Джерела з історії формування населення олександрівського повіту останньої чверті XVIII – початку XIX століття

Окладні книги

Особливе місце серед масових джерел, які ілюструють динаміку демографічних процесів населення, мають окладні книги, практична потреба виникнення яких полягала у фіксації населення, що сплачувало податки, а також у розрахунку прибутків на кожен рік. Виходячи з цього, окладні книги варто віднести до узагальнювальної документації. Виявлено загальноімперські та губернські (намісницькі) окладні книги. Враховуючи географічні межі дослідження, кількісні показники населення відображаються в окладних книгах Азовської губернії Катеринославського намісництва, Новоросійської губернії, Катеринославської губернії. Щорічні окладні книги кінця XVIII - початку XIX ст. містять підрахункові відомості ревізій за 1782, 1795 та 1806 роки, які відправлялися до ревізької експедиції Сенату. На підставі цих відомостей, відправлених із казенних палат губерній, і складалися загальноімперські окладні книги. Постійні зміни територіально-адміністративного устрою накладали відбиток на порядок фіксації інформації в окладних книгах. Так, у загальноімперській окладній книзі 1784 р. [347] відомості по Катеринославській губернії подаються за даними уніфікованої на той час Азовської губернії, хоча територіально-адміністративний поділ наведений по Катеринославській губернії. Таким чином, казенна палата використовувала дані за старим адміністративним поділом, рахуючи дані платників податків по окремим населених пунктах, які були зведені згідно з новим територіальним розподілом.

Окладна книга по Катеринославській губернії 1784 р. є таблицею, поділеною на чотири основні колонки. У першій колонці позначений соціальний статус платників податків: купці, міщани та цехові, однодворці, військові обивателі, піддані селяни черкаси, державні та дворцові, дворцові волосні, поміщицькі селяни та дворові люди.

У другій колонці фіксується кількість населення окремої соціальної верстви згідно з адміністративно-територіальним поділом (позначені округи Єкатерининський, Катеринославський, Таганрозький, Олександрійський, Торський, Бахмутський та Царицинський).

У третій колонці позначено кількість зібраних податків з кожної окремої соціальної верстви населення (податки поділялися на сорокаалтинний, зібраний із військових обивателів, а також міщан та цехових; семигривенний, зібраний із поміщицьких та «дворових» людей, державних, підданих селян черкас, однодворців; оброчний збір з однодворців, державних селян та «дворцових» волосних та з купецького капіталу відсотки).

Четверта колонка відводилася для позначення того, яка саме кількість населення та податків не вписана і чому саме. Згідно з позначеннями в четвертій колонці необхідно було врахувати ще 5 позицій, які не були складені в окладній книзі азовською губернською канцелярією, а передані Катеринославською казенною палатою. У пункті першому зазначалася необхідність врахувати чисельність купецтва з поділом на повіти, адже, згідно з поданою окладною книгою з казенної палати, була зазначена тільки кількість зібраних грошей з купецтва. У другому пункті зазначена необхідність поділу на окремі групи державних, економічних та «дворцових» селян, які були внесені в одну категорію, крім того, нараховувалася нестача коштів згідно з кількістю платників податків. У третьому пункті йшлося про необхідність семигривенного збору з державних волосних селян згідно з наказом 15 травня 1783 р. Четвертий пункт стосувався садівників, яких з часу проведення ревізії 1782 р. повинні були обкладати податком подібно до державних селян. П'ятий пункт наголошував на необхідності підрахунку кількості ямщиків, церковнослужителів та осіб, не включених до платників податків. Окремо зазначалися відомості по оброчних статтях, складені в табель. Згідно з цими відомостями найбільший прибуток надходив із поземельного оброку, потім із державних млинів, циганських шатрів та садів. При цьому при податку, який збирався з циганських шатрів, не наводилося відомостей про кількість безпосередньо циган та за ким закріплені за ревізією, за поміщиками чи зазначені державними селянами.

Кількісні дані, які зазначені в окладній книзі, не відображають реальної ситуації з чисельністю населення в 1784 р., свідченням чого можуть бути принаймні наведені кількісні дані по повітах. Так, у Павлоградському повіті за окладною книгою нараховувалося нібито лише 214 мешканців. З них один однодворець, а всі інші зараховані до поміщицьких та «дворцових» людей. Такий мізерний показник чисельності населення пов'язаний із тим, що зібрані кошти залишалися на внутрішні потреби губернії [545, с. 30]. А відтак, окладна книга 1784 року добре ілюструє реальний стан тогочасної статистики та інформативні можливості загальноімперських окладних книг.

Зовсім інша ситуація складається з окладними книгами повітів, які мають набагато більший інформаційний потенціал для визначення руху населення та оподаткування. Формуляр таких окладних книг був визначений їх функціональним призначенням. У свою чергу, окладні книги поділялися на підсумкові табелі, в яких фіксувалося усе податне населення, та річні розписи населення із визначенням кількості прибулих та вибулих порівняно з останньою ревізією. Розглянемо структуру табеля окладної книги по Павлоградському повіту з позначенням даних за 1782-1789 роки [323].

Табель є таблицею, поділеною на п'ять колонок [323, арк. 198]. У першій фіксується соціальний склад населення, який на цей період представлений купцями та однодворцями, які займалися купецтвом з позначенням капіталу, міщан та однодворців, які мали статус міщанина, поміщицьких селян, однодворці, селян «дворцових» та економічних, поміщицьких підданих (в окладі семигривенному з окладними на рубль по 2 копійки з душі), військових обивателів, військових поселян з позначенням у них кількості землі, поміщицьких підданих (за яких платиться з десятини по 2 1/2 копійки), священнослужителів. У другій колонці подається кількість платників податків у 1782-1788 рр. При цьому у 1788 р. кількість населення, яке платить та не платить податки (серед нього зазначені однодворці (2488 осіб), які були занесені до донських козаків, та священнослужителі). У третій колонці подається пояснення кожного податку, який збирається з окремої соціальної верстви. У четвертій та п'ятій колонках подаються відомості про кількість зібраних податків з поділом на роки.

