Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

Безпосередній безгрошовий натуральний обмін за формулою товар-товар виявився нежиттєздатним і був відкинутий практикою. У свою чергу, голодуючі робітники намагались швидше реалізувати фонди натурпреміювання, вдавалися до обміну в обхід споживчої кооперації, нерідко конкуруючи між собою, що призводило до продажу за безцінок. У ряді випадків кооперативи за браком потрібних товарів не могли відкрити заплановані товарообмінні пункти. Так, наприклад, у серпні 1921 р. із 41 запланованого пункту в Зміївському повіті Харківської губернії працювало лише 11 [71, арк. 41]. Поки Наркомпрод і споживча кооперація сперечалися між собою, виробляли еквіваленти обміну, розробляли плани дій, приватний торговець розгорнув активну діяльність, враховуючи ситуацію, що склалась. Йому можна було за гроші продати і купити у нього будь-який товар. У результаті замість державного товарообміну, на який так сподівалась радянська влада, отримали відродження торгівлі, яка стала виходити далеко за межі місцевого обороту.

Частина кооперативів закупляла товари у приватних торгівців, зокрема цвяхи, мануфактуру, мило, сірники, тютюн тощо. Підтвердженням цього є телеграма голови Наркомзовнішторгу РСФРР Л.Б. Красіна на адресу Раднаркому УСРР, яка надійшла у вересні 1921 р. У ній повідомлялося, що на кордоні України з Польщею спостерігається розгул спекулятивної торгівлі, у якій задіяні не лише місцеві органи Зовнішторгу, але і місцева кооперація. Від РНК УСРР вимагали терміново виправити ситуацію і навести лад «у боротьбі з цим злом» [72, арк. 73].

Протягом серпня - жовтня 1921 р. керівництвом УСРР та Вукопспілки було вжито ще ряд заходів щодо збереження товарообмінних операцій. Щоб підтримати зацікавленість селян у товарообміні, ухвалили постанову ВУЦВК від 26 серпня 1921 р. «Про недоторканість продуктів промисловості, придбаних сільським населенням шляхом товарообміну» [73, арк. 172]. Згідно з цією постановою правом виробництва, обміну і продажу залишків сільськогосподарської продукції у необмежених розмірах могло користуватися все сільське населення після виконання продподатку. Отримані в результаті товарообміну продукти промисловості, незалежно від їх кількості, мали надходити в повне розпорядження їх власників і не підлягали ні реквізиції, ні конфіскації.

Стимулом до товарообміну покликана була стати постанова ВУЦВК від 19 жовтня «Про нагородження Миргородського і Гадяцького повітів Полтавської губернії за блискуче виконання продподатку». Відповідно до неї Наркомпрод, Укрзовнішторг та Вукопспілка зобов'язувалися вжити термінові заходи з тим, щоб відправити туди «якнайбільшу кількість товарів, які необхідні селянству для відновлення його господарства» [74, с. 726].

Для регулювання товарообмінних еквівалентів статистичний відділ Вукопспілки з 3 вересня почав вимагати від місцевих організацій двічі на місяць надсилати дані про вільні ціни на продукти сільського господарства. Це давало можливість коригувати ціни споживчої кооперації для того, щоб залишити їх на рівні середньоринкових, але дещо нижчими за приватні [75, арк. 83]. Місцеві спілки споживчих товариств також намагалися за рахунок ціноутворення впливати на товарообмін. Так, наприклад, на початку жовтня 1921 р. Полтавська губспоживспілка перейшла на короткотермінові тверді угоди з рухливим (змінним) еквівалентом [61, с. 22].

Керівники споживчої кооперації місцевого рівня почали відкрито заявляти, що підсумок практики товарообміну в Україні був не таким, як його планували. Зокрема, в бюлетні Валківського райвідділення Харківської губспоживспілки на 1 листопада 1921 р. підкреслювалося: «Після п'ятимісячного досвіду товарообміну в нашому повіті можна сказати, що досвід виявився не зовсім вдалим». Проте під тиском влади кооператорам доводилося вкотре робити спроби реанімувати товарообмін. Так, з 22 жовтня по 22 грудня 1921 р. у Валківському повіті за угодою Української економічної ради та Вукопспілки оголосили товарообмін гасу (на який був надзвичайно великий попит населення) на продукти сільського виробництва, а саме: сало, щетину, волос, роги, копита, пташиний пух, перо, коноплі, льон, а також на бите скло, брухт металів, старі шкіри, папір тощо [76, арк. 4].

Зберегти товарообмін мала також практика розширення контактів Вукопспілки та її місцевих організацій з губспоживспілками РСФРР та інших республік на поставки продовольства в обмін на промислові вироби. Володимирська губспоживспілка пропонувала мануфактуру, хустки, рушники, простирадла, полотно, лампове скло, посуд, самовари; Самарська відповідно - посуд, залізо, дьоготь, гудрон, колісну мазь, мануфактуру; Гомельська - папір для куріння, сірники, шкіру, колеса, лісоматеріали; Наркомпрод Білорусії - 20 тис. пудів смоли і дьогтю, лісоматеріали тощо [77, арк. 8-9]. У порядку реалізації угод протягом вересня - жовтня 1921 р. Вукопспілка отримала від Царицинської губспоживспілки 50 вагонів заліза, солі, гасу; від Тульської - 600 самоварів, 1 750 пудів чавуну, скоб'яні товари; від Симбірської - 75 вагонів лісоматеріалів; від Московського заводу « Динамо» - 10 вагонів заліза тощо [78, арк. 49]. З липня 1921 р. по лютий 1922 р. Центроспілка РСФРР відправила на Україну для товарообміну 11,5 млн. аршин різних тканин, близько 11 млн. грос ниток (грос - міра, яка дорівнювала двадцяти фунтам; фунт - колишня міра ваги в Росії, що становила 409,5 г; відповідно 1 грос ниток дорівнював приблизно 50 кг), 142 вагони залізоскоб'яних товарів, понад 2 млн. штук сокир, лопат, відер, пилок 40 вагонів фарфорових виробів і скла, 2 704 пуди фарби, на сотні млн. крб. шкіряних виробів, галантереї тощо [79, арк. 67].

