Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

Глибока криза, що охопила економіку Радянського Союзу в середині 1980-х рр., формування економічних, правових, політико-психологічних умов для переходу до ринкового господарювання в цей час безперечно активізували дослідження проблем непу та досвіду господарювання споживчої кооперації у 1920-ті рр. Характеризуючи праці даного етапу щодо кооперації, варто зазначити, що в них немає глибокого аналізу труднощів і недоліків у торговельній роботі споживчих товариств та їх спілок, а це було вкрай важливо для підвищення ефективності господарювання кооперативних організацій, оскільки у 1980-ті рр. простежувалося зниження темпів її діяльності.

Підкреслимо інший момент, на який також варто звернути увагу при історіографічному аналізі літератури. Ідеться про відсутність наукових прогнозів щодо майбутнього кооперативного сектора економіки. На нашу думку, в умовах часткової демократизації економіки, що розпочалася в середині 80-х рр. ХХ ст., потрібно було з'ясувати потенціал кооперативного руху в період непу, виявити його творчі можливості і резерви для вирішення назрілих економічних і соціальних завдань. Вищевказані недоліки, характерні для літератури 50-80-х рр., пояснюються тим, що в цей період продовжувало існувати спрощене тлумачення кооперації як виконавця партійних рішень та державних планів. Відповідно і на практиці, і в теорії торговельну діяльність споживчої кооперації звужували до мінімуму, забували про інші напрямки її господарської діяльності, самодіяльну основу і демократичні принципи роботи.

Четвертий етап дослідження досвіду діяльності торговельної галузі споживчої кооперації в умовах ринку 1920-х рр. розпочався з 90-х рр. ХХ ст., коли Україна проголосила незалежність і виникла унікальна можливість неупереджено проаналізувати попередній історичний досвід, відкинувши заполітизованість, догматизм, описовість. На сторінках «Українського історичного журналу» відомий дослідник С.В. Кульчицький виступив зі статтею «Історія і час. Роздуми історика», у якій зазначалося: «Переломний характер поточного моменту зумовив надзвичайно критичний стан, у який потрапила вітчизняна історія. Сьогодні як ніколи потрібна гостра і щиросердна розмова, а не обкатані фрази і дозовані думки» [150, с. 3].

Перехід до ринкових умов господарювання викликав потребу у дослідженні практики господарювання в роки непу. Почали перевидавати студії відомих науковців, які тривалий час не були доступні читачеві - зокрема М.І. Тугана-Барановського, М.Д. Кондратьєва, О.В. Чаянова та ін. Звільнення від пут марксистської ідеології спонукало вчених 1990-х рр. до переосмислення процесу формування концептуальних засад нової економічної політики. Значним досягненням історичної думки стало визнання несумісності ідеї кооперації з практикою «ленінського кооперативного плану» та запровадженням командно-адміністративних методів тиску на кооперацію [151-152].

Першим, хто з нових методологічних засад спробував переглянути економічну політику більшовиків у 1920-ті рр., був відомий український історик С.В. Кульчицький. У статті «Нова економічна політика: уроки для сьогодення» [153] він зробив спробу переосмислити теорію і практику непу в Україні, виходячи із завдань реформування сучасної економіки. Новим у висвітленні непу був акцент на ринку як основному змісті нової економічної політики. Наукова позиція автора полягала в тому, що неп як політика визначався поступово під тиском реалій життя.

У своїй наступній статті «Концепція кооперативного соціалізму» [154] С.В. Кульчицький висвітлював різні аспекти непу. У монографії «Ціна великого перелому» [155] автор розглянув питання згортання непу. Цілком погоджуємося з думкою вченого про те, що в результаті «ігнорування об'єктивних економічних законів сформувався штучний господарський механізм, у якому функції вартісних, товарно-грошових відносин було зведено до мінімуму. Такий механізм мав здатність функціонувати лише при максимальній централізації політичної влади і практично суцільному одержавленні народного господарства» [155, с. 6]. Разом з тим дослідник не висвітлив наслідки «великого перелому» для господарського потенціалу системи споживчої кооперації. У монографії «Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)» [156] він виклав причини зміни економічної політики радянської влади на початку 1920-х рр., розкрив процес формування непу і реалізації його в Україні, показав вплив на нову економічну політику індустріалізації та колективізації. Однак доля споживчої кооперації, зокрема її кадрового потенціалу, у зазначений період автором згадується фрагментарно.

Монографія С.В. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» [157] засвідчує суттєвий перегляд ученим методологічних засад дослідження економічної політики більшовиків у 1920-ті рр. Це дало йому змогу довести, що неп сприяв збереженню і посиленню влади більшовиків. У даній праці в контексті розглянутої нами проблеми особливий інтерес викликає розділ «Місцевий господарський оборот», де наголошено та тому, що з метою утримання контролю над виробництвом та розподілом народногосподарських ресурсів, більшовики спочатку сформулювали так звану концепцію про «місцевий господарський оборот», а вже потім повернулися обличчям до ринку [157, с. 202, 208]. Проте місце споживчої кооперації в процесі зміни подібної точки зору більшовиків на товарооборот у середині країни автор окреслив лише фрагментарно, не вдаючись у глибоке розкриття досвіду господарювання кооперативних організацій. У цілому внесок С.В. Кульчицького в осмислення проблем непу, безперечно, слід визнати вагомим. Разом з тим, у його працях було зроблено акцент передусім на політичному аспекті нової економічної політики.

Історико-теоретичний аспект кооперативного руху років непу досліджував В.І. Марочко [158]. Більшою мірою вчений аналізував проблеми розвитку селянської кооперації в Україні, включаючи роки непу. Концепцію кооперації він розглядав як складову частину наукової теорії суспільного розвитку, що включає організаційні і соціально-економічні підвалини кооперативного руху, визначає його місце і роль у житті певних верств населення.

А.Г. Морозов студіював історію розвитку кредитних кооперативних відносин в Україні з початку заснування товариств до фактичного їх зникнення напередодні суцільної колективізації [159-160].