Річні розписи населення окладної книги Павлоградського повіту з фіксацією даних за 1782-1788 роки структурно поділяються на п'ять колонок [323, арк. 183-196]. У першій зазначається соціальний склад згідно з IV ревізією 1782 р. з окладом, визначеним на 1783 р. У другій колонці наведено кількість прибулих та вказано, за який саме час, із позначенням місця виходу населення. У третій колонці вказано, наскільки зменшилася кількість населення за 1783 та 1788 рр. У четвертій колонці подані відомості кількості населення за окремий рік та кількість зібраних податків. У п'ятій колонці зауважується, згідно з яким наказом оподатковується окрема соціальна верства населення.

Етнічне походження населення в окладних книгах зазначається здебільшого, якщо це впливає на рівень оподаткування окремої соціальної групи. Так, наприклад, вказується етнічна належність купців Павлоградського повіту, кількість яких за період 1783-1788 роки була незмінна - двоє росіян, зокрема один однодворець, який займався купецтвом. Міщани визначені як «малоросіяни» - 70 осіб у 1783 р.; до 1788 року кількість міщан у повіті зросла до 100 осіб. Поміщицькі піддані визначені двома категоріями оподаткування, так, поміщицькі селяни-росіяни, кількість яких на 1782 р. становила 237 осіб, і до 1788 р. збільшилася до 538 осіб, оподатковувалися не так, як поміщицькі піддані, етнічна належність яких не зазначена і які оподатковувалися з розрахунку 2 1/2 копійки з десятини. Чисельність останніх, тобто неросіян, у 1782 р. становила 3811 осіб, а в 1788 р. збільшилася до 4039 осіб.

Загалом збільшення кількості населення відбувалося доволі повільно. Так згідно з даними платників податків у 1783 р. у Павлоградському повіті нараховувалася 12951 особа, в 1784 - 13114, 1785 - 13407, 1786 - 13580, 1787 - 13813, в 1788 - 14895. Треба відзначити, що кількісні дані, які наводяться в окладній книзі за 1787 рік, відрізняються від кількості населення, яке відображено в атласі Катеринославського намісництва (13480 - чоловічої статі та 11393 - жіночої статі). Крім того, в атласі зазначено, що населення повітового центру Павлограда становить 1305 осіб чоловічої статі та 1061 особа жіночої статі. Фіксуються купці, міщани та цехові, але в окладній книзі за 1787 р. загальна кількість міщан зазначена у 99 осіб, цехові ж в окладній книзі не зафіксовані зовсім.

Поцерковні відомості

Поцерковні [165, арк. 2885-2886] або формулярні відомості [165, арк. 326] - це опис окремого приходу зі сталим формуляром. Останній включав у себе два великих блоки. Перший містив інформацію щодо священиків та церковнослужителів, які служили при церкві, і мав такі пункти: кількість священиків та церковнослужителів (дячки, пономарі) з позначенням віку, сімейного стану (не одружені, одружені чи удівці), віку дітей та їхній рід занять, вміння читати та чи в нотному читанні успіхи мають; навчалися чи не навчалися в семінарії; чи мали покарання та штрафи; якого звання та коли були призначені на службу. Другий блок опису присвячувався опису приходу і включав такі графи: відомості про стан ведення та збереженості метричних книг; хто прихожани приходу; яка відстань до найближчої церкви; чи є в приході розкольники, якщо такі в приході були - у графі відзначалася їх кількість та якого вони звання; кількість ріллі та сінних покосів, які були відведені церкві; скільки при церкві дворів та осіб із позначенням окремо чоловічої та жіночої статі; чи є нестача церковних книг, де і в кого зберігаються церковні кошти, чи є описи церковного приладдя та різниці; чи читаються в церкві настанови; одружений чи не одружений священик.

Наявність зазначених вище граф у поцерковних відомостях та врахування того, що ці відомості складалися щорічно і наразі мають гарний ступінь збереження (в порівнянні з ревізькими повідомлення періоду, що досліджується), свідчить, що ці відомості є цінним джерелом з історії формування населення Олександрівського повіту. Так, якщо ревізькі повідомлення із с.Жеребець Олександрівського повіту представлені лише з 1811 р., [14], то поцерковні відомості місцевої церкви Святого Миколая представлені 1788-1793 [164, арк. 45-16зв, 17-20, 97-98, 43-44]; 1795-1796 [164, арк. 42-43, 45-46, 26]; 1798-1801 [164, арк. 28-30]; 1804 [164, арк. 31] та 1810р. [165, арк. 32].

Але використання статистичних даних щодо населення, які відображені у відомостях, вимагає врахування специфіки укладання цього різновиду джерел. А саме треба взяти до уваги, що церковний приход здебільшого в ті часи включав декілька населених пунктів. Виходячи з цього, кількість позначених дворів та осіб жіночої і чоловічої статі, які відображені у відомостях, визначалася на основі кількісного складу населених пунктів, що належали до конкретного приходу. Крім того, наявність двох ніби тотожних на перший погляд граф, як-от: кількість прихожан та кількість населення при церкві, - призводила до різнотлумачень священнослужителями. Так, зустрічаються різні варіанти заповнення графи "хто прихожани", з позначенням тільки соціальних верств без наведення кількісних даних [167, арк. 2828-2829] або з позначенням як соціальної верстви, так і кількісних показників кожної верстви населення [168, арк. 3344- 3346].

Треба зазначити, що показники граф, в яких фіксувалася кількість прихожан і кількість дворів при церкві та їх мешканців, як правило, різняться. Наприклад, у відомостях приходської церкви Петра і Павла, села Петровське, яка була у власності генерал-майора Івана Тимофійовича Балабіна, за 1798 рік, вказується загальна кількість прихожан у 338 душ, куди входили поселяни поміщика Балабіна, а також слободи Катеринівка, піддані графині Скавронської. Хоча в цій же відомості зазначається, що при церкві знаходиться 84 двори, в яких проживає 338 чоловіків та 311 жінок і відповідно загальна кількість населення сягає 649 осіб [167, арк. 2885-2886]. Причина такої відмінності нерідко полягала й у тому, що у графі "прихожани" при зазначенні усієї кількості були враховані лише чоловіки.

