Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Основні роботи в Олександрівській фортеці були завершені в 1776-1777 рр., тому в рапорті В. Черткова Г. Потьомкіну в квітні 1776 р. щодо розбудови губернського міста Катеринослава вказується про використання 200 колодників, які були відправлені з Олександрівська. У 1783 р. завершилося будівництво укріплень по Новій Дніпровській лінії й тутешніх колодників відправляли на інші будівництва. Так, у 1783 р., за наказом Г. Потьомкіна, всіх колодників з лінії відправляли на будівництво Херсона, в наступному 1784 р. колодники були відправлені на добудування Полтави.

Отже, як свідчать джерела, колодники, більшість з яких були українського походження, стали лише тимчасовим населенням Олександрівська. Тільки одиниці з них осіли тут.

Наступною категорією населення Олександрівська джерела подають купців. Перші згадки про купців, яких уряд планував оселити в Олександрівській фортеці, ми знаходимо серед кореспонденції військового судді М. Косапа (Тимофєєва), де вказується, що окрім того, що однодворцями планується заселити, землі де буде розташовуватися фортеця, сюди також направлено декілька сімей купців із російських міст [190, арк. 37-37зв]. Купці Олександрівська фіксуються в метричній книзі Свято-Покровської церкви (починаючи з 1774 р.) [28, арк. 4], а також у відомостях, ревізіях та атласах намісництв. Першими представниками їх були маркітанти та цілувальники [600, с. 264], які поставляли провіант до фортеці - здебільшого повірені тоді ще гжатського купця Фалеева [275, арк. 203-206]. У рапорті В. Черткова до Г. Потьомкіна від 21 квітня 1781р. вказувалося, що в Олександрівську "достаточного купечества совсем по малосостоянию оного нет" [255, арк. 166]. Аби збільшити кількість купецтва, В. Чертков пропонував залучати до цього стану засуджених за зловживання купців та маркітантів, скерованих раніше на будівництво Дніпровської лінії [255, арк. 166]. Наприклад, санкт-петербурзький купець М. Лебезгін за неправильне утримання відкупу в рязанському намісництві був відправлений на примусові роботи на Дніпровську лінію укріплень, де його і помітив В.Чертков та пропонував Г. Потьомкіну звільнити М. Лебезгіна від покарання і приєднати до тамтешнього купецького стану [255, арк. 166] .

У 1778 р., згідно з відомостями, в Олександрівській фортеці фіксується 13 купців чоловічої статі та 4 жіночої статі [252, арк. 63зв]. А вже у 1781 р. значаться такі прізвища купців: Афанасій Захарін, Степан Годованиченко, Яків Білоусов, Фрол та Дмитро Нижегородцеви та Сергій Сельчуков [600, с. 264]. У 1782 р. відбувається збільшення кількості представників купецького стану по всій губернії [256, арк. 665-665зв.] за рахунок переходу однодворців та селян у купецтво. Таку реакцію можна пояснити бажанням селян та однодворців уникнути рекрутської повинності, адже, згідно з наказом 1782 р., особиста рекрутська повинність замінялася внеском в казну за кожного рекрута 350 рублів. У 1784 р. цей платіж було збільшено до 500 рублів [484, с. 78]. Матеріали п'ятої ревізії 1795 р. подають в Олександрівську 37 дворів купецтва (чоловічої статі - 30; жіночої статі - 34) [55]. За відомостями 1806 р., і наводить Я. Новицький [600, с. 284-285], в Олександрівську мешкало 54 купці (21 чол.ст. та 33 жін.ст.).

Загалом, згідно з відомостями, кількість представників купецтва постійно коливалася. Передусім це пов'язано не стільки з негараздами в економіці, скільки зі зміною законодавства. Адже постійні зміни розміру майнового капіталу для вступу в купецтво безпосередньо впливали на кількість купецтва всієї імперії [581, с. 116]. Так, згідно з наказом 1775 р., мінімальний капітал для 3 гільдії становив від 500 до 1000 рублів, для другої гільдії від 1000 до 10000, для першої більше 10000 рублів. Відповідно до цього ті, хто мав менше капіталу ніж 500 рублів, не мав права називатися купцем і переходити в стан міщанина. Натомість ті з міщан, капітал яких становив більше 500 рублів, мали право вступити в купецький стан [419, с. 145-147]. Відповідно до цих впроваджень, купецький стан перестав бути спадковим натомість його можна було придбати, тобто заявити свій капітал та платити гільдейській збір в розмірі 1% від капіталу [581, с. 114]. У 1785 р. майновий капітал для третьої гільдії становив від 1000 до 5000, для другої від 5000 до 10000, для першої від 10000 до 50000 рублів. Наступне збільшення розміру капіталу відбулося в 1794 р.: тоді майновий капітал для 3 гільдії складав від 2000 до 8000 рублів, для 2 гільдії від 8000 до 16000рублів, для першої від 16000 до 50000 рублів [423, с. 531-532]. Ще одне збільшення майнового цензу щодо купецтва відбулося в 1807 році.

Виходячи з цих положень зазначимо, що використовувати зведені кількісні дані по купецтву, для відображення економічного розвитку регіону є недоцільним, адже велике коливання чисельності купецтва було зумовлене змінами відповідного законодавства.

Попри спроби уряду перетворити міста на економічні центри регіону та торгівлі, згідно з відомостями прибутків та витрат по Азовській губернії 1784 р. [263, арк. 234], Олександрівський повіт був збитковим. Так, усі прибутки в повіті на зазначений час становили 118 рублів 32 та 3/4 копійки, при цьому прибуток з них у 117 рублів 12 та 1/2 копійки становив податок з "міщан та цехових малоросійських по два рублі". Витрати ж становили 794 рублі 33 та 1/2 копійки. Відповідно до такого дефіциту бюджету було прийнято рішення про виділення грошей для Олександрівської воєводської канцелярії з "питейної" суми 676 рублів та 33 з 1/3 копійки для покриття дефіциту [263, арк. 244-245 зв.].

