Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал
Опис соборів Української автокефальної православної церкви. Церковні періодичні видання в Україні та за кордоном. Апологетичні праці діячів Української автокефальної православної церкви. Церковне діловодство Всеукраїнської православної церковної ради.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 03.12.2018 |
| Размер файла | 595,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Митрополит УАПЦ Миколай Борецький був незабаром заарештований. Власне, його викликали на допит 3 січня 1930 р., але в протоколі допиту немає жодного слова про «Надзвичайний» Собор, який вже було заплановано на останні числа місяця. Слідчого ДПУ Сазонова цікавили виключно обставини виголошення промови у Києво-Михайлівському соборі на свято св. Варвари 17 грудня 1929 р. [1369; 1371]. З Миколая Борецького взято підписку про невиїзд з Києва, а заарештовано 24 березня 1930 р., і знову-таки в матеріалах слідства немає жодного слова про «Надзвичайний» Собор 28-29 січня 1930 р.
Сидячи в тюремній камері, митрополит УАПЦ Миколай Борецький, який підписав постанову «Надзвичайного» Собору 28-29 січня 1930 р. про «самоліквідацію» УАПЦ, написав конспективно кілька своїх промов, зокрема «Відозву до всіх парафій УАПЦ від 12 березня 1930 р. м. Київ, храм Св. Софії», де навів витяг з виступу на «надзвичайному» Соборі про закінчення життя УАПЦ [673, арк. 40-40 зв.].Отже, тільки матеріали його архівно- кримінальної справи містять документ січневого Собору 1930 р.
Соборні документи представлені також епістолярієм. Пізніше архієпископ Харківський УПЦ Іван Павловський листом до архієпископа Івана Теодоровича від 5 серпня 1931 р. інформував церковний провід УПЦ в США і Канаді про цей «Надзвичайний» Собор, який відбувся в Києві 28-29 січня 1930 р. Він повідомляв, що через «нецерковну діяльність» церкви (- так!) та нібито використання її органів в нецерковних цілях, про що свідчив процес «СВУ», постала реальна загроза самому існуванню УАПЦ. Щоб не чекати ліквідації зовні, та з огляду на свідчення В. Чехівського у справі «СВУ», перший «Надзвичайний» Собор одноголосно прийняв рішення: во ім'я життя церкви ліквідувати керуючі органи УАПЦ [823, с. 159-161; 832, с. 255-256; 976, с. 321-322].
У спогадах прот. Митрофана Явдася, який належав до УАПЦ (Соборноправної), також є інформація про ліквідацію УАПЦ. У своєму коментарі на появу 1-ої частини ГУ-го тому «Нарису...» І. Власовського він цитував уривок статті з харківської газети «Пролетарська правда» від 6 лютого 1930 р. про ліквідацію УАПЦ в січні 1930 р. [823, с. 162; 832, с. 229].
У спогадах Демида Бурка згадуються обидва Собори 1930 р. [823, с. 151155; 832, с. 221-225]. Протопресвитер Демид Бурко оприлюднив свої спогади через багато років після згаданого, тому там багато емоційних розпачливих оцінок описуваних подій. Натомість викликає запитання його сентенція з приводу того, що Собор тривав «кілька годин», хоча усі зійшлися на тому, що Собор тривав 28 - 29 січня 1930 р. [882]. Отже справу пошуку і дослідження цих документів і матеріалів треба продовжити.
Таким чином, за період з початку 1990-их рр., коли українським науковцям було уможливлено доступ до спецсховищ архівів органів держбезпеки, було пророблено велику пошукову роботу. Якщо завдяки україномовним виданням діаспори, зокрема публікації документів у «Мартирології...» та праці І. Власовського, стали відомими обставини «самоліквідації» УАПЦ в січні 1930 р., то на сьогодні є значно більше інформації про «Надзвичайний» Собор 28 - 29 січня 1930 р.
Але поки що не можна порівнювати кількість і якість віднайдених документів і матеріалів Першого і Другого Всеукраїнських православних церковних Соборів УАПЦ 1921 р і 1927 р. з аналогічними матеріалами 1930 р., коли відбулось два останніх Собори цієї церкви в контексті процесу «СВУ».
Тому, можливо, внаслідок подальших пошуків згодом буде віднайдено якщо не стенограми соборних засідань, то принаймні більш повний варіант соборних і навколособорних документів і матеріалів, епістолярію, списків учасників, а також документи нецерковного походження щодо організації цих подій з боку органів влади. Перспективним виглядає напрям пошуків архівно- кримінальних справ інших згаданих учасників “Надзвичайного” Собору 28 - 29 січня 1930 р., а також документів з архівів органів держбезпеки.
2.5 «Екстрений» церковний Собор УПЦ 8-12 грудня 1930 р.
Процес «Спілки визволення України» відбувся в Харкові, у приміщенні оперного театру і хронологічно опинився між «Надзвичайним» Собором УАПЦ 28-29 січня 1930 р. та «Екстреним» Собором 8-12 грудня 1930 р., яку було відновлено під назвою «УПЦ» з вцілілих парафій [1117]. Ці події органічно пов'язані між собою. Більше місяця тривав процес «СВУ» і завершився визнанням провини з боку всіх засуджених.
Незважаючи на нищівний ідейний розгром, в Харкові було організовано Всеукраїнський церковний тимчасовий організаційний комітет (ВУЦТОК) на чолі з архієпископом УАПЦ Іваном Павловським [1108; 1111]. Згідно з таємними інструкціями ДПУ УСРР, ВУЦТОК звернувся з циркулярним листом від 9 червня 1930 р. до 300 парафій «самоліквідованої» УАПЦ, запрошуючи їх об'єднатися для участі у запланованому на осінь «Екстреному» церковному Соборі. Документів, які стосуються малодослідженої проблеми утворення УПЦ, майже не збереглося. Цей процес тривав упродовж літа-осені 1930 р. і завершився «Екстреним» Собором УПЦ, що став інституційним для церкви, яка увібрала в себе залишки парафій щойно ліквідованої УАПЦ. Було сформовано керівні органи на чолі з архієпископом Харківським Іваном Павловським, який залишався главою до остаточного припинення діяльності всіх осередків УПЦ [1069; 1166; 1168; 1185-1186].
У ЦДАВО України виявлено кілька однотипних передсоборних документів, які свідчать про підготовчу роботу наміченого на грудень 1930 р. «Екстреного» Собору УПЦ і містять офіційне листування між Центральним Адміністративним Управлінням НКВС у м. Харкові та ВУЦТОК (в оригіналах документів неправильна абревіатура: ВУЦСТОК) у справі отримання дозволів на відвідування організаторами колишніх громад УАПЦ, які планувалося об'єднати в УПЦ, заяви та дозволи на скликання єпархіальних зборів майбутньої УПЦ. Показовим також є склад ВУЦТОК відображений у підписах на заявах та реєстраційних картках.
Документи організації УПЦ мають виключну інформативну цінність, їх віднайдено у фонді Р-5 ЦДАВО України [5, арк. 87, 88, 118, 120, 122, 123, 125, 128, 130]. Це копії дозволів ЦАУ НКВС в м. Харкові на скликання єпархіальних зборів УПЦ у жовтні-листопаді 1930 р. Показовим також є склад ВУЦТОК відображений у підписах на заявах та реєстраційних картках.
