Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського

На правах рукопису

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Преловська Ірина

Київ 2015



ЗМІСТ

• ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерела та методологія дослідження проблеми
• 1.1 Стан наукового вивчення проблеми
• 1.2 Формування, склад і структура джерел

1.3 Методологія дослідження

РОЗДІЛ 2. Собори УАПЦ: соборні діяння, ухвали та постанови

2.1 Собор Київщини 22-26 травня 1921 р

14-30 Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ овтня 1921 р

2.3 Постанови Першого Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р

2.4 Другий Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ овтня 1927 р «Надзвичайний» церковний Собор УАПЦ ічня 1930 р.

2.6 «Екстрений» церковний Собор УПЦ рудня 1930 р

2.7 Матеріали Великих Покровських і Микільських Зборів ВПЦР

РОЗДІЛ 3. Матеріали Всеукраїнської православної церковної ради

3.1 Програмні документи автокефального руху та УАПЦ

3.2 Церковні статути

3.3 Церковне діловодство ВПЦР

3.4 Документи щодо організації духовної освіти

3.5 Нариси історії парафій УАПЦ 1921-1926 рр

РОЗДІЛ 4. Богословські та полемічні джерела

4.1 Апологетичні праці провідних діячів УАПЦ

4.2 Богослужбові твори

4.3 Гомілетичні твори

4.4 Церковно-полемічні публікації ідеологів УАПЦ

4.5 Твори ідейних опонентів УАПЦ

РОЗДІЛ 5. Джерела особового походження

5.1 Особові справи діячів УАПЦ

5.2 Спогади

5.3 Епістолярій церковних діячів

5.4 Некрологи

5.5 Зображальні джерела

РОЗДІЛ 6. Церковні періодичні видання в Україні та за кордоном

6.1 Матеріали церковної преси в Україні 1920-их рр

6.2 Періодичні видання УАПЦ (Соборноправної) за кордоном

РОЗДІЛ 7. Джерела нецерковного походження

7.1 Документи радянських органів влади

7.2 Таємні інструкції та зведення секретного відділу ДПУ УСРР

7.3 Документи процесу «СВУ» і формування кримінальних справ

проти діячів УАПЦ (УПЦ)

7.4 Судово-слідчі документи

7.5 Реабілітаційні документи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

БУД - “Братство української державності”

БУПР - Будинок громадсько-примусових робіт (рос.: ДОПР - Дом принудительных работ)

ВМН - Вища міра покарання (рос.: Высшая мера наказания)

ВПЦР - Всеукраїнська православна церковна рада ВСПП - Всеукраїнська спілка православних парафій ВУЦР - Всеукраїнська церковна рада

ГДА СБУ - Галузевий державний архів Служби безпеки України ГУЛаг - Головне управління таборів (рос.: Главное управление лагерей) ДХЦ - “Діяльно-Христова Церква”

ІР НБУВ - Інститут рукопису Національної бабліотеки ім. В. Вернадського

ИТЛ - Виправно-трудовий табір (рос.: Исправительно-трудовой лагерь) КК - Кримінальний кодекс (рос.: УК - Уголовный кодекс)

КОУ - Київське обласне управління

МЕКОСО (рос. абревіатура) - Міжвідомча комісія у справах товариств і спілок при окрадмінвідділах УСРР НКО - Народний комісаріат освіти НКЮ - Народний комісаріат юстиції ОЦР - Округова церковна рада РПЦ - Російська православна церква СВУ - “Спілка визволення України”

УАПЦ - Українська автокефальна православна церква УГКЦ - Українська греко-католицька церква УГПЦ - Українська греко-православна церква УДБ - Управління державної безпеки

УДНДІАСД - Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства УПЦ - Українська православна церква



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вихід з підпілля та повернення в Україну українських церков, відродження незалежності України, зняття заборон на вивчення низки наукових проблем і поступове розсекречення архівних документів зумовили появу оригінальних досліджень і публікацій з історії Української автокефальної православної церкви 1921-1930 рр., її наступниці Української православної церкви 1930-1939 рр., масових політичних репресій в Україні, зокрема організації переслідувань і знищення церковних діячів. Це сприяло виявленню, опрацюванню та введенню до наукового обігу раніше недоступних документів про утворення та діяльність УАПЦ (УПЦ) і посилило роль джерелознавства як галузі історичної науки.

Проголошення автокефалії православної церкви в Україні впродовж ХХ століття щоразу відбувалося тоді, коли послаблювався або переривався зв'язок з Російською імперією, а потім СРСР, і з'являлись умови проголошення незалежної Української держави. Проголошення автокефалії і структурна розбудова Української церкви вперше були здійснені під час Української революції 1917-1921 рр., що знайшло своє відображення в документальних джерелах. Джерела УАПЦ (УПЦ), які утворилися внаслідок адміністративної, богослужбової, богословської, церковно-освітньої та полемічної діяльності, акумулювалися у церковних осередках - канцелярії Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), у парафіяльних, повітових, округових та крайовичх осередках УАПЦ (УПЦ), приватних зібраннях, підрозділах органів державної владиьУСРР, місцях позбавлення волі тощо.

Антирелігійна політика радянської влади і масові політичні репресії мали на меті повну ліквідацію УАПЦ (УПЦ). Впродовж 1920-1930-их рр. утворився масив відповідних документів, відбулося тотальне засекречення документальних джерел з історії цієї церкви і репресій карних органів влади проти неї. У цей же період знищувались національні засади української науки, занепадали галузі гуманітарного профілю, були репресовані науковці.

Обмежений доступ до церковних архівів та архівно-кримінальних справ репресованих діячів УАПЦ (УПЦ) спотворював інформаційне поле в суспільстві, вкорінював дезінформованість шляхом нагромадження штучно створених і наполегливо підтримуваних ідеологічних штампів. На час відновлення руху за автокефалію в УРСР 1989-1991 рр. документи і матеріали УАПЦ формації 1921 р. ретельно приховувались.