Часто в поцерковних відомостях трапляються неточності щодо інформації про самих церковно- та священнослужителів. Наприклад, у відомості Свято-Миколаївської церкви села Жеребець за 1800 рік зазначено, що указному дячку Булаху Йосифу Антоновичу на той час було 16 років [164, арк. 29], але як відомо за більш ранніми відомостями тієї ж церкви, зазначений дячок приступив до виконання своїх обов'язків ще в 1796 році, коли йому на той час було 16 років [164, арк. 26]. На цій посаді він перебував і в 1798-1799 роках, що відображено й у відомостях [164, арк. 27 - 28]. Доволі цікавим є той факт, що у 1801 році у відомостях Свято-Миколаївської церкви села Жеребець зазначається, що указному дячку Булаху Йосифу Антоновичу 18 років. Якщо брати до уваги, що, згідно з резолюцією преосвященного Гаврила митрополита Катеринославського, Херсонського та Таврійського від 28 листопада 1795 [164, арк. 26], раніше згаданий указний дячок Булах був призначений у Миколаївську церкву, то згідно з відомістю 1801 р. [164, арк. 30], на той час йому було 10 років, що є маловірогідним. Скоріш за все, в даному випадку маємо справу зі свідомо невірно поданою інформацією щодо віку дячка, адже наприкінці XVIII ст. на Півдні України такі випадки були непоодинокі. Причиною цього було небажання священнослужителів, аби їхні діти навчалися в семінарії. Священнослужителі сподівалися, що діти по досягненні певного віку, минаючи навчання в семінарії, відразу стануть священиками [1, арк. 50-53]. А приховати такий факт найкраще всього було через свого родича священнослужителя, який обіймав прихід та подавав сам такі відомості, як це ми бачимо на прикладі приходу Миколаївської церкви села Жеребець.

У помилково наведених даних щодо віку, крім бажання приховати вік священно- чи церковнослужителя, мають місце й банальні описки під час переписки відомостей. Про це свідчать відомості Свято-Покровської церкви Олександрівська, де вік священика Кошевського в 1788 р. вказаний на 10 років меншим за реальний, натомість у більш ранніх та пізніх відомостях такої помилки немає [164, арк.87-89, 5705].

Крім того, розлогі описи, які стосуються безпосередньо церковнослужителів як-от: кількість виділеної їм землі та сінокосів; сімейний стан; соціальне походження; попереднє місце служіння і т.п. - дають можливість реконструювати процес формування верстви священно- та церковнослужителів у краї. Важливим є й те, що інформація в церковних відомостях приходу, яка відображає кількість прихожан, дворів, соціальну стратифікацію населеного пункту, здебільшого не збігається зі статистичними даними ревізьких повідомлень. Відтак, вона відрізняється й від тих джерел, в яких кількість населення базується на підрахунках ревізій, наприклад, у спеціальних геометричних планах, межових книгах, описах до атласів та ін. Причина полягала в тому, що в ревізіях: по-перше, відображене населення, яке перебуває в населених пунктах де-юре; по-друге, значний проміжок часу між проведенням ревізій та значний рух населення в ті часи не дозволяли об'єктивно відобразити кількісні показники; по-третє, в ревізіях відображені лише платники податків. Натомість у поцерковних відомостях відображено кількість дворів та осіб як чоловічої, так і жіночої статі при церкві, крім того, окремо фіксувалася кількість прихожан та їхня соціальна стратифікація. Наприклад, якщо порівняти кількісні дані, наведені в поцерковних відомостях церкви святителя Христова Миколая казенного села Покровське [164, арк. 1542] за 1801 рік, та кількісні дані, які відображені в геометричному спеціальному плані того ж села [49] так само за 1801 рік, вони будуть сильно відрізнятися. Так, у церковній відомості зазначено, що при церкві знаходиться 279 дворів, в яких проживає 2261 особа, а саме 1116 ч.ст та 1145 ж.ст., усі прихожани церкви зазначені як державні селяни, а сам прихід обіймає лише один населений пункт. Натомість у спеціальному геометричному плані Павлоградського повіту села Покровського за 1801 рік зазначено, що земля села Покровського, згідно з указом Азовської губернської канцелярії, була виокремлена з пустопорожніх земель і знаходиться у власності казенних «малоросійських поселян» та корінних посполитих і вперше була межована в 1779 році. У 1801 році при складанні нового плану села Покровського землеміром Васильєвим зазначено, що, згідно з ревізією 1795 року, населення села складало 130 дворів, де мешкали 165 осіб (83 ч.ст. та 82 ж.ст.), після ревізії на момент складання плану в оклад також були включені нові переселенці в кількості 20 осіб (14 ч.ст. та 6 ж.ст.), а також малоросійські козаки в кількості 59 дворів (262 особи: 180 ч.ст та 82 ж.ст.) [49]. Відтак, згідно зі спеціальним геометричним планом, загальна кількість населення села Покровського в 1801 році склала 447 осіб (ч.ст. 277 та 170 ж.ст.). Виходячи з цього, кількісні показники населення села Покровського в цих джерелах різняться більше ніж у п'ять разів.

Сповідні розписи

Сповідні розписи -- це різновид облікової документації церковного діловодства, який складався за будинковим принципом і мав сталий формуляр. Сама відомість являє собою реєстр, поділений на 9 граф, у яких позначалися: 1) кількість дворів; 2) особи чоловічої статі; 3) особи жіночої статі; 4)прихожани; 5) вік чоловіків; 6) вік жінок; 7) чи були сповіданні та чи отримали причастя; 8) хто був на сповіді, але не отримав причастя; 9) хто на сповіді не був. Реєстр осіб, які сповідувалися, починався із церковнослужителів та їхніх сімей, після яких зазначалися мешканці приходу, поділені на соціальні верстви. На початку кожного нового запису, який починався із зазначення будинку, записаний чоловік, як голова родини, його дружина, а потім діти за віком. Якщо хтось із родини не сповідувався, це зазначається в спеціальній графі. Не сповідувалися діти (до 7 років) та особи, відсутні в населеному пункті. Відтак, сповідні розписи можуть дати уявлення не тільки про кількість православного населення у приході, але й кількість будинків в приході, чисельність сімей, середній вік населення (що є важливим для дослідження репродуктивності населення, передусім аналізу сімей відставних солдатів), вікову різницю між чоловіком та дружиною, народження першої та останньої дитини, соціального розшарування тощо, а отже, дозволяють чіткіше окреслити співвідношення природного та механічного приросту населення.

