Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Більшість з них було оприлюднено після закінчення війни [793; 835; 839; 866-867; 881; 882; 975-978 та ін.]. Але ніхто з авторів і публікаторів джерел ніколи не зізнався, звідки взялися документи і матеріали з історії УАПЦ формації 1921 р., навіть під час перевидання цих джерел за кордоном у супровідних археографічних передмовах. Іноді упорядники посилалися на матеріали з архіву єпископа УАПЦ у Західній Європі Євгена Бачинського.

Закордонна українська наукова історіографія 1945 - 1991 рр. За умови принципової неможливості досліджень в СРСР і УРСР великої кількості тем і цілих напрямів історії України, особливо історії відродження і подальшого знищення УАПЦ (УПЦ) до кінця 1930-их рр. після проголошення незалежності Української держави у 1991 р. саме науковий доробок українських вчених діаспори став основою подальших історичних досліджень.

Українські вчені, які виїхали на Захід у 1943-1944 рр., продовжили свої наукові студії, незважаючи на важкі умови праці в еміграції. Запропоновані напрями дослідження, періодизація, персоналії - все це прислужилося для розвитку сучасних українських наукових студій після того, як вдалося поєднати матеріали з архівних та бібліотечних спецсховищ в Україні з науковими дослідженнями діаспори. За визначенням Я. Калакури, діяльність осередків історичної науки і центрів українознавства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження та примноження національних традицій української історіографії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст [1133, с. 289].

Тривалий час розвиток різних напрямів історіографії в СРСР і за кордоном йшов самостійними напрямами, даючи процесу утворення УАПЦ впродовж 1917 - 1921 рр. в Україні різні оцінки, іноді протилежні за змістом. Якщо в радянській історіографії присутня різко негативна ідеологічна оцінка УАПЦ, то в працях українських істориків діаспори спектр оцінок УАПЦ коливається від позитивного до глоріфікаційного в конфесійних виданнях.

В основному такі видання виходили друком в Німеччині (Мюнхен, Інгольштадт), Великобританії (Лондон), Канаді (Вінніпег, Торонто), США (Нью Джерсі, м. Саут Бавнд Брук) де діяли українські церковні осередки на еміграції після Другої світової війни. У США головним осередком видавничої діяльності у 1950 - 1980-ті рр. було Українське Православне Братство імені Митрополита УАПЦ Василя Липківського.

Штучна відокремленість емігрантів від наукового та політичного життя в Україні, точніше УРСР, мала як негативні, так і позитивні наслідки. Через закритість радянського суспільства було унеможливлено доступ до джерел інформації про життя в УРСР. Але діяльність українських науковців- емігрантів у західному середовищі надала їм можливість досліджувати заборонені в СРСР теми і персоналії, опановувати здобутки західних наукових історичних та політологічних шкіл, друкувати свої дослідження в міжнародних наукових виданнях [1133, с. 352-357].

Важливими для розуміння історії Православної церкви в Україні є праці Н. Полонської-Василенко [1316-1317]. Спеціальну працю, присвячену історичним підвалинам УАПЦ формації 1921 р., авторка написала для Інституту по вивченню СРСР (Мюнхен, Німеччина) [1314-- 1315]. Вона згадує про Собор Київщини 22-26 травня 1921 р., хоча помилково називає Антоніна (Грановського) «Антонієм». Аналіз подій, пов'язаних з УАПЦ формації 1921 р., Н. Полонська-Василенко цілком засновує на працях архієпископа Івана Теодоровича [866] та В. Чехівського [870-872]. Демид Бурко повідомляє, що вона ознайомилась з рукописом В. Потієнка про відновлення ієрархії УАПЦ [793, с. 7].

Професор Аркадій Жуковський (1922-2014), визначний український науковець, головний редактор Енциклопедії українознавства, дійсний член НТШ, іноземний член НАН України є автором праць, присвячених дослідженню історії Української церкви. В опублікованому Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України переліку його праць з історії церкви можна визначити кілька напрямів: 1) загальні праці; 2) 1000-літній ювілей Хрещення України-Руси; 3) релігія і церква «під совєтами»; 4) церковні постаті; 4) могилознавство та історія Києво-Могилянської академії [931, с. 11-14].

А. Жуковський подав визначення окремішності Православної церкви в Україні від Російської церкви, її періодизацію, висвітлив історію Української церкви в Америці та Канаді. Передмова А. Жуковського до збірника документів та матеріалів християнського самвидаву України, який вийшов друком завдяки Українському Видавництву «Смолоскип» ім. В. Симоненка та Видавничому Фонду Комітету побудови пам'ятника митрополиту Василеві Липківському, є не тільки допоміжна стаття для кращого розуміння матеріалів збірника, але й самостійна праця - стислий історичний перегляд історії Української церкви від 1917 р. [823, с. 11-25].

Відзначивши історіографічний внесок українських вчених діаспори О. Лотоцького, В. Біднова, І. Огієнка, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко, прот. М. Явдася, Б. Р. Боцюрківа, автор головну увагу приділив проблемі історичних обставин початку руху за автокефалію з 1917 р. Окремої уваги заслуговує той розділ передмови, де йдеться про опубліковані у збірнику документи УАПЦ 1921 р. А. Жуковський неодноразово звертався до історії УАПЦ формації 1921 р. [1036]. Щоправда, головну увагу присвячено не стільки УАПЦ, скільки проблемам існування православ'я в УРСР, нищення церкви та насадження атеїзму [1038-1039]. Іншу доповідь виголошено під час святкувань 1000-ліття Хрещення України православними українцями у Великій Британії [1037; 1040-1041] з метою «спростувати деякі невірні тези в справі канонічності і автокефалії», визначити місце і роль УАПЦ 1921 р.

А. Жуковський подав власну схему періодизації історії УАПЦ: 1) Період української державності 1917-1921 рр., 2) УАПЦ під совєтською контролею, 1921 - 1930 рр.; 3) Період автокефальної православної церкви в Польщі 19241939 рр.; 4) УАПЦ в час Другої світової війни в Райскомісаріяті Україна 19411944 рр.; 5) Період після 1944 р. в Україні, де діяла Російська православна церква і 6) Православні церкви в діяспорі у формі УАПЦ, УПЦ США, УГПЦ Канади і менш репрезентативні деномінації. У доповіді автор зупинився на передумовах виникнення УАПЦ в Україні 1917-1919 рр. і подав оцінку процесу організаційного оформлення УАПЦ і Першого Собору УАПЦ 1921 р. Акт висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського визначено як неканонічний за сучасними правилами, але автор пояснив, що це було викликано відмовою російських архієреїв висвятити українських єпископів.

