Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Перший план був опрацьований у лютому 1782 р. [332], другий - у квітні того ж року [331]. На плані позначені формально відмежовані 10 поміщицьких дач, а також вигінна земля Олександрівської фортеці, в експлікації до планів подана кількість мешканців населених пунктів (окремо чоловічої та жіночої статі), а також кількість десятин землі як зручної для обробітку, так і незручної. Незважаючи на такий короткий відрізок часу між складаннями планів, добре видно зміни чисельності населення, а також кількості вигінної землі (за рахунок вирівнювання землі між селами Пісок генерал майора М. Ланова та Катеринівки секунд-майора В. Ходиревського). Причиною цього вирівнювання стало перенесення Катеринівки на більш обжите вже місце на р. Кучугум майже на 3000 сажень із раніше визначеного місця розташування на місці впадінні р. Бугуч в р. Кінські Води. Згідно з експлікацією найбільше землі, а саме 12000 десятин зручної та 11113 незручної, зазначено за Г. Потьомкіним. До його володінь включено землі колишніх державних слобід Краснокутівки, Кінсьководівки та Кучугумовки загальною кількістю населення в 742 особи (466 чоловічої статі та 276 жіночої статі).

Часто в державних слободах фіксуються різні соціальні групи, що дає можливість встановити їхню роль у формуванні тутешнього населення. Так, наприклад, на спеціальному плані села Покровського Павлоградського (пізніше Олександрівського) повіту зазначено по п'ятій ревізії 130 дворів, 165 осіб (83 чоловічої статі, 82 жіночої статі). При цьому вказано, що після ревізії, а саме до моменту складання межового плану в 1801 р. до державного поселення приєдналося ще 59 дворів козаків з колишньої Гетьманщини (180 ч. ст. та 82 ж.ст.) та 4 двори поселян (14ч.ст та 6 ж.ст.) [49]. Цікавим фактом є те, що вперше план села Покровського був складений згідно з наказом Азовської губернської канцелярії в 1779 р. підпоручиком Райчевичем з "пустопорожних казених земель и состоит во владении малоросийских поселян и коренных посполитых" [49]. На самій карті фіксуються, крім самого села, ще й окремі хутори, які розташовані по балках та мають свої орні землі з городами. Така ситуація на кінець XVIII - на початок XIX ст. є доволі поширеною як стосовно державних сіл, так і поміщицьких, і навіть посадів. На плані села Половодьє власності титулярного радника М. Іваненка, вперше межованого в 1781 р., а план був знятий у 1806 році, значиться 42 особи (26 чоловічої статі, 16 жіночої статі). На самому плані зафіксовано, крім села, ще два хутори, які знаходяться на віддалі від села [50].

Навіть на початку XX століття земельні суперечки, які виникали між населеними пунктами, як правило вирішувалися на основі матеріалів межування кінця XVIII ст. Яскравим прикладом є конфлікт з приводу кордонів с. Вознесенка та м. Олександрівськ у 1901-1902 рр., коли основою для вирішення спірних питань були документи межування 1795 та 1802 рр. Детальний опис кордонів Олександрівського посаду початку XIX ст. було прикріплено до справи 1901-1902 рр. як основний документ [72, арк 1-4зв]. Саме тому важливим є проведення евристики в документах, що стосуються земельних суперечок та встановлення нових меж навіть до початку XX ст., адже вони базувалися на основі генерального межування. Треба зазначити, що ця група документів доволі розпорошена, так, наприклад, план землі власника поселянина Я. Янцена Олександрівського повіту імовірно через співзвучність назви з Олександрійським повітом зберігається в ДАКО серед справ Олександрійської межової канцелярії [263].

Незаперечну цінність для дослідження демографії Олександрівського повіту має корпус супровідної документації межування: межові книги, описи до карт та атласів, рапорти землемірів та інша поточна документація. Серед цієї групи джерел важливе місце посідають описи до атласів губерній та намісництв, зокрема описи до атласу Катеринославського намісництва 1784 р. [297], атласу Катеринославського намісництва 1787 р., [298] атласу Катеринославського намісництва 1795 р. [301], атласу Катеринославського намісництва 1793 р. [300], атласу Новоросійської губернії 1799 р. [296]. Самі ж описи до атласів доволі часто застосовувалися дослідниками як головне джерело для дослідження таких аспектів, як формування населення, співвідношення поміщицьких та державних володінь, зміни адміністративного устрою та інших. Введення в науковий обіг описів до атласів відноситься ще до останньої чверті XIX століття і пов'язане з публікаціями В. Григоровича, який розглядав атлас Катеринославського намісництва 1787 р. [298] як джерело для дослідження освоєння Південних земель Російської імперії. Для багатьох істориків описи до атласів ставали центральним стрижнем для дослідження міграційних процесів, формування населення, економічного розвитку та інших питань. Так, для Н. Полонської-Василенко таким джерелом став атлас Катеринославського намісництва 1787 р. [632]. О. Дружиніна для визначення кількості населення по повітах використовувала статистичні дані атласів, по суті які стали в її дослідженні головною джерельною базою з цього питання. Така тенденція простежується в працях й інших дослідників. Треба зауважити, що наведені статистичні дані в атласах у першу чергу складалися на основі ревізій та уточнених даних по них, відтак, кількісні показники щодо населення увібрали специфіку складання ревізьких повідомлень. Самі ж описи до атласів кінця XVIII ст. якісно різняться між собою за інформативним навантаженням. Так, якщо опис до атласу Катеринославського намісництва 1784 р. [297] являв собою його стислий огляд з описом повітових міст, кордонів, річок та ін. без залучення статистичних даних, то вже опис до атласу Катеринославського намісництва 1787 р. [298] має набагато більше інформаційне навантаження, де, крім планів та коротких описів повітових центрів, наведені статистичні дані по кожному населеному пункту та земельній дачі. В описі до атласу Катеринославського намісництва 1795 р. [301] окрім описів повітових центрів, економічні примітки подаються до кожної земельної дачі та включають у себе місце розташування населеного пункту та окремих будівель, опис землі та лісу, якщо такий був у наявності, рід занять мешканців населеного пункту.

