Латинське письмо у міських канцеляріях Руського воєводства XVI-XVII ст.

5.11. Система нумерації, її місцерозташування

Арабська, вміщена у правому верхньому куті (за аркушної нумерації), або у правому і лівому верхньому куті (за сторінкової нумерації).

Блок Д. Дипломатична інформація

6. Установа, яка вела книгу:

6.1. персонал установи (писарі):

6.1.1. встановлені писарі: імена, роки урядування (вказується ім'я та прізвище, при наявності).

6.1.2. невстановлені писарі: роки урядування (позначаються буквами латинського алфавіту в алфавітному порядку).

6.1.3. аркуші/сторінки записів в книзі, ведених писарями

Кожній книзі була притаманна своя кількість писарів (від 1 до 15). Більшість із них не вказала свого імені, і їх не вдалось ідентифікувати. В такому разі за ними закріплювалась назва літерами англійського алфавіту. Різною була і зроблена ними кількість записів - від одиночного впису до обсягу цілої книги, як це було у випадку із Мостиською канцелярією. Детальніше про встановлених і невстановлених писарів, час їх урядування - в додатку № Е. 1.

7. Зміст книги:

7.1. кількість записів (повна і в середньому за рік)

7.2. характер записів (юридичне і дипломатичне визначення)

Середню загальну (по канцеляріях) або середню річну кількість записів в книгах можна визначити лише приблизно, настільки різною вона була. На це впливала динаміка активності та кількості судових процесів в місті, суспільно-правова активність самих мешканців. Переважно вона була більшою у великих, економічно розвинених містах, відповідно і кількість щорічних індуктів була більшою, ніж у містечках. Щодо характеру записів, то у війтівсько-лавничих книгах фіксуються здебільшого протестації, свідчення, звернення, рішення війтівсько-лавничого суду, зобов'язання, репротестація, акти продажу, акти відступлення, реляції, поквитування тощо. У раєцьких - тестаменти, угоди, судові позови, акти купівлі-продажу та ін. Характеристику кількості та змісту вписів у кожній книзі наведено у додатку № Е.2.

Блок Ф. Філологічна інформація

8. Мова книги.

8.1. заголовки

8.2. основний текст

8.3. маргіналії, закреслення, над/підрядкові надписи (у випадку наявності)

Протягом XVI ст. у всіх видах записів переважала латина. На переломі XVI та XVII ст. в канцеляріях починає переважати польська мова, за винятком міста Самбора. Поступове зменшення кількості латиномовних документів фіксується протягом всього XVII ст. Переломним явищем, яке свідчить про повне прийняття писарями польської мови, є початок ведення нею заголовків і підзаголовків вписів у 1690-х рр., а не винятково латиною, як це було раніше. Детальніше мовну специфіку писарських текстів відображено у додатках Ж.1. та Ж.2.

1.1.1.2. Документальні джерела для порівняльного аналізу

Із Національного архіву у Кракові було використано дві книги тестаментів за 1423-1697 рр. [37, 38] та дві книги прийнять до міського права Кракова за 1493-1611 рр. [39, 40]. Публікація текстів книг окремим виданням не була здійснена, тому книги можна зарахувати до неопублікованих джерел. На їх підставі здійснено порівняння письма та з'ясування ймовірності впливу краківської писарської школи впродовж XVI-XVII ст. на канцелярську практику міст і містечок Руського воєводства. Зразки графіки письма краківських канцеляристів наведено в додатках З.1. та З. 2.

Для перевірки впливу львівської міської канцелярії як писарської школи на формування специфіки письма аналізованих канцелярій теж залучено книги вписів, І пол. XVII ст.: книга запису індуктів і протоколів уряду Ради (1601-1608 рр.) [29], книгу індуктів і протоколів лавничого суду (1606-1607) [30] книгу записів судових викликів, зізнань свідків, проектів та ін. документів (1603-1620 рр.) [31], і книгу записів заповітів та актів про юридичне оформлення прав власності (1578-1666 рр.) [32].

Для порівняльного аналізу письма міських канцелярій в історіографії наявна практика залучення королівських привілеїв, що надавались певним містам [139]. Графіку цих документів часто копіювали міські писарі, тож таке джерело можна розглядати як відображення писарської школи, яка впливала на систему письма на місцях. На жаль, джерельна база привілеїв для аналізованих міст вкрай незначна. Майже не збереглись оригінальні привілеї синхронного періоду, переважна більшість є або у копіях XVIII - XIX ст., або видана у раніший/пізніший час, ніж велись аналізовані книги вписів. Тому привілеї не фігурують у нашій роботі серед джерельної бази.

1.1.2 Опубліковані джерела

Матеріали цієї групи представлені у таких основних категоріях:

1) альбоми зразків письма, видані окремою публікацією чи вміщені у палеографічне дослідження;

2) публікації джерел актово-діловодчого характеру, використані для пізнання специфіки роботи канцелярій Руського воєводства та їх письма.

Серед альбомів пріоритетне значення надавалось трактатам із каліграфії або підручникам письма, що з'явились у XVI ст. в Італії, Німеччині, згодом Франції, поширились по іншими європейськими країнами. Вони стали зразком «доброго», «правильного», як вказували їх автори, письма, джерелом графічних моделей та авторських інновацій для освічених людей. В хронологічному порядку виходу використано підручники Людовіко Аррігі (1522 р.) [47], Джованні Тальєнте (1530) [76], Йогана Нойдорферра (1538 р.) [67], Герарда Меркатора (1540 р.) [65], Джованні Палатіно (1540) [68], Вільгельма Фуггера (1553 р.) [56], Веспасіано Амфіарео (1554 р.) [46], Джованні Креші (1560, 1569, 1570 р. ) [50, 51], Дж. Ерколані (1574) [58], М. Скальціні (1581), Людовіко Куріоне (1598 р.) [52] та Люка Матро (1608 р.) [64]. Компіляцію окремих зразків письма із цих та інших трактатів сформував Д. Льюїс [53].

Із використаних палеографічних альбомів і факсимільних видань можна назвати підбірку німецької курренти XVII-XX ст. Йогана Сейдла [71], «палеографічні читанки» - зразки чеського неоготичного письма З. Гледікової, Я.Кашпара [59], і Л. Горакової, Й. Зогара [60], гуманістичного письма XV-XVI ст. А. Файрбанка [55], взірці письма XIII-XVI ст. із польських територій К. Стрончинського [72].