Публікації громадського діяча, диригента та музикознавця Василя Завітневича (1893-1983) вийшли друком після еміграції до США у післявоєнний період і нещодавно перевидано його епістолярій та друковані твори [1247]. Історіографічну цінність представляють оригінальні статті відомого українського музикознавця, які вийшли друком в США у 1950-1970- их рр. Серед статей В. Завітневича були й присвячені діяльності УАПЦ 1920- 1930-их рр. свідком яких він був у період життя в Україні.

У 1957 р. окрему статтю він присвятив 35-й річниці з дня смерті українського композитора, протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка [1047]. Слушним зауваженням автора було те, що в підрадянській Україні неможливі наукові студії з вивчення спадщини цього композитора. В. Завітневич написав про маловідомі обставини служіння К. Стеценка як протоієрея УАПЦ і диригента церковного хору [1050, с. 197], подав перелік його творів.

Інша стаття В. Завітневича містить життєпис українського композитора М. Леонтовича, відомості про участь композитора у першому богослужінні українською мовою у Микільському військовому соборі на Печерську у 1919 р., аналіз впливу української народної пісенної творчості на написання ним музичних творів для української богослужби УАПЦ [1051].

Окремо слід відзначити малодосліджений життєпис одного з організаторів української капели «Думка» (1919-1936) Нестора Городовенка, який також був причетний до організації музично-хорової справи в Українській державі у 1919 р. разом з О. Кошицем та К. Стеценком [1052]. У цей час боротьби українського народу за власну демократичну державу і національну свободу, як відзначав В. Завітневич, «українська пісня була гаслом тієї боротьби і набула особливого символічного значення» [1052, с. 348]. Між іншим, це пояснює повідомлення в документах згадки про спільну участь церковних хорів УАПЦ і народних хорів в усіх масових акціях, а також участь українських композиторів і диригентів в реформуванні церковної музики і українізації богослужіння УАПЦ.

Програмною у справі вивчення музично-хорової спадщини УАПЦ, яка містить перелік доробку діячів УАПЦ у цій царині, є стаття В. Завітневича, присвячена огляду видавничої діяльності УПЦ в США, яку було опубліковано в Українському православному календарі на 1957 рік (Саут Бавнд Брук, Нью Джерсі, США, 1957) [1053]. Окрім огляду історії перекладів українською мовою Святого Письма [1053, с. 383-389], подано перелік видань «за часів існування УАПЦ в Україні», які мала ВПЦР до богослужбового вжитку. В. Завітневич подає цей перелік двома списками: А (друковані в друкарні) Б (друковані на шапірографі) [1053, с. 389-390]. Особливу цінність цій статті надає перелік церковних періодичних видань української діаспори у США з вказівками на те, коли вони були переіменовані, та бібліографією видань українських авторів [1053, с. 397-399]. Таким чином, в українській діаспорі завдяки працям В. Завітневича поширювались відомості про видатних українських діячів у період існування УАПЦ в Україні.

Аналітичні праці Богдана Р. Боцюрківа (1925-1998), професора- політолога Карлтонського університету в Оттаві (Канада), керівника Інституту радянознавчих і Східно-Європейських Студій та члена правління Канадського Інституту Українських Студій, присвячені вивченню церковної історії в СРСР у ХХ столітті [1338].

Як ідеологічно небезпечний дослідник, Б. Р. Боцюрків не міг приїхати на батьківщину аж до розпаду СРСР у 1991 р. В Україні він встиг опрацювати фонди ЦДАВО України, а також видати огляд історіографії Української церкви [958]. Вивчаючи автокефальний рух в Україні 1917-1921 рр. та релігійну політику в СРСР, він опрацював матеріали Канадського Інституту Українських Студій в Альбертському університеті, Бібліотеці Конгресу США (Вашингтон), Понтифікальному Інституті Східних студій (Рим), Британському Музеї, Лондонській школі Економічних і політичних наук, Публічній бібліотеці Базельського університету, Баварській державній бібліотеці та ін.

Характерною ознакою всіх праць Б. Р. Боцюрківа є великий і докладний науковий апарат, де подаються не тільки публікації закордонних дослідників історії православної церкви в СРСР та інших релігійних конфесій, але й ті книги, брошури, газети та інші видання, які в Україні знаходилися в спецхрані чи мали гриф «для службового користування» [1528-1530].

У спеціальному дослідженні присвяченому з'ясуванню обставин процесу утворення УАПЦ впродовж 1919-1922 рр. [1530, с. 228-249], Б. Р. Боцюрків зупинився на наслідках панування структур Російської церкви в Україні до 1917 р., що стали головним осередком антиукраїнських впливів. Головними рушійними силами цього руху автор вважав український націоналізм, церковний радикалізм та фундаменталістський релігійний запал.

Б. Р. Боцюрків також розглянув діяльність ВПЦР як головний осередок діяльності майбутньої УАПЦ, яка діяла з 1919 р. у Києві при соборі Св. Софії, у контексті її відносин з російським єпископатом в Україні, дослідив закономірності виникнення руху за автокефалію, подав ґрунтовний науковий аналіз його причин. Висновком автора є твердження, що УАПЦ 1921 р., попри проголошені нею історичні та канонічні засади тяглості від часів митрополита Петра Могили, є новотвором в церковному житті України, в якому наявні протестантські впливи. Б. Р. Боцюрків зазначав, що не буде продовжувати давню полеміку щодо «канонічності» УАПЦ,, а буде намагатися відтворити її генезу й еволюцію, проаналізувати мінливу політику радянської влади щодо УАПЦ,, яка досягла апогею в примусовому «саморозпуску» в 1930 р. [1529].

У роботі пропонується аналіз основних змін в структурі та доктрині УАПЦ у 1920 - 1930-их рр., запроваджені українськими автокефалістами, а також відповідна оцінка їх значення з погляду пристосування церкви до політичних, культурних і соціальних змін [1529, с. 311]. Стаття Б. Р. Боцюрківа, присвячена дослідженню процесу знищення Української православної церкви в СРСР у 1929 - 1936 рр., має велике значення у досліджуваній проблемі [957].

Завдяки опрацьованим закордонним джерелам, доступу до тих спецвидань, які в СРСР виходили друком тільки для службового користування, але були доступні радянологам за межами України, в середовищі української діаспори поширювалися історіографічні й аналітичні праці з цієї проблеми. Натомість в Україні такі видання з'явились після 1991 р. і мають велику цінність для української історіографії та джерелознавства.

