Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

Продрозкладка та обмеження товарообороту сковували ініціативу сільських виробників, викликали невдоволення міського населення. Як зазначає С.В. Кульчицький, заборона торгівлі була своєрідною «мотузкою», якою зв'язувався дрібний товаровиробник. Вимагалося, щоб його виробнича діяльність не визначалася ринком, а спрямовувалася державною партією [1, с. 204]. У результаті такого підходу радянської влади торгівля між містом і селом виявилася в корені підірваною. Відчувався гострий дефіцит найбільш необхідних продуктів - хліба, солі, цукру, сірників, текстилю. Інфляція набула небувалих розмірів. На селі і навіть у містах переважав натуральний обмін, функцію грошей виконували сіль, борошно, картопля. До весни 1921 р. складна соціально-економічна ситуація в країні, яку почали супроводжувати повстання, загрожувала перерости у вибух невдоволення.

Радянська влада знищила приватну торгівлю, а всю справу постачання необхідних споживачам продуктів, передала самим споживчим товариствам. Надання промислових товарів сільському населенню залежало від виконання продовольчої розкладки. Контроль за розподілом товарів здійснював Народний комісаріат продовольства (Наркомпрод). Проте й споживча кооперація зазнала великих втрат, практично припинивши свою торговельну діяльність. На початок 1921 р. від кооперативного апарату розподілу, що склався історично, зберігся лише кістяк - система технічних, складських і перевалочних пунктів у руках губернських спілок, їх районних відділень і єдиних споживчих товариств. Торгувати було нічим, більшість споживчих товариств фактично не діяли. Чимало фахівців загинули під час громадянської війни, емігрували або переховувалися від каральних органів радянської влади. Споживча кооперація зазнала великих матеріальних збитків. Власними оборотними коштами (сировина, матеріали, гроші) апарат споживчої кооперації майже не володів. У порожніх пограбованих складах і магазинах споживчої кооперації зберігалися мізерні запаси мануфактури, солі, гасу, цвяхів, сільськогосподарських знарядь.

Виникла нагальна потреба налагодження міцних економічних взаємовідносин між робітничим класом і багатомільйонним селянством. Найбільш ефективний шлях початку реформування, вважає відомий англійський історик Роберт Сервіс, дослідник біографії лідера більшовиків В.І. Леніна, полягав у тому, щоб зайнятися постачанням продуктів харчування, бо цього вимагала складна продовольча ситуація, яка могла перерости в катастрофу. «Повстання були найбільш сильним аргументом для реформи», яку розпочали більшовики [2, с. 425], - зазначає вчений. Саме в товарообороті був ключ до зміцнення змички між містом і селом, оскільки він стимулював розширення селянських посівів і вдосконалення землеробства, що, у свою чергу, мало благотворно позначитися відродженні промисловості і становищі робітничого класу.

Належало виробити нові підходи щодо управління відбудовою і розвитком економіки. Такі підходи містила в собі нова економічна політика. Основна мета непу - відновити за допомогою кооперації сільське господарство, головним чином, силами самих селян, збільшити товарність селянських господарств, нагодувати міське населення, забезпечити сировиною промисловість і на базі збільшення виробництва й експорту сільськогосподарської продукції відновити промисловість. Потім, за умови збалансованості росту сільського господарства і промисловості, здійснити індустріалізацію країни, одночасно підвищуючи життєвий рівень народу. У загальному вигляді нова економічна політика включала в себе перехід від адміністративно-командних методів управління до переважно економічних, через ринок, конкуренцію між державними, кооперативними і приватними підприємствами.

Рішення про впровадження непу проголосив Х з'їзд РКП /б/, який відбувся у березні 1921 р. Важливою умовою непу мав стати перехід від продрозкладки до продподатку з метою зміцнення союзу робітничого класу і селян. З'їзд РКП/б/ доручив ЦК партії виробити і провести в партійному порядку рішення, які покращували б і розвивали діяльність кооперації згідно з програмою РКП/б/ і відповідно до заміни розкладки натуральним податком [3, с. 372]. Тобто від початку запровадження непу кооперація, як посередник між містом і селом, перебувала в полі зору більшовиків. На виконання рішень партійного з'їзду 21 березня 1921 р. ВЦВК РФСРР видав декрет “Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком», згідно з яким більшовики вдалися до обережного кроку - обміну на місцях, який мав здійснюватися через кооперативні організації [4, с. 212-214]. Як вважає С.В. Кульчицький, це була нова ленінська концепція про «місцевий господарський оборот» [1, с. 202].

Отже, відверто не бажаючи залишати утопічні ідеали натурального продуктообміну і загальної зрівнялівки, В.І. Ленін та його прибічники планували перейти від примусового «продуктообміну» (по суті, грабежу селян, коли у них відбирали продовольство і сировину, а натомість практично ніяких промислових товарів не давали) до добровільного, але організованого і регульованого товарообміну між містом і селом через споживчу кооперацію. Передбачалось, що більша частина залишків сільськогосподарської продукції після сплати селянами продподатку буде обмінюватися через споживчі кооперативи на фабрикати або закуплятися при їх сприянні за гроші. Таким чином, за рахунок регульованого натурального товарообміну у державному масштабі більшовицьке керівництво з перших кроків непу планувало звести ринкові відносини до мінімуму. Як підкреслює О.А. Пиріг, у той час ідея організації безгрошового товарообміну ще залишалась домінуючою в середині правлячої партії [5, с. 204]. Це була чергова авантюра, бо ні товарних ресурсів у достатній кількості й асортименті, ні грошей у радянської держави тоді не було і не могло з'явитися в найближчі місяці через руйнування промисловості.

Перехід до нової економічної політики підтримало і керівництво України. В ухваленій 27 березня 1921 р. надзвичайною сесією ВУЦВК постанові «Про заміну продрозкладки податком» указувалося, що після виконання податку селяни мають право обмінювати харчові запаси, сировину і фураж на продукти фабрично-заводської і кустарної промисловості в межах місцевого господарського обороту, як через кооперативні організації, так і на ринках і базарах [6, арк. 31]. Згідно з постановою РНК УСРР «Про користування селян своїми лишками» від 2 квітня [7] та постановою РНК УСРР «Про зменшення розкладки на сільськогосподарські продукти» від 19 квітня 1921 р. [8, с. 198] скасовувалася розкладка на овочі (крім картоплі), птицю, мед та робочих волів.

