повне одержавлення споживчої кооперації, вона стала слухняним виконавцем партійно-урядових директив.

Із середини 30-х рр. до кінця 40-х рр. публікація праць про споживчу кооперацію майже повністю припинилася. Причиною тому було однобічне тлумачення ленінських ідей про кооперацію. До того ж багато вчених, які серйозно займалися економічними питаннями, не могли відкрито виступати у друці з ідеями, які йшли врозріз із державною політикою жорсткої централізації економіки. Після виходу на початку 1935 р. двох номерів журналу «Кооперативне будівництво» він припинив своє існування.

Лише в 1947 р. у зв'язку з підготовкою до чергового ювілею радянської влади вийшов збірник статей «Радянська торгівля за 30 років» (1947 р.), у якому автори розглядали розвиток торгівлі в країні з точки зору боротьби з «постійними підступами приватного капіталу», містилися безпідставні твердження, що державна і кооперативна торгівлі вже на початку свого формування показали перевагу перед приватною торгівлею і що усуспільнена торгівля швидше доводила товари від виробника до споживача, а це не відповідало дійсності, особливо в перші роки непу [90].

Необхідність відродження післявоєнної економіки та залучення коштів пайовиків до вирішення цієї проблеми викликали потребу у продовженні вивчення досвіду господарювання споживчої кооперації. Певним набутком у цьому плані є книга російського економіста Я.А. Кістанова «Споживча кооперація СРСР. (Історичний нарис)» [91], що вийшла на початку 1950-х рр. Для сучасних дослідників важливим є те, що автор названої праці, залучивши цифрові дані союзних статистичних відомств та звіти Центросоюзу, окреслив основні напрями господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу. Він зробив спробу показати роль споживчої кооперації у задоволенні потреб населення на товари і продукти у 1920-ті рр. у зв'язку з індустріалізацією та зростанням міського населення. Зробивши цілком слушний висновок про те, що споживча кооперація стала частиною соціалістичної системи господарства, центральною ланкою товарообороту між містом і селом, Я.А. Кістанов обійшов питання про одержавлення системи, що було звичним явищем для досліджень того періоду. До того ж в аналізованій праці лише фрагментарно йшлося про споживчу кооперацію УСРР та її торговельну галузь у 1920-ті рр.

Протягом 1930-х - першої половини 1950-х рр. в еміграції плеяда талановитих російських та українських громадських діячів та дослідників кооперативного руху продовжувала відстежувати, наскільки це дозволяли дані, досвід діяльності кооперації УСРР в умовах непу. Проте їх студії не були знані в Україні, бо підлягали суворій забороні на друк.

У 1940 р. у Канаді побачила світ соціально-економічна розвідка М. Сціборського «Україна в цифрах (статистична студія території, населення й народного господарства)» [92]. Автор зауважував про одержавлення більшовиками торговельної галузі споживчої кооперації. Відтак статистичні дані державних установ 1920-х рр. «ніяким чином не можуть схарактеризувати дійсного стану й можливостей українського народного господарства в торговельному обороті», - писав він [92, с. 37].

Певний матеріал щодо розвитку кооперації за доби непу містить «Енциклопедія українознавства» [93], яка вийшла за кордоном у кінці 1940-х рр. і передрук якої був зроблений в Україні в середині 90-х рр. Автори присвяченого кооперативному рухові матеріалу І. Витанович, В. Голубничий та інші не заперечували того факту, що під час непу, навіть «в умовах більшовицької окупації», споживча кооперація швидко розвивалася. Цікавою є думка, що «у багатьох відношеннях кооперація в умовах непу не відрізнялася від старої кооперації (виборні органи, добровільне членство, конкуренція на вільному ринку, підприємницька ініціатива), водночас вона була знаряддям в руках комуністичної партії та держави». Допомогу споживчій кооперації з боку радянської влади дослідники пояснювали суто прагматичними розрахунками: «Особливо кооперацію підтримувала держава, коли йшлося про конкуренцію з непманами в місті й куркулями на селі. Тому кооперація діставала кредити, замовлення чи постачання від державної промисловості на вигідніших умовах, ніж непмани й куркулі; держава також допомагала субсидіями тримати ціни кооперативної торгівлі на нижчому рівні, ніж у приватника» [93, с. 1126]. Разом з тим, зробивши цілком правильний висновок про одержавлення споживчої кооперації та підтримку радянською владою монопольного становища кооперації на споживчому ринку, автори статті з «Енциклопедії українознавства» не звернули увагу на той факт, що з середини 1920-х рр. споживча кооперація стала фінансовоспроможною. Відтак фінансово-кредитна підтримка влади кооперативним організаціям у перші роки непу була повернена державі сповна під час індустріалізації.

