Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

У своїх міркуваннях про причини розгортання нищівного терору проти української інтелігенції В. Петров-Домонтович спирався на видану в Берліні 1924 р. книжку С. Мельгунова, де той цитував статтю О. Лациса, що мала настановчий характер і визначила основний зміст завдань та методів роботи ЧК [1300, с. 80]. У цій інструкції було чітко визначено критерій відбору тих людей, які підлягають знищенню на підставі класового підходу, тобто масовому знищенню класових ворогів: це мали бути не «слова» і «діла», а «освіта» і «фах» [1300, с. 80]. Таким чином, всі, хто опинився на лаві підсудних на процесі «СВУ», були дійсно «винуваті» згідно з цією інструкцією, оскільки вони мали «класово ворожі пролетаріату» походження, освіту і фах. Весь масив озвученої і надрукованої інформації щодо ставлення до релігії та церкви в СРСР недвозначно свідчить про це.

Сам В. Петров робить висновок на підставі інструкції О. Лациса про цей процес: справа не йшла ані про слова, ані про дії. Ліквідації підлягали люди незалежно від фактів їхньої антирадянської діяльності. «Большевики запроваджували в життя нову форму юрисдикції, коли людину засуджували за слова, ніколи не сказані, і за дії, ніколи не зроблені. СВУ був першою спробою подібного процесу» [1300, с. 85].

У методичному плані програмною для дослідження причин, політичних мотивів і організації процесу пошуку та затримання церковних діячів в ході кількох операцій у 1937 р. є стаття О. Бажана, де на основі оперативної та звітної документації органів держбезпеки досліджено масштаб радянської репресивної політики щодо «церковників та сектантів» у часи «Великого терору» 1937-1938 рр. в УРСР [935].

У статті О. Бажана розкрито специфіку наступу проти «церковної контрреволюції», запропоновано документально обґрунтовані хронологічні межі операцій: від 1 серпня 1937 р. до листопада 1938 р., коли було зруйновано церковні структури і досліджено процес «накладання» кількох операцій: «“Вилучення” священнослужителів та віруючих із радянського соціуму відбувалося під час т. зв. польської операції НКВС за № 00485 від 11 серпня 1937 р., яка мала покласти край “фашистсько-повстанській, шпигунській, диверсійній та терористичній діяльності польської розвідки в СРСР”».

На здійснення «польського» наказу відводилось 3 місяці - з 20 серпня до 20 листопада 1937 р. Проте терміни каральної акції постійно продовжувалися разом із термінами на проведення інших чекістських операцій по «нацконтингентам» - спочатку до 10 грудня 1937 р., потім до 1 січня 1938 р., до 15 квітня, і остаточно, до 1 серпня 1938 р.» [935, с. 136]. У методичному плані це пояснює зацікавленість слідчих під час допитів діячів УПЦ їхніми зв'язками чи навіть окремими висловами щодо польського питання.

У статті О. Бажана аргументовано доведено не тільки зв'язок між викладеними в чекістських інструкціях причинами для арешту, що мало настановчий й інструкційний характер для слідчих, але й причину одночасної ліквідації або заслання духовенства і вірних, усунення і подальшу ліквідацію очільників релігійних конфесій в УРСР восени 1937 р. [935, с. 137]. До статті додаються архівні документи, які стосуються цієї проблеми [935, с. 139-154].

Результати виконання цих та інших наказів призвели до утворення масиву архівно-кримінальних справ репресованих діячів у 1920-1930-ті рр. в Україні. Серед цих справ можна виокремити 2 групи: 1) кримінальні справи репресованих діячів УАПЦ (1921-1930) і 2) кримінальні справи репресованих в період існування УПЦ (1930-1939). Частково склад цих груп збігається за рахунок осіб, які належали до того до УАПЦ, не були ув'язнені і перейшли до УПЦ після «Екстреного» Собору УПЦ 8-12 грудня 1930 р. Але є кримінальні справи на тих, хто приєднався вже після організаційного оформлення цієї церкви і був репресований саме як її діяч.

Проведене дослідження дозволяє твердити, що у класифікації цих справ доцільніше дотримуватись хронологічного принципу, оскільки тематичний не дає цілісної картини розвою репресій та їхньої внутрішньої періодизації.

На сьогодні існує збірник, присвячений науково-методичним аспектам дослідження архівно-кримінальних справ репресованих [932], який опубліковано у 1998 р. як збірку доповідей учасників науково-практичної конференції «Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання» спільними зусиллями Головного Архівного Управління при Кабінеті Міністрів України, ЦДАГО України, УДНДІАСД та ГДА СБ України.

В її роботі взяли участь 76 осіб: директори і співробітники державних архівів України, академічних інститутів, працівники СБ України, прокуратур (військової, міської, обласної, Генеральної), органів внутрішніх справ, комісій з питань поновлення прав колишніх репресованих, члени товариств «Меморіал» та політв'язнів, науковці тощо. Учасники конференції вшанували хвилиною мовчання пам'ять жертв політичних репресій і ознайомилися з документальною виставкою «Повернені із забуття...» [932, с. 3-4].

У передмові до збірника зазначалось, що архівно-слідчі справи репресованих - унікальне, надзвичайно цінне історичне джерело, документальне свідчення епохи радянського, більшовицького тоталітаризму, негативні наслідки якого ще тривалий час доведеться долати українському суспільству. Відкриття цих специфічних документів, їх передача від колишнього КДБ до державних архівів має велике багатоаспектне значення.

Перший аспект - морально-політичний, суспільний. Це ознака глибокої демократизації нашого життя, активних намагань покінчити з наслідками тоталітарного минулого. Сотням тисяч безвинних жертв політичних репресій повернуті імена. Реалізується широкомасштабна державна програма видання серії книг «Реабілітовані історією».

Другий аспект - соціально-правовий. Було частково відновлено соціальну справедливість щодо числених жертв політичного терору, їхніх родин зусиллями мережі комісій з питань поновлення прав реабілітованих.

Третій аспект - науковий. Залучаються до наукового обігу донедавна закриті оригінальні історичні джерела. Завдяки цьому ліквідовано чимало білих плям новітньої історії України, руйнуються стійкі міфологеми радянської історіографії, комуністичної пропаганди, оголюється «режисура» багатьох процесів і справ, фабрикованих кількома поколіннями чекістів.

Четвертий аспект - архівно-суспільний. Поява у лоні державної архівної служби такого масиву специфічних архівних джерел породила низку складних проблем як внутрішньоархівного, так і ширшого, суспільного характеру, які ускладнюються нерозвинутістю нормативно-правової бази [932, с. 4].