Вищевказані дані, з одного боку, свідчили про те, що в республіці бракувало необхідних фабрикатів, проте, з другого, що відбувався відтік продуктів харчування за межі України. Газета «Вісті ВУЦВК» указувала на «деяку стихійність у змаганнях робітничих організацій щодо крамоміни», зокрема, у жовтні 1921 р. одночасно у різні губернії України було направлено 95 робітничих товарообмінних експедицій, крім цього, проводила товарообмінні операції 31 робітнича організація з РСФРР [80]. Разом з тим, подібна практика товарообміну не змогла зупинити відродження товарно-грошових відносин у розрахунках робітничих організацій, вона лише створювала паралелізм у роботі Вукопспілки та Центроспілки РСФРР.

Керівництву УСРР доводилося враховувати факт ускладнення продовольчої ситуації, а відтак і проблеми товарообміну у зв'язку з неврожаєм у південних губерніях республіки. Зважаючи на цю обставину, 29 серпня 1921 р. ВУЦВК видав постанову «Про порядок заготівель продуктів кооперативними об'єднаннями робітників і службовців», у якій підкреслювалось, що з метою отримання продовольства в села вирушило багато товарообмінних делегацій, що ніде не зареєстровані. Вони «викачують залишки продовольства, необхідного місцевому населенню», «вступають один з одним у конкуренцію і таким чином одночасно викликають надмірне падіння ринкових цін на товари і спекулятивне вздуття цін на продовольство» [81, с. 554]. Щоб запобігти цим недолікам, постанова зобов'язала всі кооперативні організації проводити товарообмінні операції на селі тільки через місцеві споживчі товариства та губернські кооперативні об'єднання. Для обмеження вивозу продовольства з губерній проведення товарообмінних операцій на відстані, зокрема в РСФРР, допускалося лише за наявності санкції Вукопспілки або Центрального робітничого кооперативу (Уцеробкоопу).

Серйозною перешкодою у проведенні товарообмінних операцій була відсутність транспортних засобів. Не випадково Чернігівська губспоживспілка 12 вересня 1921 р. звернулась до губвиконкому з проханням допомогти їй придбати 40 вагонів і 1 потяг для реалізації лісоматеріалів і кустарних виробив на півдні Росії [82, арк. 60]. Київські кооператори теж зіткнулися з проблемою відсутності транспорту при проведенні товарообміну. Щодо цього «Кооперативный бюлетень Вукопспилки» зазначав: «Аналізуючи становище Київського ринку, слід констатувати, що ринок далеко не насичений фабрикатами. Транспортні перешкоди значно гальмують роботу по товарообміну, так як фабрикати не вдається своєчасно перекинути в райони». З метою встановлення постійного і регулярного зв'язку з місцями було ухвалено рішення щодо створення при оргвідділі Вукопспілки Бюро зв'язку [83].

Не зважаючи на привілейоване становище споживчої кооперації і гарантовані переваги в реалізації продукції державних промислових підприємств, її здобутки в перший рік непу були незначними. У 1921 р. оборот одного споживчого товариства становив 1 796 довоєнних крб., тоді як в 1918 р. він дорівнював 7 009 крб. [38, с. 7]. Восени 1921 р. більшовики були змушені визнати, що з товарообміном нічого не вийшло. 29 жовтня 1921 р., В.І. Ленін, виступаючи на VІІ Московській губпартконференції, вперше констатував: задуманий товарообмін не вдався («зірвався», як він висловився), приватний ринок виявився сильнішим [35, с. 218]. Широко розрекламована кампанія, на яку витратили величезні матеріальні ресурси, законодавчі ініціативи, пропагандистські та організаційні зусилля, на практиці обернулася звичайною торгівлею. «Ми, - відзначав лідер більшовиків, - зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу…Досвід привів до переконання в помилковості цього…» [35, с. 157].

Перед розробниками непу постала проблема обґрунтування необхідності повернення до торгівлі та переконання в цьому партійних мас. З приводу повернення до торгівлі один з провідних теоретиків комуністичної партії М.І. Бухарін зазначав: «Ми думали, що можемо одним помахом її знищити. Виявилося, що до соціалізму прийдемо саме через ринкові відносини» [84, с. 199]. Виходячи зі становища, що склалося, більшовики зробили висновок, що лише вільний товарооборот відповідає економічним умовам існування дрібного виробника. Питання про торгівлю стало практичним питанням економічного будівництва. Було вирішено зняти її заборону. Таким чином, в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, на думку В.І. Леніна, визначальною, провідною формою економічного союзу міста

та села залишаються товарно-грошові відносини, торгівля. «Навчитися розуміти комерційні відносини і торгівлю, - це наш обов'язок, і ми почнемо успішно вчитися і навчимося», - підкреслював він [35, с. 218].

У більшовицькому лексиконі з'явилося якісно нове поняття - «державна торгівля». Організація її стала одним із головних положень нової економічної політики. Держава почала надавати пильну увагу організації синдикатів, товарних бірж, ярмарків. Проте загроза посилення приватної торгівлі змушувала радянську владу шукати підтримки передусім у перевіреного посередника товарозв'язку між містом і селом. Відтак великі надії на налагодження торгівлі в країні, як у випадку з товарообмінним експериментом, більшовики покладали на споживчу кооперацію. Проаналізувавши ситуацію, вони прийшли до висновку, що необхідно звільнити споживчу кооперацію від операцій за твердими еквівалентами і дати простір для розвитку товарно-грошових відносин. Зважаючи на цю обставину, ХІ Всеросійська конференція РКП/б/ у грудні 1921 р. констатувала, що характерними рисами тодішньої господарської ситуації стало утворення внутрішнього ринку і розвиток грошового обміну. Відтак перед більшовиками постало завдання оволодіти кооперативною торгівлею [3, с. 467-472].

Невдовзі з переходом до торгівлі офіційно визначилося і партійно-державне керівництво УСРР. У грудні 1921 р. VІ конференція КП/б/У в резолюції «Про кооперацію» зазначала: «При наявності зростаючого товарного і особливо дрібновласницького господарства, з одного боку, і пролетарської диктатури - з другого, кооперація є основним засобом оволодіння товарооборотом. Тим самим, ішлося про відродження в Україні товарно-грошових відносин. В умовах відновлення торгівлі споживча кооперація, як підкреслила конференція, мала слугувати встановленню державно-вигідного товарообороту між промисловістю і багаточисленними сільськими виробниками [28, с. 198].

Як засвідчують урядові директиви, держава не збиралася надавати повну свободу торгівлі. З моменту проголошення дозволу торгівлі, за задумом більшовиків, споживча кооперація мала стати основним конкурентом приватного торговця. Низка постанов та декретів органів влади та управління УСРР, які були ухвалені до кінця 1921 р. і стосувалися торгівлі та споживчої кооперації переконують у цьому.