Знаним дослідником кооперативного руху України серед тих, хто проживав у Канаді, був А. Качор. Він розглядав розвиток кооперації в контексті економічних змін [94]. Автор не заперечував того, що за часів непу споживча кооперація «зуміла охопити своєю сіткою майже всю територію України». Проте більшовики навмисно ліквідували потенціал системи в 1930-ті рр. Підкреслювалося, що фінансовий потенціал всеукраїнських кооперативних банків та частину кооперативного майна держава незаконно присвоїла [94, с. 17]. А. Качор детально не висвітлював розвиток торговельної галузі споживчої кооперації, проте відзначав, що вона багато втратила в результаті високих націнок (100 % і навіть більше) на товари промисловості, які їм доводилось закупляти для селян. Зважаючи на це, вчений наголошував, що в торговельній системі радянської держави «криється теж джерело коштів», звідки вона черпала гроші на індустріалізацію та розбудову воєнного комплексу [94, с. 94].

Відомим аналітиком радянської економіки у цей час був російський економіст-емігрант О.Д. Билимович. У 1936 р. у Бєлграді вийшла його книга «Марксизм (виклад і практика)», у якій він різко критикував діяльність більшовиків у галузі економіки [95]. У 1954 р. ця книга витримала друге видання в Сан-Франциско. Ще більш критичною до економічних експериментів радянської влади була двохтомна фундаментальна праця О.Д. Билимовича «Ера п'ятирічних планів у господарстві СРСР» [96]. Ідея вченого про «змішані господарські системи» виявилась надзвичайно продуктивною для світової і пострадянської економічної теорії. До цього часу зберігає актуальність його теза про те, що в змішаній господарській системі залишається місце і для різних видів кооперації.

Серед наукових розробок указаного етапу з проблем економічного розвитку України 1920-ті рр., авторами яких були закордонні автори, варто назвати ґрунтовну монографію А. Манінг Кларенс «Україна у двадцятому столітті», опубліковану в Нью-Йорку на початку 1950-х рр. [97]. Праця вийшла ще за життя Й. Сталіна і містила критику його економічної політики. У книзі наголошувалося на тому, що з приходом до влади цього партійного вождя демократичні елементи в економіці різко обмежилися, посилився вплив центру, розпочалась, згідно з «московською моделлю», стандартизація всіх сфер життя. Відтак негативного впливу зазнали всі українські «інституції», включаючи кооперативи [97, c. 88-89]. Разом з тим глибокого аналізу споживчої кооперації в умовах ринку в дослідженні зроблено не було.

Таким чином, література 30-х - першої половини 50-х рр. кількісно і якісно значно поступається літературі попереднього періоду. Майже не було видань, котрі розглядали б питання розвитку ринкової економіки та торгівлі нашої республіки у 1920-х рр. По суті зовсім не вивчалася практика господарювання споживчої кооперації в умовах нової економічної політики, а якщо й згадувалася окремими дослідниками, то замовчувалося її значення як стимулятора розвитку селянського господарства. Жодного нового аспекту господарської діяльності кооперації, на жаль, не було виявлено та розглянуто. Крім цього, для праць цього періоду, в основу яких були покладені догматичні ідеї «Короткого курсу історії ВКП/б/, характерна вузька джерельна база і відсутність прогностичних міркувань щодо майбутнього споживчої кооперації.

