Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX століття

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Бойко Петро

Київ - 2016

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Стан наукової розробки проблеми

1.2 Методи дослідження

РОЗДІЛ 2. РУХ ДОКУМЕНТІВ ТА ОСНОВНІ ЗІБРАННЯ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

2.1 Формування первісної джерельної бази та рух фондоутворення

2.2 Архівні зібрання документальних джерел

2.3 Археографічні публікації джерел

2.4 Класифікація джерел з історії населення Олександрівського повіту

РОЗДІЛ 3. ДОКУМЕНТАЛЬНІ, КАРТОГРАФІЧНІ ТА НАРАТИВНІ ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

3.1 Документальні джерела

3.2 Картографічні джерела

3.3 Наративні джерела

РОЗДІЛ 4. ІНФОРМАТИВНІ МОЖЛИВОСТІ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

4.1 Правове регулювання колонізаційних процесів

4.2 Формування населення повітового центру

4.3 Соціальна стратифікація населення та взаємовідносини між референтними групами

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ Позначень

ДАЗО - Державний архів Запорізької області

ДАДО - Державний архів Дніпропетровської області

ДАХО - Державний архів Херсонської області

ДАКО _ Державний архів Кіровоградської області

ДАОО - Державний архів Одеської області

ІР НБУ - Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

ДІМ - Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького

ГРКМ - Гуляйпільський районний краєзнавчий музей

ЦДІАК - Центральний державний історичний архів України, м. Київ

ДАРО - Державний архів Ростовської області

ДАКК - Державний архів Краснодарського краю

ВР РНБ _ відділ рукописів Російської Національної бібліотеки

РДА ВМФ _Російський державний архів військово-морського флоту

РДАДА - Російський державний архів давніх актів

РДВІА - Російський державний військово-історичний архів

СПБІІ РАН - Санкт-Петербурзький інститут історії Російської Академії наук

ПЗЗРІ - Повне зібрання законів Російської імперії

ВСТУП

Актуальність дослідження. Переломним періодом в історії Степової України та Олександрівського повіту зокрема стала остання чверть XVIII - початок XIX ст. Після ліквідації Запорозької Січі Росія розпочала уніфіковувати цю величезну територію за імперським стандартом, впроваджуючи свою концепцію заселення та розвитку. Ключ до розуміння специфіки трансформацій, а також реального впливу запорозької спадщини на подальшу долю краю здатне дати лише всебічне з'ясування процесу формування тутешнього населення після ліквідації Запорожжя.

Територія Олександрівського повіту займала центральне місце на етапі існування Запорожжя, стала ареною будівництва Дніпровської лінії укріплень та активного втручання Петербурга в економічну і соціальну стратифікацію краю. Ретельне дослідження еволюції населення повіту дозволить опрацювати модель з'ясування подібних процесів в інших повітах Південної України.

Важливість ґрунтовного дослідження проблеми підвищується й необхідністю верифікувати сформовані упродовж ХІХ-ХХ ст. історіографічні стереотипи, які були здебільшого покликані підвести наукову базу під концепцію Новоросії, але ґрунтуються на обмеженій сукупності джерел та спрощеному підходу до їх інтерпретації. При цьому не проводилося комплексних конкретно-проблемних чи джерелознавчих досліджень як стосовно Південної України загалом, так і щодо Олександрівського повіту. Усе це призводило до викривлення наукових уявлень аж до їхньої політизації.

Відтак, актуальним є саме ретельне джерелознавче дослідження комплексу проблем, пов'язаних із населенням Олександрівського повіту, покликане радикально розширити актуалізовану джерельну базу, з'ясувати її інформативний потенціал та створити надійне підґрунтя як для верифікації історіографічної традиції, так і для поглиблення наукових уявлень про відповідні процеси.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою наукової теми «Корпус джерел з історії української еліти середини XVI - кінця XVIII ст.: склад, хронологічна та територіальна репрезентативність» (номер держреєстрації 0114U003038).

Мета дослідження полягає в аналізі та реконструкції джерельної бази з історії населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст., визначення рівня її репрезентативності та інформаційних можливостей.

Досягнення мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

– дослідити історіографію проблеми;

– реконструювати особливості продукування документальних джерел та фондоутворення;

– здійснити класифікацію джерел;

– з'ясувати особливості кодування інформації у документальних джерелах різних видів, а також ступінь репрезентативності цих джерел;

– дослідити інформаційні можливості картографічних джерел та корпусу супровідної документації;

– виявити особливості у формуванні населення Олександрівська;

– з'ясувати вплив різних соціальних груп на процес формування населення міста та поселень Олександрівського повіту.

Об'єктом дослідження є комплекс джерел з історії населення Олександівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Предмет дослідження становить актуалізований масив джерел з історії населення Олександівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., їх умови створення, інформативні можливості, репрезентативність та достовірність.

Хронологічні межі дослідження. Нижня межа пов'язана зі створенням Олександрівського повіту в межах Азовської губернії. Верхня зумовлена черговою зміною територіально-адміністративного поділу у 1806 році та відновленням Олександрівського повіту.

Територіальні межі дослідження з огляду на кількаразові зміни адміністративно-територіального устрою Степової України визначаються територією Олександрівського повіту в межах 1806 р. Таким чином, в період, що досліджується, ці межі частково або повністю включали Самарський, Кальміуський, Консьководський, Маріупольський, Павлоградський та Новомосковський повіти.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що джерела з історії населення Олександрівського повіту вперше стали об'єктом спеціального дослідження. З'ясовано закономірності кодування інформації у джерелах різних видів та різновидів. Доведено, що кожен із різновидів описово-статистичних джерел охоплював лише специфічні прошарки населення повіту, а тому вірогідні дослідницькі результати можливі лише у випадку залучення джерел усіх видів, чого досі не було в історіографії. Опрацьовано модель виявлення в метричних книгах та сповідних записах пласту прихованої інформації, яка дає можливість в сукупності з даними інших джерел простежити перетікання населення з однієї соціальної групи в іншу, ступінь осідання приходьків в Олександрівську та повіті, роль військових та колодників у формуванні населення, соціальні комунікації між різними групами. Показано шляхи з'ясування етнічного складу колодників. Спростовано традиційні історіографічні уявлення про їхнє російське походження. Завдяки залученню картографічних джерел разом із корпусом супровідної документації було встановлено розтащування окремих хуторів та поселень.