Оскільки сіль була одним із найбільш необхідних товарів, брак якого гостро відчувався, РНК УСРР 15 жовтня 1921 р. видав спеціальну постанову «Про порядок державного обороту солі на території УСРР». Щоб попередити спекуляцію, безпосередньо із соляних промислів сіль мала надходити у розпорядження Наркомпроду або Вукопспілки. Її відпуск населенню передбачали проводити винятково в обмін на сільськогосподарські продукти або за гроші [85, с. 706-707]. 18 жовтня на продовження попереднього рішення з'явився декрет Раднаркому УСРР «Про відповідальність за продаж, розтрати і неохайну охорону солі» [86, с. 710]. Контрольні функції за торгівлею сіллю покладались на Наркомат внутрішніх справ, Всеукраїнську надзвичайну комісію, Українську раду народного господарства (УРНГ), Південне бюро ВЦСПС. Винні у розтратах та незаконному продажі солі, у тому числі і кооператори, підлягали суворій відповідальності, включно до вищої міри покарання. Такі адміністративні заходи мали обмежити приватну торговельну ініціативу й одночасно посилити регулювання торговельних операцій споживчої кооперації.

З переходом до торгівлі споживча кооперація була позбавлена державної підтримки у поповненні товарного фонду. Їй потрібно було терміново вирішити проблему коштів, які б можна було спрямувати на пошук товарів. Ситуація ускладнювалась тим, що декретом РНК УСРР від 31 жовтня 1921 р. «Тимчасове Положення про Центральний і місцевий комітети з фінансування кооперації» розмір державних кредитів кооперативним організаціям був чітко обмежений. До того визначеним державою кредитором споживчих спілок і товариств міг бути лише Наркомат фінансів та його відділення на місцях [87, с. 750-751]. Тобто пошук джерел фінансування для посилення господарської самостійності кооперативних організацій також контролювався державою.

Згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» товарні фонди, які були раніше передані державою кооперативним організаціям для товарообміну на селі, віднині призначались для організації заготівельних державних завдань. Тільки комісійна торгівля певною мірою могла сприяти поповненню товарних фондів споживчої кооперації. У разі укладання торговельного договору з державними структурами на реалізацію товарів організації споживчої кооперації були зобов'язані подавати зведення за кожний квартал про здійсненні торговельні операції (включаючи продаж за готівку, безпосередній або комбінований товарообмін) [88, с. 860-862]. Вище названі дії уряду більше шкодили, ніж сприяли відродженню торговельної ініціативи кооперативних організацій і пошуку ними нових джерел фінансування.

Позаяк держава вимагала від споживчої кооперації повернення раніше виділених їй товарних фондів, навколо цього питання почали виникати конфліктні ситуації. У зв'язку з цим 19 грудня 1921 р. вийшла постанова Української економічної ради «Про порядок передачі державним органам сировини і товарів, заготовлених кооперацією» [89, с. 904-905], яка зобов'язувала організації споживчої кооперації у місячний термін надіслати відповідним державним органам точні дані про товари і сировину, що підлягала передачі. Для вирішення спорів між кооперативними і державними органами створювались особливі комісії у складі голів НК РСІ, Народного комісаріату юстиції та економічних відділів Всеукраїнської надзвичайної комісії під головуванням голови Наркомату РСІ.

І хоча перехід до торгівлі суттєво ускладнив торговельну діяльність споживчої кооперації, перші кроки на шляху завоювання споживчого ринку кооператорами все ж таки були зроблені. Так, 30 грудня 1921 р. Українська економічна рада затвердила «Положення про Центральну товарну кооперативну біржу при Вукопспілці» [90, с. 928-937]. Метою цієї біржі (що виконувала у даному випадку роль ринку оптової торгівлі товарами) було виявлення попиту і пропозиції, регулювання торгових операцій, які здійснювали кооперативні і державні організації, полегшення членам біржі необхідних технічних умов для укладання угод, збір і опублікування даних про стан ринків в Україні та за її межами, розв'язання спорів. При цьому зазначимо, що членство в кооперативній товарній біржі Положенням було чітко визначено. Ішлося передусім про всеукраїнські центри інших видів кооперації України. Проте членами біржі могли бути і кооперативні центри інших республік. Факт створення Кооперативної товарної біржі свідчив про те, що організації споживчої кооперації поступово розпочинали самостійну торговельну діяльність в умовах ринкової економіки непу.

У чому криються причини невдачі практики натурального товарообміну? По-перше, державна промисловість не могла дати в централізований товарний фонд достатню кількість необхідних селу товарів. Нерідко на місця товари надсилали несвоєчасно, до того ж часто вони були неходовими і не користувались попитом. По-друге, практика натурального товарообміну багато в чому не відповідала інтересам селян. Різнобій у еквівалентних цінах змушував селян утримуватися від прямого обміну товар на товар. По-третє, подальшому розвитку товарообміну дуже заважав голод, що розпочався в Поволжі і на півдні України.

Основна ж причина невдачі товарообміну полягала в ігноруванні економічних законів ринкової економіки. Ринок ясно і твердо продемонстрував ініціаторам запровадження непу, що він не може і не буде діяти, як «соціалістичний ринок» в обмежених формах. Ринок або, є або його немає. Сучасний дослідник кооперативного руху В.І. Марочко зазначає, що перехідний період від капіталізму до соціалізму - це «історична реальність, а не просто теорія, яка випадково потрапила до праць більшовиків» [91, с. 146]. Визнавши поразку невдалого товарообміну, правляча партія вирішила взяти курс на відродження свободи торгівлі, орієнтуючись на споживчу кооперацію, бо цього, на думку її лідерів, вимагала боротьба з приватним торговцем щодо оволодіння ринком.

2.2 Особливості відродження торговельної діяльності споживчої кооперації України в 1922 р.

З провалом кампанії товарообміну перед державою постало завдання організації торговельної роботи. Для більшовиків це було досить «неприємним відкриттям», особливо ж у питанні допуску приватної торгівлі. Проте соціально-економічна та політична ситуація в країні змушувала правлячу партію не просто визнати необхідність відродження торгівлі, а й використати її у своїх інтересах. У працях В.І. Леніна кінця 1921-1922 рр., статтях керівників КП/б/У, радянських і господарських працівників проблемам відродження торгівлі надавалася значна увага. Зокрема, порушувалися питання про роль торгівлі в господарському будівництві, створення державної і розвиток кооперативної торгівлі, допуск, а у перспективі - обмеження і витіснення з ринку приватної торгівлі. Тим самим більшовики поступово визнали зміну своєї політики щодо торгівлі: від повного заперечення вони перейшли до її використання задля реалізації свої мети.

