Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

Дрібнокрамничне кредитування на той час, з одного боку, являло собою певний вихід для робітників, а з другого ставило їх у певну боргову залежність. Та й сама робітнича кооперація була змушена чітко регламентувати та обмежувати свою торговельну роботу. Наприклад, Харківське споживче товариство проводило індивідуальне кредитування робітників предметами широкого вжитку. Розмір кредиту становив двомісячний оклад кожного робітника, але не більше 25 крб. Максимальний термін кредитування обмежувався 4 місяцями. Погашення кредиту відбувалося двічі на місяць шляхом вирахування із заробітної плати робітників на 1 і 15 число. Позитивним моментом у цій практиці можна вважати той факт, що відпуск товарів з магазинів Харківського споживчого товариства здійснювався за особистим вибором робітників [138].

Кредитування робітників у Полтаві розпочалося лише в лютому 1923 р, оскільки господарські органи не виділили для цієї мети своєчасно необхідних фондів. У першу чергу кредит був наданий робітникам союзу «Металіст», друкарів, текстильників, які були членами губробкоопу. Під кредит робітники отримали мануфактуру, взуття, паливо, тобто ті товари, які були вкрай потрібні у зимовий період [139]. Тоді ж розпочалося кредитування робітників Києва. Максимальний розмір кредиту кожного робітника із фондів державних, господарських органів та самої кооперації визначався на найближчі два тижні у розмірі 10-15 крб. Товари відпускались Київським Соробкоопом зі знижкою 10-15% [140, арк.28].

Таким чином, виходячи зі складного фінансового стану кооперативних організацій та намагаючись матеріально підтримати споживчу кооперацію, радянська влада протягом 1922 р. вжила ряд заходів щодо забезпечення її як грошовими, так і товарними кредитами. Робітничий кредит, як дрібнокрамничний, тобто до найближчої зарплати продуктами харчування, так і довготерміновий (кредит одягом, взуттям, дровами) на термін 3-4 і більше місяці, займав в оборотах деяких робітничих кооперативів 50-60 % до загальної суми товарообороту [141, с. 104]. Тож запровадження державою практики кредитування робітників носило класовий характер і заважало споживчій кооперації розгортати торговельну діяльність, виходячи з умов ринкової економіки.

Суттєву перешкоду в налагодженні товарообороту в Україні, зокрема у відродженні торговельної діяльності споживчої кооперації, становило собою стрімке знецінення грошей. У 1921 р., коли найгостріше відчувалися наслідки неврожаю, брак промислових товарів, а бюджет був дефіцитним, держава вдалась до емісії розрахункових знаків, і грошова маса різко зросла. Порівняння цін довоєнного періоду з цінами початку січня 1922 р. указує на їх підвищення в 273 тис. разів, тобто купівельна спроможність 1 млн. крб. відповідала 3 крб. 66,3 коп. зразка 1913 р., а на вересень 1922 р. ще зменшилася до 11,8 коп. [142].

Оздоровлення фінансів було визнане першочерговою справою тільки восени 1921 р. 10 жовтня ВЦВК РСФРР ухвалив декрет «Про заходи щодо впорядкування фінансового господарства» [143, с. 550]. Згідно з ним господарські органи зобов'язувалися вжити заходів до збільшення державних доходів і здійснення політики найсуворішої ощадливості у витраті коштів, щоб максимально скоротити емісію радзнаків. Дія декрету автоматично поширювалася на Україну, а 4 січня 1922 р. його текст був продубльований постановою ВУЦВК під цією ж назвою [144, с. 138]. Державний банк мав налагодити грошовий обіг, сприяти розвиткові народного господарства, оволодіти внутрішнім ринком і торговельним оборотом. Спочатку було здійснено спробу запровадити умовну грошову одиницю - довоєнний карбованець з переведенням у неї радзнаків. Майже рік (з листопада 1921 по листопад 1922 р.) розрахунки проводились у довоєнних карбованцях. Практика довела неефективність такої системи. Було висунуто завдання припинити знецінення грошових знаків і відновити забезпечення грошей золотом [4, с. 303-304].

Протягом 1922 р. тривала розробка засад грошової реформи. Зростання цін на продукти харчування, використання золота для закупівлі продовольства на зовнішньому ринку диктували необхідність якнайшвидшого вирішення питання врегулювання грошового обігу. 25 червня 1922 р. заступник голови Раднаркому РСФРР О. Риков підписав декрет про надання Держбанку права випуску банківських білетів - червінців. Перші радянські червінці були випущені в обіг наприкінці 1922 р. На чверть вони були забезпечені золотом, а на три чверті - короткотерміновими зобов'язаннями та високоліквідними товарами. Один червінець дорівнював 10 крб. золотом дореволюційного карбування. Було прийнято рішення про емісію грошових знаків зразка 1923 р. Один карбованець зразка 1923 р. дорівнював 100 крб. зразка 1922 р. У січні 1923 р. курс червінця на вільному ринку становив 4,36 дол. [145, с. 100].

Отже, розвиток ринкових відносин у перші роки непу спричинив грошову реформу 1922-1924 рр. Стан ринку, коливання ринкової кон'юнктури коригували її проведення. Разом з тим, стан грошового господарства впливав на розвиток ринку. Більшовикам удалося запровадити власну конвертовану валюту. Розпочата в 1922 р. грошова реформа досить позитивно позначилася на стабілізації економіки, розвитку ринку, сприяла відродженню торговельної діяльності споживчої кооперації України.

Відновлення торговельної діяльності споживчої кооперації в умовах становлення ринку проходило тоді, коли були порушені господарські зв'язки між містом і селом, між різними районами й окремими галузями народного господарства. Одним із першочергових завдань, яке довелося вирішувати кооперативним спілкам та товариствам, було питання поповнення товарних ресурсів. Основну масу товарів у 1921 р. споживча кооперація отримувала не від державної промисловості, а від Наркомпроду. Проте відновлення товарно-грошових відносин вивело кооперацію з-під опіки цієї установи і змусило проявляти господарську ініціативу щодо пошуку товарів.

З огляду на умови ринку, взаємозв'язки споживчої кооперації з державними органами мали базуватися на принципі комерційних договорів. Однак безпосередні зв'язки її з промисловістю були ще слабкі і, як зазначав дослідник кооперативного руху в 1920-ті рр. П. Височанський, «зав'язувались досить туго» [146, с. 47]. На початку непу підприємства державної промисловості, намагаючись якнайшвидше зміцнити своє господарське становище, не зовсім охоче йшли на встановлення ділових зв'язків з фінансовослабкою кооперацією. Вони нерідко розгортали власну торговельну мережу або надавали перевагу приватному торговцеві.