Також варто зауважити, що фактично кожне палеографічне дослідження (чи то стаття, чи монографія) супроводжується графічними додатками із таблицями літер, ілюстраціями, фотокопіями зразків письма. За цим критерієм було використано графічний матеріал із палеографічних студій Олени Люблінської [175], Віктора Малова [183], Кароля Гурського [325], Яна Словінського [450] та ін. Використано ілюстрації документів, вміщених у збірнику «Соціальна боротьба у м. Львові XVI-XVIII ст.» [42], та монографії Ореста Зайця про правовий статус, склад, походження громадяни Львова ХІV - ХVІІІ ст. [128]

Друга група опублікованих джерел - це публікації документів актово-діловодчого характеру, що були продуктом канцелярської роботи або надходили до канцелярії певного міста. Протягом 1897-1914 рр. З. Уранович опублікував привілеї Золочева та навколишніх міст [77], А. Божемський публікував матеріали, які зберігались свого часу в міських архівах Сянока, Яслиськах та інших містах Сяноцької землі [49], Гелена Полячкувна здійснила повнотекстове видання найдавнішої збереженої раєцької книги міста Дрогобича за 1542-1563 рр. [69; 92, с.419-420], а А. Дюрфлерувна на основі вивчення збірника «Akta ziemskie i grodzkie», раєцьких, лавничих, війтівських книг та ін. документів зробила збірку матеріалів до історії Самбора, від 1390 по 1795 рр. [54].

Використано також альбоми-списки студентів: Краківського університету за 1490-1589 рр. [44, 45] та Замойської академії за 1595-1700 рр. [43], щоб визначити місце навчання встановлених писарів міських канцелярій і реконструювати невідомих, які могли пройти студії в цих закладах і після них зробити писарську кар'єру в рідному місті.

1.2 Характеристика історіографії

1.2.1 Гуманістична реформа латинського письма та його розвиток в Західній Європі (друга половина XIV - XVI ст.)

Латинське письмо стало запозиченим, чужорідним елементом в українській писемній традиції. Його поширення, передусім пов'язане із входженням теренів західної, правобережної і центральної України впродовж XIV-XVII ст. до Польської Корони (згодом Речі Посполитої) - держави, що в діловодстві користувалась латинською абеткою. У Польщі не було створено власної школи письма, тож країна була реципієнтом витворених за кордоном взірців і ретранслятором їх на землі Руського та ін. українських воєводств. Запозичення проходило переважно із Італії, Німеччини, Франції, і набуло певної специфіки апробації через вплив польського постготичного курсиву та менталітет місцевих канцелярій. Поширення латинського письма в регіоні проходило у відповідності із загальноєвропейською тенденцією розвитку - від готики до гуманістичних взірців [233, с.19]. Простеження її специфіки дасть можливість структурно інтегрувати особливості розвитку письма в Руському воєводстві в загальноєвропейську картину еволюції латинського письма.

З ІІ пол. XІV ст. італійські гуманісти починають шукати альтернативу громіздкому, неквапному, важкочитабельному готичному письму [321, s. 170]. І знаходять її в модифікованому каролінгському мінускулі, поволі витворюючи на його основі нове, гуманістичне письмо (scrittura umanistica, Renaissance-Schrift [266]) та позбавляючи від рудиментів готичної писарської традиції. Цей процес отримав назву ренесансної (гуманістичної) реформи письма, і залишається малодослідженою проблемою в палеографії. Реформою (лат. reformо - перетворюю, змінюю, покращую) прийнято вважати перетворення, зміну, нововведення, яке не знищує основ наявної структури [209, c.519]. Це явище стало причиною завершення епохи середньовічної палеографії, і початку нової, модерної. Для цього періоду стає характерним відмирання готичного письма (за винятком Німеччини та країн Скандинавії) і переорієнтація на гуманістичні курсиви. Виникають індивідуальні диференціальні почерки [175, c. 143], які стають факторами до змін у письмі. Дефініція «індивідуального почерку» фактично стала змістовим наповненням для письма Ренесансу і Бароко. Письмо модерного періоду це вже не палеографія, а соціальна історія індивідуального письма [240, p. 108], історія почерку (каліграфії), «звичайного» повсякденного письма, письма інтелігенції та простолюду (міщанства), елегантного, виробленого і недбалого, невмілого [240, p. 113].

Латинське письмо ранньомодерного та модерного періоду (XV-XVII ст.) довго не було об'єктом дослідження вчених-палеографів. Лише через 200 років, із часу появи першого палеографічного дослідження Жана Мабільйона «De re diplomatica libri sex» (1681 р.) в 1899 р. вийшла стаття Н. Бароне про гуманістичне письмо документів неаполітанських канцелярій XV ст. [244]. До цього часу майже всю увагу приділяли середньовічній палеографії [158, с.322-333]. У 2004 р. італійський палеограф Стефано Цампоні проаналізував історіографію гуманістичного письма. За його підрахунком, із 1899 до 2003 рр. світ побачили 104 публікації [484], абсолютна більшість яких стосується розвитку гуманістичного письма в Італії. У переліку немає праць дослідників із Центрально-Східної Європи, окрім П. Спунара [453].

Розуміння структури гуманістичної реформи, її еволюції та наслідків важливе для повноцінного розуміння об'єкту і предмету, реалізації мети і завдання нашого дослідження. У аналіз історіографії реформи включено такі компоненти, як: 1) суть, привід та причини; 2) джерела реформаторських ідей; 3) початок реформи (час, особливості); 4) ключові діячі (творці) та їх внесок у процес; 5) хід, етапи; 6) визначення часу завершення реформи.

В період XV-XVII ст. не тільки розвивалось гуманістичне письмо, паралельно проходила еволюція постготичного письма, їх взаємодія у плані витворення нових форм для книжкової та канцелярської графіки. Ці процеси мали місце і в канцеляріях Польського королівства, куди входило Руське воєводство. Окрім того, на зламі XV/XVI ст. відбувається масове поширення друкованих видань зі шрифтами на основі гуманістичних та готичних стилів письма. Всі ці питання теж потребують історіографічного огляду, з метою встановлення вирішених проблем та актуальних завдань.

Суть, привід та причини реформи. Як показали дослідження С. Цампоні, ренесансна реформа письма диктувалась цілим комплексом філологічних, орфографічних і графічних причин. Щодо першої та другої групи, то ранні гуманісти прагнули реставрувати класичну латину, для очищення сучасної для них мови, зменшення помилок, які допускали недостатньо освічені копіїсти та нотарії, що утруднювало читання [484]. Що ж до третьої, графічної складової, то вона була пов'язаною із кризою готичного письма, яка припала на ІІ пол. XIV ст. Каліграфічно манірне, стягнуте, із великою кількістю індивідуальних скорочень, воно стало складним для читання та написання, його доводилось радше вимальовувати, а не виписувати [285, p. 259-260; 180, c. 174].