За відсутності документальних публікацій комуністична пропаганда формувала в суспільстві вороже ставлення до діячів УАПЦ (УПЦ). Важливим для джерелознавчого дослідження з історії автокефалії Православної церкви в Україні є документальний масив УАПЦ (УПЦ) формації 1921 р., оскільки увага громадськості і науковців була привернута саме до знищеної радянською владою УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським з проголошенням її “Церквою-мученицею”.

Актуальною залишається проблема здійснення науково виважених досліджень на основі публікації джерел УАПЦ (УПЦ) у 1917-1939 рр., які мають первинне значення для вивчення церкви як суспільного інституту, а також оприлюднення інформації щодо знищення генерації українських церковних діячів часів “великого терору”. Заповнення прогалин в історіографії сучасних суспільних проблем та розвиток джерелознавства, як спеціальної галузі історичної науки, покликані розширити дослідницьке поле гуманітарних наук історичного, українознавчого, архівознавчого та інших напрямів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в межах планової науково-дослідної теми відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України “Структура джерельної бази дослідження системних змін в українському суспільстві першої половини ХХ століття” (державний реєстраційний номер 0110Ш01973).

Метою дисертації є встановлення збереженості, достовірності, системи обліку і використання, класифікація й актуалізація, комплексне дослідження інформаційного потенціалу та запровадження до наукового обігу джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- окреслити етапи дослідження і публікації джерел з історії УАПЦ (УПЦ), тенденції новітньої української історіографії та основні напрями розв'язання проблеми; відслідкувати процес формування, склад, структуру, стан збереженості архівних, археографічних та історіографічних джерел з історії УАПЦ (УПЦ); визначити методологічні засади дослідження;

- встановити структурно-джерелознавчі особливості соборних документів УАПЦ (УПЦ) у 1917-1939 рр., соборних діянь, ухвал та постанов, навколособорних матеріалів, документів про обставини скликання обох “надзвичайних” Соборів цієї церкви 1930 р. у контексті підготовки та проведення процесу “Спілки визволення України”, протоколів Великих Покровських та Микільських Зборів ВПЦР, визначити їх інформаційний потенціал у справі дослідження особливостей соборної діяльності УАПЦ (УПЦ), антирелігійної політики та технології ліквідації церковного життя в Україні органами держбезпеки;

- провести класифікацію діловодних матеріалів ВПЦР, програмних документів автокефального руху та УАПЦ (УПЦ), церковних статутів, матеріалів з організації закладів духовної освіти, наративних джерел, зокрема нарисів історії православних парафій в Україні за період українізації і приєднання до УАПЦ впродовж 1921-1926 рр.;

- проаналізувати архівні документи, які містять апологетичні праці провідних діячів УАПЦ, богослужбові та гомілетичні твори, церковно-полемічні публікації ідеологів УАПЦ та її ідейних опонентів, які збереглися у вітчизняних архівах та за кордоном, з метою визначення ідеологічної основи цієї церкви, причин протистояння православних осередків в Україні 1920-1930-их рр., а також походження частини обвинувачень діячів УАПЦ (УПЦ) під час репресій в період “великого терору”;

- висвітлити особливості джерел особового походження: особові справи діячів УАПЦ, які відклалися в канцелярії ВПЦР, спогади учасників подій, епістолярій, некрологи, скласти опис виявлених зображальних джерел;

- визначити інформаційний потенціал церковних періодичних видань УАПЦ в Україні та за кордоном, зокрема церковної преси 1920-их рр. в УСРР, періодичних видань УАПЦ (Соборноправної) в Німеччині та США як таких, що стали продовжувачами справи УАПЦ (УПЦ) після Другої світової війни після повного знищення цієї церкви в Україні;

- розкрити стан збереження, обліку та використання нецерковних джерел, зокрема нормативно-розпорядчих документів радянських органів влади, оперативно-службової діяльності, таємних наказів, інструкцій та зведень секретно-політичних підрозділів органів держбезпеки, документів процесу “СВУ” в контексті історії УАПЦ (УПЦ), встановити специфіку формування судово-слідчих справ діячів цієї церкви і документів з питань реабілітації репресованих, показати зв'язок між репресіями проти церковних діячів та радянськими агітаційно-пропагандистськими публікаціями.

Об'єкт дослідження - комплекс джерел церковного і нецерковного походження, які містять інформацію про структуру, діяльність, стосунки з владою, суспільну і духовну роль УАПЦ (УПЦ) в 1917-1939 рр., а саме: актові, наративні та просопографічні джерела, церковні періодичні видання в Україні та за кордоном (Німеччина, США), джерела нецерковного походження (документи радянських органів влади, таємні накази, інструкції, щотижневі зведення секретно-політичного відділу ДПУ УСРР, документи процесу “СВУ”, судово-слідчі документи 1937-1938 рр., реабілітаційні документи).

Предмет дослідження - закономірності формування і процеси утворення джерел різних видів з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр., їх функціонування та відображення в них історичного процесу, особливості їх збереження і класифікації, автентичність і достовірність, інформаційні ресурси.

Методи дослідження. Методологічна й теоретична основа дисертації базується на досвіді теоретичних і практичних джерелознавчих досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених, як сучасних, так і минулих періодів, зокрема Б. Р. Боцюрківа [957-958; 1528-1530], С. Білоконя [947], О. Богдашиної [952], І. Войцехівської [980, 1125], О. Ігнатуші [1086, 1103, 1105, 1107], Я. Калакури [1125, 1131-1134], О. Ковальчук [1176], М. Ковальського [1177], В. Кравченка [1187], Н. Миронець [1244-1246], В. Ульяновського [1485, 1489] та ін.

Головними методологічними засадами дослідження джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. є загальноприйняті в історичній науці принципи, зокрема історизму, об'єктивності, науковості та інші. Принцип історизму передбачає врахування суспільно-історичних умов виникнення джерел, їх соціальних функцій, етапів формування. Принцип системності та всебічності, тобто цілісності вивчення комплексу джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр., вимагає використання всіх наявних джерел з досліджуваної проблеми з урахуванням обставин виникнення і функіонування масиву документів автокефального руху, а згодом УАПЦ (УПЦ) у 1917-1939 рр.