Проблема дослідження регіональної історії кооперативного руху Лівобережної України від початку її зародження у другій половині ХІХ ст. до 1917 р. стала центральною в працях В.М. Половця. Автор узагальнив обсяжний матеріал щодо розвитку кооперації на Лівобережній Україні, при цьому зосередившись на розвитку етапів її становлення, організаційних принципах, загальних основах та структурі кооперативної мережі регіону, особливостях її господарювання [161-162].

Суттєвий внесок у вивчення економіки України в період непу зробив провідний фахівець у справі селянського господарства України в період непу В.В. Калініченко [163]. Досліджуючи індивідуальні селянські господарства в 20-ті рр. ХХ ст., він показав вплив непу на розвиток села. В.В. Калініченко вважав, що «боротьба ринкової і тоталітарної моделей розвитку в нашій країні йшла протягом усіх 20-х років» [163, с. 19]. Звертає на себе увагу широка і цікава джерельна база дослідження. Однак досвід господарювання споживчих товариств ученим не розглядався.

На початку 1990-х рр. вийшла монографія А. Диланяна, присвячена проблемі регулювання ринку в перші роки непу [164]. У ній автор ставив і реалізував завдання переосмислити проблему формування ринку і пошуку шляхів його регулювання. Він доводив необхідність регулювання ринку у 20-ті рр., розкрив шляхи пристосування державного сектора економіки до умов непу, подолання «ножиць цін». Монографія розкривала всю напругу і гостроту дискусії, головним чином серед лідерів правлячої партії, з різних аспектів непу. Проте поза увагою дослідника залишилися роботи тогочасних російських та українських учених - прибічників ринкової економіки.

Чи не єдиним на той час ґрунтовним дослідженням у вивченні становлення та розвитку кооперативної торгівлі на Україні у 20-ті роки стала монографія В.В. Лантуха [165]. З широкого кола питань відновлення ринкових відносин у 1920-ті рр. він виділив і докладно проаналізував організацію безгрошового товарообміну, а також державної, кооперативної і приватної торгівлі. Відправним пунктом праці стала проблема товарообміну між містом і селом. В.В. Лантух переконливо довів хибність самої ідеї організації безгрошового товарообміну в тогочасних умовах, показав неминучість повернення до ринку. Автор висвітлив широку картину відновлення торговельних відносин із пошуками їх відповідних форм, а також механізмів державного регулювання цін, із помилками і знахідками, що траплялися на цьому шляху. Аналізуючи процеси розвитку державної, кооперативної та приватної торгівлі, він визначив місце і роль кооперації у формуванні товарно-грошових відносин, її взаємодії з державною владою та громадськими організаціями. Проте учений не ідеалізував особливості кооперативної торгівлі, а об'єктивно висвітлював проблему відсутності професійних кадрів, чіткої, зрозумілої та стабільної системи оподаткування, спрямованої на покращення організації торговельної справи. Не можна згодитися з використанням дослідником терміна «кооперативна торгівля». Якщо йдеться про торговельну галузь споживчої кооперації, то слід говорити про її торговельну діяльність. Адже до поняття «кооперативна торгівля» справедливо можна віднести і торгівлю інших видів кооперації, зокрема сільськогосподарської та кустарно-промислової.

Заслуговують на увагу дослідження О.А. Пиріг, присвячені проблемі місця торгівлі в умовах ринку. У праці «Ринок і торгівля України (історичний аспект)» [166] авторка не безпідставно зробила висновок про те, що кооперація на кінець 1920-х рр. перетворилася на різновид державної торгівлі [166, с. 125]. Певне місце в дослідженні відведено аналізу досвіду господарювання споживчої кооперації в ринкових умовах непу.

Протягом 90-х рр. ХХ ст. з'явилося ряд наукових дисертацій, які досліджували певні особливості непу та кооперації, взаємозв'язки держави та кооперації [167-169]. Так, у дисертації О.П. Бакуменка вивчалися питання розробки нової економічної політики, запровадження непу в аграрному та промисловому секторах економіки України. Однак питання щодо торгівлі в його праці лише окреслені. Низка положень дисертації викликає заперечення. Зокрема, автор стверджує, що «спроба «непу була невдалою [167, с. 4]. На нашу думку, варто говорити не про «спробу», а про протиріччя непу, які знижували ефективність дії ринкових відносин у господарстві і призвели, зрештою, до його загибелі. Автор вважав, що фактичний демонтаж непу стався у 1929 р. Гадаємо, що це відбулося раніше, оскільки у 1928 р. було запроваджено планові хлібозаготівлі та карткову систему, що означало відмову від ринку [167, с. 22].

К.В. Лобач розглядала лише один аспект непу: проблему регулювання споживчого ринку України. Авторка висвітлила кредитну, податкову, тарифну політику правлячої партії щодо державної, приватної та кооперативної торгівлі. Загалом К.В. Лобач досягла поставленої мети, однак матеріал дослідження не дає достатніх підстав для пропозицій щодо сучасного реформування економіки України, зокрема в кооперативному секторі економіки.

Перехід до ринкової економіки в 90-ті рр. ХХ ст. настійно вимагав переосмислення господарської діяльності кооперації в нових умовах. У цей період зростає інтерес до проблеми непу й з боку учених-економістів. З дослідженням історії та соціально-економічної природи кредитної та сільськогосподарської кооперації пов'язані праці В.В. Гончаренка [170] та В.В. Зіновчука [171]. На думку В.В. Гончаренка, дискредитація кооперативної ідеї за радянських часів в очах широких верств населення призвела до втрати в суспільстві розуміння природи кооперативних організацій як «форми економічного самозахисту людей» [170, с. 210].

Л.П. Горкіна у статті «Нова економічна політика та економічна думка в Україні в її альтернативах» [172] розкрила боротьбу двох протилежних напрямків економічної думки 1920-х рр.: ринкового та антиринкового. Дослідниця аналізувала суть і перебіг цього протиборства. Проте доцільно було б показати, як зіткнення ідей позначилося на політичному курсі КП/б/У та стані господарства в цілому.

Особливістю історіографії 1990-х рр. став вихід спільних праць істориків, економістів та практиків кооперації. Деякі питання нової економічної політики, зокрема стан кооперативних організацій України, розкриваються у колективній монографії «Історія кооперативного руху» [173]. Особливістю цієї книги є подання історії кооперації України на тлі проблем світового кооперативного руху. Основну увагу автори зосередили на питаннях організаційної розбудови кооперації. На жаль, питання її торговельної діяльності у контексті відновлення ринкових відносин в Україні вчені глибоко не розглядали.

