Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Частина джерел про будівництво та функціонування Кічкаської верфі була видана в журналі "Червоний архів" [411]. Під підписом П. М. опубліковані матеріали, які зберігаються в РДАВМФ. Передусім, це наказ Катерини II П. Зубову про облаштування Кічкаської верфі, в якому міститься інформація про штат майбутньої верфі з позначенням кількості майстрових, теслярів, обслуги магазину, а також канцелярії верфі. Також видруковані рапорт П. Зубова Катерині II про вибір місця для побудови верфі, накази П. Зубова головному командиру Катеринославської Дніпровської Кічкаської верфі контр-адміралу Войновичу, в якому порушується питання будівництва госпіталю, визначення охорони для верфі, будівництва чинбарні на лівому березі Дніпра, залучення місцевого населення для поставки провіанту тощо. Опубліковані матеріали, а особливо штат робітників верфі, мають велике значення, адже під час будівництва населення нерідко навідувалося до Олександрівська, а сама верф була включена до приходу військової церкви Олександра-Невського, збудованої в Олександрівській фортеці. Після недовгого часу існування верфі чимала кількість робітників залишилася на постійне місце проживання в Олександрівську.

Активний розвиток археографічних студій, пов'язаних із виданням джерел, що стосуються змін кількісного, етнічного та соціального стану населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., припадає на кінець 80-90-х рр. ХХ ст. і пов'язаний із діяльністю наукових осередків у Дніпропетровську, Донецьку та Запоріжжі. Публікації джерел, в яких висвітлювалася тематика, що досліджується, приділяли увагу В. Пірко, А. Бойко, А. Гедьо, І. Лиман, В. Мільчев, Ю. Головко, І. Савченко, Н. Сурева, А. Макідонов, А. Олененко, О. Панкєєв та інші.

Велике значення мають серійні видання на сторінках «Джерела з історії Південної України XVIII-XX ст. Його окремі томи присвячені територіально-адміністративному устрою [376], питанням інтеграції регіону до тіла Російської імперії [377], православній церкві на Півдні України в останній чверті XVIII ст. [379], публікації наративних джерел, в яких знайшлося місце висвітленню колонізаційних процесів [378; 380; 381; 384], формуванню митної мережі [382]. Велике значення має публікація описів Степової України останньої чверті XVIII - початку XIX ст. в 10 томі "Джерел...", куди увійшли Атлас Катеринославського намісництва 1787 р., опис Катеринославського намісництва 1820-х років [385], натомість атласи 1793, 1795 та 1799 років передбачалося опублікувати в наступних томах "Джерел...", але наразі цього не зроблено. Відтак, 9 з 10 томів "Джерел..." висвітлюють під тим чи іншим кутом процес змін, які відбувалися в Олександрівському повіті останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Частина джерел була оприлюднена на сторінках "Старожитностей Південної України" [356], окремих видань [469; 398] та записок науково-дослідницької лабораторії історії Південної України ЗДУ (ЗНУ). З'явилися й покажчики архівних справ та подокументальні описи окремих фондів, в яких містяться джерела з теми, що досліджується. Так, А. Бойко опублікував покажчик архівних фондів Москви та Санкт-Петербурга, в яких зберігаються джерела з історії Південної України останньої чверті XVIII століття [467]. Опис картографічних джерел, що зберігаються в архівосховищах України та Російської Федерації, був опублікований А. Пивоваром [618]. Подокументальний опис справ Азовської губернської канцелярії, які зберігаються в справах 558 та 797 фонду "Внутрішнє правління" РДАДА, був здійснений А. Олененко [608].

2.4 Класифікація джерел з історії населення Олександрівського повіту

Класифікація джерел з історії населення Олександрівського повіту, покликана створити надійне підгрунтя для опрацювання методики джерелознавчого дослідження з метою розширення інформаційних можливостей джерел різних видів та різновидів, дозволяє підступитися до з'ясування ступеня репрезентативності актуалізованої джерельної бази. За основу кваліфікації взято апробовані підходи, запропоновані М. Ковальським, які передбачають на макрорівні виділення первісної джерельної бази потенційної та виявленої, а також критерії оцінки за репрезентативністю, автентичністю та достовірністю [497, c. 106].

На сьогодні в теоретичному сенсі не розроблено проблеми класифікації масових джерел. М. Рум'янцева таку ситуацію пояснює недавнім уведенням до наукового понятійного апарату самого терміна "масові джерела" (наприкінці 1970-х рр.). Як наслідок, масові джерела часто ототожнюють з джерелами, які є типовими та збереглися у великій кількості [538, c.335]. Відтак, один вид джерел у різний хронологічний проміжок часу може бути залучений як до масових, так і до унікальних джерел. Наразі існують два панівних підходи для визначення масових джерел. Перший підхід, представлений розробками І. Ковальченка, М. Варшавчика, М. Ковальського, в основі критерію зарахування джерел до масових має соціальні процеси, які висвітлюють такі джерела. На думку І. Ковальченка, з того факту, що всі явища суспільного життя можливо поділити на масові та індивідуальні, випливає, що до масових належать джерела, які характеризують окремі суспільні системи з відповідними структурами. Виходячи з цього твердження, І. Ковальченко зазначає, що до масових джерел відносяться різні типи та види джерел, як-от: статистичні, результати переписів та оглядів, матеріали діловодства й особистого обліку та інші джерела [580, c.6].

Інший підхід до визначення масових джерел був сформований Б. Литваком та підтриманий пізніше О. Медушевською і М. Рум'янцевою. В основу цього підходу покладено природу утворення самого джерела. Відтак, Б. Литваком були сформовані три критерії: 1) ординарність обставин походження; 2) однорідність, аналогічність та повторюваність змісту; 3) однотипність форми, наявність законодавчого закріплення формуляра [572, c. 7].

Для визначення первісної джерельної бази теми дослідження було проведено аналіз фондоутворення джерел з теми дослідження. Проведена архівна евристика в архівосховищах архівів та рукописних відділів бібліотек і музеїв України та Російської Федерації дає нам право стверджувати, про що вже йшлося в параграфі № 1, про великі втрати архівних фондів, в яких повинні були відкластися джерела, що висвітлюють кількісні, соціальні та етнічні зміни Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Актуалізована джерельна база включає такі роди джерел, як документальні, зображальні та наративні. Документальна складова є серцевиною джерельної бази й містить такі групи джерел: законодавчі, розпорядчі, виконавчі, довідкові, засвідчувальні, описово-статистичні, справочинні, судово-слідчі. Видовий склад документальної частини джерельної бази відображає функціональну особливість джерел.