Практична мета полягає в тому, що його результати можуть бути використані при написанні джерелознавчих та конкретно-проблемних праць з історії населення Степової України останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. Запропонована модель дослідження еволюції населення Олександрівського повіту може бути поширена як базова для аналогічних досліджень щодо інших повітів. Крім того, положення і висновки дисертації актуальні для вироблення стратегій подальших досліджень історії Степової України загалом. Матеріали дисертації також сприятимуть збагаченню відповідних підручників для вузів та відповідних курсів лекцій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження відображені у доповідях та повідомленнях, зроблених на всеукраїнських і міжнародних наукових та науково-практичних конференціях, а саме: Всеукраїнська наукова конференція студентів та аспірантів “Усна історія в науковому дослідженні» (м. Запоріжжя, 23 - 24 травня 2008 р.); Всеукраїнська наукова конференція «Треті Новицькі читання» (Запоріжжя, 14 жовтня 2011 р.); Всеукраїнські наукові конференції «Історія Степової України кінця XVII - початку XX століття» (м. Запоріжжя, 22 - 23 травня 2009 р.; 21-22 травня 2010 р., 20 травня 2011 р.; 1-2 червня 2012 р.; 15-16 травня 2015 р.); VI Міжнародна конференція «Історія Запорізького козацтва в пам'ятках та музейній практиці» (18-19 квітня 2011 р.); Міжнародна наукова конференція «Херсонщина у контексті соціокультурної історії України» (до 70-річчя Херсонської області, 26 вересня 2014 р.); Міжнародна наукова конференція «Українське козацтво і тюркський світ наприкінці XV - першій третині XIX ст.» (18-20 липня 2014 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства» (11 червня 2015 р., м. Кропивницький).; Всеукраїнська наукова конференція «VІI Новицькі читання» (8-9 жовтня 2015 р., м. Запоріжжя).

Публікації. Головні результати дослідження відображені у 14 наукових статтях, серед них 7 опубліковані у фахових виданнях (з них 2 за кордоном).

Структура дисертаційної роботи зумовлена її метою та науковими завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (710 позицій), переліку умовних позначень та додатків. Загальний обсяг рукопису становить 288 сторінок, основна частина -209 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Стан наукової розробки проблеми

Джерелознавчі аспекти демографічних процесів останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. у Степовій Україні загалом та Олександрівському повіті зокрема до сьогодні не були предметом цілісного комплексного дослідження. У спеціальній літературі розглядалися лише окремі питання, пов'язані з рухом народонаселення. Тож історіографічна ситуація представлена власне роботами такого типу, які почали з'являтися з кінця XVIII ст. А специфіка використання дослідниками потенційної джерельної бази породила низку історіографічних стереотипів, які увійшли й до масової свідомості та історичної пам'яті і які потребують детальної верифікації якраз на основі глибоких джерелознавчих досліджень.

Активне просування Російської імперії до Чорного моря, зруйнування Запорозької Січі, приєднання нових території та інтеграція їх до тіла Російської імперії значили дуже багато для Петербурга як в економічному, політичному, соціальному, так і в ідеологічному сенсах. Потреби обґрунтувати поглинення цього величезного регіону викликали появу вже в кінці XVIII ст. низки праць, у яких оповідалося про діяльність Катерини ІІ та Г. Потьомкіна щодо інтеграції краю. Отже, перші дослідження, в яких так чи інакше висвітлюються процеси колонізації Степової України, а відтак, і Олександрівського повіту, представлені у вигляді опису перетворень, як наслідку впровадження рішень окремих високопосадовців, особливо Г. Потьомкіна.

Політичний памфлет князя М. Щербатова "Про ушкодження моралі в Росії" просякнутий обуренням представника цього старовинного дворянського роду змінами, які відбувалися в імперському дворі, насамперед через залучення до нього неіменитих представників дворянства. Політика Петербурга щодо Степової України подається саме крізь цю призму. Памфлет був написаний у кінці 1786 - на початку 1787 рр. [595, с. 120] після того як М. Щербатов почав віддалятися від державних справ[645, c. 16]. Г. Потьомкін подається людиною, яка не гідна займаної посади і відповідно неправильно себе поводить. [613, c. 37]. Також М. Щербатов засуджує залучення Г. Потьомкіним до дворянства М. Фалєєва, "який у підрядах з государем бере потрійну ціну, і не тільки сам отримав, але й усіх своїх прислужників в штаб та обер-офіцерів вивів, ..недостойні увійшли у дворяни, крадії та злонравні нагороджені...і все під очима государя" [613, c. 40]. Записка М. Щербатова наочно ілюструє ставлення старого дворянства до методів діяльності Г. Потьомкіна. Зрозуміло, що такий памфлет, створений для однодумців-представників старої плеяди дворянства, не міг в умовах Російської імперії бути опублікованим за життя відповідних осіб. Уперше памфлет оприлюднили частково в журналі "Антей", а згодом і повністю зусиллями Герцена у Лондоні [638, c. 430] .

У зв'язку з приходом до влади Павла I, який вкрай негативно оцінював усі зміни, які впроваджувала Катерина II, ставлення до діяльності фаворитів імператриці та високопосадовців різко змінюється. Відразу після смерті Катерини II в гамбургському журналі "Мінерва" в 1797-1800 рр. друкується праця, присвячена князю Г. Потьомкіну, авторство якої, на думку Дружиніної, належить саксонському послу Георгу Гельбигу [524, c. 27].