Один із параграфів колективної праці «Історія споживчої кооперації України», авторами якої були історики, економісти та провідні фахівці Укоопспілки, присвячений діяльності споживчої кооперації у період нової економічної політики [174]. Тут охарактеризовано організаційну структуру споживчої кооперації, напрямки її господарської діяльності, залежність від політичної кон'юнктури, згубний тиск влади на українську кооперативну інтелігенцію у 1920-х рр., розглянуто систему підготовки фахівців для споживчої кооперації, але ці питання розкривалися без зв'язку із загальноекономічними і політичними проблемами періоду непу.

У 1996 р. вийшла збірка статей дослідників споживчої кооперації, присвячених історичним та соціально-економічним аспектам споживчої кооперації України. Окремі праці висвітлюють організаційно-кадрову, культурно-освітню та доброчинну діяльність кооперативних організацій в роки непу, однак глибокого аналізу досвіду господарювання в умовах ринку у них не здійснено. [175].

У вказаний період російські вчені активізували дослідження історії місця та ролі кооперації в системі непу. З-поміж них варто назвати знавця кооперативного руху В.П. Дмитренка. В одній зі своїх статей він звертав увагу на те, що ефективність державної і кооперативної торгівлі в роки непу оцінювалася не за повнотою задоволення потреб населення, а за ступенем витискування приватної торгівлі. Зважаючи на це, В.П. Дмитренко підкреслив необхідність нового підступу до історії непу та його результатів [176].

Спробу висвітлення історії споживчої кооперації Росії від початку її зародження до кінця ХХ ст. з нових методологічних підходів зробив відомий дослідник кооперативного руху К.І. Вахітов [177].

Протягом 1990-х рр. окремі питання організації товарообігу у період непу отримали оцінки в працях закордонних учених, включаючи представників діаспори. Неп знайшов своє відображення у праці канадського історика українського походження О. Субтельного «Україна: історія» [178], де у стислому вигляді показано причини, сутність та позитивні наслідки непу. Учений не ставив за мету глибоке осмислення нової економічної політики, тож інформаційна насиченість цього розділу праці нам здається недостатньою, а висновки - загальними.

Фрагментарно висвітлив питання про роль споживчої кооперації в роки непу канадський дослідник Я. Пришляк [179]. На його думку, численні партійні та державні рішення перших років непу сприяли відродженню кооперативного руху в Україні. Проте, зазначав автор, більшовики прагнули не лише відбудувати національну економіку, але й «використати кооперативні організації для державних органів економіки і торгівлі» [179, с. 26]. Заслуговує на увагу використання Я. Пришляком порівняльного прийому у висвітленні питання підготовки кадрів-господарників для ринкової економіки: «За допомогою кооперації більшовики намагалися відтворити економічні зв'язки із закордоном та готувати в кооперативних підприємствах свої власні економічні кадри з членів комуністичної партії, щоб у той спосіб встановити політичний контроль над кооперацією. Але українська спільнота та її провідники хотіли використати кооперативні організації для спротиву режимові і в рамках економічної самодіяльності та кооперативної автономії скріпити національну силу і солідарність». На цьому порівнянні базується висновок Я. Пришляка, що відбудова споживчої кооперації в період непу «робилася українськими кадрами і була наповнена національним змістом» [179, с. 26-27]. Однак аналіз архівних матеріалів ряду центральних та регіональних державних архівів сучасної України дає нам підставу для констатації про перебільшене бачення вченим національного фактора в кооперативному русі УСРР 1920-х рр.

Окремі сторінки наукової розробки «Українська кооперація діаспори. Історичний огляд 1930-1995» [180], що вийшла в Україні в середині 1990-х рр., присвячені кооперативному руху в період непу. Однак висвітленню досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації України відведено всього декілька рядків.

На початку 1990-х рр. у Німеччині був опублікований збірник статей з проблем кооперативного руху в країнах Східної Європи [181]. У них акцентовано увагу на особливостях розвитку кооперації в Радянській Україні. Наприклад, Р. Петерхоф розглядав діяльність кооперативних товариств в умовах непу як альтернативну форму державному сектору економіки. Проте висвітлення досвіду завоювання споживчою кооперацією провідних позицій на ринку в роки непу у книзі відсутнє.

Таким чином, аналіз наукових праць з історії непу, що вийшли протягом останнього десятиріччя ХХ ст., засвідчує тенденцію до відмови від основних принципів марксистсько-ленінської ідеології історичних досліджень, відбиває пошук нових підходів у дослідженні непу. Спільними зусиллями українських, російських та вчених далекого зарубіжжя встановлено реальну роль В.І. Леніна у запровадженні непу, визнано значення ринкових відносин у період непу, розпочато дослідження основних складових непу та інфраструктури ринку. Разом з тим, протягом 1990-х рр. науковцями не було всебічно досліджено досвід торговельної діяльності споживчої кооперації України в конкурентній боротьбі за ринок в умовах непу та її роль у вирішенні продовольчих проблем, зокрема у забезпеченні населення товарами першої необхідності.

Праці з історії кооперативного руху, що вийшли протягом 90-х рр. ХХ ст., вирізняються широкою джерельною базою, наявністю протилежних точок зору, неупередженим ставленням авторів до тих чи інших подій та явищ вітчизняної історії періоду непу. Монографії, які висвітлюють Україну в період непу та досвід господарювання кооперації в ті роки, позначені глибиною аналізу та спробою дати прогнози на майбутнє.

Серед праць першого десятиріччя ХХІ ст., присвячених дослідженню проблем непу в Україні, варто назвати розробки О.А. Пиріг [182-183]. У ґрунтовній монографії «НЕП: більшовицька політика імпровізації», що вийшла в 2001 р., авторка на багатому фактичному матеріалі показала, що неп був вимушеним тимчасовим відступом державної партії від комуністичної доктрини, більшовицькою політикою імпровізації. Дослідниця наголошувала на тому, що ринкові відносини запроваджувалися в господарство УСРР під жорстким контролем держави, мали обмежений характер і використовувалися більшовиками задля зміцнення політичної влади [182, с. 2]. У контексті розглянутої нами проблеми містить наукову цінність особливо розділ вказаної монографії, який має назву «Торгівля в умовах непу», де критично висвітлюється політика більшовиків у галузі внутрішнього і зовнішнього товарообороту України.