Водночас постанова РНК УСРР «Про дозвіл вільного обміну, купівлі і продажу сільськогосподарських продуктів і фабрично-заводських та кустарних виробів» [8, с. 198-199] від 19 квітня 1921 р. певним чином обмежувала вільний обмін продуктів сільського виробництва, дозволяючи його лише в тих регіонах, де селяни впоралися із завданням щодо здачі натурального податку. На кінець березня 1921 р. це були 4 губернії (з 12), які виконали найбільший відсоток розкладки: Волинська, Катеринославська, Харківська і Чернігівська губернії. У квітні 1921 р. після виходу вказаної постанови сільська торгівля була дозволена в тих повітах і селах інших восьми губерній, які виконали розкладку. Як зазначає С.В. Кульчицький, таких сіл і повітів було не так багато [1, с. 193]. Разом з тим, Раднарком УСРР залишав за собою право видавати списки тих матеріалів і виробів, обмін і торгівля якими заборонялася. Крім цього, підкреслювалось, що обмін, купівлю і продаж держава дозволила лише кооперативним об'єднанням, зокрема споживчим товариствам [9, арк. 18].

Питання забезпечення робітників було центральним у постанові РНК УСРР «Про покращення продовольчого становища робітників» від 2 квітня 1921 р. [10, арк. 13]. Губернські комісії продовольчих органів були зобов'язані сприяти закупкам продовольства для робітничих організацій на селі, залучаючи до цього місцеві кооперативи. Прикметно, що обмін продуктів робітничими організаціями у селян через кооперацію міг здійснюватися як готівкою, так і натуральним шляхом. Це свідчить про те, що чітка партійна лінія щодо продуктообміну на той час була відсутня: з одного боку - натуральний товарообмін, з другого - намагання сполучити товарообмін з елементами вільної торгівлі.

Проте вже через декілька днів, ураховуючи труднощі товарообміну, пов'язані з прагненням селян отримувати на свою продукцію передусім промислові товари, було вирішено розширити права робітничих організацій, які мали здійснювати обмін на селі. Декретом РНК РСФРР від 7 квітня 1921 р. «Про натуральне преміювання робітників» дозволявся обмін продукції підприємств, що отримували робітники, на сільськогосподарські продукти [4, с. 219-220]. Вище названий декрет уряду РСФРР був продубльований постановою РНК УСРР від 12 квітня 1921 р. «Про натурпреміювання робітників» [11, арк. 102]. Зупинимося на двох її моментах. По-перше, підкреслимо, що натуральний обмін, як указувалось у постанові, запроваджувався у вигляді певного «досвіду» (точніше, більшовицького експерименту) для робітників не всіх, а лише деяких галузей важкої промисловості. По-друге, питання щодо посередника обміну товарів на продукти харчування все ж залишалось до кінця не вирішеним, бо, очевидно, давалася взнаки конкуренція всередині кооперації. Відповідно до постанови, питання про те, кому має бути переданий товарообмінний фонд даного підприємства - заводському, районному чи загальноміському споживчому кооперативу - мали право вирішувати самостійно робітничі організації. У свою чергу, на ухвалення рішень робітничих організацій щодо вибору того чи іншого кооперативу як посередника товарообміну впливали такі фактори: місцеві умови товарообміну, зростання цін, конкуренція з боку інших посередників тощо.

Таким чином, основним важелем нової економічної політики мав стати систематичний еквівалентний товарообмін або продуктообмін між промисловістю і землеробством, містом і селом. Передбачалося, що із запровадженням продподатку натуральний товарообмін (продуктообмін) мав задовольнити нагальні інтереси робітників і селян, дати продовольство і сировину для відродження промисловості, забезпечити перемогу в ході економічного змагання над приватним капіталом. Отже, натуральний обмін товарів був заходом вимушеним, викликаний і об'єктивними факторами (розвал господарства в цілому і грошового зосібна, широке розповсюдження натуральних відносин, особливо на селі), і суб'єктивними факторами (спроба більшовиків реалізувати марксистську ідею безгрошового обміну при переході до соціалізму).

Зазначимо, що з переходом до непу питання про роль кооперації у здійсненні товарообміну певний час залишалося не визначеним. Керівництво Народного комісаріату продовольства УСРР намагалося залишити за державним апаратом усі функції організатора обміну і підпорядкувати йому практичне його здійснення, зокрема й споживчу кооперацію.

Вважаємо, що перший досвід товарообміну робітничих організацій із селом, де в ролі посередника виступали кооперативи, дав підставу лідеру більшовиків оцінити їх господарський потенціал. Ставлячи на перше місце товарообмін як основний двигун нової економічної політики, В.І. Ленін наполягав на тому, щоб головним посередником була саме споживча кооперація. Він говорив: «Успіх практичної роботи, яка передбачається, буде більшою мірою залежати від правильного визначення в товарообороті між міською промисловістю і сільським господарством, від уміння кооперації шляхом послідовної і неухильної боротьби ліквідувати всі перепони для розвитку товарообміну і зайняти провідне місце у цій галузі…» [12, с. 70]. Таким чином, на думку лідера правлячої партії, на рейках натурального товарообміну планувалося здійснити за посередництва споживчої кооперації «певний безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну» [13, с. 471].

У зв'язку з такою постановкою питання, С.В. Кульчицький зауважує, що більшовики й після запровадження продподатку прагнули «власноручно» налагодити функціонування націоналізованого господарства та його взаємодію з селянською економікою, ігноруючи ринок» [1, с. 205].

Виконуючи рішення Х з'їзду РКП/б/, керівництво УСРР узяло курс на залучення споживчої кооперації до виконання безгрошових операцій між містом і селом шляхом введення натуральних еквівалентів. Проте виконання цього завдання ускладнювалось відсутністю досвіду такого роду (саме цією обставиною пояснюється велика кількість вище названих партійних і державних документів), несформованістю необхідного товарообмінного фонду, у тому числі предметів першої необхідності (сіль, мило, гас, залізо, мануфактура), загрозливих розмірів набув приватний ринок і спекуляція.

Ураховуючи цю обставину, ЦК КП/б/У в середині квітня 1921 р. звернувся до місцевих партійних, кооперативних і продовольчих органів із закликом всебічно сприяти налагодженню товарообміну через централізовану мережу єдиних споживчих товариств з тим, щоб ліквідувати небезпеку «мішечництва» (приватної торгівлі) [14, арк. 105]. Отже, з перших кроків запровадження непу керівництво республіки намагалося взяти товарообмін під контроль і тим самим послабити приватну торгівлю та спекуляцію.

