Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Попри це, влада постійно слідкувала за колишніми запорожцями. Її турбували скупчення люду на кордоні. Часто до цих громад за наказом надсилалися "надійні люди" для з'ясування планів останніх та по можливості для запрошення на поселення [279, арк. 188-189]. Після зруйнування Січі за ініціативою Г. Потьомкіна для захисту кордонів та утримання ворожих військ до підходу основних сил, з метою дати відсіч та утримати кордон, пропонувалося сформувати дев'ять гусарських та шість пікінерних полків. Причиною цих змін була велика некомплектність колишніх чотирьох гусарських та чотирьох пікінерних полків. Крім того, Г. Потьомкін мав бажання залучити до формування новоутворених полків колишніх запорожців "по склоности их какою нибудь службою" [419, с. 476]. Це повинно було звільнити від потреби перебування в Азовській губернії Дмитрівського козачого полку. А комплектувати Полтавський та Херсонський полки передбачалося з колишніх запорожців.

Окремі накази маємо з приводу переселення поміщицьких та державних селян. Влада прискіпливо ставилася до цього питання, адже це безпосередньо впливало на обсяг оподаткування населення. Згідно з ордерами при переселенні селян діяла процедура виключення селян з окладу, описана нижче.

Поміщикам, які забажали перевести селян з одного повіту в інший, необхідно було подавати письмову заяву штаб- та обер-офіцерам, зазначивши, яку кількість селян переводить поміщик і, відповідно, те, що за наступну половину року подушний податок буде сплачуватися на новому місці. Штаб- та обер-офіцери у свою чергу повинні були викреслити дану кількість населення з окладу й поставити до відома те місто, куди переводяться селяни, про включення їх на новому місці в оклад. Для того, щоб убезпечитися від махінацій по переселеному населенню, впроваджувалася обов'язкова зворотна документація. Так, повітовій канцелярії заборонялося виключати з власного окладу тих, про кого вона не отримувала інформацію з іншого відомства, в компетенцію якого вони поступали. Таким чином, поміщики були зацікавлені у введенні в оклад прибульців на новому місці перебування. Те саме впровадження діяло і для однодворців, і для казенних селян: без наявності документів про включення в оклад на новому місці вони повинні були оподатковуватися за місцем запису до ревізії [419, с. 365-366].

Важливим при дослідженні правового регулювання колонізаційних процесів та формування населення є аналіз правових процесів відтоку населення. Найголовнішими складовими цього процесу були втечі, переселення, а також виконання мешканцями рекрутської повинності. Ревізькі повідомлення, складені під час VI ревізії, яка проводилася в Олександрівському повіті з червня по грудень 1811 р., дають можливість простежити трансформаційні зміни в кількісному складі населення окремих населених пунктів як приватних, так і державних. Наявність у ревізіях графи щодо віку населення по V ревізії 1795 р. дозволяє не тільки реконструювати кількість населення на 1795 р., але й з'ясувати основні напрямки відтоку та приходу населення. Наприклад, дані ревізьких повідомлень дозволяють проаналізувати втечі селян від малопомісних поміщиків до більш заможних. Такі втечі були дуже поширені на теренах Олександрівського повіту кінця XVIII - початку XIX ст. і складали до 81% від загальної кількості населення поміщицьких володінь [471, с. 34-35]. Натомість у державних слободах подібний великий відсоток втеч не зафіксований. Наприклад, з 1795 по 1811 р. відтік населення з казенного села Преображенського Олександрівського повіту Катеринославської губернії склав 80 осіб, з яких 15 було віддано в рекрути, 1 отримав духовне звання, 60 було переведено до іншого населеного пункту і тільки 4 втекли [19, арк. 1-25]. Таким чином, відтік населення з казенного села Преображенського був передусім пов'язаний із переведенням населення в Бахмутку Бахмутського повіту в 1801 р., а не із втечами. Загальна ж кількість населення, яке покинуло Преображенське з різних обставин (80 осіб), майже наближується до кількості померлих цього ж села, де цей показник склав 87 осіб протягом 1795 - 1811 рр. Що стосується пошуку втікачів з Олександрівського повіту Азовської губернії, то цим питанням займалася в першу чергу Олександрівська воєводська канцелярія та Азовська губернська канцелярія. Так, при отриманні рапорту від Олександрівської воєводської канцелярії щодо втечі мешканців повіту Азовською губернською канцелярією продукувалися накази до інших воєводських канцелярій губернії про публікацію оголошень та з вимогами розіслати їх по усіх населених пунктах з додаванням реєстру втікачів [152, арк.1].

Напрямок відтоку населення, який чітко регламентувала держава, - це виконання рекрутської повинності. Особи, які підпадали під рекрутську повинність та ставали солдатами чи матросами, втрачали повний зв'язок з соціальною верствою, до якої вони належали [515, с.1-2]. Кількість рекрутських наборів та відсоток призваних на кожні 500 осіб був не постійний і залежав від потреб армії чи флоту. Наприклад, згідно з відомостями про рекрутський збір Катеринославської губернії за грудень 1795 р. з кожних 500 душ призначався 1 рекрут. Так, з Олександрівська було взято 4 рекрути, які вибиралися за принципом жеребкування [191, арк. 291-291зв]. З Маріупольського повіту на 1797 р. призивалися рекрути з розрахунку 3 особи на 500 осіб населення [191, арк. 1].

При рекрутуванні складалися списки населених пунктів повіту з зазначенням кількості осіб призивного віку в кожному населеному пункті, а також кількість осіб майбутніх рекрутів. Ці списки мають важливе значення для з'ясування кількості осіб, які були призвані до війська. Крім того в самих списках рекрутів подавалася також інформація про етнічний склад, що не фіксувалося в ревізіях, якщо це не впливало на обсяг оподаткування. Ще одна важлива інформаційна складова - це відображенння в рекрутських відомостях соціального походження рекрутів. Наприклад, у рекрутських відомостях поміщицьких населених пунктів Маріупольського повіту за 1797 рік зазначено 5346 осіб, з них селян: 2888 українців та 57 росіян; крім того, окремою графою зазначені поміщицькі піддані в кількості 2401 особа [187, арк. 3]. У цій відомості Маріупольського повіту не було відображено населений пункт Андрїївка капітана Клевцова, до якої було приписано 406 осіб. Пов'язано це з бажанням поміщика надавати рекрутів зі свого населеного пункту до Новомосковського повіту [187, арк. 3-3зв]. Тому від загальної кількості людей, зазначених у відомості - 4833 особи, що проживали у великопомісних поміщицьких населених пунктах Маріупольського повіту, в рекрути повинно було бути забрано 29 [187, арк. 4зв].

