Латинське письмо у міських канцеляріях Руського воєводства XVI-XVII ст.

Згідно ухвалою 1520 р. до групи сivitates maiores із теренів Руського воєводства входив лише Львів; із групи civitates et oppida secondi ordinis із Руського воєводства входило багато міст перемишльської і сяноцької землі, зокрема, Сянок [399, s. 37; 264, s.353]. Відповідно до конституції 1673 р. до групи secunda classis із міст Руського воєводства, що досліджуються, увійшли Дрогобич і Сянок. Лісько було віднесене до групи tertia classis, а Бабичі було названо містечком [399, s. 38].

Велику роль у визначенні приналежності міста до певної класифікаційної групи відігравала кількість його населення. За демографічним критерієм в Польші XVI-XVII ст. дослідники виділяють чотири групи міст: від 10 тис. мешканців; від 2 до 10 тис. мешканців; від 600 до 2 тис. мешканців; менше 600 мешканців [264, s. 371]. із міст Руського воєводства лише Львів входив до 1-ї групи. В ІІ пол. XVII ст. до другої групи серед аналізованих міст входили Дрогобич, Мостиська, Самбір, до третьої групи Сянок, Ячмір, до четвертої Бабичі [399, s. 46]. Наприклад, у Ліську в ІІ пол. XVII ст. проживало 1440 осіб [399, s. 44]. Найбільша кількість міст належала до 3 та 4-ї груп [264, s. 370-371].

Таким чином, аналізовані в досліджені міські поселення в основному були середніми, малими містами та містечками, центрами повітів та повітовими одиницями, із населенням від 600 до 2 тис. мешканців, із правом проводити торги і ярмарки.

За типом власності в історіографії стандартно виділяють міста королівські, шляхетські (приватні) та духовні [264, s. 393]. Шляхетські міста переважно були меншими за королівські, належали до 3-4 демографічної групи (від 600 до 2-х тисяч мешканців [264, s. 396]). Проте кількість приватних міст була великою і на зламі XVI-XVII ст. становила приблизно 2/3 від усієї кількості міст Польщі [264, s. 399]. Зазначені міста Руського воєводства теж переважно були містами шляхетськими, приватновласницькими. Значно менше було королівських міст і духовних (див. дод. П.).

2.3 Особливості економічного розвитку

Міста Руського воєводства мали багато схожих рис в економічному плані. По-перше, їх власники і фундатори (чи королі, чи шляхтичі, єпископи) закладали міста чи то одному важливому торгівельному шляху, чи то на перехресті кількох. Так, вигідне географічне розташування формувало фінансову стабільність та економічний розвиток таких міст, як Броди [243, s. 6-7, 11, 18], Самбір [269, s. 50] чи Сянок [49, s.11-12]. По-друге, типовим для всіх перерахованих міст було надання королівських привілеїв на проведення періодичних торгів, ярмарків, збільшення кількості останніх, скасування певного виду податків для сприяння фінансовому зростанню міських осередків. В кожному місті були різноманітні упривілейовані цехи. Наприклад, в Мостиськах у XVII ст. було 16 цехів, у тому числі кравецький, ткацький, бляхарський, шевський, столярський, різницький, ковальський, кушнірський, пекарський та ін. [130, c. 378-379; 397, s. 695-696]. Кожне із аналізованих міст мало свою господарсько-виробничу специфіку та спеціалізацію. До прикладу, економічною основою розвитку Дрогобича, та промислом, який приніс місту широке визнання, було солеваріння [187, c.40]. Бабичі разом із Ячміром були серед тих міст Сяноцької землі, на ринках яких власники фільварків продавали свої товари, а ремісники із різних міст свої вироби [399, s. 78]. У 1643 р. сейм дозволив організувати у Бабичеві склад угорських вин [241, s. 68-69]. В 1559 р. право складу на угорське вино отримали Яслиська, що також сприяло фінансовому збагаченню міста [345, s. 34]. Під кін. XVI ст. в Ліську розвивались приблизно 40 робітничих спеціальностей. Одним із основних центрів ремісництва, торгівлі і культури Сяноцької землі Лісько стало завдяки своєму власнику С. Стадницькому (володів містом із 1580 р. [309, s. 31]). Дослідник урбанізаційних процесів в Польщі Є. Мотилевіч відзначає, що всі міста Сяноцької землі в XVII ст., окрім Сянока, Кросна і Ліська, були слаборозвинутими, маргінальними осередками промисловості та торгівлі [399, s. 30 ]. По-третє, більшість міст Руського воєводства у XVI-XVII ст. пройшла через фазу воєнних розрух, турецько-татарських набігів, національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та ін. Це зумовлювало економічний занепад у містах на довгий час. Непоодинокими були випадки, коли відбудова міських господарських та адміністративних об'єктів тривала десятиріччями. В зв'язку із такими подіями міщани споруджували замки, бастіони, фортеці, вали та інші захисні укріплення. Так, 28 травня 1648 р. було настільки знищеним м. Маркопіль, що в ньому не знайшлось жодної писемної людини, яка могла би написати заяву про завдані шкоди, і це зробили заступники із сусідніх міст (Золочева, Зборова, Озерян) [1, арк.352-353]. Особливих руйнувань із початку XV і до кін. XVIІ ст., в ході нападів татар і козацьких військ зазнавала Теребовля [112, c.19-20, 23, 101-103). В ІІ пол. XVII ст. місто Бабичі було знищене нападом козацьких військ [399, s. 14], в ньому зменшилась кількість мешканців, і воно сеймовою постановою 1673 р. набуло статусу містечка [399, s. 38 ].

Загалом, економічне становище міст Руського воєводства було таким же, як і в більшості міст Польського королівства. Для них у XVI ст. в цілому був притаманним розвиток та матеріальний добробут, а із XVII ст., особливо другої його половини, для воєводства зокрема та Речі Посполитої в цілому стала характерною економічна стагнація [398, s. 23], що потягла за собою політичну та культурну кризу в державі. Набіги татар та військові акції стали фактором зміни урбаністичної картини держави [398, s. 32], занепаду міст, які перетворювались на землеробські поселення.

2.4 Особливості культурних процесів

2.4.1 Мовне середовище

Письмо, по відношенню до мови, є технічним інструментом її фіксації та передання в часі і просторі. Записаний мовний вміст був джерелом інтелектуального цивілізаційного прогресу [131, c.10, 19-20], Г. Інніс називав абетку поглиначем і перетворювачем культур [180, c.75], Я. Словінський говорив про письмо як про дзеркало та інструмент ідеологічних та культурних трансформацій [446, s. 7].