Ідею реформи подав Франческо Петрарка у кінці XIV ст., а у XV ст. її втілювали в життя К. Салютаті, П. Браччоліні, Н. Нікколі та інші. В 1920-х рр. Микола Ліхачьов дослідив особливості їх біографії, характер їх почерків і номеклатуру ранньогуманістичного письма [172, 173]. В історіографії одними із перших феномен реформи вивчали Джуліо Бателлі [254] та Стенлі Морісон [395, 396] в І пол. ХХ ст. Та комплексно її почали студіювати у 1960-х рр. Б. Ульман [469], Джеймс Вардроп [476], Емануель Казамассіма [276] та Джорджіо Ченчетті [283]. Ченчетті стверджував, що визначальними факторами для появи гуманістичного письма були нові культурні віяння («ренесансний розум»), графічні тенденції та професіоналізм офіційних нотаріїв [283, p. 79]. Представниця санкт-петербурзької школи латинської палеографії А. Люблінська в загальному описувала особливості гуманістичного книжкового та курсивного письма XV ст. [175] вже як результат реформи. У 1970-х рр. Анна де ла Маре [392] та Армандо Петруччі [415] досліджували особливості письма самих реформаторів. Останній згодом дослідив такий аспект сутності реформи, як імітацію та відновлення давнього каролінгського мінускулу як основи нового гуманістичного стилю [412]. Він також вказував, що причини гуманістичної реформи полягали не тільки в бажанні графічних змін, а й в новому естетичному смаку, зорієнтованому на художні твори античності [413, p. 166].

Деякі науковці схилялись до думки, що реформу письма викликала зміна західноєвропейського менталітету. Іспанський дослідник Жуан Діаз наголошував, що історія письма завжди зумовлюється культурними координатами певної історичної ситуації [301, p. 189]. А Робер Марішаль обґрунтовував тезу, що «в історії Заходу кожна зміна менталітету супроводжувалась зміною письма» [393, p. 235-236].

Іспанський палеограф Ж. Діаз та чеський історик каліграфії Ф. Музіка [401] досліджували також соціокультурне середовище, в якому розпочалась та реалізовувалась гуманістична реформа письма. Дослідники сходяться на думці в тому, що основним джерелом для світоглядно-ідеологічних трансформацій Ренесансу і реформи письма стала ревіталізована антична культура, її філософія, наукові знання та напрацювання. Їх «відроджували» через імітацію, творячи разом із тим власні системи життя і цінностей. Діаз акцентує на тому, що вона проходила в ренесансний період досліджень та експериментів, інтелектуально-світоглядної революції [301, p.194]. Мислителі епохи Відродження ідеалізували життя греко-римського, античного світу, його літературний, політичний і суспільний характер [301, p. 193], на противагу консервативному церковно-схоластичному ідеалу середньовіччя. Також пише, що графіка нового письма, елегантна, чітка і гармонійна демонструвала чіткий відхід від старих прийнятих форм і прихід нових [301, p. 196]. Ф. Музіка вказував, що повертаючись до дослідження та наслідування античності, під час читання та переписування класичної літератури інтелектуали нової доби - гуманісти повертались також до передготичних письмових форм [401, s. 12]. Нове письмо символічно передавало культурні оновлення у науці, культурі, праві посередництвом рукописного кодексу, ділових канцелярських документів та друкованої книги.

Джерела реформаторських ідей. Гуманістична реформа письма первинно базувалась на імітації каролінгського мінускулу, письма кодексів «каролінгського відродження» IX-XI ст. Більшість гуманістів вважали, що вони відроджують письмо часів Римської імперії, переписуючи із кодексів IX-XII ст. твори античних авторів яких не було у схоластичній літературі [321, s. 171]. Детальніше про це писали С. Цампоні [483], Ч. Паолі [405]. М. Пру [425], А. Гейштор [321, s. 171] та Б. Ульман [468, p. 16]. Італійський богослов Амброджо Траверсарі у листах до членів ордену Камальдулів наполягав, щоб ті якомога ретельніше, до найменших дрібниць відтворювали давнє письмо [117, c.211]. Інший відомий гуманіст Колюччо Салютаті просив у французького гуманіста Дж. Монтруеля дістати йому максимально точну копію кодекса Алебарда або інших littera antiqua [285, p. 266]. Тому C.Цампоні й називає це копіювання майже фотографічним способом [484]. Причиною цієї ретельності були конкретні світоглядні позиції. Каролінзький мінускул сприймався в середовищі гуманістів як графічний ідеал, «дивовижний приклад формальної рівноваги та високого рівня естетичної реалізації» (так його називає А. Петруччі) [415, p. 6; 290, p. 552], імітація якого, проте, проходила вільно та гнучко. Ф. Музіка, своєю чергою, зазначав, що вирішальне значення для гуманістів мала висока графічний якість каролінгського мінускулу, прості кругові фігури в основі його графіки, легкість їх виконання [401, s. 55].

Початок реформи (час, особливості). Особою, що започаткувала ренесансну реформу письма, називають одного із перших відомих італійських гуманістів XIV ст. Франческо Петрарку. Про цю постать і її значення для реформи писали майже всі палеографи, хто досліджував цю проблему. Та найбільше уваги їй приділив А. Петруччі [415], вимоги гуманіста до нового письма також детально вивчали П. Черубіні та А. Пратезі [290, p. 552-553]. У своїй праці «De remediis utrius que fortunae» (написаний між 1360 і 1366 рр.), у діалозі «De librorum» («Про книги») Петрарка закликав турбуватись про належну фахову підготовку писарів, бо письмо, яким вони послуговувались, «litterae scholasticae» (очевидно, округла готична ротонда) стало надто каліграфічним, більше придатним для художників, ніж для простого письменного люду [290, s. 552-553].

Ключові діячі та їхній внесок у процес реформи. Активним продовжувачем реформаторських прагнень Петрарки і творцем нового стилю письма став Колюччо Салютаті (1331-1406 рр.), що першим із відомих гуманістів називав каролінгський мінускул «littera antica», іменований згодом «pre-antiqua» напротивагу сучасному готичному письма («littera moderna») [469, p. 12-13]. На думку Б. Ульмана, саме із Салютаті починається епоха власне гуманістичного письма [469, p. 19]. Хоча це твердження, на нашу думку, є не зовсім правильним. Салютаті змішував форми каролінгського мінускулу та готичного письма, подавши тим самим перші зразки готико-гуманістичного письма.

Мішаний стиль К. Салютаті не став остаточною графічною моделлю книжкового письма. Залишки готичної писарської традиції відмирали із поступом гуманістичної реформи, яку підтримували та розвивали учні Салютатті у Флоренції. Один із них, Поджо Браччоліні (1380-1459 рр.) розробив прототипи гуманістичного книжного письма, який сучасники називали lettera antiqua formata [469, p. 23-57413, p. 173], lettera anticha formata (італійською) [396, p. X]. В палеографічній літературі також отримав назву lettera antiqua poggiana (C. Цампоні) [484] або «humanнstica redonda» і «humanнstica formada» [301, p. 210-211] (Ж. Діаз). В 1403 р. Браччоліні став секретарем папської канцелярії, і тоді ж папа Мартін V наказав замінити lettera antiqua formata готичний курсив, який панував у канцелярії із 1390 р. [265, p. 10]. Із папської канцелярії нове письмо швидко поширилось у Римі, а згодом по всій Італії [172, c.802; 403, p. 178].