Заява голови ВУЦТОК архієпископа УПЦ Івана Павловського від 11 жовтня 1930 р. надрукована під копірку в кількох примірниках. До кожної копії вписано назви чергової єпархії та виконавця, тобто археографічна вартість таких документів невелика. Наукову цінність мають дозволи ЦАУ НКВС ВУЦТОК на скликання в Києво-Софійському соборі Всеукраїнського Собору УПЦ від 6 грудня 1930 р. та скликання в Києво-Благовіщенському соборі єпископської передсоборної наради УПЦ від 6 грудня 1930 р. Ці матеріали надають можливість значно доповнити вже існуючі відомості про зазначені події, уточнити багато інших деталей процесу інституалізації УПЦ, а також з'ясувати, хто залишився в складі її керівництва після процесу «СВУ». [976, с. 306-344; 957; 1108; 1153; 1155-1156 та ін.].
Упродовж листопада 1930 р. ВУЦТОК зорганізував низку єпархіальних конференцій, які «вибрали» своїх єпископів і духівництво. Останнім було запропоновано підписати декларацію, яка проголошувала беззаперечну вірність режимові і відмову від політичної діяльності. Владою було дозволено зібрати новий Собор і відновити УАПЦ, не називаючи її «автокефальною».
Архівні документи про діяльність ВУЦТОК свідчать про організаторів УПЦ у 1930 р. У тексті дозволу ЦАУ НКВС в м. Харкові членам ВУЦТОК І. Павловському, К. Малюшкевичу і К. Бутвиненку від 28 липня 1930 р. йшлося про те, що ці особи мають «право відвідувати в справах культу релігійні громади УПЦ на терені УСРР без окремого кожний раз взяття кожного разу на облік в ОкрАдмінвідділах та Райадмінвідділах, про що Вам необхідно сповістити Районні адмінвідділи НКВС» [5, арк. 80]. Перед скликанням Собору голова ВУЦТОК архієпископ УПЦ Іван Павловський подав заяву до відділу культів НКВС УСРР у м. Харкові з проханням про надання дозволу на скликання єпархіальних зборів та Всеукраїнського Собору парафій УПЦ від 8 серпня 1930 р.
У цій заяві міститься перелік 7-ми єпархій майбутньої УПЦ, дата і місце проведення запланованих єпархіальних зборів [5, арк. 89]. З невідомих причин у тексті заяви вказано тільки кількість представництв - тобто від 7-ми єпархій УПЦ мало бути 7 єпископів. Натомість у тексті заяви та інших дотичних документах згадуються тільки митрополит УПЦ Іван Павловський, архієпископи Костянтин Малюшкевич і Йосип Оксіюк, священики Костянтин Бутвиненко, Дмитро Любеч і Дмитро Оробинський. Таким чином, це і був керівний склад УПЦ напередодні відкриття «Екстреного» Собору.
Протокол № 25 засідання ВУЦТОК є джерелом інформації про приєднання парафій і духовенства до складу УПЦ та порядок подання відомостей про єпархію від 22 жовтня 1930 р. Були присутні представники парафіяльних церковних рад Вінницької, Черкаської, Лубенської, Уманської та Білоцерківської єпархій УПЦ. У заключній частині записано, що «8) ВУЦТОК прохає своїх представників добре запам'ятати і обов'язково виконати: 1. Зразу ж на другий день після єпархіальних зборів надіслати до ВУЦТОК-у протокол Зборів в 3-х примірниках. 2. Надіслати відомість про єпархію та благовісників. 3. Другий день єпархіальних Зборів є конечний термін надсилки відомости на парафії та священнодіячів УПЦ. 4. Регулярно (після надсилки відомости на священнодіячів) повідомляти ВУЦТОК про переміщення священнодіячів, висвяти і взагалі всяке рушення по службі. 5. Разом з протоколом Зборів надіслати список парафій єпархії з обозначенням якого дер[жавного]-району пар[афія] після скасування округ» [1112, с. 133-136].
Документи соборних засідань і постанов 1930 р. поки не віднайдено. Серед свідчень учасників тих подій не говориться, чи велись стенографічні записи під час засідань Соборів 1930 р. Можливо, згодом будуть віднайдені не тільки відомості про хід подій, але й оригінальні документи. З виявлених документів та матеріалів, оприлюднених в українській діаспорі, відомо, що «Екстрений» Собор 8-12 грудня 1930 р. обрав митрополитом Харківським і всієї України архієпископа Івана Павловського, заступником митрополита УПЦ - архієпископа Костянтина Малюшкевича.
До складу нової ВПЦР увійшли митрополит (голова) та 2 священики (діловод і скарбник). УПЦ об'єднала близько 200 парафій колишньої УАПЦ. З точки зору «правильної» зміни ідеології, цим Собором було здійснено ревізію т. зв. «Київських канонів» УАПЦ 1921 р. з усуненням тих, які кваліфіковано як «політичні» і розкритиковано карними органами влади.
Причиною утворення УПЦ, на думку митрополита Василя Липківського, було намагання влади мати централізоване керівництво всіма громадськими та суспільними інституціями [832, с. 271]. Це було необхідно, оскільки децентралізовані парафії створювали певні труднощі в контролюванні їх існування на місцях. До того ж був пропагандистський аспект справи, тобто доведення до закордонного населення та преси, що «утисків та переслідувань Церкви в СРСР немає». Єдине, в чому влада не могла поступитись, так це залишити слово «автокефальна» в назві цієї церкви [1359].
З грудня 1930 р. в УПЦ існувало 7 єпархій, з яких відомо тільки про Харківську (Іван Павловський) та Київську (архієпископ Костянтин Малюшкевич з осередком в соборі Св. Софії Київської). Колишні єпископи УАПЦ, а потім УПЦ, Юрій Михновський, Микола Ширяй та Григорій Самборський працювали як парафіяльні священики на місцях.
Нез'ясованим залишається питання щодо розподілу керівників єпархій УПЦ, хоча Демид Бурко у своїх спогадах писав про те, що на свято св. Макарія 13 травня 1931 р. у великому Софійському соборі служили саме 7 єпископів УПЦ [882, с. 153]. Персональний склад єпископату та духовенства УПЦ до часу її ліквідації дозволяють дослідити архівно-кримінальні справи 1930 - 1938 рр.
Собором було здійснено ревізію «Київських канонів» УАПЦ 1921 р. з усуненням тих положень, які було кваліфіковано як «політичні» і розкритиковано карними органами влади. У справі подальшої ліквідації соборноправності усунуто світський елемент (мирян) в управлінні церквою, скасовано «радоправіє». Відновлено зв'язок з єпархією УПЦ в США, якою на той час керував архієпископ з висвяти 1921 р. Іван Теодорович, і підтверджено Євгена Бачинського офіційним представником УПЦ в Західній Європі.
Щоправда, в умовах нагнітання істерії навколо підступів «ворогів» та шпигуноманії трохи дивним виглядає офіційне поновлення зв'язку із закордонними осередками, які започаткувала іще УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Поки що немає тому документальних підтверджень, але все це дуже нагадує розроблену в надрах ДПУ операцію з організації відслідковування зв'язків і запланованої перлюстрації листування із закордонними церковними центрами.
Документальних даних про відродження церковного життя в колишніх парафіях УАПЦ з огляду на несподівану «реанімацію» церковної структури поки що мало. На українські парафії уряд накладав надзвичайно високі податки, які доводили вірних до злиднів, а священство до зречення сану. До справи загальноукраїнської церковної ліквідації додалася проблема Голодомору 1932 - 1933 рр. [1104; 1114-1115; 1173 та ін.]. Виявлені архівні матеріали надають можливість значно доповнити існуючі історіографічні відомості про ці події, уточнити багато інших деталей процесу інституалізації УПЦ [940; 945; 947; 957-958; 976, с. 306-344; 1106-1109; 1153-1157 та ін.].
