Латинське письмо у міських канцеляріях Руського воєводства XVI-XVII ст.

Латинське письмо XVI-XVII ст. (український контекст). Із другої половини XIX ст. до початку XXI ст., за спостереженнями М. Ількова-Свидницького, світ побачило близько 30 публікацій, в яких досліджувалась еволюція латинського письма на теренах України. [138]. Більшість із них стосується власне ранньомодерного періоду. І хоча в анотації до огляду вказано, що проаналізовано всю наявну в Україні історіографія у сфері латинської палеографії, не зафіксовано ще деяких студій. Передусім це археографічне опрацювання раєцької книги вписів міста Дрогобича 1543-1563 рр. архівістом Г. Полячкувною [69], виданої в 1936 р. Авторка зробила поверхневий палеографічний аналіз, очевидно, мало володіючи теоретичними і практичними досягненнями науки на той час, і не ставлячи це в генеральну мету свого дослідження. Г. Полячкувна провела реконструкцію писарського складу ? навела список писарів, які вели книгу у хронологічному та номерному порядку, подала короткі біографічні відомості про них, гіпотетично визначила соціальний статус невідомих на ім'я. І відзначила характерними є особливості письма більшості писарів (ступінь охайності, читабельності, «академічності», особливості брахиграфії) із метою персоналізації вписів [69, s. LXXXIІІ-LXXXVIІІ].

У 1964 р. на особливості використання цифр (арабських і римських) у Львові вказав Ярослав Кісь, досліджуючи специфіку датування документів західноукраїнського регіону XIV-XVIII ст. [146, c.218-225]. А в 1984 р. Н. Яковенко опублікувала статтю в італійському журналі «Scrittura e civilta» німецькою мовою про взаємовплив кириличного і латинського письма в Україні в кінці XVI - І пол. XVII ст. [344]. В статі наочно продемонстровані морфологічні модифікації готичного і гуманістичного курсивів під впливом кириличного напівуставу. Географія дослідження зводилась до територій, що перейшли до Польщі внаслідок Люблінської унії, а саме Київського, Волинського, Брацлавського воєводств.

У 2013 р. Олександр Целуйко проаналізував доповідь Євгена Яцкевича на тему розвитку готичного письма в Галичині від XIII до XX ст., яку той виголосив на нараді «Про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін» у 1959 р. у відділі історії України Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові. Яцкевич, на підставі соціально-економічного підходу та аналізу адміністратично-управлінської системи виділяв феодальну епоху, епоху розкладу феодалізму та капіталістичну епоху розвитку письма в регіоні [224].

Хоча, безсумніву, найбільш ґрунтовними та етапними дослідженнями латинського письма на території України можна назвати прикладні публікації про скорочення і цифри львівського латинського письма Е. Ружицького [201, 202, 203], кандидатські дисертації та статті Н. Яковенко [233, 232, 235, 236] і М. Ільківа-Свидницького [134,140]. Н. Яковенко досліджувала еволюцію латинського письма канцелярій Правобережної України, а решта зазначених науковців - безпосередньо Львова, що є географічно та структурно ближчим до нашого дослідження.

Е. Ружицький у своїх дослідженнях брахиграфічної системи латинського письма документів урядів Львова (земських, гродських канцелярій та ін.) виділяв суспензії, контракції та скорочення за допомогою інших спеціальних знаків [201, c.144, 90, с.34-35]. Спеціальні знаки представлені у кількох групах: 1) знаки, що заміняють con та us, 2) знак у вигляді цифри 7 на означення et, 3) спеціальні скорочення буквосполучень, що починаються на p i q, 4) знак на позначення rum та ін. Найбільш поширені контракції [201, c.145], хоча у фінансових книгах XVI ст. найбільша частка скорочуваних слів належить суспенсіям (60 процентів). За ними ідуть контракції, змішані (суспенсивно-контрактивний тип) та спеціальні знаки скорочень та їх поєднання із іншими типами. Специфічним видом є священні імена (nomina sacra), що вживаються переважно у заголовках справ та інципітах [140, c. 51]. Також Е. Ружицький робив висновок, що кількість скорочень залежить від мети створення документа чи запису, а не від бажання зекономити писарський матеріал [201, c. 145]. У XIV-XV ст. скорочення доволі часті (часом трапляються через слово), а із XVI ст. частота використання скорочень падає і спостерігається довільна варіативність графіки та способу скорочення [201, c.151]. Своїм дослідженням Е. Ружицький показав, що у діловодчій системі Польської Корони, складової якої було Руське воєводство, в ранньомодерний період виробились свої принципи брахиграфії, дещо відмінні від засад, що розвивались в Італії, Франції, Англії і т.д.; словниками польських вчених Й. Гуляковського та Т. Вєжбовського «можна користуватись подекуди із більшим успіхом (якщо йдеться про застосовування його до вивчення львівських та споріднених із ними документів), ніж навіть багатотисячним, дуже добрим зрештою, словником А. Капеллі чи Л. Шассана» [201, c.142-143].

Аналізуючи написання цифр, Е. Ружицький у львівських канцеляріях у XVI ст. зафіксував дві системи цифрових позначень: арабська і римська. Римська система використовувалась переважно в документах XIV-XV ст. на позначенні дат та у грошово-лічильних розрахунках. Арабські цифри у цей час використовуються на позначенні днів тижня. У ІІ пол. XV ст. їх починають використовувати поряд із римськими, а далі, у XVІ ст. - повністю витісняють римські. Одним із факторів цього було впровадження декретом Сигізмунда І в 1519 р. лонгерії - комісії міського господарства. Стосовно арабських цифр, то їх графічні форми ідуть у руслі тенденції готичного письма [140, c. 51]. На арабську цифрову систему повністю переходять канцелярії земських, гродських судів, міська канцелярія Львова. У рахункових книгах Львова римські цифри зберігаються до 20-х рр. XVІ ст. [203, c.153].