Крім відтоку населення внаслідок рекрутських наборів, формування окремих військ, таких як Катеринославське (Новодонське) чи Чорноморське, так само призвело до змін в соціальній стратифікації населення та до його руху. Утворення Катеринославського козацького війська призвело до того, що колишнє населення запорозьких вольностей, а також приходьки, які мешкали в містах по обох берегах Дніпра і по ревізії 1782 року були віднесені до міщанського стану, виявилися зарахованими до Катеринославського війська в 1790 р. нерідко без їхнього на те бажання [293, 57-57зв]. Формування Чорноморського війська та переселення його на Кубань спричинило відтік населення. Так, у першому переписі Кубанського війська в 1794 р. в пункті про населення, яке на той час перебувало в дорозі на Кубань, фіксуємо сім'ї, що переселялися з Новомосковського та Павлоградського повіту Катеринославського намісництва. Наприклад, з узбережжя річки Янчакрак покинув обжите місце Ісай Касай, 70 років, з дітьми та онуками разом, загалом 12 осіб [413, с.89-90]. Нерідко на Кубань виїжджали з цих міст не тільки родиною, але й разом з робітниками, які за віком навряд чи могли брати участь в попередніх військових кампаніях [413, с.87-90].

Що стосується переселенців з Криму та Європи на територію, яка досліджується, то цьому напрямку присвячено велику кількість досліджень [555; 619; 448; 507; 508 та ін.]. Така ситуація пов'язана з представницькою джерельною базою, яка відображає процеси переселення та облаштування на новому місці таких переселенців. Адже влада, починаючи від відправлення листів-запрошень переселенцям та друкування запитів на переселення в газетах, закінчуючи кількістю виданого харчу, пильно фіксувала сам процес. Першими масовими іноземними переселенцями в Олександрівському повіті стали греки. Згідно з грамотою про влаштування християн, які були виведені з Криму [419, с.824-825], переселенцям надавалася територіальна автономія і право мати свій суд та управу, які у свою чергу повинні підпорядковуватися губернській канцелярії. Самим же грецьким переселенцям для їхнього розвитку надавалися пільги. Так, на 10 років звільнялися від сплати податків, військових постоїв та служби в армії, а після завершення пільгових років повинні були платити з купецького капіталу: з рубля по одному відсотку; цехові та міщанство: з двора по 2 рубля; а поселяни, а саме селяни повіту, повинні були сплачувати не подушний податок, а з кількості земельного наділу, з розрахунку 5 копійок із десятини. Крім того, на перший рік переселенці забезпечувалися провіантом [193, арк. 12-13]. Варто відзначити, що переселенці мали відмінності в сільському та міському врядуванні. Крім власного суду, внутрішньої поліції та управи, вони мали право самим обирати начальників, які визначалися згідно зі штатом та жалуванням Азовської губернії [196, арк. 24зв]. У селах для захисту необхідно було призначити окремих урядників із росіян, які в судочинство поселян не мали права втручатися [196, арк. 25]. Разом із сільськими старшинами обиралися також ізборщики, соцькі та десяцькі [196, арк. 27]. Що стосується облаштування грецьких переселенців, то бідним надавалася позика в 20 рублів з розпискою на 10 років та будівельний ліс. [1912, арк. 257]. Земля для грецьких переселенців надавалися окремо від інших переселенців в Азовській губернії по р. Солона й інших річках та узбережжю Азовського моря для зручності рибальства. Для купецтва, майстрових та промисловиків з самого початку визначалися для оселення м. Маріуполь та м. Катеринослав. Переселенцям, крім того, наказувалося забирати з Криму те, "що тільки перевезено може бути" [193, арк. 12], наявні ж борги перед ханом повністю виплачувалися з державної імперської скарбниці. На місці переселенцям видавався посівний матеріал, худоба, реманент безоплатно з розрахунку відшкодування вартості матеріалу протягом 10 років. Таким чином повинні були й будуватися будинки для переселенців [193, арк. 12].

Крім вирішення питань щодо якнайшвидшого насичення земель Степової України прийшлим населенням, поставало питання власне утримання його на цих землях. Так, згідно з положенням по губерніях, контроль над втікачами покладався на нижній земський суд [419, с. 251-252]. При цьому встановлювалося, що винним є той, у кого втікачі ховалися або перебували на роботі. Проте закон про положення по губерніях 1775 р. не відразу був поширений на Південь України, зокрема й на Азовську губернію. Таку ситуацію дослідники пов'язують із декількома обставинами: по-перше, введення положення по губерніях могло спровокувати заворушення на кордоні; по-друге, управління на частині земель Новоросійської губернії, які відійшли до Азовської губернії, функціонувало через військові адміністрацї [604, с. 177-184]. З іншого боку, впровадження положення по губерніях вимагало наявності населення не менш, ніж 300-400 тис. [419, с. 231].

Крім нижнього земського суду, контроль над втікачами мав здійснювати також земський ісправник. За пунктом 244 ісправник повинен був виявляти в повіті групи розбійників та втікачів і попереджувати про них. Намісницьке правління та генерал-губернатори мали негайно приступити до затримання правопорушників. Для цього земський ісправник міг залучити мешканців поселень, при чому зазначалося, що якщо мешканці свідомо приховували втікачів та розбійників, земський ісправник мав накласти пеню на поселення через рішення Нижнього земського суду. Штраф отримували старости, вибрані та сотські поселень з розрахунку 1 рубль за кожну людину, яка приховувалася і не була затримана [419, с. 254].

У зв'язку з тим, що одним із головних джерел збагачення казни було оподаткування населення, Експедиція по державних доходах пильно стежила за динамікою чисельності населення, яке підпадало під подушний та оброчний податок. Але частими були випадки, коли кількість оподаткованого населення не збігалася з ревізькими повідомленнями. Як наслідок, маємо спроби експедиції з державних доходів впорядкувати ці відомості через збирання додаткових піврічних відомостей із зазначенням кількості душ та розміру зібраного податку. Для цього впроваджувалася окрема форма обліку [419, с. 142].

