Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

У повоєнний період видано друком нарис історії Вселенських Соборів з перекладом українською мовою соборних правил. За часів існування УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським її діячі могли використовувати тільки синодальні видання дореволюційного періоду. Автором українського перекладу правил Вселенських Соборів з грецької мови був інженер Ярослав Туркало, син засудженого на процесі «СВУ» у 1930 р. інженера Костянтина Туркала, який потім виїхав за кордон [1471]. Залишається тільки пожалкувати, що цей переклад з'явився із значним запізненням, оскільки пекуча потреба в ньому була в період формування канонів УАПЦ 1921 р.

Таким чином, на відміну від соборних діянь і документів менший за обсягом текст соборних постанов і канонів Першого Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. отримав значно більше розповсюдження впродовж ХХ століття завдяки тому, що був оприлюднений спочатку в Україні, а потім зусиллями діячів з УАПЦ (Соборноправної) надрукований у німецьких таборах для біженців з України, а згодом у США. До цих видань у діаспорі додавалися нові передмови, в основному глорифікаційного або пропам'ятного характеру що до УАПЦ формації 1921 р. на чолі з митрополитом Василем Липківським. До цих виань додавалися також світлини як самого митрополита, так і єпископів УАПЦ формації 1921 р., а також київських храмів.

2.4 Другий Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р.

Документальні джерела Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. не були залучені не тільки до наукового обігу, але й взагалі до публіепцій української діаспори. Тільки після 1991 р. почали з'являтись дослідження і публікації, присвячені різним аспектам діяльності УАПЦ другої половини 1920-х рр. і Другому Собору 1927 р. зокрема [1069-1070; 1090; 1110; 1164-1165; 1169-1171; 1334; 1342; 1347; 1350; 1363; 1370; 1376; 1380-1381 та ін.].

Причин відсутності досліджень і публікацій, де фігурували б джерела Другого Собору УАПЦ 1927 р., було кілька. По-перше, обставини життя УАПЦ у 1926-1927 рр. настільки погіршились, що справа дійшла до вимог з боку органів влади ліквідувати цю церкву за «антирадянську» діяльність.

По-друге, саме в цей період митрополит УАПЦ Василь Липківський, якого українські парафіяни називали «батьком» і вважали народним митрополитом, стає об'єктом нищівної і навіть брутальної критики з боку розкольницького об'єднання «Діяльно-Христова Церква». У цей період на нього в карних органах влади зібрано чимало матеріалів, які стали підставою для чекістської «операції» для дискредитації і знешкодження впливу митрополита УАПЦ. Взагалі, Другий Собор УАПЦ 1927 р., згідно розробленій чекістами спецоперації, з самого початку мав бути скликаний для вирішення питання з усуненням митрополита УАПЦ Василя Липківського .

По-третє, через присутність представників Київського адмінвідділу на Соборі, які сиділи на хорах у великому Софійському соборі, очевидно, що соборні матеріали укладались В. М. Чехівським і членами редакційної комісії за якимись невідомими домовленостями, зокрема у справі усунення митрополита Василя Липківського від церковного управління. Таким чином, цей Собор не мав такого величного ореолу, як Перший Собор УАПЦ 1921 р., який знаменував собою церковне і національне відродження. Все це зіпсувало репутацію Собору і тому в діаспорі про нього воліли не згадувати.

Документальних матеріалів Другого Собору УАПЦ 1927 р. за кордон майже не було вивезено, судячи з документальних публікацій української діаспори. Зокрема у «Мартирології...» [823, с. 137-150]. з документів Другого Собору УАПЦ 1927 р. опубліковано незначну частину матеріалів які зібрав прот. Митрофан Явдась, витяги з «Історії. », автором якої є митрополит УАПЦ Василь Липківський [823, с. 142-144], а також звернення Собору до вірних УАПЦ та частину інтронізаційного слова митрополита Миколая Борецького [823, с. 145-148]. Тому дослідження оригінальних джерел в українських архівах надає змогу ввести у науковий обіг нові історичні факти, які до того були або маловідомі, або свідомо замовчувались через ідеологічні та політичні причини.

Це також необхідно для створення цілісної історичної картини шляхом реконструкції подій на базі дослідження архівних документів. Дослідження архівних джерел з історії Другого Собору УАПЦ 1927 р. цілком базується на матеріалах фонду № 3984 ЦДАВО України, оскільки інших не виявлено.

Матеріали Другого Собору УАПЦ 1927 р. поділяються на передсоборні матеріали, власне соборні документи, епістолярій та спогади учасників подій. Документи органів держбезпеки розглядатимуться в окремому розділі. До соборних документів слід віднести виявлені стенограми протоколів засідань, матеріали соборних комісій, тексти доповідей делегатів і гостей, списки учасників, нову редакцію «Канонів УАПЦ 1921 р.», ухвали Собору та ін.

Епістолярна частина є невеликою і включає в себе листування з урядовими колами щодо скликання Собору, між керівництвом ВПЦР та парафіями УАПЦ, листи, які надходили до канцелярії ВПЦР від церковних округ та інших структурних підрозділів, а також листування щодо усунення митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва церквою.

Окремим питанням є листування із закордонними представниками УАПЦ цього періоду, зокрема Є. Бачинським, котрий прислав тексти 4 доповідей, які читав архієпископ Нестор Шараївський [798]. У своїх доповідях Є. Бачинський докладно виклав хід подій під час Стокгольмської конференції, оскільки сам не зміг прибути на цей Собор.

У фонді № 3984 ЦДАВО України виявлено кілька документів, які свідчать про те, що В. Чехівський і архієпископ Харківський УАПЦ Олександр Ярещенко намагались отримати дозвіл на виїзд за кордон. 17 серпня 1925 р., з прикладенням копії запрошення на конференцію у м. Стокгольмі «Життя і Праця» (19-30 серпня 1925 р.), було направлено заяви ВПЦР до голів ВУЦВК, РНК УСРР та НКВС УСРР з проханням терміново видати закордонні паспорти зазначеним особам [585, арк. 51-б зв.]. У цій справі 18 серпня 1925 р. було видано перепустку Олександру Ярещенку до Секретного відділу ДПУ УСРР для зустрічі з уповноваженим ІІІ групи СВ С. Каріним.

Зустріч відбулася 19 серпня 1925 р., під час якої С. Карін повернув подані документи і заяви, повідомивши про неможливість видачі закордонних паспортів через незареєстрований статут УАПЦ [585, арк. 51-б зв.].

Про цей конгрес та відсутність українського церковного представництва написав у часописі «Церква й Життя» Микола Хомичевський [1399].

У 2007 р. в ході виконання планової теми відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України було видано друком збірник [818], де було опубліковано документи та матеріали Собору 1927 р. За винятком «Наказів», «Звернення Собору до вірних УАПЦ» від 30 жовтня 1927 р. та уривку з книги митрополита Василя Липківського, усі документи було оприлюднено вперше.