Для XVI-XVII ст. у Королівстві Польському (згодом - Речі Посполитій) характерним було співіснування латинської і польської мов. У цей період у діловодстві вже перестала використовуватись німецька мова, типова для XIV-XV ст. Дослідники європейського Ренесансу зазначають, що однією із якісних змін характеристик цієї доби було звернення до національних мов замість латини [114, c.492-493]. Натомість в Польщі не національна мова витісняла латину, а латина із часом стала другою національною мовою [416; 188, c.567]. Особливістю території Руського воєводства була наявність тут носіїв «руської», давньоукраїнської мови, поряд з носіями латини і польської. Однак руська мова не стала в регіоні мовою канцелярської документації. Іншою була ситуація у Волинському, Чернігівському, Брацлавському та інших українських воєводствах. Полонізація української громади у Руському воєводстві призводила до того, що її представники на державній службі послуговувались польськомовними формулами та латинською абеткою.

У міських канцеляріях Польщі польську мову почали застосовувати ще в кінці XV ст. Кілька записів нею зафіксовано в книгах лавничої канцелярії міст Нової Варшави та Лянцкорони в 1504-1505 рр. Проте це явище А. Бартошевіч трактує як виняток, пов'язаний із незнанням латини писарями [250, s. 276]. Разом із тим, вже у 1513 р. з'явилась перша друкована книга польською мовою [104, c.68]. В XVI ст. з'явилась низка факторів, які дали змогу польській мові конкурувати із латиною і поволі витісняти її із різних сфер побуту, а саме урбаністичні, освітні, соціально-станові та релігійні фактори. До першої групи можна зарахувати економічний розквіт міст, утвердження їх статусу як культурних, освітніх, адміністративних та комерційних центрів, розвиток міської бюрократичної системи, щораз активніші контакти міщан із нею. Прикладом другої групи стала поступова та постійна альфабетизація (збільшення рівня освіти і писемності) міського поспільства як реакція на його участь у бюрокративно-діловодчій міській системі. Особливістю третьої групи було зростання шляхетської демократії із ідеологією сарматизму, а четвертої- реформаційні рухи [450, s. 20; 475, s. 120-121; 365, s. 218-221]. Всі ці взаємопов'язані аспекти стимулювали поширення та зростання ваги із XVI ст. саме польської мови.

У кінці І пол. XVI ст. почали з'являтись різні урядові укази та постанови, які підвищували та розширювали її статус. Це знаходило відображення і у документації міських канцелярій Руського воєводства. Зокрема, згідно із сеймовим рішенням 1543 р., польська мова у Речі Посполитій отримала рівноправний статус із латиною у сфері діловодства [365, s. 220-221; 450, s. 20]. Сейм 1552 р. навіть визначав польську мову необхіднішу за латинську [221, c.6]. Важливу роль народній мові відводили діячі реформаційного руху в Польській Короні [365, s. 226]. В 1563 р. з'явився перший повний переклад Біблії польською мовою [365, s. 230]. Проте Контрреформація і пов'язані із нею єзуїтські інституції сприяли відродженню і поширенню латини [394, s. 84]. Через це латина довго не виходила із ужитку, про що свідчить сеймова постанова від 1669 р. про те, що король всю документацію видаватиме польською і латинською мовами [219].

Остаточним рішенням відмовитись від офіційного білінгвізму можна вважати сеймову постанову 1696 р., якою польська мова визнавалася офіційною мовою канцелярій Великого князівства Литовського і відповідно, українських канцелярій, що територіально до нього належали і де активно використовувалась руська мова [219, c.158; 231, c.72].

У розділі 1, пункті 1.1.1.1. було проаналізовано мовну складову записів міських книг Руського воєводства. Отриману інформацію структуровано у хронологічній послідовності і простежено співвідношення використання латини та польської мови, а також час виходу латинської мови із ужитку. У підсумку можна простежити, що в аналізованих книгах польська мова вперше фіксується у сер. XVI ст. (раєцька книга Дрогобича), а на зламі XVI та XVII ст. починає переважати над латиноюю, за винятком канцелярії Самбора. Поступове зменшення кількості латиномовних документів фіксується протягом усього XVII ст. Переломним явищем, яке свідчить про повне прийняття писарями польської мови, є початок ведення нею заголовків і підзаголовків вписів у 1690-х рр., а не винятково латиною, як це було раніше.

2.4.2 Освітня ситуація

Освітні інститути, як показав І. Хайнал на прикладі середньовічного Паризького університету, виступали місцем навчання, перетворення та поширення письма [329; 154, c.18, 28].

В XVI-XVII ст. містяни, урядовці і майбутні писарі Руського воєводства зокрема і Польщі загалом могли отримати початкову, середню та вищу освіту, в різних навчальних закладах. Початкову давали парафіяльні школи, які почали виникати в І пол. XIII ст. [408, s. 160; 410, s. 19]. Ці інституції були тісно пов'язані із релігійним, адміністративним та економічним життям міста. Як правило, вони виникали одразу після фундації римо-католицької парафії в населеному пункті [408, s. 163]. Їхня кількість невпинно зростала за рахунок бажання містян здобувати освіту в зв'язку із розвитком міського самоврядування, ремісництва та торгівлі [408, s. 161]. За даними візитацій, на зламі XV і XVI ст. в кожному місті та містечку Польщі була своя початкова школа [366, s. 8, 10-11]. В містах Руського воєводства в період XVI-XVII ст. були свої початкові школи, із локальними особливостями часу, місця заснування та розвитку (див. дод. Р. ). В містах перемишльської та сяноцької земель Руського воєводства переважна більшість міщан прагнула передусім здобути ремісничу освіту [399, s. 227]. Тому і рівень навчання і фінансовий стан цих шкіл був доволі низьким, і більшість міських жителів не була зацікавленою у його зростанні [399, s. 229].

Парафіяльні школи підпорядковувались парафіяльним плебанам, шо підбирали їм вчителів, «ректорів» [410, s. 60], найпоширеніша латинська назва «rector scholae» [410, s. 84], що мали мати відповідну освіту та відповідати інтелектуально-моральним духовним принципам. Кандидати на цю посаду повинні були продемонструвати вміння читати і писати латиною, знання латинської граматики та польської мови як допоміжної, катехизису (засад римо-католицького віросповідання, молитви, псалми та пісні). В 1542 р. було проведено шкільну реформу, згідно із якою катедральні та колегіальні школи мали очолюватись магістрами наук, а парафіяльні школи бакалаврами [366, s. 8, 10-11]. Перші мали перебувати під наглядом єпископів, а другі - парафіяльних священників. Здебільшого керівники парафіяльних шкіл були випускниками Краківського університету, хоч багато в чому це залежало від фінансової спроможності міста чи турботи міської влади про стан освіти [410, s. 90]. До компетенції ректорів входили не лише вчительські обов'язки, а й ведення судових записів у міській канцелярії. В XVI ст. збільшилась кількість скарг на викладачів, що через писарське урядування переривають і занедбують шкільні студії. Тож у кінці XVI ст. сеймовими постановами було вказано, що кожне місто повинно мати окремого писаря [366, s. 17-18]. Більшість вчителів шкіл неохоче полишала писарську посаду, оскільки за це отримували додаткову платню від міської ради [366, s. 24]. В 1612 р. була проведена реформа шкільної освіти, із метою уніфікації навчання в парафіяльних школах в містах та селах [366, s. 51-52].