У збірнику опубліковано статтю відомого джерелознавця Я. Калакури, в якій розглянуто особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів діячів УАПЦ (УПЦ) [1131]. Голова Головної редколегії науково- документальної серії книг «Реабілітовані історією» П. Тронько наголосив на тому, що увагу потрібно приділити висвітленню політичних репресій 1920- 1930-их рр., коли радянська влада в умовах мирного часу без будь-яких підстав посилила наступ на активних діячів національно-визвольного руху, робітничий клас, національно-свідому інтелігенцію, селянство, духовенство.

Основну групу джерел серії книг «Реабілітовані історією» склали документальні матеріали постійного зберігання колишніх спецслужб та їхніх обласних управлінь (ВУНК, ДПУ, НКВС, КДБ), що зберігаються в архівах СБ України та інших архівосховищах. Вони поділяються на 1) аналітичні та довідково-інформаційні; 2) кримінальні справи репресованих громадян.

Враховуючи спрямування практичної діяльності колишніх спецслужб, використання цих документальних матеріалів можливе лише на основі їх критичного аналізу та співставлення з іншими джерелами [1467, с. 9-11].

Важливою у справі окреслення методів роботи ДПУ УСРР та їхнього відображення у службовій документації є стаття заступника директора Інституту історії НАН України, голови правління Спілки архівістів України С. Кульчицького [1202, с. 12-18]. Він зазначив, що архіви органів держбезпеки радянського періоду є цінним джерелом історичного аналізу.

Щоб мати уявлення про те, наскільки вірогідна службова документація ВЧК-ОДПУ-УДБ-НКВС, треба уявити, яке місце займали органи державної безпеки в структурі політичного режиму, які методи вони застосовували [1202, с. 12; 1391, с. 143-146]. У статті подано виклад методики штучного створення «контр-революційних організацій» для здійснення масових чисток, викладено загальні методичні настанови про те, що, вивчаючи документацію органів безпеки, треба пам'ятати, що вони створювались, фінансувались і працювали аж ніяк не для того, щоб виявляти конкретних осіб, які вчинили антидержавні дії.

На першому, репресивному етапі розвитку радянського тоталітаризму їхні функції полягали передусім у попередженні опору тих або інших суспільних сил соціально-економічним перетворенням, здіснюваним всупереч інтересів переважної більшости суспільства.

Слід наголосити, що аналіз архівних матеріалів органів державної безпеки вимагає особливих підходів. Без цього джерела неможливо скласти чітке уявлення про суспільно-політичні процеси. Разом з тим, не треба брати на віру загальну сукупність фактів з архівів ВЧК-ОДПУ-УДБ-НКВС, тому фонди архівів державної безпеки - досить специфічне історичне джерело [1202, с. 17-18].

Проблема використання у радянських джерелах терміну «фашизм» щодо УАПЦ [1386; 1391, с. 146-158]. Термін «фашизм» у джерелах нецерковного походження супроводжував УАПЦ з початку її діяльності аж до появи звинувачення у приналежності до «організації фашистського типу» в архівно-кримінальних справах. Наприклад, митрополита УАПЦ Василя Липківського у листопаді 1937 р. було страчено саме з цим звинуваченням: «обвиняется в том, что являлся одним из руководителей националистической фашистской организации украинских церковников, ставившей своей целью отторжение Украины от СССР и создания самостоятельного государства фашистского типа. Был связан с заграничными эмигрантскими кругами и посылал им а [нти]/с [оветскую] информацию, за что периодически получал денежное вознаграждение» [680; 833, с. 235; 1065, с. 318; 1207, с. 115].

По закінченню війни і виконання вироків Нюрнберзького Трибуналу 1945-1946 р. значення терміну «фашизм» змінилося, особливо його смислове навантаження в радянських джерелах. Після перемоги над «німецько- фашистськими загарбниками» наступним поколінням радянських людей було значно важче зрозуміти, в якому сенсі вживався цей термін до початку війни.

Фашизм (італ. fascismo, від італ. fascio - зв'язка, об'єднання) - ідеологія культу сильної особистості, шовінізму та расизму. У точному значенні, фашизм - феномен політичного життя Італії у 1920-1940-их рр. Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Б. Муссоліні (18831945) [1180] і згодом став універсальним поняттям для означення численних організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів.

У 1919 р. важливим фактором міжнародної політики став Комуністичний Інтернаціонал, який проголосив спільну мету для всіх комуністів: світову комуністичну революцію. На VI Всесвітньому конгресі Комінтерну (17 липня - 1 вересня 1928 р.) проголошено відмову від моделі єдиного фронту лівих партій. Згідно з тезою про соціал-фашизм, головними ворогами комуністичного руху були оголошені соціал-демократи, що зіграло провідну роль у сходженні фашизму, коли у Німеччині Націонал-соціалістична німецька робітнича партія на чолі з А. Гітлером прийшла до влади у 1933 р.

У 1920-их рр. поширення ідеології фашизму у країнах Центральної та Східної Європи знайшло відображення у радянських публікаціях і звинуваченнях у наслідуванні цієї ідеології організацій та угруповань в СРСР, які владою визначались як потенційно ворожі. Але в радянських публікаціях ніколи не уточнювалося про зв'язки, з якими конкретно фашистськими організаціями йдеться у звинуваченнях, висунутих проти діячів УАПЦ (УПЦ). На початку 1920-их рр. в СРСР термін «фашизм» почали вживати в атеїстичній пропаганді щодо РПЦ. У збірнику статей, який було видано агітпропом ЦК КП(б)У та управлінням політпросвіти, редактор В. Уласевич подала формулювання: «Тихоновщина - религиозный фашизм» [1483, с. 7-19].

У обвинувальному висновку щодо діяльності УАПЦ на процесі «СВУ» у 1930 р. не було звинувачень у зв'язках з фашизмом. Натомість всі звинувачення проти УАПЦ стосувались «петлюрівщини», українського націоналізму, антирадянської пропаганди та діяльності, спрямованій на “повалення радянської влади” та організацію замахів на її керівників. Там немає згадок про те, що один з головних звинувачених на цьому процесі В. Чехівський був членом ЦК УСДРП і взагалі виступав пропагандистом соціал-демократичних ідей, в т. ч. у своїх богословських працях.