Третій етап дослідження досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації України припадає на другу половину 50-х-80-ті роки. Це був час, коли критика культу особи Й. Сталіна позитивно вплинула на якість наукових праць, дозволила залучити в історіографічний обіг значні масиви фактичного матеріалу, статистичні та архівні дані, зробити відповідні узагальнення і певний аналіз. Хоча в цей період відбулося поліпшення умов роботи істориків, однак значних зрушень в історичній науці протягом 1950-х рр. не відбулося, оскільки гуманітарні дослідження тільки починали оживати після тривалого «змертвління». І навіть протягом 1980-х рр. глибокого студіювання всього комплексу питань господарської практики споживчої кооперації України в роки непу не було зроблено. Водночас історіографія непу та місця в ньому споживчої кооперації поповнилася низкою нових наукових розвідок, які сьогодні потребують не огульної критики, а глибокого аналізу.

Дослідженням проблем непу з середини 1950-х рр. глибоко займалася Е.Б. Гєнкіна. Їй належить монографія «Перехід радянської держави до нової економічної політики (1921-1922)» [98]. Авторка цієї ґрунтовної праці різку зміну економічної політики більшовиків аналізувала, зрозуміло, з позицій марксистсько-ленінської методології, звернувши особливу увагу на рішення Х з'їзду РКП(б). Відтак питання щодо визначення місця споживчої кооперації в ринкових умовах перших років непу пояснювала з класових позицій, а саме з необхідності витіснення приватного торговця. У своєму науковому доробку переважну увагу дослідниця надавала ленінській теоретичній спадщині про роль кооперації в побудові соціалізму [99]. Вона глибоко вивчала розвиток поглядів В.І. Леніна на роль торгівлі в радянській економіці, заходи партійних та державних органів щодо зміцнення державного та кооперативного торгового апарату. Розглядаючи процес переходу від товарообміну до торгівлі, Е.Б. Гєнкіна стверджувала, що помилковість ідеї товарообміну стала зрозумілою більшовикам лише восени 1921 р. [99, с. 67]. На нашу думку, це не зовсім відповідає дійсності, адже вже в середині літа 1921 р. уряд дозволяв робітничим кооперативам здійснювати як безготівкові, так і товарно-грошові розрахунки.

Тільки з другої половини 50-х рр. ХХ ст. історики та економісти знову повернулися до вивчення та узагальнення досвіду кооперативного господарювання в умовах непу. Однак подібні дослідження, серед них і праці М.В. Гамаюнова [100], висвітлювали діяльність кооперації в роки непу в контексті реалізації ленінського кооперативного плану. Без сумніву, що обов'язковою умовою успішної господарської діяльності кооперації, на їх думку, мало бути керівництво з боку партії.

У цілому література другої половини 50-х рр. поклала початок глибокому науковому дослідженню проблеми партійного керівництва кооперацією в період відродження народного господарства в 1920-ті рр. і відрізнялася від довоєнної використанням більш широкої джерельної бази. Проте ці праці мали ряд серйозних недоліків, бо в їх основу були покладені марксистко-ленінські догматичні положення щодо монополії держави на внутрішню і зовнішню торгівлю.

Протягом 60-х - на початку 80-х рр. ХХ ст. вийшла велика група досліджень радянських учених, присвячених аналізу ленінського кооперативного плану і його здійсненню. Автори розглядали розвиток поглядів В.І. Леніна на роль кооперативної торгівлі в радянському суспільстві, визначення ним природи кооперації в період непу. Вони наголошували на тому, що в умовах непу кооперація була найбільш зручною формою розвитку відносин міста та села, що соціалістичний характер кооперації, про який писав В.І. Ленін, базувався на глибокому знанні дійсності і витікав з її соціально-класової природи [101-103].

Значну групу студій цього часового відрізка присвячено висвітленню ролі В.І. Леніна в розробці і реалізації нової економічної політики, формуванню вчення про необхідність використання торгівлі, грошей, кредитної системи для економічної змички між містом і селом. У виокремлений нами період вийшли перші праці М.В. Селунської з проблем історіографії ленінського кооперативного плану [104].

Серед великої кількості монографій загального характеру про перехід радянської країни до непу, написаних протягом 60-80-х рр., виділяються дослідження Ю.О. Полякова, написані самостійно або у співавторстві [105-106]. Статистичні та архівні матеріали дали можливість авторам зробити глибокі соціально-економічні про стан сільського господарства та визначити причини переходу до непу.