В парафіяльних школах навчались переважно сини малозаможних міщан без шляхетського титулу. Час студій тривав 2-3 роки, базовими науками були вміння читати і писати, катехизм і початки латинської граматики [189, c.21-22]. За вказівкою синодів 1527 та 1542 рр., мали вивчати Євангелія, послання св.Павла, і трактати про Божі справи Ціцерона, Вергілія та Катона [410, s. 169]. Попри вказівки на залучення до навчальної програми підручників певних авторів, майже кожен керівник парафіяльної школи довільно обирав матеріали, за якими навчав учнів. Хоч за основу своєї програми брали матеріали із навчальних установ, де самі здобули освіту [366, s. 49]. Навчити учнів доброму знанню катехизму було одним із головним обов'язків керівника парафіяльної школи [366, s. 16; 410, s. 53]. Окрім цього, дослідження специфіки навчання у школах Торуня XVI-XVIIІ ст. Я. Словінським показали, що парафіяльні школи прагнули навчити своїх учнів також доброго володіння письмом і пером. На цьому наполягали їх батьки, вважаючи, що це забезпечить їх нащадкам працю в канцеляріях та подальший кар'єрний ріст [448, s. 213-214]. Коригували навчальну програму в деяких випадках також плебани та міські урядовці [410, s. 169].

У XVIІ ст. парафіяльні школи занепадають із кількох причин: знищення під час різноманітних військових акцій та постійного зростання єзуїтських та катедральних шкіл [410, s. 35-37], навчаючи тепер тільки письму та читанню [366, s. 71; 408, s. 162].

Середня освіта була новизною для XVI ст. [126, c.164]. Її можна було здобути в катедральних школах, протестантських, кальвіністських та єзуїтських колегіумах. У Львові, головному місті Руського воєводства, центром шкільної освіти була кафедральна школа, заснована у 1400 р. як парафіяльна [444, s. 29-35], в 1448 р. стала митрополичою [444, s. 63], в 1514 р. катедральною Деякі джерела вказують, що школа була заснована не в 1400, а в 1399 р. Тоді галицький архієпископ Якуб Стрепа підветвердив послання папи Боніфація IX, де сказано про призначення вчителя міської школи [41, № 33].. із 1444 р. привілеєм Владислава Варненчика вона отримала статус публічної, відкритої для учнів шляхетського і нешляхетського походження [387, s. 462-463]. З ІІ пол. XVI ст., коли ректором Львівської катедральної школи був Бенедикт Гербест, вона отримала значне піднесення як наукова і навчальна інституція, збільшилась кількість бажаючих у ній навчатись [444, s. 177-213], зокрема із географічно близьких земель Руського воєводства.

Серед студентів із теренів Червоної Русі популярністю користувались школи кальвіністів. В м. Дубецьку на р. Сян (західна частина Руського воєводства) із 1559 р. діяла перша на території України кальвіністська школа гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків із Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила своє існування у 1580-х рр., разом із ліквідацією церковної громади) [234, c.577]. У XVI ст. діяли протестантська середня школа в Піньчові, лютеранська гімназія в Гданьку і Торуні, кальвіністська школа в Лєвартові, та відома в Польщі і за її межами аріанська Раковська школа [126, c.165]. Над реформаційними освітніми закладами мали перевагу інші, контрреформаційні середні школи - єзуїтські колегіуми.

За своєю природою вони були середніми та вищими школами. Перший тип давав типову освіту гуманістичної школи із трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох "гуманістичних" -- поетики та риторики (роesis, rhetorica). Другий тип (так звані повні колегіуми) мав спеціальні класи вищих наук (superiora) -- філософії (два або три роки) і теології (чотири роки). Проте серед численних єзуїтських колегіумів на території Польщі до середини XVII ст. лише Віленський був повним (вищим) [234, c.578]. Єзуїтські колегіуми не приймали учнів, які не вміли писати і читати на елементарному рівні [366, s. 64]. Перший єзуїтський колегіум в Руському воєводстві відкрився в 1575 р. в місті Ярославі. У 1606 р. відбулось відкриття єзуїтської школи у Львові [234, c.584]. Під кін. XVI ст. випускники єзуїтських шкіл щораз частіше ставали працівниками королівської канцелярії [291, s. 46].

На території Руського воєводства до 1661 року не було власного вищого навчального закладу (університету чи академії). Мешканці з регіону вирушали здобувати вищу освіту у Краківській академії (університеті), заснованому в 1364 р. і відродженому після тривалої кризи в 1400 р. [287, s. 9]. Протягом XVI ст. у Краківському університеті навчались 15 студентів із Сянока [310, s. 91]. За аналізами списків студентів, там же у 1411-1600 р. навчалось приблизно 30 дрогобиччан [187, s. 47]. У кінці XVI - на початку XVII ст. відомо про двох міщан Ліська, що навчались в Кракові [309, s. 275]. В період 1561-1642 рр. там проходили студії 10 мостиських міщан [206, c.195]. В XVI столітті Краківська академія слабо реагувала на нові гуманістичні віяння шкільництва [386, s. 56] і перестала бути об'єктом зацікавлень шляхти і магнатерії, натомість збільшувалась кількість вихідців із міщанського стану серед викладачів та студентів. У І пол. XVII ст. під егідою університету виникали т.зв. академічні колонії, середні школи для суспільних низів, із університетськими викладачами [126, c.165]. “Колонією” Краківської академії дослідник Ю. Скочек називав згадану львівську катедральну школу ще в XV ст., коли в ній вели студії запрошені викладачі Краківської академії [444, s. 67]. В такий спосіб Краківський університет, як вказує М. Ільків-Свидницький, ретранслював видове багатоманіття готичного письма Західної Європи до Львова і його канцелярій [137, c. 101].

З ІІ пол. XVII ст. Краківський університет втрачав студентів через значне зростання вартості навчання. Це безпосередньо відображалось, як вказує Є. Мотилевіч, на якості роботи писарів та їх «продукту» - із кін. XVII ст. писарями часто стають особи випадкові або слабо підготовані до канцелярської роботи, без навичок каліграфії та елементарних засад письма [399, s. 230].