Саме продукування атласів, як коротких економічно-статистичних довідників, було пов'язане з потребою складання такого атласу до подання монаршої особи, відтак, описи до атласів повинні були продемонструвати показники успішності розвитку краю. Саме через цю обставину високопосадовці Південного краю намагалися якнайкраще підкреслити свою роботу, вдаючись до великих узагальнень. Показовим у цьому сенсі є атлас Катеринославського намісництва 1787 р. [298], який створювався для подачі Катерині II під час її подорожі Південною Україною. У географічному описі якого підкреслюються здобутки Катерини II, з якою пов'язано перетворення цієї місцевості, яка з давнини фігурувала "місцем явищ поневіряння та розорення" до краю безпечного та квітучого [298, арк. 1зв]. Крім того, аби звеличити діяльність управлінців краю та виправдати доцільність витрачених колосальних коштів, діяльність колишніх запорожців подається як деструктивна. Згідно з описом, після того як Запорожці полишили ці землі в недбалості, саме ефективна діяльність колонізаторської політики, мовби призвела до освоєння цих земель поміщиками, які взяли "дикопорожні земельні дачі" і почали виводит и сюди населення з місць "дозволених" [298, арк. 1зв]. Звісно, що в певному сенсі складання такого опису та панегіричний стиль викладення інформації цілком зрозумілий. Було б, навпаки, доволі дивним, якби чільне місце в описах було надане висвітленню невдач колонізаторської політики, або ролі населення колишніх запорозьких вольностей, найбільш обжиті землі яких були роздані в першу чергу, згідно з наказами самого Г. Потьомкіна, йому ж або його оточенню. Так, уже на 1781 р., таких земель в Олександрівському повіті вже не залишалось, хоча це не зупиняло світлішого князя продукувати ордери, згідно з якими Азовська губернська канцелярія повинна була відмежувати землі російським високопосадовцям. Такий стиль наведення інформації в географічному описі закрався навіть у статистичну частину атласу. Найбільшим показовим випадком є опис губернського міста Катеринослава на Дніпрі, коли місто ще тільки урочисто закладалося, а його опис уже був представлений в описі до атласу. У такий спосіб опис до атласу намісництва демонструє нам не тільки картину, яка склалася на той час, але й плани високопосадовців до цієї території. Враховуючи специфіку укладання описів до атласів, а також використання матеріалів ревізій для статистичних показників, є необхідність перехресного аналізу документів, в яких фіксація населення в населених пунктах не ґрунтувалася на підрахунках ревізій. Одним із таких джерел є поцерковні відомості, статистична інформація яких при порівнянні з даними описів до атласів дає адекватніше уявлення про співвідношення кількісних даних про населення, виходячи з вибору джерела (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Порівняльний аналіз кількості населення села Жеребець за описами до атласів та за церковними відомостями

Незважаючи на всі інформаційні лакуни та специфіку укладання даного джерела, атласи надають можливість персоніфікувати власників земельних володінь, маєтків, хуторів та сіл протягом усього періоду досліджуваної теми, що робить такий вид джерел унікальними.

У свою чергу межові книги дозволяють виявити інформацію з приводу того, звідки з'явилися приходьки в ті чи інші населені пункти. Наприклад, у межовій книзі села Вознесенка зазначається, що населення новоутвореного села "вийшло" з посаду Олександрівськ [55]. Причина появи такої інформації полягала в тому, що відбувалося відмежування землі для Вознесенки з вигінної землі Олександрівського посаду. Не менш інформативними є межові книги поміщицьких дач. Зокрема у межовій книзі Миколаївки власності дворянина М. Фастова, який не перебував на службі, зазначається, що на вигінній землі знаходиться лише панський маєток, а також сінні покоси, притому зазначено, що на землі власника селянських будинків немає [56, арк. 3], хоча при описі межі фіксується "сенный покос, пашня и селение сельца Николаевки" [56, арк. 2]. Схожу ситуацію маємо і з Олександрівським посадом, геометричний спеціальний план якого має назву "план Александровского посада и выгонной земли с хуторами". При описі межі вигінної землі фіксуються хутори і навіть окреме "селение" із сінними покосами [54]. Зауважимо, що, згідно з даними п'ятої ревізії,населення Олександрівського посаду складало купців 13 дворів, 64 (30 чоловічої статі та 34 жіночої статі) і міщан 65 дворів (174 чоловічої статі та 157 жіночої статі), а це означає, що всі мешканці хуторів, які сиділи на вигінній землі посаду, були зараховані до складу міщан, що у свою чергу створює хибне уявлення про формування та спеціалізацію населення міста.

Завдяки чіткій фіксації в межових книгах відстані між статичними об'єктами, такими як річки, байраки, кургани та ін., є можливість чіткої прив'язки до сучасної місцевості об'єктів, зазначених у цих книгах. Дана геолокація можлива за рахунок визначення трьох статичних об'єктів, які на картах генерального межування утворюють імпровізований трикутник, що і дає можливість зівставити місця розташування окремих поселень на сучасній карті шляхом нашарування на карти кінця XVIII - середини XIX ст.. сучасних карт. Найбільший інтерес становлять окремі хутори та "селения", які фіксуються в межових книгах на місцях колишніх зимівників, зафіксованих в інших, більш ранніх, картографічних джерелах або описах. Тим самим маємо можливість спростувати чи довести тяглість окремих населених пунктів від більш ранніх поселень, відомих завдяки археологічним розвідкам.

Спроби, зроблені нами стосовно локалізації таких хуторів на вигінній землі Олександрівського посаду та вигінній землі Вознесенки, виявилися вдалими. Так, вдалося доволі чітко локалізовані хутори на сучасній карті міста Запоріжжя. На жаль, щільна забудова сучасного міста ускладнює проведення пошукових робіт, хоча локалізація більш крупних об'єктів (церква с. Вознесенка) та проведення археологічних розвідок на цьому місці довела достовірність нашого методу фіксації об'єктів. Крім того, треба зазначити, що проведені археологами дослідження місць локалізації колишніх зимівників на території колишнього Олександрівського повіту, здебільшого на основі підйомного матеріалу, не дозволяють чітко датувати матеріал, адже різкої зміни культурного шару в останній чверті XVIII - середини XIX ст. не фіксується. Саме тому дослідники, нерідко аналізуючи такі поселення, зазначають хронологічно підйомний матеріал як козацької доби або просто зазначають датування останньою чвертю XVIII - серединою XIX ст. [447, с.178-179], хоча саме ця теза і є підтвердженням тяглості окремих населених пунктів.

