Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

Вукопспілці було доручено максимально розвивати операції з комісійної торгівлі при виконанні замовлень трестів і синдикатів з тим, щоб передавати товари райспоживспілкам з мінімальною накидкою. Разом з тим, не зважаючи на зосередження на складах Вукопспілки і райспоживспілок значних товарних запасів, третя сесія ВУКС визнала за необхідне надалі збільшувати товарні запаси у перспективі для розгортання роботи в умовах реалізації нового врожаю. Ухвалене рішення виявилося суттєвим прорахунком керівництва споживчої кооперації, оскільки незабаром призвело до затоварювання кооперативних організацій і ще більше виявило їх кредитну залежність від держави [189, c. 2-4].

Виконуючи рішення вищезазначених зібрань, споживча кооперація республіки, як і всієї країни, в найближчі місяці продовжувала свою торговельну діяльність в економічних умовах, які все більше ускладнювалися. Було зрозуміло, що без належної фінансової підтримки держави слабкі кооперативні організації навряд чи зможуть пережити економічні труднощі. Зважаючи на цю обставину, газета «Известия» (орган ВЦВК СРСР) 31 травня 1923 р. закликала надавати більше уваги кооперації. Зокрема, пропонувалось «усунути розбіжності між кооперацією і державною промисловістю, повернути кооперації майно, фінансувати її по мірі сил і можливостей, здешевити продукцію промисловості та залізничні тарифи. Все це дуже важливо в справі зміцнення кооперації», - підкреслювала газета [190].

Більшовицька політика регулювання цін у бік підтримки державної промисловості, а також власні прорахунки кооператорів щодо завищених обсягів закупівель товарів призвели до того, що фінансовий стан споживчої кооперації погіршився. Дещо кращою була фінансова ситуація у робітничої кооперації Донбасу, власні кошти якої на початок травня 1923 р. складали 54 %, а всі види кредитів - 46 % [191]. Однак у цілому по системі споживчої кооперації з весни почалися проблеми з коштами. Вукопспілка ще у квітні 1923 р. отримала державну дотацію в 500 тис. пудів житніх одиниць (кредит терміном на один рік) і кредит Наркомфіну в 400 тис. крб. (терміном до жовтня), проте цього було недостатньо для стабільної торговельної роботи.

Починаючи з весни, до керівних органів УСРР та керівництва Вукопспілки постійно надходили повідомлення з місць про погіршення торговельних операцій споживчої кооперації у зв'язку з їх незадовільним фінансовим станом. Так, у квітні 1923 р. у політзведенні секретаря Ізюмського парткому Харківської губернії зазначалося, що «робота споживчої кооперації знизилась» [192, арк. 16]. 19 травня того ж року важкий фінансовий стан Катеринославської райспоживспілки констатувала спеціально створена комісія Катеринославського губпарткому КП/б/У щодо визначення потенціалу кооперативних організацій. Висновок комісії був наступний: райспоживспілці терміново потрібен кредит [193, арк. 4]. Про складність фінансового стану Тираспільської райспілки йшлося на засіданні бюро Одеського окрпарткому КП/б/У від 24 липня. При цьому підкреслювалося: «Необхідні кошти у райспілці відсутні, в результаті чого населення не може бути забезпечене товарами» [194, арк.15]. На засіданні Одеського окрпарткому КП/б/У 27 липня було наголошено, що в губернії «кредитування всіх видів торгівлі недостатнє», разом з тим поставлене завдання «збільшення кредитування та полегшення податкового тягаря» для місцевої кооперації [195, арк. 118].

Зважаючи на брак коштів, правління Вукопспілки протягом літа 1923 р. здійснювало спроби збільшення довготермінового кредитування з боку держави й отримання такого ж кредиту для райспоживспілок на тривалий термін [196, арк. 38]. Однак значних кредитів банків тоді споживча кооперація не отримала.

Економічна ситуація в республіці до початку осені різко погіршилась. Призупинити тенденцію до зростання цін не вдалося. У цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію все більше виявлявся розрив. За даними Полтавського губвиконкому на 1 серпня 1923 р., надісланими до ВУЦВК, відбулося наступне підвищення цін відносно січня.: яйця - 231 %, ячмінь - 315 %, жито - 361 %, пшениця - 391 %, масло - 467 %, сало - 595 %, сіль - 623 %, картопля - 723 %, цукор-пісок - 1 069 %, чоботи - 683 %, цвяхи - 693 %, сірники - 796 % [197, арк. 314].

У зв'язку із загальною економічною депресією фінансова база споживчої кооперації ще більше була підірвана. «Ножиці цін» негативно вплинули і на фінансовий стан більш потужної робітничої кооперації. Так, на засіданні бюро Сумського окрпарткому КП/б/У 13 вересня 1923 р. відзначали, що останнім часом місцевий робкооп, якому доводиться брати кредити, скаржиться на незадовільний стан кредитування з боку Держбанку [198, арк. 57]. «Визнати фінансовий стан ЦРК важким, терміново вжити заходи, просити повітовий виконком про кредитування», - таке рішення ухвалила Первомайська міжкооператфракція Одеської губернії у вересні 1923 р. [199, арк. 39].

З огляду на складну економічну ситуацію, 28 вересня 1923 р. правління Вукопспілки направило службову записку до РНК УСРР, у якій підкреслювалося, що фінансова та кредитна криза призвели до майже повної зупинки товарообороту по системі споживчої кооперації. Разом з тим, ВУКС була змушена навіть в умовах згортання торгівлі виконувати свої грошові зобов'язання і за себе, і за всю кооперативну мережу перед господарськими органами - трестами, синдикатами, банками. Правління Вукопспілки просило РНК УСРР прийти на допомогу споживчій кооперації у цей важкий період фінансово-торговельної кризи, з якою вона не могла самостійно впоратися. У документі йшлося про позику ВУКС розміром 60 тис. червінців у рахунок двохмільйонного кредиту, виділеного для української кооперації бюджетом СРСР [200, арк. 27]. Згідно з архівними документами, 28 вересня 1923 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення щодо виділення Наркомфіном на адресу Вукопспілки кредиту сумою 5 тис. червінців терміном на два тижні [201, арк. 82]. Зрозуміло, що така сума для підтримки торгівельної галузі споживчої кооперації була вкрай недостатньою.