Звісно, самі сповідні розписи не можна абсолютизувати. Так, незважаючи на численні накази та інструкції з приводу правил ведення сповідних розписів та складання екстрактів, Катеринославське духовне правління у 1806 році констатувало, що сповідні розписи ведуться з багатьма помилками. Це було пов'язано передусім з тим, що священики кожного разу не складали нових списків осіб, а переписували просто старі сповідні книги, що призводило до чисельних помилок та фіксації «мертвих душ» [1, арк. 170]. Такі зауваження Катеринославського духовного правління яскраво підтверджуються багатьма сповідними списками. Наприклад, якщо зіставити сповідні розписи різних років та порівняти вік однієї і тієї ж вибраної особи, то легко помітити, що він нерідко не змінюється відповідно до часу створення сповідних списків. Наприклад, у сповідній книзі Хресто-Воздвиженської церкви Гуляйполя за 1799 рік серед казенних поселян вказується Гаврило Сидоров, син Яреза 42 років, його дружина Марія Стефанівна, 35 років та діти [177, арк. 1542] . У чорновому варіанті сповідних списків тієї ж церкви за 1800 рік Гаврилу Сидорову Ярезу 43 роки, а його дружині Марії Стефанівні, як і рік назад - 35 р. [178, арк. 876]. Такі невеликі відхилення на більших хронологічних відрізках зберігають свою тенденцію, та також створюють похибку. Так, у сповідальних розписах цієї ж церкви за 1820 рік рахується відставний колезький регістратор Гавриїл Сидорович Яреза, 65 років та його дружина 44 років [207].

Наприкінці сповідних розписів подавався екстракт, який мав сталий формуляр та включав у себе кількість населення, яке сповідувалося, а також кількість населення, яке не сповідувалося у зв'язку з тим, що не досягло семирічного віку [190, арк. 875]. Крім того, все населення, яке сповідувалося було поділене на соціальні верстви, як-от: казенні поселяни [190, арк. 875], духовні [190, арк. 875], відставні офіцери [176, арк. 196], кріпосні [176, арк. 262], та ін. У зв'язку з тим, що прихід нерідко об'єднував декілька населених пунктів, у сповідних розписах окремо зазначалися прихожани інших населених пунктів, які входили до приходу. Наприклад, у сповідній книзі церкви Різдва Богородиці Маріупольського повіту села Кінські Роздори за 1800 рік окремо подані мешканці самих Кінських Роздорів, а також слободи Весела поручика Максима Даниловича Глоби, яка розташовувалося в 3 верстах від церкви [177, арк. 261зв].

Важливим джерелом дослідження колонізації як Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст., так і всієї Степової України є розпорядчі документи, серед яких важливе місце посідають ордери високопосадовців краю. Ордер, згідно із Сенатським наказом 1767 р., слугував засобом відносин між губернатором і губернською воєводською канцелярією та іншими структурами чи особами [418, c.29]. Продукування ордерів високопосадовців краю безпосередньо було пов'язане з наказами вищих інстанцій, таких як державна військова колегія [366, c.78], адміралтейська колегія [366, c.88], сенат та його департаменти [366 c.82] тощо. З іншого боку, велика кількість ордерів виникала внаслідок чисельних рапортів, листів, запитів які надходили до адресата з нижчих інстанцій чи осіб і потребували резолюцій. Відтак, ордери містять дуже різноманітну інформацію щодо зовнішньої та внутрішньої колонізації Степової України, формування окремих соціальних верст та їх походження. Ця інформація допомагає зрозуміти ситуацію, яка склалася після зруйнування Запорізької Січі і чіткіше окреслити обставини, від яких відштовхувалася Російська імперія під час колонізації Степової України.

Окреме місце серед наказів високопосадовців мають ордери Г. Потьомкіна; це передусім пов'язано з тим, що саме він обіймав керівні посади на Півдні України протягом більше половини хронологічних меж, що досліджуються, і відігравав керівну роль в управлінні краєм. Ще однією характерною рисою ордерів Г. Потьомкіна є те, що вони нерідко перекреслювали раніше введені накази інших установ [430, с.314-315], до того ж самі накази Г. Потьомкіна нерідко не були апробовані, що, у свою чергу, призводило після його смерті до багатьох непорозумінь серед землевласників, внаслідок чого останні ставали заручниками діловодної ситуації [266, арк. 1-2зв].

Аналіз ордерів Г. Потьомкіна дає підставу зробити такі висновки: в заселенні Степової України можна визначити як внутрішньоімперську, так і зовнішню колонізацію. Внутрішньоімперська полягає в переселенні селян з Лівобережної (перш за все з Полтавщини та Чернігівщини) та Правобережної України, селян із центральних губерній Російської імперії і поділяється на стихійну і державну. До внутрішньої колонізації ми маємо підставу включити зафіксовані в ордерах Потьомкіна такі складові:

1. Відправлення до Степової України колодників, зокрема заборона направляти колодників до Коливановоскресенських заводів [366, с. 74] і відправлення їх «на гарнізонну службу» до Дніпровських батальйонів Дніпровської лінії фортець [366, с. 59].

2. Осідання на Півдні селян-втікачів [366, с. 33].

3. Утримання від утечі колишніх запорожців [366, с. 45] та повернення їх із території Османської імперії через надання привілеїв, як-то: дозвіл самовільно обирати рід заняття [366, с. 76] та надання земельного наділу [366, с. 76,87].

4. Переселення однодворців [366, с. 46].

5. Переселення вихідців із різних станів колишньої Гетьманщини.

6. Переселення вихідців із Правобережної України.

7. Переселення майстрових із центральних районів Росії для будівництва міст і фортець.

До зовнішньої колонізації можемо віднести:

Переселення албанців [366, с.31] і греків з території Османської імперії [366, с. 48,102] та надання їм великих коштів для зведення будівель (магазинів, аптек, училища, гостинного двору тощо) [366, с. 83-84].

Розглянувши ордери Г. Потьомкіна, можна впевнено говорити про те, що держава була зацікавлена у якнайшвидшому збільшенні кількості населення в Південній Україні. До цього спонукали зовнішньополітичні плани Російської імперії, спрямовані на опанування Північного Причорномор'я.

Ордери також є цінним джерелом для дослідження формування окремих соціальних верств. Адже нерідко формування цих верств залежало від наказів генерал-губернаторів. Наприклад, 22 березня 1790 року Г. Потьомкін ордером №379 наказував усіх міщан Катеринославської губернії зарахувати до числа козаків Катеринославського війська [366, с. 85]. Під дію цього наказу не підпадали лише ті міщани, які побажали вступити до купецтва, а також вірмени та греки, які проживали в Новомосковському та Маріупольському повітах. Натомість уже 9 квітня 1790 року Г. Потьомкін ордером №1226 наказував не забороняти грекам, які проживали в Маріупольському повіті, вступити до чорноморського війська, а навпаки, сприяти цьому процесу [366, с. 86]. Відтак, ордери високопосадовців на Півдні України являють собою акти місцевого управління [539, с. 68-72], які регламентували різні аспекти розвитку Південного краю. У них відображалися також кількісні, соціальні та етнічні зміни Олександрівського повіту останньої чверті XVIII - початку XIX ст.