Післясоборні документи представлені 3 протоколами ВПЦР, якими було затверджено протоколи єпархіальних зборів УПЦ та розглянуто організаційні питання УПЦ після грудневого Собору [1112, с. 144-146]. З усіх цих документів інтерес становить протокол № 1 організаційного засідання ВПЦР від 23 грудня 1930 р., на якому були присутні митрополит УПЦ Іван Павловський, Дмитро Оробинський і протодиякон М. Яровий. Згідно з соборним обранням головою Всеукраїнської церковної ради (ВУЦР) є Найпочесніший Митрополит УПЦ Іван Павловський, заступником голови ВУЦР - архієпископ Київський Костянтин Малюшкевич, секретар ВУЦР - Дмитро Оробинський, члени: протодиякон Микита Яровий та свящ. Андрій Шевченко. Очевидно, були домовленості з владою щодо кількісного складу керівного органу УПЦ. Канцелярія ВУЦР тепер розташовувалася при Воскресенському соборі м. Харкова (м. Харків, площа М. Урицького, Воскресенський собор).
Дні засідань ВУЦР були призначені на вівторок і п'ятницю щотижня, окрім святкових днів, і мали розпочинатись об 11-й годині дня. Планувалось замовити штамп для канцелярії ВУЦР з викарбуваною в ньому адресою і круглу печатку з написом: «У.П.Ц. Всеукраїнська Церковна Рада» і
зображенням хреста всередині. Протоколи ВУЦР у копіях необхідно було розсилати усім єпархіальним церковним радам (ЄЦР) до відома й виконання.
Всі матеріали й справи, складені ВУЦТОК під час організації УПЦ, переходять до ВУЦР й передбачають: реєстрацію, протоколи і копії вихідних документів, скликання єпархіальних зборів, прибутково-видаткові книги з протоколами ВУЦТОК. Новим видом документації були протоколи ВУЦР, єпархіяльні протоколи, листування єпархіяльних рад, журнал вихідних паперів ВУЦР, відомості про єпархії та благовісників УПЦ, прибутково-видаткова книга ВУЦР. Згідно з ухвалою Собору добровільні внески на ВУЦР ЄЦРади повинні були вносити з 1 грудня 1930 р. [1112, с. 146].
У спогадах Демида Бурка згадується «Екстрений» Собор УПЦ 812 грудня 1930 р.: «Слова ДПУ про те, що духовенство залишається надалі “служителями культу” при храмах, були звичайним для радянської тактики лукавством. На ділі, в затінку пропаґандивних “соборних ухвал” та деклярацій, ішла нещадна ліквідація української Церкви, фізичне нищення духовенства [...] В травні місяці арештовано й літом вивезено до Росії, в Ярославський ізолятор, митрополита Миколу Борецького, Тоді ж арештовано й ще двох єпископів: Юхима Калішевського та Юрія [...] На кінець 1930 р. з УАПЦ зосталося всього біля 300 парафій при незакритих ще храмах по містах і містечках та в деяких селах. Умови їх існування були несказанно важкі, але дух віри в народі невмирущий. При кожній можливості до цих непогашених огнищ Церкви Христової сходились і приїздили на богослуження, іноді за 100150 км., усі стомлені в духовній пустині комуністичного режиму [...] ДПУ 22 грудня 1930 р. скликало другий “надзвичайний собор”. Влада [...] вирішила “відновити” українську Церкву (без назви автокефальна). На “соборі” [Сергій] Карін і його співучасники заговорили про “свободу релігії” в СРСР, про те, що Церква “может существовать й развиваться” (?!). Ухвалили поділити крихту недорозгромлених парафій на 7 єпархій, з єпископом у кожній, і утворили Церковну Раду; на митрополита обрали архиєпископа Івана Павловського. Це був неперевершений цинізм! Бурею котилось по Україні нищення її церковного і національного життя, перед самим цим “собором”, в жовтні й листопаді, арештовано іще трьох єпископів (усього вже 14) та біля 100 священиків, і в той же час деклярується “свобода” релігії і “розвиток” Церкви» [823, с. 151-155; 832, с. 221-225; 882, с. 98].
Таким чином, «Екстрений» Собор УПЦ 8-12 грудня 1930 р., поки що представлений фрагментарними відомостями і кількома документами. Так само, як і у випадку з січневим Собором УАПЦ 1930 р., не збереглося ні документів, ні соборних діянь, ні переліків його учасників. Тому на часі є подальші пошуки документів «Екстреного» Собору УПЦ 1930 р.
За період 1921-1930 рр. в цілому відбулось 4 Собори УАПЦ. Після припинення існування УАПЦ (УПЦ) до 1930 р. документальний масив, утворений внаслідок соборної діяльності цієї церкви (соборні діяння, ухвали, постанови, реєстри учасників), штучно був вилучений з дослідницького поля. Документальні матеріали опинилися в спецсховищах державних архівів, частково долучені до судово-слідчих документів під час репресій і вилучені з обігу. Навіть ті брошури агітаційно-пропагандистського характеру, які були надруковані в 1930-их рр. і містили витяги з документів УАПЦ, згодом також були вилучені з бібліотек.
Відомості про всі Собори УАПЦ (УПЦ) збереглися завдяки діяльності представників української діаспори, які після Другої світової війни виїхали за кордон. Згодом в США було перевидано соборні матеріали, публіцистичні збірники з цієї теми. Найбільш повним зібранням оприлюднених за межами України соборних документів залишається «Мартирологія...».
Таким чином великий масив соборних документів УАПЦ (УПЦ) вже значною мірою виявлений, досліджений і опублікований. Але багато документів поки що залишаються невиявленими або недосяжними для подальших наукових досліджень і тому на часі є продовження архівних пошуків джерел цих Соборів УАПЦ (УПЦ).
2.6. Матеріали Великих Покрівських і Микільських Зборів ВПЦР
Виходячи з принципу соборноправності, як одного із засадничих в УАПЦ, одним з найважливіших напрямів відродження українського церковного життя було проголошено скликання церковних Соборів як втілення православної соборності на практиці. Діячі з активістів автокефального руху 1917-1921 рр. справедливо критикували устрій РПЦ Синодального періоду (1721-1917) за відсутність Соборів, які є неодмінною ознакою Православ'я і за визначенням «істинним голосом церкви». На різноманітних зібраннях прихильників автокефалії часто говорилося про те, що після ліквідації імператором Петром Першим патріаршества в Росії і влаштування діяльності Св. Урядуючого Синоду припинилося скликання Соборів, отже, не було всецерковного обговорення церковних проблем.
Цей факт визнають сучасні російські церковні історики. Зокрема прот. Владислав Ципін пише, що «Скасування первосвятительського престолу, так само як і зникнення більше ніж на 200 років Помісних Соборів з життя Російської церкви, виявилось грубим порушенням 34-го апостольського правила» [1506, с. 24]. Синод, який складався з архієреїв та пресвитерів, не став повноцінною заміною Помісного Собору.
В Україні таке припинення соборного життя було штучним, оскільки у попередній період церква вирішувала всі проблеми шляхом обговорення їх на Соборах. Виходячи з цієї, спочатку стихійної критики синодального управління православними єпархіями у складі РПЦ на початковому етапі автокефального руху і подальшого обговорення відновлення соборного життя на Першому Соборі УАПЦ 1921 р. було ухвалено скликати Всеукраїнські Собори УАПЦ кожні 5 років на свято Покрови [829, с. 387]. Для повного втілення принципу соборноправності і активізації церковного життя на місцях вирішено скликати кожні півроку своєрідні «соборчики» для обговорення поточних церковних проблем УАПЦ.