Якщо Е. Ружицький вивчав лише брахиграфію та цифри, то М. Ільків-Свидницький зробив глибокий комплексний аналіз письма Львівської міської канцелярії готичного та рнньомодерного періоду (XIV-XVI ст.). Найбільш важливі та концептуальні висновкові тези з його досліджень:

1) Якщо у XVI ст. в центральних польських воєводствах активно розвивались гуманістичні види і стилі письма, то іншоюю була ситуація у Львівській міській канцелярії. Остання була консервативною установою, готичні форми львівського письма мали свою індивідуальну морфологію [136, c. 15];

2) В актових книгах львівського магістрату І пол. XVI ст. переважають пізньоготичні курсивні та півкурсивні форми. Особливою популярністю користується регуляризований курсив. Також окрему частину займає готико-гуманістичне письмо, у каліграфічній і регуляризованій формах [137, c.200];

3) Спроби гуманістичної реформи письма припадають на 1503-1504 і 1513 рр. Надалі цього письма не використовували і повернулися до звичних видів готичного письма [136, c.13];

4) У 1510-х - 1530-х рр. львівські писарі використовували готико-гуманістичне письмо (див. зразок у дод. И). У 20-30-х рр. XVI ст. для написання заголовків використовувався готико-гуманістичний півкурсив. Серед видів готичного письма у І пол. XVI ст. для основного тексту писарі використовують нотулю, куренту, мішані види (куренту під впливом курсивів, нотулю під впливом регуляризованого курсиву), готичний каліграфічний курсив. У першій третині XVI ст. під впливом німецької ренесансної каліграфії найчастіше використовують нотулю і куренту;

5) На поч. XVII ст. у львівській міській канцелярії, за спостереженнями цього ж дослідника, остаточно завершилася ренесансна реформа письма із переходом на використання у повсякденній практиці канцелярески і бастарди [134, c.55-56] (див. зразки письма у дод. К, Л);

6) У Львові в XVI ст., еволюціонував також окремий тип львівського фінансового письма, яке пройшло такі етапи: 1) 1500-1550-і рр. - переважання готичного канцелярського напівкурсивного/курсивного письма; 2) 1550-ті-кін. 1580-х рр. - побутування готико-гуманістичного курсиву; 3) кін. 1580-х-1600-і рр. - поширення ранньогуманістичного письма [140, c.51].

1.2.6 Міста Руського воєводства XVI-XVII ст.

1.2.6.1. Спеціальні урбаністичні студії

Стосовно спеціальних досліджень, відзначимо їх нерівномірність по різних міських осередках. З теренів Руського воєводства як в польській, так і в українській історіографії увага переважно присвячувалась Львову як адміністративному центру. Дослідження повітових міст залишались у XIX-XX ст. на маргінесі і нараховували буквально кількох дослідників.

Немає повноцінної фундаментальної монографії чи нарису по місту Бабичі. Про нього згадується лише в загальних дослідженнях, таких як «Sіownik geograficzny Krуlestwa Polskiego» чи працях Є. Мотилевіча. Дещо краща ситуація із вивченням Бродів: це праці Садока Баронча в середині XIX ст. [243] та Івана Созанського на початку XX ст. [400].

Велику кількість публікацій було зроблено по історії Дрогобича. «Бібліографія Дрогобича», видана у 2001 р., нараховує близько тисячі видань, із яких майже сотня розкриває проблеми історії періоду перебування міста в складі Польського Королівства та Речі Посполитої. Найбільш вагомими та практичними із них, використаними в тексті роботи, були роботи Мстислава Мсцівуєвського [400], Ярослава Ісаєвича [143] «Нарисів із історії Дрогобича» за редакцією Леоніда Тимошенка [187]. М. Мсцівуєський в основному описував та аналізував витоки міста, його ранню історію, Я. Ісаєвич вивчав вже ранньомодерний Дрогобич як потужний торгово-ремісничий центр. А «Нариси…» були задумані як синтетична праця, що мала охопити всю історію міста, від першої згадки до наших днів.

Що ж стосується Золочева, то немало досліджували його найвідоміший символ, замок. Проте на початку XX ст. вийшов короткий нарис історії міста авторства Зигмунда Урановича [470] та у 1928 р. монографія Луції Харевічової [286]. Велика увага в цих дослідження була приділена золочівському замку - найвідомішій споруді в міській історії. Та Харевічова також вивчала еволюцію міської магдебурзької системи, вказувала на маловивченість аспекту міських писарів.

Ґрунтовне і усестороннє дослідження Ліська, від найдавніших часів до 1772 р. зробив Адам Фастнахт аж у 1988 р. [309]. До цього часу про місто траплялись поодинокі факти у таких виданнях, як «Sіownik geograficzny Krуlestwa Polskiego». Важливим для нашої роботи є висновки Фастнахта щодо культурної системи міста: освіти мешканців та навиків письма, меценатства, поширення приватних бібліотек

Небагато дослідників і в Маркополя. Найбільше ним цікавився Петро Лаврін, розглядаючи історію поселення в міському та сільському статусі. Ним на початку XXI ст. було опубліковано із цієї тематики дві монографії [170, 171]. Олег Рибчинський вивчав за збереженими війтівсько-лавничими книгами міський простір, міську урядову систему, втрачений маркопільський замок [195].

Немає на сьогодні ґрунтовної монографії з історії Мостиськ. На початку XX ст. історію міста досліджував Степан Полянський [194], у 1990-х рр. Іван Саган [204, 205, 206], але ці студії не мали системного, цілісного характеру і зводились до кількасторінкових розвідок чи брошур. Найбільший внесок автора у вивченні торгово-економічного осердя міста, натомість культурний простір майже залишився поза увагою.

Рогатин активно досліджували як польські так і українські вчені. Одним із перших таких досліджень була праця М. Дуніна-Вонсовича «Rohatyn, miasto krуlewskie», що вийшла у 1869 р. [305]. Це була невеличка брошура, майже як і наступна праця, із такою ж назвою, Й. Зубрицького, 1914 р. [488]. У кінці XX ст. писемним і сакральним пам'яткам Рогатина приділяли увагу Дмитро Гринчишин [109, 118], Віра Дольницька [118], Мирон Капраль [152], Володимир Качкан [153] та ін. Це важливі праці для нашого дослідження, оскільки вони показують, що в Рогатині, навіть у часи входження до Польської держави, зберігся та розвивався значний пласт давньоукраїнської сакральної та писемної культури. Найновішим виданням на сьогоднішній день є «Велика історія Рогатин 1184-2007 рр.» Богдана Скробача [208].

Одним із перших дослідників Самбора був В. Будзиновський. Він у 1891 р. видав хроніку міста [269]. Цей справді літопис міста включає в себе також огляд сакральної історії, оборонного будівництва і культурно-освітніх процесів: навчання самбірчан у Краківській академії, фундації місцевої школи і т.д. У 1930-х рр. цією тематикою цікавився Володимир Подолінський [419, 420]. Дослідження міста продовжуються і зараз.