Діяльність УАПЦ радянськими ідеологами у 1920-их рр. тимчасово розцінювалась як «обдурення радянської влади» з метою приховати таємну «організацію буржуазної республіки» і повалення радвлади. У 1932 р. в публікації Ю. Самойловича прихильників автокефалії Української церкви названо «соціал-фашистами» [1411-1412]. Ця праця та їй подібні на наступні роки стала програмною для публікацій щодо УАПЦ в радянській історіографії.

Українські партійні і державні керівники не могли обминути увагою проблему розповсюдження фашизму, яка з 1930-их рр. більше стосувалась зовнішньої політики СРСР. Д. Мануїльський, з 1921 р. перший секретар ЦК КП(б)У і редактор газети «Комуніст», обіймав посаду секретаря виконкому Комінтерну, де виступав одним з провідників політики терору.

У 1934 р. в друкованому органі ЦК КП(б)У «Більшовик України» він оприлюднив статтю в контексті «бойових проблем ХІІІ пленуму Виконавчого комітету Комінтерну» [1238]. У статті зазначалось, що за 1933 р. відбулось визрівання елементів фашизму і війни: «Фашизм з його розгнузданою шовіністичною пропагандою, з проповіддю дикої націоналістичної чоловіконенависті створює психологічну обстанову для кривавих боєн; іде хрестовий похід проти комуністів [...] Але найбільшою подією останнього року був прихід фашистів до влади в Німеччині» [1238, с. 23]. Незважаючи на те, що на VII всесвітньому конгресі Комінтерну (25 липня - 20 серпня 1935 р.) змінено політичну лінію та скасовано теорію соціал-фашизму, у внутрішній політиці СРСР ніяких змін не відбулося.

Комуністичні партії Західної Європи почали укладати союзи з соціалістичними, соціал-демократичними та антифашистськими ліберальними силами. В СРСР почали заарештовувати діячів Комінтерну, які потрапили в жорна сталінських «чисток», стали фігурантами політичних процесів. Тому в архівно-кримінальних справах діячів УАПЦ звинувачення у причетності до «церковної організації фашистського типу» з'являються після 1935 р. і припадають в основному на кінець 1937 - початок 1938 рр.

У протоколі допиту священика УПЦ Анатолія Нестеренка від 3 грудня 1937 р. на запитання слідчого щодо приналежності до «контрреволюционной организации» той зізнався в тому, що нібито «до ареста являлся участником украинской контрреволюционной националистической фашистской организации церковников» [681, арк. 17-44; 833, с. 241-260; 1391, с. 151]. У тексті обвинувального висновку від 2 січня 1938 р. щодо священика УПЦ Костянтина Бутвиненка також вжито подібне стандартне формулювання [681, арк. 76-77; 833, с. 271-272; 1391, с. 151-152].

У архівно-кримінальній справі священика УПЦ К. Бутвиненка міститься копія протоколу допиту від 15 січня 1938 р. арештованого Семена Ковальського, якому було висунуто аналогічні звинувачення [681, арк. 67-75; 833, с. 272-276; 1391, с. 152]. У цьому протоколі чи не вперше з'являються повідомлення про те, що в середовищі діячів УАПЦ були якісь розмови про фашизм і уряд в Німеччині [681, арк. 67-75; 833, с. 272-275; 1391, с. 152-153].

У протоколі допиту священика УПЦ Харитона Гов'ядовського від 15 березня 1938 р. він визнав себе винним у тім, що «являлся участником украинской контрреволюционной националистической организации церковников с 1924 г. [...] Как впоследствии мне стало известно, Липковский брал ориентацию на запад, сближался с Германией и Польшей. Украинская контрреволюционная организация [...] ставила своей задачей свержение Советской власти на Украине с возобновлением капиталистического строя и создания самостоятельного Украинского националистического государства фашистского типа» [678, арк. 10; 833, с. 302; 1391, с. 153].

У 1938 р. чекістами «викрито» ще одну таку «церковну організацію», причому всі 3 священиків УПЦ діяли в Сквирському районі і були ув'язнені в Білоцерківській в'язниці, формулювання в постановах про арешт та протоколах допитів дослівно співпадають з текстами київських церковних діячів. При арешті очевидно визначалася категорія і напрям «антирадянської діяльності», під які підганялися відповідні затверджені згори формулювання.

Взагалі, проблема дослідження мови судово-слідчих документів, зокрема інтерпретації співробітниками карних органів влади сказаних слів заарештованими діячами УАПЦ (УПЦ) та їх відображення у текстах протоколів допитів, може стати темою окремого дослідження політико- ідеологічних особливостей радянського мовного дискурсу [1130].

Важко повірити, що священик Сергій Крижанівський, з с. Великий Єрчик Сквирського району, на допиті 25 березня 1938 р. відповідав слідчим Флейшману і Кривцову так: «Признаю себя виновным в том, что до ареста являлся участником контрреволюционной националистической организации церковников [...] я полностью стал на путь платформы контрреволюционной фашистской организации церковников, которая сводилась к отторжению Украины от Советского Союза при помощи интервенции, свержения соввласти на Украине и создании самостоятельного националистического буржуазного государства» [679, арк. 23; 1391, с. 153-154].

Матеріали архівно-кримінальних справ репресованих діячів УАПЦ (УПЦ) свідчать, що відправним моментом у вживанні терміну «фашистський» і виробленні відповідних формулювань стало повідомлення з архівно- кримінальної справи о. Костянтина Бутвиненка: «УГБ Киевского

Облуправления НКВД УССР вскрыта и ликвидирована в 1937 г. украинская контрреволюционная националистическая фашистская организация церковников быв[ших] “УАПЦ” и “УПЦ”. Организация ставила своей целью при помощи интервентов, в частности Германии, свержение Советской Власти на Украине и создание самостоятельного государства фашистского типа» [681, арк. 76-77; 833, с. 271-272; 1391, с. 154].

Відповідно всім заарештованим і засудженим діячам УАПЦ наприкінці 1937 р., починаючи з митрополита Василя Липківського, навіть на час арешту і початку допитів вже було поставлено запитання про приналежність до саме такої «організації». Незважаючи на реально отримані відповіді арештованих, слідчі оформлювали протоколи і відповіді в них за «стандартом»: «украинская контрреволюционная националистическая фашистская организация церковников бьів[ших] “УАПЦ” и “УПЦ”». До кінця вищезгаданих операцій органів безпеки в листопаді 1938 р. було «викрито» і засуджено всіх учасників цієї «організації», тобто єпископів, священиків і мирян УПЦ.