Радянська влада проголошувала товарообмін через споживчу кооперацію таким самим ударним фронтом, як і збирання податку. З його успішним проведенням більшовики пов'язували надію на вирішення проблеми заготівлі хліба та інших сільськогосподарських культур з одночасною ліквідацією вільної торгівлі, яка поширювалася всупереч партійним і державним директивам. Зважаючи на це, нарком продовольства УСРР М.К. Владимиров у квітні 1921 р. у виступі на пленумі Харківської міськради наголошував: «Наше завдання - з допомогою організованого колективного товарообміну з селом вбити індивідуальний обмін та торговельну спекуляцію» [15]. Тож саме споживча кооперація як господарсько-громадська структура, тісно пов'язана з селом, мала використати свій великий досвід господарювання, ставши контрагентом державних промислових підприємств і забезпечивши реалізацію їхніх товарів серед селян у ході планомірного і централізованого товарообміну. За рахунок прямого натурального товарообміну через споживчу кооперацію більшовики планували звести до мінімуму ринкові відносини. Тобто, товарообмін, на переконання керівників республіки, мав стати не лише соціально-економічною, але й політико-класовою справою.

18 квітня 1921 р. під головуванням І.А. Саммера (голова правління ВУКС з червня 1920 по червень 1921 рр., професійний революціонер, посланець В.І. Леніна для роботи в УСРР) відбулося засідання правління Вукопспілки, на якому були визначені першочергові завдання споживчої кооперації щодо здійснення рішень вищих органів влади. Ухвалили терміново створити управління з товарообміну і вже 25 квітня таке управління при Вукопспілці було сформоване. На нього покладалося завдання організованого керівництва товарообмінною кампанією в масштабі республіки. Надалі правління ВУКС кожні два тижні аналізувало роботу цього управління, вносячи відповідні корективи в його діяльність [16, арк. 49]. Як показала практика, робота управління в перші місяці непу певною мірою сприяла налагодженню і координації товарообміну в республіці.

Проте сам факт створення управління з товарообміну при Вукопспілці ще не означав повної підготовки споживкооперації України до виконання накресленої мети. Проведення товарообмінних операцій потребувало відповідного товарообмінного фонду, якого у споживчої кооперації на той час не було. Організацію товарообмінних операцій доводилось починати буквально з нуля: кооперація для цього не мала ні товарних, ні фінансових ресурсів. Тому вихідною позицією для товарообмінних операцій споживчої кооперації стало створення товарообмінних фондів.

Відзначимо, що формування товарообмінного фонду споживчої кооперації здійснювалося кількома шляхами. По-перше, за рахунок товарних ресурсів Наркомпроду УСРР. Як засвідчують архівні документи, управління товарозабезпечення при Наркомпроді було створено ще 11 квітня 1921 р. [17, арк. 108]. З огляду на його товарні запаси, РНК УСРР мав намір залучити Наркомпрод до авансування споживчої кооперації товарами широкого вжитку. З цієї причини 17 травня 1921 р. на своєму засіданні уряд доручив голові правління ВУКС І.А. Саммеру терміново повідомити, який товарний фонд необхідний для успішного ведення товарообмінних операцій. Уже за тиждень РНК УСРР зобов'язав Наркомпрод повідомити уряд про наявність товарів і можливість їх часткового виділення споживчій кооперації [18, арк. 157].

Фактично за сприяння уряду 26 травня 1921 р. правління ВУКС звернулося до Наркомпроду з проханням виділити для обміну як аванс 10 % товарів. За отримані товари Вукопспілка погоджувалася здійснювати заготівлі продовольства і сировини згідно з завданнями Наркомпроду. У результаті проведених переговорів Вукопспілці вдалося отримати від Наркомпроду 10 % його товарних запасів товарів, хоча, без сумніву, це не відповідало потребам товарообмінного фонду ВУКС [19, арк. 129]. Крім цього, 2 червня 1921 р. правління Вукопспілки домовилося з Наркомпродом про те, що його місцеві органи - опродкомгуби мають виділити губспоживспілкам товари для обміну у вигляді авансу в рахунок довготермінового кредиту [20, арк. 3].

По-друге, певну кількість товарів для товарообміну на комісійних засадах споживчій кооперації виділили такі державні структури, як Укрраднаргосп і Південне бюро ВЦСПС та інші [21, арк. 67].

По-третє, товарообмінний фонд споживчої кооперації поповнювався за рахунок товарного внеску робітників. Вище вже зазначалося, що підприємствам важкої промисловості дозволяли організувати в позаурочний час виробництво товарів широкого вжитку для обміну. Наприклад, робітники Миколаєва та Конотопських залізничних майстерень поряд з основною продукцією виробляли предмети селянського вжитку, зокрема залізоскоб'яні товари [22]. Іноді допускали подвійний обмін: шахтарі Донбасу за зароблене як натуральне преміювання вугілля отримували від інших підприємств товари народного споживання й обмінювали їх через споживчу кооперацію на хліб. Наприклад, у травні 1921 р. текстильники Москви надіслали шахтарям за надане вугілля 2 млн. аршинів мануфактури (аршин - старовинні міра довжини, що дорівнювала 0,71 м), яку передали в товарообмінний фонд місцевій губернській спілці для обміну в селі на продукти харчування [23].

Отримавши мізерний товарний фонд, Вукопспілка була зобов'язана, виконуючи розпорядження влади, терміново відкривати товарообмінні пункти з тим, щоб перехопити ініціативу у приватного торговця. Так, наприклад, у середині квітня 1921 р. при Київському єдиному споживчому товаристві було організовано управління заготівель і товарообміну, яке за короткий час зуміло відкрили три товарообмінних пункти: на Галицькому ринку, Подолі та Деміївці [24]. До кінця квітня на Чернігівщині організували 28 товарообмінних пунктів, проте вони мали для обміну лише 301 вагон картоплі. І хоча на цей час у губернії встигли встановити еквіваленти на 11 видів сільськогосподарської продукції, перша практика відкриття товарообмінних пунктів показала, що необхідної кількості фабрикатів (промислових товарів) украй бракувало [25, арк. 57].

Товарообмін за своєю суттю був формою торговельно-заготівельної роботи, який здійснювався шляхом добування продуктів харчування, переважно продовольчого зерна, від виробника селянина в обмін на фабричні товари селянського вжитку за певним еквівалентом. Не лише на Чернігівщині, але і в інших губерніях з перших кроків товарообміну серйозною проблемою було вироблення твердих еквівалентів. Держава зобов'язувала кооперативні організації дотримуватися обмінного еквіваленту між сільськогосподарською і промисловою продукцією у співвідношенні 3:1 на користь виробів промисловості, що, зрозуміло, не могло сприяти активізації товарообмінної практики [26, с. 91].

