Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Незважаючи на використання різних за хронологією джерел для підрахунку кількості населення, науковець чітко розрізняє козаків, які брали участь у військових кампаніях, а також власне населення запорозьких вольностей, і доходить висновку, що під час зруйнування Січі більшість населення вольностей складали жонаті козаки та поспільство, котрі займалися господарською діяльністю [564, c. 462-463]. Головним двигуном колонізації в Південному краї для Д. Багалія є «народ», роль уряду та чиновництва в колонізаційних процесах полягала у визначенні місць для заснування населених пунктів, правовому регулюванні колонізаційних процесів, охороні переселенців тощо.

Першорядна та головна роль Олександрівської фортеці, як і всієї Дніпровської лінії, полягала в захисті кордону, відтак, з самого початку на фортеці не покладалися надії як на центри розвитку промисловості чи торгівлі [564, c. 466]. Водночас Д. Багалій продовжив попередню історіографічну традицію визначати формування населення міст у зв'язку з відправкою на їхнє будівництво росіян [564, c. 466], а також із перебуванням там військових гарнізонів козачих полків, які, за визначенням вченого, формувалися з нащадків запорожців, сербів та інших переселенців [564, c. 468]. Усіх українських переселенців було поділено на три групи: в першу входили запорозькі поселенці, друга - це вихідці з Правобережної України, третя - вихідці з Лівобережної України та частково зі Слобідської [564, c. 492]. Переселенці росіяни представлені державними та поміщицькими селянами, однодворцями, військовими, моряками, дячками, розкольниками [564, c. 496]. На основі матеріалів, зібраних І. Манжурою, Д. Багалій висвітлює процес закріпачення вільних селян [564, c. 500]. Приділяється також увага й іноземним переселенцям, головна роль серед яких відводиться менонітам [564, c. 510]. Таким чином, вперше історія формування населення краю подається як нерозривний процес, в якому беруть участь різні соціальні та етнічні групи населення.

У 1927 році Всеукраїнська академія наук з нагоди 70-річчя Д. Багалія приймає рішення про публікацію 16-титомного зібрання наукових праць вченого. У другому томі зібрання повинна була міститися монографія з історії Південної України, в підготовці та редагуванні якої основна робота покладалася на Н. Полонську-Василенко [564, c. 10-11]. Під час редагування праці Д. Багалія вчена не тільки вносила, розширювала та доповнювала тези вченого, вона продовжувала й власні дослідження з історії колонізації Південної України, які розпочала ще з 1913 р. після визначення теми магістерської роботи “Діяльність Г.О. Потьомкіна з управління Новоросійським краєм” [689, с. 45-58]. Результатом багаторічної праці вченої стала докторська дисертація, захищена в 1940 р. за темою "Очерки по истории заселения Южной Украины в середине XVIII в".

Н. Полонська-Василенко намагалася визначитися з кількістю населення Запорозьких вольностей під час зруйнування Запорозької Січі. Вона використала кількісні дані, зазначені в дослідженнях А.Скальковського, а також результати Текеліївського перепису населення 1776 р., залучила відомості, які наводив Г. Потьомкін у своїх рапортах до Катерини ІІ. Слідом за Д. Багалієм [564, c. 462-463] дослідниця дійшла висновку, що підрахувати точну кількість населення після зруйнування Січі неможливо, але в будь-якому випадку та чисельність не влаштовувала Петербург [629, c. 92].

Досліджуючи процес широкомасштабної роздачі земель, державної та народної колонізації Н. Полонська-Василенко констатує, що за винятком деяких розвідок, вчені посилаються на праці А. Скальковського та Ф. Макаревського. Саме тому вона намагалася розширити коло джерел, які б дали можливість краще зрозуміти процеси, які відбувалися в Південній Україні. Таким джерелом для Н. Полонської-Василенко стає атлас Катеринославського намісництва 1787 року [632]. Вченою був зроблений ґрунтовний аналіз цього джерела, досліджені й описані особливості його створення на основі ордерів Г.Потьомкіна, які на той час зберігалися в Дніпропетровському крайовому архіві [629, c. 96-97]. На основі кількісних даних, взятих з атласу, робиться спроба показати динаміку заселення окремих повітів та міст, подається карта, де відображено кількість населених пунктів на 1 версту по деяких повітах. Окремо розглядаються інформативні можливості атласу щодо землекористування, подані карти розподілу земель серед поміщиків у відсотковому відношенні.

Відповідно до узагальнених статистичних даних, які наводяться в дослідженні, складається певне уявлення щодо факту абсолютизації даних першоджерела, тобто атласу катеринославського намісництва. Хоча, треба віддати належне, в роботі вказується, що дані, подані в атласі, є не абсолютними, до того ж завдяки залученню інших джерел вказується на розбіжність даних з атласом [629, с. 134,151,158, 167-169].

Крім того, важливими для нашого дослідження є роботи Н. Полонської-Василенко, присвячені долі населення вольностей війська Запорозького після зруйнування Січі [634], описам конфіскованого майна запорозької старшини [630], руху населення в регіоні [628] та іноземній колонізації [631], а також рецензії та біографічні нариси істориків, які досліджували Степову Україну [633; 626; 627] та ін. роботи.

Таким чином, концептуальну схему Д. Багалія про нерозривність процесу формування населення Степової України Н. Полонська-Василенко збагатила фактологічно та концептуально щодо окремих напрямків колонізації завдяки введенню до наукового обігу певної кількості архівних джерел.

У другій половині 1920-х років статті, присвячені ранній історії та формуванню населення окремих населених пунктів Олександрівського повіту, з'являються на сторінках журналу "Краєзнавство". Так, у журналі за 1927 р. вміщена стаття Ф. Лутая, в якій висвітлюється процес формування населення с. Жеребець та Жеребецького району (за тогочасним адміністративним поділом) [574]. Джерельною базою дослідження слугували матеріали церковного архіву Миколаївської церкви с. Жеребець. Треба зазначити, що дослідник не посилається на Ф. Макаревського, в роботі якого дане питання вже висвітлювалося, а відповідно до викладеного матеріалу в статті навряд чи він був знайомий з роботою цього автора. Натомість, залучення матеріалів Миколаївської церкви, здебільшого сповідних розписів, а також зібраний наративний матеріал, дозволили краєзнавцю контурно висвітлити процес демографічних змін у населеному пункті та прилеглій волості протягом 1787-1868 рр.

