Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Кожний опис нерівномірно репрезентує різні напрями діяльності УАПЦ, тому справи, які містять ідентичні копії документів, можуть зберігатись в різних описах. Це стосується матеріалів про автокефальний рух 1917-1920 рр., стенограм Соборів УАПЦ 1921-1930 рр., листування з органами влади, редакційних матеріалів часопису «Церква й Життя» та ін.

Більшість вихідних документів з канцелярії ВПЦР підписано Михайлом Морозом, протоієреєм (з 23 жовтня 1921 р. - митрополитом УАПЦ) Василем Липківським, Нестором Шараївським та іншими діячами ВПЦР. До своєї трагічної смерті в 1922 р. як секретар ВПЦР документи підписував І. Тарасенко. Отже, ЦДАВО України є найбільшим зібранням архівних фондів, які містять джерела як церковного походження, так і світські документи, зокрема фонди уряду УНР, НКВС, державних органів влади УСРР тощо.

Центральний державний архів громадських об'єднань України, м. Київ (ЦДАГО України) містить документальні матеріали з історії УАПЦ. Зокрема це матеріали партійних органів щодо державно-церковної політики в УСРР, а також передані з архіву Служби безпеки України документи стосовно репресованих. Серед цих матеріалів містяться архівно-кримінальні справи діячів УАПЦ (УПЦ) за різні роки. Складність у методичному плані представляє пошук цих матеріалів, оскільки довідкові картки розміщені за алфавітом і не мають ніяких відомостей крім прізвища, ім'я та по-батькові і дати народження.

Начальник Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України Н. Киструська зазначала, що в архівах державної архівної системи відповідних відомств зберігаються великі масиви документів, що відбивають політичні і громадські процеси, механізм дії тоталітарного режиму. Відповідно до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. та Указу Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. державним архівам передані на зберігання з архівів колишнього КДБ слідчі справи репресованих громадян. Архівними установами проведена робота для науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» [1174, с. 5-6].

Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБ України) був створений згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 1994 р. за № 206 на базі архівних фондів, що сформувались у процесі службової діяльності органів державної безпеки УРСР та сучасних органів безпеки України. За Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи України» ГДА СБ України входить до системи архівних установ держави [953, с. 181]. У рамках реалізації програми «Реабілітовані історією» ведеться робота щодо науково-документальних публікацій, в яких досліджується природа радянського тоталітаризму та увічнюється пам'ять жертв політичних репресій в Україні.

«Великий терор» в Україні 1937- 938 рр., незважаючи на документальні втрати, залишив по собі велику кількість свідчень. Як результат політичних репресій, окрім величезних людських жертв і матеріальних збитків, у ХХ столітті виникло настільки спотворене інформаційне поле, що лише у незалежній Українській державі справа дійшла до офіційного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології [744-750 та ін.].

Вивчення документів, які мають найбільшу репрезентативність у справі аналізу державно-церковних відносин 1920-1930-их рр. та дозволяють з'ясувати механізми репресій проти церкви в Україні, має забезпечити фонд № 6 «Кримінальні справи на осіб, яких знято з оперативно-довідкового обліку в інформаційних центрах УВС-МВС України» ГДА СБ України.

Частину справ було передано до ЦДАГО України у 1990-их рр. згідно з Указом Президії ВР України від 9 вересня 1991 р. «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки» № 1525-ХП. Вивчення та публікація архівних документів ГДА СБ України, які є найповнішим зібранням оригінальних матеріалів щодо втілення карними органами влади реальних, а не декларованих засад радянського законодавства про церкву, покликані заповнити лакуну у справі дослідження політичних репресій в УСРР упродовж 1930-их рр.

Документи дають можливість підтвердити свідчення репресованих діячів УАПЦ, перевірити наведену у спогадах інформацію про втручання чекістів у церковне життя, порівняти документи таємних відділів ДПУ УСРР з іншими джерелами. Архівно-кримінальні справи на репресованих діячів УАПЦ дозволяють зрозуміти механіку дії застосування норм радянського законодавства щодо церкви. Джерелознавчі дослідження підтверджують, що велась постійна планомірна діяльність ДПУ у церковному середовищі, спрямована на вербування і подальше використання секретних співробітників та інформаторів ДПУ УСРР.

У ГДА СБ України зберігаються архівно-кримінальні справи, свого часу відкриті на ієрархів, священно- і церковнодіячів УАПЦ та інших осіб, причетних до її діяльності в 1920-1930-ті рр. Ці справи, навіть при тому обсязі документів, що збереглись, дозволяють зрозуміти механіку відкритого і таємного застосування норм радянського законодавства щодо церкви, а також є доволі об'єктивним джерелом інформації про персональний склад УАПЦ.

У справі дослідження та публікації документів УАПЦ, зокрема репресивної політики радянської влади проти діячів цієї церкви, вже чимало зроблено науковцями в Україні [758-759; 812; 826-828; 836-837; 925; 940; 942-945; 954; 1056; 1065; 1113; 1184; 1260; 1271 та ін.]. Однією з публікацій джерел з історії взаємин УАПЦ і карних органів в Україні є спецвипуски ГДА СБУ, опубліковані в 2005 - 2006 рр. за участю авторки [832-833].

Окремим видом виявлених у ГДА СБ України документів є щотижневі цілком таємні зведення секретного відділу ДПУ УСРР, які готувались на основі оперативних джерел і призначались керівникам радянських органів державної безпеки. Більша частина виявлених зведень містить інформацію щодо політичної позиції інтелігенції в Україні та її взаємин з владою [836].

Частину цих зведень присвячено церковним та релігійним організаціям, зокрема діяльності автокефального духовенства за 1927 - 1928 рр. Щотижневі зведення готувались з усіх напрямів діяльності чекістів. Виявлено 73 повідомлення, які стосуються виключно УАПЦ (рубрика «Автокефалісти»), і які були оприлюднені у збірнику документів і матеріалів спецвипуску «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» [832, с. 103-220].

Частково біографічні відомості про діячів УАПЦ вміщено як додаток у виданні документів і матеріалів Другого Собору УАПЦ 1927 р., та у спецвипуску науково-документального видання «З архівів ВУЧК-ГПУ- НКВД-КГБ» [832, с. 311-328]. В обох виданнях використано інформацію з діаспорних документальних та періодичних видань, документів і матеріалів з інших архівів, а також доповнено біографічні відомості про діячів УАПЦ з матеріалів виявлених архівно-кримінальних справ ГДА СБ України.