У 1586 р. відбулось відкриття Львівської братської школи, навчальної школи гуманістичного типу для зайняття «вільними мистецтвами» (тривіумом та квадривіумом). У ній провадилось навчання слов'янської, грецької, польської та латинської мов, її випускники, переважно русини-українці православного обряду вчителювали по всьому Руському воєводству і входили до складу міських урядів. Керівники школи прагнули перетворити її у навчальний заклад вищого рівня, однак у 2-й пол. 17 ст. школа занепала, зокрема через протидію польських єзуїтів.

В 1579 р. єзуїтами був заснований університет у Вільно, розквіт якого тривав у 1640-1655 рр. [126, c.165]. Проте більшу популярність серед вихідців з Руського воєводства здобула Замойська академія, заснована в 1594 р. [287, s. 9]. із огляду на географічну близькість, дешеву освіту і прагматичність студій. Навчальний попит там зберігався протягом всього XVII ст.[234, s. 590]. Як показав аналіз університетських метрик, найбільше учнів цього закладу походило саме із земель Руського воєводства, переважно міщани [324, s. 97,99]. У списках студентів кін. XVI - впродовж XVII ст. виявлено по два студенти із Бродів (з 1621 р. і 1643 р. початку навчання), із Дрогобича (1620 р.) [43, s. 106], та із Мостиськ (1610 р.) [43s. 75, 78 ]. Дещо більше було вихідців із Самбора, вісім протягом XVII ст. (1604 р., 1610 р., 1611 р., 1615 р., 1619 р.) [43, s. 53, 75, 81, 90-91]. Із Теребовлі відомо шість студентів (1595 р., 1605 р., 1608 р., 1623 р., 1628 р.) [43, s. 42, 56, 69, 113,129 ]. Не зафіксовано учнів із Яслиськ, Ячміра, Золочева та ін. аналізованих в дослідженні міст. Зазначені студенти, як бачимо по хронології, їхали здобувати освіту до Замостя лише в І пол. XVII ст. Їх кількість була дуже малою (від двох до п'яти осіб в середньому, впродовж всього окресленого періоду). Для порівняння, із Хелма та Белза у XVII ст. приблизно близько 20 осіб, із місцевих дієцезій та повітів - близько 200 осіб із Белзького та 500 осіб із Холмського. Майже 40 учнів були вихідцями зі Львова, близько 200 - вихідцями із львівської дієцезії та повіту [43, s. 569-572, 577-578]. Із міста Сянока в XVII ст. не було жодного студента, але із сяноцького повіту навчалось 30 студентів [43, s. 582].

Збережені академічні програми студій із математики й астрономії, природничих наук, риторики, політики свідчать як про ґрунтовну підготовку молоді, так і про намагання пов'язати теоретичні знання із життям. Таку саму спрямованість мало й вивчення юриспруденції, де професори читали спеціальні курси із римського і саксонського та Маґдебурзького права, коментували статути Речі Посполитої і головні сеймові конституції, а також знайомили студентів із особливостями процесуального перебігу та канцелярськими формулами судочинства й нотаріату (університет міг надавати своїм слухачам звання публічних нотаріусів) [234, s. 590].

У містян Руського та інших польських воєводств була також можливість навчатись закордоном, у європейських університетах, здобути там вищу освіту, а не просто здобути вдома початкову. Одним із основних закордонних освітніх центрів для польського міщанства і шляхти був Рим. Незалежно від часу чи мети навчальної поїздки, у Римі можна було пройти п'ятикласові студії із граматики та риторики, спрямовані на комплексне та вичерпне навчання латинської мови та граматики [253, s. 121]. Окрім Риму, в час реформації та контрреформації польські студенти вибирали для закордонних студій університети Франції (в Болоньї та Падуї), Нідерландів та німецьких земель (Віттенберг, Лейпціг). Передусім за межі Речі Посполитої їхали навчатись заможні шляхтичі [487, s. 24-25], які фактично не йшли на службу канцеляристами чи писарями, тож на закордонних особливостях освіти зосереджувати увагу ми не будемо.

2.5 Особливості функціонування канцелярій та писарських інститутів

У більших містах Польського Королівства було дві канцелярії, раєцька і лавнича, в а менших одна спільна, відповідно там записи війтівського, лавничого та раєцького суду велися в одній книзі [249, s. 9; 314, s. 149].В аналізованих нами містах Руського воєводства збірні книги були в канцелярії Мостиськ, Золочева, Бродів, Маркополя. Окремі книги для лавничо-війтівського уряду вели писарі Бабич, Рогатина, Самбора, Сянока, Ліська, Ячміра. Збереглись окремі раєцькі книги канцелярій Дрогобича, Самбора, Теребовлі та Яслиськ.

До сер. XV ст. лаву та раду в Польщі обслуговував один писар, опісля ці два суди мали окремих нотаріїв. Хоч це явище не стало правило і часто залежало від обсягів канцелярської роботи та фінансової змоги міста утримувати двох писарів. Один і той же писар вів в синхронному періоді книги лави та ради Кракова в XVI ст. [314, s. 150-151]. Подібна ситуація за результатами нашого дослідження була в канцелярії м. Бабичі. Становище писаря ради було відповідальнішим і привілейованішим, ніж писаря лави, оскільки рада вирішувала фінансовий стан міста, контактувала із королем стосовно надання нових привілеїв для міста, цехових статутів і т.п. [431, s. 153]

Міський писар (notarius civitatus) належав до найвищих міських урядовців, міської еліти і мав володіти широкою компетенцією. Це вміння записувати та редагувати документи, знання латинської і польської мови, знання магдебурзького та польського земельного права [315, s. 290; 381, s. 53]. Писар був зобов'язаний брати участь у судових засіданнях міських судів, протоколювати та облятувати їх ухвали. Також він був відповідальний за ведення міської фінансової документації [381, s. 54], опікуватись міським архівом тощо. Наближеність до урядів війта, ради і лави відкривало писареві доступ до найважливіших справ та таємниць міста та давало можливість кар'єрного росту [452, s. 171]. В деяких містах існувала посада підписка, помічника писаря (vicenotarius). Він робив вписи до книг у той час, коли писар керував канцелярією [381, s. 58]. В аналізованих нами книгах міських канцелярій Руського воєводства підписків не зафіксовано, тож детальніше на особливостях їх урядування зупинятися не будемо.