Передсоборні документи. У фонді 3984 ЦДАВО України виявлено блок матеріалів підготовки і проведення Предсоборної наради 26-30 липня 1927 р. [609], представлений витягами з протоколів засідання Президії ВПЦР про скликання Передсоборної наради, листуванням з відділом культів Київського окрадмінвідділу влітку 1927 р., обіжниками до 32-х округових церковних рад та єпископів УАПЦ з повідомленням про проведення місцевих церковних зборів з метою обрання делегатів на Передсоборну нараду, розісланих 9 липня 1927 р. Типові зразки незаповнених посвідчень надруковані на машинці із записом, що делегат обраний від «свідомих мирян Округи». автокефальний православний церква діловодство

Виявлено також запрошення до осіб, присутність яких планувалася на Соборі в якості гостей, зокрема бланки запрошень до єпископів і священиків УАПЦ, до кожного додавалася копія витягу з протоколу № 52/72 від 5 липня 1927 р. - о. Михайла Маляревського (№ 1854) [609, арк. 11], єпископів Костянтина Малюшкевича (№ 1856) [609, арк. 13], Феодосія Сергеєва (№ 1857) [609, арк. 14], Юхима (Юрія) Михновського (№ 1859) [609, арк. 15], Антонія Гріневича (№ 1860) [609, арк. 16], Володимира Дахівника-Дахівського (№ 1858) [609, арк. 16-а], Миколи Борецького (№ 1861) [609, арк. 17] та ін.

У справі є запрошення особам, які не прибули на Передсоборну нараду, принаймні відсутні в списку її членів. Це єпископ Григорій Мозолевський (№ 1853 від 14 липня 1927 р.) [609, арк. 10]; почесний настоятель

Миколаївського Собору в Харкові о. Леонтій Юнаков (№ 1855; не прибув, хоча ВПЦР просила Харківську парафіяльну раду УАПЦ відшкодувати йому видатки на подорож до Києва) [609, арк. 12, 94], прот. Дмитро Ходзицький (№ 1960) [609, арк. 20], прот. Микола Хомичевський (№ 1959 від 25 липня 1927 р.) [609, арк. 18], мирянин, член ВПЦР від Київської міської церковної округи Ковальчук А. М. (№ 1961 від 25 липня 1927 р.) [609, арк. 19].

Аналіз протоколів Передсоборної наради дозволяє зробити висновок про те, що окремі делегати не внесені до списків, але вони були присутніми на нараді, оскільки є запис їхніх виступів. Виявлено документи 2 делегатів: посвідчення № 43 Оверчука Олексія Яковича, секретаря Коростенської округової церковної ради за підписом заступника голови ради прот. Григорія Огійчука від 28 липня 1927 р. [609, арк. 30] та уповноваження № 218 о. Платону Орлику, видане Ніжинською ОЦР 26 липня 1927 р.

Списки учасників Передсоборної наради ВПЦР 26-30 липня 1927 р. також містяться у цій архівній справі у вигляді надрукованої на машинці таблиці з прізвищами делегатів, вписаних від руки [609, арк. 28-29-а]. Записано 32 особи із зазначенням церковного сану, вказівкою на церковну округу, яка делегувала свого представника на нараду. Зведену інформацію про учасників наради опубліковано [818, с. 105-111].

Огляд документів дає можливість стверджувати, що представники ВПЦР отримали запрошення, нумерація яких зазначена в окремому списку, але посвідчення для них не виписували, тому що більшість членів ВПЦР була в Києві. Винятком є архієпископ Йосип Оксіюк, для якого було виписано Лубенською ОЦР персональний мандат.

Натомість, запрошені миряни не мали запрошень, а тільки посвідчення чи мандати. Це пояснюється тим, що Округові церковні ради отримали повідомлення про скликання Передсоборної наради і самі вирішували кого відрядити. Відсутні запрошення та мандати членів Передсоборної комісії і Президії ВПЦР, зокрема єпископа Лохвицького УАПЦ Петра Ромоданова та о. Харитона Гов'ядовського, які, очевидно, були ініціаторами і організаторами скликання Передсоборної наради і розсилали запрошення.

Відсутні запрошення для митрополита УАПЦ Василя Липківського, єпископа Миколи Пивоварова та ін. Можливо, відстутність запрошення митрополита пояснюється не стільки протистоянням в середовищі керівного складу ВПЦР скільки тією обставиною, що він проживав на території Софійського монастирського подвір'я. Документально це підтверджується «Відомостю про будинки, які існуються на території садиби Києво-Софійського Катедрального Собору» (додаток від 28 травня 1920 р.). Там сказано, що у приміщенні за адресою вул. Володимирська, будинок № 24-в в квартирі № 5-а (2 кімнати і 1 загальна) записаний як мешканець «настоятель Українського Софійського Собору» Василь Липківський [740, арк. 1].

Матеріали Передсоборної наради 26-30 липня 1927р. представлені великою кількістю документів. Виявлено чорновий рукописний варіант протоколу наради з підшитими нотатками тез доповідей, які містять інформацію про авторів, чорнетки записів членів Мандатної комісії, списки і посвідчення делегатів від ВПЦР і церковних округ УАПЦ, листування з відділом культів Київського Окрадмінвідділу з приводу отримання дозволу на проведення наради і уточнення порядку денного її роботи.

Впродовж травня-жовтня 1927 р. відбулось кілька засідань Президії ВПЦР та Передсоборної комісії. Виявлені копії витягів з протоколів дають можливість стверджувати, що документи перероблялись або доповнювались. Матеріали Передсоборної наради дозволяють зрозуміти обставини її проведення. Зокрема це стосується підготовки доповідей учасниками наради. Наприклад, в протоколі є зауваження про те, що В. Чехівський взагалі не знав про порядок денний і тому не має тез доповіді [609, арк. 97 зв.-98]. Виявлені рукописні варіанти тез доповідей мають характер написаних нашвидкоруч коротеньких нотаток, які було включено до протоколу наради.

Головним завданям, поставлених владою перед новим складом ВПЦР на чолі з єпископом Петром Ромодановим з 1926 р., було намагання дискредитувати митрополита Василя Липківського серед вірних і на підставі «неспростовних» доказів його провини усунути від керівництва УАПЦ.

Матеріали Передсоборної наради дають можливість з'ясувати перебіг процесу напередодні відкриття Другого Собору УАПЦ 1927 р., оскільки вже влітку обговорювалися варіанти суду над митрополитом. Тексти «Заяв» митрополита до ДПУ УСРР, які він подав 22 червня 1927 р., та «Пояснення» від 27 липня 1927 р. до комісії Передсоборної наради у «справі розслідування обвинувачення Василя Липківського в контр-революції» містять відповіді на висунуті проти нього звинувачення. Текст “Заяви” було зачитано митрополитом на засіданні Собору від 19 жовтня 1927 р. [818, с. 167-178].