Радянська історична наука продовжувала вивчати кооперативний рух у роки непу як об'єкт керівництва з боку правлячої партії. Свідченням цього є монографія І.Г. Булатова, що вийшла на початку 1960-х рр. [107], у якій автор намагався показати роль кооперації у боротьбі з приватним капіталом та зміцненні зв'язків робітничого класу з селянством. Тобто основним завданням дослідника було висвітлення керівної ролі правлячої партії щодо розвитку кооперативного руху. Дана праця, обмежена марксистсько-ленінськими положеннями щодо ролі торгівлі в радянській економіці, не змогла дати нових висновків щодо місця споживчої кооперації в ринкових умовах непу.

Ряд праць з історії робітничого класу, що вийшли протягом 1960-х рр., лише фрагментарно окреслювали роль кооперативних організацій у забезпеченні робітників товарами і продуктами харчування. Однак цінність указаних досліджень полягає в тому, що вони намагались висвітлити роль кооперації у налагодженні міжреспубліканських зв'язків у перші роки непу, коли населення України відчувало брак промислових товарів [108].

Радянська історична та економічна наука почала вивчати розвиток міського і сільського ринків, зміцнення союзу міста і села шляхом кооперативної торгівлі [109-110]. Проте автори розглядали ці питання в контексті державної політики обмеження приватного капіталу в промисловості та торгівлі.

Значний інтерес для з'ясування історії споживчої кооперації в роки непу, безперечно, має праця Л.Ф. Морозова «Від кооперації буржуазної до кооперації соціалістичної» [111]. Учений зосередив увагу на природі кооперації в роки непу. Він підкреслював, що споживча кооперація першою серед різних видів кооперації визнала керівну роль партії і стала опорою радянської влади у боротьбі з приватним капіталом. У цілому погоджуючись із висновком автора про ставку більшовиків на споживчу кооперацію в боротьбі з приватним капіталом, зазначимо, що визнання керівної ролі партії швидше свідчило про спробу кооператорів зберегти систему, ніж про свідому згоду отримати диктат зверху. Механізм партійного впливу у споживчій кооперації Л.Ф. Морозов розкрив в одній зі своїх статей [112]. Він прийшов до висновку, що загальна лінія в розвитку форм і методів партійного керівництва кооперацією характеризувалася посиленням авангардної ролі комуністів у кооперації, хоча у той час дослідник, безперечно, не ставив перед собою завдання розкрити механізм партійно-державного підкорення громадської самодіяльної організації. Для сучасного історика ця стаття може стати предметом глибокого критичного аналізу методів одержавлення системи споживчої кооперації.

Заслуговують на увагу праці, авторами яких були провідні працівники споживчої кооперації. Серед них варто назвати наукову розробку російського дослідника кооперації Г.Я. Бланка [113], у якій автор розрив не лише теоретичні засади споживчої кооперації, але й подав історичний екскурс у роки непу. Певною віхою в осмисленні історії споживчої кооперації Росії та СРСР стала монографія досвідченого працівника кооперативної системи С.П. Дніпровського [114]. Праця містить значний архівний матеріал, включаючи спогади колишніх кооператорів. Для сучасних учених цікавими можуть бути спогади про роботу керівників Центроспілки, які безпосередньо ухвалювали рішення щодо господарської діяльності споживчої кооперації в умовах непу. Однак, біографічних довідок та спогадів про керівний склад Вукопспілки у 1920-ті рр. у даній монографії практично немає.

У 1960-х рр. були опубліковані спільні праці науковців та провідних працівників Укоопспілки, присвячені історії споживчої кооперації України [115-116]. Це були спроби на основі архівних матеріалів показати процес розвитку споживчої кооперації України від створення перших споживчих товариств до середини 1960-х рр. Заслуговують на увагу таблиці та цифрові дані щодо торговельної діяльності кооперативних організацій у 20-ті рр. ХХ ст. Однак глибокого аналізу статистичних даних немає, що веде до зниження наукової цінності вказаних праць. Слабким місцем є те, що історичний аспект споживчої кооперації в роки непу надто поверховий. Оскільки дослідження проводили переважно економісти, зазначені монографії більше нагадують економічний аналіз досвіду господарювання споживчої кооперації в 1920-ті рр. До того ж у структурі матеріалу відсутня системність, що призводить до окремих повторів, порушення логіки викладу. У цілому це швидше не історико-економічні праці, а статистико-економічні огляди.