Писарський інститут з'являвся в місті разом із появою міської канцелярії післялокаційного привілею [249, s. 9] та потребою нового міста у власній діловодчій системі. Писарями ставали переважно представники міщанського, в меншій мірі шляхетського стану [381, s. 86,94]. В королівських містах писарів вибирала міська рада, в приватних (шляхетських) писаря призначав власник або його помічники [384, s. 192]. У містах Люблінського воєводства писарів призначали та звільняли міщани, міське поспільство [384, s. 193]. Кандидати на посаду повинні були мати фахові та морально-етичні якості, про що, зокрема, зазначав юрист Бартоломей Гроїцький у своїх працях «Artykuіy prawa majdeburskiego, ktуre zowi№ Speculum Saxonum…» (1558 р.) та «Porz№dek s№dуw i spraw miejskich prawa majdeburskiego…» (1559 р.), а також скласти присягу перед міськими урядниками, цеховими майстрами та поспільством [384, s. 193]. Серед аналізованих книг Руського воєводства відомі лише присяги кількох дрогобицьких писарів із середини XVI ст. [69, s. XXXV]. Згідно королівським указом від 1566 р., кандидат на посаду писаря міста Казимєжа під Краковом мав бути католиком і мати міське громадянство [314, s. 159].

У малих, малозаможних містах працедавці часто не мали змоги гідно оплатити писарську працю випускникам Краківського чи закордонних університетів, і, із рації економії коштів міського бюджету на цю посаду влаштовували, окрім ректорів парафіяльних шкіл, також радників, лавників та ін. міських посадовців - випускників місцевих шкіл [384, s. 201; 451, s. 184]. А. Солтан вказує, що особи, які обіймали офіційно інші посади (тих же радників чи лавників), не підписувались як нотарії [451, s. 184], Це призводило до ситуації, коли в міських книгах поіменно відомі лише поодинокі писарі, абсолютна більшість записів зроблена неідентифікованими писарськими руками. Таке явище було характерним не лише для регіону Руського воєводства, а й для міст інших регіонів Польського Королівства. Наприклад серед 25 писарів лавничої книги Старої Варшави за 1489-1517 рр. поіменно відомо лише трьох [249, s. 13].

Ще одним варіантом було залучення до ведення записів у міських книгах публічних нотаріїв, як це було в Перемишлі на початку XVI ст. [381, s. 57]. В іншому випадку, теж економлячи на фахових університетських випускниках, міська влада утримувала постійних малоосвічених писарів відповідно за меншу платню. А. Бартошевіч називає винятком приклад малого міста Шренськ, де міську книгу протягом 11 років вів один незмінний писар [249, s. 17], завдячуючи цьому, як припускає дослідниця, родинними зв'язками із власником міста [245, s. 78]. В книгах Нової Варшави існував інститут т.зв. «пригодних писарів», осіб, які володіли елементарних навичками письма, яких залучали для впису того чи іншого документу [381, s. 55]. Для них характерною була загальна невиробленість почерку і незграбність у письмі [451, s. 183]. Описані в дослідженнях Бартошевіч судові книги Нового Села із ІІ пол. XV ст. добре ілюструють ситуацію, коли постійні писарі добре володіли формуляром документів, латиною, системою брахиграфії та мали випрацьовану техніку письма, чого не можна було сказати про тимчасових писарів [246, s. 117]. В малих, малозабезпечених містах якість письма була на рівень нижча, ніж у великих. Обмежені фінанси дозволяли заплатити не дуже дорогому і не дуже доброму писареві. Хіба деколи вдавалось запросити дорогого писаря із сусіднього міста. Часто потреба в такому писареві в малих містах відпадала і через ведення меншої кількості писемної документації [450, s. 29].

Час урядування писарів в канцеляріях Руського воєводства складав переважно від 1 до 5 років (близько 65 відсотків усього писарського складу) і від 6 до 10 років (близько 15 відсотків). Така ж приблизно статистика на основі вивчення книг шляхетських магістратів Люблінського воєводства XV-XVIII ст. є в Я. Лосовського [384, s. 212]. Декілька писарів обіймали свої посади терміном від 11 до 20 років (наприклад, ліський писар Іван Ростецький в 1641-1652 рр. (11 років), чи невідомий міський писар Теребовлі із 1664 по 1684 рр. (20 років). Серед нотаріїв із ще більшим часом практики (від 20 до 30 років) відомі двоє. із 1659 р. до 1686 рр. (27 років) тривала діяльність спочатку раєцького писаря, згодом публічного нотарія папського призначення в Самборі Івана Венгриновича. А із 1643 по 1672 рр. (29 років) в Мостиськах урядував Томас Кнапік. Значна частина писарів нотували справи із перервами в рік-два, часом більше. В перерві, як вказує Я. Лосовський, «люди пера» виконували інші покладені на них функції [384, s. 213].

В ході дослідження текстів книг міських канцелярій вдалось з'ясувати ряд імен писарів, особливості їх освіти та деякі просопографічні деталі. Грунтовний аналіз біографій писарів та хронології їх урядування зробила на прикладі раєцької книги Дрогобича 1543-1563 рр. Г. Полячкувна [69]. Точні відомості є про освіту двох писарів Дрогобича періоду записів актів у книзі: Бенедикта Гербеста і Станіслава Конашевського. Перший був писарем від 21 вересня 1550 до 3 січня 1551 р. Нотарієм Бенедикт став після отримання диплому бакалавра вільних наук Краківського університету у 1550 р., а згодом переїхав до Львова, де обійняв посаду ректора катедральної школи [69, s. LXXVII]. Історик церкви Леонід Тимошенко називає його «одним із перших обсерваторів ситуації в православній церкві у сер. - ІІ пол. XVI ст.», добре обізнаним в релігійних питаннях Руського воєводства [218, c.99]. Г. Полячкувна вказує, що Бенедикт міг, використовуючи вчений ступінь бакалавра, викладати і в парафіяльній дрогобицькій школі, як це робили інші писарі [69, s. LXXVII]. Станіслав Конашевський, що обіймав посаду писаря після Гербеста в 1559-1562 рр., теж був випускником Краківського університету [69, s. LXXVII]. Г. Полячкувна вважає, що Конашевський робив записи і під криптонімом S. K. в 1548-1549 рр. Хоча письмо у зазначених хронологічних рамках дещо різне, пояснити це можна тим, що Станіслав робив записи при своїй першій каденції як випускник парафіяльної школи, а другій як випускник Краківського університету. Хоч в університетських метриках його прізвища немає, та він міг навчатись в період 1542-1560 рр. - документи за цей період були знищені пожежею. На університетську освіту писаря в Кракові може вказувати використання ним латинізованих форм прізвищ, латинських наукових термінів, застосування регуляризованого, майже каліграфічного письма та великої кількості скорочень [69S. 114].