Так, тільки українських козаків з Гетьманщини у 1799 р., які перебували у фортеці для охорони колодників, а також при карантині дніпровської пристані нараховувалося 258 [257, арк. 183]. Згідно з відомістю 1779 р. загальна чисельність населення форштадту Олександрівської фортеці сягала 180 осіб [252, с. 117 зв.], серед них чоловічої статі - 106, жіночої - 74. Поділялося дане населення таким чином: офіцерського складу 6 осіб, все інше населення зафіксовано як поселяни. Доволі й цікавим є поділ поселян на такі групи: великоросіян: 23 чоловічої та 8 жіночої статі; українців («малоросіян»): 59 чоловічої та 55 жіночої статі; колишніх запорожців 17 чоловічої та 9 жіночої статі. Відповідно етнічний стан форштадту на 1779 рік складав росіян: 38(27% від загальної кількості), українців 140 (73 % від загальної кількості).

У навколишніх державних слободах (майбутніх поміщицьких), таких як Кушугумовка та Кінсьководівка, присутності інших етнічних груп, окрім українців (малоросіян), не зазначено взагалі [252, с. 117 зв.].

У зв'язку з формуванням міської поліції в Олександрівську виникла гостра необхідність знати кількість населення в самому місті. Як наслідок, у міській ратуші, згідно з формуляром городничого 16 грудня 1808 р., була складена відомість про кількість міщан та купців, які мешкали в місті, та направлена в міську поліцію [157, арк. 319]. Основою цієї відомості стала ревізія 1795 р. з додаванням відомостей про осіб, які були пізніше включені до міського населення. Цікавим є й те, що ця відомість, на відміну від ревізії, має поділ за етнічною ознакою. Це був реєстр, поділений на три колонки, де подаються відомості про чоловіче населення Олександрівська. У першій зафіксовані соціальні верстви та етнічний склад, у другій - чи особа записана і чи платить податки, в третій - чи внесена людина до ревізії, та в четвертій - після ревізії приписана.

Відтак, є можливість установити не тільки кількість населення за 1795 та 1808 р. але й простежити зміни в етнічному складі населення. Так, у 1796 році в Олександрівську мешкало 12 купців (6 росіян, 6 українців) та 97 міщан (46 росіян, 38 українців, 13 «польської нації»). Після 1800 р. до цієї кількості додалося «польської нації» - 4, волоської - 3, українців - 8, тих, що не пам'ятають роду, - 1. На 1808 р., згідно з відомістю, кількість населення збільшилася та виглядала таким чином: купців 13 (6 - росіян, 6 - українців, 1 - вихрещений єврей). Міщан нараховувалося 296 осіб (українців -178, росіян - 56, «польської нації» - 20, євреїв - 15, волохів - 4, «цесарської нації дезертирів» - 5, дітей священиків - 1, тих, що не пам'ятають роду - 1). Крім того, користувалися міщанським правом 5 - однодворців, 7 - малоросійських козаків та 6 військових поселян [157, арк. 320-321].

Що стосується єврейського населення Олександрівська, то в дослідженнях, присвячених формуванню єврейської громади, цей процес пов'язують зі включенням у 1804 р. Катеринославського намісництва до числа 15 губерній, в яких дозволялось постійно проживати євреям, тобто була сформована єврейська лінія осілості. Появу перших поселенців саме в Олександрівську дослідники датують 1807-1808 роками, коли в повітовому місті на 14 березня 1808 р. налічувалося євреїв міщан 42 особи (15-ч.ст. 27 ж.ст.) [609, с. 10]. Таке твердження базувалося в першу чергу на відомостях про єврейське населення, що мешкало в місті. Разом з тим, більш рання відомість від 22 лютого 1807 р. коригує та доповнює ці дані, адже в ній, крім складу сімей, зафіксовано звідки прибули ті чи інші особи. Так, відповідно до відомості 1807 р., яка базувалася на даних ревізії 1795, року в Олександрівську євреї були відсутні як і після цього часу [157, арк. 299]. І тільки в 1807 р., згідно з найвищим наказом 9 грудня 1804 р., яким дозволялося селитися євреям у цій місцевості, 14 сімей євреїв виявили бажання приписатися до міщанського звання Олександрівська. Усі сім'ї, які виявили бажання записатися до міщанства м. Олександрівська, до цього часу були міщанами різних українських міст та Австрійської імперії. Так, серед місць виходу позначені Павлоград, Звенигородка (3 сім'ї), Оріхів (2 сім'ї), Катеринослав (2 сім'ї), Умань, Вінниця, Тарнаруді (2 сім'ї), Бершецьк, Лубни [157, арк. 299-300]. Саме ці вихідці склали ядро майбутньої єврейської громади Олександрівська, тому й не дивно, що серед цих переселенців, які увійшли до відомості, ми фіксуємо колишнього Катеринославського міщанина Фроіма Браславського, який згодом став громадським старостою євреїв Олександрівська.

Що стосується міщан - волохів, які також фіксуються у відомостях [157, арк. 320-321], то вони подавали до Олександрівської ратуші в 1799 р. прохання про включення до міщанського стану. Так, з прохання Фашина Тимофія Васильовича дізнаємося, що він народився в 1767 р. в одному із сіл Валахії, а в 1793 році разом з іншими волохами зі своїми отарами прийшов до Таврійського степу, в 1795 році при проведенні ревізії він переписаний не був. Т. Фашин, почувши про імператорський наказ, що кожен повинен бути записаний до соціального стану, який він вибрати охочий, подав прохання до Олександрівської ратуші щодо включення його в міщанській стан [189, арк. 1].