Доки письмо П. Браччоліні залишалось у книгах, йому була властивою певна статичність, незмінність, а сферою використання стала майже виключно імітація каролінгських кодексів XI-XII ст. і переписування творів греко-римських класиків або ренесансних авторів [413, p. 181; 469, p. 131-133; 175, c.144]. У канцеляріях судово-адміністративних і фінансових установ, приватній кореспонденції використовувався, як і раніше, готичний курсив minuscola cancelleresca, який для періоду ІІ пол. XIV-І пол. XV ст. Дж. Ченчетті називав «semigotica delle carte». У 1410-1440-х рр. флорентійська канцелярія, під впливом місцевих переписувачів, щораз більше почала впроваджувати у це письмо елементи книжкового гуманістичного письма Браччоліні [413, p. 181], округлювала і наближала до його стилю. Так закладали основи для нового, гуманістичного курсиву, «lettera antiqua corsiva», принципово відмінного від готичного. Формування первинної стадії його канону пов'язують із флорентійським каліграфом Нікколо Нікколі (1363-1437 рр.) [469, p. 59-77].

Як показали дослідження А. Петруччі, Н. Ліхачьова, Ф, Музіки та ін., в письмі Нікколі були присутні елементи старовини та новизни ? торгового письма (mercantesca), що сприяло досягненню маневреності письма, готичного канцелярського письма (semigoticonotarile і semigotica delle carte) для вироблення курсивності та umanistica libraria для передачі округленості книжного письма, виробленого П. Браччоліні, і адаптації інших графічних гуманістичних нововведень [413, p. 181; 401, s. 60; 172, c.800-801].

Швидкому розвитку і розширення гуманістичного курсиву сприяла апробація його в документації папської канцелярії в часи папи Євгена IV (1431-1447 рр.) [401, s. 69]. В часи понтифікату Миколи V (1447-55 рр.) ця практика продовжувалась, гуманістичний курсив почали використовувати для написання папських бреве. Там він отримав свої специфічні графічні особливості - звужений корпус, незначний нахил управо і назву lettera di brevi [401, p. 69]. (див. дод. 18). У кінці 1460-х рр. гуманістичний курсив поширився по цілій Італії, ввійшовши в урядово-документаційну сферу та приватно-епістолярну сферу [175, c.143].

У XVI ст. цей стиль відповідав зростаючим потребам у письмі, яке б поєднувало в собі простоту, розбірливість і швидкість начерку. В І пол. XVI ст. гуманістичний курсив як письмо канцелярій почали розробляти професійні каліграфи Італії. В їхніх підручниках-трактатах він отримав назви cancelleresca italica, italica testeggiata [413, p. 195], lettera cancellaresca або corsiva cancellaresca, чи незабаром просто сancellaresca [401, s. 70].

Трактати письма, як вказував Е. Казамассіма, були із одного боку зібранням графічних форм, із іншого - моделлю, каноном, екземпляром для імітації під час створення документів [277, p. 9-10]. Зразкові приклади письма, які подавали у підручниках, далеко не завжди втілювали на практиці. Укладачі трактатів вміщували в них як нові, витворені стилі письма та графіки, так і ті, які використовували раніше. Обумовлювали та описували правила побудови форм букв із відтворенням дукту, способи заточки та тримання пера, сфера застосування певного стилю [184, c.159].

Огляди біографій та аналіз праць італійських каліграфів XVI-XVII ст., поданих і розроблених ними графічних моделей робили О.Огг [404], Анна Боне [265] та інші. Хоч найбільш ґрунтовно до розкриття цього питання підійшов С. Морісон [395], За каліграфічними джерелами В. Малов аналізував розвиток французького письма XVI-XVIII ст. [184], Т. Таценко - німецького готичного курсиву того ж періоду [217]. Із середовища польської інтелігенції відомі лише двоє каліграфів: Станіслав Ягодинський, про якого писав Й. Чернецький [296] та Йоганн Реслер (1500-1575), творчість якого досліджував К. Цєхановський [294].

В І пол. XVI ст. поширення та популярності набув трактат писаря папської канцелярії Л. Вінчентіно (Аррігі) «La Operina da imparare di scrivere littera Cancellaresca», перше видання якого побачило світ у 1522 р. «La Operina», як вказував А. Петруччі, визначила подальший розвиток італійської каліграфії. [401, s. 72], після її появи із рукописів остаточно зникає «litera antiqua formata» П. Браччоліні, її модифікації та стилізації [285, p. 289].

Наступними впливовими каліграфами були Джованні Тальєнте та Джованні Палатіно. Авторські стилі останнього були прийняті в діловодстві італійських канцелярій, передусім cancellaresca romana [401, s. 75-76], а його трактат повпливав на гуманістичний курсив за межами Італії.

С. Морісон називав Л. Аррігі винахідником, Дж. Тальєнте - розробником, а Дж. Палатіно - теоретиком італійського гуманістичного курсиву XVI cт. [395, P. 44-70]. І також вказував на принципову різницю їх внеску у процес формування нового письма. Якщо Л. Аррігі та Дж. Тальєнте орієнтувались на функціональні та декоративні аспекти каліграфії, то підхід Палатіно, натомість, полягав у раціоналізації практики каліграфії. Л. Аррігі розробляв своє письмо для загального використання писемним населенням, Дж. Тальєнте - для професійних писарів, а Палатіно намагався створити «продукт», придатний для обох сторін [395, p. 80].

У І пол. XVI ст. праці Л. Аррігі, Дж. Тальєнте та Дж. Палатіно довершили формування канону італіки. Застосування її у письмі національними мовами призводило до графічної регіоналізації та видозміни [462, s. 360]. Основні графічні характеристики італіки подавав А. Гейштор. [175, c.149]. Палеограф зазначав, що при загальній читабельності італіки, натомість втрачався потенціал швидкості, курсивності - ознак, необхідних для застосування його у канцелярській практиці [321, s. 176,179].