Зважаючи на цю обставину, держава почала проводити політику з тим, щоб забезпечити переважний збут продукції державної промисловості через споживчу кооперацію. Зауважимо, що згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» промислові підприємства були зобов'язані реалізовувати свою продукцію через кооперативну систему і лише при її відмові пропонувати товари іншим контрагентам, але на гірших, ніж для кооперації, умовах. Зокрема, в постанові зазначалося: «При проведенні товарообмінних та інших заготівельних операцій державні органи, у тому числі підприємства та трести, в першу чергу заключають договори з ВУКС, котра користується при ухваленні договорів максимальними перевагами перед іншими контрагентами. З пропозиціями заключити договори державні органи звертаються до ВУКС або на місцях до губспілок» [147, с. 860]. Без сумніву, це директивне рішення мало допомогти кооперативним організаціям терміново поповнити свої товарні фонди, без яких було неможливо відродити торговельні операції.

Однак цю урядову вказівку неоднозначно сприйняли керівники промислових підприємств. Створення трестів і переведення їх на госпрозрахунок логічно вимагало надання їм права самостійного вибору посередника в реалізації власних товарів. Договірні відносини з держпромисловістю мали для кооперації подекуди примусовий характер. Головною причиною, яка перешкоджала більш широкому розвитку торговельних операцій господарських органів зі споживчою кооперацією, було її безгрошів'я та низький рівень кредитної дисципліни. Не випадково окрвиконком Кременчуцького округу на Полтавщині у жовтні 1922 р. підкреслював, що «взаємовідносини державних органів з місцевою кооперацією неналагоджені, так як їй все ще не йдуть назустріч» [148, арк. 73].

Особливу тривогу керівництва республіки викликала ситуація з товарним забезпеченням робітничої кооперації, яка за браком необхідних товарів та продуктів не могли задовольняти потреби своїх членів. Це змушувало робітників користатися послугами приватного торговця. Зважаючи на це, КП/б/У підкреслювала, що за таких обставин «робітнича кооперація не лише загрожує зупинитися в своєму розвитку, але й бути витісненою приватним ринком» [149, арк. 91]. На цій же проблемі акцентувала увагу місцевих органів влади і VІ партійна конференція Полтавської губернії у січні 1922 р.: «Якщо ми намагаємося отримати практичну і політичну користь із товарообмінних операцій, то ми повинні впливати на кооперацію в тому сенсі, щоб вона здійснювала свої операції лише через свій кооперативний апарат і не робила б цього через приватний ринок» [150, с. 4].

Постанова Української економічної ради від 27 травня «Про матеріальне становище робітничого класу на Україні» зобов'язувала державні органи сприяти поповненню товарних ресурсів робітничої кооперації і не допускати перекачування фабрикатів у руки приватного торговця [151, с. 411-412].

У результаті директивних рішень керівникам республіки вдалося певним чином вплинути на забезпечення фондів робітничої кооперації промисловими товарами з боку державних органів. На початок січня 1923 р. дані щодо джерел товарних надходжень до робітничо-міських споживчих товариств УСРР були такі: від кооперативних центрів надходило 54,5 % товарів, державних господарських органів - 30,3 %

і приватних осіб та фірм - 15,2 % [152, арк. 91]. У свою чергу здійснене під впливом держави поповнення товарних ресурсів стало запорукою відродження торговельних операцій робітничих кооперативів. Саме цим можна пояснити той факт, що на кінець 1922 р. на робітничу кооперацію України припадало 40 % товарообороту Вукопспілки [153, арк. 71].

Жорстка політика більшовиків щодо реалізації продукції державної промисловості через кооперативні організації в умовах відродження товарно-грошових відносин забезпечила підтримку споживчій кооперації у вирішення проблеми товарних фондів. За підсумками 1922-1923 господарського року з 26 % промислової продукції, реалізованої на споживчому ринку, 16,5 % становила частка споживчої кооперації, більше ніж у двічі перевищуючи обсяги роботи з приватними торговцями, а на державну торгівлю припадало лише 2,3 % усієї маси товарів. У структурі збуту трестів, які працювали на широкий споживчий ринок, як-то Маслотрест, Шкіртрест, Фарфор-Фаянс-Скло, Тютюнтрест, Махортрест, Укрсільтрест, Укрдержспирт, чверть обсягів належала кооперації [154, с. 72-73].

Підтримка більшовиками споживчої кооперації щодо збільшення її товарних фондів за рахунок державних органів виявилася не лише у показниках робітничої кооперації УСРР. За сприяння держави змогла поповнити свої товарні фонди і Вукопспілка. Протягом 1922 р. ВУКС мала такі джерела постачання товарів: державні органи та заклади - 56,6 %, кооперативні організації - 39,3 % і приватні особи - 4,1 %. Тобто більше половини отриманих товарів припадало на державну промисловість. При цьому зауважимо, що у кредит було придбано 41,5 % товарів, за готівку - 23,1 %, шляхом товарообміну - 16,7 % і як комісійні - 18,7 %. У свою чергу, основним покупцями Вукопспілки були кооперативні організації, яким вона продала 78,8 % своїх товарних ресурсів, 9,2 % - державні органи і 12 % - приватний сектор торгівлі. Однак в умовах фінансової скрути місцевої кооперації Вукопспілка змогла продати їм за готівку лише 33 % товарів [155, арк. 70].

Особливістю поповнення товарних фондів місцевих кооперативних організацій було те, що вагоме місце у цьому посідала безпосередньо Вукопспілка. Проте залишався суттєвий вплив приватного ринку. Так, наприклад серед постачальників товарів Полтавської райспоживспілки протягом 1922 р. були: Вукопспілка - 24,7 %, інші кооперативні організації - 19,8 %, державні органи - 11,5 %, власні підсобні підприємства - 16 %, різні установи - 10 %, приватний сектор - 18 % [156, с. 42]. Обмеженістю товарних запасів пояснюється той факт, що кооперативні організації Миколаївській губернії у грудні 1922 р. на 75 % отримати товари від райспоживспілки, а інші 25% товарів - закупити на приватному ринку [157, арк. 77].