Окрім них, відомі на ім'я писар Станіслав (урядував із 1 серпня 1546 до 15 червня 1550 рр.), Стефан, син Якова із Тумбарки (30 січня - 15 лютого 1551, 25 липня 1551 - 07 лютого 1552 рр.), Павло (30 грудня 1552 - 28 червня 1554 рр.), Микола Барнуз (28 лютого - 21 червня, 11 листопада - 9 грудня 1556 р.). Протягом своїх каденцій Стефан, син Якова, Павло та Микола Барнуз складали присяги на вірність радникам Дрогобича, із тексту яких виходило, що писарі були також бакалаврами місцевої школи [69, s. LXXХV]. Нотарієм Павлом міг бути Павло, син Матвія із Дрогобича, що вступив до Краківського університету в 1529 р. [44, p. 248]. А серед решти невідомих писарів могли бути Симеон, син Франциска (студент університету із 1531 р.) і Андрій, син Якова (студент із 1555 р.) [44, p. 257; 45, p. 16; ].

У заголовку початку 1582 р., в раєцькій книзі Самбора фіксується підпис писаря “Jacobus P[istricius] Calissien[sis] c[ivitatis] eiusdem notarius”. У 1587 р. [20, арк.78] та 1592 р. [20, арк.110 зв.]. Якуб Пістріцій із Каліша згадується вже як писар міста Львова. Якщо цей Якуб отримав університетську освіту, то ним може бути Якуб, син Матвія із Каліша, що став студентом в 1561 р. [45, p. 39] або Якуб Егіді із Каліша (в 1569 р.) [45, p. 76]. У 1598 р. згадується Груско Іванкович, самбірський містянин і руський писар (notarius ruthenicus) [20, арк.175 зв.]. В книзі фіксується три писарські руки, тож ще двома писарями могли бути самбірчани Себастьян, син Якова, Андрій, син Андрія, Симеон, син Георгія, Матвій, син Альберта, студенти Кракова в 1580-х рр. [45, p. 132, 139, 152, 155].

У вписах магістратських книг Бродів знайдено згадки про писаря Марц(ч)іна Крашовського у 1589 р. [5, арк.19]. Всього фіксується в книзі сім почерків, тож імена решти писарів залишаються невідомими.

Гірша ситуація із магістратськими книгами міст Теребовля, Бабичі, Яслиська і Мостиська. За XVI ст. в них взагалі не виявлено записів про писарів чи їх підписів. Одне із пояснень цьому - фрагментарність збереженого комплексу записів, документальні та хронологічні лакуни.

У книзі уряду війта, ради та лави м. Мостиська (1599-1634 рр.) неодноразово згадується міський писар Іван Чарнота (Ioannes Czarnota), разом зі своєю дружиною [11, арк. 7 зв.]. Є записи, що стосуються і писарів інших міст, зокрема Яна, писаря лонгерії Перемишля, що мав у Мостиськах грунти та рухоме майно разом із дружиною Урсулою [11, арк. 24зв.-25] та Суського Андрія, перемишльського гродського писаря, що купив грунт в Мостиськах у 1601р. [11, арк.25 зв.-26]. Впродовж багатьох років (1645 р., 1646 р., 1647, 1655 р.) [12; арк.49, 69, 94 зв.; 13:10 зв.] у судових облятах є записи про мостиського писаря Томаса Кнапіка. У 1647 р. він викупив грунти вдови Захаріаша Богдана Анни, а 1649 р., згідно розпорядженням мостиського міщанина Бусковича Шимона, свого кума, був призначений опікуном його дружини та дітей. Наступний відомий писар Мостиськ Микола (Миколай) Станіславський вперше бере участь у судовій справі і підписує її впис у 1676 р. [14, арк.41-42]. Через десять років, у 1686 р., у вписах вперше згадується «Famatus Dominus Ioannes Mrozowski, notarius Moscicensis» (Славетний пан Іван Мрозовський, писар Мостиський) [15, арк. 154, 155 зв.].

Небагато писарів, що зазначають свої імена у книгах магістрату Бабичі. У 1617 р. як міський писар, впис підписав Іван Габріелович [3, арк.18 зв.]. Згодом, у 1629 р. фіксуються ймовірно писарські ініціали М. S. [3, арк. 56]. Далі, аж у 1674 р. Лаврентій Вільчковіц іменує себе «notarius iuraties oppidi Babica» (судовий писар міста Бабичі).

Кілька судових справ стосовно купівлі-продажу нерухомості пов'язані із писарем м. Броди Матвієм (1627 р.) [6, арк.23, 54 зв.]. У 1628 р. один із вписів підписує судовий писар І. Свянтковський (?) (нерозбірливо, тест розмитий) [6, арк.89]. Наступний відомий писар, Петро Вокальський, підписав впис у 1632 р. [6, арк.347 зв.]

У самбірських міських актах XVII ст. згадується міський писар Станіслав Дудкович, що був зятем львівського міського писаря Войцеха Зимницького. Станіслав навчався у Кракові, про що свідчить запис про його навчання від 1609 р. У 1628 р. Дудкович згадується як люблінський патрицій та працівник люблінської канцелярії. У 1629 р. його обрали лавничим писарем у Самборі замість Андрія Зенткевича. Згодом (у 1633 р.) Станіслав став рогатинським писарем, і перебував на цій посаді до 1634 рр. [189, с.27].

У 1647-1648 рр. в судових вписах фігурує міський писар Самбора, шляхтич Стефан Заборський [18, арк. 58, 257]. Лише раз, в 1647 р. підписується Андрій Зентковіц(ч), писар Нового Самбора [18, арк.103].

В 1659-1660 рр., на початку нового року, після переліку радників чи війта, вказувалось ім'я Івана Венгриновича, раєцького писаря. В 1660 р. нотарій виголосив вітальну промову для короля із нагоди відвідин ним Самбора [269, s. 30]. Згодом, аж у 1680 р. у вписах він зазначається як «писар винного складу і міста Самбора» [19, арк.63]. В 1686 р. той же Венгринович записаний як «Sacra Authoritate Apostolica Publicus Civitatus Samboriensis Notarius», публічний писар папського призначення в м. Самборі [19, арк.550]. Таким чином, на документальному рівні можна простежити доволі тривалу (27 років) писарську діяльність Івана Венгринович в різних міських установах. Перед Венгриновичем титул «писаря Апостольської столиці» мав інший публічний нотарій, Стефан Стражиц, що таким чином записаний вперше у 1683 р.[19, арк.269]. Венгринович і Стражиц як публічні нотарії згадуються у 1668 році в альбомі студентів Замойської академії [43, s.249-250]. канцелярія літера почерк воєводство

В 1607-1618 р. писарем Ліська був Георгій (Юрій) Руціус (Roicius). В 1635 р. писарем був Іван Гристерович із Кросна, бакалавр мистецтв і філософії, навчався в Краківському університеті протягом 1631-1634 рр. В 1638 р. писарем був Петро Олександр, в 1641-1653 р. Іван Ростецький, в 1696 р. Микола Варшавський [309, s. 206]. Про Ростецького є згадки у вписах до міських книг 1642 р., 1645 р. та ін. роках [3613 зв.,18, 67]. Часто його ім'я пишеться після переліку міських урядовців на початку нового року. чи перед заголовками справ.