З цього приводу В.І. Ленін зазначав, що, на перший погляд, «це видається дивним - комунізм і торгівля?! Щось дуже вже незв'язне, безглузде, далеке» [35, с. 225]. Проте, щоб залишитись при владі, більшовики мали оволодіти економічною ситуацією, а значить, терміново «навчитися торгувати». Для подолання зневажливого ставлення до торгівлі, невміння і небажання «зрозуміти комерційні відносини і торгівлю», породжених самою ж партією і задекларованих у її програмних документах, потрібен був час. Не випадково газета «Правда» в січні 1922 р. підкреслювала: «Зрозуміти торгівлю, її побут, правильно налагодити її в державному масштабі - першочергове завдання кожного комуніста. На постановку правильної торгівлі має бути направлена енергія і творча ініціатива» [92].

Як вважає О.А. Пиріг, заходи радянської влади щодо відновлення і розвитку торгівлі протягом 1922 р. переважно були безсистемними, продиктованими нагальними потребами поточного моменту [5, с. 207]. У цілому погоджуючись з такою тезою, вважаємо, що прагматизм більшовиків укотре проявив себе на межі переходу від продуктообміну до товарно-грошових відносин, коли вони знову звернули увагу на споживчу кооперацію як потенційного конкурента приватній торгівлі. На нашу думку, рішення більшовиків щодо використання споживчої кооперації у грі проти приватника на ринковому полі не варто розглядати як цілком несподіване.

Ураховуючи той факт, що торгівля в період непу була різнобічною й суперечливою, В.І. Ленін ще в листопаді 1921 р. запропонував скасувати всі постанови державних і кооперативних органів, які тією чи іншою мірою обмежували права кооперації (всіх ступенів) у сфері торговельних операцій порівняно з приватними особами [35, с. 480]. Це була, за слушним зауваженням дослідника кооперативної торгівлі І.А. Гетьмана, програма монополізації в руках споживчої кооперації роздрібних торговельних операцій країни і боротьби з приватною торгівлею [69, с. 49].

На початку лютого 1922 р. Раднарком УСРР декретом «Про порядок відпуску державою предметів харчування і широкого вжитку» офіційно підкреслив, що за товари, які відпускає держава установам і підприємствам для задоволення потреб споживачів, береться плата. Це свідчило про те, керівництво УСРР визнало торгівлю. При цьому зауважимо, що пріоритетне право одержання продуктів і промислових товарів надавалося державним та кооперативним підприємствам [93, с. 3-4].

Оскільки більшовики робили ставку на кооперативну торгівлю, першочергового вирішення вимагали такі питання, як перехід споживчої кооперації на господарський розрахунок і самоокупність. VІ конференція КП/б/У, що проходила у грудні 1921 р., підкресливши, що споживча кооперація має стати основним торговельним апаратом держави, відразу поставила перед нею конкретні завдання: по-перше,

з метою господарської вигідності й економії прикласти максимум зусиль до здешевлення і спрощення апарату; по-друге, підпорядкувати цілям радянської держави «правильний торговий розрахунок і закономірний торговельний прибуток» кооперативних організацій [28, с. 199]. Тобто, з перших кроків проголошення товарно-грошових відносин дав про себе знати прагматизм більшовиків, які відродження торговельних операцій споживчої кооперації прагнули спрямовувати для створення соціалістичної економіки.

Зазначимо, що відродження торговельної діяльності кооперативних організацій в умовах конкурентної боротьби на споживчому ринку проходило непросто і мало певні особливості. Радянська влада, хоч і проголосила свободу торгівлі, практично до середини 1922 р. продовжувала залучати споживчу кооперацію до розподілу продуктів. Тобто, як у 1921 р., основна діяльність споживчої кооперації полягала в розподілі продуктів згідно з розпорядженнями і нормами Наркомпроду УСРР між тими категоріями населення, які продовжували залишатися на забезпеченні держави, а також у налагодженні товарообміну між містом і селом. Це пояснювалося браком необхідних промислових товарів, дестабілізацією грошової системи, а головне - різким ускладненням продовольчої ситуації в республіці, яку спровокував неврожай 1921 р. і викликаний ним голод.

Відповідно до постанови ВУЦВК від 18 січня 1922 р. «Про створення загальнодержавного продовольчого фонду» товарні запаси споживчої кооперації залучали до забезпечення потреб Червоної армії, голодуючого населення, робітників важкої промисловості [94, с. 31-32]. Постанова РНК від 18 лютого 1922 р. «Про залишення на державному забезпеченні цукром армії, лікарень, курортів і будинків відпочинку» також зобов'язувала споживчу кооперацію допомогти своїми запасами у вирішенні продовольчої проблеми [95, с. 103]. Крім цього, певний відсоток продукції споживча кооперація мала відраховувати у фонд Наркомпроду України згідно з постановою Української економічної ради від 13 березня 1922 р. «Про забезпечення Червоної Армії та Флоту милом, тютюном і сірниками» [96, с. 202]. Як бачимо, і за обмеженого відновлення ринкових відносин держава не відмовилася від старої ідеї часів «воєнного комунізму» про організацію розподілу продуктів харчування і товарів першої необхідності через споживчу кооперацію.

Перехід споживчої кооперації України до вільної торгівлі та забезпечення членів кооперативів обмежувався тим, що держава в умовах продовольчого та товарного голоду всіляко намагалася, використовувати її навіть невеликі продовольчі запаси з метою підтримки промислових центрів не лише УСРР, але й РСФРР. Відтак протягом першої половини 1922 р. кооперативні організації були зобов'язані в централізованому порядку здійснювати товарообмінні операції для безперебійного забезпечення робітників великих промислових міст продуктами харчування. Підтвердженням цього є, наприклад, інформаційна довідка Подільської губспоживспілки до торговельного управління Вукопспілки за січень 1922 р. Протягом місяця губспоживспілкою було укладено 17 договорів та товарообмін із промисловими центрами, зокрема, відправлено до Москви 17 вагонів хліба в обмін на фабрикати; з Харківським паровозобудівельним заводом в обмін на зерно отримано 7 849 аршин мануфактури і 3 107 пудів заліза; з Південбюро гірничих працівників в обмін на зерно - 40 тис. аршинів мануфактури і 3 тис. пудів гасу. Тоді ж Катеринславська губспоживспілка отримала від Подільської губспоживспілки 80 тис. пудів, а Одеська губспоживспілка - 30 тис. пудів картоплі [97, арк. 6].