У другій половині 1960-х рр. були проведені дослідження історії споживчої кооперації окремих регіонів України [117], що сприяло більшому залученню до наукового обігу нових фактів, регіональних статистичних та архівних даних і виявленню особливостей господарської діяльності кооперативних організацій на місцях у роки непу.

Протягом 70-80-ті рр. ХХ ст. з'явилися узагальнюючі праці, де були зазначені основні віхи розвитку товарообігу в роки непу, однак і надалі підкреслювалась необхідність твердої класової політики уряду щодо його регулювання. «Історія народного господарства Української РСР», видана на початку 1980-х рр., цікава тим, що містить значний фактичний матеріал із питань функціонування окремих галузей економіки в період непу [118]. Однак у ній перебільшена увага до проблем планування економіки, зокрема, торговельної діяльності кооперативних організацій.

Здебільшого для досліджень цього періоду, як і в попередні роки, були характерні ідеологічні кліше, передусім твердження про зміцнення ролі партії й держави в керівництві торгівлею у цілому та споживчою кооперацією зосібна. Досвід господарювання кооперативних організацій в умовах ринку подавали в ракурсі досягнень більшовицької партії. Таких недоліків не позбавлені дослідження Л.Е. Файна О.С. Меркулової, В.І. Хоріна, А.П. Климова, Г.Н. Альтшуль, О.А. Пиріг [119-124]. Водночас зазначимо, що в ряді праць названих авторів була зроблена спроба висвітлити нові аспекти історії споживчої кооперації в 1920-ті рр. Так, Л.Е. Файн чи не вперше в історичній науці показав взаємозв'язок такої політичної події, як створення Союзу РСР, і кооперативного будівництва в окремих регіонах [125].

Праця Є. Каневського та Л. Марголіна «Біля витоків радянської торгівлі» [126], не зважаючи на ідеологічну заданість, містила цікавий фактичний, у тому числі архівний, матеріал щодо організації внутрішньої, зокрема ярмаркової, та зовнішньої торгівлі, діяльності відомих діячів кооперації.

Спробою узагальнити теоретичну і практичну роботу партії щодо керівництва кооперацією стала колективна монографія «Партія і кооперація» [127], у якій ряд розділів присвячено політиці партії в кооперативному русі в період непу. Автори досліджували завдання кооперації в зв'язку з переходом до непу, роль кооперативного руху у перетворенні дрібнотоварного виробництва, діяльність партії щодо завоювання кооперативних центрів на сторону радянської влади. Проте споживчій кооперації Україні в монографії відведено зовсім мало місця.

Відомим дослідником непу, розвитку торгівлі та кооперації в зазначений період був В.П. Дмитренко. Висвітленню торговельної політики держави на початку непу присвячена його монографія «Торговельна політика радянської держави після переходу до непу. 1921-1924 рр.» [128]. По суті, це була перша спроба дослідження торговельної політики держави на початку нової економічної політики. Вона певною мірою відбивала загальний стан історичної науки у 1970-ті роки, засадничою основою якої був марксизм-ленінізм. З низкою положень праці погодитися не можливо. Так, не відповідає історичним реаліям твердження про те, що радянський уряд спочатку не ставив завданням негайно ліквідувати весь приватний ринок [128, с. 25]. На нашу думку, правляча партія й уряд розуміли ту загрозу існуючій владі, яку становив приватний ринок, однак знищити його миттєво радянська влада просто не могла.

В.П. Дмитренко не міг аргументовано довести, що саме перетворення товарообміну на торгівлю та бурхливий розвиток приватної торгівлі влітку 1921 р. підштовхнули В.І. Леніна до визнання ролі споживчої кооперації в налагодженні товарообміну між містом і селом. Надто переоцінював автор роль більшовиків у відродженні торгівлі в роки непу. Разом з тим, сучасному дослідникові ця праця В.П. Дмитренка, по-перше, цікава наведеними в ній статистичними даними про стан торгівлі, по-друге, дає можливість простежити еволюцію поглядів ученого на проблеми торгівлі періоду непу.