Очевидно, що поява комплексу джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. зумовлена радикальною зміною суспільно-історичних умов існування Православної церкви в Україні з 1917 р., подальшого розвитку автокефального руху, проголошення УАПЦ та її існування до т. зв. “самоліквідації” у 1930 р., а також процес її майже цілковитого знищення упродовж 1930-1939 рр.

При вирішенні проблеми був використаний комплекс загальнонаукових, міждисциплінарних, загальноісторичних та джерелознавчих методів: хронологічний (метрологічний) - для вивчення процесу появи документів, процесу їхнього функціонування, формування складу архівних справ та їхніх особливостей; типологічний (палеографічний) - для побудови типологічної схеми документів, встановлення їхнього значення, взаємозв'язку та часу появи; історико-порівняльний (критичний) - для виявлення загальних та особливих рис наявної в документах інформації, можливостей і критеріїв її перевірки; ретроспективний (археографічний) - для реконструкції подій, повязаних з розвитком автокефального руху 1917-1921 рр., інституалізацією УАПЦ (УПЦ), розвитку репресій і знищення цієї церкви; біографічний (просопографічний) - для аналізу виявлених джерел особового походження з точки зору наявної інформації, яка може бути використана для реконструкції просопографічного портрету діячів УАПЦ (УПЦ) та в інших дослідженнях.

Іериторіальні межі дослідження окреслені українськими етнічними землями, які під час Української революції входили до складу українських національних державних утворень, а в 1920-1930-ті рр. - до складу УСРР (з січня 1937 р. - УРСР), і де діяли осередки, в яких формувалися джерела з історії УАПЦ (УПЦ). Дослідження поширювалося на Німеччину, США і Канаду, оскільки тут опинилися вивезені після Другої світової війни документи і матеріали, виходили часописи ідейних послідовників УАПЦ формації 1921 р.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1917-1939 рр. Нижню межу визначено з огляду на те, що на Першому Всеукраїнському православному церковному Соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. відбулася інституалізація цієї церкви, але головні засади і принципи УАПЦ (УПЦ) були декларовані у 1917 р., коли почався автокефальний рух. До дослідження залучено архівні матеріали ВПЦР, які зберігаються окремим фондом в ЦДАВО України за 1918-1929 рр., та матеріали інших архівних і бібліотечних зібрань, у тому числі документальні публікації емігрантів з України в післявоєнний період у Німеччині та США.

Вибір верхньої хронологічної межі обумовлюється тим, що хоча в листопаді 1935 р. постановою ВУЦВК УСРР церковну організацію УПЦ було офіційно ліквідовано, але виявлені документи свідчать про те, що єпископи і священики УПЦ нелегально діяли фактично до повного знищення православної ієрархії та руйнації церковної мережі у 1939 р.

Наукова новизна одержаних результатів визначається постановкою проблеми та її концептуальною розробкою і зумовлена як сукупністю й масштабністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Внаслідок реалізованих авторкою (одноосібно та спільно з архівними співробітниками) джерелознавчих проектів у справі пошуку, археографічного опрацювання та публікації джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр., з'ясовано стан вивчення проблеми, окреслено основні історіографічні напрями й етапи дослідження, обґрунтовано класифікацію джерельного комплексу, виявлено додаткову архівну базу, визначено подальші напрями пошуку, дослідження і публікації документальних джерел.

Уперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії всебічно досліджено масив джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр., який зберігся в Україні та в українській діаспорі, опубліковано археографічні збірники актових, наративних, просопографічних, спеціальних, судово-слідчих джерел, здійснено документальні публікації із застосуванням археографічних правил та методів, але з урахуванням специфіки і особливостей цієї церкви.

Ексклюзивне використання результатів обстеження архівно- кримінальних справ діячів цієї церкви в Україні, розсекречених інформаційних та оперативних документів радянських органів державної безпеки, пов'язаних з репресивною політикою влади, дозволило проаналізувати раніше недоступний для науковців джерельний пласт, який за своїм змістом виокремлюєься навіть серед аналогічних справ церковних діячів інших православних напрямів в Україні цього періоду.

Новизну дослідження визначає отриманий фактичний матеріал, вперше запроваджений до наукового обігу. Він демонструє процес розгортання руху за українізацію і автокефалію православної церкви в Україні у 1917-1921 рр., формування організаційної структури УАПЦ, органів церковного управління, хід українізації, соборну діяльність, утворення комплексу богословської, богослужбової та полемічної літератури, дозволяє прослідкувати динаміку масових репресій проти діячів УАПЦ (УПЦ) 1920-1930-их рр. через комплекс внутрішніх документів відповідних підрозділів ДПУ й НКВС та архівно- кримінальних справ діячів УАПЦ (УПЦ).

Концептуально переосмислені та дістали подальше розроблення теоретичні положення про джерела з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр., про структуру джерелознавчих студій і методи впорядкування понятійно- термінологічного апарату цього напряму досліджень, особливості впливу процесів українізації, комуністичної та соціал-демократичної ідеологій, революційного піднесення мас, трансформації суспільства під час більшовицького експерименту в УРСР тощо.

До реалізованих теоретичних завдань належить розроблення методики пошуку, опрацювання та використання джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-- 1939 рр. архівних джерел у вітчизняних державних архівах. Поки що недослідженими залишаються архівні фонди і колекції, які зберігають осередки української церковної діаспори, а також дотичні джерела.

З огляду на це актуальним є удосконалення авторкою принципів систематизації джерельної бази, визначення найбільш важливих напрямів подальших досліджень. Наукове значення дисертаційного дослідження полягає також у концептуальному уточненні історії Української православної церкви у ХХ столітті, розширенні просопографічних студій, з'ясування українознавчого аспекту. Опрацювання комплексу джерел дозволило внести зміни в періодизацію їхнього виникнення, функціонування, способу зберігання або знищення, потенційних напрямів подальшого пошуку.

Критичний перегляд на підставі наявної у джерелах просопографічної інформації щодо ролі конкретних особистостей в історії України допоміг подолати ідеологічні викривлення історичних подій, процесу формування богословської спадщини, ідеології і практики УАПЦ (УПЦ).