У випадку із Сяноком варто відзначити дослідження А. Фастнахта історії міста до XVII ст. (1990 р.) У дослідженні дуже детально розглянуто діяльність війта, війтівського уряду, ради, лави, і що важливо, інституту писаря: хто обіймав цей уряд, з якою освітою, попереднім місцем праці, які відомі писарі в історії міста і т.д. [310]

Дослідження Теребовлі, як і інших міст, розпочинали в кінці XIX - на початку XX ст. польські дослідники, а згодом - українські. Спершу це були невеличкі статті до окремих аспектів міської історії або огляди міста в системі теребовельського повіту (Йозеф Байгер [256], Т. Домбінський [302], П. Домбковський [297], Кароль Малчевський [389]). Та найбільш синтетичні, монографічні дослідження у 1970-1990-х рр. робив Ігор Герета [112]. Хоч, на жаль, культурна складова життя міста мало проаналізована. Більшою мірою це соціально-економічний аналіз крізь дослідження міської хронології.

Першу статтю про Яслиська надрукував у 1889 р. Антоній Прохаська [425]. А «Jasмliska (1366 - 1996): zarys monograficzny» вже у 1996 р. опублікував Бенедикт Гаєвський [317]. Він же є автором монографічного дослідження історії м. Ячмір [316]. У цих досліджень доволі типова структура: аналіз історії міста від першовитоків, економічного розквіту в XVI ст. та поступового занепаду в XVII ст., церковних установ, шкільництва та т.зв. «традиційної культури» - діалектів, фольклору і т.д.

1.2.6.2 Дослідження міських канцелярій

Канцелярії міст і містечок Руського воєводства функціонували в тому ж юридичному полі, що й канцелярії інших польських воєводств, були пов'язані одна з одною і творили розвинений механізм судочинства. Багато із особливостей праці канцеляристів у центральній чи західній Польщі були характерними і для канцеляристів східних теренів [107, C. 235].

Польська історіографії питання розвитку міських судово-адміністративних канцелярій розглядала із початку XX ст. і станом на сьогодні має значний комплекс праць у цій сфері. Відповідно до хронологічних меж нашого дослідження, акцент зроблено на огляді тих праць, що стосуються XVI-XVII ст. Найбільше уваги надавали великим містам Польського Королівства. У 1950-х рр. М. Фрідберг писав про канцелярію Кракова до ІІ пол. XVIII ст. Автор розвивав проблему початків, організації, продукції міської канцелярії [315]. У 1960-х рр. Ірена Радтке досліджувала канцелярію Познаня від її початків до 1570 р. [432], а Марія Станкова вивчала канцелярію міста Любліна у XIV-XVIII ст. [454]. Міські канцелярії цих міст, як показали дослідження згаданих авторів, давали фаховий вишкіл для писарів, що працювали по всіх теренах Польської Корони. У 1980-х рр. З. Гурський описував організацію канцелярії Старої Варшави і систему праці міських писарів [327], а в 1990-х рр. Анджей Солтан походження, освіту і кар'єри міських писарів Старої Варшави із XV до 1-ї половини XVII ст., а також Нової Варшави, із ІІ пол. XVI до І пол. XVII ст. [451, 452]. Досліджували і канцелярій малих міст (наприклад В.Пірек та Ян Лосовський) [385, 430]. Я. Лосовський дослідив структуру міських канцелярій шляхетських міст Люблінського воєводства XV-XVIII ст., організацію їх діяльності, характер вписів у міські книги та особливості урядування міських писарів [384]. Специфіці інституту книги вписів у функціонуванні міських канцелярій малих міст автор присвятив окреме дослідження [383].

Менше було просопографічних дослідженнь писарів - головних урядників у канцелярії. Цю проблему вивчали І. Радтке - дослідниця постаті Б. Вінклера із Познаня [431], М. Станкова - С. Кльоновича [455] та Роберт Йоп, який писав про холмського писаря Миколая Волковича [349], На прикладі цих студій можна побачити, наскільки багатоплановою, різносторонньою була посада міського писаря в ранньомодерний час, як у цій професії відображалась індивідуальність людини.

В українській історичній науці проблематика міської канцелярії була мало розробленою до початку XXI ст. У 2000-х рр. з'явились спеціальні дослідження міської канцелярії Києва (Наталія Білоус) [97, 98, 99], Кременця (Володимир Кравченко [166]), Львова (Богдана Петришак) [189, 191, 192], Чернігова (Г. Доманова [120]) та ін. міст. Кожен із автор звертав увагу на структуру, персонал, механізм та характер діяльності канцелярії, частково розглядав біографії писарів. Разом із тим, українська дослідниця Б. Петришак присвятила дослідження міським писарям Львова ІІ пол. XIV-XVI ст. [192] та видала низку статей та монографічне дослідження життя і діяльності львівського писаря Войцеха Зимницького (1583-1639 рр.) [191, 189]. Авторка зробила висновок, що вже у XV ст., писарі Львова зуміли створити власну систему організації канцелярії, використовуючи як зразок канцелярії інших міст (Краків). Більшість з них була немісцевого походження, і привносила до міської канцелярії практику ведення книг інших канцелярій, певні культурні здобутки (художнє оформлення книг, поширення елементів книжного письма). У XVI ст. у міській канцелярії витворився інший тип урядника-писаря, організаційно-управлінський. Відійшла у минуле практика запрошення осіб немісцевого походження (переважно, німецькомовних). Полонізація міської громади спричинила відповідний процес у канцелярському середовищі, коли до праці запрошували переважно осіб польського походження, котрі здобули вищу освіту або за кордоном, або в Краківському університеті. В останній третині XVI ст. міський писар остаточно стає членом міської еліти.

Стосовно канцелярій міст Руського воєводства, письмо яких досліджується в роботі, то окремих досліджень по них не проведено. Так, Г. Полячкувна встановила імена писарів міської канцелярії Дрогобича, дослідила їх біографії, визначила послідовність обіймання писарських урядів [69]. Схожі матеріали у книгах із історії Сянока [310, s. 56-57] й Ліська [309, s. 203-206] подає А. Фастнахт. Л. Харевічова буквально кількома реченнями згадувала про провентового (економічного) писаря Золочева ІІ пол. XVII ст. Мартина Скалку [286, s. 48], Є. Мотилевіч про самбірського писаря ІІ пол. XVII ст. Івана Венгриновича [399, s. 230], Б. Петришак про самбірського писаря І пол. XVII ст. Станіслава Дудковича, який був зятем львівського писаря Войцеха Зимницького [189, с. 27].