Сам Г. Гельбиг у роботі "Російські обранці" наводячи оцінку Г. Потьомкіну, пропонує читачу ознайомитися зі статтями, надрукованими в журналі "Мінерва" під авторством капітана Архенгольца [510, c. 240]. Праця Г. Гельбига присвячена високопосадовцям Російської імперії, починаючи від двору Петра I і завершуючи діячами при дворі Павла I, має вигляд стислого біографічного огляду. Це видання було опубліковане вперше в 1809 р. в Тюбінгені під назвою "Російські обранці", але тоді залишилося непоміченим [509, c. а]. Частково ця робота була опублікована в "Російській старовині" в 1886 році з цензурними правками [509, c. 2]. І тільки в 1900 р. в перекладі, з примітками В. Більбасова, праця опублікована повністю в Берліні [509], а через 100 років - перевидана в Росії [510]. Незважаючи на такий тернистий шлях до публікації, праця мала вагомий вплив на всі подальші дослідження, присвячені постаті Г. Потьомкіна та Південній Україні, оскільки Г. Гельбиг порушив велике коло питань. Тут Г. Потьомкін поданий вискочкою з польського дворянства, притому "нахабний та руйнівник усього, що навколо" [510, c. 240] Після свої смерті, Г. Потьомкін залишив великі борги (понад 50 мільйонів рублів), які повинна була відшкодувати держава [510, c. 242]. У роботі Г. Гельбига цитуються приватні діалоги між Г. Потьомкіним та Катериною II, свідком яких він просто не міг бути [510, c. 270], але в очах сучасників вони виглядали доказом.

На початку XIX ст. анонімна праця Г. Гельбига, присвячена виключно особі Г. Потьомкіна, перекладена російською, що свідчить про її актуальність серед сучасників. Але, враховуючи викладену в ній негативну оцінку діяльності імператриці Катерини II, Г. Потьомкіна та інших високопосадовців, російський переклад надрукований не був. Натомість рукописні варіанти цієї праці, які були поширені на той час, до сьогодні зберігаються у бібліотеках Москви, Санкт-Петербурга [524, c. 28] та Києва [194]. Виникнення міст Південної України та інших населених пунктів Азовської губернії, до складу якої входив Олександрівський повіт, на думку Г. Гельбига, пов'язане з тим, що ці населені пункти з'явилися в 1778 році по кордонах із Кримом, як місця збору військ та торгівлі [194, c. 18]. Просування російських військ у Крим полегшило перехід християн із Криму, натомість усі прожекти Г. Потьомкіна коштували казні страшенно великих витрат, а для того, щоб покрити ці витрати ясновельможний князь подавав цариці документи та папери із підробленими підписами та відомостями для виділення коштів. На цьому факті постійно акцентує увагу Г. Гельбиг [194, с. 23]. Відтак, сама подорож Катерини II постає перевіркою діяльності Г. Потьомкіна, який для виправдання витрат вдався до помпезного спуску імператорської свити по Дніпру на галерах із застосуванням «…театральних декорацій… чарівним виглядом яких окрім імператриці ніхто обманутий не був» [194, c. 44-44 зв.]. На суші ж активно використовувалися декорації цілих населених пунктів разом із церквами та дзвіницями, які були намальовані на дерев'яних щитах, а населення стягувалося до доріг, по яких проходив маршрут імператриці, аби показати багато чисельність місцевого населення та його заможність, через це «одна й та сама отара демонструвалася імператриці по 5-6 разів» [194, c. 45]. Саме ці положення свідчать про гостро негативне ставлення автора до Г. Потьомкіна. У такий спосіб виникла й хибна історіографічна традиція щодо формування населення краю та господарське освоєння території. Насправді шлях імператриці проходив по старих козацьких слободах [460, c. 203]. Що стосується підробки підписів та відомостей, то ймовірно причиною цього твердження стало те, що кількість обов'язкових документів, які відправлялися до вищих органів влади значно зменшилася внаслідок укладення В. Чертковим переліку обов'язкових документів для відправки у вищі органи влади [467, с. 3-4].

Період після приходу до влади Олександра I характерний появою низки робіт, у яких діяльність Катерини II та її однодумців у Степовій Україні отримала позитивну оцінку. Прикладом цього є “Риси Катерини Великої” П. Сумарокова та "Історія Таврії" С. Богуша-Сестренцевича. У панегіричному творі “Риси Катерини Великої” П. Сумарокова Г. Потьомкін висвітлюється як талановитий господар, який, незважаючи на зовнішні негаразди, вирішував усі ускладнення та вміло досягав мети. Так, приділяючи увагу містобудівельній політиці князя, описується процес побудови Херсона, який постав нібито на порожньому місті в короткий термін з ідеально прямими вулицями, багатими будинками, що під час мандрівки Катериною викликало подив у всіх подорожніх [668, c. 212]. Водночас П. Сумароковим звеличується діяльність Катерини у зв'язку з її рішенням викликати іноземних переселенців, для колоній яких "відвели для цього раніше «презираемые» степи, в які переселенці принесли з собою капітали та ремесла. Незалюднені місця заселили красивими селищами" [668, c. 244-245]. П. Сумароков випускає з уваги у своїх описах ті негативні наслідки, які несли з собою такі переселення, особливо на першому їхньому етапі [490, c. 270-278]. Звісно, маємо враховувати, що сам по собі панегіричний жанр твору виключає аналіз негативних наслідків діяльності головної героїні та її соратників.

В "Історії от Таврії" С. Богуша-Сестренцевича діяльність Г. Потьомкіна змальовується як дії вмілого політика та адміністратора. Відповідно, приєднання нових земель Катериною II на півдні постає визволенням населення з-під влади гнобителів [459, c. 7]. Що стосується долі населення Запорозьких вольностей, то лише зазначається, що після зруйнування Січі Петербург намагався поділити запорожців і запропонував їм на вибір рід занять. Але здебільшого запорожці залишилися жити сотнями вздовж річок і займалися скотарством, перевозом та слугували робітниками поселянам [459, c. 45]. Діяльність Г. Потьомкіна в краї полягає у вмілому використанні місцевих жителів на потреби держави. При цьому самі мешканці від його нововведень нібито отримали лише одні переваги. Так, наприклад, запорожців після зруйнування Січі Г. Потьомкін вдало використовує у військових діях проти Туреччини, а після цього, на прохання Г.Потьомкіна, за успішну службу ці запорожці отримали землю на поселення [459, c. 203].