Масові репресії і переможні реляції чекістів проходили в умовах ідеологічного тиску, тому випуск агітаційно-пропагандивної літератури збільшувався. У брошурі М. Шестакової також вжито темін «фашистський» щодо церковних діячів [1518]. В анотації до видання, підписаного до друку 23 травня 1938 р., сказано, що брошура «викриває шпигунську, діверсійну й терористичну діяльність церковників і сектантських керівників, яку вони проводять у блоці з троцькістсько-бухарінськими мерзенними зрадниками батьківщини, підлими найманцями фашистських розвідок» [1518, с. 1].

Наприкінці 1930-их рр. до «фашистської ідеології» прив'язано взагалі всіх релігійних діячів. Важливе значення у справі виникнення і вживання в офіційних публікаціях формулювань розстрільних вироків в архівно- кримінальних справах діячів УАПЦ має усталений штамп про те, що СРСР «перебуває у ворожому капіталістичному оточенні, і тому для нашої країни створюється небезпека воєнного нападу і спроб відновлення капіталізму з боку інтервентів» [1518, с. 1]. У виявленні причин появи терміну «фашистський» в слідчих справах діячів УАПЦ є пояснення в агітаційно-пропагандистських виданнях: підрозділ брошури «Піп і кат» подає ідеологічні формулювання «провин»: «Почуваючи свою приреченість, [...] фашистські звірі в рясах, повні скаженої ненависті до партії більшовиків, до народу і до соціалізму, йдуть на найпідліші злочини для того, щоб з допомогою інтервентів-фашистів вернути в СРСР гніт капіталістів і поміщиків» [1518, с. 3].

Тут важливо виокремити ті вирази, які текстуально повністю збігаються з формулюваннями в протоколах допитів арештованих діячів УАПЦ (УПЦ): «фашистсько-шпигунські кубла», «буржуазні націоналісти - агенти фашизму», «вербування агентів фашизму». Станом на 1938 р. очевидно, що подібну термінологію поширено на всі релігійні організації в СРСР. Текст брошури рясніє визначеннями на кшталт: «фашист-піп», «фашистські агенти в рясах», «попи і їх прихвосні», «церковно-сектантська мерзота», «оскаженілі шакали».

Б. Кандідов у 1939 р. випустив книжку, в якій викривав «злочини церковників» проти соціалістичного будівництва [1142], застосувавши ту термінологію, що межувала з лайкою на адресу «зграї націоналістів», звинувативши у фашизмі діячів УАПЦ, яких у 1939 р. не залишилось: «Радянська розвідка встановила, що серед фашистів-автокефалістів найвизначніша роль належала двом агентам іноземних розвідок. Церковно- фашистська програма цієї зграї намічала реставрацію капіталістичного рабства на Україні і створення фашистської «української держави» під протекторатом Німеччини, тобто перетворення України на колонію гітлерівців» [1142, с. 82].

Підписаний у 1939 р. пакт Молотова-Ріббентропа між СРСР і Німеччиною, очевидно, ніяк не вплинув на ідеологічне протистояння, що зайвий раз свідчить про крайній цинізм влади щодо власних громадян. У післявоєнний час К. Дмитрук долучив і свою характеристику: «Українська автокефальна православна церква на службі реакції і фашизму», але додав звинувачення у колабораціонізмі [1014, с. 162-217].

Особливості джерелознавчого аналізу архівно-кримінальних джерел. Оскільки кримінальні справи проти діячів УАПЦ (УПЦ) заводились як поточні справи, тому в їхньому зовнішньому обліку немає нічого особливого порівняно з іншими. Деякі справи були заведені на периферії тими відділами НКВС УРСР, які здійснювали арешт, обшук і частину допитів на місцях, їх оформлення може відрізнятись від тих, що були заведені у Києві або в Харкові. У кожній з виявлених архівно-кримінальних справ присутній більш- менш повний типовий комплект документів.

Важче всього пояснити наявність 2-3-4 і більше виправлень нумерації сторінок в архівно-кримінальних справах, які робилися різними почерками, ручкою або олівцями. Можна тільки висловити припущення, що такі перенумерації сторінок робилися або під час перекваліфікації справи, її передачі до інших установ (наприклад, до Москви, де виносився остаточний вирок), або після об'єднання кількох справ в одну. Можна також припустити, що у процесі масової реабілітації жертв політичних репресій у 1989 р. також відбулася перенумерація сторінок деяких справ після вилучення документів, які були небажані для відкритого доступу родичів та дослідників.

Обкладинки архівно-кримінальних справ. Перші обкладинки було виготовлено, судячи з друкарського тексту, на початку 1930-их рр. Вони не містили інструкцій і мали тільки типовий набір для заповнення: «Гриф:

С.С.С.Р. Н.К.В.Д. Дело № ». Нижче друкувались лінійки для заповнення прізвищами звинувачених та вказівками на статті звинувачення: «Том № Начато « » 19_ г. Окончено « » 19 г.». На обкладинці вказувалась кількість томів справи. На звороті друкувались лінійки для заповнення реєструючим органом під записом «Зарегистрировано:», а нижче - дата та назва установи, яка реєструвала справу. Знизу додруковано вказівку, що після передачі справи від одного органу до іншого, справа зберігає первісний номер, який вказано на лицьовій стороні обкладинки [988, с. 33].

Нові обкладинки для справ було виготовлено у 1950-х рр. уже в УРСР. На обкладинці було надруковано зверху: «УССР Комитет государственной безопасности при Совете Министров УССР Дело № __ По обвинению (далі два рядки для заповнення)». Потім надруковано позначення хронологічних рамок справи: «Нач[ато]», потім «Оконч[ено]», «В т[омах]», але окремо вказано том справи №__. На лицьовій стороні вміщено інструкцію, що після судового розгляду та набрання чинності ця справа підлягає негайному поверненню до відповідного підрозділу КДБ (надруковано лінійку для відповідного запису). Вказано, що до справи додається копія вироку. Окремим рядком позначено: «Сдано в архив» « » 195_ г.

У разі об'єднання кількох особових справ в одну, старі обкладинки залишали і підшивали разом з іншими, тому на деяких справах є декілька обкладинок. Можливо, це стало причиною для перенумерації сторінок у справі. Зразком такої зшитої з кількох справ може бути обкладинка колективної кримінальної справи у 5-ти томах на 17 осіб з числа церковних діячів УПЦ за початковим № 5229. Стара обкладинка 1 тому справи за 1937 р.: «С.С.С.Р. Н.К.В.Д. Украинской С.С.Р. Дело № 5229 по обвинению Калишевского Е. А., Малюшкевича К. С., Оробинского Д. Ф., Мачуговского Л. Д., Бедношея С. А. и др. По ст.ст. 54-10 ч. 2, 54-11 УК УССР. Штамп: 332234 Том № 1 [Дописано червоним олівцем] № 29972. В 2-х томах».