3.3 Наративні джерела

Наративні джерела з історії населення допомагають проаналізувати трансформаційні процеси крізь призму сприйняття їх окремими особами з різних соціальних та етнічних груп. Важливо, що спогади та щоденники як мемуарний жанр виокремлюються якраз наприкінці XVIII _ початку XIX ст. [537, c. 5]. Наративні джерела періоду, що досліджується, можна поділити на 4 умовні групи: 1) записки цивільних та військових високопосадовців; 2) мемуари та щоденники іноземців, які перебували на службі в Російській імперії або подорожували нею; 3) мемуари нащадків перших поміщиків, колишніх запорожців та переселенців; 4) записки та мемуари офіцерів військовослужбовців.

Серед записок та мемуарів високопосадовців окреме місце посідають записки генерал-фельдмаршала О. Прозоровського, які охоплюють період 1756-1776 рр. [388]. Самі мемуари складаються з двох частин, а саме спогади за 1756-1768 рр. та безпосередньо записки за 1769-1776 рр., які складені після 1782 р. після виключення високопосадовця з армійського штатного списку [388, c.11]. Для нашого дослідження найактуальнішими є записки, які охоплюють період 1769-1776 рр., коли Прозоровський перебував на Півдні України та з весни 1775 до осені 1776 р. О. Прозоровський очолював війська, які раніше перебували під командуванням В. Долгорукова-Кримського.

У своїх записках 1769-1776 рр. автор наближається до способу викладення подійё наближеного до практик офіційних діловодних журналів. Відтак, інформація в записках викладена в хронологічному порядку поденно. О. Прозоровський нерідко до своїх записок додавав окремі документи, аналізуючи їх. Так, наприклад, у записки в повному обсязі включені його "записки о запорожцях викладені в 31 пункті", які він надсилав графу Чернишову. Ці записки мають неабияку цінність і були опубліковані вперше в юридичних відомостях у 1860-х та передруковані О. Лазаревським у Київській Старовині в 1889 р. під назвою "Запорожье в конце XVIII века" без вказівки на авторство записок, яке досліднику було невідоме [395 c. 628-637]. О. Прозоровський змальовує не тільки пересування військ та військові баталії, але й нерідко описує навколишні території з погляду військового, якому потрібно вирішувати питання забезпечення харчами та фуражем армії. Тому до записок потрапила інформація про побут запорожців_зимівчан та їхні конфлікти з військовими й будівельними командами під час будівництва Дніпровської лінії укріплень [388, c.349-355].

Важливим є опис населення від Самари до Азовського моря. О. Прозоровський акцентує увагу на спустошення цих земель у 1769 році татарами та описує наслідки організованої Запорозьким Кошем евакуації населення з прикордонних паланок [700, c.166] як процес примусового згону, який супроводжувався руйнацією поселень. Так, тільки поселення, яке знаходилося в гирлі Кальміусу та нараховувало дворів до 500 з церквою, спалили, а населення зігнали до Самари та Запорозької Січі [388, c. 353]. Указується також, що безпосередньо на самій Дніпровській лінії, окрім землянок для гарнізонів Олександрівської та Петровської фортець, іншого населення не фіксується. Запорозькі поселення починаються від старої лінії укріплень та тягнуться майже до Самарського редуту, не доходячи до останнього 20 верст. Далі ж до Самари на південь, згідно із записками, ніяких поселень немає "кроме их так называемых зимовников и хуторов", які являють собою щонайліпше одну гарну хату рідше з двома ще поменше [388, c.427]. Далі аж до Перекопу поселення не зазначені. Колишні зимівники по річках Кальміус, Вовча та Бик зовсім розорені внаслідок війни, окрім "оставшимихся по островам маленькие хатки и землянки" [388, c.427]. Крім того, згадується перебування окремих військових підрозділів на Дніпровській лінії укріплень, їх розташування та житло, а також базування при Олександрівській фортеці 7 байдаків, які були сюди направлені із Самари [388, c. 630], що у свою чергу підтверджується рапортом В. Черткова Г. Потьомкіну про прийняття човнів із Самари комендантом Лановим [273, арк.574].

Інформативним джерелом з історії перебування військових в Олександрівському повіті, а саме на Дніпровські лінії укріплень, є життєпис Олександра Пищевича. Спогади хронологічно охоплюють період від народження автора у 1764 р. і завершуються 1805 р., коли О. Піщевич полишив військову службу. Мемуари були опубліковані в 1885 р. з передмовою та примітками Нила Попова [414]. Це автобіографічне викладення інформації з поділом на тематичні підрозділи. Сам автор був сербом за походженням, мати якого доводилася небогою Івану Хорвату [440, c.7-8], а батько брав учать у знищенні Січі [414, c.11], яка за твердженням останнього була "розбійницьким гніздом". Нерідко автор у мемуарах вдається до порівнянь різних етнічних груп, з якими зустрічався, зокрема: евреїв, українців, росіян, шведів, грузинів та ін. Порівнює їх із сербами та між собою. Зразковими, на думку Піщевича, є російські солдати, які схильні витримувати важкі фізичні навантаження під час походів. Євреїв автор описує як нечистих і гендлярів вином, українців схильний вважати ледачими і такими, що не вміють використовувати багатство землі, яку вони населяють (при цьому таке ставлення походило ще від батька Піщевича, який брав учать в знищенні Січі) [414, c.11].

Описуючі свої молоді роки та подорож до Санкт-Петербургу, автор змальовує імперський двір, де був у 13 років представлений Г. Потьомкіну. Разом з тим, яскраво описуються придворні інтриги та купівля військових посад. Цікавими є роздуми батька Пищевича про подальшу долю сина. Так, на його думку, найкращою є посада в межувальній експедиції. Беручи до уваги, що батько Пищевича отримав від Г. Потьомкіна наділ та 1000 душ, він чудово розумів, що з роботою межувальника гроші завжди будуть. Натомість О. Пищевич іде по військовій службі. Під час перебування Санкт-Петербурзького полку на зимових квартирах у фортеці Олексіївській Дніпровської лінії, вже на 1783 р. визначеної автором як "Стара Дніпровська лінія", подається опис військового побуту та дозвілля військових [414, c.41].

Важливо, що, крім опису військового дозвілля та приватного життя, О. Пищевич описує й території, які оточували фортеці, а також землі та поселення, якими просувався їхній полк. Так, під час повернення з Криму в листопаді 1783 р., полишивши Шагінгерейський окоп, військові Санкт-Петербурзького полку, відправивши вперед себе військовий обоз, намагалися якнайшвидше перейти степ, у зв'язку з чим потрапили у важке становище, залишившись без харчів, фуражу та дров для обігріву. І тільки завдяки тому, що в Дніпровських плавнях полк натрапив на козацький зимівник, вдалося уникнути трагедії.