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації положення і висновки можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях наук гуманітарного профілю. Оприлюднені здобувачкою праці покликані розширити поле наукових досліджень, розробку таких напрямів гуманітарної науки як джерелознавство, археографія, архівознавство, історія України, українознавство, музеєзнавство, некрополезнавство, епістолологія, культурологія, мовознавство, біографістика, історія Української православної церкви, історія української діаспори.Результати джерелознавчого дослідження з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. дозволяють сформулювати пропозиції стосовно втілення на державному рівні нової політики пошуку, збереження та використання джерел, копіювання або повернення вивезених з України до інших країн матеріалів і документів, а також тих, що виникли на продовження їх збереження та розповсюдження (сакральні речі, спогади, відбитки світлин, епістолярій, цифрові копії архівних документів тощо).

Апробація основних результатів дисертації проводилася на таких наукових заходах: Міжнар. наук. конф. “Українська держава в ХХ столітті: проблеми, уроки, перспективи” (Київ, 25.04.2001); Перші науково-практ. Софійські читання “Проблеми та досвід вивчення, захисту та використання архітектурної спадщини” (Київ, 27-28.11.2002); наук. конф. Національного заповідника “Софія Київська” “Нові дослідження давніх пам'яток Києва” (Київ, 22-23.11.2001); ХІІІ Міжнар. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (Львів, 20-22.05.2003); ІІ міжнар. науково-практ. конф. “Софійські читання”: “Сакральні споруди в житті суспільства: історія і сьогодення”, присвяч. 70- річчю утворення Софійського заповідника (1934-2004) (Київ 27-28.11.2003); XIV Міжн. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (Львів, 14-16.05.2004); Всеукраїн. наук. конф., присв. 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР С. Петлюри “Творча спадщина Симона Петлюри в контексті сучасного державотворення” (Київ, 20.05.2004); XVП Міжнар. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (Львів, 14-17.05.2007); конф. до 125-річчя від дня народження Івана Огієнка “Творча спадщина Івана Огієнка в контексті сучасного розвитку гуманітарних наук” (Київ, НАУ, 78.06.2007); ІІ Всеукр. наук. конф. “Держава і церква в Україні за радянської доби” (Полтава, 18-19.10.2007); ХІІІ Міжнар. Могилянські читання “Музейники ХХ - дослідники української сакральної культури” (Київ, 78.12.2007); ХІІ Подільська історико-краєзн. конф. (Кам'янець-Подільський, 22-23.11.2007); ІІ Всеукр. наук. конф. “Держава і церква в Україні за радянської доби” (Полтава, 18-19.10.2007); ІІІ Міжнар. наук. конф.: “Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно- мистецькі набутки, функціонування наукових установ”, Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держ. Університету ім. М. Гоголя (Ніжин, 30-31.05.2007); Всеукр. наук. конф. “Служіння і спадщина Митрополита Василя Липківського” (Київ, 17.11.2007); XVIII Міжнар. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 12-15.05.2008); Міжнар. наук. конф. “Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризація” (Київ, 2930.09.2009); XX Міжнар. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 12- 15.05.2010); XIV Міжнар. Могилянські читання “Мазепинська доба в культурі України” (Київ, КПЛ, 3-4 грудня 2009); XXI Міжнар. круглий стіл “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 23-26.05.2011); X Міжнар. наук. конф. Церква - наука - суспільство: питання взаємодії. На пошану київського митрополита Євгенія (Болховітінова) (Київ, 30.05.-1.06.2012); Наук. конф. з нагоди 75-ліття мученицької смерті етнографа, краєзнавця, священика, єпископа УАПЦ Марка Федоровича Грушевського (1865 - 1938) “НЕ ТУТ І НЕ В СІ ЧАСИ”, 3-4.10.2013 р. Історико- меморіальний музей М. Грушевського; Наук. конф. “Духовна спадщина Митрополита Василя Липківського”, 20.03.2014 р. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Symposium 2014 - Ukrainian Orthodoxy in the Global Family of Orthodox Churches: Past, Present and Future. Symposium 2014 is being organized by the National Executive of the Ukrainian Self-Reliance Association and with the support of Metropolitan Yurij and the Consistory of the Ukrainian Orthodox Church of Canada. Symposium 2014 will take place at the University of Toronto on May 8-10, 2014; Міжнар. наук.-практ. конф. “Історія та сучасні виклики непокараних злочинів радянського тоталітаризму проти Церкви”, Київ 11.06.2015 та ін.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 51 наукову працю, у тому числі одноосібно - 1 монографію (34 друк. арк.), 20 наукових статей у періодичних фахових виданнях, 19 публікацій наукових конференцій мають апробаційний характер і 11 науково-документальних праць, які є публікацією документальних джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 19171939 рр. з археографічним опрацюванням і підготовкою наукового апарату до них авторкою дисертаційного дослідження.

Структура дисертації зумовлена загальною метою й конкретними завданнями дослідження. Вона зорієнтована на логічну послідовність висвітлення виявлених документальних джерел, які відображають процес розгортання репресій радянської влади проти УАПЦ (1921-1930) та її наступниці - УПЦ (1930-1939). Дисертація складається з переліку умовних позначень, вступу, 7 розділів, висновків (основний текст - 410 с.), списку використаних джерел та літератури (1534 найменування). Загальний обсяг дисертації - 555 с.



РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерела та методологія дослідження проблеми

1.1 Стан наукового вивчення проблеми

Українська історіографія - спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, а й світової історії [1133, с. 11]. Як галузь науки вона склалася на рубежі ХІХ - ХХ ст. Стимулом розвитку української історіографії були зростання національної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Українська революція і відновлення національної державності України в 1917 -1920 рр. [1133, с. 15].

Розвиток української історіографії після Української революції 19171921 рр. сприяв виникненню національної державної ідеї і в такому вигляді історіографія вціліла й отримала розвиток на західноукраїнських землях та в еміграції. Одночасно на території Наддніпрянщини, яка після початку марксистського експерименту 1920-их рр. увійшла до складу СРСР на правах автономного державного утворення, були відновлені базові елементи «малоросійської історичної та національної ідентичності в радянській формі» [1187, с. 466]. До того ж український національний історичний наратив формував уявлення про Україну як про «жертву російської тиранії», соціального, національного і економічного гніту. Однією із складових такого підходу стала теорія про колоніальний статус України в складі Російської імперії, яку було прийнято і в радянській історіографії 1920-их рр., а також в історичній літературі української післявоєнної еміграції.