Важливим джерелом для вивчення біографій митрополитів, архієреїв, священно- і церковнослужителів та активістів релігійних громад УАПЦ (УПЦ) є архівно-кримінальні справи, які зберігаються у фонді 6 «Кримінальні справи на реабілітованих осіб» ГДА СБ України. Там збереглися архівно-кримінальні справи М. Борецького, В. Липківського, В. Чехівського та ін. Згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. у 1990-их рр. з ГДА СБ України до ЦДАГО України було передано сотні архівно-кримінальних справ реабілітованих жертв сталінських репресій, але частина справ досі зберігається у фондах ГДА СБ України. Дослідження справ репресованих діячів УАПЦ дає змогу розширити коло досі маловідомих персоналій і скласти їх біографічний перелік, з'ясувати обставини останніх років діяльності цієї церкви.

При вивченні архівно-кримінальних справ виявилося, що через обставини ведення слідства і відповідного оформлення документів важко встановити приналежність деяких осіб до УАПЦ. Причина полягає в тому, що Обновленська церква в Україні в міжвоєнний період також проголосила автокефалію і так само називала себе «Українською». У матеріалах справ це не завжди зафіксовано, бо слідчі часто зазначали: «православний священик», «православний піп», «служитель релігійного культу», «колишній священнослужитель», і для того, щоб з'ясувати, до якої конфесії належить заарештований священик та стверджувати, що йдеться саме про священика УАПЦ, необхідно залучити інформацію з опублікованих джерел.

Джерела УАПЦ опубліковані в Україні. Публікації цих джерел здійснювались на початку 1920-их рр. зусиллями видавничого відділу ВПЦР для розповсюдження в українізованих парафіях УАПЦ. У цей період в основному виходили друком апологетичні, полемічні та літургійні видання, церковна періодика. Після знищення основного масиву опублікованих джерел впродовж 1930-их рр. в Україні і часткового вивезення за кордон після закінчення окупаційного періоду, справа перевидання документальних джерел УАПЦ 1917 - 1939 р. відновилася зусиллями наукових установ.

Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України на виконання випуску серії джерел з історії церкви здійснено видання збірників документів і матеріалів Першого Собору УАПЦ 1921 р. [829; 1068] та Другого Собору УАПЦ 1927 р. [818; 1110]. У виданнях Інституту та інших часописах опубліковано документи [763; 776; 795-798; 812; 864; 868; 1334 та ін.] та дослідження, які присвячено вивченню архівних джерел з історії УАПЦ (УПЦ) [1333; 1341; 1346; 1348; 1360; 1365; 1391 та ін.]. Окремою проблемою для джерелознавчих студій стало вивчення соборних документів УАПЦ, дослідження архівних джерел [1340; 1342; 1347; 1350; 1363; 1376; 1380-1381; 1391, с. 174-223]. документів «надзвичайних» Соборів УАПЦ (УПЦ) 1930 р. [1358-1359; 1391, с. 224-245].

Епістолярні документи діячів УАПЦ міжвоєнного періоду не збереглися, але виявлено і оприлюднено епістолярну спадщину тогочасних політичних, громадських та церковних діячів, стосовно розвитку автокефальних змагань. Після розширення доступу для дослідників працювати в ГДА СБ України з'явилися окремі напрями джерелознавчих студій, які пов'язані з вивченням різних аспектів розвитку політичних репресій в Україні 1920 - 1930-их рр., випрацюванням методології та методики роботи з архівно-кримінальними справами діячів УАПЦ (УПЦ) [1348; 1356-1357; 1365; 1371-1372; 1391 та ін.].

Окремим напрямом стали біографічні студії та публікації життєписів репресованих діячів УАПЦ зазначеного періоду, зокрема митрополита УАПЦ Василя Липківського [941; 1065; 1071-1072; 1169; 1207; 1293; 1296; 1370 та ін.], братів Володимира та Миколи Чехівських [1094-1095; 1325-1326; 1336; 1344; 1349; 1367; 1462-1465; 1509 та ін.], інших діячів цієї церкви, [942-944; 954; 1069; 1073; 1087; 1092-1093; 1096-1102; 1163; 1260; 1337; 1339; 1366; 1371; 1374; 1408 та ін.]. Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України спільно з ГДА СБ України було випущено збірники документів, які дозволяють проілюструвати хід розгортання репресій проти УАПЦ [832-833; 968].

Закордонні архівні джерела УАПЦ. Опис архіву УПЦ у США склав С. Білокінь [949]. Вивчення архівних фондів у Саут Бавнд Бруці, Н. Дж., США, зокрема Архіву Православного осередку УПЦ у США, дозволило б розширити дослідження джерел УАПЦ 1917-1939 рр. і ця справа чекає на свого дослідника. До архіву митрополита Мстислава (Скрипника) увійшли документи УАПЦ в Україні часів окупації, згодом в Німеччині та Канаді, потім діловодством УПЦ в США. З ініціативи митрополита Мстислава (Скрипника) п. Віра Кравчук (14 грудня 1900 - 12 травня 1996) упорядкувала архів УПЦ в США. Вона розібрала у 1969 - 1972 рр. архів митрополита Мстислава, у 1969 - 1973 рр. - архів прот. Анатолія Дублянського (митрополита Анатолія).

Архів всебічно репрезентує церковне життя православної української еміґрації світу (США, Канади, Європи, Південної Америки та Австралії) [949, с. 57]. В Архіві УПЦ в США зберігаються матеріали Соборів цієї церкви, передсоборних нарад та комісій, протоколи Ради митрополії УПЦ в США, документи Консисторії УПЦ в США, анкети, звіти, обіжники, книжкові інвентарі, списки, життєписи, листування єпископату. За часів перебування Івана Теодоровича на становищі первоієрарха цієї церкви сформувалась та частина архіву, яка містить діловодні документи довоєнного періоду в США.