Усвідомлюючи обмеженість потенціалу державної промисловості у наданні необхідних товарів, керівництво республіки було змушене погодитись на деяку господарську свободу кооперативних організацій щодо поповнення ними товарних фондів за межами республіки. Джерелом поповнення товарних ресурсів споживчої кооперації слугував товарний фонд Центроспілки РСФРР та комісійні операції, пов'язані з його реалізацією на Україні. Більш фінансовоспроможні спілки та робітнича кооперативи з метою економії намагались здійснювати оптові закупівлі товарів. Зокрема, восени 1922 р. Уцеробкооп уклав угоду з Центроспілкою на закупівлю Полтавському губробкоопу 450 пудів рису та 50 ящиків шведських сірників, Харківському споживчому товариству - 250 пудів рису [158, с. 97]. Полтавська райспоживспілка у листопаді 1922 р. отримала від Центроспілки на комісійних умовах 5 вагонів солі, 300 пудів нафти і 150 пудів гасу. Тоді ж вона, продавши у Москві 11 вагонів борошна, за виручені кошти змогла закупити 900 пудів оселедців та 738 пудів гасу [159].

Самостійні операції щодо закупівлі товарів за межами УСРР для забезпечення робітників розгорнула Донецька губернська спілка - Союздонбасейн. Так, наприклад, у жовтні 1922 р. донецькі кооператори закупили оптом у Гомельської споживспілки 35 тис. пудів картоплі [160]. Однак розширенню торговельних операцій заважала неврегульованість взаємовідносин між кооперативними спілками. Зазначимо, що у випадку, коли йшлося про закупівельні операції великих розмірів, Вукопспілка намагалася зберегти свою монополію. Відтак на засіданні президії правління ВУКС від 13 грудня 1922 р. була опротестована закупівля Союздонбасейном у Центроспілки РСФРР 20 тис. пудів цукру, а отже ухвалено рішення про покриття Вукопспілці комісійного відсотка [161, арк. 2].

Позаяк коштів для розрахунків не вистачало, робітничі організації практикували закупівлю товарів один у одного на виплату. Наприклад, у жовтні 1922 р. Союздонбасейн уклав угоду з Сумським робкоопом, за якою останній мав продати донецьким кооператорам 1 тис. пудів гречаної крупи і 1 тис. пудів вівса за гроші у розстрочку [162, арк. 2].

Джерелом поповнення товарних ресурсів кооперативних організацій у період товарного дефіциту були ринки, регіональні і міжреспубліканські ярмарки. У січні 1923 р. у Харкові відкрився Хрещенський ярмарок. Напередодоні його відкриття правління Вукопспілки ухвалило основні положення участі в роботі ярмарку, згідно з якими кожна райспоживспілка і губробкооп перед відкриттям ярмарку мали представити для реклами зразки сільськогосподарської сировини [163, арк. 4].

Варто зауважити, що споживча кооперація, яка на той час дещо зміцніла, змогла розгорнути на ярмарку торговельну діяльність, закупляючи і продаючи товари. Вукопспілка, запаси якої були більшими порівняно з місцевими спілками, продала товарів на суму до 6 трильйонів крб., включаючи мануфактуру, тютюнові вироби, готовий одяг, трикотажні вироби, бакалію. Крім цього, ВУКС змогла продати вироби своїх промислових підприємств: мило, кондитерські вироби, шкіряні вироби і заробити на цьому до 1 трильйона крб. Продаж Вукопспілкою олії і пшеничного борошна дав ще 500 млрд. крб. За отримані гроші ВУКС здійснила на ярмарку закупівлі сировини, мануфактури та галантереї на 4 трильйони, відповідно бакалійних товарів - на 2 трильйони, посуду, скла, скоб'яних та залізних товарів, взуття - на 2 трильйони і шкіряної сировини - на 500 млрд. крб. [164]. В асортименті закуплених ВУКС товарів були: мануфактура - 48,8 %, бакалія - 19,5 %, сільгосппродукти - 14,0 %, залізні вироби - 9,2 %, галантерея - 5,0 %, шкіра та взуття - 3,5 %. Головними джерелами поповнення товарів стали: Центроспілка РСФРР, на яку припадало 53,0 % закупівель, трести - 33,5 %, державні органи - 6,9 %. Частка приватника у закупівлях Вукопспілки тоді становила лише 4,3 %. При цьому варто зазначити, що великі партії товарів ВУКС удалося закупити на ярмарку завдяки значним кредитам як у Держбанку, так і у Центроспілки та трестів. Зокрема, у кредит було придбано 76,9 % товарів і за готівку лише 23,1 % [165, с. 10-11].

Під час роботи Київської Контрактового ярмарку (лютий 1923 р.), де переважала оптова торгівля, Вукопспілка закупила згідно з угодами 40 вагонів товарів, у тому числі - 20 вагонів припадало на Центроспілку. Серед закуплених товарів ВУКС угода з Тютюнотрестом України становила 3 трильйони крб., Швейним синдикатом - 3 трильйони, Київторгом і сірниковою фабрикою «Вогник» - 1,5 трильйони, Чернігівською та Вінницькою райспоживспілками - 2 трильйони крб. У роботі ярмарку взяли участь і окремі споживспілки та великі кооперативи України. Так, Союздонбасейн закупив у Київторгу 1 700 ящиків махорки, а Київський Соробкооп у Київського райшкіртресту - шкіряної сировини на суму 3 трильйони крб., у Московського шовкоуправління - шовкових виробів на суму понад 2 трильйони крб., Московського Текстильсиндикату - текстильних виробів сумою понад 1 трильйон крб. і Ніжинською махорфабрикою на закупівлю махорки сумою 0,5 трильйонів крб. [165, с. 12-13].

Проте слід зауважити, що відкриття місцевих ярмарків в Україні контролювалося й обмежувалося державою. Так, згідно з постановою РНК УСРР від 22 серпня 1922 р. «Про торгівлю» відкриття ярмарків допускалося лише з дозволу місцевих органів влади, які визначали час їх роботи обов'язковими постановами [166, с. 583]. Звичайно, це обмежувало можливості споживчих товариств та їх спілок у придбанні ними товарів на місцях і відповідно доводилося звертатись по необхідні товари до Вукопспілки.

Щоб поповнити товарні фонди товарами, на який існував великий попит пайовиків, протягом 1922 р. працівники Вукопспілки започаткували поїздки до Москви, Петрограда, Батумі, Баку і Ростова для закупки там на ринках та ярмарках мануфактури, заліза, рису, дубильного екстракту, тютюну, оселедців. Зокрема, в лютому 1922 р. ВУКС закупила на Бакинському ярмарку 4 вагони товару [167, арк. 155]. У серпні 1922 р. на Московському ринку ВУКС уклала угоду з об'єднанням «Москвашвея» на закупку партії селянського одягу на суму 60 млрд. крб., а з «Москвасклом» - товарів на 40 млрд. крб. На Петроградському ринку було придбано мануфактури і ниток на 100 млрд. крб. У вересні Вукопспілка закупила на Нижньогородському ярмарку: мануфактури і вати на 200 млрд., відповідно бакалії - на 40 млрд., шкіряних товарів, валянків і калош - на 40 млрд., павловських металевих виробів - на 20 млрд., емальованого й оцинкованого посуду - на 20 млрд., скляного посуду - на 15 млрд. тощо Загальна сума закуплених Вукопспілкою товарів на Нижньогородському ярмарку складала 350 млрд. крб. [168]. Без сумніву, це свідчило про певну стабілізацію фінансового стану споживчої кооперації і тенденцію до активізації її торговельної діяльності, хоча кооператори і тоді продовжували працювати на коштах, узятих у кредит.