За функціональним призначенням джерела поділяються на такі групи: по-перше, доповідні, які надсилалися нижчими органами влади до вищих (рапорти, донесення, чолобитні); по-друге, довідково-інформаційні, куди відносяться екстракти, листи між приватними особами; по-третє, засвідчувальні, які представлені формулярними списками, білетами на право користування землею та паспортами; по-четверте, обліково-статистичні, до яких належать відомості, ревізії, звіти губернаторів, реєстри, іменні списки, табелі; по-п'яте, розпорядчі, які представлені наказами імператорської особи, наказами центральних та місцевих органів влади, особисті ордери, інструкції та пропозиції високопосадовців у краї як військові, так і громадянські.

Ключове місце у структурі джерельної бази дослідження проблеми народонаселення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст. посідають масові описово-статистичні джерела, які представлені такими різновидами: 1) матеріали ревізій; 2) окладні книги; 3) метричні книги; 4) описи намісництв та губерній; 5) експлікації до атласів намісництв; 6) спеціальні відомості про склад населення губерній; 7) зведені відомості про народжених, одружених, померлих; 8) поцерковні відомості та сповідні списки; 9) табелі військових команд, школярів, що перебували на Дніпровській лінії укріплень. За функціональним призначенням масові статистичні джерела відносяться до документації: а) облікової; б) констативної; в) узагальнювальної.

Важливе місце серед розпорядчої документації посідають ордери високопосадовців краю. Ордер, згідно із Сенатським наказом 1767 р., слугував засобом відносин між губернатором і губернською воєводською канцелярією та іншими структурами чи особами. На ордери губернатора особи чи установи повинні були відповідати рапортами [418, c.29]. Ордери Г. Потьомкіна, П. Зубова, В. Черткова та інших високопосадовців впроваджували накази, обов'язкові для виконання нижчими посадовими особами чи адміністраціями. Часто продукування ордерів було викликане надходженням наказів із центру. Інша причина виникнення ордерів була пов'язана з появою запитів, рапортів, листів та інших документів, які надходили до адресата, у відповідь яких і продукувався ордер. Наприклад, при проханні обер-аудитора Іллі Дебольцева виділити землю для заселення в Азовській губернії, яке адресувалося Г. Потьомкіну, останнім на ім'я азовського губернатора В. Черткова був надісланий відповідний ордер, в якому наказувалося виділити земельний наділ в обсязі дванадцяти тисяч десятин, та видати план і межову книгу на виділену дачу прохачу. Відтак, ордери високопосадовців на Півдні України являють собою акти місцевого управління [539, с. 68-72], які регламентували різні аспекти розвитку Південного краю. У них відображалися також кількісні, соціальні та етнічні зміни Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Накази продукувалися різними установами та посадовими особами. Найвищим щаблем є акти імператорів, такі як маніфести, іменні накази; затвердження центральних установ, зокрема Сенату, військової колегії, яку протягом семи років очолював Г. Потьомкін. На місцевому рівні накази продукувалися органами місцевої влади, такими як генерал-губернатором та губернатором, губернською канцелярією та правлінням, місцевими установами тощо.

До розпорядчої документації належать інструкції, які надавалися центром посадовим особам, коли ті починали виконувати обов'язки на новоутвореній посаді, яка мала стратегічне значення. Особливо важливими є інструкції командирам повітів, утворених з колишніх паланок після зруйнування Січі. Такі інструкції надавалися губернаторами В. Чертковим та В. Муромцевим. Інструкції викладені у вигляді пунктів та були ідентичні за змістом. Так, інструкція, надана підполковнику Норовому [287, арк, 173-178зв] з настановами про керівництво новоприєднаними територіями, лягла в основу наступних інструкцій Горлинському, Корчагіну та іншим [205, арк. 62-70, 47-53, 73-77]. Такі інструкції надсилалися з ордерами губернаторів, чітко регламентували діяльність командирів повітів щодо колишнього населення Запорозьких вольностей. Інструкції вимагали стримувати усі спроби колишньої запорозької старшини чинити супротив, а також не проводити різких змін, контролювати людей, які не мають постійного місця проживання, наділити землею колишніх приходьків-поселян, а нових не приймати, призначати контролерів за конфіскованим майном запорожців тощо.

До розпорядчої документації також відноситься й такий специфічний вид джерела, як пропозиції. Пропозиції насправді мали декілька видів, що було пов'язано з положенням адресату та адресанта. При надсиланні пропозиції вниз по управлінській вертикалі вони виконували функцію розпорядчої документації; при адресуванні пропозиції знизу вгору мали рекомендаційний характер. Дану різницю чудово видно на прикладі пропозицій Г. Потьомкіна. Так, наприклад, 24 грудня 1786 р. Г. Потьомкіним була направлена пропозиція до Катеринославського намісницького правління щодо впорядкування земельних відносин та повернення до державних земель тих наділів, які вчасно не були заселені поміщиками. Дана пропозиція мала розпорядчий характер [364, c. 314-315]. Підтвердженням цієї тези слугують численні рапорти губернських канцелярій та посадових осіб про отримання та виконання цих пропозицій. Так, наприклад, на пропозицію Г. Потьомкіна про переселення економічних та поміщицьких селян до Азовської і Новоросійської губернії та складання відомостей по повітах, де останні можуть бути розселені. Азовська губернська канцелярія надсилає рапорт про те, що отримала документ, а наказ про складання відомостей виконала [256, арк, 571-571зв]. Крім того, треба зазначити, що пропозиції нерідко мали вигляд рекомендацій щодо особливостей виконання окремих наказів Сенату та інших центральних органів. Адресування пропозицій до вищого керівництва для дотримання етикету дипломатичних зносин подавалися у вигляді рапортів, наприкінці яких зазначалося прохання отримати дозвіл на виконання наведених пропозицій.