Серед сучасних закордонних видань слід відзначити капітальну працю української дослідниці в США, колишнього редактора видання «Українці Америки за Київський Патріархат» О. Хомчук, яка опублікувала документи чи витяги з них щодо історії УАПЦ формації 1921 р., УАПЦ (Соборноправної) та інших українських церков у контексті їхніх стосунків з Константинопольським Патріархатом впродовж ХХ століття [1500]. Включені до видання документи є цілком оригінальними і дають можливість значно розширити коло джерелознавчих студій.

Закордонна українська конфесійна історіографія 1945-1991 рр. Вивчення джерел з історії УАПЦ 1920-1930-их рр., особливо останніх років її існування, є малорозробленою через неможливість спілкування представників української діаспори з СРСР, а також розвиток контрпропагандистської радянської діяльності і виникнення самвидаву як єдино можливого способу донесення закритої і забороненої для поширення інформації українців в СРСР.

Значний внесок у справу публікації документів з історії УАПЦ зробив Іван Власовський (1883-1969). Він був секретарем Адміністратури УАПЦ в Луцьку (1942-1943), директором Богословського інституту УАПЦ.

І. Власовський отримав доступ до першорядних джерел з історії УАПЦ, більшу частину яких після окупації України у 1943-1944 рр. було вивезено за кордон. Його «Нарис...» містить тексти документальних джерел, і тому може бути віднесений як до історіографії, так і до публікацій джерел [976-977].

І. Власовський супроводжував відомості про УАПЦ словами про надзвичайно скупі відомості про її існування і тому змушений був багато в чому звертатись до інших джерел та публікацій, зокрема о. д-ра М. Соловія [772, с. 225, 244], Б. Крупницького [1189], прот. Митрофана Явдася [839], творів митрополита УАПЦ Василя Липківського та ін. Подаючи уривки або повні тексти джерел УАПЦ 1921 р., І. Власовський піддав критиці дії ВПЦР, а також усі новотвори в церковному житті, не повідомляючи про джерело їхніх надходжень до митрополичої канцелярії. Історико-канонічна розробка проблеми автокефалії Української церкви вийшла друком вже після його смерті у збірнику на пошану видатного церковного історика [978].

УАПЦ (Соборноправна) (Німеччина). Автором роботи, присвяченої ідейним та організаційним засадам УАПЦ 1921 р. був Данило Святогірський, який належав до тієї гілки УАПЦ, що відокремилася від УАПЦ під проводом митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського) у 1947 р. і наполягала на поверненні засад УАПЦ 1921 р. [1416]. У Ашаффенбурзі (Баварія), було організовано 4 українські табори для біженців у 1945-1949 рр.: «PionierKaserne» 2000 мешканців (1946-1949), «Artillerie-Kaserne» 2000 мешканців (1945-1949), «La garde» 1700 мешканців (1945-1949) і «Bois Brule» 1500 мешканців (1946-1949) [1029, с. 77]. Очевидно, що саме в період таборового життя у другій половині 1940-их рр. було з'ясовано обсяг вивезених з України матеріалів, написано і опубліковано перші документальні і публіцистичні розвідки з історії УАПЦ формації 1921 р.

Як правило, це були передмови до матеріалів чи наново передрукованих книг, які належали до періоду активної діяльності УАПЦ, зокрема діянь Першого Собору УАПЦ 1921 р., брошур В. Чехівського тощо. У періодичних виданнях УАПЦ (Соборноправної) друкувалися документальні розвідки або спогади [756; 765; 839; 866; 872; 905-910 та ін.].

Багато зусиль для пошуку та популяризації документів УАПЦ 1921 р. доклало організоване після Другої світової війни в США Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського, останнім очільником якого у 1980-1990-их рр. був інженер Валентин Кохно, син репресованого у 1937 р. священика УАПЦ (УПЦ) Микити Кохно [968, с. 5355]. Завдяки діяльності цього Братства були збережені документи і матеріали УАПЦ 1921 р., продовжено видання часопису УАПЦ «Церква й Життя» навіть з дотриманням елементів оформлення, видруковано брошури, книги, збірники документів і матеріалів, які дозволили у 1990-их рр. в Україні почати новий етап дослідження історії УАПЦ формації 1921 р.

Можна стверджувати, що історіографічні студії 1990-их рр. в Україні, після відмови від марксистсько-ленінської методології опинилися у певній методологічній залежності від діаспорних видань, які ґрунтувалися на українському націоналізмі, глорифікації УАПЦ, вимог суду над комуністичною партією та радянською державою за організацію репресій. Завдяки діяльності УАПЦ (Соборноправної) та іншим організаціям, було збережено великий масив документів, але разом з тим успадковано і некритичний підхід до джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр.

Прикладом є брошура, випущена в Нью-Йорку 1971 р. громадянським ювілейним комітетом православних українців США для відзначення 50-річчя відродження УАПЦ, в якій опубліковано текст стенограми-слова проф. Івана Вовчука в Рочестері, Нью-Йорк, в якій він подав значення відродження УАПЦ після перебування в Україні синодальної Російської церкви. Акт Собору УАПЦ 1921 р. названо «актом величним, непроминальним, чи не найбільшим в нашій історії 20-го століття» [1495, с. 21].

Промова І. Вовчука була суголосна думці УАПЦ (Соборноправної), які були обурені фактом пересвяти Івана Теодоровича у 1949 р., зокрема опублікованій у 1966 р. статті о. Петра Маєвського, який назвав цю пересвяту «блюзнірською» [1258, с. 494-495]. Публікація фотовідбитка «Грамоти» 1949 р. про пересвяту архієпископа Івана Теодоровича має велике значення у справі дослідження життєпису одного з небагатьох ієрархів з висвяти митрополита Василя Липківського, який уникнув репресій в Україні, оскільки опинився за кордоном і доживав віку в США [1495, с. 23-24].

У періодичних виданнях США, які виходили в українській діаспорі після Другої світової війни, Перший Собор УАПЦ 1921 р. став подією українського церковно-національного життя, чергові річниці якого широко відзначались в осередках української діаспори. Часопис Української православної церкви «Український православний календар» також друкував пропам'ятні матеріали [992]. Було випущено окремий ювілейний випуск календаря без зазначення числа, де були надруковані біографії митрополита УАПЦ Василя Липківського, В. Чехівського, статті про УАПЦ [1519].