Такі збори назвали Великі Микільські на честь першого богослужіння українською мовою у Свято-Микільському військовому соборі на Печерську на свято Миколая весняного 1919 р. [1383] та Великі Покровські Збори на щорічне відзначення скликання Першого Собору УАПЦ у 1921 р. на свято Покрови [829, с. 389]. І. Власовський подав відомості про церковні округи УАПЦ, пославшись на матеріали Великих Микільських і Покровських Зборів УАПЦ [976, с. 151-152].
Документи Великих Зборів ВПЦР в архіві представлені листуванням щодо справи скликання зборів [395; 396; 585, арк. 14-14 зв., 49, 81-82 та ін.], тезами до зборів [397; 585, арк. 39-41, 41-а, 41-б, 43-48; 83-94; 109-132 та ін.] протоколами засідань, які приблизно відповідають за формою протоколам соборних засідань УАПЦ, ухвалами та списками і реєстраційними картками делегатів [399]. На порядку денному розглядалась інформація з місць про поточний стан справ, а також доповіді про внутрішній і зовнішній стан УАПЦ.
Великі Микільські і Покровські Збори ВПЦР відбувалися як багатолюдні збори у великому Софійському соборі з дозволу радянської влади і мали на меті обговорення поточних церковних проблем. Після Першого Собору УАПЦ 1921 р. такі збори стали регулярними до початку ліквідації УАПЦ [208; 210212; 269-270№ 395-398; 406; 445; 575 та ін.].
Протокол Великих Микільських Зборів ВПЦР 25-30 травня 1924 р. свідчить, що були присутні члени Малої Ради М. Мороз, митрополит УАПЦ Василь Липківський, В. Чехівський, Г. Вовкушевський, Терещенко, Антипчук, В. Потієнко, Н. Шараївський, Д. Ходзицький, П. Гордовський та 161 член ВПЦР і представник Київського губліквідкому тов. Леснер [398, арк. 1].
Цей протокол містить інформацію про стан парафій УАПЦ на Переяславщині, зокрема про внутрішньоцерковні непорозуміння з єпископом Переяславським УАПЦ Володимиром Дахівником-Дахівським, незадовільний фінансовий стан справ, протистояння з «Живою Церквою», тихонівщиною та булдовщиною, складні стосунки з місцевими органами влади (доповідач мирянин Гальченко) [398, арк. 7].
За тією ж схемою були доповіді про стан парафій УАПЦ на Чернігівщині (архієпископ Іван Павловський) [398, арк. 10-10 зв.], Глухівщині (о. Олександр Козін) [398, арк. 10 зв.-11], Конотопщині (прот. Карпенко) [398, арк. 11], Ніжинщині (мирянин Забота) [398, арк. 11-11 зв.] та ін.
На цих Зборах ВПЦР 25-30 травня 1924 р. було прийнято низку ухвал, які стосувалися питань церковно-адміністративного упорядкування, доручення Малій Раді ВПЦР подбати про складання в піврічний термін історичного нарису життя УАПЦ за п'ятиріччя 1919-1924 р. та закликання місцевих церковних об'єднань УАПЦ допомогти Малій Раді ВПЦР надіслати як потрібні історичні матеріяли (документи, світлини, спогади), так і матеріяльні засоби для цієї мети [398, арк. 16].
Але заплановані на жовтень 1924 р. Великі Покровські Збори, а також травневі Микільські Збори ВПЦР 1925 р. не було дозволено владою через незареєстрований в МЕКОСО статут УАПЦ. Чергова відмова Адмінвідділу Київського окрвиконкому за № 1284 на прохання ВПЦР дозволити скликати Великі Покровські Збори 18 жовтня 1925 р. надійшла до канцелярії ВПЦР 21 жовтня 1925 р. [585, арк. 56]. З цього приводу в листопаді 1925 р. ВПЦР зверталась до НКВС та НКЮ УСРР, голови РНК УСРР з вимогою дозволити Великі Збори ВПЦР на 8 грудня 1925 р., додавши черговий раз програму запланованих Зборів [585, арк. 63].
Наштовхнувшись на такий жорсткий спротив з боку влади у справі надання дозволів на скликання Великих Зборів, ВПЦР почала заздалегідь готуватись до Великих Микільських Зборів 1926 р. 24 березня 1926 р. за № 431 було надруковано російською мовою великий текст звернення ВПЦР до Ради Національностей СРСР, ЦК ВКП(б) та ЦВК СРСР з проханням керівні органи СРСР дати свої вказівки і роз'яснення відповідним керівним органам УСРР з приводу законності надання дозволу на скликання Великих Зборів ВПЦР на 30 травня 1926 р. [585, арк. 78-79 зв.]. Було окреме звернення ВПЦР у цій справі до наркома НКВС УСРР В. Балицького від 27 квітня 1926 р. за № 527 [585, арк. 107-108-а].
Зацікавлення викликають матеріали Великих Покровських Зборів у жовтні 1926 р. після обрання нової президії ВПЦР. Збереглося кілька протоколів зборів релігійних громад УАПЦ Волинської, Чернігівської, Ніжинської та Вінницької округ, які надіслали свої протоколи до комісії по унормуванню церковного життя з повідомленнями про обрання делегатів [594, арк. 6-11 зв.].
До скликання Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. практика скликання Великих Микільських і Покровських Зборів не змінювалася, їх робота відбувалася регулярно. 11-13 травня 1927 р. відбулись Великі Микільські Збори ВПЦР, на яких обговорювались стосунки з урядом та «заспокоєння життя УАПЦ» [976, с. 176]. Було ухвалено, що, «заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР єп. Петра Ромоданова про працю Президії й життя УАПЦ, Микільські Збори визнають, що Президія ВПЦР дотримувалась і переводила в життя ухвали Вел[иких] Покр[овських] Зборів... і дбала, аби й всі керівники УАПЦ ставились лойяльно до Уряду [...] своєчасно і правдиво застерегла Американську й Канадійську УАПЦ від припущення у своїх часописах (“Сіяч”, “Православний Благовісник”) окремих статей і виразів, що не відповідають лінії відношення УАПЦ до Уряду» [800; 976, с. 176-177].
Після Другого Собору УАПЦ 1927 р. і початку масових арештів серед членів ВПЦР регулярне скликання таких зборів стало проблематичним. Радикальні зміни у практиці їх скликання відбулися після 1930 р., коли майже повністю було ліквідовано ВПЦР як керівний орган УАПЦ і тогочасне церковне керівництво відмовилось від принципу соборноправності, одним з практичних втілень якого і були ці Великі Збори. До того ж архівні документи фонду № 3984 ЦДАВО України містять матеріали до 1929 р., а документів УПЦ після 1930 р. майже не залишилось.
Виявлено бланк обіжника ВПЦР від 9 лютого 1928 р. за № 157 із запрошенням прибути на 6-7 березня 1928 р. на Малі Збори ВПЦР [645, арк. 1011]. Планувалося, що на ці збори, згідно з статутом УАПЦ (розділ Б, п. 13), мають прибути Президія ВПЦР у повному складі, 4 представники від м. Києва та по одному представникові від кожної округи УАПЦ.
На порядок денний було винесено доповідь митрополита УАПЦ Миколая Борецького про духовне керівництво життям УАПЦ, доповідь Президії ВПЦР про стан УАПЦ, доповідь Ревізійної комісії та доповіді з місць. У 1928 р. огляд праці цих Зборів ВПЦР було опубліковано в часописі «Церква й Життя» [1236]. Огляд праці Великих Зборів ВПЦР за 1927-1928 рр. був опублікований архіпископом Костянтином Малюшкевичем в часописі «Церква й Життя» [1235-1236].