У Фонді Митрополита Івана Теодоровича збереглись матеріали щодо заснування УГПЦ в Америці (1917 - 1924), фінансові звіти (1929 - 1930, 1952 - 1958) [949, с. 58]. В описі цього архіву вказані особи, які мали відношення до УАПЦ (Соборноправної), яка утворилася у 1947 р. в Німеччині і обрала своїм очільником митрополита Григорія (Огійчука), фонд якого, за описом, містить тільки матеріали за 1942 - 1963 рр.

Судячи з наведеного опису, більшість документів, що зберігаються в закордонних архівах, стосується діяльності УАПЦ формації 1941 р. на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) і дуже мало УАПЦ формації 1921 р. Очевидно, що ці документи мають велике значення у справі вивчення церковної історії української діаспори і можуть прислужитися подальшому вивченню джерел з історії УАПЦ.

Джерела УАПЦ опубліковані за кордоном. Питома вага опублікованих за межами України в міжвоєнний період джерел дуже мала. У післявоєнний період такі видання з'явились спочатку у таборах для переміщених осіб в Німеччині та Австрії, а потім в США та Канаді, куди переїхали представники УАПЦ (Соборноправної). Вони перевидали джерела з документальної спадщини УАПЦ 1921 р. Щоправда, серед спогадів відсутні капітальні праці, натомість оприлюднено багато невеликих публікацій у церковній періодиці («Бюлетень Благовісництва й Краєвої ради УАПЦ в Західній Німеччині», «Церква й Життя» як видання Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в США та ін.).

Цікавою особливістю видання друкованих джерел в українській церковній діаспорі є та, що вони наслідують навіть зовнішній вигляд книжок і брошур 1920-их рр. в Україні і таким чином продовжують цю справу так, якби продовжувала діяти сама УАПЦ формації 1921 р. Художнє оформлення видань, шрифти, зображення Св. Софії з написом «УАПЦ», тернового вінка навколо зображення Києво-Софійського собору, орнаменти - все це повинно було відповідати ідеї тяглості існування УАПЦ 1921 р. На обкладинці багатьох видань було уміщено портрет митрополита УАПЦ Василя Липківського.

Продовженням публікацій документальної спадщини УАПЦ формації 1921 р. вже після знищення цієї церкви в СРСР стала діяльність таких активних представників УАПЦ (Соборноправної) як Іван Гаращенко [835], Василь Потієнко [793-794], о. Демид Бурко (Данило Святогірський) [965-966; 1046; 1416], о. Митрофан Явдась [839], єпископ Євген Бачинський [798; 1032], дружина Володимира Чехівського - Олена Чехівська [1230-1231] та ін. Пізніше приєднались нащадки тих, хто були репресовані в міжвоєнний період.

У середині 1940-их рр. в Німеччині починається процес видання документів з життя та діяльності УАПЦ 1921-1930 рр., які були вивезені за кордон емігрантами з України. Причиною видання друком спадщини УАПЦ стало протистояння між «УАПЦ на чужині» і представниками УАПЦ (Соборноправної). Кількісно переважав той масив документальних джерел, який опинився в канцелярії митрополита Полікарпа (Сікорського). Тому розподіл опублікованих джерел виявився досить нерівномірним. Програмні документи були опубліковані в «Нарисі...» І. Власовського [976], натомість видання авторства митрополита УАПЦ Василя Липківського, В. Чехівського та інших діячів разом зі спогадами, оприлюднила УАПЦ (Соборноправна).

Відродження УАПЦ 1921 р. було деклароване 23 - 24 жовтня 1947 р. на з'їзді з 67 делегатів в Ашаффенбурзі. До УАПЦ (Соборноправної) приєднався єпископ Григорій (Огійчук). Рішенням Св. Собору Єпископів його було позбавлено сану і відлучено від церкви. Митрополит Полікарп (Сікорський) та Собор Єпископів видали «Соборне Архипастирське Послання», в якому виголосили анатему на УАПЦ 1921 р. Було позбавлено священного сану і відлучено від церкви пресвитерів Демида Бурка, Костянтина Данилевського, Олександра Попова, Митрофана Явдася, Петра Стельмаха, Івана Чумака і Григорія Антохова.

Після 1947 р. прихильники УАПЦ (Соборноправної) розпорошилися по світу і розбудували парафії в Європі, США, Австралії, Бразилії, заснували 3 Краєві церкви УАПЦ. УАПЦ (Соборноправна) мала часопис «Православний Українець» в США та «Бюлетень Благовісництва й Краєвої Ради УАПЦ в Західній Німеччині». Ця церква найбільше прислужилася справі публікації документальних джерел з історії УАПЦ, оскільки була зацікавлена в ширенні інформації про УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським, публікації тих джерел, які стосувалися Соборів УАПЦ 1921 і 1927 рр., позаяк не припинялася суперечка про канонічність цієї церкви і канонів, які мали розходження з устроєм, який закорінився з часів існування України в межах Російської імперії. Тому публікація вивезених з України джерел стала одним з головних завдань УАПЦ (Соборноправної).

Спадщина митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864-1937). У ЦДАВО України (фонд № 3984), зберігаються матеріали як його авторства (промови на Соборах та церковних зібраннях, епістолярій, богословські праці, переклади, звернення), так і ті, що його безпосередньо стосувались. В інших архівах України можуть зберігатись його листи та послання, направлені до місцевих осередків УАПЦ у 1920-их рр. [752 та ін.].

Є його окремі публікації в «Киевских Епархиальных Ведомостях» наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., а також неопублікований рукопис кандидатської дисертації, який зберігається в ІР НБУ ім. В. Вернадського. Частину цих архівних матеріалів вже було опубліковано у документальних збірниках та окремих публікаціях в Україні за останні 20 років, але на часі дослідження і видання друком вибраних творів, публікацій, промов, проповідей, листів та інших неопублікованих складових спадщини митрополита УАПЦ Василя Липківського.

Архівно-кримінальні справи, заведені на митрополита УАПЦ Василя Липківського збереглися у ГДА СБ України, хоча з огляду на його численні арешти та виклики до НКВС, таких справ повинно бути багато. Поки що є доступними для дослідження тільки 2 останніх справи за 1937 р., які частково опубліковані і опрацьовані українськими дослідниками, в тому числі документи про розстріл від 27 листопада 1937 р. [833; 941; 1065; 1207; 1391].