1.2.6.3 Дослідження освітніх процесів

Освіта завжди була джерелом формування навиків письма та поширення писемності. В ранньомодерну та модерну епоху в Польській Короні та за її межами існували цілі мережі навчальних закладів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів, від звичайних, елементарних парафіяльних шкіл до Краківського, Паризького, Болонського університету та ін. Досить добре ця тематика розпрацьована в польській історіографії. Особливістю навчальної системи Руського воєводства було, по-перше, поєднання різноманітних релігійних та національних дидактичних осередків (українських та польських), по-друге, широка географія навчання місцевих жителів, від регіональних шкіл до територій центральних польських воєводств і закордонних країн.

Серед дослідників освітніх процесів та інституцій безпосередньо українських земель Польської Корони та Речі Посполитої можна відзначити кілька основних істориків. К. Харлампович досліджував польський вплив на руське шкільництво у XVI-XVII ст. [287], Юзеф Скочек детально описав історію Львівської катедральної школи від початку її заснування [444]. Окремо парафіяльне шкільництво Перемиської та Сяноцької землі Руського воєводства досліджував Р. Пельчар [408, 409, 410, 411]. Ввела в науковий обіг поняття «шкільний гуманізм» Н. Яковенко, досліджуючи протестантські, католицькі школи на Україні та студії русинів в Замойській академії і за межами Польщі [230, 234]. Єзуїтське шкільництво на українських землях в кінці XVІ - І пол. XVII ст. стало об'єктом студій Тетяна Шевченко [227].

Важливим чинником рецепції західних соціокультурних впливів (в т.ч. і письма) в Руському воєводстві став розвиток братського шкільництва. В цьому аспекті важлива діяльність Львівської братської школи, відкритої у 1586 р., що була школою для зайняття вільними мистецтвами (тривіумом та квадривіумом). У ній провадилось навчання слов'янської, грецької, польської та латинської мов, її випускники, переважно русини-українці православного обряду вчителювали по всьому Руському воєводству і входили до складу міських урядів. Детально особливості цієї школи вивчав дослідник братського руху Я. Ісаєвич [144, 145].

Загальні дослідження освітніх шкіл усіх рівнів в Польщі ще в середині XIX ст. зробив у своїх чотирьохтомній праці Йозеф Лукашевіч [386]. На початку XX ст. Станіслав Кот поклав початок дослідженню парафіяльного шкільництва в Малопольщі із XVI до XVIII ст. [366]. Ця тематика була добре розроблена для цілої території Польської Корони, як помітно із історіографічного підсумування, зробленого Станіславом Літаком [380]. Він же видав синтетичну працю, що стосувалась початкової освіти в польських землях від XIII по XVIII ст. [379]. Як навчали письму в початкових школах Торуня в модерний період, досліджував Я. Словінський [448].

Проводились також дослідження середніх та вищих навчальних закладів, зокрема протестантських, єзуїтських і т. д. Генріх Гмітерек розглядав питання історії Замойської академії, як освітнього закладу на польсько-руському пограниччі [324], а Казимир Пуховський досліджував освітню концепцію єзуїтських колегіумів Речі Посполитої [429]

В добу Ренесансу звичним було навчання русинів та поляків не тільки в польських університетах, а й закордонних. Тут варто відзначити праці Моріса Берсона про польські студії в Болонському університеті [258], Генріха Барича про студії в Римі [253], Д. Жоландж-Стрельчик - в німецьких вищих навчальних закладах [487].

Наступним етапом після здобуття освіти певного рівня ставало або завершення навчання і обіймання якоїсь посади або продовження навчання. Кожен із перерахованих типів шкіл давав можливість освоїти різні рівні мистецтва письма: від елементарного (парафіяльні школи) до каліграфічного (університети). Урядовці різних ланок політичного, економічного, релігійного апарату Польської Корони, міщани, шляхта теж володіли різними ступенями освіти і навиками письма. Ці питання в історіографії в 1970-1980-х рр. розглядав Вацлав Урбан, у своїх дослідженнях письменності Малопольщі в ІІ пол. XVI ст. [473], краківського воєводства в XVII i XVIII ст. [472], коли вивчав окремо стан освіти духовенства краківського воєводства у ст. XVI-XVIII [471]. Найбільше наукове зацікавлення автора було в тому, яким було співвідношення письменних/неписьменних представників різних суспільних станів, в різний час на різних територіях. Усі ці статті увійшли до посмертного збірника вибраних публікацій В. Урбана [308].

Писемністю польського міщанства в добу пізнього середньовіччя (до середини XVI ст.) займається Агнєшка Бартошевіч. Свої багаторічні студії вона підсумувала синтетичним монографічним дослідженням в 2012 р. [250]. Розробка цієї тематики безпосередньо пов'язувалась із освітньою канвою, адже встановлювались місця навчання міських урядовців. В центрі уваги автора постають містяни, які вміють писати (urban literacy), та міські професії, посади, що потребують щоденного використання письма. Досліджуються інститути міських писарів, публічні та приватні нотарії, приватні педагоги, інші професіонали «писаного слова». Т. Юрек [339] та Є. Калішук [356] аналізували роль та функцію письма в житті польського суспільства аналогічного періоду.

1.3 Теоретико-методологічні засади дослідження

1.3.1 Загальна наукова методологія

Дисертація побудована на загальнонаукових принципах історизму, наукової об'єктивності та системності. Використання принципу історизму дало змогу здійснити цілісний і всебічний підхід до вивчення проблеми. Завдяки принципу об'єктивізму проведено дослідження базоване на засадах реалізму та правдивості, через уникнення ідеологічних нашарувань, упередженості у ставленні до певних подій. Використання принципу системності допомогло комплексно дослідити об'єкт та предмет проблеми, із максимальним урахуванням причинно-наслідкових зв'язків, які обумовили комплекс охоплених у дослідженні явищ і процесів.