Перешкодою на шляху поповнення товарних ресурсів споживчої кооперації були її високі організаційні витрати. У 1922 р. вони становили пересічно 16,6 % до обігу і в окремих місяцях збільшувалися до надзвичайно високого рівня, як от: у травні - 42 %, червні - 44 %, липні - 50 % [103, с. 25]. У пошуках власних джерел фінансування та шляхів оптимізації торговельної галузі Вукопспілка була змушена піти на скорочення свого апарату. Кількість службовців в апараті ВУКС протягом 1922 р. скоротилась із 500 до 280 чоловік, транспортної контори - з 1 200 до 400. Значне скорочення штатів відбулося і в інших ланках споживчої кооперації, що дало можливість звільнити кошти для торговельних операцій. Крім цього, щоб вивільнити кошти на поповнення товарних фондів, на місцях ішли на об'єднання фінансовослабких кооперативів. Переконливими, на нашу думку, є такі дані: якщо в липні 1922 р. Вукопспілка витрачала 50 % своїх коштів на організаційні потреби і лише 7,9 % на закупку товарів, то у жовтні того ж року на організаційні потреби припадало 11,8 %, а на закупівлю товарів - 51 % [169, с. 34-36].

Споживча кооперація дуже повільно пристосовувалась до умов ринкової економіки. Відродження торгівлі відбувалося в обставинах, коли організації споживчої кооперації володіли надто вузьким асортиментом товарів. Якщо протягом 1921 р. товар надходив шляхом рознарядки від Наркомпроду, то в наступному році кооператорам потрібно було задля обмеження приватного торговця частіше проявляти господарську ініціативу з тим, щоб розширити список пропонованої населенню товарної маси.

Проблема асортименту товарів кооперативних організацій вирішувалася складно. Цьому є ряд пояснень. Основною причиною вузького асортименту товарів була відсутність потрібних коштів для їх закупівлі. У числі недоліків товарообмінної кампанії першої половини 1922 р. також було те, що наявний асортимент товарів не користувався значним попитом у селян і не відразу піддавався обміну. Крім цього, спочатку продоргани на місцях, а потім державна промисловість несвоєчасно передавали товар кооперативним організаціям, залишаючи для власних операцій більш ходові товари. Наприклад, товарна маса Полтавської губспоживспілки споживчих товариств складалася, головним чином, з товарів, отриманих із фонду Наркомпроду ще у 1921 р. За своїм асортиментом і за кількістю тих чи інших груп товар не відповідав ні попиту, ні потребам населення. Тоді у спілці був один вагон сурогатної кави з жолудів, 1 вагон сірих прілих ниток, 2 вагони глиняного посуду, 1 вагон чверткових пляшок тощо, тоді як сіль, віконне скло, гас, мило, потрібна мануфактура та інші товари широкого вжитку були відсутні. Брак потрібного асортименту товарів позначилася на товарообороті губспоживспілки. Якщо в 1919 р. товарооборот Полтавської спілки споживчих товариств сягав 3,2 млн. крб. (у золотих карбованцях 1924 р.), то в 1922 р. тільки 0,6 млн. крб., а в 1923 р. - 1,1 млн. крб. [156, с. 42].

Вузький асортимент товарів призводив не лише до зменшення товарообороту, але й до затоварювання споживчої кооперації неходовими товарами, значних збитків від зниження цін тощо. Особливо великі ускладнення у збуті промислової продукції відчували низові ланки споживчої кооперації. Основною ж причиною незадовільного збуту було порушення відповідності попиту і пропозиції, а також слабкість технічного апарату обміну. Насправді ж українське село потребувало великої кількості й широкого асортименту промислових товарів. Багато речей, необхідних для життя, селянам доводилося виробляти кустарним способом, оскільки дорожнеча товарів фабричного виробництва робила їх недоступними для абсолютної більшості селян, а споживча кооперація багатьох потрібних промислових товарів у 1921-1922 рр. ще не мала. Дуже часто селяни знаходили необхідний асортимент товарів першої необхідності у приватного торговця.

До уряду УСРР регулярно надходили повідомлення від виконавчих органів, у тому числі Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Одеської та Кременчуцької губерній, у яких наголошувалося на необхідності державної допомоги щодо забезпечення споживчої кооперації найбільш ходовими товарами, зокрема сіллю, мануфактурою, гасом, цвяхами, залізом, сільськогосподарським інвентарем, шкірою. Так, уповноважений НКВТ УСРР по Житомирщині повідомляв, що селяни вимагають за хліб взуття, сірники, тютюн, мануфактуру, соломорізки, лопати, сапи, культиватори, борони тощо. Селяни не бажали обмінювати чи продавати зерно за неходові товари. Варто враховувати, що на Україні тоді лютував голод і проблема заготівлі хліба під найбільш вживані промислові товари була першочерговою. Керівництво УСРР, яке прагнуло забезпечити через кооперативні організації хлібозаготівлі, було змушене вжити ряд заходів щодо забезпечення пайовиків зазначених губерній ходовими товарами. 26 січня 1922 р. ЦК КП/б/У звернувся до Наркомпроду терміново передати Вукопспілці для реалізації на місцях 17 507 пудів 13 фунтів солі, яка тоді була вкрай дефіцитним товаром [170, арк. 30].

Варто зазначити, що умови ринку спонукали кооперативні організації вивчати попит пайовиків. Підтвердженням цього є дані про споживчий ринок Одеси станом на 1 лютого 1922 р., надіслані до торгового управління Вукопспілки. У списку найбільш ходових товарів значилися: сільськогосподарський інвентар, голки, емальований та чавунний посуд, цвяхи, шпагат, відра, лампи, віконне скло, гас, кресала, колісна мазь, сірники, тютюн, сигаретний папір, сушена риба, чай, цукор тощо. При цьому зверталась увага на той факт, що німці-колоністи, які були пайовиками споживчих товариств, навіть у період продовольчої кризи робили замовлення на каву, цикорій, перець, письмові приладдя [171, арк. 22]. З цим кооператорам Одещини також доводилось рахуватися.