Згідно зі сповідною відомістю Свято-Покровської церкви в 1783 р. в приході куди входила фортеця Олександрівська та форштадт, загальна кількість дворів сягала 96, в яких мешкало 1248 осіб [159, арк.25]. Загальна чисельність населення фортеці та форштадту представлена таким соціальними верствами: священики та церковнослужителі - 11 (4 ч.ст. 6 ж.ст.); військові та їхні сім'ї - 810 (611 ч.ст. 199 ж.ст.), обивателі - 215 (125 ч.ст. 90 ж.ст.), дворові - служителі - 125 (86 ч.ст. 39 ж.ст.); каторжні - 85 (66 ч.ст. 19 ж.ст.). [159, арк.10]. Згідно з відомістю військові та каторжні проживали у фортеці з своїми сім'ями. У форштадті ж мешкали чинні та відставні члени воєводської канцелярії з сім'ями та служителями, а саме: воєвода капітан Тимофій Овсянніков, воєводський товариш, воєводський секретар та канцелярист, полковий та надвірний радник, колишній воєводський товариш [159, арк.18зв-19]. Митні служителі також із сім'ями та власними служителями мешкали у форштадті, серед них - цолнер та удерцолнер, канцелярист, двоє наглядачів, п'ятеро об'їждчиків та вахмістр [159, арк.19зв-20]. Найбільша ж кількість мешканців форштадту - це сім'ї обивателів. Серед обивателів також фіксуємо колишніх запорожців та чумаків, які мали вже на той час у форштадті чималі можливості для ведення своєї справи. Так, перший серед обивателів позначений козак Андрій Драган, який мав чумацькі валки. Крім того, був ктитором [600, с.263] Свято-Покровської - церкви на будівництво церкви виділив 25 рублів [158, арк.1711 зв]; його внесок був найбільший єдино разовий внесок серед інших мешканців Олександрівська. Церква будувалася замість старої. Сам Андрій Драган мешкав в Олександрівському форштадті із своєю дружиною, а також за ним рахувалося два прикажчики та чотири робітники так само з колишнього населення Запорізьких вольностей [159, арк. 20].

Так само у відомості фіксуємо й інших колишніх запорожців, як-от Марка Івановича Усатенка, який пізніше двічі виконував обов'язки бургомістра Олександрівська [600, с.252]. У 1783 р. М. Усатенко, згідно з відомостями мав двоє робітників [159, арк. 20 зв]. Крім того, в Олександрівському форштадті в 1783 році серед обивателів, що жили в ньому ми фіксуємо повіреного М. Фалєєва - М. Черняка, писаря Г. Зубенка, слугу хлопчика 10 років та двох об'їждчиків із сім'ями [159, арк. 23]. Постать самого М. Фалєєва безпосередньо пов'язана як з Дніпровською лінією укріплень, так і з Олекандрівською фортецею, зокрема куди він постачав провіант, коли ще був гжатським купцем [290, арк. 28]. М. Фалєєв мав великі земельні наділи, зокрема в Олександрівському повіті, де був власником слободи Павло-Кічкас, яка мала спільний кордон з Олександрівською вигінною землею [336, арк. 76].

Ще одна верства населення Олександрівська, яка потребує розгляду, - це церковнослужителі та священики. Матеріали духовних правлінь дають уявлення про формування мережі приходів в Олександрівському повіті. Так, маємо чисельні накази з Катеринославської духовної консисторії до духовних правлінь щодо призначення або переведення священиків до інших приходів [163, арк. 1], відкриття церков тощо. На призначення до приходу окремого священика впливало чимало факторів, не останнім з них виступала й громада, яка нерідко зверталася з такими проханнями до консисторії [163, арк. 9]. Так, у 1788 році у Свято-Покровській церкві Олександрівського посаду не залишилося жодного приходського священика, хоча, згідно з положенням, їх повинно було бути двоє. Причиною цього стало переведення протопопа Федора Тисаревського до Павлограда в 1786 році, а другий протопоп Роман Кошевской помер [163, арк. 9]. Враховуючи те, що громада Олександрівського посаду активно приймала участь у спорудженні нової церкви замість старої, громада втрутилася й до питання визначення священика на вакантну посаду. А саме 28 листопада 1788 р. прихожани направили прохання до архиєпископа Катеринославського та Херсонського Амвросія з пропозицією назначити на вакантні місця Федора Романова, священика похідної церкви Святого Апостола Євангеліста Матвея Кирилівської фортеці Дніпровської лінії, а на друге місце пропонувався син померлого Романа Кошевського Стефан [163, арк. 9зв]. Крім того, в проханні мирян до архієпископа по пунктах зазначено, що у зв'язку з тим, що Олександрівський посад знаходиться на трактовому шляху і через місто проходить багато люду, до того ж у самій фортеці на зимові квартири розташовуються війська, відтак, є нагальна необхідність, щоб при церкві знаходилися два священнослужителя. [163, арк. 9-10зв] Наведена ж кількість будинків в Олександрівськом у посаді на 1788 рік - 141, в яких мешкало 915 осіб (507-ч.ст. та 408 ж.ст. ). В Олександрівській фортеці на той час власницьких дворів не було, а все населення проживало в казенному житлі, серед них 461 військовослужбовець чоловічої статі та 165 жіночої, крім того, до приходу належало ще 2 населених пункти: село колезького радника О.М. Титова Наталіївка - 6 дворів, де мешкало 25 осіб (18-ч.ст. та 7 ж.ст. ) та павлоградського штаб-лікаря Ф.І. Амосова Євдокієвка - 9 дворів (23-ч.ст. та 18 ж.ст. ) [163, арк. 10-10зв].

Важливим фактом є й те, хто підписав прохання, адже відомо, що при будівництві нової церкви не остання роль належала колишнім запорожцям та купцям, які жили в Олександрівському посаді. Так, серед пастви Олександрівського посаду, які поставили свій підпис під проханням, значаться 4 купці третьої гільдії, при тому, що один із купців був неграмотний й за нього підписався білгородський купець. Серед міщан, які підписали прохання, значаться бургомістр: Василь Симаков та ратман Марко Усатченко, Петро Самсика, Кондрат Таран, Григорій Мисенко, Василь Похиля, Михайло Кравець, Петро Полтавець, Іван Гасан, Іван Усатий, а також інші [163, арк. 10-11зв]. Поміж ними велика кількість колишніх запорожців. Відтак, можна стверджувати, що перелічені вище соціальні верстви брали активну участь у житті міста.