Безперечною заслугою О.А. Пиріг є спроба висвітлення досить складних проблем непу, які до цього часу не мають комплексного аналізу, зокрема, існування радянської концепції непу, роль держави у відтворенні та функціонуванні ринку, співвідношення державної політики і стихійних процесів у ході відновлення ринкових відносин, особливості їх відродження в Україні тощо. Разом з тим, вважаємо, що в монографії немає чіткого визначення понять «кооперативна торгівля» і «торговельна діяльність споживчої кооперації». Висновок авторки про пріоритетну роль кооперативної торгівлі серед інших видів торгівлі у роки непу цілком справедливий. Проте у випадку, коли йдеться про організацію забезпечення потреб населення продуктами та товарами першої необхідності, правильніше було б говорити не про кооперативну торгівлю взагалі, а про торговельну діяльність споживчої кооперації [182, с. 207].

О.А. Пиріг також зробила помітний внесок у дослідження місця грошової реформи 1922-1924 рр. у контексті здійснення нової економічної політики [184]. Однак вплив цієї реформи на стабілізацію господарської діяльності кооперативних організацій згадується лише фрагментарно.

Висвітленню організаційно-теоретичних проблем українського кооперативного руху другої половини ХІХ-першої половини ХХ ст. присвячена одна із статей В.І. Марочка [185]. Автор з позиції сучасної історичної методології досліджував суть понять «кооператив», «кооперація», «кооперативний рух», «кооперативна система», наголошував на тих положеннях відомих теоретиків і практиків кооперативного руху, які зберігають донині свою значимість. І хоча вчений досліджував передусім сільськогосподарську кооперацію, його висновки щодо одержавлення цілком можна віднести до організацій інших видів кооперації: «Втручання держави в кооперативні справи було безмежним, власне, саме кооперація була невід'ємною частиною економіки країни» [185, с. 96]. Для обгрунтування цього висновку дослідник на підставі аналізу значного архівного матеріалу наголошував на тому, що держава в особі Головного кооперативного комітету при РНК УСРР видавала постанови, декрети, інструкції, реєструвала статути і визначала соціально-економічний статус кооперації, її права та обов'язки.

Активно досліджує кооперативний рух України від середини ХІХ ст. до 1920-х рр. І.А. Фареній [186]. Цілком погоджуємося з висновком автора статті про те, що визнаючи бурхливий розвиток кооперації в умовах непу, не варто замовчувати плідну господарську діяльність споживчої кооперації в донепівський період [186, с. 104]. На нашу думку, для сучасного аналізу ролі та місця кооперативних організацій у структурі вітчизняної економіки України слушним є висновок І.А. Фаренія щодо соціально-економічної бази кооперації в товарно-грошовому середовищі початку ХХ ст. Зокрема, він підкреслював: «…кооперація виступала у ролі локомотиву ринкових перетворень і, водночас, протидією та альтернативою паразитуючим формам капіталізму: спекуляції, лихварству, іншим видам приватноекономічної діяльності, породжених стремлінням до надприбутків» [186, с. 124].

Вивченню історії кооперативного руху Лівобережної України в період непу присвячена монографія В.В. Гольця [187]. Наукова новизна розвідки полягає в тому, що в ній уперше в українській історіографії поставлена і комплексно розглянута важлива проблема, яка до цього часу не була об'єктом спеціального дослідження. Ідеться про регіональні особливості різних видів кооперації Лівобережжя. Один із параграфів монографії висвітлює розвиток споживчої кооперації в 1920-ті рр. Наукову цінність має аналіз як господарської, так і культурно-освітньої діяльності кооперативних товариств у роки непу. Авторові вдалося виокремити і певним чином вивчити основні напрями господарювання споживчої кооперації в 1920-ті рр., включаючи торгівлю, заготівлі, промисловість, що без сумніву, є внеском у наукову скарбницю непу. Однак В.В. Голець не розкрив досвід торговельної діяльності споживчої кооперації щодо стабілізації ринку в період фінансово-економічної кризи 1923 р. та під час запровадження карткової системи у 1928 р. На нашу думку, нинішня соціально-економічна ситуація в Україні потребує вивчення такого досвіду.

Відтворенням регіональних особливостей розвитку споживчої кооперації також є праця В.П. Пака та Ф.І. Ленченка «Нариси історії споживчої кооперації Київщини» [188], у якій зроблена спроба узагальнення історичного досвіду діяльності кооперативних організацій даного регіону.

О.П. Бакуменко характеризував діяльність організацій споживчої кооперації як головного посередника між крупною державною промисловістю і дрібним селянським господарством у період здійснення непу [189]. На нашу думку, заявлена в статті проблема потребує глибшого аналізу. З викладу матеріалу не зрозуміло, чи можна вважати генеральні договори споживчої кооперації з державною промисловістю кроком до децентралізації торговельної діяльності, про яку згадує автор [189, c. 21].

Міжнародним зв'язкам української кооперації в роки непу присвятив свої статті М.А. Журба [190-191]. Проте передусім ідеться про зовнішньоекономічні операції сільськогосподарської кооперації. Питання залучення споживчої кооперації до експортно-іспортних операцій УСРР в 1920-ті рр. висвітлено фрагментарно.

Протягом останнього десятиліття проблеми кооперативного руху в роки непу досліджувала Г.Г. Коцур [192]. Внесок Г.Г. Коцур в історіографію непу полягає в тому, що вона зуміла на широкому історіографічному матеріалі з'ясувати провідні тенденції в нагромадженні знань про 1920-ті рр., переглянути усталену в радянських працях і обґрунтувати нову періодизацію основних етапів вивчення нової економічної політики в Україні. Запропонована дослідницею періодизація історіографії непу не викликає заперечення. Проте вважаємо, що слід було б більше зосередитися на аналізі робіт відомого економіста та теоретика кооперації О.В. Чаянова, ідеї якого (у тому числі щодо налагодження безперебійного процесу виробництва та переробки сільгосппродукції шляхом створення агрофірм та агрокомбінатів) зберігають донині свою актуальність у контексті вирішення проблеми вітчизняного якісного харчування. Ряд цікавих, на нашу думку, праць з історії кооперативного руху та споживчої кооперації України, що з'явилися протягом 90-х рр., залишились, на жаль, автором не поміченими.