Зазначимо, що Наркомпрод УСРР намагався всіляко зберегти свій вплив на споживчу кооперацію щодо проведення товарообміну з підприємствами державної промисловості. Так, приміром, Вукопспілка 26 січня 1922 р. під натиском Наркомпроду була змушена укласти договір з Харківською державною кондитерською фабрикою на забезпечення її робітників продуктами харчування, натоміть у результаті обміну отримала 4 тис. м'якої карамелі [98, арк. 18]. Без сумніву, в умовах продовольчої кризи ця обмінна операція не відповідала інтересам членів кооперації.

Свобода дій споживчої кооперації була обмеженою і тим, що більшовицьке керівництво країни намагалося через своїх посланців в апаратах Центроспілки та Вукопспілки всіляко впливати на товарообмінні операції. Відтак перед ВУКС стояло завдання передусім виконувати замовлення Центроспілки, направляючи на її ім'я продукти харчування, що було вкрай нелегко в період голоду на Україні. Так, протягом лютого 1922 р. Вукопспілка направила Центроспілці до 100 тис. пудів свинячого та яловичного м'яса в обмін на мануфактуру та галантерею, а також провела обмінні операції зі спілкою кооперативів метало- та електропромисловості Петрограда із розрахунку - 10 тис. пудів м'яса в обмін на залізовироби [99, с. 19]. Із середини 1922 р. товарообмінні операції Вукопспілки з Центроспілкою у міру поступової стабілізації економічної ситуації в країні почали переходити на товарно-грошові розрахунки. Наприклад, протягом липня правління Вукопспілки уклало товарообмінні договори з Центроспілкою, у результаті яких вона направила до Москви 2 млн. пудів хліба, отримавши натомість покриття - 75 % фабрикатами і 25 % готівкою [100].

Разом з тим споживча кооперація, зважаючи на дестабілізацію грошової системи й обмежені запаси промислових товарів, продовжувала товарообмінні операції з метою забезпечення своїх членів. Ілюстрацією цього може слугувати діяльність Чернігівського єдиного споживчого товариства (ЧЄСТ). Так, 30 січня 1922 р. воно уклало угоду з Воронезьким цукрозаводським управлінням про обмін цукру на зернохліб із розрахунку 9 пудів жита за 1 пуд цукру [101, арк. 18]. 30 березня того ж року ЧЄСТ уклало ще ряд товарообмінних угод: з Московським єдиним споживчим товариством щодо обміну 75 пудів хліба на 200 хусток; з Чернігівською губспоживспілкою на отримання від неї 60 пудів риби за еквівалентом 1 пуд риби за 3 пуди жита;

з Чернігівським губернським робітничим кооперативом (губробкоопом) - щодо обміну продовольства на металовироби: 200 пудів чавунного посуду та лиття за еквівалентом 1 пуд лиття та посуду за 5 пудів хліба, 150 пудів покрівельного заліза за еквівалентом 2,5 пуда хліба за 1 пуд заліза, а також 2500 аршинів мануфактури із розрахунку - 1 пуд хліба за 6 аршинів мануфактури [102, арк. 70].

Підсумовуючі результати товарообмінних операцій першої половини 1922 р., журнал «Кооперативне будівництво» підкреслював, що «ці операції покращили робітниче постачання, але на роздрібний ринок ніякого впливу не мали», бо приватна торгівля на середину року охопила понад 90 % ринку. Слабкість торговельної роботи споживчої кооперації журнал пояснював надто слабкою її фінансовою базою [103, с. 26]. Отже, у зв'язку зі складною економічною ситуацією, голодом, браком промислових товарів, відсутністю необхідних коштів відродження торговельної діяльності споживчої кооперації мало серйозні труднощі. Лише з середини 1922 р. кооперативні організації поступово перейшли до відкритої торгівлі.

Суттєвим ускладненням на шляху відродження торговельної діяльності споживчої кооперації стала приватна торгівля. Хоча постанова Раднаркому УСРР «Про торгівлю» [104, с. 583], що давала дозвіл приватному капіталу в торгівлі, вийшла лише в серпні 1922 р., проте завдяки мобільності приватна торгівля відразу захопила значну частину роздрібного товарообороту. Питома вага приватної торгівлі в роздрібному товарообороті республіки в 1922-1923 господарському році складала 75 %, в оптовому - близько 50 % [105, с. 44]. Тоді ж на долю торговельної галузі споживчої кооперації припадало лише 10,3 % [106, с. 43]. Без сумніву, це було серйозною проблемою для кооператорів.

Зважаючи на таку ситуацію на ринку, усуспільнення товарообороту на основі боротьби з приватним капіталом у торгівлі більшовики вважали найважливішим завданням на початку непу. На їх думку, потрібно було терміново витіснити приватний капітал із торгівлі, оволодіти ринком і створити соціалістичний ринок, адекватний усій системі соціалістичного укладу в економіці. Витіснення приватного торгового капіталу зі сфери обігу означало вирішення основного питання перехідного періоду - «хто кого?», який особливо гостро стояв у сфері товарообороту.

На ХІ з'їзді РКП/б/ (27 березня - 2 квітня 1922 р.) В.І. Ленін, підбиваючи підсумки першого року непу, зазначав, що між соціалізмом і капіталізмом розгорнулась гостра боротьба, особливо в галузі торгівлі, куди приватний сектор спрямував свої кошти. Завдання, яке висунув лідер більшовиків, полягало в тому, щоб встановити міцний союз між соціалістичною промисловістю і селянською економікою. А для цього потрібно було оволодіти мистецтвом торгівлі, тобто торгувати краще, ніж приватний торговець [107, с.73].

Директиву центру щодо наступу на приватну торгівлю підхопило партійно-державне керівництво України. Голова Вищої ради народного господарства УСРР В.Я. Чубар, зокрема, підкреслював: «…зберігаючи в державних і кооперативних руках оптову торгівлю, ми зуміємо регулювати приватну торгівлю й уникати значних труднощів у розвитку нашого господарства» [108, с. 177]. У цьому його підтримував один із лідерів більшовиків республіки Е.І. Квірінг: «Тепер кооперація повинна вбити шляхом конкуренції приватну торгівлю» [109, с. 22]. Не відставали у прагненні дати бій приватній торгівлі і більшовицькі осередки на місцях. Так, 5 лютого 1922 р. 2-й пленум Одеського губернського комітету КП/б/У, обговоривши питання про регулювання споживчого ринку, наголосив: «Наше завдання - стати хорошими червоними купцями буде виконано настільки, наскільки сильною буде наша кооперація» [110, арк. 3].