Найпоширенішим видом виконавчої документації є рапорти. Рапорти, згідно з положенням, надсилалися по вертикалі знизу вгору як відповідь на розпорядження (ордери [263, арк. 134-135], накази [263, арк. 140], пропозиції [256, арк. 757] тощо). Відтак, рапорт є універсальною відповіддю різних нижчих адміністрацій чи осіб до вищих. Рапортом також діловодно супроводжувалися відомості, інструкції, формулярні списки, чолобитні, донесення тощо. Крім зазначених випадків, поява рапорту могла бути пов'язана з виникненням на місцях проблемної ситуації, вирішення якої вимагало втручання центральних органів. Велика кількість рапортів, що з'являлася, була пов'язана з необхідністю негайно розв'язати актуальні питання. Часта відсутність у краї катеринославських генерал-губернаторів Г. Потьомкіна, а потім і П. Зубова, та їхнє бажання мати уявлення про стан речей у ввіреному їм краї, провокувала появу лавини рапортів знизу. Типовою була ситуація, коли пропозиції, спрямовані генерал-губернаторами до губернаторів, було просто неможливо виконати, що у свою чергу продукувало рапорт, в якому пояснювалася причина неможливості виконання пропозицій. Наприклад, 2 жовтня 1781 р. до Азовської губернської канцелярії надійшла пропозиція про відвід землі у Великому Лузі графу Браницькому в кількості тисячі десятин землі. Натомість на той час уся земля у Великому Лузі вже була успішно роздана різним чинам [256, арк, 567].

Крім зазначених вище рапортів, існував ще один різновид - секретні рапорти. Зарахування до категорії секретних було передусім пов'язано з інформацією, яка подавалася у рапорті. Для нашого дослідження важливі виявлені секретні рапорти, пов'язані зі спорудженням фортець, пересуванням військ та переселенням християн із Кримського півострова. Зокрема секретний рапорт було направлено генерал поручику та кавалеру О. Суворову, про переселення греків та брак можливості надати їм землю між Оріллю, Дніпром та Самарою у зв'язку з тим, що ці місця вже були заселені або роздані. "Всеподаннейшие" рапорти подавалися імператриці. Прикладом такого рапорту, де фіксуються зміни кількісного, етнічного та соціального складу населення Катеринославського намісництва, є рапорт, поданий сенаторами А. Шуваловим та С. Стрекаловим про стан Катеринославського намісництва 1787 р. [264, арк.1-7зв].

Ще одним різновидом виконавчої документації є чолобитні та «прохання» («прошенія»). Практична потреба виникнення обох груп документів полягала в поданні скарг та прохань, пов'язаних здебільшого із підвищенням по службі, наданням земельного наділу, виходом у відставку, зміною підпорядкування до приходу тощо. Чолобитні щодо підвищення по службі складалися на ім'я імператорської особи. У них зазначалося, де і в який час людина вступила на службу, як ця служба проходила і т.п. Чолобитні разом із формулярними списками висвітлюють проходження державної служби окремими особами, що є важливим для дослідження чиновницького складу повіту. Так, фіксуються чолобитні з Олександрівської митниці про надання чину за службу [249, арк. 3]. Крім того, чолобитні про нагородження чинами подавалися й колишніми запорозькими старшинами, як-от: полковим осавулом Павлом Куцим [256, арк.259-259зв], полковим осавулом Петром Васильєвим [256, арк.260-260зв]. Усі ці чолобитні мають сталий формуляр, в якому незмінними залишаються інскрипція та інтитуляція, основний протокол розбитий на пункти, які видозмінюються у зв'язку з пояснюванням обставини подання чолобитної. При цьому назва документа відсутня.

«Прохання» у свою чергу адресувалися як до імператорської особи, так і до адміністративних установ. Наприклад, «прошеніє» Катеринославського дворянства про затвердження за ним майнових прав було подане від предводителя дворянства М. Капніста до Катерини II в 1791 р. [269, арк.1-2]. «Прошенія», які надсилалися до керівництва з метою підвищення або зміни місця служби, є важливими джерелами для реконструкції формування чиновницького апарату, перебування військових у регіоні, а також розбудови церкви в краї. Так, відомості, що відображені в таких «прошеніях», дозволяють простежити переходи чиновників, церковнослужителів, військовослужбовців на інші місця їхньої служби. Крім того, такі переходи нерідко були пов'язані з відкриттям нових установ, куди просили призначити їх прохачі, відтак, «прошенія» є додатковим джерелом для визначення комплектування окремих установ та з'ясування місця виходу персоналу [190, арк.1724].

До довідкових документів відносилися «мнєнія», оповіщення, доповіді і.п. «Мнєнія» складалися для висвітлення думки посадової особи щодо вирішення конкретного питання і, як правило, були написані з метою подання на розгляд вищим інстанціям чи посадовим особам. Оповіщення надсилалося від вищої інстанції до нижчої і мало на меті повідомити про рішення, яке було розглянуто у відповідь на прохання певної особи [164, арк 40]. Доповіді надсилалися вищій інстанції як відповідь на зроблене нею оголошення. Нерідкими випадками були й такі, коли доповіді надсилалися на оголошення які подавалися без конкретно зазначеного адресату у випадку знайдення втікача.

Групу засвідчувальної документації становлять паспорти, атестати, свідоцтва, формулярні списки. Паспорти представлені двома видами: ті, що видавалися для перетину кордону, та внутрішні. Внутрішні паспорти цікавлять нас передусім тим, що цей вид документів реєструвався в книгах при його виданні [108]. Так само паспорти реєструвалися в окремих книгах при приїзді [117] чи проїзді через місто [115]. Надавалися також подорожні паспорти щодо пересування чиновницьких осіб для виконання розпоряджень [252, арк. 44]. Атестати подавалися до установ чиновниками чи військовими у разі їхньої зміни на посаді чи службі. Відтак, атестат слугував підтвердженням проходження різних щаблів служби особою та додавався при поданні чолобитних.

Серед судово-слідчих джерел інформацію стосовно теми, яка досліджується, містять свідчення підозрюваних у розбої, невиконанні підрядів, наклепах на посадовців, «державній зраді» тощо. Ця група джерел дає уявлення про мобільність населення в регіоні, що досліджується, а також дозволяє виявити певні закономірності формування окремих соціальних верств, що залежали від змін у законодавстві (наприклад, зменшення кількості купецького стану в повіті припадає на часи збільшення необхідного майнового статку для зарахування до купецького стану) [419, с. 145-147; 422, с. 531-532].