Намагаючись якнайшвидше закріпитися в краї, імперська влада активно залучала до розбудови міст та фортець Південної України колодників. Крім того, з частини колодників комплектували батальйони. Олександрівський повіт не був винятком. Так, ще 29 березня 1773 р. вийшов царський наказ, згідно з яким усіх колодників зі Смоленської, Бєлгородської та Слобідської губернії мали відсилати на нову лінію в Олександрівську фортецю [418, с. 867-868]. Установлювалося, що кількість колодників в Олександрівській фортеці не повинна перебільшувати одну тисячу людей. Для цього комендант фортеці повинен був надсилати відомості про реальну кількість колодників. До того ж сам процес переселення до місця заслання чітко регулювався. Колодників повинні були відправляти невеликими партіями по 30 осіб у супроводі військових команд, а там де військових команд не було, цей обов'язок повинні були виконувати повітові жителі. Цей наказ також дублюється окремим ордером Г. Потьомкіна, зокрема забороною направляти колодників до Коливановоскресенських заводів [367, с. 74] і відправлення їх «на гарнізонну службу» до Дніпровських батальйонів Дніпровської лінії фортець [367, с. 59]. 31 березня 1775 р. знову змінюється порядок відправлення колодників. Згідно з новим розпорядженням втрачав чинність наказ від 29 березня 1773 р., і колодників зі Смоленської, Бєлгородської та Слобідської губернії замість відправлення до Олександрівської фортеці мали спрямувати до Сибіру чи Оренбурга.

Треба зазначити, що на місцях нерідко вищі накази уточнювалися на розсуд місцевої канцелярії. Так, наприклад, сталося з ватагою гайдамаків Юхима Щербини та Миколи Манватенка, які грабували купців у 1775 - 1776 рр. по ріках Самара, Кальміус та в інших місцях. [248, арк. 205] Згідно з чинними наказами після отримання ударів батогом останні мали бути вислані на Дніпровську лінію. Але беручи до уваги той факт, що гайдамаки добре знали ці місця і вже мали досвід втечі з Білевської фортеці [248, арк. 198], було вирішено відправити засуджених до віддаленіших міст, а саме до Сибіру [248, арк. 198].

Ще одним напрямком заходів Петербурга, спрямованих на регулювання колонізаційних процесів, була протидія поширенню епідемій. І це було цілком логічним, адже всі спроби збільшити кількість населення в краї могли звезти нанівець саме епідемії. Постійне перебування військових команд на Півдні, а також постійні переходи населення безумовно, сприяли розповсюдженню епідемій, підтвердженням чого слугують записи в метричних книгах. Влада намагалася чітко фіксувати її наслідки. Відповідно маємо відомості по кількості померлих внаслідок епідемій по різних населених пунктах губернії. Цей різновид документів укладався через необхідність у першу чергу виключити з окладу мертві душі. Інколи такі підрахунки показували, що за попередньою ревізією дане населення навіть не було включено в оклад. Показовим випадком є інформація про ситуацію з однодворцями, що відображена в рапорті Азовської губернської канцелярії до Г. Потьомкіна від 3 липня 1777 р. [274, арк. 165]. Після епідемії в Азовській губернії в 1777 р. Г. Потьомкін своїм ордером, згідно з наказами першого департаменту сенату, вимагав скласти відомість про померлих. Однак у рапорті Азовської губернської канцелярії на цей ордер визначалося, що "по бывшему злодейскому возмущению убылих из оных же положеных в оклад однодворческих душ в азовской губернии не оказалось". До рапорту також був доданий список померлих від хвороб загальною кількістю 175 осіб.

Контролем епідеміологічної ситуації в межах повіту займався земський справник [419, с. 253], який при перших відомостях про поширення заразної хвороби повинен був для уточнення вирушити разом із лікарем, а також із приходським священиком та двома свідками до місця, де хвороба з'явилася. При визначенні лікарем хвороби як заразної та загрозливої, земський справник відділяв хворих місцевих мешканців від здорових з метою ізоляції останніх відповідно до вимог приписів 1771 року. Доступ до хворих залишався тільки у лікаря. Сам земський справник був зобов'язаний негайно повідомити про ситуацію в намісницьке правління. У навколишніх населених пунктах влаштовувалися карантинні зони. Так, наприклад, в 1798 р. секретним ордером Новоросійського цивільного губернатора Олександрівському нижньому земському наказувалося вжити запобіжних заходів для нерозповсюдження виявленої заразної хвороби, до того ж наказувалося дозволити проїзд через населені пункти виключно після "очищения ихь карантином". За пропозицією В. Черткова, висловленою генерал-поручику О. Прозоровському, у карантинах запроваджувалося правило щодо затримки купців на 6 днів (кур'єрів пропускали не затримуючи) [255, арк. 80-80зв]. Постійна загроза занесення «морової хвороби» з Криму продукувала нові накази не тільки чиновників, а й військових щодо перешкоди поширенню епідемії.

У межах міст питаннями перешкоджання поширенню заразних хвороб займався городничий. Інструкція щодо його дій при виявленні заразної хвороби в містах збігається з інструкціями, наданими земському справнику. Крім того, зазначалося, що городничий у жодному випадку не має права полишати місто при виявленні хвороби під страхом залишитися без займаної посади. Попри це, часто місцеве чиновництво, яке на місцях повинно було слідкувати за хворобою та карантином, при виявленні заразної хвороби саме поспішало покинути місце спалаху епідемії [264, арк. 7зв.].

Заради швидшого викорінення заразної хвороби і для уникнення епідемій проводилися розслідування, де вперше було зафіксовано хворобу та як саме вона поширювалася. Цими питаннями на місцях займався земський комісар. Саме завдяки звітам повітових комісарів та рапортів губернаторів з приводу поширення епідемій, існує можливість детальніше проаналізувати рух населення Степовою Україною. Так, у таємному рапорті Азовської губернської канцелярії до генерал-губернатора Г. Потьомкіна від 20 січня 1776 р. подається детальний опис щодо заражених хворобою і де саме вони могли захворіти і чи не могли передати хворобу далі [272, арк. 208-209].

Попри такий суворий контроль над хворобами, епідемії в степовому краї були не рідкістю. Найбільше страждали міста та фортеці, в яких розташовувалися війська. Згідно з даними метричної книги Свято-Покровської церкви Олександрівська під час епідемій смертність серед мешканців та військових команд, які перебували у фортеці, могла збільшуватися в 10 разів, у середньому з 50 смертей на рік до 500 (див додаток А "Зведені дані метричної книги Свято-Покровського собору за 1774-1788 роки").