Важливим для вивчення залишається той комплекс джерел, який опинився за межами України після еміграції діячів УАПЦ 1921 р. На початку 1950-их рр. українська церковна діаспора існувала в багатьох країнах світу, але зібрання вивезених з України документів репресованої наприкінці 1930-их рр. УАПЦ певний час залишалися в Європі, де були частково опубліковані УАПЦ (Соборноправною). Пізніше, частина документального масиву опублікована в США і в Канаді осередками УПЦ, які були зацікавлені у збереженні документальної спадщини УАПЦ 1921 р. і митрополита Василя Липківського.
У діаспорних осередках намагалися видати друком інші документи цієї церкви, зокрема, Протоколи Засідань Великих Покрівських Зборів ВПЦР від 22 - 29 жовтня 1922 р., перевидані у Мюнхені-Женеві в 1952 р. Церковно- історичною Комісією Краєвої Ради УАПЦ (Соборноправної) [801]. На титульній сторінці видання зазначено, що текст друкується з архіву Є. Бачинського, уповноваженого ВПЦР в Києві на Західну й Центральну Європу. Саме видання - це фотокопія машинописного Протоколу Покровських Зборів без опрацювання і коментарів.
Таким чином, мжна констатувати, що хоча і не повністю, але архівні матеріали Засідань Великих Покрівських і Микільських Зборів ВПЦР 1920-их рр. збереглися у вигляді машинописних протоколів засідань, листування та інших дотичних документів. Частково вони були надруковані в УСРР в періодичних виданнях УАПЦ наприкінці 1920-их рр., але частково ці матеріали було оприлюднено вже за кордоном.
РОЗДІЛ 3. Матеріали Всеукраїнської православної церковної ради
3.1 Програмні документи автокефального руху та УАПЦ
Програмні документи автокефального руху, в яких декларувались цілі та завдання руху за утворення національної Української церкви, з'являлись впродовж 1917-1921 рр. до інституалізації цієї церкви на Першому Соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Судячи з форми, всі вони розповсюджувались або у вигляді листівок, або друкувались в часописах. Після Собору УАПЦ 1921 р. масові звернення набувають форми обіжників ВПЦР або соборних відозв, які було адресовано всім осередкам УАПЦ та вірним [497].
Після розгортання організаційної роботи ВПЦР на чолі з М. Морозом з 1919 р. починається створення основних документів майбутньої УАПЦ - протоколів зборів, обіжників, доповідей, статей тощо. Більшість документів з керівничого відділу канцелярії УАПЦ (Володимирська, 24) залишилася в машинописному і рукописному вигляді, але важливіші документи все-таки виходили друком, хоча й з великим запізненням. У період церковно- визвольних змагань ВПЦР неодноразово випускала відозви до православних парафій в Україні із закликами приєднуватись до УАПЦ [21].
Одним з перших документів ВПЦР була відозва об 'єднаних рад українських православних парафій м. Києва «Чого хочуть православні українці в своєму житті?», датована квітнем 1919 р., але друком вийшла після дозволу з боку радянської влади випускати часопис УАПЦ «Церква й Життя» у 1927 р. [771; 823, с. 52-54]. Машинописну копію цієї відозви виявлено серед редакційних матеріалів часопису за 1926 р. [602, арк. 115-116]. У ній говориться, що православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах як в Божих храмах, так і повсякчасно в щоденному житті рідною мовою. Наголошується, що цим самим вони не чинять зневагу слов'янській мові, а тільки визнають, що вона малозрозуміла для більшості.
Одним з програмних документів ВПЦР є лист-додаток до протоколу засідання ВПЦР від 5 травня 1920 р., на якому проголошено автокефалію Православної церкви в Україні [30, арк. 105; 823, с. 58-63]. Від пленарного засідання ВПЦР залишилося 2 документи: протокол та відкритий лист ВПЦР до віруючих українців з відозвою «Від Всеукраїнської православної церковної ради до українського православного громадянства» [823, с. 64]. У зверненні до братів і сестер України, до «дітей Православної нашої Церкви», ВПЦР наголошувала на тому, що з давніх давен український народ «має одну прикмету, покладену в основу його натури, це - незламну прихильність до волі і незалежности. Ця його прикмета цілком виявилась і в справі будування устрою своєї Церкви» [823, с. 64].
Далі текст відозви ВПЦР від 5 травня 1920 р. складено в дусі погляду на устрій церковного життя до того часу, як Україну було прилучено до Московщини і «духовна влада останньої, за допомогою влади цивільної шляхом заборон, заслань, насильств і терору, крок за кроком скасувала не тільки незалежність і соборноправність української церкви, а майже і все те в ній, що мало на собі хоч які прикмети національної творчости, властивої українському народові» [823, с. 65].
Виходячи з такого погляду, православний єпископат був проголошений «ворогом українського народу», оскільки «вихований в традиціях московського самодержавства» і називав українців «боговідступниками, уніятами» [823, с. 67].
У постановляючій частині ВПЦР ухвалила визнати всі розпорядження «представника московської духовної влади - Київського єпископату [...] актом антиморальним і антиканонічним і через це нікчемним» [823, с. 68]. Через таку позицію єпископату Українську церкву проголошено автокефальною (незалежною) і соборноправною. Українську людність закликано підтримати ВПЦР у боротьбі з ворогами церкви і у великій роботі з відбудови українського церковного життя. Цей лист пропонувалося негайно після одержання оголосити у храмах і парафіяльних зборах [823, с. 69].
У тому ж дусі витримано 2 програмних документа УАПЦ - «Історичну записку про минуле життя Української православної церкви і відродження її автокефалії» та послання ВПЦР до братів-українців, які складено у Києві в 1925 р. [765]. «Історичну записку» надруковано на 14 сторінках у Києві у 1925 р. і переслано представникові УАПЦ у Західній Європі Євгенові Бачинському до Женеви для розповсюдження серед закордонних українців. Фотокопії машинописного тексту першої і останньої сторінок цього документу разом з підписами і відтисками особистої печатки Євгена Бачинського передруковано окремо [765, с. 29-32]. Текст оприлюднено у часописі «Церква й Життя» [764], а Митрофаном Явдасем передруковано у Німеччині в 1954 р.
Повний текст «Історичної записки» з 8 розділів, надруковано у тій же брошурі [765, с. 5-17], а неповні варіанти V і VI розділів уміщено до «Мартирології...» [823, с. 191-195]. І^ розділи присвячено історичному екскурсу Православної церкви в Україні від св. рівноапостольного князя Володимира до проголошення автокефалії 5 травня 1920 р. І^ІІІ розділи містять відомості про Собор УАПЦ 1921 р. та ідеологічну програму обґрунтування національного характеру відродженої УАПЦ в контексті зміни устрою Вселенської церкви.
Текст послання ВПЦР до братів-українців, що розсіяні на терені Західньої і Центральної Європи, надруковано на 5 сторінках [765, с. 18-21, 3132 (фотокопії)]. Програмний документ УАПЦ закликає приєднуватись до УАПЦ з центром у Києві, оскільки «Церква Українська» вийшла вже зі стану місцевого суто-українського значіння і набуває всесвітньої ваги» [765, с. 21]. Обидва документи надруковано церковно-історичною комісією Краєвої церковної ради УАПЦ в Західній Німеччині як «Матеріали для історії Української Автокефальної Православної Церкви. № 3-4».
Протоколи експертної комісії УВАН у Західній Німеччині для встановлення автентичности історичних документів від 6 вересня 1954 р. у складі проф. П. Курінного, дійсного члена УВАН В. Дубровського, благовісника УАПЦ в Західній Німеччині прот. Митрофана Явдася за № 3-4 уміщено наприкінці брошури [765, с. 22-26].