Серед праць 1970-х рр., присвячених вивченню непу, виокремлюються статті Ю. Кунаха. В одній з них автор схарактеризував заходи урядових структур щодо більшовизації споживчої кооперації на початку непу [129]. На жаль, він вважав таку політику партійних і державних органів закономірною і необхідною, хоча це було незаконне порушення демократичних принципів кооперації. Інша стаття цього ученого стосувалася розвитку кооперативного руху на Україні [130]. Заслугою дослідника було те, що він зробив спробу проаналізувати організаційні зміни в системі споживчої кооперації у роки непу. Проте Ю. Кунах зосередився лише на організаційному боці справи, не торкаючись проблем господарської діяльності кооперації.

Питання про налагодження кооператорами міжреспубліканської торгівлі в перші роки непу досліджував П.Х. Білий, залучивши до наукового обігу матеріали ряду архівів УСРР та СРСР [ 131].

З середини 80-х рр. ХХ ст. в історичних студіях розпочався пошук шляхів виходу з економічної та політичної кризи, в якій опинилася радянська система, що й спонукало до вивчення досвіду минулого, зокрема періоду непу. У цьому контексті видається цікавою праця Г.А. Гетьмана, де запропоновано аналіз досвіду господарювання споживчої кооперації в роки непу та визначення шляхів удосконалення її роботи в кінці ХХ ст. [132].

Позитивним моментом другої половини 80-х рр. можна вважати те, що тоді розгорнулась дискусія між вченими щодо часу розробки В.І. Леніним ідеї продподатку. Полемічного характеру наукові статті, які стосувалися проблем кооперативного руху у 1920-ті рр., з'явилися на сторінках періодичних видань [133-135].

Протягом 70-80-х рр. історики продовжували досліджувати досвід обмеження і витіснення державною торгівлею та кооперацією приватної торгівлі зі споживчого ринку в роки непу [136].

Зупинимося на розробках економістів з питання торговельної діяльності споживчої кооперації України. Ролі споживчої кооперації у забезпеченні населення промисловими товарами у 1921-1925 рр. присвячено статтю М.В. Меліхової [137]. Проте автор залишила поза увагою місце споживчої кооперації в системі ринкових відносин непу.

Л.П. Горкіна вивчала питання налагодження товарообороту в Україні в роки непу, певне місце вона відводила споживчій кооперації, зокрема налагодженню міжреспубліканських зв'язків кооперативів [138]. Проте дослідниця обстоювала планові засади в організації господарства в умовах непу, звідси її висновок про необхідність державного регулювання торгівлі.

Для сучасного вченого цікавим видається екскурс в роки непу, представлений у праці економіста В.В. Апопія [139], присвячений осмисленню місця споживчої кооперації України в системі агропромислового комплексу, адже ідея відродження переробно-харчової галузі кооперації нині заслуговує на увагу.

У 80-х роках з'явилася ґрунтовна монографія П.І. Миненка «Кадри споживчої кооперації» [140], у якій було зроблено спробу в історичному аспекті розглянути, з одного боку, резерви підвищення ефективності формування і руху кооперативних кадрів, а з другого - показати шляхи використання цих резервів.

Окрему групу дослідників української кооперації складають історики діаспори і зарубіжні автори. Відомим аналітиком радянської економіки періоду непу і місця в ній споживчої кооперації був російський економіст-емігрант О.Д. Билимович (уродженець Житомира). Його праця «Кооперація в Росії до, під час і після більшовиків» [141], що вийшла в 1955 р. У Німеччині, присвячена аналізу кооперативного руху від зародження в ХІХ до середини ХХ ст. Ця книга, що є шедевром кооперативної думки російського та українського зарубіжжя, тривалий час не була відома дослідникам кооперації. У Російській Федерації цю унікальну працю перевидали у 2005 р. Автор намагався з'ясувати, яку кооперацію ми втратили у результаті господарювання більшовиків і чому це сталося. О.Д. Билимович вважав, що радянська влада в роки непу «зберегла видимість кооперації в споживчих товариствах, однак перетворила їх в організації, які не мали нічого спільного із справжньою кооперацією» [142]. Цією хибною кооперацією, яка повністю підпорядковувалась державі і партії, останні, на його думку, широко користувалися для своїх цілей. З огляду на нинішню економічну ситуацію, заслуговують на увагу думки вченого про перспективи споживчої кооперації.