На Україні задача організації товарообміну ускладнювалась ще й тим, що необхідно було не допустити вивіз залишків продукції із губерній і повітів, які не виконали продрозкладку. Приватним особам заборонялося перевезення товарів залізничними і водними шляхами. Не можна було продавати продукцію за межі даної волості чи повіту. На їх кордонах виставляли посилені патрулі з метою боротьби з напливом мішечників і спекулянтів. У Полтавській губернії, наприклад, лише в Пирятинському повіті, який виконав продрозкладку, був дозволений товарообмін. Повіт оточили загони, які не допускали ввозу та вивозу товарів і продуктів приватними особами. З цього приводу газета «Вісті ВУЦВК» на початку квітня 1921 р. писала: «Пункти для товарообміну визначені так, щоб харчові продукти надходили в порядку обміну і були по можливості ближче до місць споживання. Для боротьби з можливою спекуляцією при товарообміні вживаються заходи політекономічного характеру» [27].

Усвідомлюючи політичне значення товарообмінної кампанії і необхідність блокування приватної ініціативи, Перша Всеукраїнська нарада КП/б/У на початку травня 1921 р. наголосила, що «потрібно приділити максимум впливу і сил» для керівництва товарообміном і направити його виключно через кооперацію [28, с. 151-152]. Відтак лише споживча кооперація мала право виступати у ролі самостійного контрагента, який проводить різні господарські операції місцевого значення. Разом з тим, нарада підкреслила, що система споживчої кооперації, яка є основним засобом товарообміну, також потребує партійного впливу. Відповідно споживчій кооперації було рекомендовано провести роботу щодо збереження товарообмінного фонду, доцільного його використання, підбору асортименту товарів, оскільки від цього значною мірою залежала ефективність товарообмінної кампанії. Так як досвіду товарообміну явно бракувало, нарада визнала за необхідне залучити до розробки цієї справи як фахівців кооперації, так і представників радянських, господарських і профспілкових органів [28, с. 152].

З перших кроків товарообміну не до кінця були визначені повноваження споживчої кооперації та органів Наркомпроду. У постанові РНК УСРР від 24 травня 1921 р. «Про узгодженість роботи Наркомпроду, Вукопспілки та Південбюро ВЦСПС в галузі закупівельних та товарообмінних операцій» зроблено спробу розробити нові принципи взаємовідносин цих органів [29, с. 299]. З метою строгої узгодженості роботи різних відомств ухвалили створити при Наркомпроді Центральну комісію з регулювання товарообмінних операцій у складі представників від Наркомпроду, Південбюро ВЦСПС та Вукопспілки. Однак, до кінця вирішити протиріччя не вдалося, бо право проводити товарообмінні операції залишили як за місцевими органи Наркомпроду (опродкомгубами), так і за споживчою кооперацією. Крім намагання зайняти монопольні позиції в товарообмінних операціях, серйозним розходженням, яке ускладнювало взаємовідносини обох структур, були неузгоджені між ними товарообмінні еквіваленти.

Методика обмінних еквівалентів залишалася на той час не вирішеною. Так, 100 вагових одиниць пшениці дорівнювали 135 ваговим одиницям вівса, або 200 - кукурудзи, або 125 - картоплі, або 135 - проса, або 50 - яловичини або 40 - свинини; одна корова дорівнювала 80-90 пудам солі [30, с. 94]. Користуватися такою системою еквівалентів було незручно. Держава вживала заходи щодо впорядкування одиниць розрахунків у процесі товарообмінних операцій. Рішення Першої Всеукраїнської наради КП/б/У надати місцевим економічним, зокрема кооперативним, органам, свободу місцевих еквівалентів могло викликати появу численних регіональних обмінних еквівалентів, призвести до плутанини у товарообмінних операціях. Зважаючи на цю обставину, Наркомпрод України і Вукопспілка вирішили встановити єдиний еквівалент для товарообміну - 1 пуд. пшениці. Вартість його тоді прирівнювалася до 100 карбованців. Грошове вираження вартості пшениці на місцях змінювати заборонялося [31, с. 18].

До ЦК КП/б/У регулярно надходили дані про кількість товарообмінних пунктів, кількість та якість товарів, які були призначені для обміну, встановлені еквіваленти, ставлення селян до товарообміну тощо. Систематично голова правління Вукопспілки І.А. Саммер мав інформувати партійні та державні органи про хід товарообміну і роль споживкооперації в його проведенні. Відповідно дані від кооперативів середньої та первинної ланки надходили до місцевих органів влади. На рівні повітових органів влади такі звіти заслуховувались не рідше одного разу на тиждень. Місцеві органи влади підбивали підсумки роботи товарообмінних пунктів, аналізували допущені помилки, узагальнювали позитивний досвід [32, арк. 5].

Одночасно з партійним посилилося регулюванням товарообмінної практики кооперативних організацій з боку Раднаркому УСРР. Так, 4 червня 1921 р. вийшов урядовий декрет «Про контроль над споживчою кооперацією», згідно з яким органи НК РСІ УСРР (Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції) звільнялись від контролю за її грошовими і матеріальними цінностями. Разом з тим вони отримали право контролю і спостереження за виконанням кооперацією державних товарообмінних завдань. Право ж контролювати матеріальні цінності споживчої кооперації отримали ті державні органи, зокрема, органи Наркомпроду, які передавали їй товари для обміну [33, с. 330-331].

Однак такої форми контролю за діяльністю кооперацією виявилося замало. Постанова РНК УСРР «Положення про Кооперативний комітет УСРР», яка вийшла 6 червня 1921 р., безпосередньо посилювала контроль з боку уряду. Пояснення полягало в наступному: з метою загального керівництва товарообмінною практикою Раднарком України вирішив створити всередині своєї урядової структури Головний кооперативний комітет, тим самим вилучити кооперативні організації з-під контролю окремих відомств. Відповідно в губерніях були створені губернські кооперативні комітети, на які покладалося завдання контролю за діяльністю і виконанням споживчою кооперацією «всіх необхідних адміністративно-розпорядчих дій, пов'язаних із життям кооперації» [34, арк. 193].