У серпні 1927 р. відбулися засідання Президії ВПЦР та Передсоборної комісії. Витяг з протоколу № 74/94 засідання Президії ВПЦР від 9 вересня 1927 р. є свідченням намагання убезпечити від активного спротиву з боку єпископів, духовенства і особливо мирян у справі гарантованого усунення митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва УАПЦ. Голова Президії ВПЦР єпископ Петро Ромоданов розпочав перевірку персонального складу єпископату УАПЦ на відкритій при Президії ВПЦР сесії Вищого Церковного Суду для розгляду апеляційних справ, що виникнуть в округах під час перевірки персонального складу УАПЦ [1169-1171].

Текст регламенту Собору, написаний 28 вересня 1927 р., згодом передрукований з редакторськими примітками, також свідчить про те, яким чином планувалось регулювати промовців на майбутньому Соборі, забезпечувати нейтралізацію небажаних для Президії виступів на захист митрополита Василя Липківського як делегатів з місць, так і будь-якого непослуху з боку членів Собору. Це було необхідно зробити з огляду на великі зусилля Президії ВПЦР на чолі з Петром Ромодановим та Харитоном Гов'ядовським у справі готовності демонструвати лояльність перед урядом.

Велика кількість оригіналів та копій різних дозволів з боку підвідділів культів при Київському окрадмінвідділі та НКВС УСРР на проведення передсоборних і соборних засідань і повідомлень про те, що разом з листами надсилаються копії протоколів та документів, свідчить про відповідні стосунки між новим керівництвом ВПЦР і карними органами влади.

Очевидно, що склад «Всеукраїнської комісії по унормуванню життя УАПЦ», затверджений восени 1926 р., був підібраний згідно з можливостям співпраці.

У примітці до «Регламенту» є деякі свідчення того, що суттєві зміни сталися не тільки у відносинах з владою, але й в поглядах на розуміння православної релігійності. Наприклад, учасникам Собору у вечірні години пропонувалося давати в соборі Св. Софії «духовні розваги» (- так!), до яких віднесено, але потім викреслено, пункт щодо влаштування в храмі Св. Софії служби «Визволення» та «Слово Хресне», авторства В. М. Чехівського.

Делегатам пропонувалось «екскурсії [...] по огляду святинь м. Києва; г) екскурсія (як дозволить погода) до Спаса Межигірського і т. ін.». На сьогодні невідомо чи відбулися заплановані «екскурсії», але відвідини соборянами Києво-Печерської лаври навряд чи сприяла б молитовному піднесенню делегатів Другого Собору УАПЦ, оскільки з 1926 р. тут функціонував «Всеукраїнський Музейний Городок». Колишні лаврські храми, перетворені в антирелігійний музейний осередок, вже були «прикрашені» транспарантами з написами відповідного змісту.

У справі № 167 виявлено невідомий автограф митрополита Василя Липківського. Це проект відозви до округових церковних соборів. Виявлено машинописну копію тексту та додрукований до нього на останній сторінці витяг з протоколу № 74/94 засідання Президії ВПЦР від 9 вересня 1927 р. Цією відозвою митрополит УАПЦ намагався звернутися безпосередньо до парафіян УАПЦ. Очевидно, що йому був зрозумілий намір Президії ВПЦР переконати всіх у «злочинних діях» митрополита проти радянської влади і усунути від керівництва УАПЦ «задля миру церковного» [818, с. 125-127].

Окрему групу документів складають виявлені копії запрошень до різних осіб, присутність яких планувалась на Соборі як почесних гостей. Оригінали цих запрошень були доставлені адресатам, про що свідчать розписки в їх одержанні, які майже всі збереглися у вигляді маленьких клаптиків паперу, підшитих до справи № 167. Але виходячи з протоколів стенограм і спогадів учасників, майже ніхто із запрошених не з'явився на Собор.

На відміну від Першого Собору 1921 р., обставини скликання Другого Собору УАПЦ 1927 р. були такими, що прогнозованими були відмови запрошених з Академії наук бути присутніми на Соборі. Окрім виявлених копій запрошень від 13 жовтня 1927 р., немає свідчень про присутність когось із вказаних осіб на Соборі, зокрема академіка Михайла Грушевського, який у 1924 - 1930 рр. очолював головні історичні установи ВУАН [609, арк. 186; 818, с. 133-134], Агатангела Кримського [609, арк. 183], Василя Данилевича [609, арк. 179], Фелікса Станішевського [609, арк. 176] та ін.

Запрошення були надіслані Соборно-Єпископській церкві на чолі з митрополитом Інокентієм (Пустинським) з осідком у Києво-Володимирському соборі з 2 гостьовими запрошеннями і у списках гостей ці місця зарезервовано, але немає ніяких свідчень про те, що вони з'являлись на Софійському подвір'ї. Це ж стосується і єпископа Георгія (Делієва), який керував Українським екзархатом у 1925-1928 рр. з осідком у Києво-Печерській лаврі через відсутність митрополита Київського, Михаїла (Єрмакова), який після другого ув'язнення у 1928 р. отримав дозвіл переїхати до Києва [1354; 1379].

Ці запрошення, з одного боку, свідчать про те, що керівництво ВПЦР намагалося налагодити стосунки з іншими церквами. Щоправда, віднайдені матеріали з ГДА СБ України дають підстави стверджувати, що запрошення обновленцям, можливо, були зумовлені намірами влади штучно об'єднати обидва церковні напрями під керівництвом контрольованих нею осіб.

До Другого Собору УАПЦ 1927 р. відбулося повернення представників «ДХЦ» [420-421], зокрема є запрошення, розіслані єпископам Петру Тарнавському та Володимиру Бржосньовському. Запросили колишніх очільників ВПЦР М. Мороза [609, арк. 181; 818, с. 135] та протодиякона Василя Потієнка. Серед архівних документів є лист єпископа Глухівського і Конотопського Володимира Самборського до ВПЦР про те, що 6 жовтня 1927 р. Конотопський округовий Собор обрав М. Мороза делегатом від с. Бистрик на Собор [613, арк. 171; 818, с. 134]. Запросили делегата Собору УАПЦ 1921 р. кооператора Миколу Левицького та Володимира Дурдуківського - директора трудшколи № 1 та ін.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський писав, що на Собор прибуло більше 200 делегатів і, не дивлячись на великі хиби при обранню їх, на велику нагінку з боку ДПУ, Собор все ж вийшов досить вільний і опозиційний [818, с. 160]. У 1927 р. почав виходити друком часопис УАПЦ і у першому випуску головою передсоборної комісії Нестором Шараївським вміщено повідомлення про Другий Собор УАПЦ і проект його програми [1517].