Саме ставлення військових до зимівчан виглядає грабіжницьким, хоча доволі і буденним для того часу. Ставлення до зимівчан ілюструє такий опис О. Піщевича "по праву сильнаго я выгнал запорожцев из землянки, которую определил полковнику квартирой", сіно з навколишніх зимівників було використано на корм коням, а самих зимівчан, які гарно знали цю місцевість, було використано для пошуку обозу, який загубився [414, c.39-40].

Крім опису військового життя та долі запорозької спадщини, мемуари О. Пищевича дозволяють скласти уявлення про стосунки між чиновниками та військовими нащадками балканських переселенців, а також про корупційні явища у верхівці Катеринославського намісництва. Так, наприклад, до махінацій був залучений Й. Хорват, який визнав провіантський магазин на декілька сотень тисяч четвертей провіанту зіпсованим та продав усе з публічного торгу по одному рублю, а в новий магазин був закуплений той самий провіант за 6 рублів за чверть. Чистий прибуток від такої махінації, на думку О. Піщевича, повинен був скласти не менше півмільйона рублів [414, c.229].

Логічним доповненням до спогадів О. Пищевича є його “Примечания о Новороссийском крае”, які були опубліковані В. Ястребовим з невеликими поясненнями у "Київській старовині" в 1884 році. У цих примітках автор відходить від традиційної для нього методики викладення інформації від першої особи, а подає коротку історичну довідку про край. О. Пищевич звертає увагу на колонізаторській політиці Російської імперії, а також усіляко підкреслює важливість створення Нової Сербії, і при цьому наголошує на несправедливості щодо перейменування сербських назв поселень на назви річок, балок, або зимівників, на землях яких вони були розташовані.

У спогадах слобідсько-українського поміщика В. Абази, нащадка молдавських дворян, висвітлюється устрій та процес руйнації Запорозької Січі, а також долі запорозької спадщини. Спогади В. Абази, які мають назву "Вік дворянства", складаються з 252 аркушів. Уривок спогадів, який відображає період служби Абази в полку П. Текелії, вперше був опублікований В. Кравченком [565, c.28-31].

Кількісні дані, наведені у спогадах, варто сприймати критично, адже самі спогади були написані через 45 років після описаних подій - на початку 1820-х рр. Але окремі події, які змальовує В. Абаза і безпосереднім учасником яких він був сам або його брат, капітан Г. Ольховський, доволі інформаційні. Спогади В. Абази дають можливість уявити ситуацію, яка склалася з населенням та майном колишніх запорозьких вольностей. Як відомо з документальних джерел, ставлення В. Абази до колишніх запорожців та зимівчан було негативним. Так, згідно з ордером Г. Потьомкіна від 2 липня 1790 р. Каховському, з резолюцією на запит З.Чепіги, згадується капітан В. Абаза та Резанов, які затримують чорноморських козаків, що повертаються на службу з домашніх відпусток [366, с.33-34]. Негативне ставлення до запорожців простежується і в спогадах, де ті подаються як розбишаки, які займалися здебільше грабунками, а також розведенням худоби та рибальством. Та попри це, В. Абаза зазначає, що населення краю було досить заможним. Цим по зруйнуванню Січі скористалися військові команди та комісари, які повинні були стерегти майно колишніх запорожців-зимівчан. Так, полкові офіцери та чиновники масово привласнювали велику кількість коней, крупної рогатої худоби та овець, які належали зимівчанам, та відганяли до своїх маєтків, і тільки зовсім мала частина того майна була продана з публічних торгів. Брат В. Абази ротний командир Г. Ольховський, замальовується автором як людина дуже чесна, тому що він задовольнявся лишень декількома десятками диких коней, срібних монет та турецьких левів на 5 тисяч рублів, які подарували йому солдати його роти.

До групи мемуарів високопосадовців належать також спогади таврійського губернатора Д. Мертваго. Сам Д. Мертваго відчутно відрізнявся від інших сановників освіченістю та непідкупністю, що призводило до постійних конфліктів з високопосадовцями та частими змінами місць служби. При отриманні нової посади таврійського губернатора в 1803 р. він намагається зрозуміти специфіку краю, його історію.

Наслідком цієї зацікавленості є короткий екскурс в історію Степового краю, який вміщений до мемуарів. У ньому відобразився процес переселення греків із Криму до приазовських степів. Політика Г. Потьомкіна та П. Зубова щодо широкомасштабної роздачі земель дворянам з власного оточення, які на думку автора мемуарів, бачили в цьому тільки гроші, аніяк не додавала можливості створення сильних поміщицьких господарств. Г. Потьомкін змальовується як людина, яка весь час намагалася вгодити імператриці та показати свою значущість, саме тому ясновельможний князь вдається до запрошення іноземців, які повинні були висвітлювати діяльність князя та становище краю тільки з позитивного боку, незважаючи на негативну складову діяльності. До таких негативних впроваджень Д. Мертваго відносить процес переселення греків, який супроводжувався зміною їхнього традиційного устрою життя, змусивши людей, які споконвіку займалися садівництвом, шовківництвом та ремісництвом, стати скотарями та рибалками. Такі зміни призвели до зменшення кількості колоністів [396, с. 177]. Крім цього, спроби уряду якнайшвидше заселяти новоприєднані землі росіянами, а саме відставними військовими, яким наказувалося залишатися в краї та перевозити до цих місць своїх дружин, призвели до формування маргінальних елементів, які "вели в обыкновение всякие мошенничества и скверные дела" [396, с. 180].

Записки А. Грибовського, які містять окремі описи високопосадовців, різні за часом виписки та нотатки, були зведені в одне ціле та опубліковані під загальною назвою "Записки про імператрицю Катерину Велику" [375, c.7-8]. Найбільша увага в записках приділена окремим постатям високопосадовців, з якими безпосередньо був знайомий сам А. Грибовський. Найцінніші нотатки маємо про В. Попова, його обов'язки на посаді керівника канцелярії Г. Потьомкіна. Загалом В. Попов у записках змальовується з негативною оцінкою як людина малоосвічена, нічим, окрім як запопадливістю перед князем, не наділена та схильна до різних утіх. На думку дослідників, таке ставлення автора записок до В. Попова було зумовлене часом написання цих нотаток та посадою, яку обіймав А. Грибовський після смерті Г. Потьомкіна, адже тоді вся діяльність князя Потьомкіна оцінювалася вкрай негативно [479, с.160].