Без сумніву, одним із найвидатніших знавців історії кооперативного руху серед дослідників діаспори вважається доктор І. Витанович. Його фундаментальна монографія «Історія українського кооперативного руху» (Нью-Йорк, 1964 р.), яка суттєво поповнила історіографічні матеріали про досвід господарювання споживчої кооперації в період непу, до цього часу залишається солідною джерельною базою [143]. Прикметно, що автор увів до наукового обігу нові, не відомі вітчизняним історикам джерела та факти, що були вивезені за кордон українською еміграцією. Це, у свою чергу, значно розширило наші знання про кооперативний рух в Україні.

Оцінюючи місце споживчої кооперації у контексті проголошеної більшовиками політики непу, вчений зазначав: «Державна торгівля не могла просякнути в гущу трудового населення й тільки кооперативна форма постачання чи збуту плодів його праці є найбільш придатною й доцільною». На кооперацію покладалось одне з головних завдань радянської влади - «організація внутрішньо-державного обміну та організація трудових процесів сільського господарства» [143, с. 278]. Цілком погоджуємося з висновком І. Витановича, що споживча кооперація в умовах конкурентної боротьби за лідерські позиції на ринку УСРР «почала не лише виявляти тенденцію бути фаховою як за своїм змістом, так і за своїми завданнями, - вона, разом з завоюванням важких економічних позицій, намагалася також зберегти свої ідейно-громадські якості й завдання» [143, с. 280].

Згадував про розвиток споживчої кооперації в 1920-ті рр. і В. Голубничий у праці «Три лекції про економіку України» [144], що вийшла в кінці 1960-х рр. Доки існував неп, зауважував автор, існувала вільна ринкова економіка. На ринках так чи інакше, підкреслював він, існувала рівновага, відповідно «не було у більшовиків надто багато можливостей для економічного визиску України». Це давало можливість навіть у жорсткій конкурентній боротьбі розвиватись споживчій кооперації [144, с. 11].

Інший важливий момент, на який звертає увагу дослідник, і який, на нашу думку, може стати предметом студіювання для сучасних науковців, це використання державою потенціалу кооперативних організацій України для експортних операцій. В. Голубний підкреслював, що в 1920-ті рр. відбулися радикальні зміни у напрямках та структурі зовнішньоекономічних зв'язків. По-перше, в силу не лише економічних, але й політичних факторів були втрачені позиції вітчизняної кооперації на європейському ринку. По-друге, внаслідок непродуманої політики більшовицького уряду різко зменшилася торгівля споживчої кооперації з традиційними торговельними партнерами - Польщею та прибалтійськими країнами. Аналізуючи причини зменшення обсягів сільськогосподарського експорту України в роки непу, автор називав дві основні причини: суттєвий приріст населення і зростання обсягів споживання продуктів сільського господарства селянством [144, с. 10]. Якщо перша причина не викликає заперечення, оскільки з початком індустріалізації та приїздом на новобудови громадян з усіх регіонів СРСР різко збільшилась чисельність населення республіки, то з другою погодитися не можемо. Вона, на нашу думку, є необґрунтованою.

Серед досліджень української еміграції 60-х рр. ХХ ст., у яких певною мірою висвітлені причини згортання непу, варто згадати праці Г. Костюка та З. Мельника. Студія Г. Костюка [145], хоч і присвячена внутріпартійній боротьбі другої половини 1920-30-х рр., проте допомагає краще зрозуміти взаємозалежність політичного курсу керманичів країни й економічного розвитку УСРР. Автор мав усі підстави свідчити, що сталінський централізм в економіці України призвів до «поступової трансформації неросійських республік в адміністративні і економічні провінції Росії». Відтак у цій «економічній уніфікації» не було простору для самостійної господарської діяльності кооперації [145, с. 3.]. Г. Костюк у даному разі не писав конкретно про посилення залежності споживчої кооперації УСРР від союзних відомств, однак це випливає з його дослідження.