Богословська і церковно-історична спадщина митрополита УАПЦ Василя Липківського в рукописах майже повністю знаходиться в середовищі української діаспори. На сьогодні невідомо, де його рукописи, оскільки доступними є тільки закордонні видання його епістолярію [824], кілька книг проповідей [847-860], окремих брошур [774-775] та останній 7-й розділ «Історії Української Православної Церкви», яку було опубліковано двічі - у католицькому василіянському видавництві «Добра книжка» (Торонто, 1959) [772] та головою духовної консисторії УГПЦ у Канаді о. Семеном Володимиром Савчуком (Вінніпег, 1961) [773]. Після виходу друком обох варіантів «Історії...» «Український Історик» у № 3-4 за 1966 р. умістив рецензію проф. Миколи Андрусяка на видання 1961 р.

Відгук на рецензію з елементами археографічної розвідки надрукував часопис Українського Православного Братства ім. митрополита Василя Липківського в США [1520]. На сьогодні ці книги знаходяться тільки в бібліотеках та кількох приватних книгозбірнях, тому є потреба перевидання цієї праці в Україні.

Таким чином, джерельна база дослідження, сформована упродовж тривалого періоду як в Україні, так і за її межами, дає можливість повно і всебічно дослідити всі виявлені джерела, здійснити їх класифікацію і систематизацію, визначити стан збереженості джерел з історії УАПЦ (УПЦ) міжвоєнного періоду.

Російські конфесійні видання. Серед джерел, що стосуються історії РПЦ, але містять відомості про УАПЦ та її діячів, слід назвати збірник документів з архіву Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Бєлавіна) [753; 814]. Для дослідження історії утворення єпископату УАПЦ безперечну інформаційну цінність мають матеріали, подані упорядником М. Губоніним у додатках, зокрема схема канонічної спадковості вищої церковної влади в РПЦ [814, с. 803-832], біографічні відомості про єпископів, в тому числі й тих, хто керував у 1917-1930 рр. єпархіями в Україні (з фотографіями) [814, с. 833909]. Подано перелік «канонічних» та «розкольницьких» єпархій, в т. ч. УАПЦ і всіх православних ієрархів упродовж 1917-1946 р. [814, с. 910-956].

Додається також загальний алфавітний перелік всіх православних єпископів цього періоду, в т. ч. кваліфікованих як «розкольницькі» [814, с. 957-996]. Упорядником такі напрями позначено як «УКР.» і подано відповідну пояснювальну дефініцію: «Украинские самочинные обьединения: «автокефалисты», «самосвяты» и пр[очие] сепаратистские и националистические течения» [814, с. 956]. Серед поданих у тексті визначень усіх тогочасних українських церковних об'єднань немає жодного позитивного з точки зору речників Московського патріархату. Така ж ситуація зі ставленням до українських джерел існує і понині.

1.3 Методологія дослідження

Українське історичне джерелознавство як наука склалося у другій половині ХІХ століття, коли було вироблено і теоретично обґрунтовано цілісну систему знань про історичне джерело, сформовано уявлення про періодизацію українського джерелознавства [952, с. 119-179; 1176]. Виходячи з тих визначень історичного джерелознавства, які побутують сьогодні в історичній науці [952, с. 7-9; 969№ 1132 та ін.], слід сказати, що той комплекс документальних джерел, що утворився внаслідок діяльності УАПЦ впродовж 1920-1930-их рр. в Україні, недавно потрапив до уваги дослідників.

Джерела історії УАПЦ утворилися і функціонували впродовж автокефального руху 1917-1921 рр., в подальші роки діяльності цієї церкви, а потім згортання її служіння внаслідок політичних репресій з боку радянської влади і остаточного припинення існування УАПЦ. Цим викликано необхідність поєднання дослідження джерел церковного походження та джерел, які складали комплекс таємних документів органів державної безпеки.

Оскільки потреби суспільного розвитку спонукають до вивчення різних груп джерел та пошуку нових, що стимулює розвиток історичної науки, її теорії та методології, то з початком демократичних перетворень в СРСР і з проголошенням незалежності Української держави відбулася надзвичайно швидка зміна суспільних пріоритетів. Після тривалого періоду панування цілком усталених і жорстко обмежених компартійною ідеологією та режимом надзвичайної секретності історичних стереотипів на початку 1990-их рр. виникла проблема перегляду всіх напрямів історичних досліджень.

Тоді з'явилися праці з методології історічного дослідження, які було опубліковано Ю. Кагановим [1129-1130], В. Косміною [1181-1183], Ф. Турченком [1474] та ін. Під впливом суспільно-політичних змін в СРСР, появи закордонних видань, в т. ч. з середовища тієї УАПЦ (Соборноправною), відбувся перехід академічної науки в Україні на інші методологічні позиції, що зумовило появу нових напрямів у джерелознавстві та археографії.

Визнання за Православною церквою визначної ролі в суспільному розвитку та збереженні українських національних традицій, з'ясування причин повного знищення УАПЦ в період Голодомору та політичних репресій 1930- их рр. як останнього осередку національного життя, сприяло низці джерелознавчих досліджень та виходу друком документальних збірників, куди увійшли виявлені архівні матеріали. У процесі архівної еврістики поступово випрацьовано методику роботи з цим видом документальних джерел, опрацьовано церковні і дотичні до них архівні фонди, визначено пріоритетні напрями подальших джерелознавчих досліджень. Після зняття грифу секретності з багатьох фондів у державних архівах і бібліотеках матеріали з церковної історії почали публікуватися нарівні з іншими матеріалами.

Об'єктом джерелознавства історії УАПЦ 1917-1939 рр. є історичні джерела, які містять інформацію про історичні події, пов'язані з існуванням цієї церкви. Джерелознавство історії УАПЦ 1917-1939 рр., його теоретичні і практичні завдання, є складовою частиною загального джерелознавства історії України, оскільки процеси, які відбувалися в церковному середовищі зазначеного періоду невід'ємні від загальноісторичних, а також політичного, соціального і культурного життя суспільства.