В процесі підготовки Великих Микільських Зборів, запланованих на 30 травня 1926 р. ВПЦР підготувала «Прилюдну заяву до всіх церков Всеукраїнської Православної Церковної Ради УАПЦ» [585, арк. 100-102]. Судячи з особливостей тексту, який не має підпису, його автором був В. Чехівський. У «Заяві...» декларуються принципи аполітичності УАПЦ, роз'яснення щодо розуміння церковно-державних відносин, засуджуються «гніт і облуди панських верств», згадано Кирило-Мефодіївське Братство разом з Т. Шевченком та М. Костомаровим, висловлено мету УАПЦ боротись з «богами капіталізму, богів цареславія й панослужіння» [585, арк. 102].
3.2 Церковні статути
Архівні справи опису 1 фонду 3984 містять установчі документи з канцелярії ВПЦР, які стосувалися організаційних засад УАПЦ, статути Церкви та її підрозділів різних років. Це «Статут Української Автокефальної Православної Церкви» [9]; статути українських автокефальних парафій [10; 206], Статут ВСПП [253]; статути волосних і повітових спілок [254]; статути ВПЦР, братств [255] і проект статуту УАПЦ від 1925 р. [583]. Абсолютна їх більшість хронологічно відноситься до радянської доби і тому текстуально тяжіє до радянського законодавства.
До однієї справи підшито машинописну копію статута УАПЦ без закінчення, який текстуально тяжіє до закону УНР від 1 січня 1919 р. (ІІІ розділи, § 1-28) [9, арк. 1-2 зв.], та «Устав Всеукраинского Союза
православных приходов Украинской Автокефальной приходской церкви с высшим управлением Союза - Исполнительным органом Всеукраинскаго церковнаго сьезда Всеукраинской Церковной Радой (ВСЕУКРЦЕРКРАДА) в г. Киеве» [9, арк. 3-3 зв.], який також не має кінця. Текст складається з 5-ти розділів, § 1-12. За змістом його можна датувати періодом після липня 1923 р.
За нез'ясованих причин частина однакових за змістом документів фонду 3984 ЦДАВО України опинилася в інших описах. Статутні документи ВПЦР, які ідентичні тим, що відклалися в описі № 1 фонду № 3984 ЦДАВО України, вміщено в 2-х справах опису № 3: «Статут Української Автокефальної православної Церкви» [308], та «Статут Всеукраїнської спілки православних парафій», але датовані 1919 р. [309].
Така кількість статутних документів пояснювалася тим, що розроблений на основі Закону Директорії УНР Статут УАПЦ, очевидно, не годився для реєстрації в органах радянської влади, до яких зверталися діячі ВПЦР у квітні 1919 р. Закон Директорії УНР про автокефалію Православної церкви в Україні прийнято урядом 1 січня 1919 р. за підписами прем'єр-міністра В. Чехівського та міністра культів І Липи. Публікація цього закону викликана тривалим протистоянням між прихильниками українізації і проголошення автокефалії православної церкви в Україні та тими, хто обстоював вірність єдиній Російській церкві в Україні [976, с. 62-63; 823, с. 50-51; 1210, с. 297-298].
Перед появою Закону Директорії УНР на другій сесії Всеукраїнського Собору 1918 р. ухвалено статут про тимчасову найвищу управу Православної церкви на Україні [791, с. 2-4; 976, с. 45-50; 823, с. 44-46]. Цей документ опублікували Д. Дорошенко [1027] та А. Стародуб [1436]. Окрім оприлюднених в українській церковній і світській діаспорній літературі публікацій самого закону, останнім часом з'явились дослідження сучасних українських науковців [1481, с. 76; 1482; 1485; 926; 1378 та ін.].
Можливість реєстрації українізованих парафій УАПЦ в УСРР була напряму пов'язана з текстом Закону про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, оскільки тільки такий варіант статуту передбачав в УСРР державну реєстрацію. Саму ВСПП було зареєстровано на підставі декрету про відокремлення церкви від держави відділом управління Київського губревкому УСРР рішенням № 85 від 27 липня 1920 р. Цим рішенням зазначалось, що права на володіння церковним майном ВСПП не має, а тому воно передається їй в тимчасове користування [7, арк. 1-5]. Перед тим Рада ВСПП зверталась до цього відділу з проханням від 1 липня 1920 р. за № 537 зареєструвати статут ВСПП у 3 примірниках та реєстр членів Президії ВПЦР ВСПП [11, арк. 34]. У реєстрі членів президії ВПЦР ВСПП вказні: голова М. Мороз, товариші голови - І. Приймак, В. Липківський та Д. Краєвський, І. Тарасенко [11, арк. 35].
У відповідь ВПЦР ВСПП отримала повідомлення юридичної секції відділу управління Київського губревкому від 25 жовтня 1920 р. сплатити гербовий збір в сумі 160 крб. у казначейство за реєстрацію поданих документів, в т. ч. статуту [11, арк. 48].
З початку своєї діяльності у квітні 1919 р. ВПЦР стала на ґрунт радянського законодавства, що дозволило легально отримувати в оренду храми. Великий кафедральний собор Св. Софії Київської було передано в користування ВСПП, статут якої був затверджений Київським Губвиконкомом постановою № 754 від 10 липня 1919 р. За зразком статуту Старокиївської парафії УАПЦ були зареєстровані й інші статути українізованих парафій [316].
При Софійському соборі, а точніше в будинках на території колишнього монастиря і в одній з кімнат Київської духовної консисторії (Володимирська, 24), розмістилась ВПЦР, її президія та ревізійна комісія. Дозвіл на це надано радянською владою, зокрема листом за № 2974 від 23 серпня 1919 р. Листа було адресовано «Голові Ради Київських Православних Українських парафій Михайлу Морозу» від Уповноваженого по Київській губернії Всеукраїнської Комісії по ліквідації майна релігійних установ всіх культів УКРКОМПОЛИРУ [314, арк. 10].
Формально ці приміщення належали Наркомату освіти УСРР і планували під його архів, але згідно з вищенаведеним листом ВПЦР отримала ці приміщення в «тимчасове користування» з поясненням: «поки не знадобиться власникові» [314, арк. 10]. Але після інституалізації на Першому Соборі УАПЦ 1921 р. органи радянської влади не реєстрували статут новоствореної церкви під тим приводом, що організації з назвою, яка містить слово «церква», зареєструвати неможливо.
Сама реєстрація нового статуту УАПЦ після 1921 р. перетворилася на спосіб тиску і маніпулювання керівним складом церкви. Наприклад у справі з листуванням ВПЦР та органами влади виявлено звернення ВПЦР до наркома внутрішніх справ В. Балицького від 4 травня 1925 р. за № 830 зі скаргою на те, що, незважаючи на своєчасне подання заявки на проведення чергових Микільських Зборів ВПЦР 14 червня 1925 р., було отримано відношення НКВС від 21 квітня 1925 р. за Ч-6866 з відмовою [585, арк. 15-16, 30-31].
У заяві було написано, що «З формального боку відмовлення в дозволі на Микільські Збори через те, що незареєстровано Статута ВПЦР, не може вважатись переконуючим і послідовним, коли мати на увазі те, що Статут ВПЦР перебуває зараз в стадії реєстрації наново, подано його до реєстрації в лютому 1925 р. і не зареєстровано до цього часу ні в якому разі не по вині ВПЦР, а по вині самого НКВС, який прийнявши до реєстрації Статута, на протязі двох місяців не спромігся розглянути справу» [585, арк. 15].