Майнове та побутове становище церковнослужителів та священиків було іноді вкрай важким, через незначну кількість прихожан та нерозвинену інфраструктуру, що перешкоджала доступу останніх до церкви. Не на останньому місці була й проблема з виділенням землі церквам, не Зважаючи на те, що церковні наділи повинні були сягати 35 десятин. Нерідко до проведення межування церквонослужителі залишалися без землі. Це стосувалося як поміщицьких земель, так і державних. Наприклад, обмаль землі було в розпорядженні священнослужителів Свято-Покровського собору Олександрівського посаду внаслідок того, що із земель, які спочатку виділялися на портеби фортеці, було відмежовано землі с. Вознесенка [40, 55, 77], а згодом й колонії Шенвізе [77]. Як мешканцям посаду, так і священнослужителям бракувало землі, що відобразилося у відомостях. Так, ні ріллі, ні сінокосів у розпорядженні церкви не було, і священнослужителі мусили користуватися вигінною землею разом із міськими обивателями [167, арк. 371]. Треба зауважити, що священнослужителі, які мали приход на Дніпровській лінії, отримували жалування згідно зі штатом Дніпровської лінії з комісаріатської суми так наприклад, священнослужителі Свято-Покровської церкви Олександрівського посаду отримували на рік 100 рублів [164, арк. 88]. Нерідко священики та церковнослужителі за браком часу не встигали обробляти землю. Аби найбільш раціонально використовувати земельні наділи, 11 січня 1799 року, згідно з наказом синоду, впроваджувалася практика надання сільським священикам хліба замість землі [167, арк. 389]. Таким чином, церковні земельні наділи могли використовуватися селянами, замість чого священики та церковнослужителі отримували від прихожан платню, але не пізніше як після жнив [167, арк. 389]. Реально цей наказ не набув широкого застосування. Домовленості між священиками та церковнослужителями, з одного боку, та прихожанами - з іншого були рідкісним явищем. Виняток - Херсонське та Єлисаветградське духовне правління [167, арк. 389зв-390].

У зв'язку з тим, що Дніпровська лінія доволі швидко втрачала своє стратегічне значення, а також через постійний брак коштів, будівництво церков за рахунок комісаріатської суми було неможливим. Відповідно священнослужителі пристосовували нежитлові споруди під церкви, як наприклад, це відбувалося в Микитинській фортеці, де з 1789 року похідна церква Іоанна Богослова розташовувалася в казенному нежитловому приміщенні [173, арк. 56-60], а до цього часу взагалі була лише каплиця [173, арк. 55]. Лише коли до відставних солдат Павлівки Комишуватої поселили вихідців з Полтавської та Чернігівської губернії, ситуація змінилася [173, арк. 62]. Саме останні збудували молитовний будинок [173, арк. 69]. При перебудові Свято-Покровської церкви в Олександрівську прихожани також брали активну участь [163, 9-10зв].

Підводячи підсумок, можемо констатувати, що наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Олександрівськ змінюється з військового міста в цивільне. Від колишніх військ у фортеці залишається лише рота солдат. Місто більше нагадує невелику слободу. Різні соціальні верстви населення поселилися окремо, так військові поселяни заснували «солдатську слобідку», окремо проживали колишні каторжні [600, с. 266]. Окрему, зовсім невелику групу, становили купці, але найбільшою верствою були міщани.

4.3 Соціальна стратифікація населення та взаємовідносини між референтними групами

Дослідження соціальної стратифікації населення, а також взаємовідносин всередині громади окремого населеного пункту, вимагає обов'язкового врахування того фундаментального факту, що методика складання статистичних відомостей - основного джерела з проблеми - в останній чверті XVIII - початку XIX ст., провокувала, як уже зазначалося в розділі 3, високий рівень похибки в даних. Передусім ця похибка пов'язана з фіксацію у відомостях того населення яке було юридично закріплене за певною територією, а не фактично на ній проживало. Крім того, ситуація ускладнюється тим, що матеріали ревізій, окладні та сповідні книги збереглися фрагментарно. Натомість дослідники зовсім не використовували із зауваженою метою метричні книги. А такі книги дозволяють суттєво розширити пізнавальні можливості. Зокрема притаманна метричним книгам інформація дозволяє на мікроісторичному рівні окремо взятого населеного пункту передусім реконструювати такі проблеми:

1) специфіка демографічних трансформацій як-от переселення окремої людини, родини чи групи людей;

2) співвідношення механічного та природного рівнів зростання чи зниження кількості населення в окремому населеному пункті.

До того ж наявна в метричних книгах інформація про хрещених батьків та одружених відкриває можливість застосування теорії М. Грановеттера "сили слабких зв'язків" [710, с. 1360-1380] для того, щоб виявити неформальні малі референтні групи, їхнє місце та кількість у громаді, замкнутість чи відкритість окремих груп, критерії їх утворення, кількісний склад та час існування. Такі відомості разом із залученням документальних та наративних матеріалів дають можливість реконструювати ті соціальні та демографічні трансформації, які відбувалися в окремо взятому населеному пункті.

Звичайно, абсолютизувати дані метричних книг як й інших джерел не варто. Утім варто зазначити, що метричні книги були визначені власне владою як основне джерело, що містило інформацію про осіб. Саме тому влада тримала під постійним контролем їх ведення [570, c.293]. До проведення ревізії 1782 р. екстракти метричних книг, у яких наводилася зведена інформація про кількість народжених, одружених та померлих, слугувала інформацією щодо визначення ситуації, пов'язаної із населенням краю. Як наслідок, маємо чисельні відомості, які надсилалися Азовською губернською канцелярією Г.О. Потьомкіну в 1777 [249, арк. 280-282], 1778 [251, арк. 92-94], 1780 [253, арк. 443-445], 1782 рр. [256, арк. 585-587]. Зведені відомості з фіксацією кількості народжених, одружених та померлих складалися та відправлялися губернаторам упродовж усього досліджуваного періоду [1, арк. 171-171зв.]. Збереглися чисельні накази щодо, по-перше, упорядкування ведення метричних книг (передусім стосувалися своєчасної передачі на початку кожного року книг до консисторії, де вони повинні зберігатися окремо по повітах та містах); по-друге, правил внесення даних у метрики [1, арк. 48-48зв.,59]; та, по-третє, вірогідності відомостей стосовно цивільного населення краю [1, арк. 109].