4.2 Формування населення повітового центру

Формування населення міст Південної України та Олександрівська, зокрема, в останній чверті XVIII - на початку XIX ст., стало предметом уваги істориків ще в першій половині XIX ст. Розвідки, присвячені даній проблематиці, з'явилися в контексті висвітлення діяльності деяких високопосадовців південного регіону, зокрема Г. Потьомкіна [668, с. 212].

З виходом праць А. Скальковського змінюється підхід до висвітлення процесу формування населення повітових центрів. У своїх дослідженнях автор започаткував традицію дослідження населення Дніпровської лінії й Олександрівська від поселення відставних солдатів і робітників фортеці [664, с. 86] та їхніх суперечок із зимівчанами [664, с. 492, 524]. Роботи А. Скальковського зробили відчутний вплив на погляди Я. Новицького щодо процесу формування населення Олександрівська. А з листування між цими вченими стає відомо, що А. Скальковський всіляко допомагав Я. Новицькому в написанні історії міста Олександрівська [603, с.223-235]. Так, не маючи доступу до матеріалів канцелярії обер-коменданта Дніпровської лінії та матеріалів про суперечки між військовими командами й запорожцями, Я. Новицький просив А. Скальковського надіслати ці документи поштою. Останній погодився. У такий спосіб Я. Новицький отримував також інші документи, зокрема й опис кордонів та міст Азовської губернії, пізніше неодноразово публікований [405, 406]. Джерелами для написання історії Олександрівська слугували здебільшого матеріали міської ратуші, предводителя дворянства, Покровського собору та повітового казначейства [540, с.116], а також окремі матеріали архіву Коша, адже автор не мав доступу до архівів Москви та Санкт-Петербурга. Кропітка та сумлінна робота над історією Олександрівська, яка тривала понад 15 років, а також поєднання унікальних документальних джерел (частина яких втрачена) та усних свідчень старожилів отримали визнання як тогочасних дослідників [647, с.9], так і сучасних науковців [687, с.66].

Високо оцінюючи роботи Я. Новицького, пізніші дослідники соціально-економічної історії Степової України повторювали ті неточності, яких припустився науковець. Так, О. Дружиніна [524], В. Кабузан [545], В.Тимофеєнко [675] в своїх роботах уривчасто використовували тези Я. Новицького про місця виходу лопатників та колодників, кількість та етнічний склад населення міста. Цими дослідниками було актуалізовано значну кількість джерел, здебільшого статистичних, які відклалися у фондах центральних установ Російської імперії. Але, як буде показано далі, вибіркове використання масових джерел, дозволяє виявити демографічні трансформації лише виключно на рівні тенденцій і тільки в межах губернії. Дослідження були піддані критиці відразу після їхнього виходу [492, 496] та згодом [479, с. 38-39]. Однак висловлені зауваження не стали поштовхом до подальших студій. І навіть зараз ці висновки перебувають в історіографічному обігові й без будь яких застережень слугують основою для визначення кількості населення в окремо взятому повіті чи населеному пункті. Не бралися до уваги навіть сумніви самих цих авторів [545, c.44-45].

З початку 1990-х рр. пожвавився інтерес до регіональної історії, зокрема й до формування населення Олександрівська. У контексті розбудови Дніпровської лінії досліджувався вплив військових команд та відставних солдатів [465; 590] на формування населення міста, досліджувалося адміністративне управління міста [560], проблема заснування міста. Проте, незважаючи на зрослу зацікавленість, основою для суджень залишалися все-таки роботи Я. Новицького.

Традиційно дату виникнення міста історики та краєзнавці здебільшого пов'язують із заснуванням Олександрівської фортеці [553 с.44] Дніпровської лінії укріплень. Але інформативний потенціал актуалізованих у дисертації джерел дозволяє суттєво скоригувати дотеперішні історіографічні уявлення, адже дозволяє з'ясувати такі питання: 1) ступінь заселення території майбутньої фортеці, фортштадту та прилеглої території; 2) реакція автохтонних мешканців на будівництво фортеці, його подальша доля в контексті формування населення фортеці, форштадту та майбутнього міста; 3) контингент військових команд, лопатників, майстрових людей та інших груп населення, які направлялися на будівництво фортеці, стабільність /мінливість складу цього контингенту і, як наслідок, ступінь його вкорінення на цих теренах, тобто перетворення на постійних мешканців - власне на населення міста; 4) природний та механічний (за рахунок приходьків) приріст всіх соціальних груп населення від 1774 р. і пізніше.

На плані 1770 р. зведення першої Олександрівської фортеці фіксуються 10 зимівників [294]. На території семи з них були побудовані укріплення фортеці, а решта п'ять розміщувалися поруч вздовж р. Московка. Вагомим підтвердженням інформації картографічного джерела є документальні матеріали, які відклалися внаслідок сутичок зимівчан із військовими командами [576, с.105; 190, 65-66 зв.]. Будівництво Олександрівської фортеці Дніпровської лінії, яка спочатку розташовувалася на правому березі річки Мокра Московка, на землях Війська Запорізького Низового, викликало численні суперечки між Кошом та керівниками російських військових команд. Ці конфлікти (подеколи навіть збройні) супроводжувалися розоренням військовими командами зимівників, розміщених уздовж р. Московка та на прилеглій території [190, арк. 32]. Тематично такі джерела варто поділити на дві групи.

До першої належать документи про пересування російських військових команд [190, арк. 15, 31-31зв, 38, 41-41зв] теренами Вольностей Війська Запорозького Низового та про розташування будівельних команд на р. Московка (донесення Військової канцелярії Нового Коша керівникам військових команд, накази керівників команд та російської армії, листи-прохання («прошенія») січової та паланкової старшини до цариці та до керівників військових команд). Зокрема листи військового судді, посаду якого в той час обіймав М. Косап (Тимофєєв) [502 c. 123], до кошового Калнишевського свідчать, що таке розташування супроводжувалося зайняттям російськими офіцерами зимівників під квартири та розоренням зимівників [190, арк. 32, 99-100]. Донесення командиру 2-ї армії князю В. Долгорукому та в ордерах останнього до кошового П. Калнишевського, а також чолобитні до цариці, рапорти полкових старшин згадують зимівники, розташовані на р. Московка, де безпосередньо будувалася Олександрівська фортеця. Важливим підтвердженням даної інформації слугують картографічні матеріали, а саме план фортеці, на якій зазначені ці зимівники [294].