Джерела з історії УАПЦ 1917-1939 рр. мають свою специфіку, зумовлену кількома факторами. По-перше, це Православна церква в Україні, яку було інкорпоровано до Російської церкви у 1686-1917 рр., але з початком Української революції 1917 р. національно налаштоване духовенство і миряни виступили за проголошення автокефалії Православної церкви. Тому можливе застосування загальних методик дослідження джерел з історії Православної церкви ХХ століття, в т. ч. щодо утворення рухів за оновлення церкви, та репресій проти церковних діячів в СРСР. Відмінним є національне спрямування цих процесів, що зумовило появу специфіки джерел, які відрізняються від аналогічних в Росії не тільки українською мовою документів, але й розбудовою церкви, ґрунтовану на українських церковних традиціях і звичаях, відмовою від російських форм богослужіння.

По-друге, проголошення українізації як однієї з головних складових боротьби за національну церкву призвело до утворення масиву джерел, які потребують вивчення як складової у системі українознавства. Наприклад, джерела про склад церковних хорів українізованих православних парафій УАПЦ свідчать, що це були хори місцевих «Просвіт». Українізаційні процеси на селі у 1920-их рр. відбувалися синхронно з українізацією місцевої парафії. Процес згортання українізації та коренізації наприкінці 1920-их рр. в УСРР збігся з ліквідацією «петлюрівщини» в УАПЦ і процесом «СВУ».

По-третє, при дослідженні джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. слід враховувати обставину перебування цієї церкви в опозиції до Українського екзархату Московського патріархату та Обновленської церкви в Україні, що зумовило появу полемічних джерел, як складової джерел з історії Православної церкви ХХ століття, наклало свій відбиток на лексику, діловодні форми, спосіб тиражування масових документів тощо. Тому при аналізі текстів документів треба зважати і на цей фактор.

Серед теоретичних завдань джерелознавства історії УАПЦ 1917-- 1939 рр. є подальша розробка загальних теоретичних положень про джерела з історії УАПЦ 1917-1939 рр., предмет та структуру джерелознавства, впорядкування понятійно-термінологічного апарату цього напряму досліджень з урахуванням таких факторів, як загальні процеси українізації в підрадянській Україні, впливи комуністичної та соціал-демократичної ідеологій, революційне піднесення мас народу і трансформацію суспільства в часи більшовицького експерименту в УРСР.

До теоретичних завдань також відноситься подальша розробка методики пошуку, опрацювання та використання джерел з історії УАПЦ 1917-- 1939 рр. Це стосується не тільки вже почасти опрацьованих дослідниками зібрань архівних джерел у вітчизняних державних архівах. Поки що малодосліджними залишаються ті архівні фонди і колекції, які містять дотичні джерела, а також закордонні осередки української церковної діаспори. З огляду на це повинні розвинутись і принципи систематизації джерельної бази.

До практичних завдань джерелознавства історії УАПЦ 1917-1939 рр. також слід віднести ті ж самі напрями дослідження, що й до джерелознавства історії України [952, с. 9]. Це стосується пропозиції здійснення на державному рівні політики пошуку, зберігання, класифікації та використання джерел, здійснення масштабної акції повернення з інших країн матеріалів та документів, що опинилися там в різний час, а також виникли як продовження справи їх збереження та розповсюдження (спогади, відбитки світлин, епістолярій тощо). До практичних завдань відноситься створення загальноукраїнського комп'ютерного ресурсу історичних пам'яток, де мала б бути подана опрацьована і систематизована інформація щодо джерел з історії Православної церкви в Україні, в т. ч. УАПЦ [1389, с. 140-144].

Головними методологічними принципами та методами роботи з джерелами з історії УАПЦ 1917-1939 рр. є загальноприйняті в історичній науці. Одним з головних є принцип об'єктивності, оскільки історичне джерело є об'єктивною реальністю, яка у принципі є носієм достовірних історичних фактів за умов правильного використання прийомів наукової критики [952, с. 13]. Принцип об'єктивності мав інше тлумачення за умов панування марксистсько-ленінської методології в науці, коли вищим проявом об'єктивності була виключно комуністична партійність [1242, с. 67]. Проте, в сучасних умовах «комуністична партійність» неспроможна пояснити масову появу джерел з історії проголошення УАПЦ у 1920-ті рр., а тим більше масове зацікавлення цими джерелами на початку 1990-их рр. після розпаду СРСР.

Очевидно, для дослідження цієї теми важливою складовою є об'єктивне ставлення до виявлених церковних документів і матеріалів, яке не залежить від релігійних переконань, оскільки зміст деяких документів УАПЦ є дражливим саме з церковної точки зору. Відхід від традиційних засад російського православ'я, український націоналізм, непрості стосунки з радянською владою особливо в період розвою політичних репресій - все це вимагає певної відстороненості дослідника, необхідності утримуватись від симпатій і антипатій у своїх оцінках та висновках щодо цієї церкви та її діячів.

Принцип системності та всебічності, тобто цілісності вивчення комплексу джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. вимагає використання всіх доступних джерел з досліджуваної проблеми. При дослідженні цього виду джерел варто пам'ятати, що через маргіналізацію прихильників УАПЦ (Соборноправної) в закордонному середовищі, негативне ставлення до цієї церкви в СРСР, коли її було спрофановано, майже всіх діячів знищено, а потім тривалий час взагалі неможливо було дістатися до об'єктивної інформації щодо її існування, абсолютна більшість тих джерел, які мають світське або інше конфесійне походження, містить негативні судження і висновки, викликані обставинами виникнення такого виду джерел.

Принцип системності та всебічності вимагає залучення до дослідження і таких джерел, оскільки вони також містять інформацію, яку могли приховувати представники самої УАПЦ. Проблемою у дотримання цього принципу можуть стати документи про особисте життя діячів УАПЦ, які отримано внаслідок стеження та перлюстрації листів інтимного характеру чекістами. Підставою для перлюстрації кореспонденції був декрет РНК за підписом голови Раднаркому В. І. Леніна «Про порядок догляду та виїмки поштово-телеграфної кореспонденції і доставки відомостей про неї» від 10 лютого 1921 р. [838, с. 213-214].

Принцип історизму передбачає врахування суспільно-історичних умов виникнення джерел, їх соціальних функцій, етапів розвитку [952, с. 13]. Очевидно, що поява комплексу джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. зумовлена радикальною зміною суспільно-історичних умов існування Православної церкви в Україні в часи Першої світової війни і Лютневої революції 1917 р. Саме через різкі зміни політичного ладу, в ході розвою церковно-визвольних змагань з'явилася ВПЦР, яка поклала початок організаційній діяльності автокефального руху і випустила перші документи. В процесі її діяльності виникла група джерел церковного походження, яка відрізнялася від церковного діловодства попереднього періоду існування структур Російської церкви в українських землях.