На початку XIX ст. набувають популярності соціально-економічні описи Російської імперії. Прикладом таких описів є "Землеописание российской империи для всех состояний" пера професора петербурзького педагогічного інституту Є. Зябловського. У розділі про Катеринославську губернію, крім географічного огляду, подається опис народних промислів та історії. Так, заселення території, згідно з автором, починається тільки в 1764 р., а до цього часу регіон був безлюдним. Таким чином, уся колонізація краю пов'язана з появою на цих територіях іноземних поселенців, до яких були віднесені серби, греки, угорці, чорногорці, болгари, волохи [534, c. 309]. У зв'язку з поселенням іноземців запорожці були вимушені посуватися на південь та зайняти територію від Бугу до Дніпровських порогів. Про Олександрівський повіт було лише згадано, що повітове місто було засноване в 1770 р. як фортеця та митниця для торгу з Туреччиною [534, c. 317]. Стосовно залюднення повіту зазначається, що воно почалося лише з 1782 р., а основну кількість населення складали ногайці, калмики та грецькі переселенці, для яких у 1780 р. був заснований Маріуполь [534, c. 318]. Цей опис дає можливість зрозуміти, яке уявлення на початку XIX ст. мали в Санкт-Петербурзі про формування населення південних земель.

Поява подальших досліджень, в яких порушувалося питання демографічних змін серед населення Олександрівського повіту, була пов'язана з розвитком історичної регіоналістики. Для цього періоду характерне залучення суттєво ширшого кола джерел. Характерним стало започаткування певних історіографічних традицій, яке ґрунтувалося на тому, що дослідники нерідко ототожнювали урядові накази та розпорядження з їх практичним втіленням.

Найпоказовішим прикладом є роботи А. Скальковсього. Перші з них мали напівпублістичний характер (наприклад, присвячені заснуванню й формуванню міст Південної України). Натомість наступні праці, написані дослідником після проведення у 1835 - 1843 рр. трьох археографічних експедицій, склали джерельну базу його подальших досліджень [685], таких як: "Хронологическое обозрение истории Новороссийского края", "История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского". Особливий інтерес для нашого дослідження має робота А. Скальковського "Хронологическое обозрение истории Новороссийского края", яка вийшла у двох частинах у 1836 [657] та 1838 роках. Джерельною базою для написання цих досліджень становили матеріали Катеринославського губернського архіву, де на той час зосереджувалися документи Новоросійської та Азовської губернської канцелярій, Катеринославського намісництва, Катеринославської губернії, а також матеріали межування, дворянської опіки та інші [657, c. V-VI]. У Херсоні вченим були опрацьовані архіви військового адміралтейства. Натомість губернський архів А. Скальковським було визначено як малоінформативний, адже справи там "не старші 1803 року" [657, c. VII- VIII]. Загалом учений так чи інакше опрацював архіви Ольвіополя, Єлисаветграда, Олександрівська, Крилова, Крюкова, Катеринослава, Новомосковська та Павлограда [684, c. 5]. Крім цього масиву джерел, А. Скальковський також активно використовував Повне зібрання законів Російської імперії. Разом з тим, під час своїх подорожей Півднем України вчений збирав пісні та перекази про запорозьке козацтво, викуповував у приватних осіб цінні документи до історії Запорозької Січі [692, c. 14-18].

У своєму дослідженні А. Скальковський наголошував, що всі дані та цифри, які він наводить, ґрунтуються на джерелах і можуть бути перевіреними [657, c. ІХ]. Водночас А. Скальковський, використовуючи архіви генерал-губернаторських канцелярій, нерідко сприймає наявність наказів уже і як ознаку їхнього втілення в життя. У такий спосіб вчений зробив низку хибних висновків з приводу народонаселення Степової України загалом та Олександрівського повіту зокрема, як-от: стверджував про заснування по Дніпровській лінії поселень відставних солдатів ще в 1770 р., а саме Кінське, Жеребець та Комишувата. Реально ж, згідно з рапортом В.Черткова та згідно з ордером Г. Потьомкіна від 8 вересня1775 р., В.Черткову доводилося до відома про необхідність заведення поселень (шанців) між фортецями Дніпровської лінії. На що 12 жовтня 1775 р. рапортом В. Чертков пропонував використовувати для цього колишніх запорожців, а поставити за головного над ними сотника миргородського полку Г. Ляховича, який до 1768 р. був писарем у Кодацькій та Самарській паланках [287, арк. 368]. Самі ж поселення відставних солдатів на цих місцях з'являються тільки в 1779 році [465, c. 10].

Крім того, А. Скальковський хибно визначив походження купця М.Фалєєва, вивівши останнього із заможних кременчуцьких купців [657, c. 142]. Незначних похибок науковець припускається й при огляді іноземної колонізації, а саме: корсиканців (вказується, що побажав переселитися 61 корсиканський солдат і декілька греків та італійців, яких поселили в Херсоні та Павлограді, надавши їм землі) [657, с. 146-147]. Далі за текстом описується переселення колоністів італійців та корсиканців із Корсики, які прибули на кораблі «Борисфен» у кількості 226 осіб і поселені до шведської колонії, а звідти, на прохання шведів, були переселені до Павлоградського повіту [657, c. 160-161]. Про причини переселення,як і про велику кількість втеч колоністів із колоній, А. Скальковський не повідомляє. До всього, говорячи про переселення корсиканців до Павлоградського повіту не зазначено, що туди була скерована тільки частина поселенців, друга ж частина колоністів, здебільшого представники, які на батьківщині були задіяні на мануфактурі, була направлені до Кременчуга.

Після виходу "Хронологического обозрения истории Новороссийского края" та "Історії Одеси" А.Скальковський публікує матеріали, які були зібрані під час його експедицій Степовою Україною. У 1838 р. виходить його праця "Изустные предания о Новороссийском крае", де особлива увага приділяється побуту запорожців, які були записані від Микити Коржа [579, c. 31] .