Натомість Другий Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р., а особливо подальші зібрання та події, які мали на собі виразні впливи радянських органів влади, навіть після виходу праці І. Власовського, взагалі були виключені з історіографії. Це призвело до того, що за відсутності фахових історіографічних досліджень, представники УАПЦ (Соборноправної) в США створили свій варіант історії УАПЦ. Поступово УАПЦ формації 1921 р., митрополит Василь Липківський та інші діячі УАПЦ перетворилися на легендарні постаті, а формат публікацій поступово набув «ювілейних» форм.

Палким прихильником ідей УАПЦ 1921 р. в Канаді був Василь Свистун, який увійшов у конфлікт з духовною консисторією УГПЦ в Канаді, обстоюючи ідеали УАПЦ формації 1921 р. [1391, с. 50-51] У випущеній власним коштом брошурі уміщено кілька нарисів, щодо канонічності УАПЦ 1921 р., подій 1930 р. зокрема («Місія УАПЦ - не задля скасування старого, а для піклування про спасіння і поступ людей до кращого» [1414, с. 59-78].

Про ліквідацію УАПЦ в контексті процесу «СВУ» В. Свистун писав у підрозділі «Догматичні основи ієрархічного питання», демонструючи обізнаність з ситуацією в УРСР, та ознайомлення з джерелами: «Розв'язання ВПЦР мало фатальний вплив на розвій УАПЦ, хоч дозволена була діяльність по парафіям і хоч при церкві залишилось кілька єпископів і митрополит Іван Павловський. УАПЦ досить скоро на Україні завмирає» [1414, с. 74].

Особа Івана Огієнка (1882-1972) є достатньо відомою і почасти дослідженою українськими істориками постаттю [1219-1220; 1250; 1431; 1459; 1460; 1476 та ін.]. Дослідженням його життя та діяльності, а також наукової і богословської спадщини займались науковці в Україні і за кордоном, видані друком не тільки його раніше опубліковані праці, але й епістолярій [819; 821; 825 та ін.]. Ставлення до т. зв. «липківщини» було різко негативним з самого початку його стосунків з представниками українського руху за автокефалію православної церкви. Під «липківщиною» слід розуміти УАПЦ формації 1921 р. та її ідеологію, невід'ємною складовою якої є хіротонія митрополита УАПЦ, яка відбулася 23 жовтня 1921 р. і той масив праць, які містять обґрунтування цієї події.

Дослідження епістолярних джерел дає підстави стверджувати, що після отримання відомостей щодо обставин хіротонії Василя Липківського з 1922 р. почалася непримирена ворожнеча міністра освіти (1918 - 1919) а потім віровизнань Директорії УНР (1919-1924) Івана Огієнка до т. зв. «липківщини», тобто УАПЦ після Собору 1921 р. У 1921 р. погляди І. Огієнка щодо розбудови УАПЦ не відрізнялись від тих, які проголошувала ВПЦР в Києві на чолі з прот. Василем Липківським і М. Морозом [1276]. Після засудження справи соборної висвяти митрополита УАПЦ у працях І. Огієнка відвертої критики УАПЦ немає, бо своє ставлення до цієї справи він висловлював у листах до довірених осіб [819, с. 166]. Вже на схилі життя митрополит УГПЦ в Канаді Іларіон (Огієнко) підтвердив негативне ставлення до УАПЦ 1921 р. [1500, с. 220 і далі].

Капітальним дослідженням з історії УАПЦ є 6-томна праця видана УГПЦ в Канаді Ю. Муликом-Луциком і головою Канадійської духовної консисторії архіпресвітером Семеном Володимиром Савчуком (1895-1983) [1257-1259; 1409]. У цій праці було використано джерела з історії УАПЦ формації 1921 р. про утворення та існування цієї церкви в Україні, описано канадійський період діяльності архієпископа УАПЦ Івана Теодоровича [1258]. Тут вміщено інформацію про пошук архієрея-українця для УГПЦ в Канаді, історію закликання та прибуття його до Канади, діяльності з розбудови церковного життя в Канаді та Америці впродовж 1920-1940-их рр.

Повідомлення з України спочатку про «Надзвичайний» церковний Собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р., який відбувся «під закулісним терористичним тиском органів ГПУ», а потім відомості щодо перебігу процесу «СВУ» змусили реагувати і діячів УГПЦ в Канаді [1258, с. 45]. Ю. Мулик-Луцик писав, що в Канаді були обізнані подіями в Україні. Посилаючись на радянську пресу як на основне джерело [1258, с. 45], він наводить текст акту «самоліквідації УАПЦ», який читав прот. Леонтій Юнаков на «надзвичайному» Соборі в Києво- Софійському соборі 28-29 січня 1930 р. Стосунки між УГПЦ в Канаді і УПЦ в Україні (1930 - 1939) були перервані після отримання архієпископом Іваном Теодоровичем послання від митрополита УПЦ Івана Павловського, датованого 24 березня 1931 р. [1258, с. 75].

Джерела УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. були доступні у Канаді. Ю. Мулик-Луцик навів текст резолюції VI Собору УГПЦ в Канаді (Йорктон, 20-21 липня 1930 р.), який на підставі інформацій з УРСР заманіфестував протест проти переслідування УАПЦ, подальшого заганяння її в катакомби і ухвалив резолюцію про те, що духовний зв'язок УГПЦ в Канаді з УАПЦ в Україні існує: «а) Українська Греко-Православна Церква в Канаді находиться в духовній звязи з Українською Автокефальною Православною Церквою через свого єпископа або єпископів» [1258, с. 45]. На Соборі цю резолюцію було включено в текст § 1 нового Статуту УГПЦ в Канаді (опубл. 1931 р.), але згодом усунено із Статуту IX Собором УГПЦ в Канаді у 1946 р.

Російська історіографія. Програмною публікацією у справі дослідження історії УАПЦ, випрацювання засадничих принципів її оцінки в середовищі російської церковної еміграції, російської історіографії і навіть серед радянських дослідників стала книга К. Фотієва, написана у Парижі у 19531954 рр. і надрукована у Мюнхені [1494]. Автором вступних зауваг до видання був проф. А. Карташев, який висловив думку про те, що через катастрофічність ситуації, зумовленої тяжким станом еміграції та існуванням «залізних завіс», першоджерела для дослідників є недоступні «О документально-рукописных архивных источниках не приходиться и говорить в нашем емигрантском разобщении с территорией России» [1494, с. 3].