Під час дослідження пройдено усі етапи пізнавальної діяльності історика, а саме:

1) підготовчий етап - вибір актуальної теми дослідження і постановку дослідницького завдання, об'єкту і предмету. Вони відображаються у структурі дисертаційного дослідження, побудованої за проблемно-хронологічним методом;

2) інформаційний етап - багаторівневий, емпіричний етап формування інформаційної бази дослідження. На ньому проводиться збір даних про спеціальну літературу і джерела, їх опрацювання для формування уявлення, отримання інформації про об'єктно-предметну сторону теми. В джерельному плані було вибрано неопубліковані та опубліковані джерела, в основному книги вписів міських канцелярій. Проведено комплексний інтердисциплінарний їх аналіз, що передбачав застосування методів джерелознавства, кодикології, дипломатики, філології та архівознавства. Одержані дані порівнювались та узагальнювались. В ході здійснення аналізу стану історичних досліджень із окресленої проблеми виявлено, які проблеми вже стали предметом зацікавлень істориків, а які - ні, встановлено коло досліджуваних позицій та специфіку отриманих в процесі досліджень результатів. Огляд джерел та історіографії здійснено за проблемно-хронологічного принципом. На основі отриманих даних здійснювалась реконструкція історичної реальності та відбувається процес отримання науково-історичних фактів;

3) пояснювальний (теоретичний) етап, або наукове пояснення, що теж є багаторівневим. Спочатку, за допомогою категоріального синтезу виявлений матеріал (науково-історичні факти) згруповано відповідно до поставлених дослідницьких завдань, опрацьовано за допомогою абстрагування, узагальнення, класифікації чи порівняння [162, c. 228]. Система фактів відображає основні риси, властивості, зв'язки, форми генези та функціонування об'єкту в його історичній реальності [162, c. 229]. Через цю систему формується наукове поняття, пізнання, ідея-концепцію, яка розкриває внутрішній зміст усіх цих фактів;

4) нарративний етап - завершальний етап історичного пізнання, опис, що полягає в описі фактів і теоретико-пояснювальне їх узагальненні [125, с. 55-65].

Для пізнання і отримання теоретичних знань на теоретичному етапі використано різноманітні методи - теоретично обґрунтовані пізнавальні засоби.

Методика дослідження зводилась до таких основних груп: використання 1) загально-наукових методів історії, 2) спеціально-наукових методів, 3) конкретно-наукових - спеціальних методів палеографії та 4) методів суміжних наук.

З першої групи в роботі застосовуються історичний і логічний, абстрагування, системно-структурний. Логічний метод передбачає аналіз руху та зміни об'єкту у просторі, а історичний - у часі. Методом абстрагування є сходження від конкретного до абстрактного, від емпіричного до теоретичного і полягає у вивченні окремих рис та властивостей об'єкту, фактично його предметної складової [125, c. 69]. Системно-структурний метод є фактором розгляду будь-якого об'єкта пізнання як системи, що складається зі структурних елементів із визначеними функціями, «систему в системі». За цим методом у системі вирізняються історичні події, явища і процеси, між собою функціонально пов'язані [125, c.70].

Із другої групи спеціально-наукових методів використано генетичний, компаративний і типологічний. Суттю генетичного методу є послідовне розкриття зародження (генези) та розвитку (еволюції) історичного об'єкту. Історико-генетичний метод дає змогу послідовно розкрити властивості, функції досліджуваної реальності у процесі історичного розвитку, завдяки чому можемо максимально точно наблизитись до відтворення реальної історії об'єкту дослідження [162, c.170]. При застосуванні компаративного методу проводиться порівняння історичних об'єктів у часі та просторі, із метою виявлення у них спільних та відмінних рис, з'ясування загального й специфічного у їхньому розвитку [229, c.252]. Типологічний метод на основі якісних рис та ознак об'єктів чи фактів визначає їх типи [125, c.71].

Із третьої групи застосовано спеціальні методи палеографії: морфологічний, техніко-фізіологічний, генетичний, моделювання.

Метод техніко-фізіологічний полягає в аналізі та вивченні писарських матеріалів і знарядь - основи приготування, зразки заточення, спосіб тримання, проведення і позиції розташування при писанні [450, s. 12; 154, c.11-13,18-21]. За допомогою генетичного методу аналізуємо особливості формування графем та змін їх форм, генетичних зв'язків між типами та видами письма [450, s. 12]. Морфологічний метод передбачає аналіз дукту письма (порядку і напряму виведення складових елементів літери), модуля (співвідношення висоти та ширини), ваги (співвідношення тонких та потовщених складових літери), куту нахилу письма [450, s. 12-14]. За допомогою методу моделювання визначається відповідність між певною графічною формою, варіацією букви та її каліграфічним чи шкільним (прописним) взірцем [450, s. 12]. Метод часто допомагає встановити вихідне першоджерело графіки літер: регіон, писарську школу, підручник письма і т. д.

Із четвертої групи використовуються методи кодикології, кодикографії - для джерелознавчого аналізу актових книг та планіметрії - для методики опису графічного складу літер. У тій частині роботи, де йдеться про писарів книг міських канцелярій, доцільним було застосування певних елементів методу просопографії, пов'язаного із біографічним методом.

Охарактеризована теоретична база та принципи в комплексі створили методологічно-теоретичний базис наукового пошуку, можливість реалізації поставлених завдань дисертаційного дослідження і досягнення поставленої мети.

1.3.2 Спеціальна наукова методика

1.3.2.1 Ідентифікація індивідуальних почерків та опис графіки літер

Під час аналізу характерних особливостей еволюції письма використовується термінологія, яка є важливою для пізнання еволюційних процесів і потребує детального розгляду. Передусім це теоретично-класифікаційна ієрархія письма, побудована методом сходження від загального до конкретного, яку використовують палеографи і яка описана у публікаціях італійського палеографа А. Петруччі. На вершині ієрархії є «системи письма», як найширша форма узагальнення писемних ознак (латинське письмо, кириличне письмо і т.). В межах систем диференціюються «типи письма» (готичне письмо, гуманістичне письмо), що мають свої відмінності, але тяжіють до графічної основи певної системи. Далі Петруччі виділяє «типи всередині типів», або види письма (наприклад, gotico-antiqua чи semigotica). Види, в свою чергу, формуються на основі певних стилів - каліграфічних, нормативних, сумісних між собою і разом із тим своєрідних (gotico-antiqua К. Салютаті, П. Браччоліні і т.д.). І врешті найвужчою формою узагальнення є індивідуальний почерк [414].