У 1955 р. виходить монографія російської дослідниці О. Дружиніної "Кючук-Кайнарджийский мир" [523], а через 4 роки побачило світ її комплексне дослідження історії Південної України ост. чв. XVIII ст. [524], а через 20 років - першої чверті XIX ст. [526]. Для визначення змін у кількісному складі населення дослідниця базується частково на загальноімперських окладних книгах, але основну частину джерельної бази склали атласи губерній та намісництв, зокрема атлас Катеринославського намісництва 1784 р. [297], геометрична генеральна карта Катеринославського намісництва [299], атлас Катеринославського намісництва 1787 р. [298], опис атласу Катеринославського намісництва 1793 р. [300], атлас та опис Новоросійської губернії [296; 302].

Описи до атласів О. Дружиніна ідеалізує, називаючи цей матеріал як "найбільш ранній та всеохопний, і він представляє цілковиту цінність". Саме джерело в роботі не піддається джерелознавчому аналізу, як це було зроблено в праці Н. Полонської-Василенко стосовно атласу 1787 року [632]. Що стосується висвітлення демографічних змін в Олександрівському повіті, то автор зауважила використання колодників при будівництві Дніпровської лінії укріплень [524, c. 79], але кількісний та етнічний склад цієї верстви населення залишився поза увагою. Натомість, певний інтерес був до переселення зимівчан у слободи чи міста, переведення греків із Криму, законодавчої бази широкомасштабної роздачі земель та їх заселення. Проте абсолютизація відомостей атласів та описів до них, а також використання проміжних відомостей окладних книг для визначення кількості населення викликали справедливі критичні зауваження В. Кабузана [545, c. 18-19] та С. Борового [492; 496].

Вагоме місце серед досліджень, присвячених історії населених пунктів географічних меж, що досліджуються, є довідково-енциклопедичне видання "Історія міст і сіл Української РСР". Кропітка робота над виданням 25-ти томів протягом 1960-1974 років контролювалася Головною редакційною колегією, яка була затверджена ЦК Компартії України [678 с.40]. Методичні вказівки, які підготувала головна редколегія та контроль на найвищому рівні призвели до нерівномірного хронологічного висвітлення історії населених пунктів. Наприклад в статті, присвяченій стислому історичному огляду Запорізької області, історії регіону останньої чверті XVIII - початку XIX століття приділено лише одну сторінку, тоді як огляду подій XIX століття приділено левову частку статті і сягає понад 40 сторінок [542, с. 9-64]. Саме таку ситуацію ми маємо й з історією населених пунктів Олександрівського повіту, самому повітовому місті періоду, що досліджується, приділено 3 абзаци із 38-ми сторінкової передмови [542, с. 65-113]. Здебільшого, джерельною базою для висвітлення процесів формування населення Олександрівського повіту періоду, що досліджується, слугували опубліковані джерела, передусім ПЗЗРІ, ІТУАК, ЗООІД та ін., а також архівні фонди місцевих обласних архівів (ДАЗО; ДАДО). Крім того, науковцями активно використовувалися праці Я. Новицького, Д. Яворницького, Ф. Макаревського, В. Голобуцького, хоча й не завжди посилаючись на їх роботи.

Визначне місце серед досліджень, присвячених змінам кількісного, етнічного та соціального складу населення, посідають роботи В. Кабузана [498; 544; 545; 548; 550; 551; 545]. Дисертаційне дослідження вченого взагалі присвячене заселенню Південної України в XVIII - на початку XIX ст. [546]. Серед усіх масових джерел, які репрезентують кількісний склад населення та демографічні зміни, найактуальнішими, на думку автора, є матеріали ревізій [545, c. 25]. При цьому матеріали церковної реєстрації та адміністративно-поліцейського обліку слугують лише як допоміжні й у підсумку не були використані, що суттєво вплинуло на результати дослідження [549, c. 79].

В. Кабузан слушно відзначав, що для визначення кількості населення на окремо взятих територіях є необхідність чітко уявляти всі зміни адміністративно-територіального поділу, адже кількість населення, зазначена в ревізіях, відповідала тому поділу, коли ці відомості складалися. Відтак, науковцем на основі опублікованих наказів у ПСЗРІ, атласів губерній та намісництв, матеріалів обліку населення, а також матеріалів приватного та генерального межування була зроблена спроба показати зміни територіально-адміністративного поділу в період 1720-1850 р.

Однак, внаслідок великих часових рамок дослідження були проігноровані окремі суттєві зміни територіально-адміністративного поділу в рамках губерній чи повітів. Зокрема при описі змін адміністративно-територіального устрою Азовської губернії зазначається, що Кінсьководський та Кальміуський повіти були засновані на території колишньої Кальміуської паланки, де на 1766 р. проживали лише холості козаки, а в 1778 р. на місці частини Кальміуської паланки був створений Павлоградський повіт, а з іншої частини Кальміуської та Дніпровської лінії - Олександрівський повіт [546, c. 58]. А отже, не ясно в який саме новостворений повіт увійшли землі уніфікованого Кінсьководського повіту, що ускладнює вірогідність підрахунків чисельності населення. Крім того, не витримує критики теза, що причина уніфікації самого Кінсьководського повіту полягала в незначній кількості населення, переважно холостих запорожців [546, c. 58]. Згідно з відомістю 1779 р. в Олександрівському форштадті проживало тільки 180 осіб, тоді як в 4 державних слободах колишнього Кінсьководського повіту проживало 853 особи. Безпосередньо в Кінсьководівці проживало 245 осіб [252, арк. 118-119]. Про значну кількість населення в Кінсьководському повіті дізнаємося також із рапорту поручика Корчагіна: на території від Олександрівської фортеці до Кучугур він нарахував 320 зимівників, а самі зимівчани свідчили, що загалом зимівників на цій території близько 600, при чому в кожному проживало від 3 до 6 осіб. [287, 440-441 зв]. У мемуарах О. Пищевича так само фіксується наявність у цій місцевості зимівників у великій кількості в 1783 році [414, c.39-40].