Сам К. Фотієв відзначав обмеженість і неповноту джерельної бази, повідомляючи, що основну документацію про рух «самосвятів» в Україні взято з журналу «OrientaHa Christiana» № 3-4 за 1923 р. (Понтифікальний Східний Інститут у Римі). Ці документи були видані під редакцією ректора Інституту о. (з 1926 р. - єпископа) Мішеля Д'Ербіньї (Michel d'Herbigny). Переклад цих документів з української на французьку мову зробив російський католик князь П. Волконський. Частину джерел для дослідження надали апостольський візитатор для греко-католиків у Франції Mgr. Perridon, а також настоятель української парафії у Парижі прот. Володимир Вишневський.

Цінність для автора представляло видання протестанта, офіцера німецької армії в період Другої світової війни, Фрідріха Гейєра, свідка подій в Україні в окупаційний період [1494, с. 5-6]. Перелік використаних джерел автор умістив наприкінці видання [1494, с. 78-79]. Загальним висновком К. Фотієва був той, що автокефальний рух в Україні, починаючи з 1917 р., був складовою частиною сповненого політичної демагогії та морального бруду живоцерковно-обновленського руху, але мав в собі сильну націоналістичну складову. За висловом автора, «Липковщина была поповским движением, которое держалось петлюровской администрацией» [1494, с. 20]. Звичайно, що К. Фотієв слова «собор», «ієрархія» в УАПЦ пише виключно в лапках.

Радянська післявоєнна історіографія (1945-1991). В. Кравченко подав засадничі принципи історіографії цього періоду, згідно з якими українська радянська історіографія цього періоду існувала в межах, окреслених тезами ЦК КПРС до 300-ліття воз'єднання України та Росії 1654 р. Основним критерієм її оцінки була кількість ідеологічно препарованого і запровадженого у науковий обіг фактичного матеріалу [1187, с. 467]. Зусилля радянських істориків зосереджувалися на історії революційного руху, робітничого класу і селянства, дослідженні революції 1905-1907 рр., жовтневої революції та встановлення радянської влади в Україні [1133, с. 358].

Поштовхом до активізації інтересу до історії УАПЦ з боку радянських публіцистів у 1960-ті рр. стала діяльність емігрантських осередків у Західній Європі, США та Канаді.

Представники закордонних українських організацій та церковних центрів післявоєнної еміграції на міжнародному рівні протестували проти порушення в СРСР прав людини, в т. ч. принципу свободи совісті. Цей процес супроводжувався публікаціями в пресі, виступами на міжнародних зібраннях, церковних і громадських форумах. До того ж додались відзначення українською діаспорою пропам'ятних дат, які були пов'язані з подіями в Україні 1930-их рр. - процесу «СВУ», Голодомору, знищення національної інтелігенції, діячів УАПЦ. Особливу активність у справі публікації документів, виявила УАПЦ (Соборноправна).

У 1970-их рр. для закріплення дискредитації УАПЦ в очах радянського населення і для демонстрації закордонним представникам ставлення в СРСР до цієї проблеми, з'явились публікації радянських публіцистів, пропагандистів і науковців. З точки зору використання архівних матеріалів ці публікації умовно можна поділити на 2 групи. Частина пропагандистів, лекторів товариства «Знання», співробітників ідеологічних установ, не маючи можливості ознайомити громадскість з документами про УАПЦ, позбавлена у більшості випадків можливості користуватись архівами, виконувала замовлення КПРС, точніше її ідеологічно-пропагандистських структур. Історичних відомостей, які хоча б з точки зору атеїстичної ідеології розглядали історію УАПЦ 1920-1930-их рр. в цих працях немає. Їхній зміст повністю вичерпується ідеологічним замовленням і відповідними оргвисновками [922; 1119; 1513 та ін.].

До другої групи можна віднести тих публіцистів, діяльність яких була пов'язана з органами держбезпеки. На відміну від першої групи, ці автори мали безпосереднє відношення до джерел першорядного значення - матеріалів «СВУ», оперативних повідомлень, архівно-кримінальних справ репресованих діячів УАПЦ, інформацій на нарадах органів держбезпеки та учасників операцій проти «церковників» у різні періоди.

У 1970-1980-их рр. вийшли друком праці, де є інформація щодо УАПЦ. Особливістю таких публікацій є зумовлене ідеологічними мотивами порушення публікаторських норм.

Усі вони перенасичені ідеологемами, кліше і брутальними виразами, виробленими в надрах ідеологічних відділів щодо церковних напрямів, але в них цитувалися матеріали органів держбезпеки (перлюстровані листи, свідчення арештованих або інформаторів, вилучені матеріали, протоколи допитів свідків).

Памфлети та публіцистичні статті К. Дмитрука свідчать про обізнаність зі змістом оригінальних документів про діяльність УАПЦ, але без посилань на джерела [1014-1016]. Всі його праці - це ідеологічно обумовлена відповідь на сформульовані в документах головні ідеї УАПЦ. Всі згадані діячі мають чітко вивірені «ярлики» («буржуазно-націоналістичні лідери», «вороги соціалістичного ладу», «попи-націоналісти»), багато уваги приділено питанню колабораціонізму УГКЦ та УАПЦ часів Другої світової війни [1016, с. 5-6].

У книзі є посилання, але тільки на твори класиків марксизму-ленінізму та партійну пресу, що створює ілюзію науковості. Окремі статті присвячено «мерзенній діяльності» ОУН-УПА та УГКЦ, які «йдучи довгим шляхом зради і авантюр, завжди орієнтувалися на найчорніші сили імперіалістичної реакції» [1016, с. 3]. Нариси з історії УАПЦ хронологічно охоплюють період від 1919 до 1980 р. [1016, с. 135-171].

К. Дмитрук мав доступ до документів з архівів держбезпеки і оперативних повідомлень щодо діяльності українських автокефальних осередків за кордоном. Цікаво, що він об'єднав С. Петлюру, В. Чехівського, І. Огієнка як «буржуазно-націоналістичних лідерів, що стояли біля колиски УАПЦ», як таких, що «пов'язували з нею надії на поширення націоналістичної ідеології, зміцнення свого впливу на віруючих, одержання допомоги в боротьбі з трудящими масами» [1016, с. 135; 1014, с. 63], що свідчить про те, що видання орієнтоване на українську діаспору. Виявлені архівні документи дозволяють твердити, що К. Дмитрук був ознайомлений з оригінальними матеріалами УАПЦ. Він дослівно цитує матеріали звинувачення в ході процесу «СВУ» [1016, с. 136]. К. Дмитрук подає точну дату і текст рішення «Надзвичайного» Собору УАПЦ 28 - 29 січня 1930 р. [1016, с. 136], але сама цитата із зрозумілих причин не має посилання на джерело.