Головним джерелом кредитування споживчої кооперації на той час був Держбанк. На 1 жовтня 1923 р. частка Держбанку в загальних коштах, відпущених усій українській торгівлі (кооперативній, державній і приватній), складала 61,3 %; частка Промбанку - 10,8 %, а частка Українбанку, який кредитував виключно кооперацію, - 27,9 %. Які ж суб'єкти товарообороту користувалися банківським кредитом більше за все? Так, споживча кооперація отримала - 66,5 %, державна торгівля - 21,2 % і приватна торгівля - 12,3 % [202, арк. 39]. За даними дослідника української торгівлі В.В. Лантуха, питома вага всіх кредитних вкладень у торгівлю різних форм власності у той період складала близько 40 % усіх банківських кредитів [31, с. 101]. З огляду на наведені дані можна зробити висновок, що в період цінового дисбалансу осені 1923 р. ні кооперативна, ні інші форми торгівлі не могли розвивати свою діяльність без фінансової допомоги банків.

Фінансова ситуація ускладнювалась тим, що на початку осені банки різко зменшили кредитування кооперативних організацій. Ураховуючи складність фінансового становища кооперації, у жовтні 1923 р. на засіданні Центральної міжкооперфракції, що діяла при ЦК КП/б/У, було ухвалено таке рішення: у зв'язку з критичним станом кооперації в момент кризи збуту вимагати від керівництва республіки сприяння щодо Держбанку, включаючи такі напрямки: а) збереження розмірів кредиту споживчій кооперації в нормі, визначеній ще в серпні 1923 р.; б) продовження переобліку векселів, без обмеження розміру з оплатою при переобліку не вище 10 % вексельної суми. Одночасно Центральна міжкооператфракція наполягала на тому, щоб заслухати в ЦК КП/б/У доповідь Держбанку щодо причин скорочення кредиту кооперації [203, арк. 78].

Сприяючи наданню споживчій кооперації кредитів, керівництво республіки, разом з тим, ініціювало ревізійну перевірку фінансового стану кооперативних організацій комісією Народного комісаріату РСІ, яка тривала з 13 вересня по 5 жовтня 1923 р. Було виявлено, що організації споживчої кооперації протягом 1923 р. залучили великі кошти у вигляді кредитів, які на 1 липня перевищували власні кошти у

2-2,5 рази. Тобто власна фінансова база споживчої кооперації була надто слабка. А якщо врахувати кризу збуту, то висновок міг бути лише такий: розвиток торгівельних операцій споживчої кооперації можливий лише при посиленій фінансовій підтримці держави.

Комісія інформувала ЦК КП/б/У про те, що «ні ВУКС, ні правління райспоживспілок не складають фінансових планів своєї діяльності, а робота щодо фінансування торговельних операцій носить випадковий характер і цілком залежить від інтересів дня» [204, арк. 82]. Тобто кредити, які раніше отримала споживча кооперація, у багатьох випадках використовувалися нераціонально, а це, у свою чергу, призводило до того, що значні її кошти, як свідчила ревізійна доповідь НК РСІ, лежали «мертвим капіталом, будучи розміщені в угоди на закупку несезонних товарів». До того ж «ціни на товари у кооперації, як правило, дорожче цін місцевого ринку», - підкреслювалось у висновках комісії [205, арк. 85].

Керівники контролюючих органів указували й на інші причини незадовільного фінансового стану споживчої кооперації, який негативно впливав на її торговельні операції. Управляючий сільськогосподарською інспекцією М. Поженян, доповідаючи в ЦК КП /б/У й колегію Народного комісаріату РСІ про результати ревізії споживчої кооперації, звертав увагу на те, що на селі не достатньо досвідчених кооператорів, крім цього вузький асортимент товару. «Кооперативні організації, - вказував він, мають переважно 2-3 предмети у великих кількостях, які на 60 % поглинають кошти, а значної кількості предметів, необхідних споживачу, немає взагалі. Вукопспілка, наприклад, мала на своїх складах 1 800 сувоїв мануфактури (вовняних і суконних товарів, дуже дорогих і абсолютно не доступних рядовому споживачеві), 1 тис. пудів гірчиці (кількість явно перевищувала попит на цей товар), 1 500 пудів монпансьє власної фабрики Вукопспілки незадовільної якості. Така практика існувала не лише в роботі центрального апарату, а була типовою для всієї системи. Одеський губернський робітничий кооператив, наприклад, 60 % своїх коштів помістив у дрова і неходові суконні товари. До того ж кооперативні об'єднання практикували накидку в 50 % до ціни товару. Тобто споживач при покупці товару сплачував на більше ніж 140 % дорожче за його вартість у тресті. Значною мірою ці накидки були довільні» [206, арк. 85-86].

Отже, непродумана політика добору асортименту товарів оберталася затоваренням складів кооперативних організацій нікому не потрібними речами, уповільнювала обіг коштів, на відсутність яких так скаржилася споживча кооперація, призводила до порушення термінів погашення кредитів банків і промислових організацій.

Варто зазначити, що ревізійна комісія Народного комісаріату РСІ тоді не виявила, однак архівні документи засвідчують, що керівництво Вукопспілки, здійснюючи торговельну роботу винятково за чужі кошти, практично ніколи не обмежувало витрати на потреби свого апарату. Так, лише в 1922 р. було витрачено 50 тис. крб. на ремонт будинків і 15 тис. крб. на курортний відпочинок службовців лише по Харківській конторі ВУКС [207, арк. 35 зв.].

Проаналізувавши дані ревізійної перевірки фінансового стану споживчої кооперації, надані Наркоматом РСІ, комісія ЦК КП /б/У щодо фінансової допомоги ВУКС на засіданні від 17 жовтня 1923 р. ухвалила рішення: зваживши на клопотання Вукопспілки, надати їй повну та довготермінову розстрочку платежів Держбанку, Наркомфіну, Наркомпроду, Зовнішторгу та іншим кредиторам [208, арк. 6]. Без сумніву, такі кроки керівництва республіки мали сприяти зміцненню фінансової бази споживчої кооперації.

Криза збуту, яка продовжувала тривати, викликала необхідність у скликанні П'ятої надзвичайної сесії Ради Вукопспілки, що проходила 11 листопада 1923 р. у Москві. М.К. Вєтошкін, обраний головою правління ВУКС, наголосив на причинах складного економічного становища споживчої кооперації в період фінансової кризи. Було вказано на об'єктивні причини слабкої торговельної діяльності кооперативних організацій (відсутність купівельної спроможності у сільського населення) і суб'єктивні причини (захоплення закупівельними операціями). М.К. Вєтошкіним було запропоновано, враховуючи так звану «диктатуру грошей», особливу увагу звернути на фінансово-організаційний та фінансово-рахунковий апарат. Крім цього, він ініціював ввести до складу правління ВУКС здібних фінансових працівників, зокрема А.І. Кельмансона, який тоді обіймав посаду заступника народного комісара фінансів України.