На поч. XVI ст. на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму виникає стиль бароко, характерними рисами якого в мистецтві стає декоративність, контрастність, динамічність, рухливість, драматизація образу [321, p. 179]. У І пол. XVI ст. раннє бароко стилістично впливало тільки на декоративні складові письма, що застосовувались при оформленні книг, дипломів, грамот і т.п. У ІІ пол. XVI ст., час зрілого бароко, характерні риси нового стилю відобразились у каліграфії канцелярського (документального) письма. Першим яскравим прикладом цього можна назвати каліграфічні трактати Дж. Креші, писаря бібліотеки Ватикану та Сікстинської Капелли [265, p. 26]. В результаті каліграфічних практик Дж. Креші кутастий курсив Палантіно (cancellaresca romana) був замінений округлим, із сильним нахилом управо, та розвиненою системою зв'язку літер. Свій стиль Дж. Креші називав cancelleresca moderna [372, s. 45]. Фактично це був перероблений тип littera de brevi: верхні виносні літер отримали testeggiata (каплевидні завершення), декоративні каліграфічні риси [413, p. 198], а нижні виносні на своїх завершеннях штрихи та розчерки [175, c.151].

Напрацювання Креші вивчали С. Морісон, А. Ослі, А. Боне, А. Чьяраллі та ін. А. Чьяраллі графічний стиль Креші називав компромісом між естетичними чибательними принципами письма та практичними канцелярськими потребами, продуктом впливу зрілого маньєризму та раннього бароко [293, p. 183]. Як вважав А. Ослі, спадщина роботи Креші, використання його зразків за основу наступними каліграфами та школами письма дозволили cancelaresca перестати бути елітною, жорсткою і структурованою моделлю, щоб стати справжнім італійським народним курсивом, «звичайним письмом» [405]. На думку С. Морісона, класики італійської каліграфії від Аррігі до Палатіно розробляли канцеляреску передусім для латини, і тому в них апріорі виходив напівкурсив. Креші створював свою канцеляреску для тих, хто писатиме нею італійські тексти, у повноцінному курсиві [395, p. 109].

Завершеного вигляду канцеляресці Креші надали каліграфічні трактати Дж. Ерколані, Л. Куріоне, М. Скальціні та ін. в кін. XVI ст. [450, s. 104-105]. Кожен із авторів відтворював стиль Креші та разом із тим вносили свої графічні елементи та прийоми. В цілому кут нахилу ставав більший, складові літер тоншими, спрощувались тестеджіати, робився більший акцент на сполучну систему. Доволі детально внесок кожного із цих каліграфів подано у працях С. Морісона та Ф. Музіки.

Із поч. XVII ст. новим регіоном розвитку каліграфії стає Франція [175, c.151]. Там розвивався процес взаємовпливу французького готичного звичайного і канцелярське письмо та італійських барокових курсивів [183, c.107], За курсивом, розробленим Креші закріплюється закріпилась назва batarda italienne (італійська бастарда), batarde erdinatшe або просто bаtarde, що вказує на змішаність його стилю, пристосування до французької готики [183, c.107]. Нових модифікацій вона набуває в трактаті француза Люка Матро [64]. Творчість каліграфа і процеси розвитку нового стилю письма детально вивчав представник санкт-петербурзької школи латинської палеографії В. Малов [183, 184].

Час та особливості завершення реформи. В історіографії завершення гуманістичної реформи письма виводять на середину XVI ст. і пов'язують із початком формування каліграфічних курсивів в Італії [М. Ільків-Свидницький, 136, c. 141] або на кін. XVI ст., коли Дж. Креші та його послідовники остаточно відкинули готичне, «варварське» письмо, декоративні стилі зникли із підручників письма, а каліграфія остаточно перейшла «на службу» до канцелярії [В. Малов, 185, c.174]. Та чи можна вважати кін. XVI ст. часом завершення реформи, а курсиви цього періоду - символом завершення? Відповідь швидше негативна, бо ні cancellaresca testeggiata Креші, ні побудовані на її основі курсиви Дж. Герколані, чи Л. Куріоне чи Я. ван де Вельде не відповідали засадничим критеріям реформи, які окреслив Ф. Петрарка - чистота, простота та ясність письма. С. Морісон зазначав, що маньєризм зіпсував простоту та доступність письма, яке розробив Л. Аррігі та інші каліграфи у І пол. XVI ст. [183, c.55].

На нашу думку, регіоном завершення реформи була не Італія, а Франція, що стала із XVII ст. новим центром європейської каліграфії. Каліграфічним стилем, який успішно завершив гуманістичну реформу письма, був lettre bаstarde Матро, вміщений у тому ж таки виданні «Les ouvres…» 1608 р. Новий стиль увібрав у себе друковані форм italiса [183, c.110], типу альдинської антикви та курсиву. Поряд із її каліграфічними формами були і біглі, канцелярські, наприклад, lettre facile a imiter pour les femmes [183, c.110-111], що нагадували зразки lettera di brevi: із меншою вагою і чітко вираженими заокругленнями верхніх виносних управо, а нижніх уліво. З естетичної точки зору, нова графіка без петель, розчерків та testeggiata мала стати альтернативою манірності та декоративності італійського курсиву, який пропонував Креші та його послідовники. На його фоні «неоіталіка» Л. Матро, похідна від зразків littera antiqua П. Браччоліні чи littera di brevi Аррігі, справді виглядала простим, ясним і «чистим» письмом. Із настанням епохи класицизму у Франції на початку XVII ст., і завершенням епохи італійського ренесансу каліграфи могли критично оцінити всі напрацювання попередників і врешті вибрати оптимальний для себе варіант подальшого розвитку. Я. Словінський наводив виразні переваги бастарди Матро, на прикладі застосування її в польських канцеляріях [450, s.130-132, 137-138]. В 1781 р., майже через два століття після виходу праці Л. Матро, польський педагог Домінік Шибінський писав, що розроблене французьким каліграфом письмо «мають використовувати всі народи…є воно до читання найкраще». [74].

1.2.2 Номенклатура латинського письма XVI-XVII ст.

В ході проведення аналізу історіографії окремим пунктом було вивчено номенклатуру латинського письма, яку використовують палеографи при дослідженні його типів, видів і стилів у XV-XVII ст., від початку і до кінця гуманістичної реформи. В результаті було встановлено відсутність якогось єдиного підходу, використання неуніфікованих та різноманітних назв часто для одних і тих же графічних стилів.

Наприклад, письмо, що поширювалось після Петрарки його учнями і послідовниками, в літературі найчастіше називають fere humanistica (майже, приблизно гуманістичне), і gothico-antiqua (готико-антиква, чи готико-гуманістичне, суміш готичних і каролінських елементів). Доволі часто ці назви ототожнються (Джозеф Дан [298, p.14], Дітмаєр Страух і Маргарита Рем [457, p.198], Лотар Вульф [482, p.76], Алессандра Вебельт [479, p.87].