Стенограми Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927р. відклалися у фонді № 3984 ЦДАВО України і представлені тільки одним видом документів: розшифровані, редаговані машинописні тексти протоколів засідань, які збереглись у 4 машинописних, ідентичних за змістом і виглядом, варіантах. У результаті аналізу остаточних варіантів текстів стенограм майже ніяких редакторських приміток не віднайдено, за винятком кількох аркушів у справі № 175, де виявлено ледь помітні правки від руки чорнилом [615].

Рукописних варіантів протоколів засідань Собору не виявлено. Можна висловити припущення, що їх вилучено для передруку, а потім знищено. Цей варіант існував, оскільки більшість стенограм має чистовий характер передруку, можливий тільки за наявності відредагованого рукопису. Про те, що цим займався секретаріат Собору, свідчить текст звернення від 27 січня 1928 р. до Президії ВПЦР голови Другого Собору В. Чехівського, де йдеться про закінчення роботи секретаріату над протоколами Собору. Він просив Президію ВПЦР внести до порядку денного справу затвердження редакції протоколів Собору [818, с. 619].

Стенограми написано кількома стенографістами, але ніде немає вказівок на їхні прізвища, хоча у стенограмах Першого Собору УАПЦ 1921 р. прізвища були вказані наприкінці не тільки рукописних варіантів, але й зазначалися в машинописних примірниках. Різницю у стенограмах можна з'ясувати тільки за технікою оформлення документа: частина - має надруковані прізвища промовців на засіданнях Собору ліворуч великими літерами з підкресленням на машинці, інша частина - друк прізвищ малими літерами. Судячи з особливостей шрифту, було використано як мінімум 3 машинки.

Про стенографістів (стенографісток) можна напевне сказати, що вони були світськими людьми і мали відповідну освіту і фах. Це випливає з того, що слова, які в церковній традиції завжди пишуться з великої літери (Бог, Ісус Христос, Св. Трійця, Матір Божа, Царство Небесне, Апостол, Церква та ін.), в стенограмах написано з малої. Натомість назви радянських установ завжди написані з великої літери. Трапляються випадки написання церковних термінів з вживанням русизмів, тобто очевидне незнання українського відповідника.

У стенограмі вечірнього засідання Собору від 27 жовтня 1927 р. є курйозне скорочення «св. Пухальський». За правилами скорочення «св.» означає «святий», а не «священик», як це виходить за змістом стенограми. Слід зазначити, що цей факт чомусь не зацікавив вихованця КДА В. Чехівського, голову секретаріату, який готував повне зібрання машинописних варіантів стенограм Собору.

За змістом тексти стенограм не завжди є відтворенням прямої мови доповідачів. Замість класичного дослівного відтворення промов, є інтерпретація слів та дій доповідачів. У середньому збереглося по 3 варіанти кожної стенограми. Всі вони мають власну нумерацію сторінок.

Виявлено 3 ідентичних машинописних копії протоколів за 17 жовтня 1927р., які містяться в одній справі № 175 і не мають розподілу на ранкове і вечірнє засідання. До справи долучено копії стенограм засідань за 18 та 19 жовтня 1927р. Кожна має по 3 примірники ранкового та вечірнього засідань. Виявлені варіанти стенограм Собору за 20 жовтня 1927р. - по 3 машинописні примірники ранкового та вечірнього засідань, які опинилися в кількох справах. Перший примірник виявлено в справі № 175 [615, арк. 65-80], 2-й - у справі № 176 [616, арк. 47-62] і 3-й розділено на 2 справи: № 175 [615, арк. 113-114] (початок) і № 176 (закінчення) [616, арк. 1-14].

У стенограмах за 20 жовтня 1927 р. більшість текстів доповідей надруковано щільно з найменшим інтервалом майже без абзаців з вживанням абревіатур. У текстах відповідей представників уряду ліворуч друкувалося питання, а праворуч - щільно надрукованим стовпчиком відповідь. Текст записки про зміст переговорів делегації від Собору прочитаної о. Миколою

Нестеровським надруковано з підкресленими та специфічним розташуванням на сторінці (частина в стовпчик і частина - звичайним порядком).

Машинописні копії стенограм Собору за 21 жовтня 1927р. мають по 3 варіанти ранкового та вечірнього засідань і знаходяться у справах № 176-177 опису № 4 фонду № 3984 ЦДАВО України, куди включено текст доповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського, яка надрукована з численними друкарськими помилками і пропусками в тексті.

Стенограма від 22 жовтня 1927р. не має поділу на ранкове і вечірнє засідання. В тексті зазначено, що засідання почалося вранці і о 13-й годині оголошено перерву на 15 хвилин без зміни головуючого В. Чехівського. Засідання тривало до 16 години дня. Починаючи з арк. 174 видно, що далі передрук здійснювався іншим стенографістом на іншій машинці (зміна шрифту), оскільки прізвища доповідачів знову друкуються великими літерами, змінюється правопис (замість написання «митрополіта» тепер пишеться «митрополита»), повністю вказується церковний сан доповідачів (замість «свящ.» - «священник» за російським правописом, замість «єп.» - «Єпіскоп»), замість двокрапки після слів головуючого поставлено тире.

Не виявлено жодного примірника стенограм засідання Собору за 23 жовтня 1927р. Можливо, через те, що це була неділя, і в попередній стенограмі за 22 жовтня наприкінці засідання говорилося про Божествену Літургію у великому Софійському соборі, яку «мають відслужити в неділю», тобто 23 жовтня 1927 р. Це засідання не відбулося, або не збереглося стенограми. Спогадів про перебіг цього Собору практично не збереглося, тому важко перевірити, що саме відбувалося в цей день.

Стенограми за 24 та 25 жовтня 1927р. є у справах № 176-177 і мають по 3 ідентичних примірника ранкового та вечірнього засідань. Відмінності є у стенограмах за 26 жовтня 1927р. Виявлено 3 копії ранкового засідання [617, арк. 17-31, 44-58, 212-226] і 4 копії вечірнього. Одна з них знаходиться в справі № 176 [616, арк. 119-126], а ще 3 - у справі № 177 [617, арк. 32-39, 59-66, 6774]. У стенограмі є відмінний порядок оформлення виступів: після прізвища просто поставлено крапку і після неї з великої літери іде текст.

Стенограм за 27 жовтня 1927р. виявлено по 3 машинописних копії ранкового та вечірнього засідань: у справі № 176 є повний варіант за цей день [616, арк. 127-147 зв.]. У справі № 177 виявлено стенограму ранкового засідання [617, арк. 75-87] та у справі № 178 одну копію ранкового [618, арк. 48-60] і дві копії вечірнього засідання Собору [618, арк. 1-8 зв., 61-68 зв.].