Використання метричних книг для реконструкції взаємовідносин між різними соціальними групами можливе на рівні окремих населених пунктів. По перше, це пов'язано з невеликою кількістю церков на півдні України в останній чверті XVIII - початку XIX століття [570, арк. 139], а також зі ступенем збереження метричних книг та сповідних розписів. По-друге, треба взяти до уваги, що один церковний прихід включав декілька населених пунктів, і це відбилося на географії фіксування цивільних станів населення по окремому приходу. Показовим прикладом є метричні книги Свято-Покровської церкви Олександрівська, фіксація в яких починається з 1774 р., і за винятком 1778-1779 рр. повністю охоплює період, який досліджується. Зведені відомості метричної книги Свято-Покровської церкви з позначенням кількості народжених, одружених та померлих за період з 1774 по 1788 рік наведені в таблиці 4.1. [27].

Таблиця 4.1

Зведені дані метричної книги Свято-покровської церкви за 1774-1788 роки

Треба зазначити, що з 1789 року в Олександрівській фортеці починає також функціонувати військова церква Святого Олександра Невського і, відповідно, всі відомості про громадських стан військових та навколишнього населення фіксуються в метричній книзі цієї церкви [31].

Для опрацювання моделі реконструкції соціальних зв'язків у місті були обрані відомості метричної книги Свято-Покровської церкви за 1787 р., коли до приходу належало населення з Олександрівського посаду та Олександрівської фортеці разом з навколишніми поселеннями. Відповідно до цього в метричній книзі фіксується населення як військове, так і цивільне. Більш ранні роки ми наразі не аналізуємо у зв'язку з тим, що у відомостях не вказується соціальне становище населення, а також місце проживання. Так, наприклад, непоодинокими є випадки фіксації населення по балках або річках. Це пов'язано з тим, що належність ділянки, на якій проживала особа, юридично ще не була визначена. Крім того, показовими випадками є називання місць виходу населення за старим адміністративним поділом Запорозьких вольностей. Так, у 1784 р. у метричній книзі зазначене місце виходу особи з поселення Романкове Кодацького повіту, хоча відомо, що ще в 1776 р. Кодацька паланка стала основою для створення Саксаганського і Слов'янського повітів [640, с. 60]. Цей випадок може свідчити про живучість традиційної територіальної ідентичності населення, попри зміни територіально-адміністративного поділу після зруйнування Січі.

Згідно з даними метричної книги Свято-Покровської церкви у 1787 р. було зафіксовано 104 новонароджені дитини. При цьому з них безпосередньо в Олександрівському посаді, де розташовувалася Свято-Покровська церква, народилося лише 47 дітей, тобто менше ніж половина (45,2%), на другому місці поміщицькі слободи (37,5%) і лише на третьому мешканці фортеці (17,3%). Дана статистика дозволяє проілюструвати, за рахунок яких представників населених пунктів відбувався природний приріст населення в приході.

Таблиця 4.2

Місце проживання батьків (N = 104)

Відомості щодо соціальної стратифікації з таблиці 4.2 дозволяють побачити в сім'ях яких соціальних верств народилися ці діти. Так, у родинах військових та їхніх підданих народилося 20 дітей, незбіжність даної кількості сімей з таблицею 4.3 пояснюється тим що одна родина відставних військових фіксується не в Олександрівській фортеці, а в Олександрівському посаді. Саме в цій родині й народилася одна позашлюбна дитина у відставного вахмістра Пироговського та його служанки. Ще одна родина військових фіксується з Кирилівського прикордонного батальйонну.

Таблиця 4.3

Соціальний статус батьків (N = 104)

Крім того, треба відзначити чималу кількість родин підданих військових, яка мешкала біля фортеці. Характерно, що у військових підданих-жінок, власником яких були вищі офіцерські чини (командир прикордонного батальйону прем'єр-майор Г. Рунич або комендант полковник М. Караватка) фіксується велика кількість незаконнонароджених дітей, хрещеними батьками яким інколи виступали діти цих військових високопосадовців, теж військові. Такий високий відсоток незаконнонароджених серед військовослужбовців та їхніх підданих, а також велика кількість смертей, яка була пов'язана з надмірним вживанням алкоголю, та загальна кількість смертей внаслідок епідемій навряд чи викликали позитивне ставлення місцевого населення до поселень військовослужбовців та до них самих, внаслідок чого ми фіксуємо замкнутість цієї соціальної групи населення. Що стосується вибору військовими в хрещені батьки міщан та купців, то це безпосередньо пов'язано з перебуванням в Олександрівському посаді купців-росіян здебільшого з самого посаду та з міста Орла.

Таблиця 4.4

Аналіз особливостей вибору батьками, що мешкають у фортеці, хрещених батьків для своїх дітей (N = 18) Х²=0,092

Так, у 1797 р. у метриці похідної Олександро-Невської церкви[31] було зафіксовано 5 смертей, які настали внаслідок надмірного вживання алкоголю, тоді як всього за рік було зафіксовано 38 випадків смерті. Найбільша кількість смертей припадала на зимову пору року, це було пов'язано з тим, що військові та відставні солдати [31, арк 60, 138] на той час нерідко навідувалися в німецькі колонії на о. Хортиця або колонії Шенвізе [31, арк. 79] до шинків, в яких головний прибуток на початку XIX століття складав продаж "гарячих напоїв" [285, арк 1зв.]. Відповідно військові, повертаючись назад до фортеці, мерзли в степу [31, арк. 60,70] або, переходячи річку по кризі, тонули [31, арк. 60 79зв. ].

Що стосується мешканців Олександрівсього посаду, то треба відзначити, що, згідно зі статистичними даними (таблиця 4.5), серед міщан авторитетне становище займали цехові, свідченням чому є частий вибір їх у хрещені батьки міщанами.

Таблиця4.5

Аналіз особливостей вибору батьками, що мешкають у Олександрівському посаді, хрещених батьків для своїх дітей (N = 47) Х²=0,197

Відомо, що станом на 1788 р. в Олександрівському посаді налічувалося 30 цехових. Серед них було 2 ковалі, 5 чоботарів, 6 кравців, 8 ткачів, 8 м'ясників та 1 фельдшер. Серед цехових фіксуються й колишні запорожці, такі як Г. Таран та його син Я. Таран, Дем'ян Корсуненко, Харитон Білий та інші. Незважаючи на таке становище в громаді, самі цехові вибирали в хрещені своїм дітям також цехових, що дає нам підстави казати про привілейованість цієї громади в спільноті.