В цю класифікаційну схему вкладається концепція становлення письма, яку розробив у своїх працях у 1948 -1950 рр. Дж. Ченчетті [282, 284]. Історично першою, відправною категорією є «звичайне письмо», письмо більшості письменних людей, що відповідає їх практичним та інтелектуальним потребам, нестандартизоване і постійно змінне. В його площині мають місце різні графічні тенденції і процеси, що визначають подальший розвиток письма [182, c. 323]. Реакцією на його невпорядкованість стає усталення школами чи майстрами каліграфії графіки та морфології згідно точних, постійних норм і правил, які можуть діяти протягом тривалого часу на широкому просторі. Тоді письмо стає «канонізованим». Якщо ж письмо не набуває значного часово-просторового поширення, використовується у вузьких колах, Дж. Ченчетті називає його уніфікованим [290, p. 5]. А. Пратезі та П. Черубіні канонізоване письмо називаються також нормальним (нормативним) письмом, «scrittura normale», а в його суть вкладають явище, коли витворені зразки, стандарти, шаблони письма, зафіксовані переважно в навчальних виданнях, передбачають точні правила накреслення літер, від складових елементів до загального вигляду. Таким чином утворюється певна зразкова модель. Якщо процес письма не контролюється нормами, письмо знову «звичайним», щораз самобутнішим, без чіткого дотримання приписів [290, p. 20], Зазвичай так і стається, бо в письмі відображається особистість того, хто пише, його освіта, соціокультурні особливості середовища, в якому відбувається акт письма (цим питанням присвятив свого часу увагу А. Петруччі) [290, p. 8]. Так формується стиль письма - індивідуальний спосіб чи його оригінальна манера, поняття, яке ввів Леон Жіліссен [322]. Із одного боку, стилем є сутнісна морфологія письма, його канон на певному етапі еволюції, із другого боку - індивідуальні графічні особливості автора, його почерк, який тяжіє до певного канону, але разом із тим виходить за його межі, видозмінює його.

Аналіз письма книг вписів Руського воєводства проводиться за схемою визначення (ідентифікації) почерків окремих писарів, і визначенням їх палеографічних характеристик, опис індивідуальних особливостей. Результати ідентифікації та опису письма відображаються у табличному форматі в графічних додатках. В описі вказується, якими є загальні риси почерку писаря і якими - специфічні, що дозволяють відрізнити його від інших почерків та індивідуалізувати морфологію.

Аналіз окремих почерків, а не просто видів чи стилів письма є важливим із огляду на щораз більший прогрес індивідуалізації письма в період XVI-XVII ст., із подальшим його розвитком у XIX ст. Індивідуальність проголошувалась нормою для кожної каліграфічної школи [155, c.107], а індивідуальний почерк відігравав ключову роль у змінах та трансформаціях письма [137, c. 42].

Поняття «почерк» тут застосовується згідно із поширеним тлумачення як індивідуальна манера письма, способу накреслення літер [207, c.215]. Кожен почерк залежить від рівня розвитку особи і закріплення в неї письмово-рухових навичок. Почерк має певну своєрідність, що виявляється в певній сукупності загальних та окремих ознак. Ідентифікаційними властивостями почерку є його індивідуальність (виражається в наявності ознак, які рідко трапляються) і відносна сталість (основні ознаки почерку не зазнають істотних змін протягом ідентифікаційного періоду) [167].

Так почерк трактує палеографія та суміжні дисципліни, зокрема наукова графологія та криміналістичне почеркознавство. Провідною концепцією у почеркознавстві є вчення академіка Івана Павлова про динамічний стереотип вищої нервової системи. За І. Павловим, для почерку характерною є навичка. Вона формується під впливом мовного середовища, навчання та виробничої письмової діяльності, фізичних і психологічних особливостей людини. Для формування навиків письма потрібне свідоме, цілеспрямоване зусилля щодо вибору лексичних засобів із дотриманням граматичних та стилістичних норм і правил виконання письмових знаків. [96, c.175]. Цей підхід можна покласти в основу зародження, розвитку, диференціації типів письма на індивідуальні стилі, пояснення характеру окремого почерку.

Зрозуміло також, що окрім навичок, на характер почерку впливають і інші механічні особливості, які розробляються техніко-фізіологічним методом палеографії. Йдеться про освітлення, робоче місце писаря, писарські знаряддя і т.д. [154, с.10-18].

У палеографічній літературі визначились різні підходи як щодо методики ідентифікації писарів, так і щодо опису специфікацій їх письма. Науково-об'єктивною основою для цього став морфологічний палеографічний метод, творцями якого у 1940-50-х рр. стала група французьких вчених в особі Жана Маллона, Роберта Марішалля і Шарля Перра [176]. Основні теоретичні та практичні ідеї розробки висунув Ж. Маллон. Він увів у науковий обіг такі поняття:

· кут письма - кут, утворений між інструментом письма і лінією, по якій пишуться літери [156, c. 251];

· модуль письма - співвідношення широти та висоти літери [156, c. 251];

· “вага” письма - співвідношення тонких та потовщених елементів (ліній), із яких складається літера [156, c. 253];

· дукт письма - кількість, послідовність і алгоритм виведення елементів, із яких побудована літера (одно, двочастинний, і т. д. ) [156, c. 254].

У 1960-1970-х рр., із врахуванням концепції Ж. Маллона розроблялись мішані, кодикологічно-палеографічні методики, оскільки джерелом для аналізу переважно було кодексове (книжне) письмо писарів-копіїстів і використовувались напрацювання кодикології та кодикографії. Це публікації 1960 р. Жільбер Уі [178, с. 282-283], 1964 р. - П. Канара [178, с. 278], 1965 р. - П. Жиля [178, с. 287] [156, с.131]. У 1968р. Ж. Уі та Е. Орнато розробили детальну і різнопланову класифікаційну вибірка параметрів індивідуального почерку, що була запропонована у «Кодикологічному питальнику [178, с.275-277]. У 1973 р. Л. Жиліссен запропонував метод визначення почерків, в якому використав макрофотографію та, вслід за Ж. Маллоном, його математичні обрахунки параметрів літер, деякі із них він переосмислив. [178, с.275; 156, с.253 -.254]. Для означення індивідуальності письма Жиллісен ввів термін «стиль письма», або «морфологічна суть» [156, с.254].