Маємо також три записи Я. Новицьким розповідей старожилів Олександрівська щодо утисків зимівчан у ті часи на території, що розглядається. Так, від нащадка першопоселенців Олександрівська І. Нагорного (Москаленка) Я. Новицький записав про долю зимівчан по р. Московка таке : «Досталося і запорожцям сидням (хазяїнам) від російських команд які йшли на Крим: усю худобу покрали та порізали на махан (м'ясо)», крім того також було зафіксовано й наступне прислів'я «Москалики-соколики поїли наші волики, а вернуться здорові, поїдять і корови».

Дуже важливо, що джерела запорозького походження містять інформацію, яка свідчить про те, що спеціалізація цих зимівників полягала в землеробстві та розведенні худоби. А отже, останні, на відміну від багатьох риболовецьких зимівників однозначно були стаціонарними поселеннями. Так, у донесенні канцелярії Коша командиру 2-ї армії князю В. Долгорукому йшлося про заподіяні кривди господарству зимівчан у зв'язку з будівництвом Олександрівської фортеці, а саме, що при р. Московка "багато Запорізького війська козаки зимівники мали, та користувалися усілякими угіддями, як своїм майном, забезпечували себе худобою", але з будівництвом фортеці "угіддя городницькі та лісні майже зовсім вирубкою спустошені" [190, арк. 99-100, 105-106зв]. Додатковим підтвердженням довготривалого перебування в цій місцевості зимівчан слугує «Подорож у Запорозьку Січ в 1750 році» архімандрита Леонтія (Лука Яценко - Зеленський), де автор згадує зимівник, розташований на р. Московка, та описує гостинність хазяїв зимівника та їх робітників [359 с.17-19].

Крім того, проаналізовані в дисертації відомості (див. додаток №З), які складалися на теренах Азовської губернії у форштадті Олександрівської фортеці після зруйнування Запорозької Січі, фіксують таку соціальну верству, як колишні запорожці [252, арк. 118]. У поєднанні з наведеними вище даними це дає всі підстави говорити про тяглість перебування запорозького населення на території фортеці та форштадту як до, так і після появи останніх.

Документи про конфлікти між зимівчанами та військовими командами містять також важливий пласт інформації про ставлення контингенту цих команд до довкілля та про - що найсуттєвіше - уявлення запорожців стосовно соціального складу останніх.

Інформаційний потенціал матеріалів діловодства Коша з керівниками російських команд, задіяних на будівництві фортеці, та листи-прохання січової старшини до цариці доповнюють свідчення про нищівне використання приходьками в районі зимівників лісу для будівництва фортеці, житла та обігріву [576, с.100-107]. Так, у перші ж роки були вирубані дуби по Московці. Звинувачення з приводу нераціонального використання лісу лунали з обох боків, а після зруйнування Січі цим питанням переймався вже комендант Олександрівської фортеці [82, арк. 21-22]. Для збереження запорозького лісу в 1772 р. Січовий Кіш відсилає до Олександрівської фортеці команду Пилипа Сніжка з метою уберегти від вирубування лісу гарнізоном фортеці [576, с.100-107].

Рапорти військового судді М. Косапа (Тимофєєв) до кошового Калнишевського і рапорти Кодацької [190, арк. 33-33зв] та Самарської [190, арк. 15, 17-17зв] полкової старшини свідчать про уявлення запорожців стосовно етнічного і соціального складу будівельних та військових команд. Так, у рапорті кодацького полковника С. Блакитного йде мова про проходження через Кодацьку паланку кріпосних з Росії "чорносошного народу, чоловіків та жінок до декількох тисяч", які прямували на будівництво Нової лінії (повинна була зайняти місце від "устья р. Московки до Таганова рога")[190, арк. 33-33зв]. Занепокоєння полкового старшини також викликало й проходження біля Нового Кодаку дерев'яних плотів, направлених на будівництво фортець. Від офіцерів, які їх супроводжували, кодацький полковник дізнається про наміри перевести усі батальйони зі старої укріпленої лінії до нової, про що й доповідає у своєму рапорті у Кіш. З іншого донесення, направленого до канцелярії Коша, дізнаємося про пересування майбутнього коменданта Олександрівської фортеці Фредерздорфа разом з солдатами, 700 осіб, та відставними у кількості до 1000 чоловік які прямували до р. Московка, де "восени город будувати почнуть"[190, арк. 37-37зв]. Дані уявлення запорожців, які ґрунтувалися на візуальній фіксації та почутих чутках, були використані Я. Новицьким для визначення соціального та етнічного складу всіх будівельних та військових команд, які прямували на будівництво Дніпровської укріпленої лінії та Олександрівська зокрема [600, с. 195, 209].

Друга група документів стосується спроб Коша зобов'язати коменданта Олександрівської фортеці не приймати на поселення козаків: листування полкової старшини з керівником будівництва Олександрівської фортеці Фредерздофом, та з керівником армії М. Долгоруковим, розпорядження Коша про створення команд для пошуку запорожців втікачів [603, с. 73; 190, арк. 97]. Як свідчать донесення Військової канцелярії Коша та резолюції М. Долгорукова, з початком будівництва фортеці до неї потягнулися запорожці з Кодацької та Самарської паланок через бажання уникнути обов'язків перед запорозькою старшиною [ 190, арк. 97] та для торгівлі [288, арк. 212-216]. Кіш наполегливо вимагав не приймати запорожців до фортеці [603, с. 73]. Так, в рапорті Г. Потьомкіна в Сенат щодо пояснень непорозумінь між запорожцями та будівниками фортеці наводиться теза з донесення коменданта Фредерздорфа, а саме що утисків запорожцям не чиниться, насильно ніхто не утримується, а що стосується перебування біля фортеці запорожців, комендант пояснює, що це купці запорожці, як торгують у Малоросії і їм тут перебувати зручніше [288, арк. 213-214]. Натомість ордером головнокомандувача 2-ї армії В. Долгорукова кошовому П. Калнишевському доводилося до відома, що коменданту Фредерздорфу наказувалося, згідно з реєстром козаків-утікачів, які перебувають біля Олександрівської фортеці, надіслати їх в Кодак та Самару тамошнім старшинам, самому ж коменданту Фредерздорфу наказувалося таких козаків більше не приймати. Крім того, Кіш створив команду для пошуку втікачів до фортеці [288, арк. 219].