Разом з тим, голова правління Вукопспілки запропонував подати клопотання до Ради праці й оборони УСРР про поширення на споживчу кооперацію постанови РПО СРСР про пільги, які до цього отримала Центроспілка РСФРР, та про кредит на погашення боргів. З метою стабілізації фінансового стану сесія ухвалила перехід усіх торговельних операцій, які здійснювали кооперативні організації, на розрахунок у твердій валюті - червінцях [209].

По закінченні сесії правління Вукопспілки звернулося з одночасним проханням до Політбюро ЦК РКП/б/ і ЦК КП/б/У щодо допомоги у погашенні заборгованості споживчої кооперації державним структурам у сумі 990 тис. червінців. Зокрема, у клопотанні зазначалось: «Якщо в інтересах країни зберегти споживчу кооперацію, то необхідно прийти їй на допомогу і повернути хоча б десяту частину того, що в неї було забрано державою» [210, арк. 122]. Зважаючи на складну фінансову ситуацію, Раднарком УСРР 30 листопада 1923 р. ухвалив рішення клопотатися щодо виділення Вукопспілці із коштів Наркомфіну республіки кредиту розміром 2 млн. крб. для сплати заборгованості державній промисловості [211, арк. 88 зв.].

Протягом листопада-грудня 1923 р. Вукопспілка ужила ряд заходів щодо максимального скорочення своїх поточних операцій, скорочення термінів реалізації своїх товарів та організаційних витрат, щоб зберегти максимальну кількість коштів для розплати з кредиторами. У результаті цього у грудні організаційні витрати ВУКС становили в середньому 5 % від товарообороту [212, арк. 119].

Однак фінансова ситуація в організаціях споживчої кооперації залишалася вкрай складною, тож у пошуках додаткових коштів правління ВУКС зверталося до РПО СРСР. Проте навіть попри підтримку цього клопотання з боку Раднаркому УСРР спроба не увінчалась успіхом. З огляду на це 29 грудня 1923 р. правління Вукопспілки одночасно звернулось до Політбюро ЦК РКП /б/ і ЦК КП/б/У з проханням терміново скликати засідання для обговорення питання про фінансовий стан споживчої кооперації. Правління Вукопспілки повідомляло про те, що всі кошти, які були в розпорядженні ВУКС для виходу з фінансової скрути, використані. Складний фінансовий стан кооперації пояснювався тим, що напередодні заготівельного сезону товари були постачені в село без достатнього аналізу реальних потреб. Криза збуту мала наслідком для кооперативної мережі зниження цін на всі товари в середньому на 35 %, що призвело до здешевлення товару на 2,5 млн. червінців, тоді як сама Вукопспілка отримала скидку на забрані в господарських органів товари у 2 млн. червінців. З 34 % до 10 % зменшилися в балансі власні кошти споживчої кооперації при зростанні запозичених з 21 % до 38 % [213, арк. 16].

Правління ВУКС просило Раднарком України сприяти у виділенні споживчій кооперації довготермінового кредиту в сумі 2 млн. крб. [214, арк. 119]. Як свідчать архівні документи, уряд своїм рішенням від 20 грудня 1923 р. зміг виділити Вукопспілці з резервного фонду РНК УСРР кредит розміром 82 тис. 29 крб. [215, арк. 18]. Разом з цим Політбюро ЦК КП/б/У сприяло продажу Вукопспілці державними підприємствами товарів за собівартістю на суму 300 тис. червінців. Також Вукопспілка отримала розстрочку платежів державним органам, але в невеликому розмірі - всього 200 тис. червінців [216, арк. 116].

За розрахунками одного з членів правління Вукопспілки В.М. Целларіуса, оголошеними у Держплані УСРР у кінці 1923 р., власні кошти кооперації в торгівлі по всій системі, починаючи від сільського споживчого товариства і закінчуючи ВУКС, складали не більше 2-3-х млн. крб., і звичайно, існувала велика невідповідність між потребою розширення торговельних операцій та незначними власними ресурсами. Це призводило до того, що торговельна діяльність проходила цілком на запозичені кошти і відбувалось те, що найменшу зміну економічної ситуації країни споживча кооперація відчувала дуже гостро [217, с. 2].

Ситуація з фінансами ще більше ускладнилась тим, що в кінці 1923 р. банки різко скоротили виділення кредитів і збільшили їх вартість для всіх категорій позичальників приблизно вдвічі. Борги Вукопспілки на початок січня 1924 р. перевищували 1 млн. крб. червінців. Отримати нові кредити у державних банків ставало все більш проблематично. Про це повідомляв у доповідній записці в Політбюро ЦК КП/б/У голова правління ВУКС М.К. Вєтошкін, наголошуючи на необхідності державної фінансової допомоги споживчій кооперації [218, арк. 16 зв.].

Проблема фінансування споживчої кооперації банками була предметом обговорення на 8-му Всеукраїнському з'їзді Рад у січні 1924 р. У резолюції з'їзду «Про фінансову політику» наголошувалось на тому, що кредитна політика має цілком відповідати загальноплановим завданням. Відтак укотре було вирішено розширити та здешевити банківські кредити споживчій кооперації [219, с. 99].

Отже, аналіз торговельної діяльності споживчої кооперації України у період дисбалансу цін на споживчому ринку 1923 р. засвідчує, що без фінансово-кредитної допомоги держави вона була не в змозі повноцінно її здійснювати. Відтак ні Вукопспілка, ні місцеві кооперативні організації виявилися не готовими до змін цінової політики та фінансово-економічної кризи. Будучи змушеною отримувати державні кредити, споживча кооперація все більше потрапляла у боргову залежність від держави.

З метою допомоги споживчій кооперації у розгортанні її торговельних операцій у період кризи більшовики, крім державних кредитів, надавали їй матеріальну та податкову підтримку. Згідно з постановою ВУЦВК від 26 лютого 1923 р. «Про порядок повернення споживчій кооперації підприємств, що належали їй» передачі кооперативним організаціям підлягали всі раніше націоналізовані державою підприємства й промисли з усім обладнанням. Кооперативна власність повинна бути повернена протягом 2-х тижнів. Проте право на власність кооперативні організації мали обов'язково довести документальними даними, а у виняткових випадках й іншими доказами, не виключаючи показів свідків. Водночас, згідно з постановою, частину власності споживчої кооперації держава все ж таки залишала за собою [220, с. 221-225]. Без сумніву, отримані таким чином приміщення, склади, холодильники, інвентар певною мірою зміцнили матеріально-технічну базу кооперативних організацій у складний період наростання фінансово-економічної кризи.