Такий самий характер мають звернення ВПЦР до наркома внутрішніх справ В. Балицького від 11 травня 1925 р. [585, арк. 17-18], до НКВС УСРР та Президії ВУЦВК від 12 травня 1925 р. за № 868 [585, арк. 19-22]. Зволікання у вирішення реєстрації статуту викликали нову заяву ВПЦР від 7 серпня 1925 р. за № 1570 на адресу Президії ВУЦВК, НКЮ УСРР та НКВС УСРР, де в категоричній формі вимагалося зареєструвати статут УАПЦ, будувати стосунки між владою і УАПЦ на підставі існуючих декретів, усунути систему привілеїв для тієї чи іншої церкви (обновленці) і дати дозвіл на скликання Великих Покрівських Зборів ВПЦР на 18 жовтня 1925 р. [585, арк. 50-51].
Влада і УАПЦ вкладали різний зміст в декрет про відокремлення церкви від держави. У 1927 р., коли радянське законодавство щодо церкви вже набуло оформлення і чіткого спрямування, УАПЦ опинилася в повній залежності від наказів влади [388; 394 та ін.]. Влітку 1926 р. після арешту членів ВПЦР і опечатання приміщення її канцелярії, розгорнулася відкрита конфронтація між владою та УАПЦ. Це виявилося також в арештах, ув'язненні і подальшому засланні одного з діячів УАПЦ архієпископа Харківського Олександра Ярещенка [758].
1-3 вересня 1926 р. було зібрано нараду з представників УАПЦ, яка мала вирішити проблему стосунків з радянською владою. Рукописний список учасників цієї наради з особистими підписами виявлено серед архівних справ [388]. Спочатку список складався з 56 прізвищ з позначкою того, хто складав цей список: «16 єпископів, 24 священика, 16 мирян», але потім список було продовжено до № 69, куди увійшли 3 єпископи, 5 священиків, 1 протодиякон і 4 мирянина. Митрополита Василя Липківського серед них не було. Натомість залишили свої підписи без зазначення округи Шараївський, Павловський, Сергеїв, Малюшкевич, Червінський, Тесленко,
Калішевський, Ромоданів, Самборський, Карабіневич, Гріневич, Чулаєвський, Бей, Орлик, Грушевський, Дахівник, Мозолевський, Маляревський і Жевченко.
Після врегулювання кризи, що мала штучний характер, на Великих Покрівських зборах ВПЦР в жовтні 1926 р. обранням нового складу ВПЦР починається новий період в житті УАПЦ. З'являється жорстка опозиція особисто проти митрополита УАПЦ Василя Липківського і тієї частини вірних, яка йшла за ним. Натомість нове керівництво ВПЦР на чолі з єпископом Лохвицьким УАПЦ Петром Ромодановим взялося виконувати завдання щодо зміни курсу церкви у справі демонстрації лояльності до влади.
«Нагородою» за це стала реєстрація 10 грудня 1926 р. «Статуту Всеукраїнського об'єднання релігійних громад Української автокефальної православної церкви, яка скорочено зветься “УАПЦ”». Після Першого Собору УАПЦ 1921 р. саме таку реєстрацію безуспішно намагалася здійснити ВПЦР. Про це писав І. Власовський, наводячи текст «Повідомлення ВПЦР до всіх парафіяльних об'єднань УАПЦ від 14 листопада 1924 р., ч. 4» [976, с. 167].
Згідно з «Канонами» УАПЦ [829, с. 375-400], наступний після 1921 р. Собор мав відбутися в 1926 р., але радянський уряд не дав дозволу на його проведення і на реєстрацію статуту УАПЦ. Були варіанти нового статуту УАПЦ у 1925 р., але вони не були зареєстровані [538]. Тільки після реєстрації 10 грудня 1926 р. стала можливою діяльність ВПЦР як легальної структури.
Приміщення канцелярії ВПЦР повернули в користування керівництву УАПЦ, у великому Софійському соборі продовжились богослужіння. Митрополитові УАПЦ Василю Липківському надано разовий дозвіл відвідати у Полтаві свято освячення Воскресенського храму, випущено з харківської в'язниці голову ВПЦР протодиякона Василя Потієнка [976, с. 174].
Статут УАПЦ 1926 р., який неодноразово згадується в засіданнях Президії ВПЦР, передсоборної комісії та стенограмах Другого Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р., опубліковано серед додатків до збірника документів і матеріалів [818, с. 620-628] та у збірнику документів, який вийшов друком як спецвипуск «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» у 2009 р. [832, с. 47-55].
Текст копії Статуту УАПЦ 1926 р. виявлено серед документів ЦДАВО України [3, арк. 24-28 зв.]. Його точна назва: «Статут Всеукраїнського об'єднання релігійних громад Української автокефальної православної церкви, яка скорочено зветься “УАПЦ”». Згідно з резолюцією, цей статут затверджено постановою Центральної МЕКОСО від 10-го грудня 1926 р. (протокол № 18) та внесено до реєстру під № 56. Документ підписали начальник Адмінвідділу Невський та секретар Мойсеєнко.
Згідно з статутом метою діяльності УАПЦ було «об'єднання в собі парахвій Української віруючої людності, що належать до УАПЦ й задоволення релігійних потреб її членів». Окреслено органи керівництва, статус і модус представництва Всеукраїнських Соборів УАПЦ, завдання, повноваження та персональний склад ВПЦР, її Великих і Малих Зборів, Президії. В статуті визначено коло повноважень митрополита Київського і всієї України УАПЦ та його заступника. Йдеться також про Вищий Церковний Суд, ревізійну комісію, місцеві органи керівництва УАПЦ та органи їх управління.
Про Статут у п. 57 написано, що «Статутом Українського Об'єднання Автокефальної Православної Церкви, на основі державного закону про реєстрацію громади нормуються форми життя її в межах Державних законів УСРР. Внутрішня сторона життя Церкви: учення віри, її моралі, богослужіння, Церковне керівництво, благовісництво - регулюються Церковними канонами, або правилами й ухвалами Церковних органів» [832, с. 54].
Під текстом цього документа в оригіналі поставлено 48 підписів ієрархів, кліриків і мирян УАПЦ, зокрема митрополита УАПЦ Василя Липківського, єпископів Івана Павловського, Марка Грушевського, Нестора Шараївського, Костянтина Малюшкевича, Володимира Самборського, Конона Бея, Юрія Жевченка, Петра Ромоданова, священиків Миколи Чехівського, Харитона Гов'ядовського, мирян Олександра Левицького, Теклі Щурук та ін.
Восени 1930 р. під час переговорів про відновлення «самоліквідованої» в січні 1930 р. УАПЦ йшлося про реєстрацію нового статуту УПЦ. Виявлені документи не дають можливості говорити про вироблення нової редакції статуту до грудневого Собору УПЦ 1930 р., оскільки невідомо яким чином було затверджено цей документ. У тексті протоколу № 29 розширеного засідання ВУЦТОК, яке ухвалили вважати передсоборними зборами, щодо визначення порядку роботи «Екстреного» Собору УПЦ від 14 - 16 листопада 1930 р. в одному з пунктів йшлося про статут. Були присутні архієпископ Іван Павловський (голова зборів), архієпископ Костянтин Малюшкевич, о. Дмитро Любеч (секретар), прот. Костянтин Бутвиненко, Дмитро Оробинський та ін.
Згідно з документом, на цьому засіданні під пунктом «к» обговорювався статут УПЦ. Доповідачем був о. Дмитро Любеч. У протоколі зазначено: «Слухали: проект статуту «Всеукраїнського об'єднання релігійних громад Української Православної Церкви, що скорочено зветься - УПЦ. Після деяких виправлень ухвалили: передати на затвердження Собору і на Соборі запропонувати членам його підписати статут УПЦ 50-ти фундаторам, завірить в нотаря і передати до НКВС УСРР на реєстрацію» [1112, с. 136-141].