Відтак, уніфікацію Кінсьководського повіту та включення його до Олександрівського повіту навряд чи можна пов'язувати з невеликою кількістю населення. Реальнішою причиною уніфікації видається невелика територія, яку охоплював Кінсьководський повіт, а також незручне розташування повітового центру Кінськовода при впадінні р. Кінські Води в Дніпро [305, арк. 1]. Місце вибору розташування повітового центру було якраз пов'язане з великою кількістю населення, яке тут проживало. Але при плануванні місця розташування повітового центру не було взято до уваги, що логістика цієї території була досить ускладненою, адже відомо, що навіть зимівчани заходили в центральну частину Великого Лугу тільки в кінці червня, коли повністю спадав паводок [287, арк. 440-441зв].

Що стосується наведених В. Кабузаном даних про кількість населення в Олександрівському повіті, то тут ми маємо неточності, які передусім пов'язані з великими географічними межами, що досліджувалися науковцем. Так, наприклад, зазначається, що в 1776 р. на території Кальміуського та Кінсьководського повітів проживали лише холості козаки [545, с.58]. Імовірно твердження В.Кабузана про невелику кількість холостих козаків могло ґрунтуватися на реєстрі колишніх козаків та старшини 1776 року [273, арк. 410-508]. Але, в даному випадку, використовувати матеріали цієї відомості для визначення загальної кількості населення регіону недоречно, бо відомості, як буде показано далі, не відображають загальної картини [491, с. 74-79]. У даній відомості фіксувалися лише ті козаки, які брали участь у військових кампаніях (наприклад усі з 250 козаків та 3 старшини Кальміуського повіту брали участь у військовій коампанії під Очаковим). Крім того, якщо в списках Самарського повіту маємо поділ на холостих та одружених, то в списках кальміуського повіту такого поділу немає. Та й усе інше населення, яке мешкало на території Кальміуського повіту, в цих списках не враховано.

Використання окладних книг для позначення змін у кількісному та соціальному складі населення вже викликало обґрунтовану критику. Так, наприклад, А. Бойко зазначав, що окладні книги значною мірою формалізовані й не відображають навіть тенденції у змінах чисельності населення [472, с. 6-15]. Крім того, при дослідженні змін соціального складу населення окремих населених пунктів, зокрема Олександрівська, постає питання щодо недоречності застосування даних окладних книг, адже, згідно з відомостями метричних книг, населення нерідко переходило з одного стану в інший. І це вже не кажучи про колишніх запорожців, які в 1782 р. були приписані до складу поселян, міщан та цехових. Формування козачих військ на Півдні України після зруйнування ще більше ускладнює цей аналіз.

Питанню виникнення та розвитку міст Південної України присвячені роботи В. Тимофієнка [675]. Розглядається законодавча база щодо виникнення нових міст, їхній розвиток, особливості архітектури, соціальний склад тощо. В.Тимофієнко слушно зазначав, що населення, яке Петербург відправляв на будівництво нововизначених міст, нерідко покидало згодом ці міста [675, с. 31]. Важливою є також теза, що соціальний склад населення визначити доволі проблематично у зв'язку з недосконалістю тогочасних статистичних підрахунків. Що стосується розбудови м. Олександрівська та формування населення міста, то автор, в цілому, використовує висновки, зроблені Я. Новицьким [675, с. 52-55].

З початку 90-х років зацікавлення історією Степової України суттєво зросло, що в підсумку вилилося в поглиблення студій над проблемами, які мають пряме чи дотичне відношення до демографії Олександрівського повіту й формують сприятливе історіографічне підґрунтя. Це відбувалося на тлі того, що саме на початку 1990-х рр. в СРСР пожвавився інтерес до дослідження демографічних процесів окремих населених пунктів на основі залучення масових джерел церковної реєстрації та матеріалів ревізій. Виходять роботи М. Маркової, Д. Антонова, В. Канищева та ін.

Суттєвий прогрес у вивченні історії Степової України передусім пов'язаний з діяльністю вчених осередків: Дніпропетровського (Г. Швидько, Ю. Мицик, О. Посунько, В. Старостін та ін.), Запорізького (А. Бойко, В. Мільчев, В. Козирєв, І. Лиман., В. Константінова, Н. Сурева, Р. Шиян, Р. Молдавський, О. Панкєєв, А. Олененко, М. Бєлікова, Ю. Чиженко та ін.), Донецького (В. Пірка, А. Гедьо, Н. Панфьорова, С. Арабаджи та ін.), Одеського (О. Бачинська, Н. Діанова).

У дослідженнях А. Бойка приділялася увага формуванню купецтва [475; 483], кількісним змінам поміщицьких селян в Олександрівському повіті [471], ролі Дніпровської лінії у формуванні населення повіту [465; 480; 463], іноземним колоністам [462], аналізу джерел із соціально-економічної історії Південної України загалом [464; 476; 467; 482; 467; 479; 472], долі запорозького населення після зруйнування Запорозької Січі [473; 469], формуванню общинного устрою та аграрних відносин [470], колонізації і руху населення [477; 485; 474] та інших аспектів. Актуалізувавши велике коло джерел із соціально - економічної історії Південної України останньої чверті XVIII -початку XIX ст. А. Бойко наголошував на неможливості реконструкції процесу демографічних змін, використовуючи виключно матеріали окладних книг та описів до атласів губерній і намісництв. Відтак, необхідне залучення інших джерел - матеріалів ревізій, метричних книг та сповідальних розписів [481].

Процесу перетворення запорозької старшини на російське дворянство, поміщицькій колонізації та її законодавчій регламентації, джерелам формування дворянського стану приділена увага в дослідженнях Н.Суревої. [670-674]. Роль козацького фактора в діяльності чиновництва, а також процес формування чиновництва Південної України проаналізовані в дослідженнях О. Панкєєва [614-617], А. Олененко [606; 607]. У дослідженнях І. Савченко висвітлюється процес адміністративно-територіальних змін Південної України, а також роль козацької спадщини на діяльність установ Азовської та Новоросійської губернії [639; 642; 643].