Однак і надалі проблема розширення асортименту товарів залишалась однією з ключових у діяльності кооперативних організацій, яку намагались вирішити у ході закупівель потрібних товарів на місцевих ярмарках, у РСФРР, інших республіках, за кордоном. Разом з тим брак коштів для закупівель великих партій ходових товарів та необхідність розширення асортименту поставив перед споживчою кооперацією завдання терміново відродити і розширити власне промислове виробництво.

Визначення ролі й місця споживчої кооперації на ринку України не можливе без урахування найважливіших показників її роботи, а саме: розгалуження торговельної мережі кооперативної системи та її участь у забезпеченні потреб споживачів, розмірів торговельних оборотів та їх питомої ваги в загальному товарообороті.

Завдання боротьби за споживчий ринок кооперативними організаціями протягом 1922 р. виконувалося важко. Споживчій кооперації не лише не вистачало готівки, але й бракувало розгалуженості. Наявні статистичні дані містять подекуди суперечливу інформацію про торговельну мережу в Україні перших років непу. Перший торгово-промисловий перепис за часів непу був організований у березні 1923 р. Він охопив більше 600 міських населених пунктів і зібрав певну інформацію щодо стану міської торгівлі. Статистики сільської торгівлі перших років непу майже немає. Певне уявлення про загальну тенденцію її розвитку дозволяють скласти дані вибірки промислових свідоцтв, зафіксовані фінансовими органами. Але й вони не завжди точно відображають картину розвитку торговельної мережі. Кількість виданих патентів часто не співпадала з кількістю реально діючих торговельних закладів. Підприємства, що мали сезонний характер, не вписувалися в систему перереєстрації патентів. Складно було визначити точну кількість торгових закладів І та ІІ розрядів (розносна та розвізна торгівля).

Кооперативні крамниці, ларьки та ятки переважно діяли в містах. Кооперативних крамниць на селі в перші роки непу було мало. Нерідко у селах з 1-1,5 тис. дворів не існувало ні кооперативного, ні приватного торговельного закладу [172, с. 79], оскільки магазинна торгівля через низьку купівельну спроможність селян була збитковою. Тож найбільше кооператори практикували такі форми, як розвізна та розносна торгівля.

Відродження торговельної діяльності споживчої кооперації та перспектива витіснення приватного торговця з ринку терміново вимагали розширення мережі закладів торгівлі з метою максимального охоплення населення як у місті, так і на селі. Районні відділення губспоживспілок, хоч і виступали посередником між споживчим товариством та губспоживспілкою, однак були економічно мало доцільними. З огляду на це, виникла потреба проведення реформи організаційної структури споживчої кооперації.

Постановою ВУЦВК «Про союзну мережу споживчої кооперації України» від 19 квітня 1922 р. було рекомендовано нову спілкову мережу споживчої кооперації [173, с. 329-330]. План заходів зводився до того, що губспоживспілки і райвідділення (райфілії) ліквідовувались і натомість засновувалися райспоживспілки, які мали безпосередній зв'язок із сільськими та міськими товариствами. Тобто йшлося про спрощену триступеневу систему споживчої кооперації - Вукопспілка - райспоживспілка - єдине споживче товариство (ЄСТ), яка мала сприяти наближенню кооперативних організацій до населення і максимальному задоволенню їх потреб. У результаті проведених змін до жовтня 1922 р. замість 12 губспоживспілок було створено 46 районних спілок (45 райспілок та Донецький Союздонбасейн). Кожна райспоживспілка отримала можливість збільшувати кількість магазинів і здійснювати керівництво сільськими споживчими товариствами у постачанні їх товарами.

Варто звернути увагу і на той факт, що з метою розширення торговельної мережі та більш зручного обслуговування населення в 1922 р. Вукопспілка відкрила дві філії. Київська філія здійснювала налагодження торгівлі на Правобережжі (Київська, Чернігівська, Волинська і Подільська губернії та деякі райони Кременчуцької та Полтавської губерній). Одеська філія займалася відродженням торгівельної галузі споживчої кооперації у межах Миколаївської та Одеської губерній. Торговельне обслуговування центральних губерній України проводила безпосередньо Вукопспілка.

Створення розгалуженої мережі райспоживспілок, без сумніву, сприяло збільшенню числа споживчих товариств і відповідно кооперативних крамниць. Певній динаміці торговельної мережі споживчої кооперації сприяла і стабілізація економіки в республіці у другій половині 1922 р. З липня позначилася тенденція до зростання кількості торговельних підприємств, які належали споживчій кооперації. Проте напруга боротьби за споживчий ринок продовжувалася, передусім вона розгорталася між споживчою кооперацією і приватним сектором торгівлі.

Для порівняння наводимо дані про динаміку зростання кількості торговельних підприємств різних форм власності: з липня по грудень 1922 р. приватна торгівля мала 126 623 (96,3 %) закладів, споживча кооперація - 3 697 (2,5 %) і державна - 1 157 (1,2 %). За період з січня по березень 1923 р. картина була такою: приватних торговельних підприємств в Україні нараховувалось 100 272 (93,5 %), споживчої кооперації належало 5 602 (5,2 %) торговельних закладів і державна торгівля володіла 1 367 (1,3 %) закладами торгівлі [174, арк. 7]. Як бачимо, накреслилася, хоч і ледве помітна, тенденція до розширення торговельної мережі споживчої кооперації.

Без сумніву, політика більшовиків спрямовувалась на те, щоб передусім забезпечити товарами та продуктами харчування робітників. Відтак робітнича кооперація завдяки матеріальній та фінансовій підтримці держави перебувала в кращому становищі порівняно із сільськими товариствами, маючи більш розгалужену торговельну мережу та більші товарні фонди. Робітничі кооперативи промислових центрів шляхом кредитування робітників усіляко намагалися забезпечувати їх потреби і відвертати від приватного торговця. Про це свідчать наступні дані одного з більшовицьких видань УСРР. Так, наприклад, у Шахтинському районі Донбасу в липні 1922 р. споживчою кооперацією було охоплено 1,5 % зарплати робітників, серпні - 15 %, вересні - 25 %, жовтні - 37 %, листопаді - 50 % [175, с. 45]. Припускаємо, що запропоновані дані могли бути перебільшені, проте сама динаміка все більшого охоплення споживчою кооперацією потреб робітників не викликає заперечення.