У 1980 р. В. Шльогль запропонував досліджувати індивідуальне письмо як динамічний об'єкт, від загального вигляду до його складових елементів [442, p. 162]. У 1985 р. вийшла стаття Казимира Бобовського про методи ідентифікації почерків в рукописах Середньовіччя. У ній автор спробував поєднати методи палеографії та наукової графології [263, s. 4].

Акумулюючи основні положення перерахованих підходів до ідентифікації почерків, в своєму дослідженні при описі почерків ми опираємось на таку схему:

1. визначення морфологічних показників: модулю, ваги, куту нахилу, дукту;

2. аналіз метричних текстових параметрів: відстані між рядками, між словами, між літерами (вимір в корпусах літер);

3. загальний характер письма (за ступенем каліграфічності): біглий (недбалий), регуляризований, каліграфічний, мішаний (поєднання двох стилів);

4. ступінь вираження сполучної системи між літерами в слові: відсутня, слабо виражена (розвинена), добре розвинена;

5. визначення приналежності почерку до певного типу, виду чи стилю письма, окреслення графічних ознак, які на це вказують:

6. визначення (порівняльним методом) специфічних графем із графікою, що властива тільки певному писареві (почерку) або графем, що є найбільш характерними для нього, виражають його індивідуальність (великі літери, малі літери і т. д.). Для таких графем проводиться графічний опис, за розробленою авторською методикою.

Для опису графіки літер застосовано геометричний підхід - виділення у структурі літери елементів, візуально схожих на певні геометричні фігури та їх складові (крапка, овал, півовал, дуга і т.д.). Основним принципом підходу є встановлення чіткості моделювання певної фігури графемою чи її складовими. Детальніше про його особливості застосування у палеографічному аналізі, переваги для розчитання рукописів описано у двох авторських статтях [88,93].

Усі літери згруповано у 5 основних груп для відображення у табличному форматів серед додатків:

1) a, c, e, i, m, n, o, r, u, w - рядкові літери, позбавлені нижніх та верхніх виносних елементів, є комбінацією в основному овалів, півовалів (a c e о) та т. зв. ге-елементів (г) - коротких вертикалей, із лівим верхнім округленням (m n u).

2) b, d, h, k, l, t - літери із верхніми виносними різної форми: прямі, петлисті, вгнуті і т. д.

3) g, p, q, y - літери із нижніми виносними різної форми: прямі, вгнуті, петлисті і т. д.

4) f - видовжені літери, центральна частина яких вписується в лінію рядка, а верхня та нижня частина продовжується відповідно над лінією рядка та під нею

5) x, s, z - мінливі за своєю графікою літери, що мають різні графічні варіанти та можуть належати до різних вказаних груп. Зокрема, x - до 1 та 3, z до - до 1- 4, s (факельна) до 4, s (6-видна) до 2, проста s до 1. Літера z можете бути теж як простою, без виносних, належати до 1 групи, так і модифікованою, із висхідними петлями та (або) низхідними плавними лініями, належати відповідно 2 і 3 групи. Бувало, що писар розташовував модифікований варіант z посередині рядка, що автоматично вводить його до 4-ї групи літер.

Висновки до 1 розділу

Проведений кодикологічний аналіз книг вписів міст і містечок Руського воєводства XVI-XVII ст. показав значну інформативність цього історичного джерела. Зараз вони зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, м. Львів, куди надійшли у кінці XIX ст. - на початку XX ст. Впродовж XX ст. дослідники мало цікавились книгами. Ситуація змінилась у 1990-х рр.

У більшої частини аналізованих актових книг збереглись написи на обкладинках, у меншої - ні. Оправа або збережена оригінальна, або замінена в ході реставрації, або повністю відсутня. Кількість зшитків блоку становить в середньому 15-20 одиниць. Досліджені книги мали основному формати мале in quarto та середнє in quarto. Обсяг поля тексту залежав від розмірів аркушів і формату книги, а також писарської руки та прагнення писаря до пропорційності відображення виведеного письма. У справах наявна переважно аркушна нумерація, але в деяких ще є посторінкова. Система нумерації арабська, вміщена у правому верхньому куті (за аркушної нумерації), або у правому і лівому верхньому куті (за сторінкової нумерації). Кожну із книг вела різна кількість писарів (від 1 до 15). Більшість із них не вказала свого імені, і їх не вдалось ідентифікувати. В такому разі за ними закріплювалась назва літерами англійського алфавіту. Різною була і зроблена ними кількість записів - від одиночного впису до обсягу цілої книги, як це було у випадку із Мостиською канцелярією.

Протягом XVI ст. у всіх видах записів переважала латина. На переломі XVI та XVII ст. в канцеляріях починає переважати польська мова, за винятком міста Самбора. Поступове зменшення кількості латиномовних документів фіксується протягом всього XVII ст.

Лише одна книга вписів, раєцького уряду м. Дрогобича середини XVI ст. була опублікована Г. Полячкувною. Серед публікованих джерел можна відзначити 1) альбоми зразків письма, видані окремою публікацією чи вміщені у палеографічне дослідження; 2) публікації джерел актово-діловодчого характеру, використані для пізнання специфіки роботи канцелярій Руського воєводства та їх письма. Опрацьована база джерел різних видів, на нашу думку, є достатньою для розв'язання поставлених у дисертаційній роботі дослідницьких завдань

Аналіз історіографії був структурно поділений за тематикою на такі категорії: 1) загальні та спеціальні праці по містах Руського воєводства XVI-XVII ст.; 2) міські канцелярії Польського королівства та Руського воєводства XVI-XVII ст.; 3) освітні процеси в Польському королівстві та Руському воєводстві XVI-XVII ст.; 4) різноманітні аспекти історії латинського письма XVI-XVII ст.; 5) аналіз палеографічних досліджень латинського письма в Україні. З огляду праць, вміщених у першій категорії, помітно, що далеко не всі аналізовані міста Руського воєводства, мають монографічне, комплексне та глибоке дослідження своєї історії. Набагато більше у цій сфері напрацювань має польська, аніж українська історіографія. Така ж ситуація і у випадку із дослідженнями міських канцелярій Польщі та України (друга категорія). Міські канцелярії досліджуваних міст Руського воєводства майже недосліджені, за винятком Сянока, Дрогобича та Ліська. Освітні процеси в Руському воєводстві досліджені на рівні початкової, середньої та вищої освіти. Кожен із цих рівнів освіти формував різний потенціал майстерності письма для свого учня-майбутнього писаря.