Під час першого етапу (1917-1921) виникнення джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. з'явились документальні напрацювання, які з самого початку не були схожі на зразки діловодних документів Київської духовної консисторії або митрополичої канцелярії. Таких документів, які свідчили про початковий період утворення УАПЦ, збереглося небагато через вивезення або знищення документів під час зміни урядів в Україні, а також проблематичність їх легального зберігання в канцелярії ВПЦР у 1919-1929 рр., особливо після кількох заарештувань, обшуків та опечатування приміщення ВПЦР.

Після проголошення УАПЦ як самостійної церкви на Першому Соборі 14-30 жовтня 1921 р., а також внаслідок розвитку нового типу правопису і діловодства з встановленням радянської влади і проголошенням УСРР, починається другий етап розвитку джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр., який охоплює період власне церковної діяльності у 1921-1929 рр. У цей період сформувався основний масив всіх видів документальних джерел УАПЦ.

Останнім третім етапом у справі виникнення і розвитку джерел з історії УАПЦ 1917-1939 рр. є період існування цієї церкви під назвою «Українська православна церква», який характеризується бідністю джерел церковного походження, але набагато краще представлений джерелами нецерковного походження, зокрема архівно-кримінальними справами діячів УАПЦ, просопографічними джерелами. У цей час періодична преса також перестала бути джерелом, оскільки радянські видання про церкву нічого не писали, а церковні перестали виходити друком взагалі через заборону та початок цілковитого знищення церковного життя в УСРР.

Дослідження джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. має українознавчий аспект, оскільки всі вони не тільки написані українською мовою, але й свідчать про непримиренну боротьбу за українізацію церковного життя, навіть жертвуючи заради досягнення мети канонічністю своєї церкви та наражаючись на конфлікт з іншими церковними напрямами і органами влади. Тому на часі створення спеціального українознавчого дослідження джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. за вже існуючою методологією [1134].

Ідеологічні складові методології дослідження документальних джерел з історії УАПЦ. Багатолітня залежність українських земель від іноземних політичних і церковних центрів зумовила специфіку розвитку історико- церковного джерелознавства в Україні у ХХ столітті. Ця обставина спричинила відповідний розподіл на основні етапи утворення джерел і подальшого їх дослідження. Очевидно, що до 1917 р. ніяких спеціальних джерелознавчих студій з історії Української церкви не було, оскільки тогочасні провідні вчені історики і джерелознавці вивчали виключно українські церковні старожитності.

Навіть провідні діячі автокефального руху служили тоді парафіяльними священиками або працювали в інших відомствах. Виняток становить тільки Володимир Чехівський (1876-1937), який з відзнакою закінчив КДА, але потім потрапив під поліційний нагляд через пропаганду українських ідей у навчальних закладах духовного відомства і взагалі у 1907 р. увійшов до складу ЦК УСДРП. Згодом він став головним ідеологом УАПЦ, головою Ідеологічної комісії ВПЦР, дорадником митрополита УАПЦ Василя Липківського. У своїх богословських творах він зміг поєднати богослів'я з соціал-демократичними і українськими націоналістичними ідеями.

Окрім ізоляції, в якій опинилася УАПЦ в УСРР, існували внутрішні причини, за якими зацікавленість у доступі до її джерел була практично відсутня. Сама УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським позиціонувала себе як «Церква робітника і селянина».

В її канонах було закріплено засади устрою, який вимагав радикальних змін у стосунках всередині Східної православної церкви на основі рівності, а не попереднього розподілу, що передбачав певну підлеглість Православної церкви в Україні спочатку Константинопольському патріархату, а потім Московському. Це спричинило внутрішньоцерковну ізоляцію УАПЦ, коли через відсутність зв'язків та контактів з іншими Помісними церквами, церковними організаціями та їх представниками, практично не утворилось, отже, і не відклалось джерел.

Ідеологічними засадами УАПЦ 1917-1939 рр. були проголошені автокефалія, українізація та соборноправність, як наслідок протистояння між прихильниками проголошення автокефалії Української церкви та прибічниками ідеї нерозривності стосунків з Московським патріархатом. На сьогодні майже не існує дослідників такого явища як «націоналістична христологія» чи історії взаємозв'язку між церквою та українським національним рухом [1054, с. 91-95]. Ці положення визнала засадничими і УАПЦ (Соборноправна), яка продовжила своє існування в США.

Дослідженням і публікацією джерел в США у 1950-1980-ті рр. опікувалось Українське Православне Братство імені митрополита Василя Липківського, яке стояло на засадах збереження і публікації всієї спадщини УАПЦ формації 1921 р. Ідеологічними засадами, на яких ґрунтувалися усі публікації джерел, здійснених Братством, були абсолютна глорифікація УАПЦ та її діячів, український націоналізм та антирадянська налаштованість.

Окрему групу джерел складають апологетичні і полемічні твори провідних церковних діячів УАПЦ. У своїй капітальній праці, присвяченій вивченню історії церкви та релігійної думки в Україні, В. Ульяновський вказує на те, що «Вищим проявом самодостатності розвитку церкви в середні віки були теологічні студії, місцева писемна церковна традиція і значна духовна діяльність представників певної церкви в своїй країні. Власне духовна діяльність була й залишається основним завданням і функцією церкви» [1486, с. 3]. Складовими частинами цієї діяльності є релігійне виховання вірних свого народу, культурно-просвітницька та педагогічна діяльність, сакральна функція та розвиток богослів'я і віровчення.

Специфікою теологічної творчості ідеологів і богословів УАПЦ 1920- их рр., на відміну від середньовічної доби, можна вважати наступні моменти. По-перше, станом на початок ХХ століття давно вже обірвалися традиції власне українського богослів'я, оскільки Київську митрополію було приєднано до Московського Патріархату наприкінці XVII століття [813; 975, с. 292-378; 1118, с. 157-194; 1496-1497; 1409, с. 101-134; 1523 та ін.].