На нашу думку, розширення торговельних операцій робітничих кооперативів відбувалося і завдяки їх мобільності, налагодженню торговельних контактів з іншими кооперативами та кращому вивченню попиту на ті чи інші товари. Для підтвердження наводимо дані про торговельні операції Полтавського губробкоопу. Протягом 1922 р. через Полтавський губробкооп було реалізовано міському населенню 104 вагони товарів,які надіслали Церобкооп РСФРР, Уцеробкооп УСРР, Катеринославський, Запорізький, Саратовський, Рязанський, Нижньогородський, Самарський губробкоопи, Союздонбасейн, Харківське споживче товариство, Головхімукр, Німецька комуна. Із загальної кількості реалізованих робітничо-міському населенню товарів 37 вагонів складали цвяхи та інші залізні товари, відповідно 20 вагонів - домашні речі, 13 - сільськогосподарські знаряддя, 10 - будівельні матеріали, 4 - нафтопродукти, 3 - шкіра та взуття, 3 - цигарки, 2 - мануфактури, 2 - мішки, 1- валянки, 1 - скло тощо [176, с. 385].

Значні проблеми існували у відродженні сільської торгівлі. Безумовно, це було пов'язано з голодом 1921-1922 рр., який охопив південні губернії республіки, та з нестачею коштів. Якщо забезпечення робітників промислового Донбасу було більш-менш налагоджене, то в сільських споживчих товариствах ситуація залишалась набагато складнішою. Про труднощі в організації кооперативної торгівлі в селах Донбасу повідомляв журнал «Донецький кооператор». Перша половина 1922 р., ішлося в журналі, проходила під знаком голоду, за нестачі найнеобхідніших продуктів харчування, особливо серед сільського населення. Період голоду, січень-червень, повністю знищив сільську кооперацію, і кооперативи, які вціліли, являли собою «оазиси серед мертвої кооперативної пустелі». Після жнив дещо пожвавився попит селян на промислові товари. Але він був настільки незначним, що до кінця року відновили діяльність тільки близько 25 % кооперативів, а обсяги їх обороту не перевищували 10 % обороту в мирний час. У Маріупольському районі в 1922 р. у товарообороті на селі споживча кооперація займала 12,7 %, а приватна торгівля - 87,3 % [177, с. 9]. Державної торгівлі в сільській місцевості тоді не було.

Навіть у тих губерніях, які менше постраждали від голоду, ситуація з відродженням торгівлі споживчих товариств на селі вирізнялася складністю. Гостро поставала перед кооперативною торгівлею на селі проблема коштів. Зокрема, у вересні 1922 р. губпартком Харківської губернії повідомив керівництво республіки про відсутність потрібних коштів і кредитів у сільської кооперації, без яких налагодити торгівлю на селі було неможливо [178, арк. 31а]. Слабка фінансова база сільських товариств та низька купівельна спроможність селян аж ніяк не сприяли зростанню товарообороту кооперації в селах навіть більш благополучної щодо запасів продовольства Полтавщини. Наприклад, якщо в 1919 р. товарооборот Полтавської губспоживспілки споживчих товариств сягав 3,2 млн. крб. (у золотих карбованцях 1924 р.), то в 1922 р. тільки 0,6 млн. крб. і в 1923 р. - 1,1 млн. крб. [61, с. 24].

За підсумками 1922-1923 рр. у розрахунку на душу сільського населення у середньому припадало 1 крб. 15 коп. кооперативних продаж [172, с. 79]. Газета «Вісті ВУЦВК» щодо цього зазначала: «В умовах товарного господарства обмін проводиться за допомогою торговельного апарату, а наш торговельний апарат слабенький. Доки фабрично-заводський крам потрапляє на село, вже дорожчає не менше як утроє або вчетверо і так само й хліб дорожчає у кілька разів, доки він потрапить у виробничий центр. Отже, селянин з Поділля чи Волині може взяти за свій хліб майже в 10 разів менше ситцю, ниток або сільськогосподарських машин, ніж у Харкові або в Москві. Відсутність потрібної мережі крамниць унеможливлює набуття міського краму. Зрозуміло, що не маючи можливості купувати, селяни не хочуть і продавати. Заготівля хліба на селі натикається на опір надто малої купівельної сили грошей на селі на продукти фабрично-заводського виробу. Треба серйозно взятися лікувати наш торговельний апарат» [179].

Перешкодою для відродження торгівлі, особливо на селі, стали високі ціни на промислові товари. У кінці 1921-го - на початку 1922-го рр. ще діяли обмінні еквіваленти. Якщо в 1921 р. єдині еквіваленти, як правило, встановлював Наркомпрод УСРР, то в 1922 р. для кожного району вони могли бути різними. Тобто еквівалент на обмін товарів став рухливим. Він встановлювався на місцях паритетними комісіями за участю представників державних та кооперативних органів на десять днів наперед і, коли умови ринку змінювалися, здійснювалася відповідна переоцінка. Протягом 1922 р. почали переходити до цінової політики.

Прикметно, що в окремих споживчих товариствах певною мірою вдавалося вирішити проблему зниження цін. Так, Мало-Перещепинське споживче товариство на Полтавщині проводило регулювання цін на продукти першої необхідності, стримуючи таким чином «апетити приватних торговців». Щоб не втратити пайовиків, деякі предмети товариство було змушене продавати селянам за цінами, вдвічі нижчими за ринкові [180].

Проте у цілому картина з цінами була дуже складною. Зокрема, існували проблеми з цінами на зерно. «Продовольственная газета» писала, що на Полтавщині ціни на зерно в окремих повітах відрізняються на 100 %. Так, наприклад, в останні числа лютого 1923 р. жито в Прилуках коштувало 15 крб. за пуд, а в Костянтинограді - 7,5-8 крб.; пшениця в Прилуках - 23-25 крб. за пуд, а в Костянтинограді -

12-13 крб. Відповідно Полтавська губспоживспілка, користуючись такою кон'юнктурою ринку і прагнучи отримати зиск, направляла промислові товари в ті повіти, де ціна на зерно була нижчою [181]. Тобто проблема цін у споживчій кооперації до кінця 1922 р. залишалась не вирішеною, що негативно впливало на обсяги її торговельної діяльності, особливо в сільській місцевості.

На початку грудня 1922 р. підсумки відродження торговельної діяльності споживчої кооперації в умовах товарно-грошових відносин були проаналізовані ІІ з'їздом уповноважених Вукопспілки. Зазначимо, що 86 % учасників з'їзду були членами більшовицької партії, відтак результати торговельної роботи кооператорів розглядалися в контексті боротьби проти приватної торгівлі і необхідності завоювання споживчого ринку [169, с. 112].