З метою активізації товарообмінних операцій розгорнулася широкомасштабна пропагандистська робота. Підкреслюючи важливість агітації і пропаганди практики товарообміну, В.І. Ленін говорив: «Цілий ряд декретів і постанов, велика кількість статей, вся пропаганда, все законодавство з весни 1921 р. було прилаштоване до підняття товарообміну» [35, с. 207]. Досвід продуктообміну систематично популяризувався на сторінках партійних і кооперативних видань, включаючи як республіканські, так і місцеві. Так, газета «Вісті ВУЦВК» повідомляла: «У Кисляківській волості Миколаївської губернії була влаштована бесіда з селянами в справі натурального податку та товарообміну. Селяни були дуже задоволені, дякували за цінні пояснення й почали здавати до кооперативів свої лишки в обмін на потрібні товари» [36]. Пропонуємо ще одну інформацію цієї ж газети за 21 травня 1921 р.: «У Житомирській губернії розпочався товарообмін з селом. По губернії вже організовано 23 товарообмінні пункти і 15 волосних допоміжних філій. Перші справи товарообміну дуже гарні» [37].

Проте на практиці все було набагато складніше. Проведення товарообмінних операцій організаціями споживчої кооперації від самого початку ускладнювалося цілим рядом обставин. Товарообмінний фонд, який виділявся для обміну, був надто малий. Асортимент пропонованих товарів не відповідав запитам селян, а встановлені Наркомпродом товарообмінні еквіваленти, були не вигідними як здавачам продукції, так і кооперативним організаціям. Здана селянами продукція лише на 40 % забезпечувалася товарами, а решта 60 % виплачувалася готівкою, якої до того ж не вистачало [38, с. 7]. А тому за наявності вибору - реалізувати лишки продукції через споживчу кооперацію чи на вільному ринку - селяни віддавали перевагу вільній торгівлі. Вони часто відмовлялись обмінювати свої продукти на пропоновані товари і вимагали сплати готівкою. Зауважимо: під державні товарообмінні операції споживча кооперація, як правило, грошей не отримувала. Власних коштів на той час у неї практично не було. Приватна торгівля, міські жителі, тобто кінцеві споживачі, платили селянину значно більше, і це ставило споживчу кооперацію в безнадійно складну ситуацію. Виконувати ж державні товарообмінні завдання при всій недосконалості цієї системи диктувала необхідність: споживча кооперація не мала достатніх засобів для самостійного існування, тож мусила якось виживати і прилаштовуватися до соціально-економічної ситуації.

Як бачимо, спроба, за висловом В.І. Леніна, «більш менш соціалістично обміняти в цілій державі продукти промисловості на продукти землеробства» являла собою продовження насильницької реквізиції продовольства. А споживча кооперація цього періоду, на думку сучасників, переважно нагадувала собою замасковані компроди (продовольчі комітети часів «воєнного комунізму»), ніж справді споживчу кооперацію. Вона планувалася й створювалася не як результат свідомих кооперативних зусиль об'єднаного нею населення, а як підсобний орган державної влади в її продовольчій економічній і соціальній політиці [39, с. 13].

Для того, щоб блокувати приватного торговця й активізувати обмінні операції, радянська влада була вимушена певною мірою підтримати споживчу кооперацію. Зокрема, РНК УСРР 17 червня 1921 р. видав постанову «Про авансовий кредит кооперації» [40, с. 361], за якою відпуск коштів споживчій кооперації з боку Наркомпроду у вигляді кредиту сумою 10 млрд. крб. був продовжений до 15 серпня того ж року. Та навіть отримавши матеріальну підтримку держави, кооперативні організації не могли розгорнути товарообмінну практику так, як того бажало керівництво республіки. Проблема полягала в тому, що свобода товарообмінних операцій дозволялися лише в тих губерніях, які були звільнені від продрозкладки або виконали її. У ряді губерній республіки продрозкладка зберігалась до 1 серпня 1921 р. Відтак споживчі кооперативи могли здійснювати обмінні операції з селянами тільки після сплати тими продподатку, тоді як для інших конкурентів такого обмеження не існувало. Цей прорахунок більшовиків суттєво впливав на господарську ініціативу кооператорів.

Недоліки в організації державного товарообміну ще навесні 1921 р. спровокували посилення мішечництва, тобто активізації приватної торгівлі. Улітку масштаби нелегального товарообміну почали різко зростати. Держава широко практикувала методи адміністративного впливу щодо недопущення мішечництва. Були введені суворі санкції за «спекуляцію хлібом», аж до ув'язнення до концтабору терміном на п'ять років [41, арк. 88]. Створили спеціальні органи для боротьби з незаконним використанням залізничного і водного транспорту. При Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК, рос. ВЧК) організували Центральну комісію боротьби з мішечництвом. Відповідні надзвичайні комісії з'явилися і на місцях. 27 травня 1921 р. В.І. Ленін направив телеграму Ф.Е. Дзержинському, який перебував тоді в Україні, і вимагав повідомити про заходи щодо боротьби із скуповуванням і незаконним перевезенням продуктів. А в червні того ж року Раднарком Російської Федерації заборонив місцевим виконкомам видавати будь-які дозволи на поїздки в Україну та в деякі інші регіони з тим, що посилити централізм та чіткість у практиці товарообміну.

Проте на Україну систематично прибували так звані неорганізовані заготівельники. Вони перешкоджали проведенню регульованого товарообміну. Підтвердженням цього є ситуація з товарообміном, яка склалася на Полтавщині. Часопис «Полтавський кооператор» повідомляв, що на Полтавський повіт, який був продовольчою базою для Полтави, накинулось робітництво з міста і, крім цього, із сусідньої Харківщини «налетіла сила торбарів (мішечників), які обходили усі хати, міняючи свій скарб на хліб по досить догідному для селянства еквівалентові» [42, с. 10.].

Щоб протистояти мішечництву і спекуляції, влада висунула ідею про створення контрольованих товарообмінних пунктів у селищах і селах, на залізничних станціях, які створювались на базі єдиних споживчих товариств. При цьому варто зауважити, що проводили лінію на створення товарообмінних пунктів там, де були хороші під'їздні шляхи. Зокрема, в Пирятинському повіті, що на Полтавщині, який було звільнено від продрозкладки першим у губернії (з 15 травня 1921 р.), товарообмінні пункти відкрили в Пирятині, Яготині, Ліновиці, тобто там, куди можна було легше добратися. Проте споживча кооперація не могла скористатися тоді правом вільного товарообміну через відсутність необхідних товарних фондів. До Полтавської губспоживспілки надходило багато пропозицій щодо обміну товарів, але товарообмінні операції можна було здійснювати тільки з тими організаціями, які мали відповідний дозвіл від губернської комісії з питань регулювання товарообміну.