Стенограми засідання Собору за 28 жовтня 1927р. виявлено у 2 архівних справах. Один повний варіант є у справі № 176 [616, арк. 148-163 зв.]. Дві ідентичні копії знаходяться у справі № 178 [618, арк. 9-24 зв., 69-84 зв.]. Повний текст копій стенограми ранішнього засідання за 29 жовтня 1927р. виявлено у справах № 176 і 178. Три ідентичні копії є у справах № 176 [616, арк. 164-173] і № 178 [618, арк. 25-34, 85-94].

В оригіналах протоколів стенограм Собору та Передсоборної наради підкреслено всі прізвища промовців, іноді назви доповідей або їх частин, окремі слова в тексті (напр.: В . М . ЧЕХІВСЬКИЙ). Знаки питання та знаки оклику відсутні практично в усіх стенограмах. Кожний виступ доповідача оформлено як пряму мову, тобто через двокрапку і заключення тексту промови в лапки, але в частині промов лапки відсутні. Трапляються знаки тире (--) там, де за нормами правопису їх не повинно бути. Іноді наприкінці тесту документу цей знак було виставлено як ознаку закінчення тексту.

Написання багатьох слів було здійснено за тогочасним правописом (наприклад: Мітрополіт, се б то, парахвія, св. Сохвія, патріярх, христіяни (христіянський), принціповий, секретаріят, соціяльний, назавше, вимогали, надхнення, провадження, архієпископ, митрополіт і т. ін.). Трапляються слова обібрати (в сенсі - обрати до складу), пакт - пункт, мент - момент. Вживається дефіс там, де за сучасним правописом він відсутній: де-кілька, тощо, священно-діяння, з-окрема, загально-людський, контр-революція, було-б, коли-б, сказав-би, загально-народній, що-до, хотілось-би та ін.

У стенограмах засідань Другого Собору УАПЦ 1927 р. трапляються специфічні абревіатури і скорочення: ВПЦРада, УАПЦерква, Держуряд, ВПЦСобор.

Стенографісти писали з великої літери назви округових церков (напр.: «Уманська Церква»). Це було викликане тим, що в УАПЦ надавали великого значення церковним осередкам на місцях. Бажаючи відійти від церковно- адміністративного устрою Російської церкви, де межі губернії збігалися з єпархіями територіально, діячі УАПЦ вважали, що за зразком першохристиянських осередків, треба шанувати усі церковні об'єднання.

Офіційний титул Митрополита УАПЦ Василя Липківського «Всечесний отець Митрополит» відрізняється від традиційного для ієрархів Православної Церкви, які є ченцями. Титул було затверджено на Першому Всеукраїнському Соборі 14 - 30 жовтня 1921 р., після обрання його на митрополита УАПЦ зі складу білого духовенства в сані протоієрея.

Постанови Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927р. Збірник постанов Собору УАПЦ 1927 р. також відноситься до соборних документів і є важливим у справі розуміння причин та напрямів реформування устрою УАПЦ [777]. Поки що не вдалося віднайти архівний варіант документа, тому до збірника опублікованих документів і матеріалів Собору увійшов цей варіант постанов [818, с. 477-514].

У передмові ВПЦР говориться, що «Ті канони, що їх утворив Всеукраїнський Церковний Собор 1921 року, потребують розвитку й роз'яснень, бо життя не стоїть на місці й вимагає дальшої канонічної творчости» [818, с. 477]. Цей варіант передмови написано в першій половині 1927 р., оскільки висловлено надію на те, що Другий Собор УАПЦ, можливо, відбудеться у цьому році, та зазначено, що митрополит Василь Липківський зібрав, скомпонував і передав до ВПЦР проект «Наказів». Тому, зважаючи на важливість цих матеріалів, ВПЦР надрукувала їх в додатках до часопису «Церква й Життя» - «Церковних Вістях» замість хроніки церковного життя УАПЦ (№ 2-3, червень-липень 1927 р.). На тому примірнику, що зберігся в архіві Євгена Бачинського, є друкарська помітка: «Упрліт № 1433 - 28^. [19]27 р. Зам. № 859 - Тираж 2500 - Харків, Друкарня «Інвалід-Друкар», з якої можна бачити час і місце друкування вперше цього документа.

У післямові до «Наказів» упорядники з редакційної комісії Українського Православного Братства ім митрополита Василя Липківського в США, зазначили, що після виходу друком «Діянь...» Собору УАПЦ 1921 р. які складалися з «Канонів.» та «Ухвал Собору в окремих питаннях життя Української Церкви», другим основоположним документом щодо устрою УАПЦ 1921 р., є саме ці «Накази», проект яких склав Василь Липківський у 1926 р., а затвердив Собор УАПЦ 1927 р. [777, с. 61].

Соборні документи і матеріали. Окрім стенограм виявлено невелику кількість матеріалів, які фігурували на Соборі. На відміну від комплексу документів Першого Собору УАПЦ 1921 р., після роботи секретаріату на чолі з В. Чехівським соборних документів 1927 р. залишилося мало. Через порушення хронологічної послідовності у формуванні архівних справ та укладанні описів окремі матеріали, пов'язані з проведенням Другого Собору УАПЦ 1927 р., опинилися в різних справах фонду 3984 ЦДАВО України.

Виявлено оригінали записок до Президії Собору. Це клаптики паперу з написаним олівцем текстом, часто з супровідною вказівкою адресата: «До Президії» або «До Голови Собору». Більшість з них неможливо ідентифікувати через відсутність дати чи конкретного предмета уваги. Наприклад, там говориться, що «Це питання дуже важливе» і треба продовжити його обговорення. Очевидно, що на момент написання цих записок було зрозуміло, про що йдеться. Записка делегації Собору до «представника Радвлади» від 21 жовтня 1927 р., є серед матеріалів Передсоборної наради, підписаної членами делегації. Сама записка увійшла до тексту стенограми за 21 жовтня 1927 р. [818, с. 519-521].

Цінним є документ, який стосується прохання Президії ВПЦР до Політконтролю дати дозвіл на фотографування членів Собору в подвір'ї Софійського собору 26 жовтня 1927 р. Не вдалося встановити, чи було зроблено фото саме 26 жовтня, чи в якийсь з наступних днів Собору, але поки що це єдиний документ, який дозволяє встановити хоча б приблизну дату фото делегатів на тлі входу до великого Софійського собору та прізвище фотографа [818, с. 526].

До соборних документів віднесено текст «Звернення Собору до вірних УАПЦ» невідомого автора від 30 жовтня 1927 р., який зберігся серед редакційних матеріалів часопису УАПЦ «Церква й Життя» за 1925-1928 рр. [441]. На тексті було написано резолюцію червоним чорнилом в лівому кутку аркуша, але її відірвано. Текст «Звернення...» вперше був опублікований у «Мартирології...» [823, с. 149-150] з посиланням на збірку Федора Бульбенка в Архіві УВАН ім. Д. Антоновича у Нью-Йорку, США.