Важливе місце посідають роботи, присвячені формуванню населення низки міст Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX ст. Передусім цей напрямок представлений роботами В. Константінової [558; 559; 562; 563] та Н. Діанової [518-521].

Долі колишнього козацького населення, яке увійшло до новоутворених козацьких формувань, приділена увага в дослідженнях Р. Шияна [694-697], О. Бачинської [452; 453], В. Мільчева [582; 585; 584], К. Мазіна [577].

Процесу розбудови російської православної церкви на Півдні України присвячені дослідження І. Лимана [570], в яких висвітлюється не тільки кількісний склад, формування правового і матеріального статусу чернецтва та релігійно-конфесійне становище переселенців, відношення до них православної церкви [568; 569; 566], але й детально розглянуті інформативні можливості окремих видів джерел, зокрема метричних книг [567].

Досліджувалася й іноземна колонізація Степової України. Створенню та розбудові менонітських колоній присвячені роботи М. Бєлікової [457], розвитку німецьких колоній - М.Ісмаїлова [536] та Л. Хрящевської [686], взаємовідносинам між німецькомовними колоністами та їх місцевим оточенням - К. Лях [575]. Ґрунтовні дослідження, пов'язані з переселенням греків до Північного Приазов'я та їхній подальший розвиток, висвітлюються в чисельних роботах А.Гедьо [507; 508, 373].

Розбудова Дніпровської лінії укріплень безпосередньо пов'язана із відправкою колодників на будівництво фортець, майстрових людей та лопатників, довгостроковим перебуванням військових на цій лінії та поселенням відставних солдат. Такі питання знайшли відображення в роботах Р. Молдавського [587; 590] та А. Макідонова [578].

Підсумовуючи, варто зазначити, історіографічна традиція дослідження демографії Олександрівського повіту представлена напрацюваннями в ділянці з'ясування низки питань, але без грунтовного джерелозавчого дослідження та цілісного осмислення проблеми. Початковий етап дослідження характеризувався тим, що зміни в кількісному, соціальному та етнічному складі населення розглядалися крізь призму діяльності високопосадовців, зокрема Катерини II, Г. Потьомкіна, Т.Тутолміна, І. Синельникова та інших. Такий підхід до висвітлення трансформаційних процесів простежується до початку XІX ст. Роботи А. Скальковського, які якісно відрізнялися від праць його попередників обсягом актуалізованих джерел та методикою їх опрацювання, заклали основи майбутніх напрямків досліджень. Разом з тим, ті посутні неточності, які мали місце, особливо в наведених кількісних даних у дослідженні, ставали історіографічною традицією.

Тільки в другій половині XIX ст. з'являються дослідження, в яких змальовується формування населення не тільки в межах губернії чи всього Півдня України, але й окремих населених пунктів Олександрівського повіту. Передусім, це роботи Ф. Макаревського та Я. Новицького. Дослідники роблять спроби проаналізувати інформативні можливості та ступінь вірогідності масових джерел. Джерельною базою цих досліджень були матеріали церковного обліку населення та матеріали ревізій.

Спроби дослідити масові джерела, які б ілюстрували рух населення, його соціальний склад, динаміку народжуванності та смертності на території Олександрівського повіту, були зроблені лише в середині XX ст., але виключно на матеріалах ревізій. Звичайно, дослідники і на рубежі XIX-XX ст. при дослідженні змін кількості населення в межах Олександрівського повіту використовували дані метричних книг та сповідних розписів, але тільки як допоміжні джерела і здебільшого для підтвердження вже встановлених фактів (бушування епідемій, перебування військових у фортецях, роки життя окремих високопосадовців тощо).

Важливе значення мають роботи Д. Багалія та Н.Полонської-Василенко, у яких процес формування населення Південної України постає безперервним, і в ньому беруть участь як населення колишніх запорозьких вольностей, так і приходьки, які з'явилися після ліквідації Запорізької Січі. У другій половині XX ст. з'являються роботи О. Дружиніної та В. Кабузана, основою джерельною базою досліджень яких були раніше не актуалізовані джерела. Висвітлення кількісних змін населення Південної України базувалося на використанні атласів губерній і намісництв та описів до них, а також окладних книг. Ігнорування специфіки утворення цих джерел, а особливо характеру охоплення різних груп населення, призвело до суттєвого викривлення картини демографічних процесів.

З початку 1990-х пожвавився інтерес до історії Південної України, були детально розглянуті окремі аспекти формування населення краю, що суттєво збагатило інтелектуальне підгрунтя для комплексного дослідження демографічних процесів, зокрема і в Олександрівському повіті.

1.2 Методи дослідження

Дослідження кількісних, соціальних та етнічних змін населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст. передбачає використання, окрім загальнонаукових, загальноісторичних, спеціальних джерелознавчих методів, також і міждисциплінарних: соціологічних, демографічних і картографічних.

Методологічною основою роботи є принципи історизму, всебічності, об'єктивності, причинності, акумулятивності знань, системності. Принцип історизму передбачає дослідження подій та явищ у рамках історичного контексту. Врахування відмінностей між минулим та сучасністю дозволяє уникати осучаснення та помилкових висновків як закономірного наслідку такого осучаснення. Для дослідження кількісних, соціальних та етнічних змін населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., важливим є розуміння тогочасних процесів з точки зору їх історичної обумовленості. Ігнорування цього принципу призводить до модернізації уявлень про особливості укладання масових описово-статистичних джерел і, як наслідок, до спотворених висновків з приводу їхньої вірогідності та кількісного й етнічного складу населення міст і слобод. Принцип наукової об'єктивності вимагає від дослідника прагнення звести до мінімуму вплив суб'єктивного фактора на результати дослідження.

Аналізуючи історіографію, присвячену темі, що досліджується, необхідно враховувати, що різним історіографічним періодам був притаманний різний ступінь актуалізації джерельної бази, використання специфічних методів дослідження. Різним був і тиск ідеологічних чинників, що у свою чергу призводило до викривлення результатів дослідження. Особливо це стосувалося такого кола питань, як: дослідження етнічного складу населення, панівної ролі державної чи народної колонізації краю, а також виникнення окремих населених пунктів у регіоні.