28 травня 1921 р. було звільнено від продрозкладки на хліб Полтавський повіт. Згодом тут організували два товарообмінних пункти на залізничних станціях - у Божкові і Решетилівці. Вони виконували функції районних баз з постачання товарами найближчих споживчих товариств і функції накопичування виміняних продуктів. Разом з цим споживча кооперація не могла захопити ініціативу товарообміну у всьому повіті. Усі товари, які знаходились на складах губспоживспілки, належали державі, тож треба було узгодити умови, на яких товар міг бути переданий споживчій кооперації для товарообміну. Зважаючи на те, що місцеві кооперативні органи чекали вказівок із центру, вирішення даного питання затягувалося. Натомість «торбарі, збували за безцінь свій мотлох, обходячи кожну хату по селах, а банди, які снували в повіті, грабували селянство і склади з товаром» (43, арк. 71].

Засобом активізації товарообмінної діяльності споживчої кооперації з метою усунення мішечництва партійно-державне керівництво на місцях вважало інструкції, які зобов'язували посилити плановість у роботу кооператорів. Так, наприклад, у Балтському повіті на Одещині споживча кооперація почала товарообмінні операції з 1 червня, бо ця дата була визначена в спеціально розробленому губкомом правлячої партії циркулярі. Крім цього, з метою привернення уваги селян до споживчих товариств документ зобов'язував кооператорів при встановленні товарообмінних еквівалентів обов'язково робити знижку на товари промисловості у розмірі 5 % порівняно з приватними цінами [44, арк. 192].

Намагаючись всіляко зберегти державний рівень товарообміну і тим самим зупинити зміцнення приватної торгівлі, було вирішено посилити партійний вплив у споживчій кооперації. Не випадково 2 червня 1921 р. у газеті «Правда» з'явилася передовиця з красномовною назвою «Комуністи і кооперація», яка закликала більшовиків «оволодіти кооперацією будь за що» і довести: «якщо потрібно в інтересах революції торгувати, то вони зможуть зробити це» [45]. Тобто, подібним адміністративним втручанням у налагодження товарообміну між містом і селом більшовицькі експериментатори і надалі прагнули відсунути ринкові відносини. Заручницею такого «державного» підходу продовжувала залишатись споживча кооперація.

Більшовизація апарату споживчої кооперації та ряд інших адміністративних заходів певною мірою дозволили активізувати товарообмінні операції на місцях. Протягом червня 1921 р. у різних губерніях України масово відкривалися товарообмінні пункти. Суттєвих результатів досягли на Харківщині. Це стало можливим завдяки кільком факторам. По-перше, на периферію виїхала частина спеціалістів губспоживспілки, переважно комуністи, яка провела агітаційну та організаторську роботу серед селян. По-друге, кооператорам вдалося налагодити зв'язок із комітетами незаможних селян, які стали їх опорою у відкритті пунктів. У результаті протягом червня 1921 р. у Харківській губернії було відкрито товарообмінних пунктів: у Богодухівському повіті - 4, у Волчанському - 5, в Ізюмському - 3, у Лебединському - 5, у Куп'янському - 5, у Зміївському - 4 [46]. Якщо в червні 1921 р. функціонувало 26 пунктів товарообміну, то у жовтні їх було вже 244, у тому числі 228 у селах, а інші в селищах міського типу [47, арк. 54].

Кількість відкритих протягом червня товарообмінних пунктів у розрізі губерній була неоднаковою. У промислових губерніях України, де існувала більша потреба у продуктах харчування для робітників і де зберігалися значні запаси промислових товарообмінних фондів, число пунктів переважало над аграрними губерніями. Так, наприклад, Київська губспоживспілка відкрила 23 товарообмінні пункти і залучила до обміну 147 багатокрамничних кооперативів, відповідно Катеринославська губспоживспілка - 22 пункти із розрахунку один-два на повіт, Миколаївська - 19, тоді коли Волинська губспоживспілка відкрила всього 8 пунктів [48].

З метою посилення впливу на селян державою та кооперативними органами була вжита низка фінансових та пропагандистських заходів, які мали активізувати товарообмін. Щоб зацікавити сільські кооперативи, державні та кооперативні органи надавали їм підтримку товарами. Наприклад, губернська кооперативна нарада на Миколаївщині винесла рішення на договірних началах відпускати більш міцним сільським кооперативам товари в кредит, зокрема мануфактуру, гас, сіль, посуд, скло, колісну мазь, галантерею, залізоскоб'яні вироби. Це сприяло тому, що в червні 1921 р. вдалося відкрити товарообмінні пункти в Миколаївському, Херсонському та Дніпровському повітах, на яких виміняли 4 млн. пуд. зерна [49]. Цікавою виявилася практика одеських кооператорів, які організували постійно діючу виставку промислових товарів, що призначались для обміну на сільськогосподарські продукти [50]. Це давало можливість робітничим і сільським кооперативам ознайомлюватися з наявністю товарообмінного фонду, існуючими еквівалентами, вносило оперативність у товарообмінну кампанію.

Питання безперебійного забезпечення робітників продуктами харчування залишалось у числі пріоритетних. Право на товарообмін виробів було поширено на робітників не лише важкої, але й легкої та переробної промисловості. Згідно з постановою РНК УСРР від 4 липня 1921 р. «Про порядок відрахувань продуктів у фонд натурпреміювання» [51, с. 395-396] виділення готової продукції мали здійснювати щомісячно з метою її реалізації на селі. Дія постанови стосувалася тих підприємств, які виробляли або переробляли сірники, посуд, крохмаль, сіль, борошно, кондитерські вироби, цукор, мило, парфумерію, одяг, взуття, вугілля, залізоскоб'яні товари, тобто йшлося про найбільш ходові на селі товари. У постанові РНК УСРР «Про покращення побуту робітників» від 8 липня 1921 р. наголошувалося на тому, що споживча кооперація мала звернути серйозну увагу на «необхідність правильного товарообміну робітничих організацій» з метою безперебійного задоволення потреб робітників [52, с. 429].