Паралельно з такою теорією, згідно з потребами національного руху кінця ХІХ - початку ХХ століття, сформувалась концепція українського національного відродження, за якою в історії української нації періоди іноземного поневолення змінювалися періодами відновлення і піднесення її самостійності, культурного і політичного життя [1187, с. 467].

Такий підхід демонструє весь масив публікацій (в т. ч. тих творів, що не вийшли друком через зовнішні обставини і виявлені тільки у архівних примірниках), який залишила по собі УАПЦ в міжвоєнну добу. Таке ж бачення загальної і церковної історії демонструвала українська післявоєнна еміграція, де з'явились розділення, викликані приналежністю авторів до різних, часто ворогуючих, таборів як церковних напрямів («соборноправники»), так і військово-політичних («мельниківці», «бандерівці»).

Історіографія вивчення джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. є складовою частиною української історіографії, оскільки вивчає дослідження та публікації стосовно цієї проблеми. Щоправда, в дослідженнях сучасних істориків майже відсутня складова вивчення церковного чинника Української революції та міжвоєнного періоду, навіть коли йдеться про духовні цінності українського народу [1478, с. 273-282].

Виходячи із запропонованої Я. Калакурою класифікації застосування поняття «історіографія» в данній роботі історіографію буде розглянуто як сукупність досліджень наукової літератури, присвячених науковому аналізу повноти і достовірності дослідження в історичній науці джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. [1133, с. 9]. Періодизація української історіографії має в своїй основі розподіл на періоди історіографічного процесу, який підпорядковується найважливішим періодам української і світової історії, але зумовлений відсутністю доступу до джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-- 1939 рр. впродовж тривалого часу в Україні та за кордоном і, відповідно, відсутністю досліджень і публікацій із зазначеної теми.

Щоправда, в середовищі української діаспори знаходилась певна кількість оригінальних джерел, які потрапили туди внаслідок листування із закордонними діячами, та були вивезені за кордон після закінчення Другої світової війни і стали причиною появи не тільки низки опублікованих документів, спогадів та епістолярію, але й історіографічних праць. У період Української революції, руху за автокефалію (1917-1921), а потім існування УАПЦ (УПЦ) відбулося утворення і накопичення джерел різного походження.

Але через обставини, коли частина провідних українських вчених емігрувала і вже на еміграції започаткувала цілі напрями історіографічних і джерелознавчих студій, а ті, що залишались у Києві і навіть вивчали Софійський собор в складі Софійської комісії з 1921 р., коли там йшли богослужіння УАПЦ, не залишили спогадва про це.

Наприклад Н. Полонська-Василенко, сучасниця тих подій, свої основні дослідження з історії УАПЦ написала в післявоєнний період у Німеччині в контексті радянознавчих студій, причому на основі ознайомлення зі спогадами протодиякона УАПЦ Василя Потієнка, записаними у 1944 р. [793] Або неодмінний секретар Всеукраїнської академії наук А. Кримський, який до останього відвідував богослужіння УАПЦ у великому Софійському соборі до 1934 р., також не залишив ніяких свідчень про це, навіть як очевидець подій. [882, с. 345-351].

Радянська історіографія 1920 - 1930-их рр. З ідеологічних причин аналіз документальних джерел з історії УАПЦ був неможливий. Надруковані в періодичній пресі статті та збірники праць комуністичних керівників, ідеологів та публіцистів містять повідомлення про УАПЦ, але всі вони мають однобічний та звинувачувальний характер, обумовлений державним войовничим атеїзмом та загальною політикою радянської держави стосовно церкви в СРСР. Саме тоді було сформульовано основні ідеологічні штампи щодо оцінки діяльності УАПЦ та її діячів на подальші роки.

Незважаючи на діяльність історичної наукової школи в Києві та повернення з еміграції М. С. Грушевського у 1924 р., коли він очолив систему історичних установ у структурі ВУАН, подальші події виявилися несприятливими для нормального процесу історичних та історіографічних досліджень - більшовики поступово згорнули політику українізації, вдалися до масових репресій проти діячів української науки, літератури, мистецтва і церкви, свідченням чого став процес по справі «СВУ» [1133, с. 255, 268-269]. Поступово відбулося перетворення історичної науки в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб утвердження режиму одноосібної влади [1133, с. 282].

Серед публікацій 1920-1930-их рр., які певною мірою стосуються руху за українізацію та автокефалію Православної церкви, утворення та ліквідації УАПЦ і містять документи або уривки з оригінальних архівних документів, можна назвати публіцистичні праці голови Держвидаву України, головного редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана (Блакитного) [823, с. 423-424; 951; 1028], Бориса Кандідова (Фрідмана) [1135-1144], Івана Сухоплюєва [1439-1457], Юрія Самойловича [1411-1412] та ін. Ці автори включилися в процес цькування УАПЦ (УПЦ) в контексті виконання державної антицерковної політики.

Власне, ці публікації не відносяться до наукової історіографії, бо після переходу на методологію т. зв. історичного матеріалізму взагалі не було досліджень церковних проблем. Але саме в таких виданнях з'явилися згадки і навіть зумовлений новою методологією аналіз джерел УАПЦ у 1920-их рр. Часопис «Безвірник» взагалі друкував статті, в яких йшлося про антирелігійну пропаганду та організацію безвірницького руху [1011; 1249; 1468; 1501; 1508].