Принцип всебічності та багатофакторності передбачає дослідження окремих явищ не в ізольованому стані, а взаємопов'язано з іншими явищами та процесами. Застосування цього принципу унеможливлює розгляд окремих переселенських процесів як ізольованого явища подібно до того, як це було притаманне історіографії до кінця XIX ст., коли переселення різних етнічних соціальних груп населення розглядалися відокремлено, що у свою чергу не давало можливості створити загальну концепцію демографічних процесів у Степовій Україні.

Визначення окремих рис та властивостей джерел з історії населення Олександрівського повіту, завдяки методу абстрагування, дозволило провести класифікацію джерел, ґрунтуючись на їх базових специфічних відмінностях, а також адекватно підібрати джерелознавчі методи дослідження для якомога глибшого розуміння.

Важливе місце посідають методи бібліографічної та архівної евристики. Використання першого методу дозволяє виявити рівень наукового дослідження даної теми та виокремити його етапи, рівні актуалізації джерельної бази, притаманні різному етапу та ступеню використання методів досліджень. Поруч з бібліографічним методом актуальним є біографічний метод дослідження. Особливо важливим є використання даного методу при дослідженні наративних джерел та аналізі історіографії, що дозволяє персоніфікувати розвиток історичної науки.

Метод архівної евристики складається з кількох етапів і включає в себе опрацювання архівних путівників, архівних каталогів, описів фондів, справ [517, c. 43]. Визначення руху фондоутворення відкриває можливості виявити, в яких архівних установах могли відкластися матеріали з теми, що досліджується. Архівна евристика в межах окремого фонду має свої особливості. До масових джерел застосовують метод суцільної евристики тільки на початкових етапах дослідження, коли необхідно виявити певні закономірності формуляра, виявити ступінь репрезентативності, автентичності та достовірності джерела. При вирішенні цих завдань логічним є застосування методу вибіркової евристики, адже подальше накопичення масових джерел не призводить до змін висновків [517, c. 30].

Застосування методу компаративістики дозволяє простежити спільне та відмінне в правовому регулюванні колонізаційних процесів на новоприєднаних територіях до тіла Російської імперії, що у свою чергу призводило до процесу містоутворення. Зокрема в дослідженнях, присвячених процесу колонізації Кавказу, Сибіру та Південної України простежуються спільні риси. Так, при дослідженні етнічного складу населення Нижнього Притом'я, дослідники вказують на проблему визначення належності етнічного складу населення, що переселялося. Це було пов'язано з особливостями фіскальної політики, яка не визначала етнічну належність населення, якщо це безпосередньо не впливало на обсяг оподаткування населення того періоду [511, c. 40].

Одним із головних методів нашого дослідження є формулярно-клаузуальний, який дозволяє виокремити в документі незмінні частини та визначити типовий формуляр. При використанні цього методу в дослідженні документ поділяється на чотири структурні частини: початковий, основний, заключний протокол та засвідчувальна частина. Кожна частина, у свою чергу, поділяється на клаузули. Такий аналіз документа дозволяє простежити процес формування типового формуляра та його зміни. Завдяки застосуванню текстологічного методу є можливим розширити результати формулярно-клаузульного аналізу [517, c. 76-77]. Особливо важливе застосування цього методу в дослідженнях відомостей [249, арк. 280-282; 250, арк. 92-94; 253, арк. 443-445; 255, арк. 585-587], спеціальних місцевих ревізій [251, арк. 92-92зв; арк. 93зв, арк. 443], а також атласів губерній та намісництв [296-2302], які складалися з різних частин, що були зведені на основі матеріалів, отриманих із різних місць.

Застосування герменевтичного методу в дослідженні дозволяє розкрити приховані інформаційні можливості джерела. Важливим при цьому є визначення, яку інформативну навантаженість несла певна термінологія та в якому середовищі вона використовувалася. Застосування цього методу є актуальним для визначення таких понять, як "хутор", "зимовник", "селение", "слобода", "вигонная земля" та інших, які несли наприкінці останньої чверті XVIII - початку XIX ст. свою специфічну інформативну навантаженість. Крім того, застосування герменевтичного методу є також актуальним при дослідженні історичних праць, присвячених тематиці, що досліджується. Адже впродовж двох століть інформативне навантаження таких термінів, як "колонізація", "заселення", "оселення" мали різне значення, хоча наразі для деяких істориків ці терміни є тотожними. Особливо важливим вважаємо застосування герменевтичного методу в дослідженні дефініцій, пов'язаних із належністю окремих соціальних верств населення та їх походженням. Адже залежно від часу такі поняття, як «селяни», «поселяни», «поміщицькі піддані», «жителі», «корінні посполиті», «дворові служителі» та ін., несли різне інформаційне навантаження. Нерідко відразу декілька представників таких ніби тотожних категорій зустрічаються в одному населеному пункті [30, арк. 1-5; 73, арк.56-60], що дає можливість простежити процес формування окремо взятого населеного пункту та й території повіту загалом.

У межах нашого дослідження задля розкриття інформаційних можливостей актуалізованої бази масових джерел проводиться пілотажне соціологічне дослідження. У соціологічному аналізі визначення методу конкретизується в розумінні його як способу конструювання й обґрунтування соціологічного знання, сукупності засобів, процедур та операцій емпіричного й теоретичного пізнання соціальної реальності [666, с. 456]. У даній роботі використовуються такі конкретно-соціологічні методи: формування соціологічної бази даних, метод аналізу документів, вибірковий метод тощо. Оскільки аналіз отриманих результатів є можливим лише з використанням математичних методів, то у нашому дослідженні необхідне застосування статистичних методів ранжування, шкалування, індексування, кореляції, тенденції тощо. Використання цих методів передбачає такі математичні процедури: визначення частот, відсоткових розподілів, показників середньої тенденції тощо. Для оцінювання значущості відповідних індикаторів необхідним є використання спеціальних математичних методів та розроблених коефіцієнтів кореляції Крамера, Пірсона та Хі-квадрат. Зазначені методи дали можливість побудувати одновимірні та двовимірні розподіли відповідей, визначити основні взаємозв'язки між індикаторами, виявити наявність кореляції ознак. Для наочного подання результатів проведеного соціологічного дослідження використовують діаграми та гістограми як графічний спосіб подання інформації й таблиці, які є показовими для порівняння даних дослідження.