Варто підкреслити, що з'їзд критично оцінив роботу кооператорів у галузі торгівлі. У звітній промові голова правління ВУКС В.П. Затонський наголосив на складності фінансового стану системи та певних результатах на шляху відродження торгівлі. Він зазначив, що споживча кооперація України в ринкові умови господарювання ввійшла, не маючи достатніх коштів і ресурсів. В.П. Затонський акцентував: «Був період, коли нам доводилось буквально борсатися в бурхливому потоці, не бачачи берега і не знаючи, куди його несе стихія. Були моменти, коли Вукопспілку тягнуло на дно» [169, с. 38].

Найважчими місяцями для кооперації були квітень - травень 1922 р. Правлінню «доводилось метатися в пошуках коштів для того, щоб розрахуватися зі своїм великим апаратом». З'їзд відзначив, що становише кооперації на Україні в кінці 1922 р. далеко не блискуче, особливо складне воно в низових ланках. Зміцнення сільської кооперації відбувалося значно слабше і повільніше, ніж робітничої. Разом з тим наголошувалося, що споживча кооперація, переживаючи перелом, почала вже зміцнюватись. Найважче для споживчої кооперації залишилося вже позаду. «Нині ми можемо говорити,- говорив В.П. Затонський, - що кооперація сама поступово підтяглася» [169, с. 34]. Не заперечуючи внеску безпосередньо самої кооперації у відродження торговельних операцій, визначеного головою правління на з'їзді, на нашу думку, не варто забувати про державні пільги та фінансово-кредитну підтримку споживчої кооперації

З'їзд ухвалив відповідну резолюцію про фінансовий стан споживчої кооперації, де першочерговим завданням було збільшення власного пайового капіталу, без чого було неможливо оптимізувати торгівлю. Оскільки відмовитися від кредитів споживча кооперація тоді ще не могла, вирішили добиватися від Держбанку надання більш широких кредитів у формі кредитів під товари, а також ширшого запровадження цільових кредитів. Правління ВУКС мало кредитуватися лише в розмірах дійсної потреби, не перевищуючи суми балансу. Навіть за умови перебоїв в отриманні товарів від державної промисловості з'їзд наголосив на необхідності збереження системи товарного кредитування споживчих товариств державними органами. Враховуючи той факт, що споживча кооперація продовжувала переживати кризу, було вирішено і надалі проводити політику зниження організаційних витрат [169, с. 52-53].

Разом з тим з'їздом була ухвалена резолюція щодо плану господарської діяльності Вукопспілки на 1923 р. У цій резолюції йшлося про те, що торгівля організацій споживчої кооперації надалі має базуватися на таких принципах: а) повна відмова від продажу на вільний ринок, б) встановлення відпускних цін, керованих не інтересами отримання безмежного прибутку, а інтересами споживача, в) повне усунення в торговельних операціях приватного посередництва, г) відмова від продажу неходових товарів і встановлення обов'язкового асортименту товарів, д) відпуск Вукопспілкою товарів у кредит лише райспоживспілкам, е) надання максимальних пільг робітничій кооперації, є) сприяння індивідуальному кредитуванню робітників при покупці дороговартісних предметів.

Необхідною умовою здешевлення продуктів мали бути не тільки вигідність закупки, але і здешевлення накладних витрат. З'їзд підкреслив, що потрібно на практиці довести переваги торговельної діяльності споживчої кооперації. Навіть за складних обставин товарного голоду, підкреслювалось у матеріалах з'їзду, «основним завданням споживчої кооперації є здешевлення продуктів і обслуговування потреб споживача, безпосередньо об'єднаного кооперативною організацією, а не торгівля заради торгівлі і створення таким чином видимості торговельного пожвавлення» [169, с. 193].

Аналізуючи товарооборот споживчої кооперації у перший рік відродження торгівлі, відзначимо, що він безпосередньо залежав від фінансового стану. Певні зрушення завдяки державній підтримці та власній господарські ініціативі, кооператорам усе ж таки вдалося зробити. Якщо на 1 квітня 1922 р. вільні оборотні кошти Вукопспілки складали всього 63 тис. крб. золотом, то на 1 жовтня того ж року - 677 тис. 333 крб. [169, с.111]. У 1922 р. центральним апаратом споживчої кооперації УСРР було закуплено товарів на 2 млн. 280 тис. 961 золотий крб. і продано приблизно на стільки ж [38, с. 176-177].

У 1922-1923 рр. оборот споживчих товариств із продажу товарів населенню досяг 6 444,5 тис. крб. [182, с. 32]. Позначилась тенденція до поступово зростання торгівлі споживчих товариств та їх спілок на місцях. З цього приводу журнал донецьких кооператорів у 1922 р. писав, що місцева кооперація стала оживати і певною мірою вирішувати нові завдання [183, с. 13]. Подібна тенденція до стабілізації торговельних операцій кооперативних організацій спостерігалась і в інших регіонах України. Зважаючи на цю обставину, правління Вукопспілки у квітні 1923 р. направило звіт про свою роботу до Політбюро ЦК КП/б/У, в якому відзначало, що в умовах загальної фінансової кризи споживча кооперація змогла розгорнути торговельну роботу, але це стало можливим лише завдяки фінансово-кредитним операціям, проведеним з великою напругою [184, арк. 25].

Проте виконати завдання більшовиків щодо оволодіння ринком споживча кооперація тоді виконати ще не змогла. За даними статистичного обстеження, на початок березня 1923 р. частка приватника у роздрібному товарообігу УСРР становила 91,8 %, оптово-роздрібному - 50,3 % і оптовому - 1,1 % [185, арк. 55]. Тобто, за допомогою держави споживчій кооперації вдалося суттєво потіснити приватника в оптовій та оптово-роздрібній торгівлі, опанувати ж роздрібну торгівлю, яка передусім обслуговувала пайовиків, кооператори ще не змогли.

Підсумовуючи перший рік торговельної діяльності споживчої кооперації УСРР, варто підкреслити, що вона визначалася тими конкретними завданнями, які склались історично і стояли перед країною. Після провалу товарообмінного експерименту більшовики, давши дозвіл на відродження торгівлі, робили ставку на споживчу кооперацію, адже лише вона могла скласти конкуренцію приватному торговцеві. Керівництво країни виходило з того, що не лише у виробничих відносинах, але й у сфері обігу потрібно було створити й удосконалити державний і кооперативний торговельний апарат, зростання якого не являло б тієї небезпеки економічного і політичного характеру, які обов'язково супроводжують розвиток приватного капіталу.

Торговельна діяльність споживчої кооперації відразу потрапила під державний вплив. Споживча кооперація, будучи не в силі відродити торгівлю, мала розраховувати на державну підтримку кредитами, наданням податкових пільг тощо. Разом з тим радянська влада зобов'язувала споживчу кооперацію будувати свою торговельну діяльність, виходячи із завдань побудови соціалістичної економіки, передусім витіснення з ринку приватного торговця.