Під час чергової археографічної експедиції, яка відбулася в 1839 р., науковцем був виявлений в Катеринославі архів Коша Нової Запорозької Січі; частину документів у кількості 40 справ дослідник взяв із собою до Одеси [685, c. 79]. Ознайомитися детальніше з цим архівом тоді вченому не довелося через брак часу. Результатом опрацювання матеріалів, які були виявлені під час археографічних експедицій, є найбільш відома робота дослідника «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» А. О. Скальковського. Підтвердженням актуальності появи даного дослідження слугує той факт, що воно витримало три видання, що було унікальним явищем в історіографії XIX ст. Треба зазначити, що дана робота викликала зацікавлення громадськості і в Олександрівську передусім серед народних вчителів, міщан та чиновництва, про що свідчать листи Я.Новицького до А.Скальковського з відомостями про кількість проданих книжок "Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького" [409, c. 225-226].

Загалом у дослідженнях А. Скальковського висвітлення процесів демографічних змін, які відбувалися в Олександрівському повіті, безпосередньо пов'язане з двома напрямками. Перший напрямок: Будівництво Дніпровської лінії укріплень, а відтак, і оселення відставних солдатів, листування канцелярії Коша з приводу заснування фортець тощо [657, c. 492;524]. Другий напрямок пов'язаний із переселенням іноземних колоністів до Олександрівського повіту, передусім греків та вірменів із Криму в кількості 30000 осіб, та заснуванням переселенцями Маріуполя й 20 сіл [657, c. 138-139]. Крім переселення греків, описується процес появи менонітів. При цьому А. Скальковський промовисто називає терени, де оселилися колоністи, місцем колишнього розташування «вертепу запорозької шайки» [657, c. 183-184]. Така тенденція висвітлення процесів залюднення регіону є закономірною, враховуючи те коло джерел, яке використовував науковець. Адже саме процесу переселення іноземних колоністів присвячена велика кількість документації. Що стосується народної та державної колонізації, то дослідником було приділено увагу лише законодавчому забезпеченню залюднення регіону з акцентом на наказах із приводу повернення втікачів. Саме ці накази, за твердженням А. Скальковського, призвели до повернення великої кількості люду із закордону після 1780 р. [657, c. 142]. Автором також розглядається процес створення пікінерських полків та їхня локалізація з висновком, що комплектування двох з них, а саме Полтавського та Херсонського, повинно було проводитися за рахунок колишніх запорожців [657, c. 130]. Тут А. Скальковський припустився помилки, бо виясняв процес комплектації полків за наказами Г. Потьомкіна. Насправді ж комплектація Херсонського полку відбувалася з великими труднощами і не була завершена.

У межах Катеринославського намісництва з поділом на повіти дослідник намагається показати динаміку зростання кількості населення в 1792-1794 роках [657, c. 229-232]. Наведені дані поділені на три категорії і включають у себе платників податків, неплатників та пільговиків населення. Загальна чисельність населення, подана у відомості за 1792 р., становить 421849 осіб. Відомості щодо кількісного складу іноземних колоністів значаться окремо: шведи (277 колоністів), колоністи із Гданська (511 осіб) та меноніти (476 осіб) [657, c. 229-232]. Питання щодо вірогідності кількісних показників, наведених А.Скальковським, було детально розглянуто А. Бойком [461, c. 174-183].

Праці А.Скальковського, присвячені різним аспектам історії Степової України, зокрема розвитку міст [663; 650; 655], окремих етнічних груп, як-от: болгар [649], ногайців [656; 661]; діяльності високопосадовців [658]; статистичні роботи про розвиток та народонаселення краю [662], колонізації [660], історії запорозьких козаків [651-654] та інші, заклали цілі напрямки досліджень для наступних поколінь вчених-істориків. Доробок А. Скальковського був предметом дослідження А. Маркевича [579], В. Біднова [458], С. Борового [493], А. Бойка [461], П.Тригуба [677], В. Хмарського [684, 685], Г. Швидько [690] та інших. На праці Скальковського у своїх дослідженнях, які висвітлювали демографічні процеси в Олександрівському повіті, посилалися В. Кабузан [545 c. 8, 28], О. Дружиніна [523, c. 32], В. Тимофієнко [675] та ін.

Роботи А. Скальковського мали відчутний вплив на погляди Я. Новицького щодо процесу формування населення Олександрівська. А з листування між цими вченими стає відомо, що А. Скальковський всіляко допомагав Я. Новицькому в написанні історії Олександрівська [409, с. 223-235]. Так, не маючи доступу до матеріалів канцелярії обер-коменданта Дніпровської лінії та матеріалів про суперечки між військовими командами й запорожцями, Я. Новицький просив А. Скальковського надіслати ці документи поштою. Останній погодився. У такий спосіб Я. Новицький отримував також інші документи, зокрема й опис кордонів та міст Азовської губернії, пізніше неодноразово публікований [405, 406]. Джерелами для написання історії Олександрівська слугували здебільшого матеріали міської ратуші, предводителя дворянства, Покровського собору та повітового казначейства [540, с. 116], а також окремі матеріали архіву Нового Коша, адже автор не мав доступу до архівів Москви та Санкт-Петербурга. Кропітка та сумлінна робота над історією Олександрівська, яка тривала понад 15 років, а також поєднання унікальних документальних джерел (частина з яких втрачена) та усних свідчень старожилів отримали визнання як тогочасних дослідників [647, с. 9], так і сучасних науковців [687, с. 66].

Однак, високо оцінюючи роботи Я. Новицького, пізніші дослідники соціально-економічної історії Степової України повторювали ті похибки, яких припускався науковець. Так, О. Дружиніна [524], В. Кабузан [545], В.Тимофієнко [675] у своїх роботах уривчасто використовували тези Я. Новицького про місця виходу лопатників та колодників, кількість та етнічний склад населення міста, наводячи його хибні кількісні дані.

Не можна оминути й дослідження М. Шпилевського, юриста за фахом, викладача поліцейського права Новоросійського університету [636, c. 441], магістерська робота якого присвячена політиці народонаселення під час царювання Катерини II й була опублікована в 1871 р. [699, с. 66]. Автор висвітлює волю монарха крізь призму тогочасних ідей освіченого абсолютизму, які були поширені в Європі. Відтак, усі реформи в державі, згідно з його концепцією, були спрямовані на покращення умов життя населення та його збільшення. На підтвердження цієї тези автор наводить приклад процесу заведення хлібних магазинів в імперії Катериною II та її вимогу якнайшвидше виконати це рішення [698, с. 8]. Крім того, виходячи з тогочасного твердження, що сила держави цілком залежить від великої кількості населення, автор виводить слушну тезу, що саме ідеї Вольтера, Дідро, Монтеск'є та інших вплинули на рішення Катерини II розпочати процес переселення іноземних колоністів [699, с. 5-6].