Комплексне використання таких методів дозволяє розглянути соціальну пам'ять як соціокультурний феномен, виявити особливості її виникнення та функціонування, визначити територіальну ідентичність і чинники її формування, специфіку функціонування феноменів соціальної пам'яті та територіальної ідентичності, характерних для мешканців тогочасного Олександрівського повіту.

Важливе місце в нашому дослідженні посідає метод картографічного моделювання. Завдяки застосуванню цього методу та сучасних технологій у картографії із залученням картографічних джерел та супровідного корпусу матеріалів відкривається можливість простежити щільність населених пунктів на визначеній території, виокремити етапи їх становлення, простежити процес зміни локалізації окремих населених пунктів та інше. Завдяки чіткій фіксації в межових книгах відстані між статичними об'єктами, такими як річки, байраки, кургани та ін., є можливість чіткої прив'язки до сучасної місцевості об'єктів, що фіксуються в межових книгах, але не знайшли відображення в картах. Дана геолокація можлива за рахунок визначення трьох статичних об'єктів, які на картах, передусім генерального межування, утворюють імпровізований трикутник, що і дає можливість зіставити місце розташування окремих поселень на сучасній карті шляхом нашарування на карти кінця XVIII - середини XIX століття сучасних карт. Це уможливлює виявлення місця знаходження окремих хуторів та "селеній", які фіксуються в межових книгах на місцях колишніх зимівників, зазначених на інших, більш ранніх картографічних джерелах або описах. Тим самим ми маємо можливість спростувати або довести тяглість окремих населених пунктів від більш ранніх поселень завдяки археологічним розвідкам. Застосування даного методу дослідження дозволило локалізувати окремі населені пункти, які існували на вигінній землі іншого населеного пункту довгий проміжок часу, а лише пізніше були виокремлені юридично.

Як підсумок зазначимо, що для досягнення мети, яка поставлена в нашому дослідженні, були застосовані загальнонаукові, міждисциплінарні, картографічні, соціологічні, демографічні, загальноісторичні, спеціально джерелознавчі методи дослідження. Комплексне використання зазначених загальнонаукових, міждисциплінарних, картографічних, соціологічних, демографічних, загальноісторичних, спеціальних джерелознавчих методів дослідження дозволяє класифікувати джерела та виявити рівень їх достовірності, автентичності та репрезентативності, опрацювати модель дослідження демографії Степової України останньої чверті XVIII - початку ХІХ ст. загалом.

РОЗДІЛ 2. РУХ ДОКУМЕНТІВ ТА ОСНОВНІ ЗІБРАННЯ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

2.1 Формування первісної джерельної бази та рух фондоутворення

Дослідження процесу продукування документів та особливостей їхнього відкладення й архівування є критично важливим для з'ясування специфіки джерельної бази, співвідношення актуалізованої джерельної бази з первісною та потенційною, зрештою, воно інтенсифікує архівну евристику з метою виявлення джерел, які висвітлюють дослідницьку тематику. Але реконструкція закономірностей появи джерел, в яких висвітлювалися кількісні, соціальні та етнічні зміни населення Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., пов'язана зі значними труднощами. По-перше, постійно відбувалися територіально-адміністративні зміни (меж повітів, провінцій, губерній чи намісництв). По-друге, хронічна недоукомплектованість штатів канцелярій різного рівня, особливо на перших етапах їхнього функціонування, посутньо впливала на діловодство і діловодні стосунки по управлінській вертикалі та на фондоутворення. По-третє, давалися взнаки такі чинники, як: зміни діловодства та документообігу, уніфікаторська політика щодо земель колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового, власні вподобання та рішення правителів південного краю.

У загальних рисах рух фондоутворення був визначений центральними органами влади імперії. Крім того, суттєве значення мали розпорядження місцевих адміністрацій та особисті накази і розпорядження адміністраторів, нерідко не апробовані в центральних органах влади (передусім це стосується ордерів Г. Потьомкіна). Зрештою, впливала й діяльність російської православної церкви в регіоні.

Документація, яка продукувалася та оберталася між центральними органами влади і місцевими установами, нерідко проходила в чималій кількості через канцелярію Г. Потьомкіна. А місцеве керівництво бувало коригувало реєстри документів, які повинні були надсилатися місцевими установами до центральних органів влади. Як наслідок, велика кількість матеріалів виявилася розпорошена серед чисельних фондів архівів України та Російської Федерації. Загальна кількість відомостей, що надсилалася до центральних установ, була визначена комісією сенату, і на 1775 р. становила 50 одиниць. Але кількість документів, які відправлялися до вищих органів влади від Азовської губернії, куди входив Олександрівський повіт, значно зменшилася внаслідок розробки В. Чертковим, згідно з ордером Г. Потьомкіна [467, с. 3-4], реєстру відомостей, призначених для центру. Відтак, число відомостей, обов'язкових до складання та відправки до центральних органів влади, скоротилася до 28 одиниць. Крім того, був сформований список відомостей, які направлялися до Г. Потьомкіна, коли він перебував на півдні. Серед них відомості про кількісний склад купецтва, цехових, поселян та відомості про кількість розданої землі. Під час перебування Г. Потьомкіна за межами краю цей список складався з 20-ти відомостей.

У зв'язку з тим, що на початкових етапах розбудови Азовської губернії Г. Потьомкін здебільшого залишався в Санкт-Петербурзі, велика кількість документів, у тому ж числі з приводу кількості населення, була складена та відправлена саме до нього, а також у відповідні департаменти Сенату. Це підтверджується зведеними відомостями щодо кількості осіб, які народилися, вінчалися та померли і які складалися Азовською губернською канцелярією та відправлялися безпосередньо до Г. Потьомкіна і до першого [253, арк. 443] департаменту сенату щорічно [249, арк. 280]. У підсумку, на сьогодні виявлено відомості народжених, померлих та вінчаних, складені Азовською губернською канцелярією в 1777 [249, арк. 280-282], 1778 [251, с. 92-94], 1780 [253, арк. 443-445], 1782 [256, с. 585-587] роках. У такий саме спосіб надсилалися до Санкт-Петербурга відомості про колодників та збори подушного і поземельного податку.