Проте, як засвідчують документи, вирішення цього завдання виявилося нелегкою справою і вимагало максимум зусиль і уваги з боку держави та вітчизняних кооператорів. Давалася взнаки наявність досить обмежених фінансових коштів споживчої кооперації, нестача товарних ресурсів, вузький асортимент, брак спеціалістів торговельної справи, низька якість обслуговування тощо. Визрівало питання про повне припинення державного фінансування споживчої кооперації, вона мала знайти внутрішні джерела для поповнення своїх коштів. Принагідно слід згадати, що згідно з постановою РНК «Про кошти кооперації» від 13 вересня 1921 р. кооперативні організації мали проводити свої операції «за свій рахунок і на свій ризик» [111, с. 587]. Тобто споживча кооперація, щоб завоювати ринок, терміново мала стати фінансовоспроможною. Вирішення цього завдання виявилося непростою справою. При цьому зауважимо, що радянська влада не відразу повернула кооператорам націоналізоване в роки «воєнного комунізму» майно.

Перехід споживчої кооперації на госпрозрахунок у середині 1922 р. виявив збитковість її роботи. Як показала практика, споживча кооперація на той час не могла розрахуватися з боргами, платити за векселями, своєчасно дотримуватись податкових зобов'язань, втрачаючи вкрай необхідні їй кредити. Торговельна галузь споживчої кооперації була не в змозі розгорнути свою діяльність без прямої матеріальної та фінансової підтримки держави. Зважаючи на цю обставину, В.І. Ленін наполягав, щоб « …кооперація взагалі і завжди мала відому пільгу, але щоб ця пільга була чисто майновою пільгою (висота банківського процента і т. д.), щоб кооперацію кредитувати такими державними коштами, які хоча б на небагато, але перевищували ті кошти, які ми даємо приватним підприємствам» [107, с. 371].

Однак державна підтримка споживчій кооперації у справі оподаткування була надана не відразу. Варто зауважити, що 26 серпня 1921 р. вийшла постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про промисловий податок» [112, с. 550-551], який стосувався і споживчої кооперації. За цим документом, жодних пільг щодо сплати податків споживча кооперація тоді не отримала, оскільки з кооперативних і артільних підприємств стягувався промисловий податок на загальних підставах. За постановою, промисловий податок складався з двох зборів: патентного - платіж за право займатися торгово-промисловою діяльністю, й зрівняльного, що нараховувався на оборот підприємств. Патентний збір мав стягуватися наперед за півріччя, а зрівняльний - у кінці кожного місяця у розмірах, які визначали вищі податкові органи на 6 місяців уперед. Стягнення патентного збору розпочалося з 1 липня 1921 р. Дія даної постанови поширювалася на торговельну діяльність споживчої кооперації до березня 1922 р.

Навесні 1922 р. більшовики з метою збільшення грошових надходжень від торгівлі до державної казни спеціально визначили розряди торгових підприємств. Так, 8 березня ВУЦВК ухвалив постанову «Про розряди торговельних підприємств», яка поширювалась і на організації споживчої кооперації [113, с. 185]. Щоб упорядкувати сплату патентних зборів, усі торговельні заклади залежно від площі торгових і складських приміщень, кількості працюючих, обсягів товарообігу виокремлювали в п'ять розрядів. Перший розряд становила дрібна торгівля на базарах з рук, рундуків, лантухів, посуду, яток. Ціна піврічного патенту складала 4 крб. Відповідно до другого розряду віднесли торгівлю з пересувних приміщень - столів, візків, човнів, а також із будок, наметів, невеликих приміщень. У даному разі ціна піврічного патенту зростала втричі і становила 12 крб. До третього розряду ввійшла торгівля в магазинах, де піврічний патент становив 40 крб. У наступному випадку 120 крб. потрібно було сплатити державі у вигляді патенту за здійснення напівоптової торгівлі у крамницях і магазинах, віднесених до четвертого розряду. До найвищого - п'ятого - розряду було включено підприємства оптової торгівлі, магазини, кав'ярні та ресторани з кількістю працюючих більш як 20 чоловік, де здійснювався продаж товарів великими партіями. Відповідно піврічний патент складав 400 крб.

Закон «Про промисловий податок», уведений у дію постановою ВУЦВК від 15 березня 1922 р., проголошував зрівняльний характер оподаткування всіх торговельних закладів незалежно від їх соціальної природи [114, с. 208-209]. А відтак суттєвих податкових пільг, закріплених законодавством, споживча кооперація тоді ще не отримала. Кооперативні підприємства підлягали оподаткуванню промисловим податком на загальних підставах. Промисловий податок, як і в попередні місяці, складався з патентного і зрівняльного зборів. Проте закон містив деякі зміни. Зокрема, запроваджувалися трьохмісячні й одномісячні патенти. За торгівлю предметами розкоші встановлювався додатковий патентний збір. Патентний збір збирався податковими закладами за півроку вперед з торговельних підприємств п'яти розрядів. Встановлений законом розмір патентного збору стосувався середнього територіального поясу. Поясні межі визначалися і регулювалися Народним комісаріатом фінансів за згодою з Українською радою народного господарства УСРР (УРНГ). Зрівняльний збір з торговельних підприємств, віднесених до 2, 3, 4 та 5 розрядів, запроваджувався с 1 січня 1922 р. Для визначення податків зрівняльного збору податківці встановлювали приблизно або на підставі наданих платіжних документів середню суму обороту кожного торговельного підприємства. Оподаткування і спостереження за збиранням цих податків на торгівлю держава залишала за собою, поклавши їх на губернські фінансові відділи, фінансових інспекторів та податкові і торговельно-перевірочні комісії. Тобто переваг при оподаткуванні торговельних закладів порівняно з підприємствами інших форм власності у першій половині 1922 р. споживча кооперація не мала.

Крім цього, складна економічна ситуація в республіці, спричинена голодом, спонукала більшовиків шляхом додаткового оподаткування торговельних підприємств знайти додаткові кошти та ресурси. Декрет ВУЦВК від 10 травня 1922 р. «Про додаткове оподаткування торговельних та промислових підприємств для подання допомоги голодуючим» [115, с. 381-382] уводив додаткові податки в розмірі 10 % патентного збору та 1 % з обороту на всі без винятку торговельні підприємства, включаючи споживчу кооперацію. Усі надходження, отримані від додаткового оподаткування торгівлі, надходили на рахунки Всеукраїнської комісії допомоги голодуючим.