Поміркованою щодо споживчої кооперації була і політика фіскальних органів при визначенні розмірів торговельних оборотів. Джерелом і цілком достатньою підставою для їх визначення були торговельні книги та їх звіти про роботу, подані в фінінспектуру. Як правило, додаткова перевірка, обов'язкова для приватних торговців, у кооперативних крамницях не проводилася.

Прибуткове оподаткування споживчої кооперації також регулювалося окремим «Положенням про податок на прибуток з державних та кооперативних підприємств і змішаних товариств», затвердженим постановою ВУЦВК 4 липня 1923 р. Прибутковим податком кооперативні та державні заклади оподатковувалися пропорційно до суми їх чистого доходу незалежно від його абсолютної величини в розмірі 8 %, тоді як приватні підприємства оподатковувалися на основі зростаючої прогресії при вилученні від 2 до 25 % їх чистого прибутку [221].

Певні переваги мала споживча кооперація також у термінах сплати податку на прибуток. На відміну від приватних підприємців, які сплачували податок двічі на рік, наперед за кожне півріччя, споживча кооперація вносила встановлену їй суму раз на рік. Неоподаткований мінімум доходів для споживчої кооперації і державних підприємств був вищий, ніж для інших платників. Повністю звільнялися від сплати податку низові споживчі товариства, що проводили свої операції в сільській місцевості, та первинні робітничо-міські кооперативи.

На початку грудня 1923 р. споживча кооперація отримала від держави нові пільги щодо сплати промислового податку. Зокрема, постанова Президії ВЦВК і РНК СРСР від 7 грудня 1923 р. «Про податкові пільги для кооперативних організацій» ще більше розширила пільги споживчої кооперації щодо сплати податків, майже до повного звільнення від промислового податку дрібних сільських і робітничих кооперативів [222, с. 510-511]. До кооперативних організацій, звільнених від державного промислового податку, належали сільські та робітничі кооперативи, які мали річний оборот нижче, ніж 20 тис. крб.

Інші кооперативні об'єднання, не звільнені від промислового податку, сплачували його, хоча, порівняно з приватним торговцем, у значно меншому розмірі. Також варто відзначити, що постанова надавала відстрочку на два роки для сплати державного промислового податку, який мали внести кооперативні організації за перше півріччя з часу їх виникнення. З патентного та зрівняльного зборів споживча кооперація мала знижку на 50 % або 25 %, залежно від того, з ким вона торгувала. Коли продаж товарів провадився лише своїм членам, то знижка становила 50 %, коли ж стороннім особам - 25 %. Щодо акцизних зборів було ухвалено таке рішення: поширити на промислові підприємства споживчої кооперації, що виробляли товари, порядок акцизів, установлений для відповідних галузей державної промисловості.

Постанова Президії ВЦВК і РНК СРСР «Про зміни в положенні про прибутковий податок з державних і кооперативних підприємств і змішаних товариств» від 7 грудня 1923 р. зобов'язувала місцеві органи влади та кооперативні організації терміново реалізувати в життя вищезазначені положення щодо звільнення від податків первинних місцевих робітничих і селянських споживчих товариств [223, с. 511-512].

Як бачимо, суттєві пільги, визначені державою для споживчої кооперації протягом 1923 р., стосувалися і промислового, і прибутково-майнового податку. Такі податкові пільги дали можливість споживчій кооперації продовжити свою торговельну діяльність, зокрема на селі, фінансово зміцнити та певною мірою конкурувати з приватною торгівлею. З цього приводу газета «Вісті ВУЦВК» зазначала: «Податкові пільги кооперації дійсно будуть сприяти утворенню могутнього кооперативного апарату з великою здатністю до боротьби з приватним крамарем, апарату, який дасть селу дійсно дешевий крам, який зуміє здвинути «ножиці» і наблизити село до міста» [224].

Держава захищала кооперативні організації від сплати і так званого трудгужподатку, які податківці намагалися стягувати з райспоживспілок та споживчих товариств. Підтримка влади давала підставу категорично відмовлятись від внесення цього збору. Так, 4 квітня 1923 р. президія правління Вукопспілки ухвалила рішення категорично протистояти вимогам органам Уповнаркомфіну щодо виконання споживчою кооперацією на місцях так званого трудгужподатку, тобто використанню її транспортних засобів на користь держави [225, арк. 232].

Завдяки наданим державою податковим пільгам, протягом 1923-1924 рр. промисловий податок, сплачений споживчою кооперацією, становив для оптових торговельних підприємств 4 % з їх обороту, для роздрібних закладів - 3,36 %, тоді як для приватної торгівлі розмір виплат становив відповідно 7,56 % та 13,81 % [172, с. 85]. За даними Київської товарної біржі, всі види оподаткування споживчої кооперації становили в її витратах 7,6 %, тоді як у приватних торговців сягали 35 %, посідаючи перше місце серед усіх витрат [226, с. 87].

Слід зазначити, що у ряді випадків більшовики покладали на споживчу кооперацію як і на інші торговельні та промислові заклади, додаткові податки, які обґрунтовувалися складністю економічної ситуації в республіці. Підтвердженням цьому є постанова ВУЦВК від 2 березня 1923 р. «Про додаткове оподаткування торговельних і промислових підприємств на проведення заходів по боротьбі з наслідками голоду» [227, с. 168-169]. На підставі положень документу додаткове оподаткування у розмірі 50 % від вартості основних патентів і 1 % з обігу понад зрівняльний збір покладалося на торговельні заклади, що виробляли предмети розкоші і торгували ними. Додаткове оподаткування у розмірі 100 % від вартості основних патентів та 3 % з обігу стосувалося кав'ярень і ресторанів, що належали до 4 -го і 5 -го розрядів. Торговельні заклади, які продавали вино й пиво, також оподатковувалися додатково в розмірі 2% з обігу. Зазначимо, що була встановлена надвишка до патентів на продаж вина й пива в розмірі 100 % від їхньої вартості. Надвишка до патентів на продаж тютюнових виробів складала 10 % їхньої вартості. Таким чином влада збирала кошти для фонду Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК.