Заслуговує на увагу колективний науковий доробок істориків, економістів та провідних фахівців Укоопспілки й обласних спілок споживчих товариств, пов'язаний з історією кооперації. Особливістю останнього десятиліття було те, що таких праць вийшло декілька. Вважаємо, що спільні зусилля вчених-істориків та практиків споживчої кооперації лише сприяють глибшому дослідженню досвіду господарської діяльності кооперативних організацій з метою вироблення необхідних пропозицій щодо їх перспективи.

У праці С.Г. Бабенка та С.Д. Гелея «Українська кооперативна ідея в загальноєвропейському контексті» [193] розкрито ґенезу української кооперативної ідеї на різних етапах історичного розвитку. Уперше в українській кооперативній думці цю проблему розглянуто в контексті загальноєвропейського кооперативного руху. Привертає увагу розділ книги «Кооперативна ідея в умовах радянської влади», в якому автори наголошують на тому, що відновлення ринку не входило в плани більшовиків, тож вони вкотре вирішили використати споживчу кооперацію в господарській політиці радянської держави. В.І. Ленін убачав у кооперації найбільш раціональну систему організації товарообігу, яка згуртує населення і втягне його в соціалістичну будівництво [193, с. 83].

Частково про досвід господарювання споживчої кооперації в умовах непу та підготовку кадрів для її торговельної галузі йдеться в ряді праць, підготовлених економістами та практичними працівниками споживчої кооперації [194-197]. У розділі монографії А.О. Пантелеймоненка «Аграрна кооперація в Україні: теорія і практика» схарактеризовано кооперативну практику в період формування радянсько-комуністичної адміністративної системи. Заслуга автора полягає в тому, що він відтворив схему постачання товарів через мережу споживчої кооперації України в період непу [197, с. 222-223].

Вагомим внеском для поглибленого відтворення кооперативної практики стала поява ґрунтовного видання, присвяченого пам'яті всесвітньовідомого ученого-економіста, теоретика кооперації М.І. Тугана-Барановського [198].

Багатотомне видання «Українські кооператори. Історичні нариси» [199-201] дозволяє відтворити життєвий шлях та участь у кооперативному русі десятків відомих, менш відомих і практично не відомих широкому загалу громадських діячів. Однак вважаємо, що з метою об'єктивного осмислення історичних реалій на сторінках такого видання мають бути нариси не лише про теоретиків та практиків кооперативного руху, які вбачали в кооперації можливість реалізації національно-визвольної ідеї України, але й про тих, хто згідно з директивами більшовицької партії працював у ній, очолював правління Вукопспілки чи обіймав інші керівні посади у споживчій кооперації в роки непу. Ідеться про непересічні постаті - В.П. Затонського та О.Г. Шліхтера, які керували системою споживчої кооперації у 1920-ті рр. Переконані, що об'єктивний аналіз керівної діяльності ленінських посланців на посаді голів правління Вукопспілки в умовах нової економічної політики сприяв би точнішому відтворенню ситуації всередині системи споживчої кооперації та ступеню її більшовизації.

В останнє десятиліття студіювання досвіду господарювання кооперативних організацій в роки непу продовжене в розробках російських учених. Один із відомих дослідників кооперативного руху Л.Е. Файн зробив спробу критично проаналізувати досягнення кооперації в системі непу і відповісти на питання щодо доцільності зруйнування її основних форм у кінці 1920-х років, а також виявити альтернативи, які здатні були б цьому запобігти [202]. Хоча автор розглядає специфіку процесів у радянській Росії, вважаємо, що його висновок про непівський «експеримент» більшовиків над російською кооперацією цілком стосується і споживчої кооперації УСРР.

У 2001 р. до 175-річчя споживчої кооперації Росії було видано кілька праць, які стосувалися її історії. Виокремимо колективну монографію провідних працівників Центроспілки, присвячену узагальненню історичних надбань господарювання споживчої кооперації [203]. Окремий розділ стосується досвіду господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу. Поділяємо думку авторів, що запровадження продуктообміну в 1921 р. було не просто утопією лідера більшовиків та його оточення, а черговою авантюрою, до якої намагались всіляко залучати споживчу кооперацію [203, с. 90].

Узагальнення досвіду діяльності споживчої кооперації різних країн світу, СРСР та Російської Федерації запропоноване у фундаментальному дослідженні К.І. Вахітова [204].

У праці Л.Е. Теплової [205] показано споживчу кооперацію як перевірену часом соціально орієнтовану систему. Погоджуємося з думкою авторки, що споживча кооперація була залучена радянською державою для перетворення приватної торгівлі на колективну соціалістичну торгівлю. Однак висновок дослідниці про суттєві переваги і пільги при оподаткуванні і перевезенні вантажів, які отримала споживча кооперація від влади в роки непу, дещо необ'єктивний. Не можемо цілком погодитися і з тим, що значною мірою державна пітримка допомогла споживчій кооперації збільшити свою частку в обсязі роздрібного товарообороту країни: з 10,3 % у 1923 р. до 72,1 % у 1929 р.[205, с. 47]. Так, споживчій кооперації надавалася суттєва фінансова та кредитна допомога, але не варто відкидати того факту, що вже на середину 1920-х рр. кооперативні організації фінансово зміцніли. Це пояснюється не лише матеріальною підтримкою держави, але й власною господарською ініціативою споживчих товариств та їх спілок.