Для відродження торговельної галузі споживчій кооперації украй не вистачало коштів. Фінансовий стан кооперативних організацій був критичний. Відтак керівництво Вукопспілки протягом 1922 р. не раз зверталося до Раднаркому УСРР з проханням про надання споживчій кооперації фінансової допомоги. Так, 5 липня 1922 р. у зверненні правління ВУКС до РНК УСРР підкреслювалося: «Фінансовий стан споживчої кооперації нині дуже складний. Багато кооперативних організацій у зв'язку із неможливістю винести податки припиняють своє існування» [116, с.36].

Держава була змушена піти на певну матеріально-фінансову підтримку споживчої кооперації, бо до цього її підштовхувала ситуація на ринку, де переважав приватний торговець. Не випадково більшовики у резолюції ХІ з'їзді РКП/б/ (кінець березня - початок квітня 1922 р.) «Про фінансову політику» підкреслювали необхідність матеріальної підтримки кооперативної торгівлі. Однак при цьому зазначалось, що фінансова підтримка держави споживчій кооперації не повинна бути збитковою для радянської влади, бо «податкова політика є головною зброєю революційної політики пролетаріату в перехідну епоху» [3, с. 495-496]. Тобто, виділяючи споживчій кооперації кошти чи запроваджуючи певні податкові пільги, радянська влада одночасно посилювала контроль за її господарською діяльністю.

З метою покращення фінансового стану споживчої кооперації державою було вжито ряд відповідних заходів. Щоб підтримати споживчу кооперацію, керівництво УСРР сприяло вирішенню питання про анулювання Наркомпродом заборгованості з боку споживчої кооперації. Більшовики зробили певні кроки щодо полегшення оподаткування кооперативних організацій. 29 серпня ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили закон «Про порядок оподаткування споживчої кооперації промисловим податком», за яким вона отримала переваги при оподаткуванні. Проте він зменшував на 50 % обсяг патентного й зрівняльного зборів для кооперативів закритого типу, які відпускали товар лише своїм членам. Усі інші споживчі товариства, що входили до складу Вукопспілки, мали сплачувати вказані збори в розмірі 75 % від установлених ставок. У пільговому порядку (зниження промислового податку до 50 %) оподаткувалися також торговельні операції кооперативів, які здійснювалися їх членами, що сплатили пайові внески [117, с. 595]. Без сумніву, це рішення послабило податковий тиск держави на споживчу кооперацію і сприяло розгортанню її торговельних операцій.

У той складний для споживчої кооперації період радянська влада була змушена терміново повернути їй частину націоналізованого майна. Згідно з постановою РНК УСРР від 5 грудня 1922 р. «Про повернення споживчим кооперативним організаціям націоналізованих будівель» Народному комісаріату внутрішніх справ доручили у 2-тижений термін виробити спільно з Вукопспілкою інструкцію про повернення кооперації будівель і складських приміщень. У постанові підкреслювалось, що надалі націоналізація кооперативної власності неприпустима. Це рішення певною мірою також сприяло зміцненню матеріально-технічної бази та налагодженню торговельної роботи кооперативних організацій [118, с. 1000-1001].

Головною причиною, яка перешкоджала відродженню торговельних операцій споживчої кооперації, було її безгрошів'я. Брак міцної фінансової бази не давав кооператорам можливості розгорнути торгівлю, а тим більше конкурувати з приватним торговцем. Голод у країні, слабка купівельна спроможність населення, розпорошеність системи, високі організаційні витрати та ряд інших факторів заважали утворенню власної фінансової бази споживчої кооперації з доходів від торгівлі.

Аналіз фінансового стану кооперативних організацій дозволяє зробити висновок про неможливість забезпечення більш-менш їх нормальної роботи без належної підтримки кредитних установ та відповідної кредитно-фінансової політики держави. Варто зауважити, що у той час мережа кредитних установ лише формувалася. Зняття міської споживчої кооперації з 1 вересня 1921 р. з кошторисного фінансування за державним бюджетом і складний фінансовий стан дрібних кооперативних організацій викликали необхідність формування єдиного фінансового центру споживчої кооперації. Спочатку такий фінансовий центр створили в РСФРР, де в лютому 1922 р. був організований банк споживчої кооперації (Покобанк - потребительский кооперативный банк). Банк був створений на пайових засадах кооперативними організаціями спільно з Державним банком, який вніс одну третину основного капіталу. На початку 1923 р. банк споживчої кооперації РСФРР був реорганізований у Всеросійський кооперативний банк (Всекобанк), який обслуговував усі види кооперації [26, с. 86].

Слід згадати, що згідно з декретом РНК УСРР від 31 жовтня 1921 р. «Тимчасове положення про Центральний та місцеві комітети з фінансування кооперації» кредитування споживчої кооперації проводили фінансово-податкові органи [119, с. 750-751]. Протягом 1922 р. нагальна потреба стабілізації фінансового стану споживчої кооперації спричинила гостру потребу створення кооперативного банку. 21 березня 1922 р. Раднарком УСРР дав дозвіл на організацію Українбанку, заснованого як єдиний республіканський фінансово-кредитний центр для обслуговування всіх видів кооперації [120, арк. 127]. 15 серпня того ж року РНК УСРР ухвалив постанову «Про передачу майна колишнього Українського народного кооперативного банку заново організованому Всеукраїнському кооперативному банку» Українбанку» [121, с. 555]. На підставі цієї постанови Українбанку передавалося все неліквідоване майно колишнього Українського народного кооперативного банку, незалежно від того, де воно знаходилось. Без сумніву, це певною мірою підсилювало фінансовий потенціал споживчої кооперації, яка відповідно до постанови другої сесії Ради Вукопспілки «Про вступ ВУКС у члени-фундатори Українбанку» у червні 1922 р. увійшла до складу банку [122, с. 25].

Проте перший рік діяльності Українбанку був ускладнений суперечками з Всесоюзним кооперативним банком, який, усупереч досягнутій домовленості, також намагався поширювати свої операції на території України. Конфлікт банків було врегульовано перетворенням Українбанку в 1923 р. на республіканську контору Всекобанку. Протягом 1922-1923 р. кількість філій Українбанку зросла з 3 до 23 [123, арк. 36]. Особливістю Українбанка було те, що він більше 2/3 своїх позик надавав низовим кооперативним осередкам [124, арк. 61]. Незважаючи на міжкооперативний статус, Українбанк, у першу чергу, був банком споживчої кооперації. У 1922-1923 рр. її частка в загальній сумі відпущених банком кредитів становила 61,3 % [125, с. 213].