Важливе місце в дослідженні колонізації та розбудови церковного устрою на теренах Олександрівського повіту має робота єпископа Катеринославського і Таганрозького Ф. Макаревського "Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII ст" [680, 682]. Джерельну базу його праці становили матеріали місцевої духовної консисторії, архієпископського будинку та Самарського монастиря, до яких він мав вільний доступ та навіть брав додому, зважаючи на свою посаду [681, c. 109-110; 691 с. 5]. Крім того, дослідником були використані й оповіді старожилів, особисто їм почуті, або ті, які доносилися до його відома духівництвом [454, c. 25]. Публікація багатьох інших праць дослідника здійснювалася на сторінках Катеринославських епархіальних відомостей у розділі «неофіційне», без підпису [454, c. 98-99].

Доробок вченого був високо оцінений сучасниками [708, с. 813-814]. А. Синявський праці Ф. Макаревського порівнював за значущістю з роботами Я. Новицького [648, c. 87]. В. Біднов наголошував, що Ф. Макаревський, досліджуючи історію церковного устрою, хоча й не осягнув усіх тих матеріалів, які зберігалися на той час у використаних ним архівах, але найголовніше і найцінніше про той період Катеринославщини він залучив. Відповідно, жоден дослідник цього питання не зможе оминути його доробок, який висвітлює процес власне державної колонізації краю [454, c. 98-99].

Новизна роботи Ф. Макаревського, крім актуалізації значного масиву джерел, які раніше не використовувалися, полягала ще й у тому, що до нього історія окремих населених пунктів розглядалася лише в контексті загальної історії Степової України. Натомість Ф. Макаревський спеціально висвітлює різні аспекти заснування населених пунктів Катеринославської епархії. Так, тільки у 8 розділі подається коротка історія 18 населених пунктів Олександрівського повіту, серед них Олександрівськ, Григорівка, Андріївка, Балабине-Петровське, Жеребець, Кінські роздори, Гаврилівка, Преображенка, Іванівка, Заливне, Пологи, Білогор'є, Гуляйполе, Велика Михайлівка, Мала Михайлівка, Новогригорівка, Покровське та фортеця Петровська. Великій кількості населених пунктів із вищенаведених, за важливим визначенням дослідника, передувала наявність зимівників, які згодом перетворилися в слободи внаслідок політики осадництва, яку проводив В. Чертков. Крім того, описується процес роздавання поміщикам земель, на яких уже існували поселення. Наводиться, зокрема, приклад із наділенням полковника полтавського пікінерного полку А. Леванідова землею між річкою Дніпро та Вільнянкою, на якій знаходився зимівник О. Велегури. На запрошення полковника сюди перейшло населення із Сорочинських та Кобеляцьких дач, яке й стало ядром формування слободи Андріївка [681, c. 942].

Відомості про формування етнічного складу населення Катеринославської губернії та окремих територій зокрема містяться у військових топографічних оглядах другої половини ХІХ ст. Ці роботи відображають бачення історії формування населення Степової України останньої чверті XVIII - початку XIX ст. чиновниками та офіцерами центрального штабу в середині XIX ст. Так, в огляді Катеринославської губернії 1850 р. зазначено, що заселення її території почалося тільки із заснування на цих землях військових поселень сербів, куди пізніше почали з'являтися угорці, поляки, українці та росіяни [499, c. 96]. А правління Катерини II позначилося поселенням на цих землях Молдавського гусарського полку, а також наділенням землею переселенців із Криму: греків та вірменів. Однак, зробивши такий екскурс в історію формування населення губернії за рахунок переведення різного за етнічним складом колоністів та локалізувавши місця проживання окремих етнічних груп, упорядники показово зауважили, що переважають у регіоні українці, внаслідок чого іноземні переселенці переймають від них звичаї і традиції [504, c. 96]. Опис звичаїв народів, які проживають на території губернії, дуже схожий на ту характеристику, яку наводить у своїх мемуарах військовий офіцер сербського походження О. Пищевич, хоча сумнівно, що авторам атласу було відоме це джерело, яке було опубліковане пізніше, у 1885 р. [414].

Наведені відомості в огляді 1850 р. заклали певну традицію висвітлення процесів формування населення Степової України високопосадовцями. Так, у "Матеріалах для географії та статистики…", складених капітаном генерального штабу В. Павловичем, формування постійного населення в краї пов'язане з оселенням на цих землях іноземців, запрошених урядом у першій половині XVIII ст. Показово, що серед "приходьків», як-от: росіян, сербів, греків, вірменів, німців, поляків, євреїв, волохів - уміщені й українці [612, c. 117]. Домінування ж серед населення в середині XIX ст. українців промовисто пояснюється тим, що переселенці, у більшості своїй, мали слов'янське коріння і, як наслідок, злилися в один "малоросійський тип" [612, c. 117] Що стосується долі населення Запорозьких вольностей після Запорозької Січі, то зазначено, що запорозькі зимівники нерідко були основою для майбутніх сіл та навіть міст, але незначна кількість мешканців у цих поселеннях не могла стати ядром формування населення в регіоні.