Відразу після зруйнування Запорозької Січі, Петербург узяв курс на залучення запорожців до створюваних міст та слобід. Яких змін у зв'язку з цим зазнало населення Олександрівської фортеці та форштадту? На жаль, стан джерельної бази не дозволяє дати відповідь на це запитання. Утім, на початку 1780-х загальна ситуація змінюється: замість добровільного переселення зимівчан Петербург вдається до їх примусового згону, для чого створюються спеціальні військові команди. Якщо на рівні повіту процес згону та ліквідації зимівників добре простежується за джерелами, то у випадку конкретно з Олександрівськом маємо лише розповідь, записану Я. Новицьким від Вознесенського старожила Івана Булата про козака Сагайдака, який мешкав неподалік від Олександрівської фортеці в урочищі [601, с. 182-185]. Козак Сагайдак зі своїми товаришами займався рибальством, розводив худобу, мав пасіку. Але, у зв'язку з початком примусового переселення зимівчан до слобід та міст, до зимівника Сагайдака прибула військова команда. Довідавшись про це Сагайдачний, за переказами, закопав якийсь скарб. Потім відправив своїх близьких на байдаках подалі від урочища, а сам зачинився у зимівнику. Коли підійшла військова команда і заходилася все руйнувати й палити, Сагайдачний почав боронитися. Коли у старого скінчилися набої, військові підперли двері у зимівнику, обклали його хмизом і підпалили. А інші козаки пішли байдаками до старовинного запорозького урочища Кінської слободи у Великому Лузі, де і зупинилися. Опісля Сагайдака в урочищі мешкали інші козаки, такі як Матвій Шуть, Хоз, Скут [601, с. 293]. Вірогідність записаної Я. Новицьким розповіді підтверджується тим, що Матвій Шуть фіксується в 1811 р. в ревізьких сказках села Вознесенка, до складу якого увійшли землі урочища Сагайдачне [16, арк. 1].

Зустрічаючи в російських документах, укладених після 1775 р., знайомі козацькі прізвища, Я. Новицький констатував окремі факти, коли колишні запорожці фіксувалися вже міщанами та «поселянами». Аналіз метричних книг, відомостей, рапортів В. Черткова, листа З. Чепіги до Г. Потьомкіна [293, арк. 57-57зв.] дозволяє однозначно стверджувати, що записування колишніх запорожців «малоросіянами», «поселянами» було загальною стабільною практикою російського діловодства. Лише в окремих випадках козаків іменували «колишніми запорожцями» без позначення особистих даних [252, арк. 118-119].

Документи, які стосуються Олександрівська, цілком вписуються у зауважену тенденцію. У Метричних книгах Свято-Покровської церкви Олександрівська та фортечної церкви Святого Олександра Невського «колишні запорожці» не фіксуються, натомість колишні козаки записані цеховими та міщанами [31, арк. 32] Так, у метричній книзі Свято-Покровської церкви в 1780 році колишній запорожець П. Самсика фіксується як міщанин Олександрівського форштадту [27, арк. 32], колишній же запорожець І. Таран та його син Г. Таран занесені до стану цехових [31, арк. 90зв.]. Натомість у відомості 1779 р. про кількість населення Азовської губернії у форштадті зустрічаємо запис «колишні запорожці» та «малоросіяни». Відтак для з'ясування соціального складу населення міста варто конче брати до уваги обидва різновиди та особливості прописування у них колишніх запорожців. Інакше останні «розчиняються», що спотворюватиме загальні висновки про історію формування населення Олександрівська.

Метрична книга Свято-Покровської церкви містить інформацію, яка дозволяє зробити висновок про те, що колишні запорожці мешкали не тільки в посаді, але й на території вигону цього посаду, де заснували хутір Бута. У межовій книзі Олександрівського посаду 1799 р. фіксуються хутори та поселення («сєлєнія»), які мали власні сінокоси та ріллю, але фактично належали мешканцям Олександрівська. Того ж року було укладено межові плани Олександрівська та села Вознесенка, яке стало збірною назвою для цих хуторів. План зафіксував офіційне відмежування їх від земель Олександрівського посаду. Крім того, у межових книгах Олександрівського посаду 1799 р. значаться хутори вздовж р. Московка на тому ж місці, де вони фіксувалися на згаданому вище плані Олександрівської фортеці 1770 р. Розташування поруч карантину стало джерелом збірної назви Карантинівка.

Зрештою, Я. Новицький на підставі розповідей старожилів зазначає походження назв приолександрівських балок (ці назви збереглися до сьогодні) від прізвищ власників зимівників, як-от: Капустян (балка Капустянка), Сагайдак (урочище Сагайдачне), Гасан (балка Гасанівка), Сукур (балка Сукурова) та інші.

З рапортів Чепіги випливає, що на початку 1790-х рр. частину колишніх запорозьких нащадків, а також міщан взагалі, було зараховано до новодонських (катеринославських) козаків, здебільшого, без їх відома [293, арк. 57-57зв], а також до чорноморських козаків. А в метричну книгу Свято-Покровської церкви потрапив й чорноморський отаман Є. Гоцкальов [27, арк. 21], який до цього, з 1785 по 1788 рік, будучи олександрівським міщанином, обіймав посаду ратмана [600, с. 252].

З 1797 року в документах, пов'язаних з Олександрівськом, не фіксуємо Катеринославських та Чорноморських козаків. Натомість прізвища та імена цих козаків значаться у Свято-Покровській метричній книзі серед поселян та міщан. Крім того, як випливає з рапортів В.Черткова до Г. Потьомкіна, з 11 червня 1777 р., при Олександрівській фортеці базувалися запорозькі човни виготовлені на Самарі для перевозу вантажів до Кінбурна, а також їхні команди [277, арк. 574].

Наведений аналіз інформативних можливостей документів свідчить про фрагментарність інформації джерел кожного з видів. Лише комплексне використання джерел дає можливість наблизитися до адекватного розуміння особливостей формування складу мешканців Олександрівська. Видобута інформація змогу констатувати, що колишні запорожці активно включились до формування населення форштадту, посаду та прилеглих територій. Хоча деякі із запорожців не були готові відмовитися від свого традиційного способу життя.