Оскільки власних коштів для відродження торговельної галузі у споживчої кооперації явно не вистачало, доводилося шукати кредиторів серед державних установ. Головним фінансовим кредитором споживчої кооперації у той період виступав Держбанк, який 12 грудня 1921 р. у Харкові відкрив свою першу контору, а через рік мав 21 філію у різних містах республіки. У 1923-1923 р. частка кооперації в загальному обсязі операції Держбанку становила 39 % [126, арк. 98].

Щоб поповнити товарні фонди і налагодити торговельні операції, протягом 1922 р. Вукопспілка була змушена постійно брати кредити в Держбанку. Так, на засіданні Президії правління ВУКС 3 жовтня 1922 р. винесли рішення подати клопотання до Держбанку про відкриття Вукопспілці акредитивів на Москву в розмірі 350 млрд. крб., відповідно на Петроград - 150 млрд. крб., Крим - 50 млрд. крб., Київ - 50 млрд. крб., Гомель - 100 млрд. крб., Ростов - 50 млрд. крб. [127, арк. 17]. У листопаді того ж року правління ВУКС, на одному із своїх засідань зазначивши, що «нормальний розвиток споживчої кооперації на Україні зовсім неможливий без фінансування останньої держорганами і Держбанком», звернулось до Держбанку з проханням про надання кредиту в 4 трильйони крб. Тоді ж Вукопспілка звернулася по кредит у сумі 3 трильйони крб. до Центроспілки РСФРР [128].

Оскільки фінансовий стан місцевих кооперативних організацій був надзвичайно важкий, Вукопспілка, у свою чергу, із коштів, отриманих у кредит, почала їх кредитувати. Наприклад, на засіданні Президії правління ВУКС 23 вересня 1922 р. ухвалили відкрити кредит Одеському губробкоопу на 75 млрд. крб., відповідно Чернігівському губробкоопу - 60 млрд. крб. Харківській райспоживспілці - 100 млрд. крб., Сумській райспоживспілці - 60 млрд. крб. [129, арк. 22]. Як бачимо, обмежена в організації власних коштів, споживча кооперація мусила відроджувати свою торговельну діяльність головним чином за чужі кошти. Щодо цього відомий дослідник кооперативного руху І. Витанович констатував: «Вукопспілка кредитувала районні спілки, а вони, в свою чергу, споживчі товариства. Так усі ланки споживчої кооперації були великою мірою в кредитній залежності від державних організацій» [130, с. 282].

До кредитування споживчої кооперації також залучалися й інші установи: міські банки, Зовнішторгбанк, товариства взаємного кредиту (ТВК), але сукупні обсяги їх кредитних надходжень у споживчу кооперацію не перевищували 5 % усієї суми одержаних нею кредитів [125, с. 213].

Відзначимо, що у перші роки непу, коли переважав підтоварний кредит, тобто видача банківських коштів організації під заклад товарів, які їх належали, до кооперативних та державних підприємств лише у виняткових випадках держава висувала вимогу зберігати товари на банківських складах, тоді як для приватних клієнтів це було обов'язковою умовою. Крім того, розмір позики для державних органів визначався у 75 % ринкової ціни товару, для споживчої кооперації - 60 %, а для приватних торговців - у 50 %. Вартість банківського кредиту обходилася споживчій кооперації у 10 % від позиченої суми, а приватним торговцям - 12 % річних [131, арк. 11 зв.].

Дотримуючись класового принципу першочергового забезпечення робітників, керівництво країни пішло на запровадження як грошового, так і товарного їх кредитування, тим самим порушивши один з кооперативних принципів, який полягав у забороні відпуску товарів пайовикам у кредит. У жовтні 1922 р. більшовики на сторінках одного з комуністичних видань аргументували своє рішенням таким чином: «…дорожнеча життя з кожним днем стає все відчутнішою. Вона призвела до того, що без допомоги господарських органів робітнику не обійтися. Одяг і взуття робітник може придбати тільки шляхом кредитування. Необхідно державним трестам, які мають роздрібні магазини, відкрити кредит робітникам. Це можна зробити, відпускаючи товари через робітничі кооперативи» [132].

21 листопада 1922 р. на засіданні Раднаркому УСРР ухвалили рішення про організацію кредиту для робітників. Комісаріату внутрішньої торгівлі доручили розширити суму робітничого кредиту до 7 трильйонів крб., переважно за рахунок коштів господарських органів [133, арк. 113]. 19 грудня 1922 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про передачу відомствам Уцеробкоопу (Український центральний робітничий кооператив) сум, призначених для організації робітничого кредиту», згідно з якою урядом були чітко визначені розміри коштів, які окремі відомства мали передати в розпорядження Уцеробкоопу, а саме: Всеукраїнська контора Держбанку - 500 млрд. крб., Укрраднаргосп - 650 млрд. крб., Уповнаркомзовнішторг - 400 млрд. крб., Вукопспілка - 300 млрд. крб. Ці відомства були зобов'язані терміново передати зазначені суми в розпорядження Уцеробкоопу з метою організації кредитування робітників [134, арк. 118].

Аналогічну політику кредитування робітничої кооперації проводили місцеві органи влади. Підтвердженням цього є рішення президії Київського губернського виконавчого комітету від 10 лютого 1923 р.: запропонувати міському кредитному комітету відпустити Соробкоопу (Київський центральний робітничий кооператив) з метою кредитування робітників безпроцентний кредит розміром 300 тис. крб. терміном на 4 місяці [135, арк. 53].

До практичної реалізації дрібнокрамничного кредитування робітників Уцеробкооп приступив лише у кінці 1922 р. У ряді робітничих кооперативів кредитування відразу дало перші результати. Так, зокрема, на грудень 1922 р. Миколаївським губробкоопом під кредит робітникам видавалися продукти харчування: цукор, олія, крупа, горох за цінами на 30-40 % нижчими від ринкових [136].

Слід зазначити, що кредитування робітників окремих підприємств навіть одного регіону було нерівномірним, виходячи з фінансового стану робітничої кооперації та важливості тієї чи іншої галузі промисловості. Приміром, робітники Луганського паровозобудівельного заводу одержали кредит у сумі на одного пайовика 40,6 крб., їх колеги з Юзівського комбінату і Луганського патронного заводу - лише на 9,8 крб., а працівникам Криворізьких марганцевих рудників робітнича кооперація відкрила кредит на суму 10,8 крб. [137, арк. 26-27 зв.].