Заключним соборним документом є «Промова Митрополита Київського і всієї України Миколая Борецького на закритті Собору 30 жовтня 1927 р.», текст якої виявлено у вигляді рукописної і машинописної копій у різних справах [441, арк. 235-238; 452, арк. 2-2 зв.]. Частково її було опубліковано в друкованому органі УАПЦ у США - часописі «Дніпро» за 1928 р., № 9, згодом цей варіант було відтворено у «Мартирології. » [823, с. 149-150].

Про те, що керівництво ВПЦР збиралося повідомити про обрання нового митрополита УАПЦ, свідчить витяг з протоколу № 41 засідання Президії ВПЦР від 23 січня 1928 р. про поширення відозви Митрополита УАПЦ Миколая Борецького до УАПЦ. Президія ВПЦР ухвалила «відозву ствердити й розіслати по периферії, надрукувати її на шклографі». Можливо, це пояснює появу машинописного варіанта цього тексту, оскільки потрібно було виготовити велику кількість таких копій для розсилки по округах УАПЦ.

Списки делегатів і гостей Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927р. Текст упорядковано за кількома архівними справами [609, арк. 245 зв.-249 зв.; 610, арк. 1 зв.-5 зв.; 17 зв.-21 зв.; 24-34]. Списки гостей є в рукописному варіанті у вигляді таблиці. Запис гостей вівся нерівномірно, різними почерками, олівцем і чорнилом [818, с. 579-590]. Збереглись оригінали мандатів з проставленими олівцем датами їх реєстрації. Можна провести класифікацію печаток на цих мандатах і утворити реєстр їх відтисків. Кожна крайова, округова, районна і парафіяльна ради мали печатки, причому для їх виготовлення використовувались як традиційні православні символи (хрест, сонце з промінням, книга, благословляючі або схрещені руки), так і притаманні УАПЦ - квіти, виноградні грона та листя, декоративні елементи.

Найбільш відзначилися полтавські і лубенські представники УАПЦ у виготовленні мандатів делегатів Собору - тексти написано каліграфічним почерком. Печатки великого розміру із зображенням виноградного листя і грон, що заповнюють внутрішній контур печатки, окрім напису.

Виявлена в списках додаткова інформація про делегатів дає можливість визначити склад делегатів Собору, їхню освіту, фах, належність до церковного причету, соціальний стан. Інформацію про найбільш впливових представників керівного складу ВПЦР, членів Передсоборної комісії та єпископату УАПЦ у списках майже не подано. Спроба з'ясувати відповідність заявлених у списках делегатів і виявлених мандатів показала відсутність значної кількості останніх.

Зведені відомості зі списків та мандатів при публікації уніфіковано упорядниками збірника за наступною схемою: 1. Прізвище, ім'я та по- батькові; 2. Вік; 3. Освіта; 4. Місце роботи, посада; 5. Якою округою чи парафією УАПЦ делегований; 6. № і дата видачі мандата, коли і ким делегований на Собор; 7. Інформація про делегата з інших архівних справ; 8. Архівна легенда [818, с. 535-578]. Збереглися статистичні відомості про персональний склад членів Собору та кількість делегатів [818, с. 533-534].

До соборних документів відносяться виявлені в архівних справах постанови, витяги з протоколів парафіяльних зібрань, заяви, посвідчення, прохання делегатів і гостей Собору, ухвали, списки делегатів від церковних округ [818, с. 591-618]. Очевидно, що не в усіх округах через заборону місцевої влади, відбулися округові собори і окремі парафії взяли на себе повноваження делегувати на Собор представників з документальним поясненням. Документи свідчать, що не всі делеговані округами представники були зареєстровані, бо в списку мандатної комісії їх немає. Відомості про реєстрацію мандатною комісією внесені у п. 7 інформації про делегата [818, с. 535-578]. Документи і матеріали Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. збереглись в Україні. Завдяки представникам УАПЦ (Соборноправної) за кордоном опинилися тільки постанови та спогади його учасників, які були перевидані окремим розділом у збірнику «Мартирологія...» [823, с. 137-150].

2.5. «Надзвичайний» церковний Собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р.

Джерел з історії «Надзвичайного» церковного Собору УАПЦ 28-29 січня 1930 р., який зібрався у соборі Св. Софії Київської, майже не збереглося. За поки що нез'ясованих причин документи і матеріали Собору, на якому УАПЦ в особі тогочасних очільників підписала собі вирок, що вона є «контрреволюційною організацією» і через це оголосила про свою «самоліквідацію», чомусь ніколи не були у відкритому доступі. З позиції вигоди ідеологічної машини і карних органів радянської влади такі документи мали б бути розтиражовані і доведені до відома трудящих мас як реальне свідчення «ворожості» цієї церкви до радянської держави, в чому вона сама начебто визнала цей факт, але у про цей Собор взагалі немає публікацій.

На сьогодні документів цього Собору вдалося виявити незначну кількість, причому порівняно з попередніми двома Соборами УАПЦ 1921 і 1927 рр. це в основному навколособорні документи, епістолярій та уривки інформацій з архівно-кримінальних справ репресованих діячів УАПЦ.

Можливо, окрім прямих документальних втрат в архівах, пов'язаних з переміщеннями документації в період Другої світової війни, було прийняте якесь рішення влади щодо засекречення всієї інформації. У радянських періодичних виданнях про церкву взагалі перестали писати і навіть вживати це слово у публікаціях, а церковних видань після 1928 р. практично не стало.

Зрозуміло, що «Надзвичайний» церковний Собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р. є складовою частиною цілого комплексу заходів карних органів влади у ході розгортання політичних репресій проти УАПЦ, зокрема підготовки до процесу «Спілки визволення України» [1365; 1375; 1391, с. 224-235].

Матеріали процесу «СВУ» дали можливість формулювати звинувачення новим текстуальним блоком, який чекістами під час утворення слідчих матеріалів заарештованих діячів УАПЦ прив'язувався до вже випрацюваного обвинувального висновку 1930 р. [686, арк. 2а, 121-168; 832, с. 230-254].

Як видно з протоколів допитів діячів УАПЦ після процесу «СВУ», слідчі запитували всіх заарештованих щодо їхніх зв'язків з Олександром Ярещенком, братами Чехівськими та іншими, вже засудженими на цей час. Щоб скомпрометувати УАПЦ в очах її вірних, ДПУ розіграло не тільки принижувальну пародію на «самоліквідацію» цієї церкви в січні 1930 р., але й потурбувалось про поширення цієї інформації. Таємні інструкції для окружних відділів ДПУ УСРР дозволяють підтвердити тезу про те, що план органів держбезпеки було виконано, навіть в деталях.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський про події 1930 р. писав: «Січня 28-го 1930 р. були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків, їх оголошено «надзвичайним церковним Собором», і вони винесли «соборну» ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з тим і митрополит [Микола] Борецький і всі єпископи самоліквідувались, [...] залишившись лише «служителями культу» при церквах при яких зарегістровані» [773, с. 172-173; 832, с. 268-269]. У листі до о. Петра Маєвського від 5 червня 1933 р. він писав: «В січні 1930 р. скликано «екстремний собор», який зліквідував УАПЦ, а заснував свою просто «Українську Православну Церкву», яка по суті є та ж сама «Діяльна». В складі цієї нової церкви я вже, здається, не рахуюсь, принаймні до складу їх духівництва не належу» [824, с. 4].