Стосовно аналізу історіографії латинського письма, варто відзначити лише загальну спрямованість досліджень гуманістичної реформи письма, невелику кількість праць та дослідників, що вивчають гуманістичне письмо. Помітний термінологічний різнобій щодо номенклатури новочасного письма, відсутність її уніфікації. Вивчення латинського письма на українських теренах відзначається відсутністю регулярної практики, повноцінної наукової школи, відповідно, має значні перспективи та потребу у розвитку теоретичної бази та практичних напрацювань.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, наукової об'єктивності та системності, які дали змогу виконати поставлені дослідницькі завдання дослідження і досягти поставленої мети. При написанні дисертації використано загально-наукові методів історії, 2) спеціально-наукові методи, 3) конкретно-наукові - спеціальні методів палеографії та 4) методи суміжних наук (кодикології, криміналістичного почеркознавства, просопографії). Також було розроблено методику ідентифікації індивідуальних почерків та опису графіки літер.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІСТ РУСЬКОГО ВОЄВОДСТВА XVI-XVII СТ.

Письмо, як типовий прояв людcької діяльності, є продуктом її соціокультурного розвитку. із одного боку це інструмент поширення і розвитку суспільно-політичних, економічних, культурних досягнень [136, c.3]. а із другого - їх же відображення.

В історіографії можна виділити декілька основних, тісно пов'язаних між собою фактори, які впливають на становлення особливостей письма, його еволюцію. Передусім це техніко-фізіологічні (застосування та зміна знарядь письма (М. Коен [131, c. 342]), вибір, розроблення певного типу та способу письма). Вони залежні від соціокультурних, куди належать особливості мовної системи в середовищі акту письма, освітньо-навчального процесу, суспільно-культурних запитів і їхніх трансформацій, мистецько-естетичного, релігійного світогляду суспільства (В. Істрін [131, c. 342]). На соціокультурних факторах, в свою чергу, відображаються політико-економічні, куди зараховують особливості інтенсивність фінансово-економічної діяльності, розширення діловодчої кореспонденції, ускладнення адміністративного апарату тощо [183, c. 136-137].

Тож для комплексної картини закономірностей і особливостей розвитку письма у книгах міських канцелярій, було досліджено специфіку соціокультурних і політико-економічних обставин життя міст.

1. історико-географічна локалізація: історична назва (адміністративне відношення), сучасна назва (адміністративне відношення), час виникнення;

2. класифікація (типологізація);

3. особливості економічного розвитку;

4. особливості культурних процесів (зокрема, мовне та освітнє середовища);

5. особливості функціонування канцелярій та писарських інститутів.

2.1 Історико-географічна локалізація міст

Об'єктом для дослідження є книги вписів міських канцелярій повітових міст Руського воєводства, яке було адміністративно-територіальною одиницею Корони Польської в Речі Посполитій, створеною в 1434 р. Польська його назва Wojewуdztwo ruskie, Ruњ Czerwona, а латинська Palatinatus Russiae, Russia rubra [322, s. 203]. Воєводство було ліквідоване 1772 р. під час першого поділу Речі Посполитої. Адміністративним центром воєводства було м. Львів.

Руське воєводство було єдиним на українських землях, яке поділялося на землі. В XVI ст. складалося із 4 земель: Львівської ? із центром у Львові, Галицької ? із центром у Галичі, Перемишльської ? із центром у Перемишлі, та Сяноцької із центром у Сяноку. Холмська земля, хоч і юридично входила до Руського воєводства, територіально була відділена від нього Белзьким воєводством.

Кожна із земель поділялась на повіти (дистрикти):

* Львівська земля на Львівський та Жидачівський повітів [322, s. 207; 342, c. 25-28];

* Галицька земля -- на Галицький, Теребовельський, Коломийський [312, s. 209; 329, s. 28];

* Перемишльська -- на Перемишський, Самбірський, Дрогобицький, Стрийський [342, s. 22-24] і Переворський [312, s. 208];

* Сяноцька -- на Сяноцький [342, s. 24];

* Холмська (на статусі анклаву) [312, s. 211] -- на Холмський і Красноставський, Ратненський та Грубешівський [312, s. 212].

За адміністративно-територіальною приналежністю у XVI-XVII ст. досліджувані міста належали до різних земель. А саме:

· До Львівської землі: Броди, Золочів, Маркополь

· До Галицької землі: Рогатин, Теребовля

· До Перемишльської землі: Дрогобич, Мостиська, Самбір

· До Сяноцької землі: Бабичі, Ліська, Сянік, Яслиська, Ячмір.

Вже на поч. XVI ст. абсолютна більшість аналізованих міст мали магдебурзьке право, і, відповідно сформовану міську канцелярію. Винятком було м. Броди, що стали містом в кінці XVI ст., та м. Маркопіль (в середині XVII ст., точна дата невідома). Більшість міст отримали магдебургію в XV ст., інші - ще в XIV ст. ( див. дод. П.). Розташування міст на карті воєводства див. у дод. М.

2.2 Класифікація міст

В сучасній історіографії міста класифікують за кількістю населення, типом власності, правовим статусом та функціональним призначенням [399, s. 37]. В історіографії ці питання досліджували, зокрема, Є. Мотилевіч [399], Марія Богуцька, Генріх Самсонович [264] та Зофія Кулеєвська-Топольська [369].

В урбанізаційній системі Речі Посполитої загальноприйнятим був класифікаційний поділ на міста та містечка («civitates» i «oppida»). В сеймових ухвалах і подібних законодавчих актах цей поділ урізномітнювався і структуризувався. Так, за сеймовою ухвалою 1520 р. виділяли: 1) сivitates maiores (найбільші міста), 2) сivitates et oppida secondi ordinis (міста та містечка другого порядку); 3) oppida habentia fora annua et septimanalia; 4) oppida non habentes fora (поселення, позбавлені права на торги та ярмарки). Згідно сеймової постанови 1590 р.: civitates primi ordinis (miasta gіуwne, головні міста); civitates secundi ordinis (miasta њrednie, середні міста); civitates tertii ordinis (miasta mniejsze, менші міста ); miasteczka „przez targуw bкd№ce” (без права торгів і ярмарків). За сеймовою конституцією 1673 р.: великі міста (столичні, центри воєводств - primi ordinis, secundi ordinis, tertii ordinis); менші міста (prima classis, secunda classis, tertia classis); і містечка [264, s. 353-354].