Подібне твердження випливало з того, що для з'ясування питання використовувався такий різновид джерел, як відомості. Але, як буде показано далі, вже на початку 1780-х рр. з відомостей зникає такий соціальний прошарок, як "колишні запорозькі жителі" або "корінні посполиті", яких після проведення ревізії 1782 р. записували вже державними селянами або за поміщиками. При цьому найкращі землі з великою кількістю населення отримали у власність високопосадовці. Гарним прикладом є випадок відведення у власність Г. Потьомкіну землі між річками Дніпро, Мокра Московка, Кучугум та Кінською [253, арк. 441], де, згідно з описом кількості населення 1779 р., фіксувалася найбільша кількість населення, передусім колишніх запорожців, які проживали в державних слободах Консководівка, Кочугумовка та Краснокутівка [252, арк. 118-119]. Складений в лютому 1782 р. генеральний план частини Олександрівського повіту засвідчив кількість землі та населення, які належали Г. Потьомкіну; згодом ці слободи значилися вже за графинею Скавронською [693, c. 39]. Населення, яке проживало в цих населених пунктах, рахувалося як поміщицьке, а населені пункти нерідко зазначалися як "вновь заселяемые" чи "вновь заводимые" поселення. Саме такі випадки приховували роль населення колишніх запорозьких вольностей та переселенців після зруйнування Запорозької Січі, тож ані за ревізією, окладними книгами, а тим паче атласами губерній чи намісництв, пізнішого періоду, такі верстви населення ідентифікувати неможливо.

Військову колонізацію та переселення до Степової України переселенців із Європи досліджував Є. Загоровський, який вважав її одним із важливих факторів в історії Російської імперії [530, c. 1]. Дослідник здебільшого спирався на опубліковані джерела, передусім на законодавчі акти, видані в ПСЗРІ, та на видруковані ордери Г. Потьомкіна [532, c.65]. Була зроблена спроба висвітлити зміни територіально-адміністративного устрою. Період керівництва краєм Г. Потьомкіним подається як час розквіту, коли кількість населення збільшилася з 250 тисяч 1774 р. до 420 тисяч лише чоловічої статі в 1792 р. [532, c. 52].

Показовим є й те, що дослідник при порівнянні кількості населення оперує зовсім різним територіально-адміністративним поділом. Так, порівнюючи чисельність населення в 1774 та 1792 рр., у першому випадку він оперує показниками по "Новоросійській та Азовській губернії" [532, c.52], тоді як рахуючи кількість населення у 1792 р. - територією Катеринославського намісництва. Такі узагальнені відомості про кількість населення сумнівні, адже Азовська губернія була створена тільки 14 лютого 1775 р. [614, c. 11]. Якщо взяти до уваги що Є. Загоровський насправді оперує кількісними даними по Новоросійській губернії за 1774 р., то її територіально-адміністративний поділ не відповідав кордонам майбутнього Катеринославського намісництва. Водночас Є. Загоровський доволі точно описує документообіг Потьомкінської канцелярії та його особливості у зв'язку з нечастим перебуванням Г. Потьомкіна у Південному краї. Що стосується населення Олександрівського повіту, який у той час входив до Азовської губернії, то ця територія подається як "terra incognita не тільки для центральної, але й місцевої влади" [532, c.70-71]. Ця теза дослідника ґрунтується виключно на ордерах Г. Потьомкіна щодо створення планів та описів Азовської губернії. Треба зазначити, що такі зауваження дослідника доволі слушні, особливо якщо пригадати рапорти В. Черткова Г. Потьомкіну про проведення перепису населення, а також визначення осадників серед запорожців [287, арк. 440-441 зв].

Велике значення для загальних уявлень про історію формування населення Степової України мав вихід "Повного географічного опису нашої вітчизни" під редакцією П. Семенова-Тянь-Шанського. У другому розділі "Населення", за авторством Я. Ставровського, йдеться про заселення Степової України й зокрема території Олександрівського повіту. Реально ж видання мало велику кількість хронологічних і тематичних похибок. Так, наприклад, зазначається, що після зруйнування Січі землі колишніх запорозьких вольностей були включені до складу новоутвореного в 1784 р. Катеринославського намісництва та Новоросійської губернії. Разом з тим, наводиться твердження про велику кількість земель, яка була роздана поміщикам у Катерининській провінції Новоросійської губернії [637, c. 162]. Тобто проігноровано сам факт існування Азовської губернії, куди увійшли землі запорозьких вольностей на лівому березі Дніпра. А штучне хронологічне співіснування на сторінках атласу Катеринославського намісництва та Новоросійської губернії взагалі створює хибну проекцію.

Хибним є твердження про те, що в зазначений час Катерининська провінція входила до Новоросійської губернії. У 1775 р. Г. Потьомкіним була направлена пропозиція в Сенат щодо передачі Катерининської провінції зі складу Новоросійської губернії до Азовської. Законодавче оформлення підпорядкування провінції було здійснено лише в 1777 р. [640, c. 50]. Враховуючи таку плутанину з адміністративним поділом, подальші узагальнення про кількість переселених 97.600 селян та окремо ще 24.000 ревізьких душ економічних селян викликають великі сумніви. Водночас подальше висвітлення демографічних змін традиційно для тогочасної історіографічної ситуації пов'язане в атласі з великою кількістю іноземних переселенців. Йдеться про переселення греків із Криму, грузинів з Кавказу, а також оселення німців, болгар, молдаван, ногайців. Але знайшлося місце й для долі населення запорозьких вольностей, яке було закріпачене старшинами, що отримали чини від Г. Потьомкіна. У такий спосіб на цій місцевості, на думку автора, з'явилося кріпацтво, що офіційно оформилося в 1796 р. Стисло також описується подорож Катерини II до Криму задля оцінки діяльності Г. Потьомкіна." [637, c.163].

Важливе місце в історіографії посідають праці Д. Яворницького, відомого передусім як знавця історії козацтва [443, c. 4-6]. Аналіз наукового доробку вченого представлений у дослідженнях, статтях та рецензіях О. Лазаревського [506, c. 36-38], М. Шубравської [701], П. Соханя [665], Г. Виноградова [501, c. 25-27], С. Абросимової [445, 439], К. Двірної [513] та інших. Досить критичні зауваження до праці першого та другого тому "Історії запорозьких козаків" Д. Яворницького висунув О. Лазаревський, який наголошував на тому, що дослідник не визначив істинної причини зруйнування Січі, а також використовував свідчення з пізнішого часу. Крім того, було зроблено закид щодо компілятивного характеру праці, та слабкій аналітиці [506, c. 36-38]. Такі критичні зауваження суттєво вплинули на вченого, який активізував у 1896 р. евристику в архівосховищах Москви, зокрема в Архіві міністерства закордонних справ, Архіві міністерства юстиції, Архіві головного штабу [585, c. 290-296]. У наслідку побачило світ доповнене видання "Історії запорозьких козаків" та видання в 1903 році "Источников для истории запорожских казаков" [434].