Картографічні джерела найоптимальніше згрупувати, виходячи з функціональної мети їхнього створення. Відтак, до першої групи входять матеріали, які висвітлюють зміни територіально-адміністративних кордонів. Друга група включає в себе плани забудови міст. Третя група охоплює карти, присвячені оборонним спорудам та розміщенню військових, пересування останніх територією краю. До четвертої групи належать картографічні матеріали, що висвітлюють інфраструктуру: передусім водні та сухопутні шляхи з позначенням місця розташування поштових станцій. До п'ятої групи належать генеральні та спеціальні карти окремих населених пунктів, пустопорожніх земель, лісових угідь тощо. Відтак, картографічні джерела представлені картами повітів, губерній, намісництв, планами міст, населених пунктів, земельних дач, лісових угідь, водних та сухопутних шляхів, оборонних споруд, розташування поштових станцій тощо.

Наративні джерела з історії населення допомагають проаналізувати трансформаційні процеси, які відбувалися в Степовому краї з точки зору окремих осіб різних за соціальним станом та етнічною належністю. Зазначимо, що щоденники та спогади, як мемуарний жанр, виокремлюються якраз наприкінці XVIII - початку XIX ст [537, c. 5]. Наративні джерела періоду, що досліджується, можливо поділити на три умовні групи: 1) записки цивільних та військових високопосадовців; 2) щоденники іноземців, службовців; 3) мемуари та меморати іноземців (як тих, що перебували на службі в Російській імперії, так і мандрівників), нащадків перших поміщиків, колишніх запорожців та переселенців, офіцерів військовослужбовців.

Рух фондоутворення джерел, в яких висвітлювалися кількісні, соціальні та етнічні зміни Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., мав складну систему та ієрархію, яка залежала від низки факторів, таких як: постійна еволюція адміністративно-територіального устрою, зміни підпорядкування окремих департаментів колегій тощо. Крім того, на рух фондоутворення, безперечно, впливали персональні погляди та побажання керівників Південного краю, які нерідко, враховуючи місцеві реалії, коригували реєстри обов'язкових документів, що подавалися до вищих органів влади.

Джерела, які висвітлюють зміни в кількісному складі населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., у підсумку виявилися розпорошеними по чисельних архівних зібраннях центральних архівосховищ (ЦДІАК), обласних державних (ДАЗО, ДАДО, ДАОО), наукових бібліотек (ІР НБУ, ЗОУНБ) та музеїв (ДІМ, ГРКМ), а також архівах та наукових бібліотеках Російської Федерації (РДАДА, РДВІА, РДІА, РДА ВМФ, ДАРО, ДАКК, ВР РНБ, СПБ ІІРАН).

Початок археографічних студій, в яких висвітлювався процес змін кількісного, етнічного та соціального стану населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., припадає на першу половину XIX століття і був пов'язаний із діяльністю Одеського товариства історії та старожитностей, а також едиційною діяльністю А. Скальковського. Початковому етапу притаманний невисокий рівень археографічних публікацій, що пов'язано передусім з відсутністю чітких вимог до публікації джерел того часу. Розроблені рекомендації до публікації цих джерел мали загальний характер. Більше приділялося уваги не стільки камеральному чи едиційному напрямку археографії, скільки польовим дослідженням, спрямованим на виявлення та збереження джерел. Велике значення мала публікація ПЗЗРІ, яка стала для багатьох дослідників конструкційним стрижнем для дослідження процесів колонізації та територіально-адміністративного поділу Південної України, і наразі це видання залишається головною збіркою актових документів. Важливе значення мало заснування в 1903 році Катеринославської вченої архівної комісії, основна увага якої приділялася едиційному напрямку, на сторінках "Літопису Катеринославської вченої архівної комісії", яких протягом 1904-1915 року вийшло 10 випусків під редакцією А. Синявського. У «Літописах…» було видано велику кількість джерел з архівів Катеринославщини, які на сьогодні втрачені. У зв'язку з активною археографічною діяльністю товариством був зроблений відчутний крок у методиці видання джерел. Особливо це помічається у виданнях В. Біднова, в яких при публікації джерел передувала вступна стаття, а опубліковані документи мають заголовки та позначені вихідні дані.

З установленням радянської влади змінюються й критерії вибору джерел до публікацій, усе більше приділяється увага робітничому класу та класовій боротьбі. Натомість у другій половині XX століття приділяється увага методам публікації архівних джерел, які надалі були конкретизовані М. Ковальським [556], вони і наразі є основоположними при публікації джерел. Відчутна активізація публікації джерел з теми, що досліджується, припадає на кінець 1980 - початок 1990 років та триває дотепер. Передусім цей розвиток був пов'язаний із діяльністю науковців Дніпра, Донецька та Запоріжжя, саме в цей час виходять серійні та окремі археографічні видання.

Структура джерельної бази включає такі роди джерел, як: документальні, зображальні та наративні. Документальна складова є серцевиною джерельної бази й містить такі групи джерел: законодавчі, розпорядчі, виконавчі, довідкові, засвідчувальні, описово-статистичні, справочинні. Картографічні джерела представлені картами повітів, губерній, намісництв, планами міст, населених пунктів, земельних дач, лісових угідь, водних та сухопутних шляхів, оборонних споруд, розташування поштових станцій тощо.

Наративні джерела з історії населення допомагають проаналізувати трансформаційні процеси, які відбувалися в Степовому краї з точки зору окремих осіб, які відрізнялися за соціальним станом та етнічною належністю.

РОЗДІЛ 3. ДОКУМЕНТАЛЬНІ, КАРТОГРАФІЧНІ ТА НАРАТИВНІ ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

3.1 Документальні джерела

Найчисельнішою групою джерел, які висвітлюють трансформаційні зміни в кількісному, соціальному та етнічному складі населення Олександрівського повіту, є документальні джерела. Ключове місце для реконструкції кількісних змін населення посідають масові джерела з історичної демографії, а саме: 1) матеріали ревізій; 2) окладні книги; 3) метричні книги; 4) описи намісництв та губерній; 5) експлікації до атласів намісництв; 6) спеціальні відомості про склад населення губерній; 7) зведені відомості про народжених, одружених, померлих. За функціональним призначенням масові статистичні джерела відносяться до документації: а) облікової; б) констативної; в) узагальнюючої.