Доповідні джерела, в яких відобразилося формування населення Олександрівського повіту, представлені рапортами, донесеннями, чолобитними. Виникнення рапортів передусім було пов'язане з наказами, ордерами, пропозиціями, на які вони надсилалися по вертикалі знизу вгору як відповідь [418, c.29]. Відтак, у рапортах зосереджена важлива інформація, яка ілюструє процес формування населення, а саме: виникнення та формування окремих соціальних верств [274, арк. 325зв; 289, арк. 57-57зв], заснування та розвиток населених пунктів [281, арк. 201-202зв], відправлення колодників на будівництво Дніпровської лінії. Найбільш важливим інформаційним потенціалом доповідних джерел є те, що в них процес формування населення Олександрівського повіту постає як безперервний цілісний процес, через який червоною стрічкою проходить бажання високопосадовців краю якомога швидше закріпитися на новій території, використовуючи місцеве населення та запрошуючи нове на проживання. Саме ця група джерел дозволяє реконструювати ті обставини, в яких знаходилися керівники краю, і, виходячи з тогочасних реалій, шукали найоптимальніших шляхів реалізації поставлених державних завдань. Так, намагаючись перетворити міста Південної України в торговельні центри регіону, в тому числі й Олександрівськ, влада вдавалася до рішучих дій, як-от перенесення ярмарок, і всіляко намагалася привабити купців до нових центрів торгівлі. Так, саме завдяки рапорту В.Черткова до Г. Потьомкіна ми дізнаємося про практику збільшення купецтва в краї внаслідок залучання до цього стану засуджених за зловживання купців та маркітантів, скерованих раніше на будівництво Дніпровської лінії [255, арк. 166]. Крім того, рапорти також діловодно супроводжували відомості, інструкції, формулярні списки, чолобитні, донесення тощо. У рапортах, які виконували супровідну функцію, нерідко вказувалося з якої причини чи мети був складений супроводжувальний документ, що у свою чергу дозволяє реконструювати як рух фондоутворення, так і рівень первісної джерельної бази з тематики, що досліджується.

3.2 Картографічні джерела

Картографічні джерела з історії населення Степової України посідають особливе місце в дослідженні цього краю, суттєво розширюючи можливості пізнання. Вони представлені картами повітів, губерній, намісництв, планами міст, населених пунктів, земельних дач, лісових угідь, водних та сухопутних шляхів, оборонних споруд, розташування поштових станцій.

Поява численних карт та планів була зумовлена специфікою проникнення російських імперських чинників до Степової України. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. та активне просування кордонів Російської імперії до Чорного моря, створення укріплених ліній зумовили для Петербурга практичну потребу в картах для забезпечення війська. Треба було вирішити питання постачання провіанту та озброєння для армії, будівельних матеріалів для будівництва фортець. Як наслідок, маємо групу карт сухопутних та водних шляхів. Окреме місце в цій групі посідають карти Дніпрових порогів, які перешкоджали використанню річки для спуску вантажів. Постійна зміна територіально-адміністративних кордонів, яка відбувалася в останній чверті XVIII ст., супроводжувалася складанням великої кількості карт та планів повітів, губерній, намісництв тощо. Окрема частина карт та планів присвячена плануванню міст.

Продукування великої кількості матеріалів межування, зокрема межових книг, було пов'язано з широкомасштабною практикою роздавання земель у повіті, що спричинило практичну потребу складання карт та планів окремих повітів, губерній, земельних дач, міст, населених пунктів тощо. Саме через це в Азовській губернії впроваджується межова експедиція замість межової контори, всупереч інструкціям 1776 р., яка регламентувала діяльність межових закладів по всій Російській імперії [688, с.11]. Штат межової експедиції складався з десяти осіб, а саме: з трьох землемірів, чотирьох помічників, канцеляриста, сторожа та копіїста [257, арк.82зв]. Зрозуміло, що такої кількості працівників не вистачило для виготовлення карт і планів щойно сформованої губернії. До межування активно залучаються військові офіцери, так, В. Чертков рапортом від 22 травня 1777 р. Г. Потьомкіну доповідав про нестачу межовиків та виступав з пропозицією прийняття на цю посаду, без виключення з полку, корнета Ямбурзького карабінерного полку Турчанінова, якого він знав ще з Кременчуцької школи [248, арк. 47-47зв].

Про швидке виконання великої кількості планів, карт та межових книг не могло бути й мови, цей процес затягнувся на довгі роки. Сприяла цьому й постійна зміна власників поміщицьких маєтків. Так, наприклад, слобода Павлокічкаська Олександрівського повіту за 1777-1798 р. змінила власника п'ять разів. З 1777 по 1784 рр. це була рангова дача генерал-поручика П. Потьомкіна [500, с. 158]. Лише з 1781 р. вона, згідно з церковними даними, вперше згадується як село Павло-Кічкас біля Дніпра, при гирлі балки Кічкаської, з 1784 по 1786 р. - відповідно у власності Фалєєва [360, с. 136]. З 1786 р. переходить у власність надвірного радника Ситнікова; в 1787 р. - надвірного радника Зомера [298, арк. 9]; в 1796 - секунд-майора Шульца, а від останнього в 1798 р. - Емануілу Івановичу Марку.

Така ситуація призводила до появи постійних суперечок між власниками, що ще довше затягувало межування. Як наслідок, цим питанням переймався навіть Сенат. Доходить до того, що на рівні Сенату зазначаються правила, згідно з якими визначається, як саме межовик повинен влаштовувати свій робочий день, місяць та рік. Визначалося коли межувати, складати плани і коли писати межові книги [419, с. 107-113], як позначати окремі об'єкти на планах [419, с. 171], також установлювалися норми межування на землеміра у зв'язку з його чином [419, с. 115]. Адже на 1775 р., згідно з наказом межової експедиції, треба було скопіювати 16000 планів, скласти 21000 межових книг, вирішити 2500 суперечок [419, с. 107]. Заради зменшення суперечок під час межування, згідно з наказом Сенату [419, с. 189], межовики повинні були фіксувати в межових книгах точнісінько усе, що було на межі. Надалі ці записи повинні бути закріплені підписом свідків. У підсумку, зафіксована в межових книгах інформація нерідко суттєво відрізняється від власне планів, адже в межових книгах по межі фіксуються об'єкти по факту свого існування, а не юридичного затвердження. При цьому у межових книгах ми зустрічаємо нерідко детальний опис ярів, урочищ, сінокосів, хуторів іноді навіть селищ та всього іншого, що не було позначено на межувальних картах.