Продукція ряду заводів надзвичайно цікавила селян, відповідно і товарообмін мав місце. Так, наприклад, робітники Харківського заводу машинного устаткування (колишнього власника Гольферіх-Саде) запропонували для обміну на сільгосппродукти 10 сіялок, 5 борон, 50 соломорізок, 29 молотилок, 40 маховиків, 15 передач, 10 коренерізок, 20 дробилок. Крім цього Вукопспілка, у свою чергу, надала робітникам заводу як аванс 400 пудів цукру. Робітники Кременчуцької тютюнової фабрики через губспоживспілку протягом червня 1921 р. обміняли на селі 1 вагон махорки і мільйон цигарок [53].

Проте не завжди робітникам навіть з великих промислових центрів удавалося обміняти свою продукцію на продукти харчування. Зокрема, в доповідній записці уповноваженого Вукопспілки по Катеринославській губернії до ВУКС повідомлялось: «Товарообмінні операції проходять слабо. Становище з організацією робітничого фонду в Катеринославі плачевне. Справа робітничого забезпечення дуже кульгає» [54, арк. 4]. Причин невдалої товарообмінної практики було кілька: неходові товари, невизначені еквіваленти, недостатня організаційна робота тощо.

Робітничі кооперативи були змушені проводити обмін товарами не лише з селянами, а також між собою, оскільки бракувало багатьох товарів широкого вжитку. Практикувались товарообмінні операції з робітничими кооперативами інших республік. Вукопспілка за угодою з Наркомпродом УСРР організувала товарообмінні пункти по обидва кордони з РСФРР (на хуторі Михайловському, у Білгороді, Харкові та Конотопі).

Про характер і масштаби цього обміну частково можна судити за такими даними. У Харкові за сім днів червня 1921 р. було прийнято для обміну від робітників Москви 7 867 аршинів мануфактури, 189 штук білизни і 219 котушок ниток, натомість відпущено 2 773 пудів пшениці і 1 466 пудів ячменю; відповідно у Білгороді з 8 по 14 червня від московської робітничої делегації було прийнято 54 211 аршинів мануфактури, 3 370 штук білизни, 175 пар взуття, 556 скоб'яних виробів (у тому числі 400 сокир), близько 1 тисяч котушок ниток, а навзамін відпущено 30 вагонів (30 тисяч пудів) зерна. На Україну приїздили так звані робітничі експедиції з товарообміну з інших республік. Наприклад, у червні 1921 р. експедиція бакинських робітників обміняла на Україні нафтопродукти і 11 тисяч пудів риби на 31,2 тисяч пудів цукру. Іншого разу бакинці привезли до Харкова 3 тисів пудів риби. Петроградська губспоживспілка направила своїх представників на Україну для обміну мануфактури на хліб та інші продукти [55, арк. 66 зв.]. Наведені дані переконують у тому, що за рахунок підтримки внутрішнього та міжреспубліканського натурального обміну влада продовжувала тримати лінію на ігнорування економічних законів ринку.

Та навіть за умови підтримки споживчої кооперації та запровадження ряду адміністративних заходів більшовикам у масштабі республіки не вдалося призупинити зростання мішечництва та спекуляції продуктами харчування. Це пояснюється рядом причин. Влада забороняла споживчій кооперації коригувати товарообмінні еквіваленти, а це обмежувало її господарську ініціативу. Потрібних для селян товарів постійно не вистачало, тому кооперативним організаціям систематично доводилося звертатись по товарну підтримку до місцевих органів влади [56, арк. 14]. Водночас практика забезпечення губспоживспілок, головним чином, товарами місцевого виробництва вела до швидкого їх затоварення, бо в більшості випадків продукція не відповідала селянському попиту. Не влаштовував товарообмін і державну промисловість, бо він обмежував свободу реалізації виробленої продукції. У ряді випадків державні підприємства та організації з метою пошуку продуктів харчування, проігнорувавши встановлені еквіваленти, стихійно здійснювали обмінні операції. У липні 1921 р., як зазначає С.В. Кульчицький, усі бажаючі дістали можливість узяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами [1, с. 207].

Селяни ж, маючи вільний вибір товарів, що їх пропонували мішечники, а також можливість вигідно продати за гроші свою продукцію, відверто віддавали перевагу вільній торгівлі, а не натуральному товарообміну зі споживчою кооперацією та державними органами. Газета «Правда» 16 липня 1921 р. щодо цього писала: «Державні органи втрачають роль монополіста на ринку, навіть роль регулятора... Організованого мішечника б'є індивідуальний мішечник…» [57].

Проблеми, які виникали при організації товарообміну на місцях, яскраво ілюструє інформаційне зведення управління по товарообміну Вукопспілки від 23 червня 1921 р.: «У Полтавському районі був сильний наплив мішечників, які зривали роботу губспілки. Нині повіт заповнений мішечниками, що приїхали з Великоросії і які за 1 пуд. хліба дають 10 аршин ситцю першого сорту або 4 аршини напівсукна або платять, не торгуючись, грошима. Кількість мішечників настільки велика, що за словами залізничників, щоденно вивозиться з Полтави до 30 вагонів різних продуктів та хліба. У зв'язку з цим ринкові ціни з кожним днем неймовірно зростають» [58, арк.4]. Зрозуміло, що це вкрай негативно впливало на товарообмінні операції, які здійснювали кооперативні організації України.

Пленум ЦК КП/б/, що проходив 20-21 липня 1921 р., не випадково акцентував увагу на обговоренні результатів товарообміну і визначенні нових кроків щодо його вдосконалення. Результатом обговорення була постанова «Про товарообмінні операції Вукопспілки» [28, с. 160-164]. Пленум доручив Наркомпроду і Вукопспілці посилити контроль за витрачанням товарообмінного фонду, координацією діяльності губернських спілок, підпорядковуючи її єдиному плану, що пояснювалося необхідністю потіснити приватну торгівлю. Пленум підтримав клопотання правління ВУКС про виділення Наркомпродом авансового хлібного фонду в розмірі 100 тисяч пудів для полегшення укладання угод з робітничими організаціями щодо товарообміну. Єдині споживчі товариства промислових центрів, як-то Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, отримали ширші права на проведення товарообміну, що мало сприяти розширенню товарообмінних операцій із сільськими ЄСТ, кооперативами інших губерній і республік. Тоді ж споживчій кооперації було вказано на недоліки в її роботі, зокрема, на «недостатню організованість та політичну витримку» [28, с. 160.]. У цілому ця постанова свідчила про чергову відчайдушну спробу партійного керівництва республіки направити товарообмін в організоване русло з тим, щоб, маючи над ним постійний контроль, мінімізувати приватну торгівлю.