Після зберігання і збільшення матеріалів справи вже після страти у 1937 р. всіх засуджених з'явилася нова обкладинка 1-го тому вже 3-томної справи: «Украинская ССР Управление Комитета госбезопасности при СМ УССР [Штамп]: «Учтено в 1962 году». [Штамп]: «Архив Учетно-архивного отдела КГБ при СМ УССР». Дело № 5229 по обвинению Калишевский Е. А. и др. Начато 25 июня 1937 г. Окончено 15 сентября 1937 г. в трех томах» [674].

Другий том цієї справи має таку саму нову обкладинку, як і перший том, з тією різницею, що звинуваченим вписано іншого учасника тієї справи: «Дело № 5229 по обвинению Горевого С. М. и др.» [675]. Стара обкладинка 2-го тому справи за 1937 р. містить прізвища інших осіб, на яких початково і було заведено справу до об'єднання з іншими особами: «С.С.С.Р. Н.К.В.Д. Украинской С.С.Р. Дело № 5229 по обвинению Горевого С. М., Валантиря Ф. И., Безпалько И. П., Фурманюка Ф. А., Петрика В. І. и др. По ст.ст. 54-10 ч. 2, 54-11 УК УССР. Штамп: 332234 Том № 2 [Дописано червоним олівцем] № 29972. В 2-х томах».

Інструкції порядку систематизації матеріалів слідчої справи виготовлялись на звороті деяких обкладинок друкарським способом. Наприклад, на звороті нової обкладинки вищезгаданої справи вміщено інструкцію порядку систематизації матеріалів слідчої справи:

А) опис документів, що знаходяться в справі і список обвинувачених.

Б) Матеріали оформлення арешту та обшуку: постанова про арешт, постанова про обрання заходів запобігання, ордер на арешт, анкета заарештованого, пакет з двома фотокартками, дактилокарта, довідка про попередні судимості, протокол обшуку, квитанції про сдачу на зберігання цінностей, зброї, документів. Опис майна та акт опечатання квартири.

В) Матеріали слідства: протоколи допиту звинуваченого та свідків, протоколи очних ставок, постанови про пред'явлення звинувачення, зміни у визначенні заходів запобігання в хронологічному порядку.

Г) Документація: акти, довідки держустанов, матеріали експертизи.

Д) Матеріали оформлення слідства: протокол пред'явлення слідчих матеріалів, акт медобстеження та обвинувальний висновок.

Е) Речові докази: додаються окремим пакетом з докладним описом.

Заяви звинувачуваного, які доповнюють або змінюють хід слідства, підшиваються разом з протоколами допиту звинувачуваного в хронологічному порядку. Інші заяви (про режим, передачі, побачення та ін.) додаються до справи в окремому пакеті. Якщо в одній справі заарештовано декілька осіб, то матеріали систематизуються у наступному порядку: матеріали оформлення обшуку та заарештування, слідчі матеріали підбираються на кожного звинуваченого у вказаному вище порядку і до них додаються всі вказані документи (протоколи про предьявлення слідчих матеріалів, акти тощо).

Слідча справа, як правило підшивається після складання обвинувального висновку: матеріали справи для підшивки групуються під час слідства. Більше 300 аркушів до однієї справи підшивати не рекомендується. Якщо кількість аркушів є дуже великою, то справу розбивають на відповідну кількість томів. Про порядок систематизації матеріалів по багатотомних справах вказівки можна отримати в обліковому апараті [674]. Загальний перелік складу документів, які входять до кримінальних справ, оприлюднений у «Путівнику...» ГДА СБ України [988, с. 83-84]. В цілому обидва переліки збігаються, але в «Путівнику.» є більше інформації щодо складових архівно-кримінальних справ, які з'явилися після закінчення кримінальної справи.

Зокрема сюди відносяться документи про перебування у виправно- трудових таборах (до речі, в архівно-кримінальних справах діячів УАПЦ вони майже не представлені, можливо, через переважання вироків до вищої міри покарання над вироками про ув'язнення та адмінзаслання), матеріали про встановлення правомірності висунутих обвинувачень, відгуки свідків щодо репресованих, протести органів прокуратури тощо [988, с. 84].

У тексті оперативного наказу наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. подано роз'яснення щодо нового спрощеного порядку ведення слідства: «1. На каждого арестованного или группу арестованных заводится следственное дело. Следствие проводится ускоренно и в упрощенном порядке. В процессе следствия должны быть выявлены все преступные связи арестованного. 2. По окончании следствия дело направляется на рассмотрение тройки. К делу приобщаются: ордер на арест, протокол обыска, материалы, изъятые при обыске, личные документы, анкета арестованного, агентурно-учетный материал, протокол допроса и краткое обвинительное заключение» [831, с. 336].

Постанови про затримання є обов'язковим елементом кожної кримінальної справи. За винятком машинописних текстів документів, виявлено бланки для заповнення. Для оперуповноважених бланки були різного формату: від А-4 одностороннього друку до меншого формату (нестандартний вертикальний У аркуша або горизонтальний). Постанови стосувались або пред'явлення звинувачення під час затримання, або, у разі переведення з однієї в'язниці до іншої, могли містити короткий виклад з урахуванням місця переведення. Наприклад, архієпископ Одеський УПЦ (1930-1933), Юхим Калішевський був арештований 24 червня 1937 р. у Білій Церкві, де працював бухгалтером водолікарні. Очевидно, цю справу перешивали, бо на початку зібрані всі постанови про затримання, арешт та переведення з Білоцерківської до Київської в'язниці Ю. А. Калішевського з 24 червня по 11 серпня 1937 р. [674, арк. 2-6]. Частина постанов надрукована на бланках (форма № 21-б), частина - машинописний текст на У аркуша звичайного паперу.

Наступним різновидом обов'язкових для кримінальних справ документів є ордери на проведення трусу і арешту. Цей вид документів складається з 2 частин: власне ордера та корінця до нього. Ордери виготовлялися друкарським способом у вигляді вузького бланка з надрукованим текстом, який, як правило, заповнювався від руки і завірявся печаткою. Кожний ордер мав номер і дату, обов'язково вказувалася адреса. Під час арешту Ю. Калішевського в тексті ордера № 222 від 24 червня 1937 р. на переведення трусу, вказано адресу: «Белая Церковь, ул. Красноармейская, дом Резника» [674, арк. 7].