Офіційна ліквідація УАПЦ, як релігійної інституції, сталася на «Надзвичайному» Соборі УАПЦ в м. Києві 28-29 січня 1930 р. Про цей Собор є надзвичайно скупі відомості, оскільки він відбувся без підготовки і за планом чекістів повинен був забезпечити ДПУ колективним визнанням «вини» і проголосувати за розпуск УАПЦ. Режим міг захиститися проти обвинувачень у «релігійному переслідуванні» в УРСР, звільнившись від відповідальності за ліквідацію УАПЦ. У постановах зазначалося, що діячі УАПЦ самі визнали себе «антирадянським елементом», «петлюрівцями», «націоналістами», що давало можливість після цього Собору заарештувати причетних до нього не як віруючих, а як тих, хто веде «антирадянську діяльність і пропаганду», отже, і засудити за відповідною статтею Карного Кодексу УРСР [1350; 1358].

Джерел з діянь цього Собору майже не збереглося. У «Мартирології...» опубліковані деякі матеріали, зокрема проект резолюцій «Надзвичайного» Собору про ліквідацію УАПЦ авторства ДПУ [823, с. 159-161]. Матеріали про «Надзвичайний» Собор УАПЦ у січні 1930 р., обвинувальний висновок щодо УАПЦ на процесі «СВУ» передруковано у спецвипуску «З архівів ВУЧК- ГПУ-НКВД-КГБ» [832, с. 225-255].

Нерівномірність і різний ступінь репрезентативності документів пояснюються високим рівнем засекреченості цих матеріалів, розпорошеністю в архівних фондах, ймовірним знищенням частини оригіналів, а також ідеологічною заангажованістю як в радянських публікаціях, так і в матеріалах української діаспори. В СРСР єдиним джерелом інформацій про УАПЦ 1917-- 1939 рр. були статті публіцистів, пов'язаних з органами держбезпеки, які мали безпосереднє відношення до джерел першорядного значення - матеріалів «СВУ», оперативних повідомлень, архівно-слідчих справ репресованих діячів УАПЦ. Щоправда, ці автори ніколи не посилались на свої інформаційні джерела, подаючи читачеві ідеологізовані публіцистичні висновки.

У брошурі Д. Ігнатюка окремий розділ присвячено відомостям про цей «Надзвичайний» Собор 28-29 січня 1930 р. [1117, с. 26-31]. На відміну від пізнішіх радянських публікацій у виданні 1930 р. є цікаві подробиці перебігу подій. Очевидно, що джерелами для автора слугували офіційні повідомлення в пресі і матеріали процесу «СВУ». У післявоєнний період навіть такий варіант інформацій про УАПЦ став недоступним. Д. Ігнатюк цитує повідомлення РАТАУ про те, що 28-29 січня 1930 р. у Києві відбувся «надзвичайний собор т. зв. української автокефальної православної церкви. На собор з'їхалися представники церкви з усіх округ і парахвій, щоб розв'язати питання про стан церкви у зв'язку з викриттям контрреволюційної діяльности автокефалії, зокрема, з її ролею в організації “СВУ”» [1117, с. 26]. Важливе значення для розуміння тексту подібних публікацій мають слова «так звана УАПЦ». Цим пояснються той факт, що єпископів і митрополитів названо «єпископ Оксіюк», «митрополит Борецький».

Перебіг подій звівся до обрання голови Собору митрополита Миколая Борецького і його заступника єпископа Миколи Карабіневича, доповіді голови ВПЦР про роботу її президії, стан УАПЦ. Після цього прийнято постанову Собору, яка складає розділ брошури [1117, с. 27-31].

К. Дмитрук у 1984 р. подав дату і текст рішення Собору УАПЦ 28-29 січня 1930 р.: «Надзвичайний собор мусить визнати, що УАПЦ, як це тепер остаточно виявилося, протягом 10 років свого існування була явно вираженою антирадянською контрреволюційною організацією... Тому надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинився до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне і вважає її за ліквідовану» [1016, с.136].

Цитата не мала посилання на документальне джерело, але порівняння з оприлюдненим текстом постанови «надзвичайного» Собору УАПЦ 1930 р. у брошурі Д. Ігнатюка дозволяє стверджувати, що з цієї постанови К. Дмитрук узяв перше і останнє речення для цитування [1117, с. 27, 31].

У фонді Р-5 ЦДАВО України виявлено машинописні копії дозволів Адмінвідділу НКВС на проведення спочатку січневого Собору УАПЦ, а потім грудневого Собору УПЦ 1930 р. Їхня специфіка полягає в тім, що перший примірник надруковано на бланку, а всі машинописні копії мають розташування тексту, викликане друком на бланку. Архівного примірника постанови «Надзвичайного» Собору УАПЦ не виявлено, тому оприлюднений Д. Ігнатюком текст поки що залишається єдиним повним варіантом постанови.

Виявлено кілька передсоборних документів. Це заява Президії ВПЦР до НКВС від 12 січня 1930 р. про надання дозволу скликати «Надзвичайний» Собор УАПЦ [5, арк. 146], в якій подано порядок денний майбутніх зборів, зокрема передбачалась доповідь Президії ВПЦР про свою працю і стан УАПЦ. Планувалася присутність на Соборі членів ВПЦР, округових єпископів та представників від округ у кількості 66 осіб. Заяву підписали архієпископи УАПЦ - заступник митрополита Йосиф Оксіюк, заступник Голови ВПЦР Іван Павловський і секретар ВПЦР Костянтин Малюшкевич.

До передсоборних документів відноситься дозвіл НКВС скликати «надзвичайний» Собор УАПЦ, виданий 23 січня 1930 р., де вперше вказано точну дату скликання Собору: 28-29 січня. Дозвіл підписав інспектор НКВС Кузнєцов. У документі вказано адресу, за якою знаходився у Харкові цей відділ НКВС - вул. Чернишевська, 23/б [5, арк. 144]. Виявлені документи ілюструють, яким чином здійснювався контроль реалізації виданих дозволів: того ж дня НКВС у Харкові надіслав Київському окрадмінвідділу повідомлення про цей дозвіл за підписом інспектора Кузнєцова [5, арк. 145]. ДПУ УСРР у Києві також підготувався до проведення цього Собору.