На наш погляд, терміном «gotico-antiqua» можна характеризувати стилі у двох випадках: 1) ранні гуманісти брали за основу готичні стилі і додавали окремі елементи каролінгського мінускулу (наприклад, букви) який і називали littera antiqua, або 2) модифікували звикле готичне письмо, покращували його за зразком і під впливом кароліни (роз'єднували літери, надавали їм відповідні пропорції, видовжували надрядкові чи підрядкові елементи і т.п.). Це було письмо Петрарки та його послідовників, gothique prйhumanistique та gothico-humanistique у номенклатурі Дж. Бателлі [255, p.38]. В перших десятиліттях XV ст. розроблене гуманістичне книжкове письмо littera antiqua стало приорітетним у італійському книговиробництві, але деякі писарі лише частково сприйняли гуманістичні нововведення, оскільки продовжували надавати перевагу італійській готичній ротонді. Таким чином творилось мішане письмо, яке «gothico-antiqua» називає, наприклад, Бернард Бішофф [261, p.146]. Німецький палеограф В. Гумберт схоже трактував суть стилів «gotico-antiqua», чи «qothique prehumanistique» не як відхід від принципів готики, а як стилів в її межах. Навіть, якщо їх авторами були люди ренесансного, реформаторського спрямування [328, p.65]. Альберт Деролез теж наголошував на готичній книжковій традиції як вагомій складовій у формуванні раннього гуманістичного книжкового письма [300].

Що ж до дефініції «fere humanistica», то вона є адекватною назвою графічного стилю, в якому ще зберігається готична писарська традиція, але вже переважає морфологія, характерна для гуманістичного письма (від дукту окремих літер до їх пропорцій). Це pre-antiqua, або гуманістично-готичне письмо Колюччо Салютаті та інших копіїстів, що надавали перевагу такому стилю. Це теза має свої аргументи в працях Ж. Діаза [301, p.209-210 ], Е. Казамассіми [277, p.251]. Fere humanistica (чи інші його назви) не було канонізованим письмом, для нього була характерна графічна регіональна відмінність і різноманіття форм [285, p.264]. Цьому також прияла індивідуальність стилю копіїстів, яка розвинулась власне в епоху гуманістичного письма [175, c.139 ], і не була такою характерною в часи середньовіччя. Показовим в цьому плані є те, що графіку письма написаного у 1370 році кодекса Петрарки С. Морісон називає «Petrarca?s fere-humanistica», «майже гуманістичне письмо Петрарки». Так само характеризує графіку Колюччо Салютаті [396, p. X]. Тобто вказує, шо ці інтелектуали писали в одному типі письма, але зі своїми стилями його.

Існують різні пропозиції щодо назви типу письма, яким можна окреслити італійський гуманістичний курсив XV ст. Франс Стеффенс і Чезаре Паолі пропонували назву «lettera di brevi» або «corsіva umanistica», Вінценцо Федерічі - «minuscola corsiva italiana», Дж. Ченчетті - «cancelleresca italica», типографи Італії використовували термін «carattere italico» [285, p. 292]. Як бачимо, у номеклатурі домінував географічний підхід у акценті на італійське походження гуманістичного курсиву. Щоправда, Джеймс Вардроп і Е. Казамассіма пропонували іншу назву, а саме «cancellaresca antiqua», вказуючи на схожість гуманістичного курсиву XV ст. із semigotica XIV ст. Проте у найновіших студіях італійської палеографії (наприклад, Паоло Черубіні та Алессандро Пратезі, 2010 р.) підтримується назва cancelleresca italica. Як вказують автори, це «письмо періоду Кватроченто, XV ст. і початку XVI ст., письмо А. Сінібальді, Б. Санвіто чи Б. Скала, які використовував Ф. Гріффо для створення літер у друкарні А. Мануція» [290, p. 603]. Терміном «італіка» будемо послуговуватись і ми, при характеристиці відповідного виду письма.

Першою спробою витворити канон італіки була поява lettera antiqua corsiva Н. Нікколі, стилю, який утворився із littera antiqua П. Браччоліні [321, p. 175]. Другим етапом у процесі канонізації італіки стало, на нашу думку, формування «lettera de brevi» у папській канцелярії, яка була, точкою зустрічі різних форм нотаріального та документального письма І пол. XV ст. [285, p. 295]. Цей стиль із ІІ пол. XV ст. вже використовували в канцелярському та кодексовому письмі. Юзеф Шиманський вважає, що як письмо папської канцелярії, lettera di brevi, італіка набула своїх остаточних форм [462, s. 345]. На нашу ж думку, завершальний етап формування канону італіки пов'язаний із каліграфічними підручниками І пол. XVI ст., де подано зразки lettera cancellaresca, із обумовленою методикою написання, і схожі між собою графічно.

Існує дискусія і щодо назви письма різноманітних каліграфічних стилів ІІ пол. XVI ст. Керуючись часово-просторовим критерієм та розмежовуючи стильову графіку італійського курсиву ІІ пол. XVI-XVII ст., вважаємо доцільним використовувати наступну типологізацію письма: 1) барокова канцеляреска - це каліграфія Креші із testegiata та розчерками, що зародилась в час маньєризму, відобразила його особливості, і була розвинена та модифікована в Італії та поза її межами, 2) барокова бастарда - стилі Л.Куріоне, Дж. Ерколані, «lettre chancelleresque courante» та «prestissima» Л.Матро та ін. каліграфів, із петлистими верхніми та нижніми виносними, петлевидними розчерками, які розроблялись на зламі XVI-XVII ст. і згодом, як і барокова канцеляреска, ввійшли в офіційну канцелярську практику та приватну документацію.

Для того, щоб обґрунтувати нашу позицію, варто розібратись в самих дефініціях. У назві каліграфічних стилів ІІ пол. XVI ст. ключовим було слово «cancellaresca», тобто стиль, пов'язаним із роботою канцелярій, процесом документ творення, призначений чи простим писарям, чи секретарям. Ця назва не була їх тогочасним винаходом, оскільки використовувалась і для характеристики канцелярського готичного письма, поширеного в північній та центральній Італії в XIII-XIV ст. [281, p. 239]. Під терміном розумілось просто подання нового канцелярського письма. «Сancellaresca moderna» - саме так називав свій стиль Дж. Креші. Натомість ціла когорта палеографів називає його (італійською) бастардою. С. Морісон пише, що cancellaresca coursiva Креші є фактично бастардою, як і письмо Амфіарео, хоч сам автор її так не називає [395, c.96]. Бастардою курсив Креші називає Дж. Ченчетті [285, p. 310], А. Петруччі [413, p. 198], А. Боне [265, p. 26] та ін. Основна аргументація зводилась до того, що в цьому письмі поєднались засади різних стилів - округлість від італійського курсиву і системи зв'язності літер від готичного. А. Гейштор вказує: «для того, щоб уникнути ототожнення назви із готичною бастардою, можна використати термін «італійська гуманістична бастарда» [321, s. 181]. З іншої сторони, цим терміном, «wіoska bastarda humanistyczna» польський палеограф Я. Словінський називає цілком інше письмо, відмінне від стилю Креші. Це ще більш курсивна версія його канцелярески, яка в кінці XVI ст. формувалась на основі писарської практики замінювати тестеджіати петлями, що почали використовуватись для поєднання літер. Овальні складові літер часто розмикаються, теж для того, щоб покращити сполучну систему. Верхні виносні виписувались у формі простих петель, а нижні писались крученими, переплетеними, 8-видними, за єдиним розчерком пера [450, s.107; 321, s.181]. Я. Словінський зазначає, що це письмо з'явилось у каліграфічних трактатах під назвою cancellaresca coursiva у кінці XVI ст. а у Франції отримало назву batarde italienne (італійська бастарда) і cancellaresque courante. За словами вченого, зразки бастарди подавав Дж. Ерколані, М. Скальціні, Л. Куріоне, Й. Ван ден Вельде, і Л. Матро (lettera courante prestissima) [450, s.107].