Серед авторів вирізняється І. Сухоплюєв - завідувач ліквідаційного відділу з відокремлення церкви від держави при НКЮ УСРР з 1921 р., який є автором низки публікацій, присвячених діяльності УАПЦ у 1920-х рр., оскільки за посадою мав доступ до документів, які ВПЦР подавала на розгляд по лінії НКЮ УСРР [1441-1443, 1447, 1452]. Судячи з публікацій, він був правником за фахом [1439]. У працях І. Сухоплюєва містяться дані про Собор Київщини, який відбувся у Софійському соборі 22-26 травня 1921 р. І. Сухоплюєв був безпосередньо причетний до розгляду справ та документів, пов'язаних з УАПЦ і це робить його публікації цінними у справі дослідження відносин комуністичної влади і церкви, а також діяльності НКЮ УСРР. Оприлюднені статті можна поділити на кілька напрямів. Окрім праць присвячених УАПЦ, він видав кілька збірників щодо релігії та церкви, зокрема роз'яснення положень декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви в УСРР та реалізації цих законоположень в контексті міжнародного комуністичного руху [1450-1451; 1453; 1455; 1457].

Окремо І. Сухоплюєв висвітлив проблему ідейно-теоретичного обґрунтування радянського антирелігійного законодавства на підставі праць В. Леніна [1453; 1456]. Як представник комуністичної ідеології, дав чіткі визначення на підставі класового підходу щодо кваліфікації церковних розколів, які відбувалися в Україні та Росії [1440; 1444-1449].

У 1930 р. Держвидав України випустив брошуру Д. Ігнатюка про зв'язок УАПЦ і «СВУ» перед початком цього процесу [1117], де немає джерелознавчого аналізу документів УАПЦ, але окрім подання походження та розвитку тісного взаємозв'язку між «БУД»-«СВУ» та керівним складом УАПЦ, Д. Ігнатюк подав текст постанови «Надзвичайного» Собору УАПЦ 2829 січня 1930 р. [1117, с. 26-31], статтю О. Ярославського [1526, с. 32-38] та лист ЦР «Спілки Войовничих Безвірників» щодо викриття зв'язку між «СВУ» та місцевими осередками УАПЦ [770, с. 39-44].

Автор пропагандивно-агітаційної брошури радів з приводу того, що справа нещодавно викритого контрреволюційного т. зв. «Союзу визволення України», над яким незабаром буде суд, подає новий багатющий матеріал у справі «боротьби з куркулем», усіма сучасними релігіями та церквами, «органами буржуазної реакції» [1117, с. 5]. УАПЦ іще до початку судового процесу було кваліфіковано як «служницю на користь загонові світового фашизму та імперіалізму» - «СВУ».

Закордонна українська історіографія 1920 - 1930-их рр. містить небагато праць та розвідок щодо джерел з історії УАПЦ, але має практично неперервну традицію дослідження. Українські емігранти з наукових, громадських і церковних кіл доклали чимало зусиль у справі популяризації ідеї автокефалії, видання окремими збірками матеріалів УАПЦ, персоналій її діячів та ін. Але навіть у наукових виданнях простежуються впливи внутрішньоцерковної суперечки щодо канонічності висвяти митрополита Василя Липківського, канонічних, ідейних і організаційних засад УАПЦ і визначаються належністю або співчуттям авторів до закордонних церковних осередків. Це стосується церковних і нецерковних осередків за межами України [1133, с. 269-276].

Ставлення авторів з церковних осередків української діаспори відображено в україномовних виданнях, які розподіляються за напрямами в залежності від двох факторів: 1) національно-патріотичної налаштованості, отже, і співчуття загиблим борцям за волю України і Української церкви та 2) питання канонічності УАПЦ з точки зору канонів Православної церкви, яке визначає ставлення до репресованих діячів УАПЦ в широкому спектрі понять

- від «мучеників за віру Христову» до «єретиків» і «розкольників», справедливо покараних владою за руйнування Православної церкви в Україні та за «гріх автокефалії».

Представників української діаспори у їх ставленні до проблеми дослідження та публікації джерел УАПЦ можна умовно віднести до двох великих хвиль еміграції: 1) вихідці з України після закінчення Української революції 1917

- 1921 рр.; 2) емігранти, які після закінчення окупації українських земель впродовж 1943 - 1944 рр. перебралися в країни Східної та Західної Європи.

Залежно від приналежності до однієї з цих хвиль, окрім інших критеріїв, також визначається і позиція тих авторів, які випускали друком наукові, науково-популярні та публіцистичні праці вже перебуваючи за кордоном.

Наукова історіографія 1920 - 1930-их рр. За кордоном були опубліковані джерела з історії Православної церкви в Україні, окремі документи з історії УАПЦ, спогади учасників подій, наукові дослідження. Праці представників української історіографії, які містять відомості про український церковно- визвольний рух, з'явилися з початком еміграції українських політичних і наукових діячів.

В'ячеслав Липинський, який належав до державницького напряму в українській історіографії, у статтях-відповідях уміщених у часописі «Америка» в грудні 1923 р., аналізував проблему боротьби за автокефалію Української церкви, значення православного обряду у справі церковного відновлення, але критично оцінював автокефальний рух, який, на його думку, знаходився під впливом «соціялістично-націоналістично-демократичного дурману інтелігенції, який згодом може привести до катастрофи» [1206].

Українські історики Д. Дорошенко та О. Лотоцький, які належали до державницького напряму української історіографії, присвятили історії УАПЦ розділи своїх праць. Але всі ці дослідження ґрунтувались не на оригінальних документах, а на тих публікаціях, що виходили за межами України.

Дмитро Дорошенко писав про діяння Всеукраїнського Собору 1918 р., де вперше на високому церковному рівні порушено проблему автокефалії Української церкви. Але оскільки він емігрував до організаційного оформлення УАПЦ у 1921 р., а також через те, що церковна тематика досліджень не була основною ділянкою наукової праці, його публікації не містять дослідження джерел з історії УАПЦ [1026-1027].

Цінним у справі наукового дослідження проблеми правових засад автокефального устрою Української церкви, видання документальних пам'яток з церковної історії та викладу подій періоду Української революції є науковий доробок історика церкви, міністра ісповідань гетьманського уряду, дійсного члена НТШ та УНТ ОлександраЛотоцького [1210-1212; 1214-1217]. Важливим внеском у справу дослідження боротьби за автокефалію Української церкви у 1919 р. є його спогади про діяльність як очільника дипломатичної місії УНР у Константинополі [1213; 1218]. Він не торкався історії УАПЦ, хоча він був одним з ключових учасників церковно-політичних подій 1918 р. в Україні.