У розрізі нашої тематики важливо, що записки висвітлюють утворення Вознесенської губернії, коротко подають процес появи колоній для оселення на території Вознесенської та Таврійської губернії. Зазначається, зокрема, що населенням цих колоній повинні були стати люди "викликані із закордону та з внутрішніх малоземельних губерній, чисельні селянські сімейства і поселені в тих місцях з видачею тим й іншим достатньої кількості від казни пільг" [375, с. 71].

Окрему групу наративних джерел складають щоденники та подорожні записки. Серед них особливу цінність має щоденник Й. Ґільденштедта. Ця праця широко відома дослідникам та активно використовувалася в дослідженнях Полонською-Василенко [624, 30-46], О. Дружиніною [496, с.17], В. Пірко [622, c.37-38], В. Мороз [592, c.9-13], А. Бойко [479, с. 199-202] та ін. Запискам Й. Ґільденштедта, як джерелу з соціально економічної історії України, присвячено дисертаційне дослідження Н. Нікіфоренко [593]. Сам щоденник був опублікований у 1787 р. [441] та неодноразово перевидавався окремими частинами [386; 424; 586; 571]. Таке активне залучення даного джерела є зрозумілим, адже в щоденнику вміщена інформація, яка була зафіксована під час подорожі Нижнім Поволжям, Кавказом та Приазов'ям тривалістю майже 7 років.

Упродовж жовтня 1783 р. Й. Ґільденштедт перебував на Дніпровській лінії укріплень та залишив детальний опис місцевих фортець із позначенням відстані між ними. Крім того, маємо детальний опис флори та фауни, яка оточувала цю лінію укріплень. Важливим додатком, який ілюструє ставлення Й. Ґільденштедта до населення запорозьких вольностей та можливостей державної колонізації земель, є рапорт, який адресувався Академії Наук, за завданням якої вчений і перебував в Південному краї. Згідно з рапортом Й. Ґільденштедт вважає помилкою переводити населення з Росії та Гетьманщини на правий берег Дніпра до Єлизаветградської провінції через масові втечі. Ця теза Й. Ґільденштедта підтверджується документально. Згідно з відомостями кількість людей, яка "запорожцями уведена та від утисків в їхні житла втекла" з гусарських та пікінерних полків сягала 5293 душі (2881 - чоловічої статі, 2881 - 2412 жіночої статі) [246, арк. 10]. Саме тому Й. Ґільденштедт пропонує населення, яке туди виселяється зі східного берегу Дніпра, а також й самих іноземців, в які, на думку автора, входять "польські малоросіяни, молдавці та волохи", переводити на лівий берег Дніпра в тому числі й на Дніпровську лінію, а землі провінції, які звільняться, заселяти новими мешканцями [340, арк. 125зв-126зв].

У 1781 р. Академією наук для вивчення новоприєднаних територій до Півдня України надсилається експедиція, на чолі якої був ад'юнкт В. Зуєв. Результатом цієї експедиції стали опубліковані в 1787 р. "Подорожні записки Василя Зуєва від Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 та 1782 р."Треба зазначити, що ця робота користується великою увагою серед дослідників історії Південної України. Так, до подорожніх записок, а також нотаток про рибні промисли на Дніпрі зверталися у своїх роботах Д. Яворницький [439, c.28], Н. Полонська-Василенко [415, c.179], В. Тимофієнко [675, c.11], О. Дружиніна [524, c.17-18], В. Пірко [621, c.9], В. Козирєв [394, c.270], Ю. Мицик [397, c.45-46] та ін. Такою увагою дослідників до записок, передусім, завдячуємо тематичним розгалуженням нарису та періодом, коли складалися ці записки, ключовим у долі Степової України.

У подорожніх записках висвітлюється процес згону запорожців-зимівчан до міст та слобод. Цей процес автор записок бачив на власні очі під Нікополем. В. Зуєв зазначає, що запорожці після зруйнування Січі частково подалися за кордон, інші ж - залишилися жити на старих місцях. Дуже цінним є те, що автор записок фіксує колишні поселення запорожців, які він бачив під час своєї подорожі. Водночас він підкреслює, що у зв'язку з вибором місць, де повинні були постати державні села, та з розбудовою міст процес згону зимівників активізувався [391].

Логічним продовженням подорожніх записок є нотатки В.Зуєва про рибні промисли запорожців на Дніпрі [390, с.2-16], в якому детально подається інформація про техніку лову риби та її обробку. Дані нотатки ілюструють продовження запорожцями займатися традиційним промислом після зруйнування Запорозької Січі.

Окрему групу наративних джерел складають мемуари нащадків перших поміщиків краю. Яскравим прикладом цієї групи джерел є спогади Д. Гнєдіна, онука Дмитра Гниди, який був осавулом на Січі, а згодом Олександрівським поміщиком [573, с. 52-54]. У мемуарах Д. Гнєдіна, написаних у 1879 р., висвітлюються події майже сторічної давнини, учасником яких був дід автора мемуарів. Зрозуміло, що відомості, наведені у цих мемуарах, є відносні. Так, життя перших поміщиків краю висвітлюється окремими епізодами, які імовірно сам Д. Гнєдін чув від батька. При цьому опис побуту та традиції ведення господарства перших поміщиків заслуговують на увагу. Зокрема зазначено, що хліба сіяли небагато, передусім для власного вжитку, натомість великої рогатої худоби було вдосталь [374, c.144-145]. Описується також відношення поміщиків до своїх підданих як з товаришами, до яких поміщик нерідко навідувався в гості на пироги. Таке товариське ставлення, на думку автора мемуарів, складалося за рахунок двосторонньої вигоди, бо поміщик отримував охоронців маєтку, а поселяни - можливість випасати на землях останнього худобу [374, с. 144].

Порівняння мемуарів Д. Гнєдіна з Текеліївським описом та зівставлення з матеріалами ревізій наочно ілюструє традицію запису зимівчан до поміщиків за ревізією. Крім того, у метричній книзі Миколаївської церкви с. Покровка фіксуються записи щодо наявності в слободі Гниди чималої кількості підданих, які вочевидь були закріплені за поміщиком попередньою 5 ревізією [30, арк. 24,25,29], хоча на той час чимало мешканців фіксуються як селяни або поселяни. Бажання залишити на своїх землях попереднє населення новоствореним поміщиком було зрозумілим, адже від цього залежало закріплення землі за поміщиком.