Етимологічно бастарда походить від французького batard - несправжній, неповноцінній, незаконнонароджений [196, c.46] і стосувалась передусім готичного книжкового письма XIV-XV ст. Коли у 1953 році обговорювалась номенклатура книжкового готичного письма того часу [198], саме термін “бастарда” зумовив найбільше дискусій. Причиною того є змінне значення його, залежно від часу і місця застосування [137, c.53]. Хоча певні усталені специфікації цього письма вивести можна. Бастардою в історіографії називали гібрид каліграфічного, витонченого і курсивного, недбалого письма [183, c.110]. А. Люблінська писала, що від готичного курсиву бастарда запозичила правобічний нахил, петлисту форму d та петлисті верхні виносні [175, c.119]. Про петлистість виносних літер у канцелярській бастарді XIV-XV ст. писала Л. Романова [198, c.50], І пол. XVII ст. - Н. Яковенко [233, c.19], ІІ пол. XVII ст. - А.Гейштор [321, s. 181], Я. Словінський [450, s. 107] і врешті XVII ст. в цілому - О. Добіаш-Рождественська [117, c.218]. Відповідно, окреслювати поняттям «бастарда» письмо, позбавлене петель, з розчерками і тестеджіатами неправильно. Як бачимо, українські палеографи, польські та представники Санкт-Петербурзької школи латинської палеографії, на відміну від західноєвропейських колег, не говорять про канцелярську бастарду в контексті XVI ст. Якщо друга група науковців говорить про бастарду як синтез різних каліграфічних і курсивних чи навіть національних стилів, то перша зосереджує увагу на конкретних графічних проявах цього синтезу. Окрім того, вважаємо невдалим окреслення «канцелярески» чи «бастарди» як гуманістичних стилів, оскільки ці види зародилась та формувались в період і під впливом Бароко.

Я. Словінський називав стиль Л. Матро «французька гуманістична бастарда» [450, s. 126]. Проте час його творення припав на поч. XVII ст, коли бароко у Франції змінилось новою культурно-мистецькою течією - класицизмом. Характерним для неї було переважання ідей раціоналізму, нормативності форм, та наслідування зразків античності. Тож стилі Матро, що відображали ці ознаки, на нашу думку, варто називати класичною (чи ранньокласичною) бастардою.

1.2.3 Цифри та брахиграфія латинського письма XVI-XVII ст.

Дослідження історії цифр почались із ІІ пол. XIX ст. і спочатку більше математичний, ніж палеографічний характер. із 1856 р. в Лейпцигу (Німеччина) почав виходити журнал «Zeitschrift fьr Mathematik und Physik» («Журнал математики та фізики»), що мав історичну секцію. Час від часу в журналі з'являлись статті, присвячені історії цифр як математичному поняттю. В 1859 р. його редактором став Моріс Кантор [150], відомий німецький вчений, автор кількох томів «Лекцій із історії математики» (1880-1908 рр.) [271], де є огляд ґенези цифрових систем. Згодом розпочались дослідження особливостей цифр власне як складових письма, європейського регіону загалом (праці Г.Хілла [331], Г. Вейссборна [478]) та окремих європейських країн: Німеччини (А. Гюмер [335]) та Франції (Л. Джордан [350]). Багато палеографів укладали хронологічні таблиці графічних видозмін римських та арабських цифр в час середньовіччя на Нового часу. Такі таблиці є у працях М. Пру [426, p. 164], В. Ваттенбаха [477, p. 43], В. Семковича [443, s. 438], Ч. Лоукотки [173, c. 303], В. Істріна [131, c. 331], Я. Словінського [450, s. 154] та ін. Та найбільше у цій галузі попрацював італійський фахівець із історії скорочень у письмі А. Капеллі, що додатком до свого словника зробив таблиці еволюції римських та арабських цифр протягом XII-XVIII ст. в Європі [273, p. 430-443]. Однією із останніх праць на сьогоднішній день, присвячених історії цифр, є монографія Г. Іфрана [338].

Система брахиграфії (скорочення) слів фіксується в латинському письмі ще в пізньоримській писемній традиції, новому римському курсиві та півунціалі [83, c. 315-319, 335-337]. Значно розширили її середньовічні писарі в готичному письмі. В ньому, завдяки скороченням слів, досягалась більша швидкість написання і економія писарського матеріалу.

Брахиграфія процвітала в латинському письмі Середньовіччя, тож тематичні праці в основному стосуються цього періоду. Проблема класифікації середньовічної брахиграфії та її дешифрації добре розпрацьована в західноєвропейській палеографії. А. Капеллі [274] та Л. Шассан [288] є авторами із основних словників скорочень, укладених на матеріалі документів канцелярій Західної Європи. Для теренів Центрально-Східної Європи уклав словник І. Гуляковський (з середньовічних документів латинською, чеською, німецькою мовами, глаголицею та кирилицею) [336]. Що ж до модерної брахиграфії, то вона є усіченою версією середньовічної, простішою, кількісно та якісно меншою. Відповідно, на неї припало менше уваги в палеографічній літературі та розроблених словників скорочень. Т. Вєжбовський уклав список скорочень із документів польських канцелярій XIV-XVII ст., писаних латиною [480]. Словники скорочень латинського документального письма львівських канцелярій уклали Едвард Ружицький [201, 202] та Микола Ільків-Свидницький [137].

Палеографи виділяли різні види і типи скорочень залежно від типу документів, його формуляру, часу і місця створення, мови написання. Наскільки по-різному вчені підходили до питання систематизації абревіатур, свого часу проаналізував Е. Ружицький [201, c.143-145]. Він найбільш практичною вважає схему польського палеографа В. Семковіча [201, c.144], який виділяв такі види:

1. суспенсії (скорочення, при якому відсутня кінцева частина слова) та сігли (скорочення слова до першої літери);

2. контракції (скорочення, при якому відсутня середина слова або кілька букв із середини)

3. скорочення за допомогою спеціальних знаків.