Метричні книги

У метричних книгах, практичною метою яких була фіксація актів громадського стану, містилася інформація про факт народження, шлюбу та смерті. Метричні книги визначалися владою як основне джерело інформації про осіб. Саме тому влада тримала під постійним контролем їх ведення [563, c. 293].

Формуляр метричних книг кінця XVIII - початку XIX ст. базувався на наказі синоду 1724 р. [416, c. 266-267]. Згідно з цим наказом метрична книга кожного року поділялася на три частини: по-перше, про народжених; по-друге, про осіб, які вступили в шлюб; по-третє, про померлих. Перша частина "про народжених", згідно з наказом, повинна була складатися з таблиці, поділеної на 5 колонок. У першій колонці позначався порядковий номер, у другій - дата народження, у третій - прізвища батьків, у яких народилася дитина; в четвертій - дата хрещення; у п'ятій - хто виступав хрещеними. До форми першої частини додавалися примітки, в яких зазначалося, що після внесення до метричної книги відомостей необхідно позначати імена священиків, які проводили молитву та хрещення. Друга частина "про осіб, які взяли шлюб" повинна була являти собою таблицю, поділену на чотири колонки. Де в першій колонці зазначався порядковий номер, у другій - хто був вінчаний, в третій, - коли саме проходило вінчання, в четвертій, - хто були поручителі чи "поїзжані". До форми другої частини додавалася примітка, в якій позначено, що після внесення даних про осіб, які вступили в шлюб, та поручителів, необхідно було зазначати імена священиків, які вінчали. Третя частина "про померлих" являла собою таблицю, поділену на 9 колонок. Де в першій колонці позначався порядковий номер чоловічної статі, в другій - порядковий номер жіночої статі; в третій - дата смерті; в четвертій, - хто саме помер; в п'ятій та шостій колонці зазначався вік чоловіка чи жінки, відповідно; у сьомій колонці фіксувалося через яку хворобу померла людина; у восьмій - ким із священнослужителів були «сповідженні» та поховані; у дев'ятій - де саме поховані.

Але наведені вимоги до формуляра метричних книг у 1724 р. реально більше нагадували зразок, як повинні виглядати метричні книги. Адже реально навіть на кінець XVIII - початку XIX ст. метричні книги різнилися за формуляром навіть у межах однієї єпархії. Незмінними у метричних книгах періоду, що досліджується, залишалися: поділ книги на 3 частини, ведення порядкового номера запису, наявність відомостей коли і де була складена метрична книга та за який рік та ін. загальні речі.

Абсолютизувати дані з метричних недоречно, адже визначення членства окремої особи до певної соціальної групи населення інколи цілком залежало від церковнослужителя. Так, наприклад, у метричній книзі с. Покровка за 1788 р. поміж таким верствами населення, як поселяни, піддані, селяни, фіксуються мешканці без визначення соціального стану (наприклад «от батьків», або із зазначенням лише місця проживання). Стосовно цього положення зауважимо, що має рацію І. Лиман, коли застерігає використовувати дані метричних книг на віру [570, c. 294]. Яскравим прикладом помилок через неосвіченість церковних службовців є випадок занесення у метричну книгу смерті людини у 200-річному віці. Показовим є й те, що цей факт не був помічений і під час складання узагальнених відомостей Катеринославською єпархією та відправки відомостей у Синод, де й викрився цей випадок. Саме тоді даним фактом зацікавилися високопосадовці в особі Е. Рішельє, який і просив архієпископа Іова зібрати відомості з приводу причини довголіття старця та на яких документах ґрунтується визначення віку останнього. Як виявилося, причиною такого «довголіття» стала звичайна похибка стихарного дячка Максима Пухальського, який не дуже знався на цифрах. Той замість 90 років записав 200, а, крім того, ще й переплутав прізвище покійного, записавши Жєкуль, хоча справжнє прізвище покійного було Чулакуль [499, c. 207]. Причина помилки з прізвищем та віком померлого крилася в тому, що церковні треби справляв при поховані священик І. Султанов, який і наказав дячку М. Пухальському занести відповідні записи до метричної книги. Той, у свою чергу переплутав померлого Ф. Чулакуля з його зятем козаком Жєкулем, який помер 14 років тому [499, c. 207]. Метрична книга ж сама була здана згідно з діючими наказами до духовного правління і не перевірялася священиком.

Важливим питанням також залишається визначення дати народження померлого, адже в цьому питанні всі відомості про рік народження покійного повідомлялися родичами, які не мали при собі жодних документів на підтвердження своїх слів. Саме цим можна пояснити піки смертей в узагальнених відомостях, які припадають на двозначні числа, кратні 10 (30, 40, 50,60 70, 90, 100, 110 та 120 років) (дивись рисунок 3.1).

Крім технічних похибок, викликаних неуважністю або необізнаністю священнослужителів, мали місце помилки, що з'явилися через бажання приховати певні факти. Так, наприклад, у документах Катеринославського духовного правління [1] зафіксована відмова полкового священика проводити обряд поховання протестанта. Ця обставина викликала втручання Катеринославського духовного правління з наказом відбути обряд поховання та ховати людину біля православної церкви, якщо поруч немає церкви тієї віри, до якої належав померлий [1, арк. 33-34]. Найрозповсюдженішими випадками свідомого викривлення інформації, яка заносилася до метричних книг, було повідомлення батьками хибної дати народження, а також спотворення причин смерті та незазначення батьківства. Причина викривлення реальної дати народження здебільшого полягала в небажанні батьків віддавати дітей до семінарії або в рекрути.