Економічна ситуація 1923 р., яка все більше ускладнювалась у зв'язку із розбіжностями в цінах на промислові товари та сільськогосподарську продукцію, спонукала владу до сприяння у встановленні більш тісних контактів споживчої кооперації і промислових державних підприємств з метою поповнення товарних фондів кооперативних організацій. Промислові підприємства, не зважаючи на протести державних органів влади та управління, продовжували віддавати перевагу приватним посередникам у реалізації своєї продукції, керуючись не політичними симпатіями, а економічною доцільністю. Газета «Известия» навесні 1923 р. з цього приводу писала: «Деякі моменти ускладнюють роботу кооперації - це її взаємовідносини з державною промисловістю. Державна промисловість неохоче користується апаратом споживчої кооперації в якості посередника в справі просування своєї продукції до споживача. Плануючи обсяг і зміст господарської діяльності, як посередника між державною промисловістю і населенням, споживкооперація, безумовно, не може не відчувати ненормальності вищезазначеного становища, яке значно послаблює її роботу». Як найближчу перспективу торговельної діяльності споживчої кооперації, газета назвала «перехід всієї системи на організацію збутових і посередницьких операцій, які ставлять своєю метою підвищення купівельної спроможності селянства, планомірне обслуговування держпромисловості продукцією сільського господарства» [228].

ХІІ з'їзд РКП/б/, що відбувся у квітні 1923 р., наголосив на необхідності правильної організації збуту промислової продукції з метою попередження надмірних торговельних накладних витрат та «криз торгової безпорадності». У резолюції з'їзду «Про промисловість» підкреслювалася роль споживчої кооперації як торгового апарату, здатного у всезростаючих розмірах поєднати державну промисловість з сільським господарством. Відзначаючи необхідність регулювання державою взаємовідносин кооперації з промисловістю, учасники з'їзду зауважували: «…створення з боку державних органів найбільш сприятливих умов для подальшого розвитку кооперативного апарату з метою перетворення його в основного посередника між держпромисловістю і сільським виробництвом є одним із основних завдань державного регулювання народного господарства» [229, с. 66].

У травні 1923 р. Промислово-економічною радою ВРНГ СРСР за участю кооперативних об'єднань були розроблені рекомендації стосовно залучення кооперації до товарообороту державної промисловості, які передбачали ряд пільг споживчій кооперації перед приватним торговцем щодо цін, форм розрахунку, кредиту тощо [230]. Уже до кінця року були досягнуті значні успіхи у витісненні приватного торговця із посередницьких операцій. Серед контрагентів державних промислових підприємств питома вага приватника за період з жовтня 1922 по вересень 1923 р. впала з 32,3 до 11,4 % у закупівлях і з 31,4 до 10,2 % - у продажу. Відповідно збільшився оборот зі споживчою кооперацією, у тому числі у текстильній промисловості - з 8,1 до 21,9 %, металообробній - з 6,5 до 24,7 %, хімічній - з 9,2 до 22,9 %, силікатній - з 5,8 до 40 %, харчовій - з 9, 2 до 15,9 % [231, с. 25].

Однак на шляху зміцнення господарських зв'язків між державною промисловістю і споживчою кооперацією, на думку відомого дослідника торгівлі в перші роки непу В.П. Дмитренка, важливе значення мало переборення помилкової оцінки ролі кооперативного обороту, яка полягала в тому, що при аналізі причин «ножиць» цін керівники промисловості намагались перекласти всю відповідальність за економічні труднощі на кооперативні організації. Звідси витікав практичний висновок про доцільність дещо обмежити роль споживчої кооперації і приділити головну увагу розвитку державної торгівлі. Про негативний вплив цього курсу як на товарооборот у цілому, так і на торговельну діяльність споживчої кооперації зокрема дещо запізно наголошувалося в доповіді «Про становище справ в Центроспілці і в системі споживчої кооперації», внесеній правлінням Центроспілки до Політбюро ЦК РКП/б/ (березень 1924 р.) [232, с. 186].

Виконуючи директиви вищих союзних органів влади, керівництво УСРР своїми розпорядженнями вимагало від державної промисловості «покласти кінець сваволі і безсистемності в галузі встановлення трестами і синдикатами відпускних цін для споживчої кооперації», одночасно споживчій кооперації належало встановити економічно обґрунтовані націнки на промислові товари [233, арк. 142]. Українська економічна рада зобов'язала трести всі свої лишки продовольства і запаси мануфактури, необхідні для робітників, передати споживчій кооперації. Держплан спільно з Наркоматом внутрішньої торгівлі, Українською радою народного господарства і представниками споживчої кооперації мали розробити у формі генеральних договорів принципи безпосереднього проходження промислових товарів державної промисловості через кооперацію [234, арк. 41]. Генеральні договори - це договори між центрами виробничих організацій і споживчою кооперацією про умови поставки товарів, на базі яких укладалися прямі договори між кооперативними організаціями і низовими організаціями поставників.

На підставі архівних даних можемо констатувати, що з весни 1923 р. розпочалося більш тісне зближення споживчої кооперації з трестами щодо реалізації їх продукції. Вукопспілка від способу випадкових закупівель товарів у трестів почала переходити до системи укладання генеральних договорів на отримання частки продукції. Ці договори давали гарантію здачі-приймання протягом передбаченого договором терміну певної кількості товарів на встановлених умовах оплати. Протягом травня-червня Вукопспілка уклала договори з Текстильсиндикатом щодо закупівлі мануфактури на суму 150 тис. червінців, із Південсталлю - щодо заліза і цвяхів. Також були укладені договори з Хімвугіллям, Південсіллю [235, арк. 37].

На середину літа 1923 р. у ряді галузей торгівлі споживча кооперація зуміла стати найбільш організованим споживачем продукції державної промисловості. Наприклад, у найбільш розвиненій галузі державної промисловості - текстильній тільки споживча кооперація закупляла і реалізувала до 30 % всієї текстильної продукції [236]. У київських і харківських відділеннях Всеросійського текстильного синдикату питома вага споживчої кооперації України у 1923-1924 р. досягла 57-73 % [237, с. 87-88].

У серпні Вукопспілка уклала договір з Петрошкіртрестом на монопольне право продажу виробів взуттєвої фабрики «Скороход» на Україні. Петрошкіртрест передав ВУКС свої роздрібні магазини в Харкові, Києві Полтаві та Одесі (з товарами, інвентарем і майном). Щомісяця Вукопспілка мала закупляти у цієї фабрики 25 тис. пар взуття [238]. Тоді ж ВУКС уклала договір з Укрцукротрестом на 1 млн. пудів цукру терміном на 6 місяців для розподілу між кооперативними організаціями України [239]. Крім цього, Вукопспілка підписала договори на закупівлю продукції з Укртютютюнтрестом та соляними трестами [240].