1.2.4 Латинське письмо у друкованих шрифтах XVI-XVII ст.

Із часу винайдення та поширення книгодрукування у Європі першодрукарі використовували спочатку німецькі готичні моделі письма (Йоганн Гутенберг), а згодом італійські гуманістичні (Альд Мануцій) для виготовлення шрифтів. Згодом кожен типограф хотів зробити своє видання унікальним, а тому замовляв чи розробляв власні шрифти. В окреслений період траплялись і альтернативні ситуації, коли автор рукописного кодексу чи писар канцелярії використовували в своїй роботі графіку друкованих букв.

Свого часу для дослідження зв'язків між рукописними і друкованими текстами, книгами чеські палеографи В. Кайзер і Я. Кашпар виділили окрему палеотипографічну дисципліну, одним із завдань якої поставили дослідження впливу рукописного письма на друковане і навпаки [355, s. 51]. Теоретичні і практичні складові цього питання розробляли Ф. Бюлер [270], Альбрехт Капр [151], Л. Киселева [155]. С. Морісон уклав ілюстрований каталог друкованих видань 1500-1900 рр. [66]. Підставове монографічне дослідження еволюції друкованого письма в Польщі в модерний період зробила Марія Юда [351].

1.2.5 Рецепція постготичного та гуманістичного письма у Польському Королівстві та Львові - центрі Руського воєводства (XVI-XVII ст.)

Рецепція латинського, постготичного і гуманістичного письма в Руському воєводстві проходила через польські канцелярії загалом і львівську зокрема, які запозичували західно- та східноєвропейські зразки і поширювали їх далі, видозмінюючи в процесі рецепції.

Щодо території Руського воєводства, то латинське письмо траплялось вже у документах князів Галицько-Волинської держави (зокрема, у грамотах Юрія ІІ Болеслава Тройденовича), стало офіційним із 1340 р., коли Казимир Великий приєднав до Польщі Галичину, а в урядах Руського воєводства ? із часу його формування, в 1434 р.

Для мешканців воєводства були характерними взаємні контакти руської і польської шляхти, навчання молоді із регіону в західноєвропейських університетах, велика кількість іноземців із латиномовною культурою [142, c.137-138]. У описах приватних книгозбірень мешканців Львова не виявлено екземплярів підручників письма, проте трапляються назви деяких посібників із латинської граматики та мистецтва написання листів, які опосередковано можна потрактувати як підручники із каліграфії. Це «Настанови із граматики» Я. Урсіна, «Про навчання граматики» Е. Альваріуса, «Tractatus docene legendi abbreviaturas» та ін. [445]. Багато в чому нові зразки письма потрапляли до Львова завдяки королівським привілеям, які надавалися місту. Тутешні писарі ознайомлювались із їхнім письмом та використовували для канцелярського діловодства [139, c.431].

Польський постготичний курсив. Дослідження Я. Словінського, К. Гурського [326, s. 117], А. Гейштора [321, s. 191] показали, що на польських теренах в XV ст. сформувалась міцна та довготривала писарська традиція постготичного курсиву як набуток власної писарської школи, а застосовані взірці готико-гуманістичного курсиву, італіки, канцелярески, бастарди мало відрізнялись від прорисів італійських каліграфічних трактатів та були схожі із письмом в Чехії та Німеччині. Найавторитетнішим дослідником латинського письма в Польщі XVI-XVIII ст. залишається Ян Словінський. Його монографія є підставовою для вивчення особливостей латинського і старопольського письма у модерну добу. За його дослідженнями, початок новітньої історії письма в Польщі визначається із одного боку появою гуманістичних взірців письма, а із другого зародженням посготичного польського курсиву (середина XV-30-і роки XVI ст.). [450, s. 50-51, 54]. Основна хронологія побуту постготичного курсиву - від початку XVI ст. і до 1580-90-рр. Ще на поч. XVII ст. він побутував у протокольних та чернеткових записах, а востаннє в документальному письмі фіксується в центральній Польщі в 1630-х рр. [450, s. 43, 52]. [450, s. 54-59, 62-63, 66-67].

Застосування готико-гуманістичного та гуманістичного письма. Ще один польський палеограф К. Гурський виділяв три етапи застосування гуманістичного письма на польських землях в XVI-XVIІ ст.: 1) гуманістичний курсив (італіка) (перша половина XVI ст.), 2) канцеляреска (друга половина XVI-середина XVIІ ст.); 3) французька бастарда (з ІІ пол. XVIІ ст.) [326, s. 119]. Натомість Я. Словінський рецепцію гуманістичного письма в країні розглядав як тривалий стадіальний процес. Першими із ним стають ознайомлюються інтелектуально-наукові кола в середині XV ст., писарі канцелярій починають апробувати в кінці XV ст., а загальновідомим воно починає ставати із 1530-х років [450, s. 85]. До того ж, італіка за його дослідженнями, в польських канцеляріях фіксується в першій чверті XVІ ст. [450, s. 84], а поширення та певна домінація в 1560-80-х рр. [450, s. 92]. Їй передує мішаний, готико-гуманістичний напівкурсив та курсив, що шириться в 1480-х-1530-х роках [450, s. 86]. Постготичні впливи на італіку відображаються із 1540-х рр. до 1580-х, появи канцелярески [450, s. 68]. Використання канцелярески на землях Польської Корони фіксується в 1570-1690 рр., бастарда в кінці 1580-х-першій чверті XVIII ст. [450, s. 106]. Протягом нетривалого часу після перших застосувань канцелярески, в час завершення процесу курсивізації виходить із ужитку італіка (в основному в 1590-х). Тоді ж спостерігається відмирання форм постготичного курсиву [450, s. 105]. Із появою канцелярески постготичні впливи зійшли нанівець, лише деколи в неї проникали постготичні форми, що видовжували і випрямляли виносні літери [450, s. 69]. Натомість її поява, разом із появою тоншого зрізу пера зменшила вагу постготичного курсиву [450, s. 62]. із 1620-х рр. застосовані форми канцелярески, передовсім із овалами, вже чітко відповідають каліграфічним взірцям Креші [450, s. 109]. Згодом овальні складові в літерах сплющуються, звужуються, збільшується їх модуль. В кін. 1640-х рр. до польської королівської канцелярії потрапив новотвір французького каліграфа Л. Матро, «французька гуманістична бастарда», як її називає Я. Словінський. В цілому в Польщі воно поширюється в 1660-1670-х рр. [450, s. 127]. Еволюцію форм малих та великих літер у видах латинського письма Польщі - від постготичного курсиву до французької бастарди представлено у дод. М.1-М.2.