Таким чином, богословські студії упродовж тривалого часу розвивалися виключно в руслі московського православ'я за умов неможливості розвивати свій власний український напрям. По-друге, незважаючи на національні переконання і бажання розбудовувати Українську церкву, усі богослови та ідеологи УАПЦ 1920-их рр. були вихованцями російських богословських навчальних закладів кінця ХІХ - початку ХХ століть, що не могло не відобразитись на формі і змісті їх богословських, полемічних та ідеологічних праць і публікацій.

По-третє, всі учасники руху за автокефалію Православної церкви в Україні 1917-1921 рр. та діячі УАПЦ (УПЦ) тим чи іншим чином зазнали на собі впливу різних ідеологічних впливів, в основному соціал-демократичного напряму. Виявлені тексти відозв діячів автокефального руху, а згодом і УАПЦ, свідчать про вплив на них з боку революційного мітингового середовища і нового радянського діловодства. (Див. напр. заяву-звернення робітників і службовців Конотопської залізниці до Конотопського виконкому з проханням передати соборну церкву до УАПЦ, в якому вжито відповідні вирази: «славянские попы - старые костенеющие обломки буржуазии Николаевского режима», УАПЦ - «соответствующая современному духу народная соборноправная церковь») [232, арк. 5].

По-четверте, специфікою апологетичної і полемічної літератури діячів УАПЦ 1920-их рр. є спрямування не тільки і не стільки проти римо-католиків чи протестантів, скільки проти опонентів з тих православних напрямів, які після утворення УАПЦ у 1921 р. зайняли щодо цієї церкви ворожу позицію. Митрополит Василь Липківський, В. Чехівський та інші діячі УАПЦ у своїх працях спростовують звинувачення опонентів у тім, що УАПЦ прямує до унії чи до протестантизму, наполягаючи на вірності Українському православ'ю. Але окрім декларативних заяв щодо відродження Української церкви і вірності тим православним традиціям, які було знищено під час «Московського панування в Україні з XVII століття», немає підстав говорити про дотримання традицій київських богословів на практиці.

Спеціальної уваги потребують написані для богослужбового вжитку літургійні та гомілетичні твори діячів УАПЦ. Написання «Української Ранішньої», «Української Літургії» та «Української Вечірньої» мало на меті змінити богослужіння УАПЦ для надання йому українського народного характеру. В основу богослужінь було покладено вимоги церковного уставу, але автор цих творів О. Левицький запропонував на вибір самих церковних громад під час богослужіння виконувати замість читання та співання псалмів українські народні канти відповідного змісту [458].

Так само проповідницькі відправи В. Чехівського «Слово Хресне» та «Визволення», а також проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського за формою не суперечать вимогам православного богослужіння, але за змістом мають виразний національний народний характер й відповідне ідейне спрямування. Чим би не керувались автори, але об'єктивно це означало відхід від існуючої усталеної форми православного богослужіння. Запровадження до богослужбової практики в православному храмі нових «неканонічних» творів українських авторів та композиторів 1920-их рр. відкидало УАПЦ за межі канонічного православ'я і унеможливлювало молитовне спілкування.

Врахування цієї обставини дає можливість зрозуміти критичну налаштованість опонентів УАПЦ, яка є в усіх без винятку джерелах. Документи періоду руху за автокефалію 1917-1921 рр. свідчать про стосунки між його представниками та єпископатом, який зберіг канонічний зв'язок з Московським патріархатом, навіть після змін у правовому становищі Православної церкви в Україні після Всеукраїнського Собору 1918 р.

Джерелознавче дослідження А. Стародуба містить систематизований перелік постанов та рішень Всеукраїнського Собору 1918 р., аналітичний виклад огляду архівних джерел та кілька документів Собору [436]. Попри виконаний джерелознавчий аналіз, на часі є публікація документальних джерел Собору 1918 р. з відповідним опрацюванням переліку єпископів цього періоду, систематизацією відомостей щодо єпископських кафедр, упорядкуванням біографічних відомостей тощо.

Вододілом у справі утворення єпископату УАПЦ стала пресвитерська хіротонія протоієрея Василя Липківського на Архієпископа Київського, Митрополита УАПЦ, яка відбулась у великому Софійському соборі 23 жовтня 1921 р. Після цієї події і до останніх років існування УАПЦ (1921-1930), а потім УПЦ (1930-1939), існував єпископат УАПЦ, який з грудня 1930 р. увійшов до УПЦ, окрім зреченців. Тематично виявлені документи і матеріали, які стосуються єпископату УАПЦ (УПЦ), можна поділити умовно на 7 груп:

1) листування діячів ВПЦР з представниками інших церков (Російської, Грузинської, Константинопольської) у справі допомоги у набутті власного єпископату шляхом чинної у Православній церкві хіротонії 2-х або 3-х кандидатів на висвячення єпископів УАПЦ до 1921 р.;

2) звернення та відозви діячів ВПЦР і прихильників автокефалії Православної церкви в Україні до 1921 р. стосовно набуття власного українського єпископату канонічним шляхом;

3) матеріали періодичної преси;

4) матеріали за 1921-1930 рр. щодо соборної висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського та всіх єпископів УАПЦ, які були висвячені тільки ієрархами цієї церкви (соборні документи, епістолярій, публікації та архівні матеріали періодичних видань, твори церковних ідеологів усіх напрямів, спогади учасників подій);

5) листування та звернення єпископів УАПЦ і діячів ВПЦР до представників «Діяльно-Христової Церкви», тихонівської та обновленської церков у справі налагодження стосунків, подолання ворожнечі, переговорів щодо об'єднання;

6) документи щодо єпископату Української православної церкви, починаючи від «екстреного» Собору УПЦ 8-12 грудня 1930 р. і до остаточної ліквідації ієрархії цієї церкви впродовж 1930-1939 рр.;

7) архівно-кримінальні справи та інші відомості щодо єпископів УАПЦ (УПЦ), які пережили період політичних репресій в СРСР через виїзд за кордон або залишились живими після перебування в таборах або в засланні.

Радянська методологія в принципі заперечувала необхідність джерелознавчого і будь-якого вивчення історії церкви і УАПЦ міжвоєнного періоду зокрема. Цікаві розвідки дослідження радянської методології історії, зокрема «марксистсько-ленінської» і теоретико-методологічної спадщини для історичної науки в Україні, було опубліковано сучасними дослідниками В. Косміною [1181, с. 325-333], Ф. Турченком [1474] та ін.

Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса про класову боротьбу та діалектичний метод було проголошено В. Леніним «вищим науковим надбанням» [1242, с. 34]. Оскільки основним положенням матеріалістичного розуміння історії, згідно з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, є положення про первинність суспільного буття і вторинність суспільної свідомості на підставі розуміння вирішальної ролі виробництва в житті суспільства, тому з позицій марксизму історію суспільства слід розглядати насамперед як історію розвитку продуктивних сил і виробничих відносин людей [1242, с. 34-35].

З цієї точки зору релігія і церква не просто не належать до «продуктивних сил» суспільства, а є однією з «шкідливих» складових суспільної свідомості, які «гальмують» рух уперед. Тому представникам релігії та церкви у визначенні їхньої ролі в класових суспільствах представниками марксистської методології відводилася виключно реакційна роль, зумовлена «обслуговуванням» інтересів панівних класів.

Якщо з позицій атеїстичної пропаганди, діячі УАПЦ, як представники церкви, були носіями «темноти, неуцтва і забобонів», то з політичної точки зору УАПЦ кваліфіковано ідеологами (І. Сухоплюєв, В. Еллан-Блакитний) як угрупування «петлюрівців» і «контр-революціонерів». На початку 1920-их рр. в оцінках і підходах до УАПЦ застосовувався організований масовий вплив атеїстичної пропаганди, що ґрунтувався на працях О. Ярославського (М. Губельмана), В. Бонч-Бруєвича, А. Луначарського, І. Скворцова-Степанова та ін. Програмними були роботи В. Леніна, зокрема стаття «Про значення войовничого матеріалізму», де викладено вимоги цілеспрямованого впливу на різні категорії віруючих з метою їх перевиховання [1527, с. 4].

Але весь ідеологічний арсенал у вигляді лекцій, відкритих диспутів, виступів пропагандистів, усіляких галасливих заходів на кшталт «комсомольського Різдва», перших антирелігійних збірників і періодичних видань («Безбожник», «Безбожник у станка», «Безвірник»), виступів по радіо, антирелігійних віршів і пісень виявився безсилим переконати українського селянина не відвідувати богослужіння українською мовою, відмовитися від віри в Бога і не ходити до церкви. До того ж богослужбова діяльність єпископів і духовенства УАПЦ не суперечила радянському законодавству і не могла бути прямою причиною для репресій і припинення їхньої діяльності.

З середини 1920-их рр. обрано інший шлях боротьби з УАПЦ, який дозволяв воювати з нею не ідеологічними методами, а політично- кримінальними, перекваліфіковуючи богослужбову діяльність УАПЦ не тільки як «затемнення народних мас», але й як різновид антирадянської пропаганди, а церковних ієрархів, духовенство і активістів представляючи як ворогів радянської влади, «попів, що скомпрометували себе контрреволюційною діяльністю в роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції», які тепер нібито переховуються від переслідування під виглядом церковних діячів [1527, с. 4].

У публікаціях сучасних дослідників неодноразово вказується саме на цей момент у зміні напрямів роботи партійних та ідеологічних структур [1243]. Ця тактика виявилась набагато результативнішою, оскільки дозволяла не просто проводити епізодичні арешти діячів УАПЦ, а розгорнути планомірне знищення прошарку суспільства під претекстом покарання за «петлюрівське минуле». Така форма чудово вписувалась у реалізацію теорії класової боротьби на практиці, даючи «аргументи» у «підтвердженні» її загострення. У практичній площині це викликало появу кримінальних справ, де було застосовано такі формулювання як офіційні звинувачення. У документах ДПУ УСРР діяльність УАПЦ, як правило, було представлено як складова «українського сепаратизму», як вияв класової боротьби української буржуазії під націоналістичними прапорами [838, с. 254-267].

Після поразки збройної боротьби з радянської владою українські націоналісти нібито змінили тактику і «влилися у лави бійців культурного фронту» [838, с. 256]. На думку авторів таємного обіжника ДПУ УСРР «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р. УАПЦ було створено з метою розвитку націоналістичних тенденцій і вона стала могутнім осередком націоналізму та «агітаційною зброєю» [838, с. 257].

Згідно з цим документом, колишні представники української контрреволюції, не маючи можливості перемогти радянську владу, почали нелегальну роботу запровадження українського націоналізму та самостійницької ідеї в народні маси, організовувати куркульство на селі, використовувати процес українізації з метою підриву радянської влади. Окремо розглянуто проблему вбивства С. Петлюри та вплив цієї події для розпалювання ненависті до «московських окупантів» [838, с. 264-266].

З іншого боку, розгортання репресій у 1930-ті рр. тогочасні джерела пояснювали «загостренням класової боротьби» на початковому етапі будівництва соціалізму через прогнозований шалений опір переможених «реакційних класів».

Тому навіть колишні церковні діячі, які відійшли від церковної діяльності або зреклися церковного сану, підпадали під нові інструкції і розпорядження щодо ліквідації «колишніх церковників і сектантів», взагалі тих, кого було оголошено «ворогами радянської влади». Таким чином, для органів безпеки інтерес становили усі, хто були причетні до роботи в керівних органах УАПЦ (УПЦ), взагалі до церкви. Методологічно цей аспект проблеми досліджено у джерелознавчій праці С. Білоконя [947].

В. Даниленко писав у передмові до видання щотижневих зведень секретного відділу ДПУ УСРР: «Поділивши українську людність за класовими ознаками, співробітники секретних підрозділів ДПУ [...] аналізували становище, настрої і потаємні плани [...]. У секретному відділі готувалась докладна інформація про агентурні розробки представників колишніх політичних партій, діячів науки, освіти, культури, духовенства» [836, с. 28].

«Процес СВУ» 1930р. у сенсі методології дослідження радянського терору як засобу побудови нового суспільства ще довго буде залишатись в центрі уваги дослідників. Для розуміння причин організації цього процесу цікавою є праця В. Петрова-Домонтовича «Українські культурні діячі УРСР, жертви більшовицького терору» [1300], перший варіант якої опубліковано разом з археографічною розвідкою В. Брюховецького [959].