У цілому за І півріччя 1923 р. питома вага закупівель Вукопспілки у трестів та синдикатів становила 61,5 % товарів, відповідно у кооперативних організацій - 31,6 %, інших закладів і приватних осіб - 6,99 %. Серед державних організацій майже 70 % закупівель ВУКС припадало на всеросійські і російські організації, а 30 % - на українські. Закупівля проходила до 75 % у кредит і 25 % готівкою, що свідчило, з одного боку, про обмеженість фінансових коштів споживчої кооперації, а з другого - про бажання значно поповнити свої товарні ресурси [241].

Ряд генеральних договорів удалося укласти Уцеробкоопу. Так, зокрема, восени 1923 р. Уцеробкоопом згідно з договорами було закуплено товарів: у Петротекстилі на суму 3 100 крб., відповідно у Петротканини - на 3 600 крб., Моссукно - на 20 тис. крб., Комвольного тресту - на 20 тис. крб. [242, арк. 3].

Як відзначила ІV сесія Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.), наслідком кризових явищ стало різке погіршення умов розрахунків з промисловістю, скорочення термінів товарного кредитування, збільшення частки готівкового розрахунку за продукцію, зменшення обсягу поставок. Зрозуміло, що подібні дії промислових підприємств викликали незадоволення працівників споживчої кооперації. Сесія зобов'язала ВУКС розпочати переговори з державними органами - постачальниками товарів, щодо зниження цін на промислові товари, які вже були передані кооперації, але ще не реалізовані [243].

П'ята надзвичайна сесія Ради Вукопспілки (листопад 1923 р.) наголосила на необхідності зберегти договори з державними та іншими організаціями передусім на сіль, цвяхи, гас, цукор, оскільки вище названі товари надходили від виробника до пайовика через споживчу кооперацію зі знижкою в 10 %. Особливу увагу завідувач відділу фабрикатів Вукопспілки О.І. Канатьєв запропонував звернути на торговельні операції з мануфактурою, враховуючи той факт, що Текстильсиндикат мав намір споживчу кооперацію з мануфактурного ринку витіснити. Сесія Ради ВУКС визнала необхідність знижок при ухваленні генеральних договорів з Південсіллю, Нафтосиндикатом, Текстильсиндикатом та іншими трестами. Голова правління Вукопспілки М.К. Вєтошкін підкреслив, що найближчим часом споживчій кооперації випаде працювати в умовах натиску з боку державних органів на кооперацію. Виступаючий наголосив на тому, що ВУКС доведеться розпочати рішучу боротьбу з трестами та іншими виробниками з метою зниження цін на їх продукцію [209]. Без сумніву, навіть в умовах кризи збуту Вукопспілка прагнула залишатись монополістом у процесі збуту продукції державної промисловості серед кооперації середньої та первинної ланки.

12 листопада 1923 р. у Московському представництві Вукопспілки була призначена нарада кооперативних організацій - членів ВУКС, зацікавлених у питаннях знижок, із представниками державних трестів та синдикатів - монополістів промислових товарів. Під час її роботи було укладено генеральні договори з Нафтосиндикатом та Південсіллю на збільшення закупівель солі та гасу. Щодо мануфактури, рибної продукції та посуду визнали найбільш доцільною комісійну форму продажу [244, арк. 125]. Як зазначає В.П. Дмитренко, на виконання генерального договору між Українським відділенням Нафтосиндикату і Вукопспілкою гас відпускали споживчій кооперації у необмеженій кількості зі знижкою 20 % проти ринкових цін. Більше того, кооперативним організаціям надавався двохмісячний кредит [232, с. 188].

У січні 1924 р. певною мірою вдалося узгодити взаєморозрахунки ще ряду державних підприємств - виробників промислових товарів і кооперативних спілок. Для цього була скликана нарада при бюро з'їздів промисловості, торгівлі й транспорту СРСР, на якій створили так звану погоджувальну комісію, до якої ввійшли представники промисловості і споживчої кооперації. На її засіданнях господарникам удалося відстояти й закріпити в резолюції комісії своє право на побудову зі споживчою кооперацією стосунків суто комерційного характеру, взаємовигідних для обох сторін при обов'язковому дотриманні взятих на себе договірних зобов'язань. «Кооперація, - зазначалося в узгоджуваному рішенні, - повинна ставити своїм завданням економічне завоювання ринку, але при безумовній відмові від вимоги надання їй директивної монополії збуту того чи іншого продукту» [245, арк. 2]. Не заперечували промисловці й проти пільгового товарного кредитування кооперації всіма товарами, в яких вона відчувала потребу, але лише низової кооперації, безпосереднього постачальника товарів населенню, а не кооперативних центрів, які виконували лише роль посередницьких оптово-розподільчих інстанцій. Після припинення діяльності погоджувальної комісії рада з'їздів промисловості, торгівлі й транспорту ухвалила рішення про створення спеціального органу для врегулювання стосунків між державною промисловістю і споживчою кооперацією. Ним стала постійна комісія при Народному комісаріаті торгівлі (Наркомторзі).

Тим самим були вжиті заходи щодо зменшення централізації в отриманні товарів кооперативними центрами, які склалися ще в період «воєнного комунізму», стали заохочуватися безпосередні комерційні договори між низовими кооперативними організаціями і державними промисловими підприємствами. У 1923 р. стався перелом у господарських зв'язках державної промисловості з кооперативними організаціями. Протягом 1923-1924 р. споживча кооперація України на пільгових умовах уклала генеральні договори з Південсталлю, Хімвугіллям, Укртекстильтрестом. Близько 40 % загальних оборотів споживчої кооперації з державною промисловістю здійснювалося через систему генеральних договорів, тобто відбулося зростання порівняно з 1922-1923 р. на 15 %, що у цілому сприяло налагодженню її торговельної діяльності і збільшенню товарних фондів [246, с. 117].

Джерелами поповнення товарних запасів споживчої кооперації, крім трестів та синдикатів державної промисловості, як і в попередній рік, були Центроспілка та ярмарки. Частину промтоварів кооператори закупляли на європейському ринку. Певну підтримку щодо збільшення товарних фондів почали надавати промислові підприємства споживчої кооперації, які випускали товари першої необхідності.