У книгах вписів міської канцелярії Золочева є лиш згадки про провентового писаря Мартина Скалку за 1669 р. [33, арк. 5].

Великою кількістю записів про писарів відзначаються міські книги канцелярії Маркополя. Першим документально засвідченим писарем (1683, 1684 рр.) був Матвій Віжбіцький, що по-різному підписував кожну свою записану справу «Mathias Wirzbicki, pisarz markopolsli na ten czas», «idem ut supra przez pisarza Mathiasa Wirzbickiego» [10, 2зв., 4]. Періодично в текстах вписів є вказівка війта, що громада (поспільство) Маркополя має виділити писареві будинок (халупу) для мешкання і город (грунт) для поживи. Так само постійно підписував свої вписи наступник Матвія, Адам Карпінський, що у 1690-х р. підписувався або «Adam pisarz» або «Adam Karpinski pisarz» [10, 7 зв., 8 зв.]. Останнім відомим у кінці XVII ст. писарем був Степан Колажинський [10, 12 зв.].

У книзі міської канцелярії Рогатина є лише один вказаний міський писар, Захаріашевич Стефан, що у 1690 р. іменується і лавником і присяжним писарем [16, арк. 265] Також у 1688 р. вказується львівський земський писар Зебровський, який був державцею міста [16, арк. 41, 76].

Серед аналізованих книг вписів не виявлено зазначених писарів уряду ради Бабич (1616-1699 рр. [2]), міської канцелярії Бродів (1682-1689 рр.) [8], уряду ради та ландвійта м. Теребовлі (1631, 1634, 1637-1672, 1679 рр.) [24], (1680-1699) [25], уряду війта м. Золочева (1671-1683 рр.) [34], уряду війта і лави м. Сянока (1685-1697 рр.) [22], уряду війта м. Ячміра (1690-1699 рр.) [27]. із досліджень А.Фастнахта відомо про сяноцьких писарів І пол. XVII ст. Так, із 1628 р. відомо про існування інституту окремого раєцького писаря. В 1634 р. присяжний писар Сянока Ян Габріелович на прохання міської ради, склав для гродського сяноцького суду реєстр будинків, знищених в ході набігів турецько-татарських військ. Із 1638 р. відомий присяжний писар Бартоломей із Дуклі [310, s. 56-57].

Висновки до розділу 2

Руське воєводство було адміністративно-територіальною одиницею Корони Польської в Речі Посполитій, створеною в 1434 р., єдиним на українських землях, яке поділялося на землі. Вже на поч. XVI ст. абсолютна більшість аналізованих міст мали магдебурзьке право, і, відповідно сформовану міську канцелярію. Міські поселення в основному були шляхетськими середніми, малими містами та містечками, центрами повітів та повітовими одиницями, із населенням від 600 до 2 тис. мешканців, із правом проводити торги і ярмарки. Мали також багато схожих рис в економічному плані: вигідне географічно-торгівельне розташування; королівські привілеї на проведення періодичних торгів, ярмарків, збільшення кількості останніх; наявність різноманітних упривілейованих цехів. перехід через фазу воєнних розрух. Загалом, економічне становище міст Руського воєводства було таким же, як і в більшості міст Польського королівства. Для них у XVI ст. в цілому був притаманним розвиток та матеріальний добробут, а із XVII ст., особливо другої його половини, для воєводства зокрема та Речі Посполитої в цілому стала характерною економічна стагнація, що потягла за собою політичну та культурну кризу в державі.

В аналізованих книгах польська мова вперше з'являється у сер. XVI ст., а на зламі XVI та XVII ст. починає переважати над латиноюю, за винятком канцелярії Самбора. Поступове зменшення кількості латиномовних документів фіксується протягом усього XVII ст. Переломним явищем, яке свідчить про повне прийняття писарями польської мови, є початок ведення нею заголовків і підзаголовків вписів у 1690-х рр., а не винятково латиною, як це було раніше.

В XVI-XVII ст. містяни Польщі загалом і Руського воєводства зокрема могли отримати початкову, середню та вищу освіту, в різних навчальних закладах. Початкову давали парафіяльні школи. За даними візитацій, на зламі XV і XVI ст. в кожному місті та містечку Польщі була своя початкова школа, де навчались переважно сини малозаможних міщан без шляхетського титулу. Середня освіта була новизною для XVI ст. ЇЇ можна було здобути в катедральних школах, протестантських, кальвіністських та єзуїтських колегіумах. Популярними були відкриті в ІІ пол. XVI - поч. XVII ст. колегіуми у Ярославі та Львові. У XVII ст. зросла також популярність Львівської кафедральної школи. Вищу освіту давав передусім Краківський університет, який, однак з ІІ пол. XVII ст. втрачав студентів через значне зростання вартості навчання, консервативність освіти та конкуренцією із Замойською академією.

У жителів аналізованих міст Руського воєводства теж був широкий вибір місць навчання, від місцевих парафіяльних шкіл і до вищих освітніх установ. В містах перемишльської та сяноцької земель Руського воєводства переважна більшість міщан прагнула передусім здобути ремісничу освіту. Доволі небагато місцевих юнаків (від 10 до 30 впродовж XVI-XVII ст.) навчались у Кракові, значно більше у Замойській академії (не рахуючи жителів аналізованих в роботі міст).

Час урядування писарів в канцеляріях Руського воєводства складав переважно від 1 до 5 років (близько 65 відсотків усього писарського складу) і від 6 до 10 років (близько 15 відсотків). У міській канцелярії Бабич було багато «випадкових», «пригодних писарів», які робили одноразові вписи. Серед аналізованих книг вписів не виявлено зазначених писарів уряду ради Бабич (1616-1699 рр., міської канцелярії Бродів (1682-1689 рр.), уряду ради та ландвійта м. Теребовлі (1631, 1634, 1637-1672, 1679 рр.) , (1680-1699), уряду війта м. Золочева (1671-1683 рр.) [34], уряду війта і лави м. Сянока (1685-1697 рр.), уряду війта м. Ячміра (1690-1699 рр.). По решті міських канцелярій встановлено імена писарів, деякі аспекти їх участі у житті міста, гіпотетичні місце походження, освіту. Так, кілька писарів міської канцелярії Дрогобича мали краківську освіту, ще інші були бакалаврами місцевої. Згадані у індуктах міські писарі Мостиськ, Бродів фігурували у земельних справах. Писар самбірської міської канцелярії Іван Венгринович був публічним писарем папського призначення.

РОЗДІЛ 3. ПИСАРІ ТА ЇХ ПОЧЕРКИ У КНИГАХ МІСЬКИХ КАНЦЕЛЯРІЙ РУСЬКОГО ВОЄВОДСТВА XVI СТ.