Радянський публіцист вмістив і свій висновок щодо діяльності УАПЦ: «Нікчемні марення церковних «самосвятів» про відродження буржуазного націоналізму на Україні та повернення на нашу землю капіталістів і поміщиків зазнали краху» [1016, с. 136].

У цілому таких публікацій стосовно історії УАПЦ 1921 р. в СРСР і УРСР мало [1531]. Специфікою радянської історіографії післявоєнної доби щодо історії УАПЦ 1921 р. слід вважати наступні: 1) публіцистично-ідеологічний характер публікацій без посилання на документальні джерела, за винятком класиків марксизму-ленінізму і сучасних для авторів партійних керівників; 2) окрім виконання приписів і вимог теоретиків атеїзму СРСР, автори публікацій в УРСР мусили додатково демонструвати виконання ідеологічного замовлення щодо абсолютого засудження «українського буржуазного націоналізму і клерікалізму»; 3) у багатьох публікаціях несподіваним чином (очевидно, через незнання джерел) сюжетно злилися УАПЦ формації 1921 р. і УАПЦ періоду окупації 1941-1944 рр., що призвело до звинувачень церковних діячів УАПЦ 1920-их рр. в «прислужництві» немецько-фашистським окупантам.

Українська наукова історіографія. Формування сучасної української наукової галузі історіографії відбулося на початку 1990-их рр. Причини появи цього напряму досліджень можна сформулювати наступним чином: 1) святкування 1000-ліття хрещення Руси-України у 1988 р. зрушило з місця проблему дослідження історії православної церкви; 2) у загальному руслі викривальних публікацій у пресі, які стосувалися приховуваних подій радянської історії, виникла окрема галузь на той час тільки журналістських розслідувань щодо руйнування церков, репресій церковно-громадських діячів, знищення архівів та церковних цінностей тощо; 3) з'явилися публікації в українських часописах колишніх дисидентів, представників діаспори та українських науковців, які багато в чому спиралися на досягнення радянської історіографічної школи і започаткували нові напрями дослідження та публікації джерел. Про благотворний вплив цього святкування на розвиток історичної науки та відновлення в Україні заборонених раніше церков писав і Я. Калакура [1133, с. 399].

Характеристику змін, які відбулися в українській історіографії подав В. Кравченко, який зазначив, що руйнація соціалістичної системи і розпад СРСР означали справжню інтелектуальну революцію в тогочасних уявленнях про нього. Західна україніка, русистика, славістика разом із радянологією поставлені були перед необхідністю радикального перегляду усталених концепцій і методик дослідницької роботи. Одночасно з цим радянська україністика приступила до інституційної та концептуальної трансформації, пов'язаної з відходом усталеного канону та пошуком нових інтерпретацій минулого [1187, с. 472].

Сучасна українська історіографія з 1991 р. поповнилась науковими працями, присвяченими дослідженню Української революції, біографій заборонених до того політичних, громадських і церковних діячів України та їхніх теоретичних праць, в тому числі досліджень з історії УАПЦ. Після відновлення незалежності Української держави виникла потреба більш глибокого дослідження джерел з історії відносин держави та церкви в Україні.

Події, пов'язані з процесом відокремлення Української церкви від Російської у 1990-их рр., також спонукали до документального дослідження джерел з історії створення УАПЦ за схожих умов у 1920-их рр. Цьому процесові сприяло надходження з-за кордону наукових, науково-популярних та періодичних видань з української діаспори та відродження вітчизняних історико-церковних досліджень, ґрунтованих на вітчизняних архівах та колишніх виданнях спецфондів бібліотек.

Особливо важливою умовою подальшого розвитку церковно-історичних досліджень слід визнати усунення державно-партійного тиску, принаймні у тих формах, які існували за часів панівної «єдино правильної» ідеології.

З іншого боку слід зазначити, що в цей період виникла своєрідна «криза» методології історичного дослідження, оскільки попередні методи виявилися неприйнятними для визначення автокефального руху за утворення національної церкви в Україні. Перервана у 1920-их рр. російська імперська історіографічна традиція також не відповідала потребам джерелознавців, бо вимагала засудження дій національно налаштованих духовенства та вірян.

Тому історіографічний доробок наукових і церковних кіл української діаспори разом з публікаціями документальних джерел було покладено в основу історико-церковних, джерелознавчих та релігієзнавчих досліджень.

Я. Калакура запропонував періодизацію розвитку новітньої української історіографії 1990-их рр. - першого десятиріччя ХХІ ст. на 3 умовні етапи: 1) перехідний - від радянської до пострадянської (кінець 1980-их - перша пол. 1990-их рр.); 2) відродження національних традицій української історіографії і утвердження її цілісності (друга пол. 1990-их рр. - 2004 р.); 3) з 2005 р. почався і триває сучасний етап новітньої історіографії [1133, с. 425].

З початку 1990-их рр. в Україні були видані перші збірки статей з історії УАПЦ, в яких досліджено рух за автокефалію після 1917 р. та процес проголошення Української церкви [1127; 1481], хоча там практично відсутні посилання на документальні архівні джерела, оскільки на той час вони залишались недоступними. Натомість автори вперше здійснили спробу використати не тільки матеріали із закордонних видань, але й у своїх оцінках перейшли на методологію української діаспори. Поява репринтного видання праці І. Власовського стала засадничою для досліджень до кінця 1990-их рр., коли з'явились публікації, ґрунтовані на щойно відкритих матеріалах українських спецсховищ архівів та бібліотек [975-977].

У 1992 р. у Києві було скликано міжнародну конференцію, яка мала високий представницький рівень в особах провідних українських і закордонних науковців, представників конфесій, правозахисників [1415]. Розглянуто загальноісторичні аспекти стосунків між церквою і державою в Україні [1309; 1413; 1499 та ін.], значення українізації, як одного з головних напрямів церковно-визвольного руху 1920-их рр. [1424], з'ясування місця УАПЦ у вітчизняній історії, втілення в життя політики комуністичної партії у 1920 - 1930-их рр. у справі репресій тощо.

Публікації Сергія Білоконя присвячені багатьом аспектам існування УАПЦ (УПЦ) 1920-1930-их рр., зокрема архівно-кримінальним справам її діячів і ґрунтовані на архівних, історіографічних та усних джерелах з історії УАПЦ (УПЦ) [938-945 та ін.].

Його монографію присвячено джерелознавчому дослідженню документів і матеріалів масового терору як засобу державного управління в СРСР (1917-- 1941 рр.) [947]. Розділ з цієї книжки про пам'ятки УАПЦ опубліковано в часописі «Пам'ятки України» [946]. Студії з історії большевизму є певною мірою продовженням монографії, де окрім іншого досліджується проблема культурних втрат в УРСР [948].