Спробу узагальнення історичного досвіду розвитку кооперації СРСР у 20-40-ті рр. ХХ ст. зробила З.Р. Кочкарова [206]. Прикметно, що авторка намагалася комплексно розглянути протиріччя державної політики щодо кооперації. Не викликає заперечення таке положення: «Зі встановленням в країні влади більшовиків добре налагоджена кооперативна система зустріла суперечливе ставлення до неї з боку радянської влади» [206, с. 12]. Важливо, що З.Р. Кочкарова не обходила питання порушення владою принципу матеріальної зацікавленості членів кооперації. Більшовики, ігноруючи основні принципи споживчої кооперації, як-то сплату пайових внесків і розподіл прибутку, тим самим незаконно втручались і обмежували її господарську діяльність [206, с. 12]. Цікавим для сучасних дослідників кооперації є наведені у статті факти про створення організаціями споживчої кооперації власного банку, що допомогло певною мірою позбутися фінансової залежності держави [206, с. 15]. Разом з тим, зробивши висновок про те, що згортання господарської діяльності споживчої кооперації розпочалось уже в кінці 1927 р., авторка не змогла аргументовано це довести [206, с. 15].

Серед наукових праць іноземних авторів, що з'явилися в останнє десятиріччя і певною мірою висвітлювали розвиток кооперативного руху на Україні в роки непу, привертає увагу ґрунтовна монографія англійського історика Р. Сервіса, присвячена характеристиці постаті В.І. Леніна в контексті політичної боротьби за владу у 1920-ті рр. [207]. Окремі розділи дослідження присвячено аналізу нової економічної політики. На думку вченого, розробка і впровадження непу проходила певні етапи, серед яких він виділяє період від січня до червня 1921 р., коли ставка робилася на продуктообмін, і наступний - від липня 1921 до липня 1922 р., коли від товарообміну знову повернулися до торгівлі. Неп, вважав Р. Сервіс, був запорукою кінця голоду, хвороб та господарської руїни [207, с. 421].

Учений переконував, що усі біографи В.І. Леніна применшували його внесок у розробку і запровадження нової економічної політики. Він зазначав: «Без Леніна не було б непу. Без непу радянську державу захлиснули б народні повстання». Звідси і висновок: «Повстання були найбільш сильним аргументом для реформи» [207, с. 425]. Разом з тим, зауважував учений, нова економічна політика була «виключно дратівливою для партії», яка вважала державну економічну монополію чудовим досягненням [207, с. 422]. Цілком справедливо підкреслюється, що неп надав широкі права кооперації. Проте учений наголошував, що В.І. Ленін, допускаючи свободу торгівлі, у тому числі споживчої кооперації, від самого початку закликав до її контролю з боку радянської держави [207, с. 431]. Зазначимо, що і це положення Р. Сервіса не викликає заперечення.

Отже, на підставі проведеного автором історіографічного аналізу наявної літератури щодо ролі та місця торговельної галузі споживчої кооперації в період непу можна констатувати, що від 1920-х рр. донині це питання більшою чи меншою мірою аналізувалося дослідниками кооперативного руху. Результати досліджень були враховані при розробці та прийнятті Закону України «Про кооперацію» [208, с. 20-21]. Проте всебічного, синтезованого вивчення, яке б дозволило скласти повне уявлення про досвід господарювання споживчої кооперації в умовах ринкових законів та товарно-грошових відносин непу, не відбулося.

Аналіз розглянутої історичної та історико-економічної літератури свідчить, що при висвітленні процесів, які відбулися в українській кооперації у період непу, не достатньо осмислені форми і методи господарської діяльності кооперативних організацій, не розкриті переваги споживчої кооперації перед іншими формами торгівлі у забезпеченні населення необхідними товарами.

1.2 Джерельна база дослідження

Завданням даної монографії стало комплексне вивчення історичного досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації України в ринкових умовах непу. З цієї метою добиралися та аналізувалися відповідні історичні джерела, які мали сприяти дослідженню еволюції торговельної діяльності споживчої кооперації - від повної її заборони за «воєнного комунізму» до відродження та оптимізації в роки непу, а в кінці 1920-х рр. знову до одержавленн

До загальної характеристики джерельної бази належить наступне. По-перше, під час роботи з документами було з'ясовано, що здебільшого поняття «кооперативна торгівля» та «торговельна діяльність споживчої кооперації» ототожнювалися, відтак зрештою це викликало утруднення при виявленні джерел, які стосувалися саме споживчої кооперації, особливо при аналізі цифрового матеріалу. Щоб віднайти потрібний матеріал, довелося поглибити пошукову роботу, провести ряд порівнянь та уточнень цифрових даних, які стосувалися показників торговельної діяльності безпосередньо споживчої кооперації без включення в них даних про торговельні заклади інших форм кооперації.

По-друге, комплексний аналіз торговельної діяльності споживчої кооперації України потребував добору широкого кола документів з метою вивчення різних аспектів впливу держави на торгівлю, оскільки джерельна база з даної проблеми розроблена не достатньо. Отже, завдання автора полягало у більш широкому і глибокому дослідженні документальних матеріалів, передусім відомчих архівів, які стосуються саме споживчої кооперації України, включаючи постанови та резолюції з'їздів уповноважених споживчої кооперації, протоколи засідань правління Вукопспілки (ВУКС, Всеукраїнська спілка споживчих товариств України), постанови сесій Ради правління ВУКС, розпорядження та циркуляри місцевих спілок споживчих товариств. Такі матеріали, без сумніву, суттєво розширили джерельну базу монографії.

По-третє, особливістю джерельної бази щодо історичного досвіду торговельної галузі споживчої кооперації в роки непу є те, що донині в науковий обіг вводилася обмежена кількість статистичних матеріалів із звітів системи споживчої кооперації, передусім її центральної спілки - Вукопспілки, а надавалася перевага статистичним показникам уряду та інших регулюючих відомств. На нашу думку, для об'єктивної оцінки не варто відкидати статистичну інформацію ВУКС, тим більше, що керівництво споживчої кооперації щорічно готувало подібні документи з їх обов'язковим опублікуванням. Проте до сьогодні дані цих звітів практично не залучені до наукового обігу.