Протокол трусу мав спеціальний бланк А-4 виготовлений друкарським способом за формою № 17/УСО. Наперед були надруковані дата, на підставі якого ордера ДПУ УСРР і ким (повна назва посади і прізвище) здійснено трус, у кого і за якою адресою. Перелік присутніх, таблиця з переліком вилученого (назва речей і документів, кількість, якість). Як правило, цей бланк олівцем підписували представник домового управління, присутні, виконавець трусу і сам заарештований в тім, що він отримав копію протоколу. Друкарським способом зазначено, що всі претензії вносяться у протокол до його підписання. Із запитаннями звертатись до відповідного підрозділу ДПУ за адресою, де нічого не вказувалося. Очевидно, всі місцеві і так знали, де воно знаходиться.

Протоколи допитів, витяги з протоколів та їх копії, ймовірно, є самим масовим різновидом документів у архівно-кримінальних справах. За формою умовно їх можна поділити на декілька видів: 1) рукописи протоколів, написані слідчими, та їх машинописні копії; 2) рукописи, написані заарештованими власноруч та їх машинописні копії; 3) машинописні копії протоколів допиту одних заарештованих, які долучені до справ тих, про кого йдеться саме у цих протоколах; 4) витяги з протоколів допиту одних заарештованих, які долучені до інших справ (іноді з тексту передруковано тільки один абзац). Частина протоколів допитів написана на друкарських бланках, частина - написана або надрукована на звичайних аркушах паперу. У протоколі обов'язково зазначалися посада, звання та прізвище того, хто допитував, причому іноді допитували двоє слідчих і обидва підписували протокол.

Після заголовка протоколу вміщувалась інформаційна довідка про допитуваного. У разі наявності друкарського бланка - друкувалась анкета допитуваного, яку заповнював слідчий. Якщо протокол друкувався на звичайному аркуші паперу, то праворуч у стовпчик було надруковано об'єктивну інформацію, яка приблизно збігалась з формою анкети.

Наприклад, єпископ УАПЦ (УПЦ) М. Карабіневич не проходив по справі № 5229, але в протоколі його допиту виявились свідчення про учасників цієї справи, зокрема про якісь «підпільні» зустрічі за участю Ю. Калішевського, то слідчий Лупенко постановив долучити копію протоколу його допиту від 20 липня 1937 р. до справи № 5229 [674, арк. 201-220], додавши рукописний варіант постанови від 14 вересня 1937 р. про долучення до слідчої справи цієї копії [674, арк. 200].

Обвинувальні висновки є обов'язковою складовою архівно-кримінальних справ. Текст цього документа писав слідчий, як резюме з протоколів допитів як самого обвинуваченого, так і протоколів або витягів з протоколів інших заарештованих або свідків. Загальну ідеологічну канву слідчий складав сам, подаючи «обґрунтування» відповідному сюжету про «виявлену» ним в ході слідства причетність до якої-небудь «контр-революційної організації». Обґрунтування писалося залежно від згаданих під час допитів осіб та фахової приналежності заарештованого.

Очевидно, що слідчі також повинні були мати певну «спеціалізацію», оскільки таким чином вони краще орієнтувалися у справі і «правильно» розподіляли заарештованих. Наприклад, прізвище помічника начальника IV відділку IV відділу КОУ НКВС сержанта держбезпеки Лупенка часто зустрічається у справах арештованих діячів УАПЦ (УПЦ).

Обвинувальний висновок писав і підписував сам слідчий, із запропонованим варіантом погоджувався («Согласен:») завідувач того відділу, де працював слідчий і затверджував начальник цієї установи. Специфіку світоглядних стереотипів чекістів під час «великого терору» в Україні відображено у публікації Р. Подкура [1312, с. 255-263].

Чим більшою була справа, тим довшим був текст обвинувального висновку, оскільки для підкріплення побудованої версії необхідно було супроводжувати канву сюжету «злочину» цитатами з протоколів допитів з посиланнями на відповідні аркуші справи. В обвинувальному висновку слідчої справи [674, арк. 223-232] сержантом Лупенком зазначалось, що УДБ КОУ НКВС УРСР було викрито і ліквідовано «українську контр-революційну націоналістичну фашистську організацію церковників» колишньої УАПЦ і УПЦ з центром у Києві [674, арк. 223].

Сержант Лупенко написав, що ця організація не була новим контрреволюційним формуванням, а «була продовженням тієї ворожої діяльності, яка провадилась проти радвлади УАПЦ і УПЦ» [674, арк. 224]. Далі в обвинувальному висновку визначалось, що ці організації були філіями «СВУ», якими керували Липківський і Чехівський. З розгромом «СВУ» організація пішла в глибоке запілля і після затишшя в роботі у 1934 р. на квартирі архієпископа Юрія Міхновського була нарада, де обговорювались питання тактики боротьби в нових умовах проти радвлади. На цій нараді було створено «керівний центр організації», до якої увійшли єпископи УПЦ [674, арк. 224].

Довідки про знищення паспортів та інших документів після оголошення вироку відсутні в багатьох виявлених архівно-кримінальних справах діячів УАПЦ (УПЦ). До 1-го тому справи № 53679-фп підшито разом однотипні документи - написані під копірку копії довідок на всіх засуджених з повідомленнями до відповідних органів про знищення паспортів, військових та профспілкових квитків, інших посвідчень у зв'язку з їх засудженням НКВС.

Це стандартні аркуші паперу поганої якості, розірвані навпіл. На всіх - однаковий запис: «31-Х [193]7 [р.] [№] 5229, а далі - текст супровідної документ довідки. Подані для знищення паспорти були на тих осіб, яких засуджено до вищої міри покарання. Частину документів подано для зняття з обліку у зв'язку з засудженням на тривалий термін покарання, зокрема витяги з протоколу № 47 на Калиниченка, Фурманюка і Нетупського, направлених до ВТТ терміном на 10 років, рахуючи з 11 серпня 1937 р. [674, арк. 285-287].

У першому томі справи № 53679 виявлено рукописну копію супровідного документу за підписом начальника 8 відділку УДБ КОУ НКВС Соломона Альтзіцера на У арк., датована 31 жовтня 1937 р. для знищення паспорту засудженого С. Горевого: начальнику райвідділу міліції НКВС м. Узин Київської області «препровождается паспорт засудженого органами НКВС Горевого 1886 г. р. для уничтожения» [674, арк. 266]. До другого тому справи № 53679 підшиті порожні конверти, де раніше і зберігались паспорти заарештованих. Деякі конверти мають дописи про те, що туди вкладалися і інші документи на цю ж особу (наприклад, профквиток). Практично всі вони порожні, про що є записи олівцем на конвертах.