Як засновник і директор Українського наукового інституту у Варшаві, впродовж 1930 - 1939 рр., він дослідив і видав праці, де розглянув догматичні та правові засади автокефального устрою Православної церкви, виклав основи соборності, історичний розвиток цих форм в Україні, подав теоретичну схему, конституцію автокефального церковного устрою та статуту [1214].

Свій погляд на російську синодальну церковну політику і подальше непримиренне ставлення до українського руху за автокефалію, який єпископатом в Україні кваліфіковано як неприпустимий «церковний сепаратизм і політиканство» О. Лотоцький виклав у розділі «Російська церква», подавши не опис подій Всеукраїнського Собору 1918 р., а науковий аналіз, щоправда, з негативними авторськими оцінками [1215, с. 455-464].

Перебуваючи у складі міністерства ісповідань гетьманського уряду, О. Лотоцький вітав Київський елекційний єпархіальний з'їзд 5-7 травня 1918 р. і висловився за національну, соборноправну і демократичну церкву в Україні. 14 листопада 1918 р. під час 3-ої сесії Всеукраїнського Собору О. Лотоцький від імені уряду не визнав залежності від Російської церкви, наголосивши, що «в самостійній державі Церква повинна бути самостійною під головуванням Київського Митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церквами» [977, с. 53]. У контексті подій пов'язаних з проголошенням автокефалії Української церкви на Помісному Соборі УПЦ 13 листопада 1991 р., ця теза стала основою програми Собору [779, с. 3-4; 808].

На Волинських теренах у складі Другої Речі Посполитої, було надруковано працю В. Волинського, яку в УСРР оприлюднено у першому числі часопису УАПЦ «Церква й Життя» за 1927 рік [981-983; 1257, с. 461]. Досі невідомо, хто під цим псевдонімом випустив у волинському видавництві «На Варті» у 1926 р. брошуру «Походження Єпископату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви».

Митрополит УАПЦ Василь Липківський висловив припущення, що автором був прот. Петро Табінський, настоятель собору у м. Володимир- Волинському (1922 - 1924) [773, с. 80]. Брошура за змістом близька, місцями майже ідентична, до праці Івана Теодоровича «Благодатність ієрархії...». А. Річинський подав власний погляд на утворення УАПЦ, використавши ті самі джерела, які вказані у анонімній публікації [1407, с. 66-87].

Ґрунтовний науковий аналіз походження автокефального руху в Україні та опис соборної діяльності УАПЦ здійснив сучасник тих подій, церковно- громадський діяч Арсен Річинський (1892-1949). З 1924 р. він почав видавати власним коштом часопис «На Варті» (інші назви: «Наше братство», «Рідна церква»), де друкував актуальні розвідки на церковно-історичні теми. Сучасний дослідник прот. Віталій Лотоцький відзначає помітну орієнтацію цього часопису на УАПЦ Василя Липківського, щоправда, не даючи інформацій щодо відповідних джерел [1209, с. 19].

У 1932 р. редакція Літературно-Наукового Вісника запропонувала А. Річинському дати огляд появи УАПЦ та вказати її значення у національному житті [1407, с. 48]. Незважаючи на перебування за межами УСРР, він на підставі оприлюднених джерел та публікацій дав точну характеристику автокефальному рухові, високо оцінив УАПЦ як «явище надто поважне, глибоко пов'язане з історією народу, його світоглядом, звичаями» [1407, с. 51], що визнавали навіть супротивники УАПЦ, зокрема архієпископ Обновленської церкви Йосип (Кречетович).

Окрім публікацій у періодиці («Релігійно-науковий Вісник», «Пролетарська правда», «Діло», «Нова Зоря», «Український Православний Благовісник», «Дніпро»), джерелами для А. Річинського слугували видання самої УАПЦ, зокрема часопис «Церква й Життя». З оригінальних джерел УАПЦ автор використав для аналітичної розвідки такі джерела як «Історична записка про минуле життя Української Церкви й відродження її автокефалії (розіслана ВПЦР в листопаді 1925 р. до всіх православних Церков)», друге видання 1927 р. брошури «Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р.». Цікавим є уточнення самого А. Річинського щодо ознайомлення його з працею В. Чехівського «За церкву, Христову громаду, проти царства тьми» в рукописному варіанті, що свідчить про його зв'язки з київським осередком УАПЦ.

Таким чином, серед інших авторів саме А. Річинський, маючи обмежене коло джерел, зумів здійснити ґрунтовний аналіз причин та витоків автокефального руху, подати опис подій, висвітлити проблему «самоліквідації» УАПЦ у 1930 р. Але його дослідження не вплинуло на загальний процес розвитку української історіографії, оскільки він, по-перше, представляв опозиційний напрям у середовищі Польської автокефальної православної церкви, яку очолював митрополит Варшавський і всієї Польщі Діонисій (Валединський), а по-друге, після приходу радянських військ на західноукраїнські землі у 1939 р. був арештований і ув'язнений, що зазвичай супроводжувалось повним вилученням всіх особових матеріалів і документів.

Історіографічний доробок українського історика, дійсного члена НТШ та УВАН Ілька Борщака містить небагато посилань на історіографічні праці, які виходили за кордоном [956]. У його огляді українознавчих студій за кордоном є згадки про політичні та культурні події в Україні [956, с. 271-275], зокрема згадано брошуру з історії УАПЦ авторства Ганса Коха [956, с. 275].

Загалом, представники української еміграції з числа діячів періоду Української державності, представники місцевої української інтелігенції у Другій Речі Посполитій у 1918 - 1939 рр. започаткували науковий напрям у справі дослідження історії УАПЦ формації 1921 р. Попри малодоступність документальних джерел і використання в основному періодичних видань, представники цього напряму історіографії заклали основи неупередженого підходу у дослідженні проблем історії УАПЦ, подали ґрунтовний аналіз причин та витоків автокефального руху в УСРР.