3.1 Письмо писарів міських канцелярій Галицької землі (Теребовля)

Міська канцелярія Теребовлі

Фрагменти книги уряду лави (1563, 1566-1571, 1573-1580 рр.)

(ЦДІАЛ, ф. 47, оп. 1, спр. 1)

Писар A (1563, 1566-1568 рр.) (див. дод. С.1.1.)

Писар вів записи переважно польською мовою. Почерк є типовим взірцем постготичного польського курсиву. Аналогічні взірці в сер. - ІІ пол. XVI ст. фіксуються в канцеляріях західної Польщі [450, s. 188-190]. Зокрема, зімкнута петляста форма d у 1560-х рр. у книзі вписів прийняття до краківського міського права [40, s. 413-482]. Заголовки документів теж виконані в цьому стилі, часом трапляються графеми із італіки. Літера h із двома петлями має аналог у німецькому курсиві, який пропонував у 1538 р. Нойдерффер [67]. Типові потовщені форми, кут нахилу, використання пера із широким косим зрізом. Виносні та міжрядкові інтервали однакової довжини (по 3 корпуси, в деяких записах зменшуються до 1,5), відстань між словами приблизно 2-2,5.

Писар B (1569-1570 рр.) (див. дод. С.1.2.)

Доволі схожий за всіма параметрами та стилем на попередній взірець, із кількома відмінностями: більш округлими літерами (вплив італіки), більшим кутом нахилу, та меншою вагою. Також петляста форма d розімкнена, b без постготичної засічки зверху.

Писар C (1570-1571 рр.) (див. дод. С.1.3.)

Типові постготичні потовщені форми, із рудиментами готико-гуманістичного письма (округле r). Схожі за графікою форми q, r, k застосовували в 1560-1570-х рр. у краківській канцелярії (книга прийняття до міського права) [40, s. 413-577]. Невеликий модуль, відстані між рядками та словами в 2-3 корпуса, між буквами 1-2 корпуси. У цих величинах відображається вплив італіки. Почерк виведений по зростаючій лінії, швидше біглий, ніж регуляризований. Записи здійснені латиною, тому, ймовірно, більш помітний вплив ранньогуманістичних елементів.

Писар D (1573, 1576 рр.) (див. дод. С.1.4.)

Записи переважно латиною. Для цього почерку теж характерними є постгтотичні ознаки. Та, на відміну від попереднього, тут більша вага та модуль, менший кут нахилу. Специфічною для почерку є написання літери p, із розвиненим округлим верхнім завершенням вертикалі. Таку ж графіку графеми бачимо у зразках італіки із постготичними впливами у письмі міської канцелярії Любліна 1575 р. [450, s. 195 ]. Також для почерку є характерним використання позначки скорочення із напливами.

Писар E (1574-1575 рр.) (див. дод. С.1.5.)

Записи ведені як латиною, так і польською. Латинські вписи охайніші, графеми із гуманістичними впливами. Письмо продовжує зберігати постготичну морфологію, але лінії літер набувають гуманістичної округлості (особливо t). У почерку використовується відома в Польщі ще готико-гуманістична версія p, із опущеним по вертикалі зверху до середини овалом. Хоча заголовки пишуться італікою. Петлиста форми d тяжіє до постготичного польського курсиву, h - до зразків німецького курсиву Нойдорферра 1538 р. Схожі зразки p та g можна знайти у прикладах італіки із постготичними впливами 1576 р. із бецької гродської канцелярії у Я. Словінського [450, s. 193]

Писар F (1576, 1577-80 рр.) (див. дод. С.1.6)

Записи переважно польськомовні. Польський постготичний курсив, із гуманістичними округленнями. Заголовкові літери із кін. 1560-х виконуються переважно італікою. Специфічною ознакою є видовжені плавні похилі, вигнуті нижні виносні, часте повністю округле написання t та форма s, із загином, який змикається із вертикаллю виносної. Відстань між літерами 2-3 мм, між словами 2 корпуси, між рядками 2-3 корпуси.

Схожі зразки наводить Я. Словінський (див., наприклад, взірець письма заторського земського суду від 1571 р.) [450, s. 189]. Але аналогічний за графемами і морфологією (особливо в плані написання витягнутого s) із находимо у чернеткових записах про надання львівського громадянства серед протоколів ради за 1584 р. [128, дод.3]. Можна припустити, що теребовельський писар у 1580 р. чи пізніше завершив свою каденцію і перебрався до Львова.

3.2 Письмо писарів міських канцелярій Львівської землі (Броди)

Міська канцелярія Бродів

Книга уряди лави, ради м. Любича (до 1591 р.) та війтівського уряду м. Броди (1588-1601 рр.) (ЦДІАЛ, ф. 24, оп. 1, спр. 1)

Писар A (1588 р.) (див. дод. С.2.1.)

Записи переважно польськомовні. Почерк є взірцем італіки із постготичними впливами. Останні відображені у потовщених лініях літер та у двокрапці на корпусом y. Почерк округлий, проте у дукті деяких форм букв помітний вплив каліграфії бастарди, розробленої В. Амфіарео в 1550-х рр. [46] Так, літери k, h, деколи t отримують петлевидні завершення виносних, що нехарактерно для італіки. Графеми із такою графікою фіксуються в письмі краківських книг прийняття до міського права у 1580-х рр. [40, s. 248-371]. Почерк округлий, малозв'язний, міжлітерні сполучення графічно слабо виражені, не порушують структури літер. Доволі схожі параметри та морфологія письма у декреті магістрату Львова від 1573 р. [42, c.34]. Відстані між слова та довжина виносних приблизно 2 корпуси, міжрядкові інтервали 2,5 корпуси.

Писар B (1588 р.) (див. дод. С.2.2.)

Італіка із постготичними консервативними формами. Ще із традицій готико-гуманістичного курсиву збереглась форма p, похила, із овалом посередині або нижче центру вертикалі [72, s. 77]. Більшість форм мають округлий гуманістичний дукт. Специфічним є написання y: при типовій потовщеній формі, коли виносна спрямована уліво, трапляється правостороння округла форма , із також нетиповим для італіки чи постготичного курсиву округлим, широким розгалуженням верхньої частини. Дуже схожа графема трапляється у письмі краківських книг прийняття до міського права у 1570-х рр. [40, s. 151-247]. Для почерку характерними є великі відстані між словами: 3,5-4 корпуси, відстань між літерами сягає 1-1,5 корпуса, і порівняно із вказаними параметрами короткі виносні 2, максимум 2,5 корпуса. Почерк округлий, малозв'язний, міжлітерні сполучення слабо виражені графічно, не порушують структури літер.