Виписки з протоколів засідання Трійки при КОУ НКВС УРСР. Після отримання надзвичайних повноважень т. зв. «трійки» при Київському та обласних управліннях НКВС мали право виносити вироки засудженим. Оперативним наказом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. було затверджено персональний склад трійок по областях УРСР [831, с. 337], а також подано додаткові роз'яснення щодо їхньої роботи: «2. На заседании троек может присутствовать [...] республиканский краевой или областной прокурор. 3. Тройка ведет свою работу или, находясь в пункте расположения соответствующих НКВД, УНКВД или областных отделов НКВД [...] 4. Тройки рассматривают представленные им материалы на каждого арестованного или группу арестованных, а также на каждую подлежащую выселению семью в отдельности. Тройки, в зависимости от характера материалов и степени социальной опасности арестованного, могут относить лиц, намеченных к репрессированию по 2 категории - к 1-й категории и лиц, намеченных к репрессированию по 1-й категории - ко 2-й. 5. Тройки ведут протоколы своих заседаний, в которые и записывают вынесенные ими приговора в отношении каждого осужденного. Протокол заседания тройки направляется начальнику оперативной группы для приведения приговоров в исполнение. К следственным делам приобщаются выписки из протоколов в отношении каждого осужденного» [831, с. 337].

Одним з документів, яким регламентувалась діяльність цих позасудових органів, був протокол № 64 засідання Політбюро ЦК ВКП(б) про утворення особливих трійок для розгляду слідчих справ заарештованих по контрреволюційних національних контингентах від 15 вересня 1938 р. за підписом Й. Сталіна, надісланий очільникам карних органів влади та партійних структур [831, с. 389-390].

У тексті документа говорилося наступне: «1. Принять предложение НКВД о передаче оставшихся нерассмотренных следственных дел на арестованных по контрреволюционным национальным контингентам согласно приказов НКВД СССР №№ 00485, 00439 и 00593 1937 г. и №№ 302 и 326 1938 г. на рассмотрение Особых троек на местах. 2. Особые тройки образуются в составе: первого секретаря обкома, крайкома ВКП(б) или ЦК нацкомпартий, начальника соответствующего Управления НКВД и прокурора области, края, республики. В Украинской и Казахской СССР и в Дальневосточном крае Особые тройки создаются по областям. 3. Особые тройки рассматривают дела в отношении лиц, арестованных только до 1 августа 1938 года и заканчивают работу в 2-х месячный срок. 4. Дела на всех лиц, указанных национальных контрреволюционных контингентов, арестованных после 1-го августа 1938 года, направлять для рассмотрения в соответствующие судебные инстанции по подсудности [...], а также на Особое совещание при НКВД СССР. 5. Представить право Особым тройкам выносить приговора в соответствии с приказом НКВД СССР № 00485 от 25-го августа 1937 года по 1-й и 2-й категориям, а также возвращать дела на доследование и выносить решения об освобождении обвиняемых из-под стражи, если в делах нет достаточных материалов для осуждения обвиняемых. 6. Решения Особых троек по первой категории приводятся в исполнение немедленно» [831, с. 389-390].

Було випрацьовано відповідну канцелярську форму для таких рішень, які мали вагу судового рішення про страту. Виявлені в архівно-кримінальних справах заповнені на машинці бланки таких рішень ідентичні за формою, бо виготовлені друкарським способом у вигляді таблиці з двох колонок.

До першої колонки («Слушали:») вдруковували текст витягу протоколу засідання порядку денного щодо звинувачення певної особи з поданням анкетних даних і виписки з тексту звинувачення. До другої колонки («Постановили:») вписували вирок: «ЛИПКОВСКОГО Василия

Константиновича РАССТРЕЛЯТЬ. Лично принадлежащее ему имущество - КОНФИСКОВАТЬ» [680, арк. 90; 833, с. 235; 941; 1065 с. 318; 1207 с. 115].

У колективних справах на всіх осіб складалась одна виписка на тому самому бланку. До справи № 53679 підшито оригінал з гербовою печаткою виписки з протоколу № 49 Засідання Трійки при КОУ НКВС УРСР від 15 вересня 1937 р., надрукованої як таблиця. Ліворуч (2/3 сторінки) запис, що слухали «Дело № 5229 КОУ НКВС по обвинению...» і далі надруковано перелік засуджених з текстом звинувачення, праворуч без дотримання відповідності лівій частині, де з 16 осіб 13-х вирішено «расстрелять», а 3 осіб засуджено до тривалих термінів покарання [674, арк. 270-271 зв.].

З точки зору методології дослідження цього різновиду документації цінним є оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р., яким було детально розписано і затверджено порядок виконання вироків [831, с. 338].

Акти про розстріл виявлено у всіх архівно-кримінальних справах, де є відповідні постанови і судові рішення. Як правило, на одну особу робився витяг із загального акту на певну групу осіб. Такі витяги з актів це смужка паперу в % аркуша з надрукованим на машинці стандартним текстом, куди від руки дописано прізвище, ім'я та по-батькові страченого, дату і час виконання вироку. Нижче надруковано прізвище виконавця і його підпис, прикладено печатку відповідної структури. Наприклад, витяг з акту про страту митрополита УАПЦ Василя Липківського від 27 листопада 1937 р. містить саме таку інформацію: «Постановление Тройки УНКВД от «20»/ХІ-1937 г. о расстреле Липковский Василий Константинович приведено в исполнение 27 ноября 1937 г. в 24 часов. КОМЕНДАНТ НКВД УССР КАПИТАН ГОСБЕЗОПАСНОСТИ [підпис] /ШАШКОВ/.

У колективних справах після обвинувальних висновків та рішень підшиті виписки з актів про розстріл. Текст виглядає так, ніби було заповнено всі бланки разом, тобто одним почерком, одного кольору чорнилом з однаковим підписом [674, арк. 272-284]. Більшість довідок оформлено згідно з тогочасними правилами внутрішнього діловодства карних органів. Можна відслідкувати зміну виготовлених друкарським способом бланків зразка 1930х, 1940-х, 1950-х, 1960-х і 1980-х рр., спричинених не тільки об'єктивними потребами відомства, але й змінами в суспільстві і законодавстві, які викликали нові звернення до архівно-кримінальних справ.