Крім мемуарів нащадків перших поміщиків, ми також маємо мемуари селян, серед них передусім виділяються мемуари та щоденники В. Рубля, О. Замрії, М. Молодика, І. Будника, Закопайченко. Ці наративи були створені на основі меморатів їхніх предків. Ці наративні джерела були введені до наукового обігу на початку XXI ст. і були виявлені під час археографічних експедицій Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького та Запорізьким відділенням Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Публікація даного виду наративних джерел особливо значуща, адже до цього переважна більшість опублікованих автобіографічних наративів походила не з селянського середовища [623, c. 13].

У селянських мемуарах, які здебільшого писалися як історія свого роду на основі меморатів їхніх предків, постають фрагменти історії колонізації Степового краю, учасниками якої були безпосередньо діди авторів щоденників. Процес переселення та традиція вибору місця для майбутнього поселення детально замальовується в мемуарах В. Рубля. Так, місце розташування під заснування нових слобод, здебільшого, вибиралося під кручами, з такою метою, щоб займатися не тільки скотарством та хліборобством, але й рибальством [381, c. 111]. Початок переселення на південь, окрім персональних уподобань переселенців, В. Рубель пов'язує із завершенням чергової російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Серед переселенців на південь було чимало колишніх запорожців та їхніх нащадків, які після зруйнування Запорозької Січі подалися на Полтавщину чи Чернігівщину. Так само сталося й пращуром В. Рубля, А. Рублем, син якого Гаврило й надумав після смерті батька переселитися до Степової України. Варто зазначити, що такі випадки були непоодинокі. Я. Новицький так само фіксує чималу кількість реемігрантів запорожців, які після зруйнування Січі переходили на територію Полтавщини чи Чернігівщини, та згодом поверталися назад на південь [600, с. 164]. Важливим для розуміння виникнення хуторів є опис ведення традиційного господарства своїх пращурів, які, на думку В. Рубля, були представниками ще козацьких традицій [381, c. 112-113].

Для написання своєї "історії" В. Рубель використовує ілюстровану історію України М. Грушевського, яку автор позичив у сусіда священика Дмитра Попова [557, c.37-39]. Як результат, у своїй історії автор нерідко вдається до запозичення матеріалу з цієї книги, зауважуючи, що в читача "вона не завжди може бути під рукою" [381, c. 102]. Використовуючи за зразок ілюстровану історію України М. Грушевського, В. Рубель намагається дотримуватися хронологічності викладення матеріалу, хоча йому це не завжди вдається. Частими є вкраплення епізодів з історії села, переказів, які він почув від сусідів. До того ж автор нерідко вдається до порівняльного аналізу минулого, про яке він пише, та сучасності.

У мемуарах М. Молодика, автор яких народився в с. Новогупалівка Олександрівського повіту, висвітлюється процес переселення державних селян з Полтавщини до Олександрівського повіту. Землі, вибрані для поселення державних селян понад річкою Вербовою, були до цього вже освоєні. Так, згідно з Текеліївським описом кінця 1775 - початку 1776 рр., на цій місцевості проживали 6 холостих козаків як-от: В. Клобук, І. Бойко, Є. Товстик, Г. Безклубий, І. Ус., Л. Кунпан [273, арк. 410-458]. Пізніше тут оселилися й сімейні запорожці, на 1807 р. тут нараховувалося вже 22 сім'ї (87 чоловічої статі та 74 жіночої), які пізніше переселилися до верхів'їв річки Велика Терса [600, с. 53-54]. На цій території і були поселені переселенці з Новомосковсього повіту, до яких пізніше приєдналися переселенці з Полтавської губернії та з Росії. Я. Новицький наприкінці XIX - початку XX ст. фіксує поділ села на два кутки "Собакарівка", яка отримала назву через найпоширеніше прізвище, та "Рассея", внаслідок наявності серед переселенців декількох сімей росіян [600, с. 52]. Саме з переселенцями з Полтавщини й ототожнює свій рід М. Молодик, а своє прізвище вважає, що походить від назви "молодий козак" [381, c. 323]. До того ж сам М. Молодик занотовує, що метою переселення була колонізація безкрайніх диких степів, яка почалася після зруйнування Січі на території, "де тепер розташовані Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Донецька області, які не були заселені" [381, с. 322]. Таке висвітлення подій зумовлювалося, по-перше, матеріалами, якими користувався сам М. Молодик для написання своїх матеріалів, до яких у нього був вільний доступ, адже сам автор, отримавши освіту в Запорізькому педагогічному технікумі та Дніпропетровському університеті, опісля освіти вчителював [583, с. 88]. По-друге, в селянських наративах усі події, що відбуваються, подаються навколо особистостей оповідача або його родини, що формує такий собі селянський егоїстичний персоноцентризм у викладенні інформації. Відтак, процес оселення на нових територіях замальовується як освоєння першопоселеннями нових територій, що притаманне багатьом наративним джерелам селянського походження.

Окреме місце посідають наративні матеріали, зібрані Я. Новицьким наприкінці XIX - початку XX ст. У своїх роботах учений нерідко використовував спогади старожилів, передусім запорозьких нащадків, переселенців та іноземних колоністів. Крім того, Я. Новицький розробив цілу методику опитування та запису народних переказів, казок, легенд та ін [598]. Велика кількість зібраних ним матеріалів була опублікована ще при житті Я. Новицького [599; 401; 403; 402]. Матеріали, зібрані Я. Новицьким, використовували у своїх працях як його сучасники - М. Драгоманов [387], М. Сумцов [669], Д. Яворницький [439], так і сучасні дослідники. Самі ж зібрані науковцем наративи неодноразово публікувалися як вибірково вченими, так і комплексно.

Така активна зацікавленість науковцями доробку зумовлюється його високим інформаційним потенціалом стосовно соціально-економічної історії Степової України. Зокрема зібрані матеріали дозволяють реконструювати й окремі події, пов'язані із залюдненням краю загалом та Олександрівського повіту зокрема в останній чверті XVIII - початку XIX ст.: початок будівництва Дніпровської лінії та конфлікти між запорожцями і військовими командами, примусове переселення зимівчан до слобід та міст, поміщицька та державна колонізація краю, переселення іноземних колоністів та їх стосунки з навколишнім населенням, традиційне господарство та промисли населення, формування повітового центру в перші етапи його існування та взаємовідношення між різними соціальними групами та ін.