Будівництво Дніпровської лінії укріплень продукувало велику кількість карт та планів будівництва фортець. Р. Молдавський, аналізуючи картографічні джерела, пов'язані з початком будівництва фортець, робить логічне припущення, що уряд не мав у розпорядженні якісних картографічних матеріалів цієї місцевості. Відповідно до цього, всі перші карти, на яких зображено Лінію, були створені на основі протографів, роль яких виконували карти, створені ще під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. [588, с. 237-250].

Картографування цієї місцевості відбувалося поспіхом. Накази про створення карт фіксуємо влітку 1769 р., [578, с. 31] за рік до початку будівництва. Як наслідок, на перших створених картах фортець не фіксуються назви балок чи навіть деяких річок [295, арк. 1]. Головними орієнтирами для розташування укріплень для картографів виступали річки, вздовж яких будувалася укріплена лінія, як-от: Кінські Води, Берда, Дніпро, а також узбережжя Азовського моря для Петрівської фортеці. Більшість планів фортець Дніпровської лінії, в такому стані як вони зазначені, залишилися тільки на папері, адже фортеці через своє початкове незручне положення, переносилися. Це здебільшого було пов'язано з необізнаністю уряду щодо місцевості. Про таке свідчать документи, в яких постійно згадується про постійну шкоду, яку завдають фортецям весняні повені.

Найінформативнішою картою про початкові роботи на лінії є карта 1770 року [295]. Крім розташування самих укріплень, на карті зафіксовані цінні настанови уряду з приводу перебування на будівництві будівельних команд та обсяги робіт. Також з цієї карти ми дізнаємося про причини переносу Олександрівської фортеці. При виборі розташування фортеці розглядалося два варіанти, один на річці Мокра Московка, другий - на Сухій Московці. За браком часу будівельним командам не вдалося встановити, яке місце є найзручнішим. Тому керівництво саме вибрало місце, яке виявилося невдалим [588, с. 237-250]. При переносі фортець знову-таки продукувалися нові плани будівництва.

Інформативні можливості картографічних джерел щодо дослідження демографії Олександрівського повіту добре ілюструє карта Олександрівської фортеці 1770 р. [294]. На ній позначено 10 запорозьких зимівників, що підтверджується й іншими джерелами. Так, згідно з рапортом полковника та коменданта фортеці В. фон Фредерздорфа від 25 серпня, в день Успіння Богородиці він, зайнявши під квартири своїх офіцерів кілька зимівників, міцно отаборився на р. Московці, де повинна була зводитися фортеця. Важливим для нашого дослідження є простежити долю цих зимівників на інших, більш пізніших картах. Так, на мапі 1789 р. на території деяких колишніх зимівників зазначені обивательські будинки, які знаходилися за межами старої фортеці. На карті 1798 р. місця колишніх зимівників позначені хуторами.

Активне будівництво укріплених ліній фортець та міст вимагало швидкого перевезення значної кількості будівельних матеріалів, провіанту та озброєння. Найвигіднішим було використання водних артерій, але на перешкоді стали Дніпрові пороги. А отже, для успішного проводу суден через пороги необхідно було мати відповідні карти глибин, мілини, порогів тощо. По-друге, треба було знайти лоцманів, які б знали цю місцевість і були спроможні провести судна. Так, ще до зруйнування Запорозької Січі при будівництвах фортець Дніпровської лінії Петербург активно використовував дніпровських лоцманів для спуску будівельних матеріалів, провіанту тощо. [600, с.198] Але після зруйнування Січі лоцмани розійшлися та осіли здебільшого в Кодаку та Половиці [468, с. 34-40]. Саме тому вже в 1777 р. Азовський губернатор В. Чертков надсилає Азовській губернській канцелярії секретні накази: розшукати лоцманів. Згідно з відповіддю В.Черткову, яку надало Самарське окружне правління, лоцмани перебували на правому березі Дніпра [242]. 21 травня 1778 р. наказом Азовської губернської канцелярії запрошувалися всі охочі для проведення сплаву лісу від Кодака до Голої Пристані [242]. Крім того, з 1780 р. з ініціативи М. Фалєєва і за проектом інженера де-Волана [611, с. 231-286] розпочинається розчистка Дніпровських порогів. Саме до розчистки порогів була здійснена пошукова робота, пов'язана з картографуванням Дніпра. Відтак, маємо карту 1779 р., яку вперше було введено в науковий обіг Д.Яворницьким [707].

Головна мета складання карти Дніпрових порогів 1779 р. полягала у фіксуванні глибин та каміння, які за визначенням лоцманів перешкоджають вільному пересуванню суден по річці. Але до карти потрапила й супутня інформація, яка має цінність для дослідження нашої проблематики. Справа полягає в тім, що при замірі глибин, фіксуванні островів та балок на карту потрапили слободи, церкви, ретраншементи та зимівники. Населені пункти фіксуються не тільки за назвами але й за власником: як-от слобода Синельникова чи слобода князя Прозоровського. Позначені зимівники мають різний вигляд залежно від зайнятої площі та кількості споруд, тільки на одному зимівнику фіксуємо його належність (зимівник Чардавого). Також зазначимо, що більшість зимівників та й безіменних будівель, позначених на карті, розташовуються біля порогів або біля місць, де фарватер підходить ближче до берега. Наприклад, як у випадку із зимівником за Ненаситницьким порогом. Імовірніше така закономірність пов'язана з двома сценаріями. По-перше, при дослідженні русла Дніпра основна увага приділялася якраз порогам та заборам, і логічно, що об'єкти, які розташовані поруч, відображені на карті. У такий спосіб зимівники слугували орієнтиром для картографів. По-друге, розташування зимівників біля порогів так само логічне, адже ці місця були зручні для ведення господарської діяльності. Так, за описом Василя Зуєва, який подорожував з 1781 по 1782 від Петербурга до Херсона, позначено випадок, коли їхня група заблукала і вимушена була триматися річки Дніпро, де вони якраз і наштовхнулися на млин запорожця, розташований біля порога Звонецького. У зв'язку з крутістю берега група подорожніх не мала можливості підійти ближче до млина, натомість колишній запорожець надав їм дрова та вогонь, аби вони могли зігрітися [391, с.252]. Таку версію ілюструє і гравюра Зуєва, на якій зображений Ненаситницький поріг, біля якого розташований зимівник [391, с. 254]. Як зимівник біля Ненаситницького порогу, так і млин біля Звонецького порогу, описаний В.Зуєвим, на мапі 1779 р. зафіксовані.