Справі дослідження джерел з історії УАПЦ прислужилися публікації Леоніда Пилявця, який аналізував церковно-державні відносини, досліджував різні аспекти історії УАПЦ, зокрема діяльність інспірованої органами ДПУ «Діяльно-Христової Церкви» [1304], опублікував архівні документи з біографії митрополита УАПЦ Василя Липківського [1303-1308] та епістолярій. Ним запропоновано періодизацію документаьних джерел з історії УАПЦ на підставі концепції «трьох відроджень УАПЦ» [1307].

Значним внеском у справу вивчення джерел з історії УАПЦ є праці Арсена Зінченка, в яких розглядаються процеси руху за автокефалію в Україні, відносини між владою та церквою у 1920-ті рр. [1059-1060], діяльність УАПЦ на Поділлі [1061-1062], персоналії церковних діячів [1069; 1073], особа архієпископа Полтавського Парфенія (Левицького) [1074]. Слід відзначити дослідження життєписів діячів УАПЦ, зокрема митрополита УАПЦ Василя Липківського [1063-1067; 1071; 1072 та ін.], аналіз основних джерел формування його концепції Української церкви [1067].

Важливими є дослідження причин розгортання репресій проти діячів УАПЦ, зокрема щодо звинувачень у «петлюрівщині» [1070]. Під його редакцією вийшли матеріали ювілейної наукової конференції, до 75-ої річниці Першого Собору УАПЦ 1921 р. [1066; 1482], а також рецензія на видання документів і матеріалів самого Собору [1068].

Публікації Володимира Пащенка в основному присвячені дослідженню політики радянської держави щодо церкви [1291; 1294-1295], впровадження в життя законодавства про релігію та церкву в СРСР та УРСР [1292], проблемі репресій проти діячів УАПЦ [1290], особі митрополита УАПЦ Василя Липківського [1293; 1296].

Дослідженню проблеми стосунків між державою і церквою в період Української революції та церковній історіографії присвячено деякі праці Василія Ульяновського. Він подав класифікацію церковних джерел, періодизацію історіографії з історії церкви в Українській гетьманській державі, одним з перших дослідив архівні джерела, які стосуються доби Центральної Ради, діяльності Міністерства ісповідань Гетьманської Держави у справі організації церковної справи, виклав аналітичний огляд архівних матеріалів доби Гетьманату Павла Скоропадського [1484-1485; 1488-1489]. Окремо слід відзначити загальні методологічні засади дослідження джерел з історії Православної церкви та церковних архівів [1486-1487; 1490].

Дослідженню становища Православної церкви за часів Директорії УНР у 1919 р. присвячено працю Богдана Андрусишина, в якій розглянуто державну політику щодо церкви, органи керівництва, хід боротьби за визнання автокефалії церкви. Автор дослідив основні напрями діяльності Міністерства ісповідань, зокрема проблему українізації церкви, впровадження української мови, діяльності комісій у справах перекладу Св. Письма та реорганізації духовної освіти, вирішення справи з військовим духовенством, справу Кирило-Мефодіївського братства тощо [926].

Проблемі виникнення та розвитку українського руху за автокефалію в контексті української самостійницької ідеї, діяльності УАПЦ присвячені праці Федора Турченка. Він був одним з перших дослідників, який звернув увагу на причини виникнення автокефального руху напередодні революцій 1917 р. та його подальшої трансформації в УАПЦ [1472-1475].

Тематичний та хронологічний огляд справ фонду № 3984 ЦДАВО України здійснив Олександр Ігнатуша [1107; 1532-1533], а також в окремій статті, присвяченій опису документів в державних архівах України з історії УАПЦ (1917-1930 рр.) [1086]. В цілому доробок О. Ігнатуші є одним з найбільших у справі вивчення і запровадження до наукового обігу архівних джерел з історії УАПЦ та наукового аналізу різних аспектів її діяльності [1083-1116], дослідження персоналій [1092-1102], організації діяльності і структури місцевих осередків УАПЦ [1116, с. 180-185].

Науковий доробок сучасного історика Алли Киридон містить не тільки велику кількість публікацій з історії УАПЦ, які ґрунтовані на цілому комплексі архівних джерел та матеріалів [1146-1173]. У теоретичному плані її дисертаційне дослідження присвячене проблемі перегляду усталених поглядів на періодизацію діяльності УАПЦ. Авторка запровадила до наукового вжитку поняття «УАПЦ-УПЦ», довівши, що Українська православна церква 19301936 рр. є правонаступницею УАПЦ 1921-1930 рр. Ця дефініція є новою, оскільки не зустрічається ні в діаспорній літературі, ні у роботах вітчизняних дослідників [1534]. У публікаціях А. Киридон всебічно висвітлено різноманітні аспекти церковно-державних відносин в УРСР у міжвоєнний період [1150; 1154; 1161-1162; 1165; 1167 та ін.], окремо досліджено персоналії церковних діячів [1151-1152; 1163; 1169 та ін.].

У своїх наукових розвідках авторка цієї роботи дослідила архівні джерела [1333; 1340-1341; 1346-1349; 1355-1356; 1360-1361; 1375-1376; 1379; 1382; 1389; 1389-1395 та ін.], документи ВПЦР з різних напрямів організаційної діяльності керівного органу УАПЦ [1328; 1354; 1391 та ін.], життєписи її діячів [1325-1326; 1336-1337; 1339; 1344; 1349; 1361; 1366-1367; 1370-1371; 1374; 1382; 1391], матеріали про соборну діяльність УАПЦ [1327; 1331; 1342; 1347; 1350; 1358-1359; 1363; 1376; 1380-1381; 1387; 1391].

Окремою проблемою стало вивчення і публікація документальних джерел з розгортання політичних репресій радянської влади проти УАПЦ [1349; 1356-1357; 1365-1367; 1370-1372; 1374; 1382; 1384-1386; 1390-1391]. Окремим напрямом дослідження є реконструкція подій, пов'язаних з ліквідацією церковного життя у Софійському осередку, де у 1920-ті рр. діяли церковні та музейні структури, Софійська комісія зокрема [1351-1354] та ін.

Цікавим напрямом дослідження джерел з історії УАПЦ виявився той, який стосується вивчення «Діяльно-Христової Церкви» як альтернативного проекту щодо УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським [1192; 1194-1196; 1198]. Автором низки публікацій з цієї теми є Дмитро Кузовенков. Він також дослідив особливості розвитку автокефального руху в різних регіонах України [1193; 1197].