По-четверте, заглиблення з метою вивчення торговельної діяльності споживчої кооперації України від товарообміну 1921 р. до запровадження карткової системи у 1928 р. вимагало від автора значного збільшення як опрацьованих архівних джерел, так і практично не відомих до цього часу. Передусім ідеться про вивчення з метою залучення в науковий обіг фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), які безпосередньо стосуються споживчої кооперації України, однак мало або практично не досліджені. Це матеріали Всеукраїнської спілки споживчих товариств України (Ф. 296), Всеукраїнського Центрального робітничого кооперативу (Уцеробкоопу), (Ф. 218), Головного кооперативного комітету при Раднаркомі УСРР (Ф. 271). Крім цього належало дослідити документи обласних державних архівів на предмет виявлення в них інформації щодо регіональних особливостей залучення торговельної галузі споживчої кооперації до забезпечення населення на місцях в умовах конкурентної боротьби за ринок у 1920-ті рр.

По-п'яте, потребують досконалого аналізу статистичні дані від первинних споживчих товариств до узагальнених, зведених у відповідні таблиці райспоживспілок (оркспоживспілок) та Вукопспілки. Ці дані щодо кількісних та якісних показників охоплення споживчою кооперацією потреб населення, як засвідчує проведене автором дослідження, є у ряді випадків суперечливими, іноді неповними і такими, що вимагають критичного осмислення й уточнення. Однак їх студіювання та залучення в науковий обіг суттєво збагачує дослідження та сприяє створенню об'єктивної картини щодо витіснення інших форм торгівлі і завоювання споживчою кооперацією ринку в роки непу.

Використані в роботі джерела умовно можна поділити на п'ять груп: документи та матеріали центральних і місцевих партійних органів, документи та матеріали вищих і місцевих органів влади, документи та матеріали системи споживчої кооперації, у тому числі статистичні дані, архівні документи і матеріали періодичної преси.

Першу групу джерел становлять опубліковані документи вищих партійних органів СРСР та УССР. Важливим джерелом історіографічного осмислення проблеми є документи та матеріали партійних з'їздів, конференцій, ряду пленумів ЦК ВКП/б/ [209-213]. У дослідженні визначеної проблеми джерелознавчу цінність мають резолюції з'їздів та конференцій, що проходили в період з 1921 по 1928 рр. і які визначали завдання торгівлі. Ці резолюції та постанови дозволяють простежити основні напрямки відродження торгівлі, зміну пріоритетів і проблем у ринковій економіці, засоби їх подолання. Працюючи з документами, ми враховували те, що в них відбивався вплив комуністичної ідеології. До того ж із плином часу тиск ідеології на змістовну частину документів посилювався.

Частину важливих матеріалів, які розкривають багатоаспектну проблему відродження ринку і торгівлі у 1920-ті рр., опубліковано у збірці «Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам» [214]. Він, по-перше, містить не лише документи правлячої партії, а й радянського уряду, що полегшує дослідження процесу реалізації партійних рішень із питань торгівлі; по-друге, подані в ньому документи, стосуються тільки господарської політики більшовиків. Це спрощує відбір матеріалів, які стосуються безпосередньо споживчої кооперації та її торговельної діяльності.

Важливим джерелом для з'ясування специфіки керівництва торговельною діяльністю споживчої кооперації України в роки непу є матеріали партійних форумів КП/б/У та інші документальні збірники, в яких зафіксовані партійні постанови та резолюції щодо визначення місця споживчої кооперації в соціально-економічних проектах більшовиків [215-218]. При цьому зазначимо, що опубліковані документи КП/б/У майже завжди дублювали союзні рішення, ухвалені вищими органами партії. Проте у ряді випадків вони більше конкретизують завдання з центру щодо торговельної політики в цілому та споживчої кооперації зокрема. Протоколи, стенограми та інші документи більшовицької партії відображають суть, методи та напрями організаторської та регулюючої діяльності партії щодо керівництва споживчою кооперацією, зокрема її торговельною діяльністю, у боротьбі за монопольне становище на ринку та витіснення з нього приватної торгівлі. Їх доповнюють звіти губернських і окружних партійних комітетів, стенограми партконференцій, пленумів окружкомів і губкомів КП/б/У, на яких у різні роки непу розглядали питання торговельної діяльності організацій споживчої кооперації на місцях, включаючи огляд робітничо-міських споживчих кооперативів, і відповідно, стан задоволення потреб міського населення у предметах першої необхідності, а також рівень торгівлі споживчих товариств на селі щодо охоплення потреб сільських пайовиків, передусім із незаможних верств.

До другої групи опублікованих джерел належать збірники постанов та резолюцій VІІ-Х Всеукраїнських з'їздів Рад України, законів і розпоряджень Раднаркому УСРР, законодавчі акти, документи та матеріали вищих і місцевих державних органів влади, збірники постанов і розпоряджень ВУЦВК. На особливу увагу заслуговують збірники узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України та збірники постанов і розпоряджень ВУЦВК, що почали виходили в 1920-х рр. Вони містять рішення вищих органів влади та управління щодо основних напрямів торговельної діяльності кооперативних організацій в умовах ринкової економіки [219-223]. Зазначені документи вищих органів влади свідчать про систематичне регулювання торговельної діяльності з боку цілого ряду державних структур. Вони переконують у доцільності використання господарського потенціалу споживчої кооперації з метою вирішення продовольчої проблеми і налагодженні безперебійного забезпечення населення товарами першої необхідності. До опублікованих джерел другої групи також включено матеріали та документи з'їздів уповноважених споживчої кооперації та постанови сесій Рад правління Вукопспілки, що проходили в 1920-ті рр. Вони дають змогу заглибитися в проблеми непу і більш чітко зрозуміти ті завдання, які держава ставила перед кооператорами щодо розвитку торгівлі.

Третю групу джерел становлять архівні документи та матеріали. Мета їх вивчення полягає в отриманні не лише широкого, але й ґрунтовного фактологічного матеріалу для більш глибокого з'ясування проблеми. Ми намагалися виявити ті архівні фонди, які дали б змогу зануритися в соціально-економічну ситуацію періоду непу і краще зрозуміти місце та роль торговельної галузі споживчої кооперації в економічній структурі країни та республіки.