Цікавим для сучасних науковців є дослідження З. Мельника «Формування радянського капіталу. Україна 1928/29-1932» [146]. На думку автора, до середини 20-х рр. витрати капіталу на промисловість України не перевищували витрати споживання. Однак протягом другої половини 20-х рр. неп «був трансформований у контрольовану з центра, соціалізовану економіку» [146, с. 9]. Водночас автор розробки не заперечував необхідності плановості радянської економіки, вважаючи її запорукою вдосконалення методів економічного керівництва. На жаль, дослідник не звернув увагу на залучення коштів споживчої кооперації, зокрема паїв членів товариств, до вирішення більшовицьких експериментів в економіці.

Автором книги «Комунізм і дилема національного визволення: національний комунізм в Радянській Україні 1918-1933» [147] був відомий американський учений Дж. Мейс. На думку автора, неп в Україні був запроваджений на декілька місяців пізніше, ніж у Росії. Пояснюється це політичними причинами, зокрема прагненням більшовиків зберегти і укріпити на Україні свою опору - комітети незаможних селян, які у той період не були ще підготовлені до відродження приватної власності і боротьби із заможними селянами. Хоча Дж. Мейс глибоко не висвітлював становище споживчої кооперації на селі в умовах непу, але його праця дає підстави для висновку: соціально-класовий фактор мав немалий вплив на кооперування селян. Оскільки «нижчі страти середняків» були залучені до роботи в комнезамах, це певною мірою заважало їм вступати до кооперативів [147, с. 65-66].

Історії України у цілому присвятив свою працю Н. Чировський [148]. Програма непу, на його думку, була частковою лібералізацією «воєнного комунізму», не засобом відступу, а швидше тимчасовим компромісом з дрібним виробником [148, с. 239]. Й. Сталін, підкреслював автор, боявся лібералізації економіки, вважаючи її загрозою для цілісності СРСР і російського домінування, затримкою у побудові комунізму. У дослідженні вчений не ставив завдання глибоко показати зміни в діяльності кооперації з початком індустріалізації, проте зазначав, що «планова ера» вже в 1926-1927 рр. мала негативний вплив на всі без виключення господарські структури української економіки [148, с. 241].

У 1988 р. у США за ініціативи українських емігрантів вийшов збірник мемуарів працівників іноземних фірм та організацій, які були свідками подій 1920-1930-х рр. в Україні, зокрема голодомору 1932-1933 рр. [149 ]. Ці документи підтверджують, що в 1928 р. Й. Сталін та його оточення, розпочавши революцію зверху, пішли на згортання непу. Ініційована більшовиками колективізація була не чим іншим, як втіленням ідеї Л. Троцького отримати капітал за рахунок села для проведення індустріалізації. Такий підхід держави був початком «безжалісної війни проти селян» [149, с. 17-18]. Відтак споживча кооперація в новій моделі господарювання кінця 1920-х рр. втратила своє традиційне поле для господарської діяльності

Підсумовуючи здобутки історіографічної науки з вивчення проблем непу та місця торговельної галузі споживчої кооперації на ринку товарів та послуг у цей час, варто зазначити, що вітчизняна історична наука від середини 50-х до кінця 80-х рр. ХХ ст. зробила помітний крок у з'ясуванні досліджуваних проблем. Це стало можливим завдяки залученню нової джерельної бази, розширенню кола питань та напрямків кооперативного руху. Однак хибність методологічних принципів, ідеологічна заангажованість призводила у переважній більшості випадків до викривлення об'єктивної картини непу.

У цілому в працях, опублікованих за період від середини 50-х до кінця 80-х рр. ХХ ст., було проведено аналіз господарської практики споживчої кооперації в умовах непу і зроблено певні узагальнення. Проте переважали дослідження партійного керівництва господарською, зокрема торговельною, діяльністю кооперативних організацій у 1920-ті рр. Висновки авторів здебільшого не були доведені до практичних рекомендацій з виходом на сучасність. Крім цього, спроба комплексного вивчення досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації України в період непу зроблена не була.