Протягом першої половини 1923 р. Вукопспілка здійснювала закупівлю товарів з урахуванням майбутньої кампанії збирання врожаю і великого попиту села на промислові товари. Виконуючи директиву керівництва республіки належним чином підготуватися до заготівельної кампанії, ВУКС усіляко намагалася поповнити склади фабрично-заводськими товарами з метою зростання товарообороту на селі. Передусім вона закупила в Центроспілки велику партію ходового товару мануфактури - на суму 150 тис. червінців, а також 50 вагонів оселедців, 20 тис. пудів чавунного литва і посуду. Крім цього у Москві було здійснено закупівлю великих партій цукру, тютюну та сірників [247, арк. 37]. 31 травня 1923 р. Президія правління ВУКС ухвалила рішення про закупівлю у Центроспілки партії сільськогосподарських машин [248, арк. 68].

Для збільшення товарних запасів та реклами своєї продукції Вукопспілка протягом літа 1923 р. здійснила ряд заходів. Оскільки в Москві на серпень було заплановано відкриття Всесоюзної сільськогосподарської виставки, правління ВУКС у червні 1923 р. ухвалило рішення разом з іншими видами кооперації України взяти участь у її роботі як з метою пропаганди споживчої кооперації, так і для поповнення товарних запасів. 6 червня 1923 р. Президія правління ВУКС вирішила асигнувати 1 тис. крб. на участь у спорудженні Українського павільйона [249, арк. 70]. 8-м червня датована ухвала взяти участь у виставці у складі павільйона Центроспілки, виділивши для його спорудження 1,5 тис. крб. [250, арк. 76].

На цьому заході, де були представлені всі види кооперації і різні господарські структури УСРР, Вукопспілка завоювала почесний диплом 1-го ступеня, що певною мірою свідчило про зростання її авторитету [251, с. 18]. З другого боку, кошти, витрачені Вукопспілкою на участь у виставці, були надто великими, зважаючи на економічну кризу. Відтак можна констатувати, що участь ВУКС у роботі виставки мала не лише економічне, але й політичне підґрунтя.

Для поповнення товарних запасів у серпні 1923 р. Вукопспілка взяла участь у роботі Нижньогородського ярмарку. Була закуплена велика партія мануфактури, галантереї, шкіряних виробів, шкіряної сировини, павловських та уральських дерев'яних товарів, посуду і персидської бакалії. Закупки ВУКС, зроблені на ярмарку у державних трестів і кооперативних організацій Москви, Уралу, Сибіру та Поволжя, становили близько 3 млн. крб. Зокрема, у Центроспілки ВУКС придбала 3 тис. пар витяжок для чобіт, 6 тис. пар рукавиць, 7 тис. пудів чавунного литва, 1 тис. пудів пакувального заліза, 6,5 тис. ящиків сірників, 2 вагони скла, 5 тис. пудів рису, 300 пудів мигдалю. У свою чергу, ВУКС продала на ярмарку близько 400 тис. пудів хліба. Проте закупівельні операції набагато перевищували продаж. У серпні 1923 р. з метою розширення території закупівель Вукопспілка відкрила своє представництво у Ростові, яке мало забезпечувати потреби української кооперації у рисі, сабзі (сушений виноград) та саломасі (рослинно-тваринний жир для миловаріння) [252].

Слід визнати, що проведена Вукопспілкою робота щодо поповнення своїх товарних запасів за гроші, взяті переважно у кредит, без належного врахування кон'юнктури ринку та цінового дисбалансу, вже незабаром обернулася негативним боком. Закупивши великі партії промислової продукції, Вукопспілка зіткнулася з проблемою їх реалізації. Зважаючи на «ножиці» цін, основна маса селян намагалася нічого не продавати й утримуватися від купування промислових товарів. Така ситуація призвела до затоварювання складів Вукопспілки. Підтвердженням цього є оголошення про розпродаж, які ВУКС почала розміщувати в центральних газетах. Наприклад, 2 серпня 1923 р. було надруковано оголошення про те, що ВУКС терміново розпродає свої товарні запаси, у тому числі нещодавно закуплені на ярмарках [253].

Найскладнішою проблемою, яка перешкоджала активізації торговельної діяльності споживчої кооперації, була цінова політика країни. Замість швидкого підйому товарообороту влітку 1923 р., на що розраховували кооператори, все чіткіше проявлялися симптоми кризи збуту. «Ножиці» цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію стали перепоною на шляху розвитку економічного союзу міста та села, посередником якого виступала споживча кооперація

Найбільше розходження цін відбулося в кінці літа - середині осені, коли роздрібні ціни на промислові товари зросли порівняно з довоєнним рівнем на 290 %, а ціни на сільськогосподарські товари - на 105 % [31, с. 23]. Оскільки різке підвищення цін сталося перед початком хлібозбиральної кампанії, наводимо дані щодо цін на сільськогосподарську техніку. Якщо до війни селянин платив за плуг у хлібних одиницях 6 пудів пшениці, то в 1923 р. - 24 пуди; за сінокосарку - відповідно 125 і 544 пудів. [254]. Дисбаланс цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію продовжував поглиблюватися, і зупинити його ставало все складніше. Почалася широкомасштабна «криза збуту» товарів, яка хворобливо позначилася на споживчій кооперації.

Проблема регулювання цін ще з осені 1922 р. привертала до себе пильну увагу більшовицького керівництва країни, оскільки було зрозуміло, що невпорядкованість ціноутворення наносить велику шкоду господарству. У надмірному підвищенні цін на товари промислової групи переважна частина більшовицького керівництва країни звинувачувала господарників, які начебто «перегнули», здобувши самостійність в умовах госпрозрахунку і ставши монополістами промислової продукції.

Проте на момент цінового дисбалансу 1923 р. єдиної точки зору стосовно самої необхідності та конкретних шляхів проведення державного регулювання цін не існувало. Група господарників (Г.М. Кржижановський, А.М. Лежава, М.К. Владимиров, А.М. Кактинь - редактор газети «Экономическая жизнь» та інші) виступали за державне регулювання цін шляхом обмеження максимальних цін для державних трестів. З цього приводу А.М. Кактинь зазначав: «Трести наші у більшості монополісти, їх вплив разом з державним фінансовим і адміністративним апаратом на ринок сільськогосподарський має місце і держава повинна в інтересах правильного розвитку тих та інших взяти цю справу в свої руки, а не піти за вказівкою ринкової стихії» [232, с. 170].