Основний масив архівних джерел почерпнуто в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) і Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Це передусім документи вищих партійних і державних органів республіки. У ЦДАГО України переважно вивчалися матеріали фонду ЦК КП/б/У (Ф. 1.), включаючи протоколи політбюро, документи оргбюро ЦК КП/б/У разом з матеріалами численних нарад при ЦК КП/б/У з питань продовольчої політики та розгортання торгівлі, листування ЦК з губкомами (окружкомами) партії, огляди діяльності губкомів за певні періоди, інформаційні зведення про стан торгівлі на місцях, рівень задоволення споживчих потреб робітників і сільських пайовиків, доповідні записки про роботу торговельних закладів у військових частинах та на транспорті. Допомагають з'ясуванню досліджуваної проблеми і матеріали кооперативної наради, яка була створена в 1924 р. при ЦК КП/б/У з метою партійного впливу на кооперативні організації та оперативного виконання ними державних директив. Серед документів ЦДАГО України є протоколи засідань кооперативних комісій при ЦК КП/б/У і губкомів партії, зокрема з вивчення руху цін та асортименту товарів тощо. Там зберігаються доповіді, огляди, записки наркомату внутрішньої торгівлі УСРР і Вукопспілки про стан торгівлі Україні, що систематично (щомісяця, а іноді щотижня) надходили до ЦК КП/б/У.

Названі джерела засвідчують, що ЦК КП/б/У був штабом організаторсько-регулюючої та контролюючої роботи місцевих партійних осередків щодо керівництва споживчою кооперацією. Опрацьовані документи ЦДАГО України, які стали основою для розкриття суті торговельної політики комуністичної партії, дають повне уявлення про діяльність місцевих партійно-державних органів з реалізації цієї політики на практиці, допомагають зрозуміти суть та методи адміністративного тиску на кооперативні організації з метою поборення приватного торговця.

У ЦДАВО України науково-інформаційну цінність мають насамперед документи ВУЦВК (Ф. 1.) та РНК УССР (Ф. 2.), які дозволили простежити процес розробки й прийняття нормативних актів (постанови ВУЦВК, декрети й постанови уряду республіки), спрямованих на подальший розвиток торговельної політики більшовицького режиму та вироблення дієвого механізму її реалізації, регулювання та контролю за ходом і результатами. Ці фонди містять важливу документацію, що стосується господарської діяльності споживчої кооперації і допомагають з'ясувати характер відносин кооперативних організацій з державою. На особливу увагу заслуговують документи Головного кооперативного комітету, який діяв протягом 1920-х рр. при Раднаркомі УСРР і здійснював загальне керівництво процесом втілення в життя партійно-державних вказівок щодо розвитку торгівлі (Ф. 271). Практично матеріали цього фонду не були до цього часу предметом глибокого дослідження сучасними вченими з метою виявлення як позитивної, так і негативної практики співпраці кооперативних організацій з державою щодо налагодження торговельної діяльності та вирішення ряду суперечливих питань.

У матеріалах Вищої ради народного господарства УСРР (Ф. 34) наукову цінність мають розпорядження щодо впровадження в життя тих чи інших директив вищих органів влади в галузі торгівлі, зокрема встановлення цін на товари споживчої кооперації, пошуків шляхів зниження торговельних витрат та спрощення товаропровідної мережі тощо. Зберігаються у фонді і матеріали про реєстрацію торговельних закладів на Україні в роки непу, огляди стану торговельної галузі споживчої кооперації. Предметом дослідження у монографії стали матеріали щодо визначення як державою, так і кооператорами кон'юнктури внутрішнього ринку в 1920-ті рр. Заслуговують на увагу документи цього фонду щодо повернення споживчій кооперації майна, зокрема складів, холодильників та інших господарських будівель, націоналізованих у період «воєнного комунізму». Цікавими також видаються матеріали стосовно відродження кооперативних промислових підприємств, які допомагали вирішувати проблему поповнення товарних ресурсів.

Важливим джерелом дослідження питань торгівельної діяльності споживчої кооперації є матеріали фонду Народного комісаріату внутрішньої торгівлі (Ф. 423). Протоколи засідань комісії з внутрішньої торгівлі і колегії НКВТ України дозволяють детально простежити постановку й обговорення всіх питань, які стосувалися даної проблеми. Так, із них ми дізнаємося, яке значення надавалося потребі відновлення ярмарків та їх ролі у відродженні торгівлі на місцях. На адресу Наркомату внутрішньої торгівлі місцеві комвнуторги, які працювали на правах відділів Рад, регулярно надсилали ґрунтовні звіти про свою діяльність з регулювання торгівлі, давали характеристику стану організації та розвитку товарообороту у своїх районах. Матеріали фонду НКВТ дають можливість з'ясувати такі питання, як кредитно-фінансова політика держави щодо споживчої кооперації, розгортання мережі торговельних закладів, зниження цін та націнок, якість обслуговування населення, раціоналізація торгівлі тощо.

У ЦДАВО зберігаються унікальні матеріали діловодства Вукопспілки, Центрального робітничого кооперативу, губернських, районних (окружних) спілок споживчих товариств. Значною інформаційної насиченістю вирізняється фонд Всеукраїнської центральної спілки споживчих товариств України (Ф. 296). У ньому широко представлені матеріали і документи щодо завдань споживчої кооперації України з перших кроків запровадження нової економічної політики до посилення державного контролю за діяльністю торговельної галузі Вукопспілки та її ланок на місцях у кінці 1920-х рр.

Специфіку забезпечення робітничого класу України організаціями споживчої кооперації допомогли глибше з'ясувати документи Уцеробкоопу (Ф. 218), адже тут представлені розпорядження вищих органів влади та управління, звітні матеріали про виконання тих чи інших директив влади щодо безперебійного постачання товарами та продуктами харчування робітничого класу промислових міст. Про системність організованого державою контролю споживчої кооперації щодо обслуговування робітників свідчать різноманітні постанови, циркуляри та обіжники, видані партійними та державними органами, а також доповідні записки робітничих кооперативів про їх виконання, здебільшого термінове, тобто протягом кількох днів. Опрацювання матеріалів цього фонду дало підставу для висновку, що протягом 1920-х рр. влада, всіляко залучаючи робітничу кооперацію до виконання державних завдань, тим самим, з одного боку, прагнула забезпечити безперебійне постачання робітників, а з другого - регулювати її внутрішні справи, що було порушенням кооперативних принципів господарювання.