Що стосується купців, то ця соціальна група в Олександрівську та в повіті була представлена передусім росіянами; до цієї когорти в метриках також віднесені маркітанти, які позначені в них купцями. Наприклад, серед них фіксується орловський купець Селчуков, який доводив своє право торгувати в Олександрівському шпиталі та виступав проти відкупщика Тімофеєва, а також підтримуючих його коменданта Караватки та командира Нової Дніпровської лінії - генерал-майора Ланова. Незважаючи на таких суворих конкурентів орловський купець Селчуков залишився жити в Олександрівському посаді. Крім того, відомо, що міщани так само займалися торгівлею й навіть підрядами. Так, при будівництві Свято-Покровської церкви в Олександрівському посаді підрядчиками виступали Іван Нескреба, Іван Усатий, Семен Брайленков та Дем'ян Корсунов, але до купецького стану ці особи не належили, як і Андрій Драган, який мав чумацькі валки і згодом став ктитором Олександро-Невської церкви [409, с.80].

Таблиця 4.6

Загальні особливості вибору батьками хрещених батьків для своїх дітей (N = 104) Х²=0,00

Аналіз відомостей, наведених у таблиці 4.7, дає можливість проаналізувати вибір поміщицькими підданими хрещених батьків. Перше місце за кількістю таких виборів займають самі поміщицькі піддані. На другому місці - знаходяться цехові Олександрівського посаду, які і в посаді, і серед поміщицьких підданих мають авторитетне становище. Третє місце посідають міщани та купці. Якщо вибір міщан на хрещених цілком зрозумілий, то вибір у хрещені батьки купців Олександрівського посаду поміщицькими підданими дозволяє вбачати в цьому вплив появи між цими соціальними групами якихось ділових стосунків. Вірогідно це були торгівельні відносини, оскільки, згідно з описами Олександрівського повіту, як у державних, так і в поміщицьких селах селяни здебільшого займалися скотарством промислом, а також ткали льон та шерсть на продаж [285, арк. 1-60].

Таблиця 4.7

Особливості вибору батьками, що мешкають у поміщицьких поселеннях, хрещених батьків для своїх дітей (N = 39) Х²=0,00

Не менш цікавими є відносини між іноземними колоністами та мешканцями Олександрівського посаду. У зв'язку із заснуванням колонії на лівому березі р. Московка з вигінної землі Олександрівського посаду було вирізано земельний наділ для колоністів, перша партія яких налічувала 17 родин [84, арк. 26]. Треба зазначити, що нерідко колоністам виділялися вже заселені місця. Відповідно, для звільнення цієї території, майно мешканців викуплялося на аукціоні в рахунок новоприбулих колоністів. Поселення колоністів біля Олександрівська та скупівля майна у мешканців, які мешкали на цій території, не стало винятком. Так, був проведений опис майна кожного подвір'я, де фіксувалося прізвище власника, його будівлі та загальна вартість майна. Наприклад, опис майна Ігната Діденка, який потім переселився в Олександрівськ, фіксував таку власність - хата з коморою, в ній погріб, два сарайчики, двір та город, огороджений тином, уся власність була оцінена в 35 рублів [79, арк232-233зв]. У зв'язку із заснуванням колонії місцеве населення перейшло до інших населених пунктів. Так, Івана Сухого, Ігната Діденка та Григорія Шаповала ми фіксуємо в метриці Свято-Покровської церкви як мешканців Олександрівська. Микита Некрасов як державний поселянин, згідно з метеріалами ревізій, був переселений до Вознесенки. На жаль, прослідкувати рух усього населення, яке мешкало на території майбутньої колонії, доволі важко у зв'язку з тим, що на новому місці переселенець нерідко змінював прізвище. Так, згідно з описом майна місцевих мешканців, яке пішло з аукціону, ми фіксуємо господарство Лазька Дурного, але він також мав, як виявляється, й інше прізвище - Приходько. У метричних книгах як Олександрівська, так і Вознесенки фіксується прізвище Приходько, але ідентифікувати чи то є та сама особа, яка переселилася з території майбутньої колонії, у нас підстав немає.

При прибутті колоністів 20 серпня 1793 р. у кількості 16 родин [82, арк. 14зв] на місце майбутньої колонії Шенвізе, вони відразу взялися зводити собі будинки. Дерев'яних колод, які були виділені для будівництва житла за державний кошт, колоністам не вистачало, й вони почали рубати дерева, які залишилися по річці Мокра Московка, а у зв'язку з тим, що свого часу цей ліс сильно постраждав від будівельних та військових команд, які зводили фортецю, то колоністи почали рубати дерева в безпосередній близькості від будинків самих мешканців Олександрівська [82, 21зв.]. Наступним каменем спотикання стала проблема землекористування, адже звільнивши землі для колоністів, поселяни вважали, що сінокоси та рілля є власністю населення, яке раніше там мешкало, або тримало городи. Саме тому маємо скарги колоністів, що мешканці Олександрівська вивозять насильницьким шляхом з колонії сіно, а крім того, ще й зайняли усі зручні землі для хліборобства, залишивши колоністам старі ниви [83, арк. 26-27зв.]. Суперечки виникали й на фоні несприйняття колоністами традиційного господарювання місцевих мешканців, а саме розведення свиней. Питання полягало в тому, що традиційно біля Великого Лугу свиней розводили шляхом їх вільного випасу на островах. У самих же господарів усі городи обносилися тином аби уникнути попадання худоби на город [79, арк. 232-233зв]. Колоністи до такого ведення господарства були не звичні, тож скаржилися коменданту Олександрівської фортеці полковнику Аврамову, що мешканці роблять їм таку кривду навмисно, а вони та держава від того мають великі втрати, адже зерно на посів та продукти надавалися за державний кошт [80, арк. 2-9].