З наукового доробку Д. Яворницького для нашого дослідження інтерес становлять праці, присвячені діяльності високопосадовців на ниві залюднення краю, зокрема намісника Катеринославського намісництва в 1784-1788 р. І. Синельникова [705, с. 1-47] який змінив на цій посаді Т. Тутолміна. Огляд діяльності І. Синельникова публікувався та редагувався тричі, що було безпосередньо пов'язано із розширенням кола використаних джерел. Так, перший огляд базувався на матеріалах, наданих О. Васильєвим, другий був складений на основі щоденника О. Страхова, для третього огляду використовувалися особисті матеріали генерал-майора О. Синельникова, нащадка І. Синельникова [705, c. I-II]. У нарисі висвітлюється діяльність І. Синельникова у зв'язку з переміщенням греків із Криму до Азовського узбережжя [705, c. 10], появою в краї корсиканців, які були оселені в Палоградському повіті [705, c. 13-14], а також переселенню шведів з о. Даго біля міста Кизикермена [705, c. 15]. За успішні кроки в колонізації краю, яка була на нього покладена Г. Потьомкіним, І. Синельников і отримав чин полковника.

Треба зазначити, що в праці присутні хронологічні неточності. Так, першою якраз була заснована шведська колонія [486, c. 71-72], а потім туди вже були підселені корсиканці, яких згодом через велику кількість втеч, декількома хвилями було переміщено до Павлограда та Кременчука. Важливим є опис земельних наділів І. Синельникова. Власником великих земельних наділів став сам І. Синельников [434, c. 11-12], а також дружина [435, c. 12] та рідний брат [434, c. 8-9]. До загального переліку земельних дач, які отримували Синельникови, Д. Яворницький навів спеціальні геометричні плани із зазначенням кількості осіб чоловічої та жіночої статі, які проживали на цих землях. Крім цих відомостей, описується також діяльність І. Синельникова, пов'язана з боротьбою проти поширення епідеміологічних хвороб на території намісництва, процесом залучення козаків до пікінерних полків, утворенням межової експедиції, переселенням розкольників та інші аспекти діяльності намісника. У дослідженні вміщено велику кількість ордерів Г. Потьомкіна І. Синельникову, рапортів та листів І. Синельникова до В. Попова та інші документи. Крім того, були опубліковані і жалувальні грамоти на право І. Синельникова володіти землею [434, c. 191-195].

Важливе значення для дослідження демографічних процесів Олександрівського повіту мають також інші наукові праці Д. Яворницького, в яких побіжно змальовуються процеси колонізації краю та доля запорозької спадщини. Передусім, це його власні спостереження та записи спогадів старожилів під час експедицій південним краєм [702; 704], а також опис джерел, виявлених ним у мешканців краю. Яскравим наслідком таких археографічних експедицій є віднайдена дослідником карта Дніпра 1779 р. в с. Підпасне у М. Родзянки, яку вчений опублікував у 1905 р. [707]. У праці "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" [704] подається коротка довідка про перші роки існування Олександрівська. Але дослідником помилково зазначається, що Олександрівськ виник у 1771 р. [704]. Рецензію на дану роботу зробив І. Каманін [552, c. 36].

На початку XX ст. побачили світ праці В. Дена, в яких досліджується кількісний склад населення Російської імперії по відомостях 5-ої ревізії. Дослідник доволі критично ставиться до інформативних можливостей ревізьких записів, вказуючи на їхню відносну достовірність [514, c.V]. Серед ранніх ревізій В. Ден схильний вважати матеріали 5-ої ревізії повнішими, що дає можливість порівняти кількісні показники з даними загальноімперського перепису 1897 р. Основним джерелом для визначення змін територіально- адміністративного устрою для дослідника стає «Полное собрание законов Российской империи» (ПЗЗРІ). Відтак, усі зміни устрою подані хронологічно по кожній губернії з посиланням на ПЗЗРІ [514, c. VІ]. У дослідженні робиться короткий огляд перших п'яти ревізій, особливості їх проведення, законодавча база, формуляр 4-ої та 5-ої ревізій. Також виведена цифра, яка позначає кількість населення в 1797-1806 рр. з поділом на губернії за відомостями загальноімперських окладних книг [514, с. 229-233]. Окреме дослідження присвячене відставним солдатам. Було проаналізовано законодавчу базу, що стосується цієї категорії населення, як-от: час та причину відставки, місця проживання відставних, становище солдатських дружин та дітей [515].

Велике значення має науковий доробок Д. Багалія, який здійснив одну із перших спроб концептуалізації історії краю [564]. Перші роботи з історії Степової України публікуються в Київській старовині з середини 80-х років XIX ст. [449, с. 560-592; 451, с. 110-148]. Окремий нарис, присвячений колонізації Південної України був опублікований у 1889 р. [450]. У 1920 р. вийшов переклад українською з доповненнями, але в цілому загальна концепція не зазнала змін [564, c. 93-94]. Монографія "Заселення Полудневої України (Запоріжжя та Новоросійського краю) і перші початки її господарства і культурного розвитку" вперше була опублікована тільки в 2008 р. [564, с. 21-251].

Процес колонізації краю в дослідженнях Д. Багалія представлено за двома головними напрямками: перший у себе включає "російську" колонізацію, яка поділяється на державну та народну; другий напрямок - колонізацію за рахунок переселення європейців [450]. Запорозькі козаки в дослідженні виступають не тільки як військова потуга, але й виконують господарчу функцію, що робить їх першими колоністами краю [450, c. 28-29]. Д. Багалій намагається встановити чисельність населення запорозьких вольностей в останні роки існування Запорозької Січі. Для цього він зіставляє різні джерела, зокрема опис Текелія та підрахунки, які наводять у своїх дослідженнях А. Скальковський та С. Мищецький. У підсумку робиться слушний висновок, що навіть офіційні відомості не можуть стати джерелом для однозначної оцінки у зв'язку з неможливістю на той час підрахувати кількість населення на такій великій території [564, c. 462-463].