Дослідженню ролі НКВС УСРР та його відповідних підрозділів (окрліквідкоми, підвідділи культів та ін.), на який декларативно покладалися функції забезпечення радянського законодавства про релігії і церкву, присвячено публікації сучасних науковців, зокрема І. Аверіна [919], О. Бажана [935], В. Даниленка [836], В. Золотарьова [1076-1080], Р. Подкура [1312], Ю. Шаповала [830; 838; 1514-1516] та ін.

Таким чином, сучасна наукова історіографія представлена досить широким і багатоаспектним масивом публікацій українських дослідників і науковців. Після відкриття доступу до спецсховищ архівів і бібліотек стали можливими дослідження джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр., утворилися нові напрями в історіографії, яких не існувало в радянський час. Інформаційний потенціал документальних джерел настільки великий, що можна говорити про подальше розширення тематики вищезазначених наукових напрямів, в тому числі за рахунок публікації джерел, а також створення електронних баз даних документів і персоналій.

Сучасна конфесійна історіографія небагата публікаціями, які б містили розвідки з історії УАПЦ 1917-1939 рр. З проголошенням незалежності України та виникненням церковного конфлікту в Україні і послідовним утворенням та організаційним оформленням УАПЦ (1990), УПЦ Київського Патріархату (1992) та УПЦ Московського Патріархату (1992) справа богословського тлумачення і оцінки джерел з історії УАПЦ формації 1921 р. набула ще більшого значення у поглибленні протистояння [1391, с. 72-89].

При неоднозначному ставленні до «липківщини» в середовищі української діаспори, присутня позитивна оцінка щодо утворення та діяльності УАПЦ, мучеництва її ієрархів та вірних у вступному слові до «Мартирології...» митрополита УПЦ в США і першоієрарха УАПЦ в діаспорі, а з червня 1990 р. Св. Патріарха Київського і всієї України-Руси Мстислава (Скрипника) [823, с. 7-10]. Такий самий напрям в оцінках УАПЦ як «Церкви- Мучениці», а її діячів як борців за незалежну автокефальну Українську церкву, є в інших працях діячів діаспори [882; 986; 1495 та ін.].

Під впливом усталеної в українській діаспорі історіографічної концепції наприкінці 1980-их - початку 1990-их рр. виходили друком праці активістів відродження УАПЦ. Її друкованим органом став часопис «Наша Віра - Православ'я» на сторінках якого публікувалися виступи на різноманітних протестних заходах за відродження УАПЦ в Україні, але матеріали Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. не мають опертя на документальні джерела [816].

Серед інших напрямів конфесійної історіографії найбільш цікавою є еволюція поглядів Української православної церкви Київського Патріархату. Ставлення до УАПЦ формації 1921 р. було різко негативним і відповідало концепії Московського патріархату [809; 1256].

Ситуація змінилася після 1991 р., коли на Соборі УПЦ, що відбувався в Києві 1-3 листопада 1991 р., було виголошено офіційну заяву Собору до Св. Патріарха Московського і всієї Руси Алєксія ІІ (Рідігера) з проханням надати автокефалію Українській церкві [779; 808]. На Помісному Соборі УПЦ, який відбувся у Києво-Печерській лаврі 1-3 листопада 1991 р [808], на порядок денний було винесено питання про здобуття автокефалії Української церкви канонічним і законним шляхом. У доповіді митрополита Київського і всієї України Філарета викладено умови отримання Українською церквою автокефального статусу [808, с. 9-32]. Автокефальний рух після 1917 р. у доповіді оцінено негативно через неканонічні шляхи розбудови церкви [808, с. 20-26]. Ця доповідь стала програмною у визначенні ставлення до УАПЦ формації 1921 р. у конфесійних виданнях [1010; 1057; 1126].

У періодичному виданні Київської духовної академії (зараз КПБА) з 2003 р. оприлюдено низку досліджень, в яких використано не тільки джерела з історії УАПЦ 1921 р., але й подано їх сучасну богословську та церковно- історичну інтерпретацію [1270; 1380; 1387 та ін.], досліджено церковно- музичну і гомілетичну спадщину [1248], персоналії ієрархів цієї церкви [1377]. В УПЦ Київського Патріархату відбулася еволюція поглядів від відверто ворожого до цілком позитивного і вже утворився значний доробок у цій ділянці досліджень і публікацій.

Ставлення Української греко-католицької церкви до УАПЦ в міжвоєнний період обумовлювалось ставленням до Православ'я, яке склалось в Російській імперії до 1917 р., причому найчастіше об'єктом критики з боку греко-католиків була підпорядкованість світським державним чинникам всіх структур Православної церкви в Росії, а потім в СРСР. Репресивні заходи радянської влади проти УАПЦ практично не відобразилися в джерелах УГКЦ з кількох причин. По-перше, географічно УГКЦ і УАПЦ майже не перетинались, оскільки розповсюдження парафій УАПЦ майже не охоплювало території, де в цей період існували осередки УГКЦ. Спроби УАПЦ поширити створення своїх осередків на західноукраїнських землях не мали успіху. По-друге, комуністична влада жорстко переслідувала і Римо-католицьку і Українську греко-католицьку церкви з самого початку свого існування в Україні, натомість репресії проти УАПЦ розгорнулися дещо пізніше.

Конфлікт між греко-католиками та архиєпископом УАПЦ Іваном Теодоровичем виник після його прибуття до США в лютому 1924 р. Преса греко-католиків Канади зайняла відверто ворожу позицію щодо Івана Теодоровича [1391, с. 80-82]. Відповіддю на образливу публікацію (стаття «Чортове насіння», опубліковану в часописі «Америка», органі греко- католицького Товариства в США «Провидінє», ч. 83 від 23 липня 1925 р.) стала книжка «Унія в першій зустрічі з відродженою церквою українського народу» (10 серпня 1925 р. в Брендоні, Ман., Канада) [1391, с. 80-83].

Незважаючи на те, що джерела УАПЦ не містять ніяких згадок про стосунки з УГКЦ, схема запровадження репресій проти обох церков виявилася однаковою. С. Карін-Даниленко був залучений до справи ліквідації УГКЦ в Галичині [971]. Як зауважила Л. Бабенко щодо тактики антирелігійної боротьби радянської влади «Однією з найважливіших складових її інструментарію залишалися органи державної безпеки ( [...] НКВС та Головне управління державної безпеки - НКДБ). Їх методи ліквідації православної та протестантської конфесій у 1920-1930-их рр. в УРСР були схвалені керівництвом більшовицької партії» [934, с. 165].