Інформативний потенціал документів Олександрівського, Павлоградського та Маріупольського духовних правлінь, а також Новоросійської духовної консисторії, дають можливість реконструювати життя місцевого населення та їх взаємовідносини. Зокрема встановити взаємовідносини в середовищі відставних солдат, які були поселені по військових слободах неподалік від фортець Дніпровської лінії укріплень. Крім того, листування між вищенаведеними установами, а також між благочиними священиками та сільськими старшинами і ратманами, а відтак, і наявність документів сільських збірних хат [164, арк. 33] роблять цю колекцію документів унікальною. Так, наприклад, при скоєнні злочину на людину, згідно з наказом духовної консисторії, накладалася церковна єпітимія. У листуванні між духовними правліннями та духовною консисторією при визначенні міри покарання єпітимією, фіксувалося також при яких обставинах відбувся певний злочин, складалася коротка довідка й про саму особу порушника. Переписка духовних правлінь з нижніми земськими судами дає можливість установити особливості взаємозв'язків між цивільною та духовною владою. Нерідкими випадками були суперечки між цими інституціями, а проведення додаткових розслідувань та допитів провопорушників нерідко викривало корупційні схеми, які діяли в земських судах, та свавілля чиновничого апарату. Так, наприклад, показовою і не одиничною є справа про розслідування вбивства відставним солдатом солдатської слободи Кінських Роздорів Данилом Вележанським своєї дружини та накладання на нього єпітимії [167, арк. 3222]. А все почалося з того, що відставний солдат Данило Велижанський, та його дружина Василина, які їхали з фортеці Кирилівської Дніпровської лінії в ніч 14 вересня 1797 року додому в слободу Кінські Роздори, перебували удвох в сильному алкогольному сп'янінні. Дружина Василина, згідно матеріалами допиту разів не менше п'ятнадцяти разівпід час дороги падала з воза, а її чоловік, будучи дуже п'яний, не зміг втримати коней і не раз переїжджав її колесами воза, від отриманих травм жінка й померла. Відразу ж по смерті був проведений огляд лікарем, який показав, що тіло було посічене в багатьох містах, від чого й наступила смерть, а огляд воза підтвердив походження травм. Треба зауважити, що смерть серед військовослужбовців та відставних солдатів, яка була викликана надмірним споживанням алкоголю, була досить звичним явищем, що підтверджується й відповідними записами в метричних книгах [31], а також й серед наративних джерел [396]. Так само й у цьому випадку нічого дивного не було, тим паче, що ця сім'я і до цього була помічена у великому споживанні алкоголю [167, арк. 3222]. Відтак, було наказано відставного солдата Данила Велижанського покарати на місці 15 ударами кнута. А також відсторонити від священних таїнств протягом року, виключаючи лише випадок смерті [167, арк. 3222]. Крім того, через рік після інциденту відставний солдат Данило Велижанський повинен був з'явитися, згідно з наказом Новоросійської духовної консисторії, до Пустинно-Миколаївського монастиря для виконання в ньому церковної єпітимії [167, арк. 3218]. Але, коли розшукали покараного Данила Велижанського в себе вдома в Кінських Роздорах, то з'ясувалася доволі цікава обставина, після смерті його дружини він був супроводжений через зборні ізби до міста Маріуполя в Маріупольський грецький суд, де й був взятий під варту і й утримувався там шість днів. Подальші події розвивалися таким чином, з-під варти ув'язнений був випущений председателем Дмитром Лазарєвим, який використав цю ситуацію на свою користь, відправивши ув'язненого на свій власний хутір аби він доглядав за худобою, що останній й робив. Під час роботи на хуторі, згідно з показами засудженого, він неодноразово звертався до Дмитра Лазарєва з проханням його відпустити або відправити за місцем призначення, але останній імовірно відчувавши брак робочої сили на хуторі тим паче не хотів відмовлятися від дармового робітника, і вмовляв його залишитися при хуторі, притому кажучи , що проведений на хуторі час буде зарахований як церковне покаяння [167, арк. 3221]. Такі випадки доволі яскраво дають можливість реконструювати не тільки корупційні схеми та свавілля новосформованих установ, взаємовідношення між церковною та світською владою, але й показують дефіцит робочої сили в приватницьким маєтках та господарствах.

У цілому впровадження правових норм, що стосуються залюднення регіону, цілком залежало від зовнішньої і внутрішньої імперської політики, планів та амбіцій високопосадовців краю. Правові норми були покликані врегулювати колонізаційні процеси, їх впровадження можливо пділити на три етапи. Перший етап, який починається зі зруйнування Запорозької Січі, характеризується відносно м'якою політикою щодо долі населення колишніх запорозьких вольностей. Влада проводить перепис населення колишніх запорозьких вольностей з метою контролю. Відбувається уніфікація військових звань шляхом надання російських військових чинів колишній козацькій старшині, яка залучається до політики осадництва та намагається вислужитися перед новою владою в регіоні. Крім вищенаведеного, фіксується також захист владою колишніх зимівчан від зазіхань поміщиків, не відмовляючись при тому від роздачі великих земельних наділів російському чиновництву. Наприкінці цього ж етапу влада розпочинає й активну практику оселення іноземних колоністів.

Другий етап, початок якого припадає на 1779 - початок 1780 р., позначився кардинальною зміною ставлення уряду до населення колишніх земель запорозьких вольностей. Це передусім було пов'язано зі зміцненням позицій уряду на теренах Степової України. Як наслідок, кількість чинів, які надавалися старшині, все меншає. Якщо раніше влада намагалася привабити зимівчан до переселення в слободи чи міста пільгами, то відтепер починає залучати для цього військову силу. Крім того, проведення ревізії в 1782 р. дозволило приписати поміщикам колишніх зимівчан за своїми селищами. У джерелах все менше зустрічаються такі словосполучення, як "колишні запорозькі" чи "корінні посполиті". Натомість ми маємо збільшення кількості як поміщицьких підданих, які донедавна ще рахувалися державними слободами, так і військових поселян. На цей же час припадає активний початок переселення державних селян. Завершення другого етапу припадає на початок російсько - турецької війни 1787- 1791 років.

Початок третього етапу умовно окреслюємо 1795 р., тобто початком проведення п'ятої ревізії. Цей етап характеризується масовим закріпленням за поміщиками втікачів та колишніх зимівчан. Даний етап також характеризується переселенням державних селян з Полтавської та Чернігівської губерній.