Українські часописи за межами УСРР з початку 1920-их рр. поділяються на кілька напрямів за місцем і характером видання. Звичайно, що в основному тільки українців, які проживали за кордоном УСРР, цікавили події в Радянській Україні, причому матеріали періодичної преси свідчать про те, що там були добре ознайомлені з їх перебігом [670, арк. 43].

Церковна історіографія в УСРР 1920 - 1930-их рр. У справі вивчення історії УАПЦ першими дослідниками можна вважати керівників та ідеологів цієї церкви 1920-1930-их рр., які не написали наукових праць, але їхні твори частково можна вважати історіографічними працями з цієї проблеми. Зокрема праці В. Чехівського мають ознаки наукових досліджень, хоча після того, як він став головою Ідеологічної комісії УАПЦ у 1921 р., його твори набули церковно-апологетичного характеру [870-875 та ін.]. Праці містять історичні і фактичні відомості про розвиток автокефального руху в Україні 1917-1921 рр., перебіг Соборів 1921-1930 рр., організаційні та ідейні підвалини УАПЦ, інформації щодо протистояння з єпископатом на чолі з митрополитом Михаїлом (Єрмаковим) [1364; 1379], обновленськими ієрархами та ідеологами, стосунки з органами безпеки, репресії проти діячів УАПЦ.

Той масив джерел, який утворився в Україні за часів автокефального руху та інституалізувався як УАПЦ у 1921 р., утворивши єпископат на чолі з митрополитом УАПЦ Василем Липківським, став основою для розвитку тієї частини закордонної історіографії, що вивчала церковне життя в Україні. З іншого боку, до участі в обговоренні цієї проблеми долучилися автори з церковного середовища, які продукували публікації насичені пристрастною полемікою й звинуваченнями у неканонічності УАПЦ 1921 р.

Об'єктом дослідження в усій закордонній історіографії виступали твори керівників та ідеологів УАПЦ 1921 р. Такі джерела вивезено за кордон тими, хто мав відношення до цієї церкви у 1920-1930-ті рр., а потім приєднався до УАПЦ (Соборноправної) у Німеччині 1947 р. Оприлюднення вивезених за кордон джерел УАПЦ викликало нову хвилю полеміки в післявоєнний період у церковному середовищі української діаспори Західної Європи, США, Канади, Австралії й Нової Зеландії і серед науковців.

Ті джерела, які залишилися в Україні, до початку 1990-их рр. зберігалися у спецсховищах державних архівів та біблотек, а також в архівах карних органів влади з об'єктивних причин не були залучені до наукового обігу, отже, не стали об'єктом історіографічних студій. Українська церковна історіографія в принципі була відсутня в УРСР, а єдиним православним конфесійним виданням залишався «Журнал Московской Патриархии», в якому ні за яких обставин не могли з'явитись джерела з історії УАПЦ формації 1921 р.

Історичні [772-775], проповідницькі [847-859] праці та епістолярій митрополита УАПЦ Василя Липківського [752; 776; 824] за своєю вагою та значенням є надзвичайно важливими у справі дослідження історії УАПЦ, її теоретичних, ідейних та організаційних засад, формулювання засад стосунків між УАПЦ та Російською церквою в Україні, Соборів УАПЦ 1921-1930 рр. Почасти його праці можна кваліфікувати як наративні джерела, особливо в тій частині, де він вдається до викладу особистих спогадів про розвиток автокефального руху. Твори митрополита УАПЦ Василя Липківського є не тільки джерелами з історії УАПЦ, але й історіографічними працями.

Благовісник УАПЦ Володимир Чехівський видав кілька брошур, але його основні богословські праці з обґрунтування ідеологічних засад УАПЦ та підстав її канонічності збереглися тільки серед архівних документів і потребують окремого дослідження і публікації. У своїх працях він основну увагу приділив початкам історії Християнської церкви. Твори В. Чехівського не можна назвати власне історичним дослідженнями, - це апологетичні та церковно-історичні розвідки, які насичені ідеологічною полемікою з представниками Українського Екзархату та Обновленської церкви в Україні з приводу канонічності єпископату УАПЦ.

Найбільше історичних аргументів у працях В. Чехівського там, де він подає аргументи на користь пресвитерської хіротонії з життя апостольських часів та періоду раннього християнства [870-875]. Його дослідження не стосуються історії УАПЦ 1921 р., хоча він був автором виступів і промов під час Соборів УАПЦ.

В. Чехівський написав ґрунтовне історичне дослідження під час навчання у КДА на підставі вивчення документів в архіві Київської духовної консисторії. Його дипломна праця зберігається в ІР НБУ ім. В. Вернадського і присвячена дослідженню життєпису митрополита Київського Гавриїла (Банулєско-Бодоні) (1799-1803) [741; 1510-1511].

Твори ієрархів УАПЦ Івана Теодоровича, Нестора Шараївського, Костянтина Кротевича, Марка Грушевського, Олександра Ярещенка та інших, ймовірно, вийшли б друком ще за часів існування УАПЦ у 1920-1930-ті рр., але через штучні обмеження на дозвіл видавати друковані праці більшість цих матеріалів як оригінали залишилася тільки серед редакційних матеріалів часопису «Церква й Життя», які нині зберігаються у фонді № 3984 ЦДАВО України, м. Київ, а також у вигляді опублікованих статей цього часопису, щоправда ці видання на сьогодні є бібліографічним раритетом в Україні та в діаспорних книгосховищах [844-846; 862; 863; 869; 876-879 та ін.]. Ймовірно, якби не репресії, то утворилася б повноцінна українська церковна галузь історіографії, ґрунтована на джерелах УАПЦ.

Дослідження історіографії УАПЦ в період Другої світової війни (1939- 1945) є складною справою через знищення великого масиву довоєнних документів, репресії проти церковних діячів, музейників, архівістів, урядовців УРСР і врешті-решт сама війна, яка означає людські та матеріальні втрати і переміщення. Під час війни у діаспорних осередках відклалися вивезені емігрантами з України документи, матеріали і дослідження, які стосувалися життя УАПЦ 1921 р. і, очевидно, зберігались у приватних архівах.

...