За підрахунками, проведеними А. Бойком, в період 1776-1791 рр. кількість апробованих в Санкт-Петербурзі розпоряджень Г. Потьомкіна, за якими варто було направляти до різних установ додаткові відомості, було всього 14. Серед них переважна більшість стосувалася 1770-х рр. З часом таких апробованих розпоряджень ставало все менше [479, с. 83]. Це, у свою чергу, призводило до великої плутанини після смерті чи відставки керівництва.

Наприклад, нерідко накази робилися Г. Потьомкіним усно, тому реально після його смерті багато з них повисло в повітрі [490, с. 276-278]. Але навіть факт наявності документального підтвердження не надавав остаточних гарантій на право володіння. Зокрема стосовно тих, хто отримав земельні наділи від часу створення Азовської губернії до 1786 р. і не отримав на те особистого повеління Г. Потьомкіна, наказувалося Катеринославському намісницькому правлінню провести інспекцію по земельних наділах, які були видані в колишніх Азовській і Новоросійській губернії, та позбавити прав власності і стягнути штраф з тих осіб, які землі не заселили по факту [361, с.314-315]. Подібні випадки призводили до появи великої кількості клопотань поміщиків про оформлення власності їхніх земельних володінь. Саме в цих клопотаннях і відобразився вплив функціонування особистої канцелярії Г. Потьомкіна для документообігу останньої чверті XVIII ст. Не випадково після смерті останнього до Катерини II було подано прохання від Катеринославського предводителя М. Капніста та катеринославського дворянства (513 осіб) з проханням видати іменний наказ про власність на землю, яка була надана при Г. Потьомкіну, адже після смерті останнього землевласники виявилися заручниками цієї діловодної ситуації [266, арк. 1-2зв].

Для визначення руху фондоутворення фіскальної документації як складової документальних джерел, як-от: ревізькі казки, окладні книги, відомості про прибутки та витрати губерній, необхідно простежити рух цих документів від повітового рівня до центральних органів влади. Згідно з положенням про губернії 1775 р. визначався склад та функції посадових осіб. Серед основних повноважень Казенної Палати було складання різних відомостей, а саме: про кількість населення, про приходи та витрати та надсилання їх до губернського скарбника. Повітові казначеї підпорядковувалися Казенній палаті, яка повинна була перевіряти надіслані відомості [419, с. 240]. Безпосередньо повітовий скарбник не мав повноважень сам збирати податки та розпоряджатися грошима, які він отримував від платників. Натомість, мав складати спеціальні відомості, які направлялися до казенної палати. Та у свою чергу формувала два реєстри, які поділялися на дві частини. У першій зазначався список усіх справних платників. До другої частини вносився перелік боржників. Даний реєстр відправлявся до намісницького правління, звідки тільки 2-га його частина з переліком усіх боржників надсилалася до нижнього земського суду [419, с. 241-242].

Згідно з імперськими настановами стосовно ведення справочинства в казенних палатах від 1781 р. [420, с. 84-95] усі отримані з місць накази, повідомлення, а також рапорти, звідки б вони надходили, повинні були спочатку направлятися до Казенної палати, а вже звідти розподілятися по певних експедиціях Сенату. Крім того, впроваджувалося ведення в Казенній палаті спеціального генерального реєстру.

Що стосується обліку окладних книг, то це було повноваження шостої експедиції сенату. Саме губернському скарбникові доручалося ведення усіх прибутків та витрат. Відтак, саме губернський скарбник повинен був тримати у себе окладні книги, в яких відзначалася кількість покладених осіб в оклад з кожного окремого міста чи повіту. Також вимагалося складати щомісячні та щоквартальні відомості з позначенням кількості прибутків і відправляти в Експедицію Державних прибутків, а також подавати їх казенній палаті для їх затвердження.

Ревізія державних розрахунків, згідно з наказом 1779 р., перейшла під управління Експедиції по державних прибутках Першого департаменту Сенату. До цієї експедиції повинні були надходити відомості з казенних палат та звіти губернських канцелярій. У 1780 р. відбулася реорганізація й експедиція рахунків отримала назву Експедиція по ревізії державних рахунків. У зв'язку з цим експедиція огляду рахунків отримала назву Третьої. Саме до цієї експедиції надсилалися річні звіти з державного казначейства. Натомість, у першу, другу та четверту експедицію надсилалися квартальні («третные») та річні звіти, які після цього для перевірки надходили до третьої комісії. Експедиція складала річний табель, який потім об'єднувався в книгу про кількість населення та отримання з нього податку. Сама експедиція поділялася на три столи. Для нас найбільше значення мають другий та третій столи, до яких надходили справи, підпорядковані казенним палатам та губернським правлінням.

У 1801 році на допомогу третій експедиції була заснована п'ята, основним завданням якої була ревізія старих розрахунків з 1797 р. У 1805 р. до цієї експедиції були відправлені всі інші неревізійні рахунки по 1801 рік. Як наслідок, у фонді 588 "Державної експедиції для ревізії рахунків Сенату" зосередилися окладні книги Катеринославської губернії, складені по IV ревізії за 1782-1789 рр. [323; 324; 325], та Новоросійської губернії, складені по V ревізії [326; 327].

Велика кількість повітових справ та складання відомостей лягала на плечі земського справника. Серед них відомості про бунти та епідемії. При виявленні бунтарських настроїв справник повинен був доповідати губернському правлінню та наміснику. Відомості щодо спалаху та розповсюдження епідемій серед населення та тварин, у межах повітів, повинен був надсилати земський справник до Губернського правління та генерал-губернатора. На земського справника також покладалися обов'язки щодо повідомлення губернському правлінню та губернатору про наявність у повіті втікачів і крадіїв. У межах повіту земський справник також займався контролем за організацією постоїв для військових з розрахунку два військових на один двір. Складені відомості про пересування та розквартирування війська в межах повіту справник повинен був надсилати до губернського правління чи губернатору [419, с. 252 -256]. У містах такі відомості та документи про хвороби, пересування військ, імовірні бунти та непослух населення міст складалися городничим або комендантом і відправлялися до губернського правління [419, с.256 -259].