Кількість заяв родичів, які розшукували своїх репресованих у 1937 р. батьків, чоловіків, синів, збільшується після 1956 р. Більшість з них написано на підручних листах паперу чорнилом від руки, іноді це аркуші з учнівських зошитів, як правило нестандартного формату. На звороті цих заяв, після долучення їх до відповідних архівно-кримінальних справ, було зроблено відмітки про реєстрацію смерті певної особи тим чи іншим райвідділом ЗАГС'у з прикладенням печатки УАО Управління КДБ при РМ УРСР по області або відмітку з реєстрацією в секретаріаті з припискою, що родичам про смерть було повідомлено усно. Листування між підрозділами органів безпеки між собою та родичами репресованих самі по собі можуть стати об'єктом для джерелознавчого дослідження, оскільки це є свідчення узаконеної в СРСР державної брехні щодо дати, місця і обставин смерті репресованих у 1930- ті рр. діячів УАПЦ.

Впродовж 1940-их - поч. 1950-их рр. архівно-кримінальні справи репресованих діячів УАПЦ зберігались у Москві. Це було зроблено згідно з оперативним наказом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. «2. Протоколы троек по исполнении приговоров немедленно направлять начальнику 8-го Отдела ГУГБ НКВД СССР с приложением учетных карточек по форме № 1. На осужденных по 1 категории одновременно с протоколом и учетными карточками направлять также и следственные дела» [831, с. 339].

У зв'язку з неможливістю проігнорувати звернення громадян щодо інформації про репресованих у 1930-их рр. родичів Міністерство держбезпеки УРСР зверталося до відповідного відділу МДБ СРСР. Виявлено прохання начальника УМДБ Київської області полковника Бондаренка до заступника начальника відділу «А» МДБ СРСР підполковника Титова від 20 квітня 1950 р. за № 5/3-6910 вислати архівно-кримінальну справу № 332234 на Фурманюка Филимона Олексійовича, 1893 р. н., «для просмотра и решения вопроса по делу в соответствии с директивой МГБ СССР № 66/241-сс» [676, арк. 1].

Ознакою офіційного листа є гриф відповідного міністерства з відтиском державного герба СРСР, грифом «Совершенно секретно» литера «А» экз. № ». Наявні також спеціальні відмітки про отримання листа, № і дата.

Обов'язковими є підписи відповідальних осіб, найчастіше червоним олівцем.

У разі направлення справи на вимогу до Києва до реєстраційного номера в канцелярії через дефіс додавався № архівно-кримінальної справи. На бланках друкарським способом було надруковано інструкцію про те, що справу необхідно повернути до відділу «А» МДБ СРСР не пізніше 10-денного терміну з відповідними позначками в контрольному листі. Про це свідчить супровідний лист до архівно-кримінальної справи Фурманюка Ф. О. за підписами заступника начальника відділу «А» МДБ СРСР Соколичка та начальника відділку Жеребцова, м. Москва, до начальника відділу «А» МДБ Київської обл., м. Київ, від 3 травня 1950 р. за 3 18/49-332234 [676, арк. 2].

Архівно-кримінальні справи переглядали уповноважені особи. Бланки запитів виготовлялись друкарським способом, куди вписувались посада і військове звання того, кому доручалось перегляд, номер справи, прізвище звинуваченого і потреба, для якої справу піднімалось. Наприклад, виявлено запит від начальника 3 відділу 5-го Управління МДБ СРСР полковника Ромашка до архіву відділу «А» МДБ СРСР від 12 вересня 1951 р. з проханням видати для перегляду в архіві оперуповноваженому старшому лейтенанту тов. Гасиліну архівно-слідчу справу Оробинського Д. Ф. в зв'язку з допуском до секретної роботи дружини його сина Строганової Н. С.» [676, арк. 4].

На деяких бланках для зручности обробки подібної документації є відтиски штампиків не тільки з позначками відділів, де реєструвалися ці запити та довідки, але й осіб, які їх виготовляли чи надавали дозвіл на перегляд (наприклад у 5-го томі справи № 53679 на групу репресованих діячів УПЦ є відтиски штампиків з прізвищами «Ефимкина», «Павлова» та ін.

Таким чином, методи, методики і принципи дослідження джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917 - 1939 рр. є типовими для цього періоду утворення джерел з урахуванням специфіки обставин заснування та існування цієї церкви. Джерела представлені рукописними, машинописними та друкарськими текстами українського і російського правопису 1920 - 1930-их рр. в УСРР, а також української діаспори в Німеччині, США і Канаді в післявоєнний період, тому спеціальних методик для їхнього прочитання не знадобилося.

Архівні документи канцелярії ВПЦР зберігалися в спецфонді тривалий час після 1929 р., так само як і архівно-кримінальні справи на репресованих діячів УАПЦ (УПЦ). Тому їх використання розпочалося тільки з недавнього часу, коли не тільки родичі засуджених, але й дослідники і науковці отримали доступ до цих документів з середини 1990-их рр. Ці справи мають однакову форму виконання з іншими архівно-кримінальними справами цього періоду.

Джерелознавче дослідження підтвердило, що з самого початку автокефального руху 1917 - 1921 рр. ідеологічними засадами УАПЦ 1920 - 1930-их рр. були проголошені автокефалія, українізація та соборноправність. Натомість ідеологічні засади радянської держави, ґрунтовані на марксистсько- ленінінських ідеях і творах, спричинили фатальні наслідки для існування УАПЦ відразу з кількох причин.

По-перше, карні органи влади дійсно втілювали марксистські принципи побудови комуністичного суспільства на практиці. Це призвело до фронтального знищення церковного життя в УСРР, але стосовно УАПЦ цей процес мав певні особливості, зокрема її використання для розколу Російської церкви в Україні, а також певний час дозволяючи її діяльність в контексті процесів українізації та коренізації.

По-друге, весь ідеологічний апарат радянської держави весь період свого існування працював спочатку на дискредитацію УАПЦ, а після процесу «СВУ» 1930 р. подальші масові репресії до початку Другої Світової війни супроводжувались випуском масової агітаційно-пропагандистської літератури відповідного змісту, цілком суголосної вирокам трійок НКВС.

Специфікою теологічної творчості ідеологів і богословів УАПЦ 1920- их рр., більшість з яких мала семінарську та академічну дореволюційну освіту, слід вважати їхні національні переконання та вплив різноманітних ідеологічних впливів, в основному соціал-демократичного напряму, революційного мітингового середовища і радянських реалій життя в УСРР.