Я. Новицький фіксував, де саме він записав ці відомості та від кого, при тому нерідко подавав характеристику цих записів, а також аналізував їх, порівнюючи записану інформацію з документальними джерелами. Завдяки фіксації місця запису спогадів та вказування вихідних даних про респондента, на сьогодні маємо можливість продовжити аналіз цих відомостей. Так, наприклад, записані перекази про мешканців урочищ та балок, які оточували Олександрівськ, на сьогодні дають можливість прослідкувати подальший життєвий шлях цих мешканців. Записані перекази про мешканців урочища Сагайдачного в кінці XVIII - початку XIX ст., а саме Сагайдака, Хоза, Скута, М. Шутя, підтверджуються даними ревізій. Так, М. Шуть згодом фіксуються в с. Вознесенка [16, арк. 1]. Наведені відомості про козака Бабуру, який мав зимівник на р. Середня Хортиця [600, с. 398], теж підтверджується документально: Іван Бабура фіксується у списках 1778 р., складених для представлення козацьких старшин та чиновників до нагородження чинами. Згідно з цим списком Іван Бабура отримав чин поручика, а раніше мав чин полкового осавула [286, арк. 349зв.].

Пожвавлення інтересу до історії краю наприкінці XIX - на початку XX ст. призвело до того, що з часом почали виходити підручники з регіональної історії, а в навчальних закладах учням ставили завдання написати коротенькі розвідки з історії своїх населених пунктів. Традиція зберігалася і в 1920-х рр. у педагогічних технікумах. Одна з таких розвідок була знайдена нещодавно під час проведення археографічної експедиції в Гуляй-Полі. Невеличке оповідання про виникнення Гуляй-Поля було складене студенткою педагогічного технікуму М. Захаровою, мешканкою Гуляй-Поля, на основі розповідей старожилів. Згідно з цим наративом територію Гуляй-Поля довгий час населяли кочівники калмики, першим же поселенцем Гуляй-Поля вказується полтавець на прізвище Яреза, який нерідко нападав на кочівників калмиків та відбирав скот. Саме Яреза, згідно з розвідкою, й був засновником Гуляй-Поля, балка, де мешкали калмики, отримала народну назву Калмичка.

Важливо, що повідомлення згаданого наративу перегукується з іншими джерелами. У Феодосія Макаревського є згадка щодо перебування в балці Калмичці скопищ гайдамаків, харцизників та камишників, на приборкання яких неодноразово відправлялися військові команди з Дніпровської лінії [681, с. 983]. Крім того, є документальні підтвердження, що "полтавець Яреза" особа цілком реальна. Так, у сповідних розписах Гуляй-Поля фіксується колезький реєстратор Гавриїл Сидорович Яреза 65-ти років разом із дружиною та чотирма дочками [208].

Серед наративів, які були складені під час подорожей європейців Степовою Україною, варто виділити мемуари де Ліня, Л. Сегюра, Е. Дрімпельмана, Ж.Рома, Р. Лайєля. Згадані автори, які не перебували на службі в Російській імперії, висвітлюють у своїх творах питання народонаселення регіону та описують реформи держави в краї, спрямовані на уніфікацію Вольностей Війська Запорозького Низового. Л. Сегюр був учасником подорожі Катерини II до Криму, чому й присвячені мемуари. Великі монологи які зустрічаються в його мемуарах, наводять на думку, що автор, вочевидь, мав певні нотатки та офіційні документи. Найцінніші відомості маємо про долю запорожців, яких, за Л. Сегюром, було важко підкорити, й до 60 тисяч цього люду було розселено вздовж Чорного моря. З них набирали матросів для чорноморського флоту. Зрозуміло, що кількісні дані, наведені Л. Сегюром, відносні, якщо взяти той факт, що написання мемуарів відбулося через 40 років після подій, які викладаються в них.

У 1822 р. південь України відвідав англієць Роберт Лайєль. Як лікар за фахом він супроводжував маркіза Пуччі графа Сала та есквайра Пенрина [446, с. 7]. У своїх нотатках, які були надруковані у 1825 р. у Лондоні, Роберт Лайєль описує подорож по Росії, Криму, Кавказу та Грузії. Торкається він і питання запорозької спадщини та реформ кінця - початку ХІХ ст. Так, за визначенням мандрівника, Запорозька Січ була ліквідована через твердження Катерини II, що ніби козаки винні у зраді і що їм було неможливо довіряти. Крім того, Роберт Лайєль фіксує, що ім'я самих козаків було заборонено, а їхнє майно роздарували [442]. Що стосується оцінки реформ і намагання влади закріпитися в цьому краї, то Лайєль із сарказмом подає спробу Г. Потьомкіна представити цей край під час подорожі імператриці як квітучий та густозаселений [442, с. 228]. У своїх роздумах автор нерідко спирається на Габріеля де Кастельно.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що специфіка документальних та масових описово-статистичних джерел унеможливлює використання одного з різновидів для визначення кількісного, соціального та етнічного складу населення в межах повіту, а тим більше окремого населеного пункту. Кожен із різновидів джерел має свої особливі інформаційні лакуни, які спотворюють загальну картину і призводять до появи хибних історіографічних кліше. Тож вкрай необхідне поєднання інформації з різних видів джерел, а саме: метричних книг, матеріалів ревізій, окладних книг, відомостей на основі врахування особливостей укладання кожного з них та охоплення ними тих чи інших категорій населення. Дослідження на мікроісторичному рівні демографічних процесів із залученням масових джерел вимагає опрацювання величезної кількості інформації. Необхідне створення цілісної електронної бази населення. Зауважимо, що навіть при створенні такої бази по окремих населених пунктах, ми маємо зовсім іншу картину, яка відрізняється від традиційного уявлення про демографічні процеси, які відбувалися в Олександрівському повіті і в Степовій Україні загалом.

Картографічні матеріали з історії населення Олександріського повіту, без сумніву, займають важливе місце. За допомогою картографічних джерел вдається прослідкувати не тільки факт наявності на певний рік окремих населених пунктів, але й їх трансформацію. Особлива увага повинна приділятися картографічним джерелам, що допомагають реконструювати територіально-адміністративний поділ, який у період, що досліджується, був рухливим, адже документальні джерела (узагальнені відомості) нерідко не дають можливості виокремити відомості з кількісного, соціального чи етнічного складу населення окремого населеного пункту, а подаються загалом по повіту, а тому відповідно треба чітко враховувати, які були межі повіту в той час, коли складалася певна відомість. Крім того, на картографічних матеріалах, практична мета створення яких полягала у складанні інформації про стан шляхів сполучень, часто фіксувалася інформація про поселення, хутори чи рибні заводи, які не мали юридичного оформлення, натомість фактично були присутні; показовими такими джерелами є атласи р. Дніпро.