Разом з тим заклики про підвищення цін на товари промисловості з метою прискорення її відбудови лунали від іншої частини партійних та державних керівників. Втручання державного апарату в регулювання цін на промислові товари в умовах відродження промисловості неприпустиме, - запевняли заступник голови ВРНГ СРСР Г.Л. П'ятаков та його прибічники. Позаяк ціни на сільськогосподарські товари визначає виключно вільний ринок, вважали вони, то ціни на промтовари мають вирівнюватися також з огляду на ринок. Інша політика є шкідлива і згубна для промисловості. Тому не випадково 13 липня 1923 р. ВРНГ СРСР розіслала наказ, підписаний Г.Л. П'ятковим, у якому перед трестами та синдикатами було поставлене конкретне завдання - всебічно підвищувати ціни на промислові товари і добиватися найбільших прибутків [255, с. 159].

Зрозуміло, що така підтримка державної промисловості була не на користь споживчій кооперації. Кооперативні організації теж прагнули якнайшвидше оптимізувати свою торговельну галузь, а відтак рівнялися на державні підприємства з тим, щоб стабілізувати свій фінансовий стан. Споживча кооперація теж здебільшого працювала за принципом: «Краще продам менше, але дуже дорого, ніж більше, але дешево». Щоб вижити в період економічної кризи та дисбалансу цін, кооператори почали продавати закуплені за оптовими цінами товари з високою накидкою на їх роздрібну ціну. Так, на середину 1923 р. у споживчій кооперації перевищення роздрібних цін над оптовими на сільськогосподарські продукти у середньому складало 22 % (для порівняння: у державній торгівлі - 16 %, приватній - 29 %), на промислові товари - 27 % (відповідно у державній торгівлі - 21 % і приватній - 49 %) [256].

Без сумніву, це були серйозні прорахунки в діяльності споживчої кооперації. У зв'язку з такою ціновою практикою кооперативних організацій один із більшовицький лідерів В.В. Куйбишев зазначав, що Центроспілка почала займатися торгівлею заради торгівлі, бо політики цін у нею не було [257]. Не буде перебільшенням сказати, що подібний висновок стосувався і цінової політики Вукопспілки та її місцевих спілок.

Проблема цін в Україні полягала в тому, що товари від виробника до споживача проходили близько 8 ступенів, на кожному з яких був свій накид. Ось деякі цифри, які характеризують розходження цін між оптовим і роздрібним продажем. На 1 січня 1923 р. оптова ціна на ситець була 21 коп. за аршин, а роздрібна - 31 коп., тобто різниця становила 47 %. На 1 вересня 1923 р. - оптова ринкова ціна була 35 коп., а роздрібна - 55 коп., тобто відрізнялася на 57%. Оптова ціна на сіль на 1 січня 1923 р. була 69 коп., а роздрібна - 1 крб. 39 коп., тобто розходилася на 95 %. На 1 вересня 1923 р. оптова ціна на сіль становила собою 1 крб. 62 коп., а роздрібна доходила до 3 крб., тобто розходження між ними складало 85 %. Ціна на ситець з 18 коп. зросла при просуванні із фабрики до споживача до 39 коп., тобто на 117 %. Ціна за ящик скла, дійшовши до споживача, зросла на 75 %, сіль - на 1 370 %, цукор - на 22 %, гас - на 464 % [258, арк. 20]. У результаті виникла парадоксальна ситуація: селяни масово припинили купувати промислові товари, у яких відчували гостру потребу.

На шляху від виробника до споживача через торгові накидки Вукопспілки та її філій, губробкоопів, райспоживспілок, сільських товариств товар дорожчав більше ніж у двічі. Механізм накрутки був такий: Вукопспілка на відпускну ціну трестів робила накидку, в середньому, на 39 %, залежно від товару вона могла бути різною, наприклад, на скло 53 %, мануфактуру і галантерею - 49 %, бакалію, шкіру і взуття - 28 %. До ціни Вукопспілки додавали по 20 % районні спілки і споживчі товариства [259]. Завдяки цьому ціни на товари у споживчій кооперації, у ряді випадків, були вищими за ціни місцевого ринку.

Республіканська преса на початку жовтня 1923 р. підкреслювала негативний вплив дисбалансу цін на торговельну політику споживчої кооперації, вказуючи при цьому і на прорахунки самої системи. Зокрема, в газеті «Вісті ВУЦВК» наголошувалося: «Кооперація, як орган змички села з містом на собі весь час болюче відчувала вплив «ножиць». У споживкооперації до останнього часу не було певної і твердої лінії щодо поліпшення цін. Споживкооперація не продумала своєї ролі в боротьбі за усунення причин, які ці «ножиці» утворюють» [260].

Подальша цінова політика споживчої кооперації України витікала з рішень, ухвалених восени 1923 р. керівництвом країни та республіки. Необхідно нагадати, що з жовтня 1923 р. держава посилили своє втручання у процес ціноутворення. Широке обговорення шляхів переборення « ножиць» цін у Комісаріаті внутрішньої торгівлі СРСР за участю представників промислових, фінансових, кооперативних і профспілкових органів показало, що «врешті-решт якесь втручання уряду, як власника промислових підприємств, транспорту і крупної оптової торгівлі, безумовно необхідне і неминуче» [261]. Першим кроком на шляху державного регулювання цінової політики у той період стало рішення Комісії цін Комвнуторгу СРСР від 3 жовтня про зниження відпускних цін на ситець. Без сумніву, з одного боку, це було підтвердженням рішучого втручання вищих регулюючих державних органів у практику ціноутворення, а з другого - певною підтримкою торговельних організацій, зокрема споживчої кооперації.

Політика державного регулювання цін торкнулась передусім тих галузей промисловості, які випускали предмети широкого вжитку для села. У число цих предметів входили лляні та бавовняні тканини, грубововняні вироби, сірники, сіль, цукор, мило, гас, віконне скло, калоші. Крім цього, суттєве значення мало здешевлення сільськогосподарських машин і знарядь.

Разом зі зниженням оптових цін на промислову продукцію під тиском держави на місцях розгорнулась робота щодо впорядкування ціноутворення товарів широкого вжитку у роздрібній торгівлі. Не випадково на ІV позачерговій сесії Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.) голова правління ВУКС О.Г. Шліхтер у своєму виступі констатував: «Кооперація і в центрі, і на місцях в одному відношенні йшла неправильним шляхом, маючи на меті відновлення товарних цінностей, вона і в центрі, і на місцях часто робила зайві високі надвишки на товари, і цим самим створювала труднощі для придбання товарів споживачами. Цей факт треба визнати, треба перестати скакати за трестами «півником», треба вступити на шлях зниження розцінок» [262, арк. 85-85 зв.].