Показовим є випадок спотворення інформації про дату народження священиком Д. Цариченковим. Цей випадок набув гласності завдяки наказу єпархії для наочності іншим церковнослужителям Катеринославської єпархії [1, арк. 54зв]. Д. Цариченков неправильно подав дані щодо дати народження власного сина Василя, бо не бажав віддавати сина до семінарії. Факт викривлення інформації був виявлений. Згідно з ревізією В. Цариченков народився в 1795 р., натомість у метричній книзі було зазначено рік народження 1784, а крім того, священик Д. Цариченков добавив ще два роки, щоб син не потрапив у семінарію. Але, уникнувши таким чином навчання в семінарії, В. Цариченков за віком підпав під набір у рекрути. Тоді й виявилося, що насправді В. Цариченков молодший на 11 років ніж заявлено. Як наслідок, священику було заборонено протягом трьох місяців виконувати служіння та рукоблагословління, крім того, на нього був накладений штраф [1, c. 50-54зв]. Треба зазначити, що семінарія на той час була недоукомплектована учнями. Про це свідчать накази Катеринославського духовного правління з приводу складання реєстрів усіх дітей священнослужителів та сиріт, старших 10 років, по благочинних округах та з рапортами відправляти їх у семінарію [1, арк. 165-165зв].

Недоліками реєстрації актів громадського стану є незначна кількість церков у кінці XVIII ст. та неосвіченість священнослужителів. Крім того, у зв'язку з великими розмірами церковних приходів священики нерідко для виконання церковних треб повинні були полишати свою церкву, де зберігалися метричні книги, що призводило до фіксації актів громадського стану не в метричній книзі безпосередньо, а в усіляких нотатках. Або й узагалі обходилося без фіксації. Як наслідок, священик по прибутті в церкву, де зберігалися метричні книги, відновлював ці відомості по пам'яті, що призводило до спотворення первинної інформації [527, c. 135-136]. Такі похибки ревізія духовного керівництва ніяк виявити не могла [527, c. 136].

Дослідниками статистами наголошувалося на проблематиці визначення соціального стану, зафіксованого в метричній книзі, у зв'язку з тим, що у відомостях, які направлялися синоду з єпархій, усе населення поділялося на сім станів: духовні, військові, приказні, різночинці, посадські, дворові та поселяни. Проблема полягала в тому, що більшість цих станів були перехідними. Так, поміщик легко міг заносити своїх підданих і як дворових, і як поселян. Військові, які мали будинки в місті, могли фігурувати як посадські. У категорії самих посадських було чимало селян і т.п. [527, c. 141]. Нерідко до самих метричних книг вносили велику кількість військових, які не були постійними мешканцями окремого приходу.

Показовим прикладом є метрична книга Свято-Покровської церкви, де зазначалися військові, які загинули від епідемій. Дану тезу яскраво ілюструють зведені дані кількості померлих, які зафіксовані в метричній книзі Свято-Покровської церкви з 1774-1788 роки (див. рисунок 3.1). Так, велика кількість смертей, яка фіксується серед чоловіків у 1774-1775 рр., передусім пов'язана з лютуванням епідемії чуми серед військових та будівельників фортеці (передусім лопатників, яких померло 59 осіб). Дані особливості фіксації в метричних книгах повинні бути враховані при дослідженні формування населення окремих населених пунктів, адже використання екстрактів метричних книг та зведених відомостей по губернії будуть давати хибне уявлення про трансформаційні процеси в окремо взятому населеному пункті. При цьому треба зазначити, що використання безпосередньо записів метричних книг та розподіл занесених до одного приходу населення за географічним та соціальним факторами дозволить уникнути цієї проблеми, хоча і збільшить обсяг та масив роботи в десятки та сотні разів.

Рис. 3.1. Відомості кількості смертей за метричною книгою Свято-Покровської церкви за 1774 - 1788 рр.

Щодо фіксації актів громадського стану військових, то треба зазначити, що полкові священики мали право вінчати людей виключного зі свого полку, і тільки за письмовим дозволом командирів. Крім того, священик повинен був перевірити чи вже має дружину військовий, який вступає в шлюб. Так само священик мав направляти відомості в консисторію тій єпархії, де перебував полк. У випадку смерті військових священик мав відправити відомості до Святішого синоду, де зазначалося з якого саме населеного пункту військовий, коли і як вступив на службу [423, c. 700].

Зведені відомості про кількість народжених та померлих

Зведені відомості про кількість народжених та померлих складалися на основі метричних книг і повинні були направлятися безпосередньо у перший департамент [253, арк. 443] Сенату щорічно [249, арк. 280]. Крім того, до проведення IV ревізії, крім окремих спеціальних підрахунків кількості населення за 1776,1778,1779,1780 та 1781 рр., екстракти матеріалів метричних книг дозволяли уряду відстежувати кількість природного приросту населення. У підсумку маємо чисельні відомості, які надсилалися Азовською губернською канцелярією Г. Потьомкіну в 1777 [249, арк. 280-282], 1778 [251, арк. 92-94], 1780 [253, арк. 443-445], 1782 [256, арк. 585-587] рр. з інформацією про осіб, які народилися, одружилися та померли. Саме ці відомості дають можливість заповнити кількісні дані про загальну чисельність тих, хто народився, одружився та помер на території Олександрівського повіту та Олександрівська зокрема. Адже відомості за 1778-1779 рр. у метричній книзі Свято-Покровської церкви відсутні.

Подані ж відомості за 1777 та 1778 рр., у яких фіксувалися зведені дані по всій Азовській губернії за попередній рік, подавалися за тогочасним територіально-адміністративним поділом. Так, у відомості, надісланій Азовською губернською канцелярією 30 квітня 1778 р. до Першого департаменту Сенату, а також безпосередньо до Г. Потьомкіна [251, арк. 92-92зв.], наведені кількісні дані про осіб, що народилися, одружилися та померли за 1777 р. по Азовській губернії з поділом на три провінції, а саме: Катеринославську, Бахмутську та Павлоградську. При цьому інформація тільки по Павлоградській провінції подана з поділом на повіти: Кінсьководський та Кальміуський, але без зазначення окремих населених пунктів [251, арк. 93зв]. У відомості, складеній Азовською губернською канцелярією 10 квітня 1780 р. [253, арк. 443-445], подається інформація за 1779 р. за територіальним поділом 1778 р. Таким чином, у ній відображені кількісні дані по Олександрівському повіту з урахуванням населення Олександрівської фортеці, а також поміщицьких та державних населених пунктів, але без поділу на окремі групи чи населені пункти [253, арк. 443-445].