У зв'язку зі змінами територіально-адміністративного поділу змінювався і рух фондоутворення джерел з теми, що досліджується. Відтак, при утворенні Катеринославського намісництва завдяки діяльності Т. Тутолміна був складений ретельний опис (на 145 аркушах) справ, які надходили до намісництва та відправлялися до вищих структур, зокрема й Сенату [261, арк. 1 -145], що у свою чергу дає можливість також реконструювати первісну джерельну базу теми, що досліджується. В описі, окрім визначення, які саме документи повинні направлятися до яких столів та експедицій, були подані також форми складання документів [261, арк. 73 -100], таких як реєстри, в яких фіксувалася вхідна розпорядча документація Сенату та накази імператорської особи, реєстри грошової казни; настільний реєстр; атласи намісництва; іменний реєстр усіх дворян; реєстр дворян, які мають маєтки по повітах; генеральний реєстр дворян; міські плани з позначенням, скільки в окремих містах мешканців, дворів нараховується, як чоловічої, так і жіночої статі, які в місті записані, так і тимчасово там перебували; відомості про торгівлю та промисел мешканців; реєстр фабрик та заводів у повітах, кількості людей, які там працюють; генеральний по всій губернії табель, де позначалася б кількість посадів, сіл та селищ, казенного відомства, сіл і селищ та панських будинків поміщиків, з детальним описом кількості населення за різним соціальним станом та інші форми [261, арк. 1-2зв].

Рух документів до експедицій та столів Катеринославського намісництва був чітко регламентований. Вважаємо за потрібне розглянути цей рух детально. Перша експедиція складалася з першого, другого та третього столів. До першого столу надходили справи таємні, правлячого Сенату; про займані чини в «присутственних» місцях та отримані чини; відомості про надзвичайні події в містах та повітах; справи про дворян, міські та сільські вибори; відомості про фабрики та заводи, які в містах та повітах знаходились. Дані відомості складалися городничими та міськими магістратами й земськими судами щорічно; короткі відомості про торги, промисли, рукоділля і мистецтво надсилатися повинні були щорічно та повні списки кожні три роки; відомості про водні сполучення [261, арк. 1-4зв].

До другого столу надходили справи щодо скарг на «присутственні» місця від населення про зловживання та затримки при вирішенні різних питань. Окремо до другого столу надходили справи стосовно захоплення земель казенних поселян, забудови міст, згідно з визначеними планами, а також суперечки з приводу відводу місць для будівництва; справи щодо накладання на маєтки арештів, довідки про дворянство, про губернську роту і штатні команди та комплектування їх людьми. До другого столу надходили справи: з карної палати та інших «присутственних» місць для швидкого надання довідок по карних справах; відомості про кількісний склад колодників із повідомленнями про невирішені справи карної палати та чому саме сталася затримка; справи про розшук втікачів (згідно із запитами з різних місць), про пересилку колодників; справи про опікунство та «попечителів» (впроваджувалися дворянськими опіками та сирітськими судами), а також справи про отримання пошти та зміни територіально-адміністративного поділу. [261, арк. 1-4зв].

До другої експедиції належали 4, 5 та 6 столи. До четвертого столу надходили здебільшого справи про приходи та витрати намісництва: про недоїмки, які складалися в окремий детальний реєстр, справи про рекрутські збори, збір недоїмок за рекрутів, які були не поставлені вчасно, про будівництво казенних будівель тощо.

До п'ятого столу надходили справи чи не найактуальніші для нашого дослідження, а саме: про незаселення у визначений термін дач; створення карантинів; доставку та роздачу межових книг і планів, стягнення податку, а також відправлення до архівів «присутственних» місць межових книг і планів; про оселення відставних військової служби та кошти на утримання рідних військових нижніх чинів. Крім того, до обов'язків п'ятого столу входило: внесення осіб до списків купецтва, складання відомостей про переведення в Катеринославське намісництво селян, розпорядження про вивід на поселення та постачання всім необхідним згідно з ухваленими постановами. На шостий стіл покладалося обов'язки зі створення генеральних відомостей з даних, які надсилалися з різних місць для відправки їх до вищих інстанцій, зокрема, й до Сенату. Серед них відомості про розселені полки, відомості про прострочені та описані маєтки [261, арк. 4зв-6].

Крім зазначених шести столів експедицій, намісницькому управлінні наказувалося мати межову експедицію з креслярнею. Саме цією установою продукувалися плани повітів та всієї губернії, поділені на ділянки за власниками. Креслярня також складала описи про якість землі, кількість та якість лісу та на які потреби він може бути вжитий, описи покладів каміння, яке може бути використано для будівництва, а також про річки та рибні ловлі. Усі ці описи повинні були базуватися на попередніх описах, які складалися повітовими землемірами, а також на описах, складених землемірами самої намісницької експедиції. Для підрахунку відмежованих земель створювався реєстр, в якому фіксувалася кількість розданих земель, кому саме та за яких років вона була видана, а також де саме була розташована ця ділянка. Важливо, що складені плани та межові книги мали зберігатися в архіві намісницького правління. Копії цих планів та межових книг за підписом губернського землеміра повинні були надсилатися до архіву Громадської палати [261, арк. 6зв-8].

Плани та межові книги казенних дач мусили зберігатися в архіві Казенної палати та нижніх розправ. Копії планів та межових книг приватних дач, у свою чергу, повинні були надсилатися в архів повітових судів. Створені документи на вигінні землі міст надходили до міських магістратів [261, арк. 6зв]. Під час польової роботи землемірів їхні рапорти повинні були надсилатися до експедиції, яка мусила слідкувати за правильністю виконання робіт, надсилаючи до них ордери, які мали реєструватися в окремій книзі [261, арк. 7]. При відмежуванні пустопорожніх земель під заселення, при отриманні до експедиції такого прохання уся документація повинна була зберігатися та фіксуватися в реєстрі. Останній перебував у розпорядженні начальника столу. Контроль над складеними межовими книгами та планами, а також іншою документацією, яка продукувалася в експедиції, покладався на губернського землеміра. Той мусив вести для цього окремий реєстр усіх повітових планів та межових книг, після перевірки яких ці документи видавалися власникам, а також «присутственним» місцям [261, арк. 8].