Таким чином, питання щодо статуту новоствореної УПЦ було вирішено іще до початку «Екстреного» Собору УПЦ 8 - 12 грудня 1930 р. Очевидно, що влада дозволила не тільки відновлення діяльності, але й затвердила поданий статут УПЦ. Серед архівних документів цей статут не виявлено і де він зберігається, поки що невідомо. З 1934 р. ВПЦР переїхала до Києва, а в листопаді 1935 р. за постановою ВУЦВК церковна організація УПЦ була ліквідована. Про це повідомив Дмитро Оробинський, секретар-діловод ВУЦР упродовж 1930 - 1935 рр.
У фонді № 3984 ЦДАВО України зберігаються архівні справи, що містять статут і протоколи засідань Українського товариства «Церква Жива», яке свою діяльність не розвинуло, хоча діяло цілком легально [88]. До справи підшито машинописні та друкарські примірники «Статуту Українського Товариства “Церква Жива”», списки членів, протоколи засідань. Статут складається з 5-ти розділів, § 1-40 [8, арк. 1-2] і був зареєстрований відділом управління Київського губревкому за № 182 від 3 лютого 1920 р. [8, арк. 1].
Районом діяльності товариства проголошувалась вся Україна з правом відкриття філій. Товариство мало свою печатку і мало на меті заснування шкіл для підготовки українського причету, дбати про переклад і друк Св. Письма укр мовою, організовувати книгарні та крамниці для продажу книг, виготовлення та продажу свічок, краму для церковного вжитку, організовувати лекції та реферати, укладати угоди з організаціями і особами [8, арк. 1]. У статуті обумовлювались склад товариства, прав і обовязки членів, кошти товариства, керівництво справами, умови припинення його діяльності.
До справи підшито машинописний варіант статуту у 2 примірниках, які підписали при реєстрації його організатори: М. Мороз, І. Тарасенко, І. Кислий, І. Гов'ядовський, М. Хоменчук, П. Ємець, І. Коломієць та ін. [8, арк. 3-6 зв, 710 зв., 12-15]. У іншій архівній справі виявлено копію звернення ВПЦР до відділу управління Київського губревкому за № 14 від 27 січня 1920 р. з проханням зареєструвати Товариство «ЦЖ» і статутом у 3 примірниках [11, арк. 6]. Установчі збори Товариства «ЦЖ» відбулися 4 лютого 1920 р. [8, арк. 23].
...Подобные документы
Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду. Відновлення автокефального антихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади. Бурхливі події 1939-1965 рр. та вплив їх на церковне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.
курсовая работа [42,4 K], добавлен 14.11.2010Передумови створення Української автокефальної православної церкви. Особливості існування церкви за часів директорії, при зміні влад та більшовицького керування. Переплетіння двох шляхів автокефального руху. Манівці автономізму та тенденції на майбутнє.
реферат [31,0 K], добавлен 19.04.2011Комплексне дослідження міжвоєнної історіографії взаємин світських органів влади і структур православної Церкви в Україні (правові та економічні аспекти). Причини розколу Російської православної церкви. Обновленський церковно-релігійний рух в Україні.
автореферат [39,8 K], добавлен 11.04.2009Постать митрополита Полікарпа (Сікорського), його життя та діяльність. Функції церковних установ під час Другої Світової війни (1941 1944 рр.). Значення митрополита Полікарпа як тимчасового адміністратора Українській Автокефальній Православній Церкви.
статья [95,4 K], добавлен 19.09.2017Спроба загального аналізу наукового доробку сучасних українських та білоруських істориків з проблеми становища Православної церкви у Західній Україні та Західній Білорусі в складі ІІ Речі Посполитої, а також конфесійної політики польської влади.
статья [21,1 K], добавлен 11.08.2017Процес становлення української діаспори в місті Лос-Анджелес США у 1920-2016 рр. Історичні причини об’єднання та функціонування української громади навколо української православної церкви св. Володимира м. Лос-Анджелес та Українського культурного центру.
статья [26,4 K], добавлен 11.09.2017Дослідження місця релігії та церкви в історії українського державотворення. Проблеми православної церкви, їх причини і чинники; співвідношення церкви і держави. Роль православ'я у соціально-економічних та правових процесах в Україні в сучасному періоді.
курсовая работа [19,5 K], добавлен 26.03.2014Початок католицького наступу на українське православ'я. Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави. Зміна становища православної церкви після Кревської і Городельської уній. Правовий стан православної церкви в XVI столітті.
дипломная работа [29,2 K], добавлен 17.02.2011Становище православної церкви в Україні в XVI ст. Зв’язки братств із запорозьким козацтвом. Внесок братств у розвиток духовних цінностей, української мови та шкільництва. Гуманізм як напрям у європейській культурі. Українські гуманісти Дрогобич, Русин.
курсовая работа [64,9 K], добавлен 29.09.2009Заходи партійно-державного керівництва щодо релігії та православної церкви в Україні. Напрямки та способи здійснення утисків проти церкви органами влади. Хід здійснення репресивної політики більшовиків в 20–30 рр. ХХ ст. Наслідки антирелігійної політики.
реферат [36,3 K], добавлен 14.03.2013Позитивні наслідки підписання Брестського миру для України. Вплив Нової економічної політики на діяльність українських автокефальної та православної церков. Розгляд процесу встановлення міжнародно-правового статуту Східної Галичини у 1919-1923 роках.
контрольная работа [27,5 K], добавлен 13.06.2010Дипломатичне визнання України. Міжнародна політика України на сучасному етапі. Утворення Литовської держави. Становище православної церкви у Великому князівстві литовському. Роль церкви в житті українців. Звільнення від іга монголо-татарських орд.
контрольная работа [30,7 K], добавлен 21.12.2012Розвиток православного друкування в Литовській Русі в середині XVI ст. Негативне ставлення православної Русі до перекладу Франциска Скорини, так званої Лютеранської Біблії. Поширення "лютеранської" єресі на Русі. Видання православної Острожської Біблії.
реферат [59,0 K], добавлен 12.09.2009Аналіз дипломатичної роботи одного із провідних громадсько-політичних діячів Галичини. Державотворчі заходи періоду революції - у складі Української Національної Ради, у відомствах закордонних справ Західноукраїнської й Української Народних Республік.
статья [41,9 K], добавлен 18.08.2017Дослідження церковної та просвітницької діяльності Петра Могили, а також чинників, які сприяли його становленню, як особистості. Визначення його ролі у розвитку православної церкви, культури та освіти. Отримання освіти у Львівській братській школі.
реферат [48,0 K], добавлен 11.11.2013Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни. Конфесійна політика окупаційної адміністрації в 1941-1942. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.
дипломная работа [90,6 K], добавлен 14.11.2010Дитячі роки Олексія Розумовського. Одруження з царівною Єлизаветою Петрівною, отримання високого соціального статусу. Опікання духовенства й православної церкви. Участь у відновленні гетьманства в Лівобережній Україні. Значення реформ Розумовського.
реферат [21,4 K], добавлен 06.04.2009Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014Аналіз процесів розвитку мистецтва, театру, освіти, літератури, краєзнавства і світогляду мешканців Волинської губернії. Релігійно-культурне життя волинян: діяльність Православної і Української греко-католицьких церков і протестантських громад на Волині.
дипломная работа [166,4 K], добавлен 12.03.2012Християнсько-державницька роль Острозького в умовах кризи православної церкви на території Польщі XVI ст. Меценатська і просвітницька діяльність князя, його вплив на полемічну літературу, культуру українського народу і Острозький культурно-освітній центр.
дипломная работа [111,0 K], добавлен 04.11.2010