Джерельна база дозволяє з'ясувати і роль незапорозьких груп у формуванні населення міста. Та ж метрична книга Свято-Покровської церкви фіксує під час зведення другої Олександрівської фортеці (1771 р.) так званих «військових підданих» та відставних солдатів. Поруч також виникає форштадт, населення якого сформували постійні мешканці. Крім того, згідно з цією ж книгою, представники обох цих категорій фіксуються й у самій фортеці та в посаді.

Уже було встановлено точне місце розташування поселень відставних солдатів на території міста Олександрівська [393, с. 44]. Це була територія поблизу річки Суха Московка та балки Климова груша. Пізніше це поселення отримало назву Солдатської слобідки. Але можливо також доволі точно визначити кількісний склад відставних солдат.

Формуляр та специфіка кодування інформації в метричних книгах зумовили той факт, що на її сторінки могли потрапити лише ті з відставних солдатів, які або померли, або одружилися, або стали батьками новонароджених дітей. Натомість у відомостях та рапортах В.Черткова до Г. Потьомкіна [281, арк. 201-201зв] щодо заснування поселень відставних солдат фіксується чисельність військових та кількість виділеної їм землі. Основою цих поселень повинні були стати відставні з Дніпровської лінії й Олександрівська зокрема. Але як у фортеці, так і в поселенні біля нього, а також в Олександрівському посаді фіксуються відставні військові. Специфіка розселення їх, згідно з метричними книгами, залежить від військового чину. Так, у поселенні біля фортеці фіксуються здебільшого рядові відставні солдати та нижчі військові чини, в посаді ж перебували в невеликій кількості, здебільшого, відставні унтер-офіцерські чини, як-от вахмістри чи сержанти [31, арк. 109]. Крім того, наявні сповідні розписи військових Олександрівської фортеці 1783 [159], Олександрівської артилерійської команди 1789 р.-1793 р. [189], Олександрівського прикордонного батальйону 1789 р.-1793р. [189]., а також сповідальні розписи приходу Олександро-Невської церкви за 1797-1798 рр, [176], дозволяють прослідкувати кількість наявних військових в Олександрівській фортеці, а головне їхні вихідні дані, як-от прізвище та вік, сімейний стан, чин. Використовуючи метричні книги та сповідні розписи Свято-Покровської та Олександро-Невської церкви з долученням матеріалів ревізій м. Олександрівськ [26], маємо можливість простежити, хто з відставних військових залишився у фортеці, посаді та включився у формування населення повітового центру.

Відтак, вираховування кількісного складу відставних не може дати абсолютного результату, але буде доволі точним. До всього надзвичайно важливим для з'ясування ролі відставних у формуванні населення міста є той факт, що ті з них, які не виринули у метричних книгах та не дали нащадків, фактично не вплинули на подальшу еволюцію структури населення. У кінцевому рахунку кількість відставних можна визначити шляхом ретельного зіставлення розглянутих джерел з урахуванням проговореної специфіки кодування інформації.

До 1798 р. відставників фіксує лише метрична книга Свято-Покровського собору, до якої заносили відомості з фортеці, посаду, форштадту та навколишніх поселень. З 1798 р. відставники починають фіксуватися й у метричній книзі новозбудованої у фортеці церкви Олександра Невського. 16 червня 1798 року наказом державної військової колегії коменданту Олександрівської фортеці Вирубову регламентувалося функціонування цієї церкви. Між іншим зазначалося, що військові гарнізону, хворі з лазарету та відставники похилого віку потребують гарнізонного священника. Установлювався оклад згідно зі штатом Дніпровської лінії 1770 р. з платнею 100 рублів священику, а також 2 церковникам з платнею по 20 рублів на рік [165]. Пізніше, в 1800 р., гарнізонні полки Олександрівської фортеці були розформовані, офіцерський склад перевели до фортеці Святого Дмитрія Ростовського [578, с.26]^.

Говорячи про походження військовослужбовців, які перебували на Дніпровській лінії укріплень, треба розуміти, що серед них були представники найрізноманітніших регіонів Російської імперії, відтак, відрізнялися вони не тільки національністю, але й вірою. Перебуваючи далеко від дому в православному середовищі, мусульмани нерідко приймали православ'я, зокрема й через шлюб з православною. Так, у 1783 році в Олександрівському повіті на Дніпровській лінії укріплень у Кирилівській фортеці при інженерній команді, виконуючи фортифікаційні роботи п'ятого Дніпровського батальйону четвертої роти, фортифікаційній солдат нововихрещений з «магометанського закону» Ємельянов Єфимій Васильович взяв шлюб з дочкою тесляра цієї ж інженерної команди Василиною [163, арк. 1-5].

Доволі проблематичною є ідентифікація ще однієї категорії населення фортеці - лопатників. У сучасній історичній та краєзнавчій літературі панує твердження, що лопатники, як і колодники, з'явилися сюди з центральних губерній Російської імперії [393, с. 44]. Ця теза вперше була висунута Я. Новицьким [600, с. 263] і надалі стала аксіомою. У свою чергу Я. Новицький взяв дані відомості з документів архіву Коша, наданих йому А. Скальковським. Здебільшого це була переписка старшини (зокрема полковника самарської паланки Норова, кадацького полковника Степана Блакитного) з Кошем та представниками російської влади.

Актуалізовані в дисертації розрахункові документи з лінійних магазинів на отримання харчів для лопатників, які надавалися на утримання та повернення додому, дають можливість установити, звідки прибули лопатники:

Ростовська й Таганрозька фортеці (1770) [281, арк. 67]

Бєлгородська губернія (1771 рік) [281, арк. 67]

Переяславська провінція (1772 рік) [281, арк. 68 зв.]

Ярославська провінція (1772) [281, арк. 69зв.]

Старосамарський ретраншемент (1772) [281, арк. 70 зв.]

Московська губернія - 79 осіб на зворотний шлях додому (1773) [281, арк. 71]

Окремо зазначено про переведення «роботних людей» з Переяслава-Залеського [281, арк. 69зв.].

При цьому метричні книги Свято-Покровського собору Олександрівська доводять, що значна кількість лопатників мала типові українські прізвища та імена, на відміну від військових інженерних команд та батальйонів (Додаток 6).