На виконання завдань, накреслених липневим Пленумом ЦК КП/б/У, організації споживчої кооперації намагались усіляко урізноманітнити шляхи активізації товарообміну. Протягом липня кооператори України, підхопивши ініціативу Полтавської губспоживспілки, оголосили місячник ударної товарообмінної роботи [59, арк. 43]. Була розширена практика взаємодії споживчої кооперації з місцевими державними продовольчими та профспілковими органами щодо складання планів і схем проведення товарообміну фабрикатів робітничими кооперативами на селі [60, арк. 113].

Полтавська губспоживспілка розширила угоди щодо товарообміну й укладала нові угоди з організаціями, які звертались до неї з пропозиціями. Зокрема, з 1 червня 1921 р. по 1 січня 1922 р. було укладено 19 угод з робітничими організаціями, 11 угод з кооперативними організаціями, 7 угод з державними та іншими організаціями для обміну фабрикатів на жито. Губспоживспілка та її районні філії мали зобов'язання здійснити закупку 328,8 пудів жита, проте фактичне виконання угод складало 206, 9 тис. пудів або 63 % від зобов'язання [61, с. 22]. Недовиконання пояснювалися численними недоліками в організації товарообмінних операцій.

У той час поповнення товарообмінного фонду вирішувалося кількома шляхами. У пошуках необхідних для обміну товарів усе частіше кооператори були змушені звертатися до владних структур. Так, наприклад, у липні товарообмінний пункт споживчої кооперації у Полтаві отримав від губвиконкому 104 вагони солі для обміну. Разом з тим Вукопспілка активізувала контакти з різними організаціями та структурами щодо придбання нових товарів. У липні 1921 р. активізувала товарообмінні операції і сама Вукопспілка. Тоді вона отримала з Сімферополя від Кримцентросоюзу в обмін на цукор 200 пудів манільського шпагату, 1 500 кіс, 6 200 серпів, 120 пудів (375 штук) залізних ломів та інших товарів на суму 372 млн. крб. [62]. Для підтримки товарообмінного фонду робітничої кооперації Донбасу Вукопспілка 18 липня 1921 р. відправила туди 3 вагони мануфактури і 1 вагон галантереї [63, арк. 162]. А 28 липня, Вукопспілка уклала угоду з Донецько-Юріївським металургійним заводом (ДЮМО) щодо проведення на комісійних умовах товарообміну фабрикатів на зерно-хліб і фураж [64, арк. 15].

З метою поповнення товарообмінного фонду споживча кооперація почала відроджувати власні промислові підприємства. Частково повернуті державою промислові підприємства споживчої кооперації і в центрі, і на місцях поступово стали налагоджувати випуск предметів широкого вжитку. Разом з тим споживчим товариствам надавалося право на оренду промислових підприємств, які перебували у власності держави. ВУКС стала контрагентом державних структур і підприємств, укладаючи з ними спеціальні угоди на виготовлення промтоварів і реалізуючи їх на селі. Тобто натуральному товарообміну значною мірою підлягали плани промислового виробництва.

Другий період товарообміну тривав під час хлібної кампанії - від серпня до кінця 1921 р. Зазначимо, що 1 серпня почалася продподаткова кампанія щодо нового врожаю. Продрозкладка була замінена податком, але, зважаючи на збереження розкладкового методу заготівель, селяни не помічали якісь відмінності. Зокрема, на губернській продовольчій нараді в Полтаві відзначалось: у податковій роботі податкова інспектура часто збивається на старі принципи розкладки; продагент ще 31 липня брав розкладку, а 1 серпня говорив уже про податок [65, с. 5].

Щоб спрямувати селян на споживчі товариства з метою обміну сільгосппродукції на товари промисловості й одночасно обмежити приватну торгівлю, РНК УСРР 6 серпня 1921 р. ухвалив постанову «Про вилучення деяких товарів із обороту на вільному ринку» [66, арк. 290]. З обороту на вільному ринку були вилучені предмети широкого вжитку, а саме: сіль, гас, нафтопродукти, цукор, залізо (сортове та покрівельне), шкіра для підошов, мануфактура, папір, медикаменти і навіть стрічки для друкарських машинок. Ці товари селяни могли придбати шляхом обміну лише через споживчі товариства та місцеві органи Наркомпроду.

Перший досвід товарообміну та ухвалення рішень щодо його активізації був підданий глибокому аналізу на І з'їзді уповноважених Вукопспілки, що проходив у середині серпня 1921 р. Для керівництва УСРР це була ще одна можливість оптимізувати товарообмінну діяльність кооперативних організацій. Від імені керівництва республіки на з'їзді виступив М.В. Фрунзе (заступник голови Раднаркому), який наголосив на ролі споживчої кооперації у боротьбі проти приватного торговця. Тоді вперше офіційно він повідомив про позицію уряду УСРР: соціально-економічна ситуація вимагає переходу від натурального обміну до грошового, тобто до торгівлі [67, арк. 4-6]. Слова М.В. Фрунзе викликали активне обговорення на з'їзді. У виступах кооператорів наголошувалось на тому, що до цього часу точно не визначено, як проводити товарообмінні операції - методом товар-товар чи методом товар-гроші-товар. З'їзд констатував, що «доводилось діяти наосліп, на свій страх і ризик», у різних випадках вирішувати по-різному, а це створювало хаос і безсистемність у товарообмінній роботі. Відтак було вирішено товарообмінні еквіваленти визначати за середньо-ринковими цінами [68, арк. 34].

Надалі, як показала практика, натуральний товарообмін не витримав перевірку часом, у міру підйому господарства верх брала тенденція до посилення товарно-грошових відносин. Товари все частіше відчужувались і куплялися за гроші. Недостатній асортимент змушував селянина брати будь-який товар, щоб потім зробити подвійний, а то й потрійний обмін і отримати нарешті те, що йому було потрібно. У зв'язку з цим, підкреслює дослідник кооперативної торгівлі Г.А. Гетьман, споживчій кооперації надали право поряд з натуральним обміном практикувати як змішаний (комбінований) обмін, так і продаж та закупівлю товарів за гроші [69, с. 48-49]. У серпні 1921 р. керівництво республіки направило кооперативним організаціям директиву такого змісту: «Необхідно посилення державного і кооперативного товарообороту з селом як натурального, так і натурально-грошового» [70, с. 342]. Таким чином керівництво республіки відчайдушно намагалося врятувати державний товарообмін, знайшовши нові форми його проведення. Тобто, під тиском реалій відродження ринку більшовикам довелося проявити певну гнучкість і дозволити споживчій кооперації здійснювати комбіновані товарообмінні операції.