Наративні джерела не мають самостійного значення. Але вони допомагають точніше реконструювати ті процеси, які здебільшого є прихованими в документальних та картографічних джерелах, а саме - втілення окремих законодавчих постанов, які репрезентували колонізаційні амбіції влади в регіоні. Не менш важливою є оцінка сучасників тих подій, у яких вони безпосередньо брали участь або були свідками. А належність оповідача до різних соціальних та етнічних груп посутньо впливала на зміст наративів.

РОЗДІЛ 4. ІНФОРМАТИВНІ МОЖЛИВОСТІ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО ПОВІТУ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

4.1 Правове регулювання колонізаційних процесів

Перший пласт джерел з історії еволюції складу народонаселення Олександрівського повіту формують документи, які регулювали правові засади залюднення земель Вольностей Війська Запорозького Низового. Адже після зруйнування Запорозької Січі, включення запорозьких земель до складу Новоросійської губернії, створення окремої Азовської губернії та після реорганізації територіально-адміністративного устрою регіону Петербург почав вирішувати проблему реального вкорінення тут та поглинення краю. Ставка була зроблена на залюднення краю приходьками, під що було необхідно підвести відповідно правову базу. Як результат, маємо велику кількість наказів, розпоряджень, ордерів, які створювали правове підґрунтя переселенської політики Петербурга й водночас джерельну базу дослідження проблеми.

У цілому впровадження правових норм щодо залюднення регіону можливо поділити на три умовні етапи. Перший етап характеризується відносно м'якою політикою щодо долі населення колишніх запорозьких вольностей, адже в перші роки по зруйнуванні Запорозької Січі уряд мусив враховувати наявні реалії. Влада проводить перепис населення з метою контролю. Відбувається уніфікація військових звань шляхом надання російських військових чинів колишній козацькій старшині, яка залучається до політики осадництва та намагається вислужитися перед новою владою в регіоні [279, арк. 325-325зв]. Крім вищенаведеного, фіксується також захист владою колишніх зимівчан від зазіхань поміщиків, не відмовляючись при тому від роздачі великих земельних наділів російському чиновництву [256, арк. 567]. Наприкінці цього ж етапу влада розпочинає й активну практику оселення іноземних переселенців.

Другий етап, який стартує в 1779 - на початку 1780 р., позначився кардинальною зміною ставлення уряду до населення колишніх земель запорозьких вольностей. Це передусім було пов'язано зі зміцненням позицій уряду на теренах Степової України завдяки укладанням у 1779 р. Айнали-Кавакської конвенції з Туреччиною [644, с. 88]. Як наслідок, кількість чинів, які надавалися старшині, все меншає. Якщо раніше влада намагалася привабити зимівчан до переселення в слободи чи міста пільгами, то відтепер починає залучати військову силу для цього. Крім того, проведення ревізії в 1782 р. дозволило приписати поміщикам колишніх зимівчан за своїми селищами. У джерелах все менше зустрічаються такі словосполучення, як "колишні запорозькі" чи "корінні посполиті". Натомість ми маємо збільшення кількості як поміщицьких підданих, які донедавна ще рахувалися державними слободами, так і військових поселян. На цей же час припадає активний початок переселення державних селян [420, с. 186-187]. Завершення другого етапу припадає на початок російсько-турецької війни 1787 - 1791 років.

Початок третього етапу умовно окреслюємо 1794 р., тобто початком проведення п'ятої ревізії. Цей етап характеризується масовим закріпленням за поміщиками втікачів та колишніх зимівчан. Даний етап також характерний переселенням державних селян з Полтавської та Чернігівської губерній.

Відразу після зруйнування Січі населення колишніх запорозьких вольностей доволі опозиційно ставилося до уряду. Прислані для опису майна російські офіцери постійно перебували в остраху, адже в будь-який момент вони очікували нападу з боку зимівчан [469, с. 12]. Для заспокоєння населення влада вдається до задобрювання жителів колишніх вольностей через надання пільг, чинів чи можливості вибору місця проживання та зайнятості.

Вища влада по зруйнуванні Січі погано собі уявляла реальну кількість населення на колишніх запорозьких територіях. Підтвердженням цієї тези є доповідь Сенату [419, с. 221-223] від 20 жовтня 1775 р., де йдеться про зміну кордонів та їхнє описання, крім того, зазначається, що населення на цих територіях у більшості є іноземне. Які ж відомості були використані для визначення етнічної належності по щойно створених губерніях?

Зазначимо, що тільки 31 серпня того ж 1775 року В. Чертков отримав наказ про відкриття губернської канцелярії [376, с. 178]. Також треба відзначити, що тільки 11 жовтня 1775 р. ордером № 1646 Г.Потьомкін наказував П. Текелію скласти «Именные списки о старшинах и козаках бывшего войска Запорожского таковых кои в преступлениях кошевого и ево единомышленников немало не участвовав и по усердной их в минувшую войну службе до определения их в другой род службы достойны пользоватца отпускаемым из казны по прежнему жалованием и провиантом» [273, арк. 410]. Реально ж опис було завершено тільки 28 квітня 1776 р. Численні наступні ордери Потьомкіна стосувалися проведення обліку населення для визначення реальної кількості люду на підлеглих йому територіях, адже загальноімперська IV ревізія буде проведена тільки в 1783 р. Так, крім загального опису козаків та старшин, складалися окремі списки старшин і навіть козаків, які отримували офіцерські чини [286, арк. 348-350зв]. Інколи влада вдавалася до хитрощів, нагороджуючи козацькими званнями, які на той час, крім поваги у товаришів, нічого не давали. Показовий випадок такого "нагородження" ми зустрічаємо в рапорті В. Черткова до Г. Потьомкіна від 29 січня 1778 р., в якому йдеться про прохання колишнього запорізького війська сотенного старшини Степана Іванова щодо звільнення зі служби з нагородженням обер-офіцерського чину або військового товариша, але, на думку В. Черткова, колишній старшина на такий чин ще не заслуговував. Небажання дратувати колишню козацьку старшину призводить до пропозиції В. Черткова нагородити прохача чином полкового старшини, адже цей чин "здешней губернии", крім поваги колишніх запорожців нічого під собою не має [279, арк. 325зв].