Згідно з наказом Правлячого Сенату щодо складення губернськими канцеляріями відомостей 10 квітня 1780 р. Азовська губернська канцелярія рапортувала Г. Потьомкіну про складання та надсилання такої відомості за 1779 р. до Сенату на підставі отриманих матеріалів із місць. Відомість має назву: “Ведомость, учиненная в Азовской губернской канцелярии из присланных ведомства оной губернии подчиненных мест, коликое в прошлом 1779 году родившихся, браком сочетавшихся и умерших обоего пола душь состояло, значит ниже”. Відомість представлена таблицею в три колонки “Звання”, “Народившихся”, “Браком сочетавшихся” та “Померлих”. У першому стовпчику подається назва територіальної та адміністративної одиниці, по якій подаються відомості. Другий та четвертий стовпчики поділені кожен на три рубрики - “чоловіків”, “жінок” та “обох статей”. Третій мав поділ на дві рубрики - “одружених” та “осіб, що вінчалися”.

Відповідно до цієї відомості в Азовській губернії в 1779 р. народилося 6034 особи, серед них 3199 хлопчиків та 2835 дівчат. Одружилися 2114 пар. Померло 4612 осіб, з них чоловіків - 2510, жінок - 2102. У відомості є також екстракт, який ілюструє смертність чоловіків у віковому розрізі. Ця зведена відомість, яка складалася на основі екстрактів метричних книг із приходів церков Азовської губернії, є інформативною для нашого дослідження. Зведені дані по цій відомості представлені на рисунку 3.2.

Рис. 3.2. Кількість померлих у 1779 р. в Азовській губернії

Згідно з показниками найбільшою є дитяча смертність, яка у віці від одного року до трьох складала 875 осіб (35,2%). У порівнянні з відомістю 1776 р. дитяча смертність була такою ж високою, але припадала на більш ранній вік: від 9 місяців до одного року і складала - 249 осіб [481, с. 442-446]. Графік наочно ілюструє, що дитяча смертність спадає тільки після віку 10 років. Що стосується інших вікових показників, то вони мають значні стрибки. Так, піки смертності припадають на 30, 40, 45, 60 та 70 років. Крім того, маємо чималу кількість чоловіків, які померли у глибокій старості. Так, у відомості відображено, що троє осіб померли у віці 120 років, четверо - у 105 років, шестеро - у 100 років, при тому що померлих чоловіків віком з 91 до 100 років не фіксується зовсім. Це дає підставу припускати, що, по-перше, відомості з певних місць не встигали вчасно прийти до губернської канцелярії, і тому зводилися докупи з орієнтацією на десятиріччя; по-друге, на той час мало імовірно, щоб при фіксуванні віку померлого було можливо визначити його дату народження. Тому вірогідність достовірно визначити динаміку смертності є досить сумнівною. Утім, належить ще з'ясувати, наскільки ці відомості узгоджуються із такими ж відомостями метричних книг. Це є суттєвою проблемою, адже церков у той час було на досліджуваній території небагато.

Порівняння відомостей за 1776 та 1779 рр, дозволяє встановити, що в 1779 р. кількість народжених збільшилася з 5863 осіб до 6034, одружених пар - з 1640 до 2114, померлих - з 3453 до 4612 осіб. А отже, хоча кількість осіб, яка народилася в повіті, збільшилася, природний приріст населення впав за рахунок збільшення смертності.

Крім того, згідно з формуляром метричних книг, а відтак і зведених відомостей, наводилися кількісні показники померлих, які не отримали сповіді. Серед них у відомості за 1779 р. зазначені двоє утоплеників, один раптово померлий, один самогубець та один, померлий від алкоголю. Як відомо, людей, які не отримавши сповіді померли, хоронили не на загальному кладовищі, а окремо в степу. В Олександрівській фортеці якраз фіксувалася велика кількість смертей від алкоголю серед військових та раптових смертей внаслідок сп'яніння, як-от: ті, що втопилися «по п'яні» або замерзли в степу, «ідучи від шинка до фортеці» тощо.

Для реконструкції формування кількісного складу населення Олександрівського повіту важливе значення мають також відомості про померлих із визначенням причини їхньої смерті. Такі узагальнені відомості складалися в духовному правлінні на виконання наказу Святішого Синоду і відправлялися в медичну управу щорічно в січні місяці, з позначенням віку померлого та хвороби. Задля виконання цього наказу був розроблений формуляр відомості та відправлений в духовні правління [165, арк. 491]. Зрозуміло, що, отримавши такий наказ, приходські священики потрапляли в досить незручне становище, адже лікарської справи вони не знали, і як наслідок - маємо рапорти священнослужителів у духовне правління про неможливість достовірного укладання таких відомостей. Наприклад, священик Василь Малинський церкви Різдва Богородицькі села Кінські Роздори доводив до відома Маріупольського духовного правління, що штаб-лікаря та цирульника в селі немає, а місцеве населення, колишні військові, на той час уже старі відставні солдати, помирають від проходження служби та від старості [165, арк. 1541]. Відтак, у приході церкви села Кінські Роздори складання відомості із зазначенням у ній хвороб ускладнювалося. Крім того, священнослужитель зауважує, що він був направлений у приход не для того, щоб фіксувати "фаногоричні хвороби, констатуючи, що священик є не тілесний, а духовний лікар" [165, арк. 1542]. Незважаючи на такі затримки та пояснення, які надсилалися у духовні правління щодо неможливості складання повних відомостей про померлих, духовні правління, хоч і з затримкою, але складали узагальнені зведені відомості про кількість померлих. Так, маємо зведені відомості Маріупольського духовного правління за 1799 [165, арк. 1697], 1800 [165, арк. 1698], 1801 [165, арк. 1699-1700], Олександрівського духовного правління за 1808 р. [165, арк. 170-1702]. Згідно з цими відомостями найбільша кількість смертей припадає на захворювання на віспу, кір та від задухи і кашлю.

Треба зазначити, що й з проведенням ревізії в краї потреба у зведених даних метричних книг залишалася актуальною. Тому зведені відомості з фіксацією кількості народжених, одружених та померлих складалися та відправлялися губернаторам і на початку XIX століття [1, арк. 171-171зв.]. Відповідно, маємо чисельні накази щодо вимог упорядження ведення метричних книг. Передусім ці накази стосувалися своєчасного передавання на початку кожного року книг до консисторії, де вони повинні зберігатися, поділені по повітах та містах, а також правил внесення даних у метрики [165, арк. 48-48зв, 59] та вимог не приховувати ці дані [1, арк. 109].