Карта 1780 р., складена Єгором Араповим, загалом схожа на карту 1779 р. Але на цій карті вже не фіксуються відомості про глибину та ширину русла Дніпра, натомість більш ретельно позначені назви островів та балок. Враховуючи, що на карті 1780 р. відображена місцевість до Нікополя [591, с.127], то на ній позначена як Олександрівська фортеця, так і Олександрівський форштадт. Щодо інших населених пунктів, то на відміну від карти 1779 р., на цій мапі їх позначено зовсім обмаль. Так, на лівому березі Дніпра, крім Олександрівскої фортеці та форштадта, позначена лише слобода князя Прозоровського навпроти Кодацького порогу.

Крім карт суто порожистої частини ріки, також виготовлялися рукописні атласи Дніпра за 1784 [317] та 1786 [318, 319, 303] рр. На особливу увагу заслуговує Атлас Дніпра, складений у 1786 р. на 76 аркушах. Основою атласу став опис 1784 р. Атлас географічно охоплює територію від Києва, вниз по течії Дніпра, до Херсона. Формально атлас можливо поділити за виконанням на два підрозділи. Перша частина від Києва до Старих Кайдаків складена віце-адміралом Пущіним у 1786 р., друга частина від Старих Кайдаків до Херсона складена капітаном Савою Коковцевим.

Особлива цінність цього атласу полягає в позначенні вздовж берега Дніпра (з опису 1784 року) міст, форпостів, редутів, заводів, госпіталів, хуторів, сараїв, рибацьких хуторів, порогів та глибин, а також дач на березі Дніпра, із зазначенням кому саме вони належать [488, с.267-277]. Важливими є відомості про Олександрівську фортецю та навколишні поселення. Так, сама фортеця зазначена як Новоолександрівська, поруч на правому березі річки Московка - госпіталь. Важливо підкреслити, що автори атласу відображають населені пункти та будівлі, які існували фактично, хоча юридично їх ще не було виокремлено. Так, замість майбутньої слободи Вознесенка, що розташовувалася поруч з Олександрівською фортецею, зазначено хутір. У кінці атласу вміщений екстракт на 5 аркушах з відомістю, що «Всем лежашим при реке Днепр по обеим сторонам от Города Киевопечерска до Города Херсона; городам, крепостям, местечкам, селам, деревням и другим прочим селениям с ростояниями от одного до другаго сколько в оных дворов, душь и кому принадлежит» [336, арк.74-79]. Екстракт цього атласу в 1912 р. був надрукований О. Русовим [360].

У зв'язку з постійною зміною територіально-адміністративного устрою територіальних меж, що досліджуються, необхідним для реконструкції демографічних змін важливо чітко уявляти адміністративний поділ губернії, адже відомості, в яких фіксувалися демографічні зміни, були прив'язані до тогочасного повітового устрою губернії. Найбільш проблематичним є визначення чітких територіальних меж повітів, особливо це стосується років існування Азовської губернії, адміністративний устрій якої супроводжувався чи не щорічною зміною назв та місцем розташування окремих повітів [605, с.97], що сильно ускладнює використання узагальнюючих відомостей по повіту. Для з'ясування меж адміністративно-територіального поділу Азовської губернії в перші роки існування важливим джерелом є генеральні карти Азовської та Новоросійської губернії за 1775 р. та дві карти за 1778 р., які зберігаються у ф. 846 РДВІА. Перша карта має назву "Приблизна генеральна карта Новоросійської та Азовської губернії", яка складена 18 липня 1775 року [304] і фіксує розташування фортець Дніпровської лінії. Зазначимо, що поділу на повіти немає, натомість на частині Азовської губернії, а саме на лівобережжі Дніпра аж до річки Кальміус, територію позначено як "земля бывших Запорожских казаков". Вочевидь ця приблизна генеральна карта, яку було виготовлено відразу після зруйнування Запорозької Січі, призначалася для розуміння географічних меж новоприєднаної території та визначення подальшого територіального поділу.

Постійні територіально-адміністративні зміни яскраво ілюструють дві карти, складені у вересні 1778 року. На карті Азовської та Новоросійської губернії [305] територія майбутнього Олександрівського повіту входить у межі Кінсьководського та Павлівського повіту, які належали до Павлівської провінції. Важливою на карті є локалізація окремих населених пунктів, укріплень та фортець. Так, центр Кінсьководського повіту Кінськовод, фіксується на місці впадіння центральної протоки р. Кінські Води в р. Дніпро безпосередньо в південній частині Великого Лугу. Згідно з рапортом В. Черткова Г. Потьомкіну саме сюди в жовтні 1775 р. на пошук стародавніх будівель на Кучугурах була відправлена команда донських козаків на чолі з поручиком Корчагіним [287, арк. 440-441зв.]. Ця команда на своєму шляху фіксує 320 зимівників, самі зимівчани стверджували, що загальна кількість зимівників на цій території сягає 600 одиниць. Для такої невеликої площі, яка обіймала землю від Олександрівської фортеці до місця впадіння Конки у Дніпро, це була велика кількість населення [469, с.7], адже, згідно з рапортом, у кожному зимівнику нараховувалося від 3 до 6 осіб, до того ж при кожному зимівнику була чимала кількість худоби, мінімум 10 голів великої рогатої худоби, 3 коней.