З 1774 р. в метричних книгах лопатники вже не фігурують, так само як і в інших розпорядчих документах. Імовірно, з початком епідемії в Олександрівську, лопатників було відправлено на місця їхнього постійного проживання. Підтвердженням цього факту є розрахункові документи магазинів щодо видачі лопатникам харчів на зворотний шлях додому [281, арк. 67-70]. Загальна кількість лопатників, які поверталися до своїх домівок, була чималою, адже згідно із записами, кількість відправлених за один місяць була до 675 осіб.

З 1774 р. місце лопатників та служивих людей займають колодники [281, арк. 71]. Списки відправлених до Олександрівської фортеці колодників доволі інформативні. У них вказується коли і скільки було відправлено колодників, за що саме ті були покарані, звідки прийшли та їхнє етнічне походження [289, арк. 95-127].

Так, 30 листопада 1773 р., згідно з наказом Сенату, повинно було розпочатися відправлення колодників зі Смоленської, Бєлгородської та Слобідської губерній до Нової Дніпровської лінії. Ґрунтуючись на цих відомостях та на рапортах до Коша щодо пересування великої кількості майстрових на будівництво фортець, Я. Новицький писав про використання каменярів та колодників з центральних губерній Російської імперії. Подальші наукові розвідки, присвячені ранній історії міста Олександрівська, тільки дублювали ці положення. Так склалася певна історіографічна традиція щодо використання колодників у великій кількості з центральних регіонів Російської імперії. Тільки в кінці XX ст., завдяки залученню нових джерел з архівосховищ Москви та Санкт-Петербурга, та, істориками була виявлена ціла низка фактів з ранньої історії міста, які змусили серйозно переглянути усталені стереотипи [587, с. 112-113].

Згідно з наказом Сенату 1773 р. розпочалося відправлення колодників із центральних губерній Російської імперії до Дніпровської лінії [366, с. 74]. Натомість у численних рапортах Азовської губернської канцелярії та В. Черткова до Г. Потьомкіна ми фіксуємо відправлення колодників з Єлисаветграда до Олександрівської фортеці [249, с. 508]. Треба також зазначити, що ордером Г. Потьомкіна було заборонено відправляти колодників до Коливановоскресенських заводів, натомість колодники повинні були відправлятися до Дніпровської лінії фортець [366, с. 74].

Списки, які складалися в Єлисаветградській провінційній канцелярії, відомості про кількість колодників в Олександрівській фортеці, рапорти В. Черткова Г. Потьомкіну про виключення зі складу колодників і приєднання до міщан, а також з приводу долі дітей колодників, метричні книги Свято-Покровської церкви дають можливість встановити чисельний, етнічний, соціальний та гендерний склад колодників, відправлених на каторжні роботи до Олександрівської фортеці. Так, за списком Єлисаветградської провінційної канцелярії від 4 лютого 1775 р. в Олександрівську фортецю було направлено 47 колодників. З них зазначено 6 колишніх солдат (походження не вказується), решта - 41 особа - «малоросійської національності», тобто українського походження. Більша частина засуджена за вбивство або за крадіжки. Чимало засуджених отримували однакове покарання незалежно від складу злочину. Так, Никифор Козир, звинувачений за грабіж, та Іван Ткач, звинувачений за крадіжку та вбивство чотирьох людей, отримали однакове покарання, а саме биття батогом, вирізання ніздрів, ставлення тавра і відправлення на примусові роботи до Олександрівської фортеці. Велика кількість колодників була з гайдамаків, затриманих жовтими та чорними гусарськими полками за незаконний перетин кордону та розбій.

Стосовно гендерного складу колодників треба зазначити, що жіночої статі всього 5-7% від загальної кількості засуджених на поселення. Найпоширеніші злочини серед жінок: дітозгубництво, кровозмішування та розбій. Типовий випадок засудження за дітозгубництво Катерини Шуменко зі слободи Ковалівки, яка втопила свою дитину та була примусово видана заміж за солдата (імовірно причетного до інциденту) й відправлена на каторжні роботи в Олександрівськ.

У 1799 р. кількість колодників в Олександрівській фортеці сягала 156 осіб: серед них чоловічої статі - 144, жіночої статі - 12 [249, арк. 122], і це не враховуючи військових. Так, тільки українських козаків з Гетьманщини, які перебували у фортеці для охорони колодників, а також при карантині дніпровської пристані, нараховувалося 258 [257, арк. 183].

Показовим є рапорт від 17 березня 1777 р. В. Черткова Г. Потьомкіну про укомплектування гарнізонів Дніпровської укріпленої лінії. Так, в Олександрівському гарнізоні нараховувалася нестача в 217 осіб. Пропонуючи вихід з цієї ситуації, В. Чертков виступає з пропозицією використовувати працю колодників Азовської губернії на будівництві Дніпровської лінії укріплень та замінювати тілесні покарання каторжними роботами. Так, за повторну крадіжку замість покарання батогом пропонується відправляти на примусові роботи строком на 2 роки, а хто заслуговує покарання плітями - на три роки, замість биття батогами чи палками - від 1 місяця до півроку. До того ж, В. Чертков наголошує, якщо Г. Потьомкін дасть згоду, то від цього буде велика користь, адже примусові роботи будуть наводити страх більший, ніж покарання, які призначаються згідно із законом [249, арк. 26-26зв].

На каторжному засланні колодники мали право вступати в шлюб, що підтверджується записами з метричної книги Свято-Покровського собору. Аналіз термінів реєстрації шлюбів дає можливість припускати, що процес їх укладання на початкових етапах контролювався владою, адже після періоду відсутності реєстрації шлюбів за один день реєстрували свій шлюб відразу декілька пар.

Колодники не були закритою та повністю ізольованою верствою населення, адже нерідко брали в шлюб не засуджених жінок [27]. Цікаві є випадки щодо переходу з колодників в поселяни. Так, зустрічаємо в списках Андрія Коваля, засудженого за грабіж і відправленого на поселення до фортеці. Своєї провини він не визнавав і, як наслідок, йому пропонували покаятися і стати просто поселянином фортеці, але виїжджати він з неї вже не мав права. Інший приклад - Опанас Фурсенко, який був доставлений за рапортом капітана Чернявського 19 вересня 1777 р. і звинувачений у побитті українця Дениса, який від цього побиття помер. Оскільки ж Опанас Фурсенко був визнаний непричетним безпосередньо до смерті жертви, то від покарання батогом його звільнили, але щоб наперед більше таких сварок не вчиняв, відправили з усіма іншими до Олександрівської фортеці до земського комісара, артилерії капітана Булгакова на поселення [249, арк. 503зв].