Соборних документів практично не збереглось. Поки віднайдено відозву до всіх парафій УАПЦ митрополита Миколая Борецького на «Надзвичайному» Соборі УАПЦ 28-29 січня 1930 р. [1369] та проект резолюцій Собору про ліквідацію УАПЦ [823, с. 159-161; 832, с. 225-229].

У матеріалах архівно-кримінальної справи Миколи Борецького текст «Відозви», підшито до протоколу допиту від 12 березня 1930 р. [673, арк. 4040 зв.]. За умови відсутності оригінальних документів навіть написаний по пам'яті учасником подій через півтора місяця текст дозволяє наблизитись до розуміння того, що відбулося під час Собору. До цієї справи слідчим підшито копію протоколу № 103 засідання Президії ВПЦР від 20 грудня 1929 р. з канцелярії ВПЦР на Володимирській, 24 [673, арк. 25-26 зв.]. На порядку денному стояли питання негайного реагування керівництва УАПЦ на звинувачення в радянській пресі щодо причетності всієї церкви до «СВУ».

Першим розглянули протокол Київської округової церковної ради № 26 від 3 грудня 1929 р. про необхідність відмежування УАПЦ від «СВУ». Президія ВПЦР записала, що «УАПЦ органічно не може поділяти мету, яку поставила собі контр-революційна організація «СВУ». УАПЦ за часів денікінщини й польської окупації вже упевнилася в тому, як поставилася до неї й до українського народу інша влада й тому вона може тільки обурюватись проти тих осіб, які мали намір повалити радвладу й тим самим повернути український нарід до поневолення, а УАПЦ до знищення» [673, арк. 25].

Окремо прийнято ухвалу щодо причетності В. Чехівського до УАПЦ [1349], оскільки стало відомо, що його планувалося зробити головним звинуваченим у справі «СВУ». Зрозумівши, що необхідно негайно «відмежуватись» від оголошеного ворогом народу колишнього голови Ідеологічної комісії ВПЦР, Благовісника УАПЦ В. Чехівського, Президія ВПЦР постаралася викреслити його заднім числом з своїх лав: «[Київська] Окрцерада вважає своїм обов'язком посвідчити, що керівництво В. Чехівського припинено не у вересні 1928 р., як визначено Президією ВПЦР, а далеко раніше. Коли простежити історію Київської Окружної УАПЦ, то можна побачити, що Володимир Чехівський іще у 1924-1925 рр. поступово почав втрачати свій авторитет... Коли ж Чехівський намагався нав'язати свою думку всій церкві, то це ще не давало йому прав керівника Церкви, яка не раз на своїх Соборах і Зборах відкидала його думку, як і відкинула вона й складену ним нову церковну службу «Визволення»» [673, арк. 25].

У протоколі засідання Президії ВПЦР зазначено, що окремим пунктом заслухано заяву єпископа Тульчинського о. Володимира Дахівського про негайну потребу від імені УАПЦ реагувати на оголошені в пресі відомості про «СВУ» й зв'язок з нею УАПЦ - утворення ініціативної групи, що має скликати Великі Збори чи надзвичайний Собор. Тут, власне, і з'явився термін «надзвичайний» Собор і зрозуміло, що він не був раптовю акцією ДПУ.

Документи свідчать про те, що спланована органами ДПУ акція цькування в пресі заарештованих «учасників» «СВУ», яка мала на меті повністю скомпрометувати УАПЦ в очах вірних, принесла свої результати: ВПЦР у грудні 1929 р. порядок денний присвятила не поточним церковним справам, а виключно питанням повнішого відмежування як від окремих звинувачених, так і від «СВУ» в цілому. При цьому ніхто з присутніх на засіданні не сумнівався у сформульованих до суду звинуваченнях, - навпаки, всі зусилля членів Президії ВПЦР спрямовані на скликання Собору УАПЦ тільки для того, щоб зайвий раз продемонструвати лояльність до влади і якось ухилитись від загрози ліквідації церкви.

Останнім питанням слухали доповідь голови Президії ВПЦР про те, що «УАПЦ стоїть зараз безперечно перед певною загрозою. Зв'язок між її членами та «СВУ» ставить церкву в стан організації контр-революційної. Необхідно вжити всіх заходів, аби Церква могла звільнитись від такого стану, інакше вона, як організація, жити не зможе» [673, арк. 25]. Голова Президії ВПЦР прот. Леонтій Юнаков зазначив, що Президія ВПЦР зробила що могла, аби відмежувати Церкву від «СВУ», але Президія й Округова Церковна Рада - то не вся Церква. Чим раніш скликати представництво Церкви, тим краще. Не треба чекати для цього навіть суду над «СВУ» [673, арк. 26].

Ухвалили скликати «Надзвичайний» Собор, оскільки збори Президії ВПЦР ухвалили «підняти клопотання про дозвіл на скликання Екстренних Зборів представників УАПЦ на 28-31 січня 1930 р. за такою програмою: 1) Доповідь Президії ВПЦР про стан УАПЦ (зовнішнє-правний, внутрішньо- церковний, організаційний) і працю Президії ВПЦР; 2) доповіді з місць; 3) перевибори керівних органів УАПЦ; 4) поточні справи» [673, арк. 26].

28-29 січня 1930 р. відбулися збори єпископів УАПЦ і 40 священиків, оголошені «надзвичайним церковним Собором», які винесли ухвалу про «самоліквідацію» УАПЦ. Митрополит Миколай Борецький і всі єпископи «самоліквідувались», залишившись «служителями культу» при церквах, при яких були зареєстровані. Було ліквідовано ВПЦР і всі її округові, районні та парафіяльні церковні ради - тобто здійснено всеукраїнську церковну ліквідацію структур УАПЦ, як і було заздалегідь заплановано в ДПУ УСРР.

Офіційне пресове бюро РАТАУ 6 лютого 1930 р. випустило постанову «Надзвичайного» Собору. Митрополит УАПЦ Василь Липківський писав, що під час процесу «СВУ» подано доповідь про УАПЦ, яка була дослівною копією доповіді ДПУ: «Уже зграя христопродавців, що оголосила себе «синедріоном» - «надзвичайним церковним собором», винесла смертний присуд Українській Церкві, поховала її, привалила гроб її каменем своєї постанови; вже всі більш чесні прихильники й працівники цієї Церкви і навіть митрополит Микола Борецький, що був почесним головою цієї зграї ліквідовані, зіслані, розстріляні; уже й ті «діячі» зі зграї христопродавців, що для ДПУ були вже непотрібні в Церкві, єпископи - Ромоданов, Грушевський, Чулаєвський, Кротевич, Дахівник та їхні співробітники [...], як Говядовський, Коляда та інші, прилюдно зреклися і Церкви і віри, стали «повноправними совітськими громадянами» [773, с. 172-173; 832, с. 271].