Імовірно, що така кількість населення та наявність будівельних матеріалів, і наштовхнули Петербург на думку про можливість створення повіту на цій невеликій території. А повітовий центр планувалося збудувати на Кучугурах. Однак при визначенні місця розташування повітового центру не було взято до уваги, що географія цієї території була досить ускладнена, адже відомо, що навіть зимівчани заходили в центральну частину Великого Лугу тільки в кінці червня, коли повністю сходив паводок [287, 440-441зв]. Через той факт, що практична мета складання цієї мапи полягала в позначенні прикордонних територій, крім безпосередньо локалізації кріпостей Дніпровської лінії та запланованих на кордоні адміністративних центрів повіту, інших позначень не фіксується.

Зовсім інший інформаційний зміст несе Генеральна карта Новоросійської та Азовської губернії, складена у вересні 1778 р., на якій фіксується чіткий поділ на повіти [306]. На цій карті не значиться Кінсьководського повіту, який був включений до меж новоутвореного Олександрівського повіту, планованого міста Кінсьководськ на мапі теж немає. Натомість на карті позначені міста, фортеці, ретраншементи, слободи, хутора, зимівники, млини тощо, більшість яких фіксується на правобережній частині Дніпра, тоді як на лівобережній частині такі позначення поодинокі.

Передусім причиною такої нерівномірної фіксації, на нашу думку, є не відсутність на той час поселень на лівобережній частині Дніпра від р. Осокорівка до р. Карачекрак, а компілятивний характер складання карт того часу. На підтвердження цієї тези можна навести джерела, які фіксують численні запорозькі зимівники на Лівобережжі: Текеліївський опис 1775-1776 рр., чисельні рапорти В. Черткова до Г. Потьомкіна про влаштування із зимівників державних слобод із визначенням у них осадників [287, арк. 368], а також відомості про кількість населення по Азовській губернії за 1778 та 1779 рр., інші картографічні джерела, які складалися з метою опрацювання планів фортець Дніпровської Лінії, і масштаб яких дозволяв фіксувати зимівники. Імовірно, що реальною причиною такої разючої різниці з репрезентативністю карти щодо правобережних та лівобережних є використання картографами більш ранніх карт, які були складені відразу після підписання Кючук-Кайнарджийського миру, коли основна увага приділялася новоприєднаним територіям, а також можливому театру наступних військових дій. Підтвердженням цієї тези є схожість локалізації зафіксованих об'єктів на Лівобережжі на картах 1775 р. та генеральній карті 1778 р [306].

Варто зазначити, що після оголошення про остаточний адміністративний поділ на повіти, повітові канцелярії швидко з'ясовували, що такий поділ не враховує територіальні особливості та рівень заселеності краю, що тягнуло за собою ускладнення в адмініструванні та викликало необхідність нових адміністративних змін. Так, Г. Потьомкін ордером від 11 травня 1780 р. наказував скласти карту кордонів Азовської губернії. 26 березня 1781 р. В. Чертковим така карта була йому надіслана [255, арк. 204-205]. Але вже 4 листопада 1781 р. В. Чертков надсилає Г. Потьомкіну пропозицію змінити адміністративне розмежування через віддаленість повітових центрів. Такі зміни географічних меж губернії відобразилися на генеральних картах Азовської губернії 1782 р. [307]

Особливо важливими є генеральні карти із позначенням державних та поміщицьких поселень усієї губернії [303], а також карти населених пунктів Олександрівського повіту [317]. До останніх належать карти Кінсьководівки, Кочугумовки та Краснокутівки [308]. Ці поселення раніше належали до державних слобод, пізніше були передані у власність Г. Потьомкіна [329], а згодом рахувалися за графинею Скавронською [693, с. 39]. За описами Олександрівського повіту 1779 р. [252, арк. 118-119], у цих поселеннях проживала велика кількість люду. Зокрема лише в одній Кочугумовці чисельність населення складала 197 осіб обох статей, тоді як в Олександрівському форштадті, згідно з цією ж відомістю - 180 осіб. Крім того, маємо відомості, що із загальної кількості населення Кочугумовки в 197 осіб, 153 особи (94 чоловічої статі та 59 жіночої статі) у 1779 р. рахувалися як колишні запорожці [252, арк. 118-119]. Схожа ситуація простежується з Кінсьководівкою та Краснокутівкою. Саме той факт, що колишні запорожці згодом в описово статистичних джерелах подаються в категорії поміщицьких підданих, ускладнює з'ясування долі населення запорозьких вольностей. Натомість картографічні джерела дозволяють локалізувати на конкретному місці окремі запорозькі зимівники, хутори та "селения", які пізніше рахуються як "вновь заселяемые" чи "вновь заводимые" поселення.

Зміни територіально-адміністративного поділу, які відбулися після трансформації Азовської губернії в Катеринославське намісництво, призвели до ліквідації Олександрівського повіту та включення його до складу Павлоградського, Маріупольского та Новомосковського повітів Катеринославського намісництва. Відповідно були створені генеральні карти намісництва 1787 р. [312], 1793 р., які яскраво ілюструють територіальні зміни, що відбулися [313]. Поява Новоросійської губернії знову започаткувала зміни територіально-адміністративного поділу, які відображені на карті 1797 р. [335] Наступні зміни пов'язані зі створенням Катеринославської губернії. Їх ілюструє карта Катеринославської губернії 1803 року. Територіально-адміністративний поділ, який був узятий для визначення кількісного складу населення повіту, що аналізується в даному дослідженні, представлений у генеральній карті Катеринославської губернії 1808 р. [328].

Окреме місце за своїм інформативним потенціалом посідають матеріали генерального та спеціального межування, а також супровідний корпус документів, основний масив яких зберігається в РГАДА (ф.1354.оп.111 ч.1-2) ДАЗО (ф. 230; ф. 264; ф. 266); ДАДО (ф. 648.). Також матеріали межування частково представлені по першому Олександрівському повіту в РВ РНБ (ф.342) та РДАДА (ф.846). У межових планах міст, поміщицьких чи державних населених пунктах зазначається кількість землі як придатної, так і не придатної для ведення сільського господарства, фіксується власник землі, кількість населення, згідно з останньою ревізією, поділ на соціальні верстви. Зіставлення окремих межових планів дає можливість зрозуміти специфіку поміщицького землеволодіння та виявити закономірності й етапи формування населення окремих населених пунктів. Так, у ВР РНБ в ф.342 зберігаються два плани частини Олександрівського повіту, які охоплюють території від Олександрівської фортеці до впадіння р. Кінські Води в р. Дніпро. Винятковість цих планів полягає в тому, що вони були складені в дуже короткий відрізок часу і стосувалися однієї й тієї ж території.