Матеріали ревізій

Окреме місце серед масових джерел посідають матеріали ревізій. Саме цей вид джерел був виокремлений В. Кабузаном серед інших масових джерел церковного та поліцейсько-адміністративного обліку як найточніший для підрахунку кількісного складу населення Російської імперії [549, c. 5]. З цим твердженням важко не погодитися, якщо метою дослідження є виявлення загальних тенденцій на рівні окремих губерній та Російської імперії в цілому. Але при визначенні кількісного складу та динаміки демографічних процесів у межах окремих повітів Степової України останньої чверті XVIII - початку XIX ст. використання якраз зведених матеріалів загальноросійських ревізій створюють викривлену картину. Враховуючи постійні зміни меж повітів та губерній, визначення на підставі ревізій кількість населення по окремому повіту, а тим паче населеному пункту, є просто неможливим. Натомість матеріали місцевих ревізій при зіставленні з іншими джерелами дозволяють реконструювати кількість та рух населення в межах повіту на основі даних про ті чи інші населені пункти.

На жаль, матеріали місцевих ревізій збереглися лише частково. Ще на початку XX ст. Я. Новицький у доповіді, зробленій для Катеринославської Губернської вченої архівної комісії, зазначав наявність серед справ Олександрівського повітового казначейства лише матеріалів ревізій за 1811, 1816, 1835, 1850 та 1858 роки. Мусимо визнати, що така ситуація з потенційною джерельною базою зберігається донині. Звичайно, окремі відомості, які ґрунтуються на більш ранніх ревізіях, представлені в інших джерелах. Так, на основі матеріалів IV ревізії з позначенням кількості населення та соціального складу державних і приватних населених пунктів були складені відомості для Катеринославського єпархіального відомства з метою визначити кількість поселень та населення в церковних приходах [193]. Крім того, матеріали ревізій використовувалися для визначення кількості населення при межуванні населених пунктів, де позначалася загальна кількість дворів, соціальний та кількісний склад населення. Ці відомості надалі стали основою для складання атласів губерній та намісництв.

Ревізії за 1811 р. (VI ревізія), які зберігаються серед справ Олександрівського повітового казначейства, у зв'язку з наявністю в них графи про кількісний склад за попередньою ревізією дають можливість у певному сенсі відновити кількісні дані попередньої ревізії та побачити кількісні зміни у складі населення окремого населеного пункту на персональному рівні мешканців. Крім того, дана графа дозволяє визначити кількість пропущених ревізьких душ попередньої ревізії, що, у свою чергу, при порівняні цих відомостей із загальноімперськими зведеними даними ревізьких повідомлень («сказок») уможливлює з'ясування рівня достовірності.

Ревізії 1811 р. по Олександрівському повіту містять таблиці по кожному окремому населеному пункту, поділені на п'ять колонок: 1) порядковий номер запису; 2) прізвище та ім'я чоловіка і діти чоловічої статі; 3) скільки років по останній ревізії виповнилося людині; 4) наводилися дані осіб, які вибули; 5) кількість років на час проведення ревізії з позначенням новоприбулих мешканців, а також тих, які народилися після проведення попередньої ревізії.

Для визначення вузьких місць ревізій у контексті аналізу демографічних процесів варто врахувати такі аспекти: ревізії хоча й були зазначені як відомості по окремому населеному пункту, реально ж здебільшого враховували не тільки населення, яке проживало в конкретному населеному пункті, але й на території вигінної землі. Така особливість фіксації призводить до спотворення даних щодо соціального складу населення та динаміки змін у кількісному складі.

Наприклад, відомо, що за п'ятою ревізією 1795 року в Олександрівську нараховувалося 37 дворів купецтва (чоловічої статі - 30; жіночої статі - 34) та 65 дворів міщан (чоловічої статі - 174 жіночої статі - 157) [54]. При цьому неможливо виокремити населення, яке проживало за межами безпосередньо Олександрівського посаду на території його вигінної землі. Хоча, згідно з межовою книгою Олександрівського посаду 1799 р., яка має назву "Межова книга посаду Олександрівського та вигінної землі з хуторами", по самій межі вигінної землі фіксуються хутір та поселення, локалізовані між балкою Капустянка та вздовж річки Мокра Московка, де й раніше знаходилися запорозькі зимівники, позначені на плані фортеці 1770 р. У зв'язку з тим, що ці хутори та поселення знаходилися на території вигінної землі, їхнє населення було приписано до Олександрівського посаду, хоча безпосередньо в посаді не проживало. Крім того, у зв'язку з частими змінами меж самої вигінної землі, населення, яке проживало на цій місцевості, згідно з ревізіями, було віднесене до іншого населеного пункту.

Такі випадки нерідко траплялися при вирівнюванні меж між поміщицькими дачами, державними слободами та навіть містами. Яскравим прикладом є випадок вирівнювання меж між дачами села Катеринівка секунд-майора В. Ходиревського та села Пісок генерал-майора М. Ланова 1782 р. Олександрівського повіту, які призвели до зміни показників кількості населення на території вигінної землі [332]. Зменшення кількості вигінної землі Олександрівської фортеці, а згодом й Олександрівського посаду [54], на користь офіційно відмежованої від її земель для с. Вознесенка [55] та колонії Шенвізе [77, арк. 1], так само призводило до штучного зменшення кількості населення, яке відобразилося в матеріалах ревізій.

Другий аспект, який треба враховувати для визначення соціального та кількісного складу населених пунктів за матеріалами ревізії, полягає в тому, що занесене до ревізії населення не обов'язково мешкало згодом на території зазначеного населеного пункту. Так, записані у міщани Олександрівська мешканці реально не завжди перебували на визначеному за ревізією місці. Зокрема, згідно з рапортом В. Черткова Г. Потьомкіну щодо зведення нових населених пунктів, зустрічаємо осадників з Олександрівська, таких як Колпаков на р. Конка, Ращупіхін біля Азовського моря. Передусім це було викликано нестачею землі, що була відмежована під фортецю. Як наслідок, фіксується прохання мешканців Олександрівська відмежувати додатково землі для ведення господарства [239].