Формування населення повітового центру Олександрівська передусім пов'язано з будівництвом Олександрівської фортеці, що супроводжувалося, з одного боку, розоренням запорізьких зимівників навкруги, з іншого боку, приєднанням та оселенням населення запорозьких вольностей у форштадті, на вигінній землі Олександрівської фортеці та навколишніх землях. Процес будівництва Олександрівської фортеці пов'язаний із залученням на її будівництво тимчасового населення, а саме таких груп, як майстрові, лопатники, колодники, військові команди тощо, які згодом змінювали місце проживання. Використання широкого кола джерел та їх перехресний аналіз дозволили не тільки з'ясувати місця виходу колодників та лопатників, але й визначити їх етнічний стан та простежити роль у формуванні населення повітового центру. Не менш важливим є аналіз формування чиновницького стану, який перебував в Олександрівську і передусім представлений працівниками воєводської канцелярії та митниці.

Використання широкого кола матеріалів церковної реєстрації населення дозволяє простежити трансформаційні зміни у формуванні населення, які приховують матеріали окладних книг, загальних та спеціальних ревізій, атласів губерній та намісництв. Найбільш цінними відомостями, які надають матеріали церковної реєстрації, є перехід між соціальними станами населення, доля населення колишньої запорозької спадщини, взаємовідношення між різними референтними групами населення в окремо взятому населеному пункті та інші питання. Звичайно, що абсолютизувати цю групу джерел, як і будь-яку іншу, недоречно, натомість поєднання відомостей матеріалів церковної реєстрації з іншими документальними, наративними та картографічними джерелами дозволяє більш чітко реконструювати процес формування населення окремих населених пунктів Степової України.

ВИСНОВКИ

Джерелознавчі аспекти формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. до сьогодні не були предметом цілісного комплексного дослідження. У спеціальній літературі розглядалися лише окремі питання, пов'язані з рухом окремих груп народонаселення без спроб відтворити цілісну картину. Сучасна історіографічна ситуація, а також специфіка інформаційного потенціалу різних структурних частин джерельної бази дослідження вимагає глибокого джерелознавчого дослідження для з'ясування спектра пізнавальних можливостей як базової підстави для верифікації наявних історіографічних стереотипів, подальшого відтворення руху населення, демографічних процесів та цілісного полотна залюднення цієї території і Степової України загалом.

Проведений аналіз джерелознавчого та історіографічного доробку в дисертації дає підстави стверджувати фрагментарність висвітлення процесів формування населення повіту. Здебільшого увага науковців приділялася процесу переселення іноземних колоністів та окремих соціальних верств населення, в ході переселення яких продукувалася значна кількість документації. Роботи присвячені демографічним змінам на теренах всієї Степової України передусім ґрунтувалися на результатах зведених відомостей описово - статистичних джерел, причому вибір джерела для підрахунку кількісних, соціальних та етнічних змін залежав від особистих уподобань науковця, що у свою чергу безпосередньо впливало на кількісні показники населення, а відтак, і на роль окремих соціальних верств та етнічних груп у формуванні населення регіону. Так, для Н. Полонської-Василенко таким джерелом став атлас Катеринославського намісництва 1787 року. Джерельною базою для визначення змін у кількісному складі населення в дослідженнях О. Дружиніної стали атласи губерній та намісництв із додаванням відомостей із загальноімперських окладних книг. В. Кабузан для своїх підрахунків здебільшого використовував матеріали ревізій, причому науковцем наголошувалося на необхідності застосування матеріалів церковної реєстрації, адміністративно-поліцейського обліку та інших джерел. Натомість вибрані географічні межі дослідження та нерозвиненість технічної бази на той час не дозволяли актуалізувати такий значний масив джерел. Відтак, дане дослідження, проведене на мікрорівні є першою спробою спеціального аналізу різних видів джерел з історії формування населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII _ початку XIX ст.

З'ясовані в дисертації закономірності виникнення первісної джерельної бази дослідження як наслідку специфіки імперського діловодства, зав'язаного на проблемі вмонтування Степової України до тіла Російської імперії та управління Петербургом цією територією, призвели до того, що поява, циркулювання, архівування та рух фондоутворення джерел, в яких висвітлювалися кількісні, соціальні та етнічні зміни Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., мали складну ієрархію. Чинниками, які визначали процес продукування та відкладення документальних матеріалів стали: постійна еволюція адміністративно-територіального устрою, зміни підпорядкування окремих департаментів колегій, персональні погляди, вподобання, побажання призначених Катериною ІІ та її наступниками керівників Степової України, які нерідко, враховуючи місцеві реалії, коригували реєстри, здебільшого зменшуючи кількість обов'язкових документів, що призначені до надсилання до вищих органів влади Російської імперії, та збільшуючи кількість документів, які повинні були надходити до канцелярії генерал - губернатора.

Особливості формування архівних колекцій призвели до того, що документальні джерела як серцевина джерельної бази дослідження кількісного складу населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., розпорошені по чисельних архівних збірках обласних державних архівів України (ДАЗО; ДАДО; ДАОО; ДАХО), Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України у Києві), бібліотек (ІР НБУ; ЗОУНБ) та музеїв (ДІМ; ГРКМ), а також в центральних архівах Російської федерації: РДА ВМФ, РДАДА, РДВІА, РДІА, обласних архівах (ДАРО, ДАКО), відділах рукописів наукових бібліотек (ВР РНБ; СПБ ІІРАН).

Лише незначна частка потенційної джерельної бази стала в різні часи об'єктом археографічних публікацій різного ступеня досконалості, в яких основна увага приділялася діяльності високопосадовців у краї та будівництву Дніпровської укріпленої лінії. А відтак, для залучення до дослідження репрезентативної сукупності джерел була необхідна цілеспрямована евристика в перелічених вище архівосховищах та наукових бібліотеках. Внаслідок її проведення актуалізований комплекс джерел набув повноти, необхідної для ґрунтовного й ефективного джерелознавчого дослідження з метою з'ясування інформаційних можливостей у розрізі наукової проблеми, що поставлена.

У рамках видової класифікації актуалізована джерельна база включає документальні джерела та наративи. Найважливішою її частиною є документальна складова, яка містить джерела різних видів та різновидів: законодавчі, розпорядчі, виконавчі, довідкові, засвідчувальні, описово-статистичні, справочинні, картографічні.