2.3 Торговельна галузь споживчої кооперації у період цінового дисбалансу 1923 р.

Поштовхом до продовження теоретичних розробок кооперативних ідей на початку січня 1923 р. стала ленінська стаття «Про кооперацію» [107, с. 369-377], у якій підкреслювалося, що кооперація набуває виняткову роль у побудові соціалізму, будучи доступною і зрозумілою для селянства моделлю переходу від дрібного одноосібного господарства до великого виробництва. На думку В.І. Леніна, саме в кооперації було знайдено потрібний ступінь поєднання приватного торгового інтересу, перевірки і контролю його державою, ступінь підпорядкування його загальним інтересам. Головні думки цієї праці свідчать про еволюцію поглядів автора щодо споживчої кооперації. Якщо раніше він писав, що кооператив - це крамничка, то у 1923 р. уже визначав кооперацію як магістральний шлях до соціалізму. Без сумніву, це був заклик до всебічного використання кооперативів у здійсненні більшовицьких проектів, що призводило до посиленої уваги до кооперації з боку партійних та державних органів.

На початок 1923 р. позиції споживчої кооперації України на торговельному фронті дещо зміцніли, проте вона все ще переживала складні часи. Щодо цього газета «Вісті ВУЦВК» у статті з красномовною назвою «Майбутнє належить кооперації» підкреслювала: «Підсумки роботи нашої кооперації показують, що вона помалу навчається торгувати, поступово розширює й розвиває свої операції. Роблячи порівняно невеликі обороти, вона мала величезний, втратний апарат, що дуже швидко пожирав і основний, і оборотний капітали дрібних кооперативів. Кооперація повинна зменшити вартість свого торговельного апарату. Потрібна заміна дрібних крамничок на великі загал-крамниці. Треба заощадити на конторському персоналі, вивчати потреби споживачів, попит на товари, постачати крамниці необхідним асортиментом, навчатися «ощадно» торгувати, не дати відродитися приватній торгівлі» [186].

Однак на шляху активізації торговельної діяльності кооперативних організацій виникли серйозні об'єктивні ускладнення. Особливо сильно вдарила по споживчій кооперації криза збуту, яка заявила про себе під кінець 1922 р. і загострилася восени 1923 р. Основою причиною кризи були фінансові ускладнення промисловості і торгівлі. Кошти держави пішли на хлібозаготівлю, тож кредитування промисловості скоротилося. Ця криза, призвівши до цінового дисбалансу, виявилася наслідком нерівномірного відродження промисловості і сільського господарства і стала справжнім випробуванням для торговельної галузі споживчої кооперації. Кооперативні організації не мали достатніх фінансів для розвитку: власні кошти вкладалися в товари, а державне кредитування було обмеженим. Купівельна спроможність населення знизилася. Відтак скоротилися обіги торгівлі.

На проблему розходження цін на продукцію державної промисловості та сільського господарства звернула увагу VІІ конференція КП/б/У у квітні 1923 р. Конференція зробила спробу аналізу цінової політики. Керівництво республіки вважало, що завдання регулювання цін органічно витікало з принципів непу. Отже, засвідчила конференція, спроба регулювання цін на продукцію промисловості та сільського господарства була зроблена свідомо. Однак «різке підняття цін на продукцію промисловості в другій половині 1922 р., як крок до вирівнювання співвідношення цін на ринку, - акцентувалося на конференції, - виявило основне протиріччя між інтересами споживача і виробника» [28, с. 261-262].

Звернемося до статистичних даних. Підраховано, що міський житель споживав промислових товарів у 6 разів більше, ніж селянин [187, арк. 12]. За 1 пуд житнього борошна можна було купити в 1913 р. 7 аршинів ситцю, в 1914 р. - 7,2; відповідно в 1917 р.- 7,3; 1918 р.- 6,6; 1920 р. - 3,2; 1921 р. - 4; 1922 р. - 3,8 [188, с. 12-13]. На початок 1923 р. ціни зросли в цілому по Україні у 104 рази, у губернських містах - у 110 разів, повітових - у 102 рази. На загальноросійському ринку ціни зросли в 110 разів [188, с. 19]. Без сумніву, це мало негативний вплив на стабілізацію торговельної роботи кооперативних організацій.

Однак процес регулювання цін, як зазначалося на конференції, був неминучий для вирівнювання загального співвідношення цін на ринку. Еквіваленти мирного часу для співвідношення промисловості і сільського виробництва були недостатніми; відповідно недостатність обігових і основних капіталів, дорожнеча кредитних операцій, неповне завантаження підприємств тощо були чинниками, які визначили подорожчання продукції промисловості проти еквівалентів довоєнного часу. І хоча конференція наголосила на недопущенні нарахування трестами та синдикатами прибутків за рахунок не здешевлення виробництва, а через роздування цін, проте практика 1923 р. свідчила про зворотне.

Слід підкреслити, що налагодження внутрішнього ринку мало проходити, як зазначалось на конференції, з метою використання ринкової кон'юнктури, що виникла в інтересах державної промисловості. Було наголошено, що селянин в обмін на дешевий хліб має «отримувати дешеву продукцію державної промисловості і взагалі товари» [28, с. 270]. Однак керівництво республіки тоді не вважало за необхідне провести політику зниження цін на продукцію державної промисловості силами самої промисловості. Виконання цього завдання переклали на споживчу кооперацію як посередника у товаропостачанні, яка мала максимально здешевити послуги свого торговельного апарату, скоротити торговельні витрати і досягти рентабельності торговельних операцій.

Проблема фінансового стану кооперації і цін на промислові товари та сільськогосподарські продукти обговорювалась на третій сесії Ради Вукопспілки у травні 1923 р. Сесія відзначила загальні труднощі кооперативної роботи в умовах кризи збуту, ті колосальні ускладнення, які були внесені в роботу ВУКС і всієї споживчої кооперації невідповідністю між зростанням курсу червінця і зростання товарних і продуктових цін. У зв'язку з цим сесія запропонувала такі заходи: пошук грошових і товарних кредитів як для ВУКС, так і для її членів на більш пільгових і на більш термінових порівняно з існуючими умовах; необхідність збільшення власних коштів шляхом найбільш повного здійснення пайової кампанії. Було наголошено на тому, що, рахуючись з умовами товарного ринку на даний момент, потрібно продовжити встановлені правлінням ВУКС у 3 %-му розмірі відрахування для утворення спеціальних фінансових фондів. З огляду на те, що всі державні підприємства переходили на продаж своїх товарів у червінцях, визнали обов'язковим такий же перехід і для споживчої кооперації.