Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

У процесі джерелознавчого дослідження виявлено особливості судово- слідчих документів репресованих діячів УАПЦ (УПЦ). Попри використання загальних принципів і документальних форм, характерних для ведення справ в органах державної безпеки 1920-1930-их рр., архівно-кримінальні справи репресованих діячів УАПЦ мають свої особливості. Насамперед це стосується формулювань звинувачень заарештованих і обставин ведення цих справ.

У 1920-ті рр. звинувачення знаходились в основному в ідеологічній площині і стосувались змісту проповідей і виступів на церковних зібраннях. У випадку недостатньої доказової бази для передачі в суд чекісти спрямовували такі справи до структур карних органів влади СРСР у Москві для остаточного вирішення терміну і виду покарання з подальшим відправленням до ГУЛАГу.

Ключовим моментом у справі організації подальших масових репресій проти УАПЦ (УПЦ) був процес «СВУ», а також низка наказів партійних очільників та наркомів НКВС СРСР та УСРР щодо викорінення «антирадянських елементів» з усіх сфер життя, в т.ч. колишніх церковників і сектантів, навіть якщо вони зреклися релігійної і церковної діяльності. Найбільша кількість утворення такого виду джерел, як архівно-кримінальні справи, припадає на 1937-1939 рр. Після цього їх провадження практично припиняється і поповнення відбувається тільки за рахунок листування з питань надання інформацій родичам у контексті кількох хвиль реабілітацій.

РОЗДІЛ 2. Собори УАПЦ: соборні діяння, ухвали та постанови

2.1 Собор Київщини 22-26 травня 1921 р.

В описі № 1 фонду № 3984 ЦДАВО України частково збереглись матеріали одного з перших великих церковних зібрань прихильників українізації й автокефалії Православної церкви в Україні, яке представниками ВПЦР планувалось як Всеукраїнський Собор для інституалізації УАПЦ. Але на перешкоді цьому стало протистояння між представниками українізованих парафій на чолі з ВПЦР і єпископатом, який був в канонічній єдності з Св. Патріархом Московським і всієї Росії Тихоном (Бєлавіним). Російська церква перебувала в процесі реформування через ліквідацію монархії і Св. Синоду та прихід до влади партії більшовиків.

У 1920 р. автокефальний рух в Україні був не досить організованим для скликання Всеукраїнського церковного Собору та й кількість українізованих парафій була відносно невеликою. ВПЦР упродовж 1919-1920 рр. намагалась скликати Собор, але її діячі змушені були вирішувати безліч поточних проблем (зміна урядів і відповідного законодавства, набуття храмів, проблема єпископату та ін.) і тому запланований на 1920 рік Собор так і не відбувся.

Ключовим питанням Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. була проблема набуття власного єпископату для остаточного оформлення церковної організації. Наявність хоча б двох єпископів дозволяла здійснити єпископські хіротонії згідно з існуючим в Православній церкві чином. Але всі переговори з єпископами поступово тільки поглиблювали конфлікт між ними та ВПЦР.

Збереглося кілька документів, які датовані квітнем 1920 р. і стосуються заборони в священнослужінні українських священиків [823, с. 57]. Протокол пленарного засідання ВПЦР від 5 травня 1920 р., на якому було проголошено автокефалію Української церкви виготовлений у кількох примірниках, оскільки він є серед архівних документів, а також опублікований у «Мартирології...» [30, арк. 1-5; 823, с. 58-63].

Відсутність власного єпископату вимагала скликання Всеукраїнського Собору [1328]. Архівні документи свідчать, що М. Мороз і члени ВПЦР провели велику роботу: виряджалися уповноважені ВПЦР на повіти, волості, міста і села, які мали перепустки, бланки, типові проекти ухвал та інструкції щодо обрання делегатів на майбутній Собор [11, арк. 55-60 і далі]. Було визачено дату майбутнього Собору - 14 жовтня 1920 р. [11, арк. 38]. Ця діяльність мала на меті поширення інформації про діяльність ВПЦР щодо українізації церковного життя, утворення осередків ВПЦР на місцях і розгортання праці у справі українізації церкви та відновлення її автокефалії, а також утворення та реєстрацію нових парафій, які підпорядковувались Всеукраїнській спілці православних парафій [16; 18; 20; 24; 26 та ін.].

Задля задоволення потреб у приміщеннях та друкуванні видань ВПЦР, в своєму листі до Голови ВУЦВК Г. Петровського від 14 вересня 1920 р. М. Мороз звертався з проханням дати дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору, який ВПЦР хотіла скликати у 1920 р., відпустити папір для друку і надати друкарню [11, арк. 46]. Навіть у травні 1921 р., попри докладені зусилля і запланований приїзд двох архієреїв як кандидатів на митрополита Київського УАПЦ, Всеукраїнський Собор скликати не вдалося, бо приїхали в основному делегати від українізованих парафій м. Києва і Київщини [1088].

Незважаючи на зусилля ВПЦР, Всеукраїнський Собор так і не був скликаний в жовтні 1920 р. Справа розтяглася надовго, і врешті-решт був скликаний церковний Собор Київщини, який тривав з 22 по 26 травня 1921 р. За умови конфлікту з тихонівським єпископатом Собор очолив М. Мороз, який був з церковної точки зору звичайним мирянином. Це надало керівництву Православної церкви в Україні на чолі з місцеблюстителем Київської митрополичої катедри єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим) аргумент для повного заперечення канонічності цього Собору, а саме зібрання представників українізованих парафій і ВПЦР кваліфікувався як неканонічний з'їзд духовенства і мирян, скликаний без дозволу і благословіння місцевого єпископа та ще й за участі заборонених в священнослужінні кліриками.

Постанови Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. виявлено в справі № 76 опису № 1 фонду № 3984 ЦДАВО України [72]. На титульному листі написано чорнилом: «Канцелярія Всеукр[аїнської] Прав[ославної] Ц[ерковної] Ради», а до тексту прикладено печатку ВПЦР. Текст надруковано на 16 сторінках [76, арк. 1-8 зв.]

Нез'ясованою залишається поява виконаного друкарським способом примірника «Ухвал» Собору Київщини без зазначення місця і дати його виходу. Можна висловити припущення, що цей примірник надруковано виключно для розповсюдження серед українізованих парафій. Не виявлено рукописних чи машинописних варіантів постанов. На цьому факті також акцентував увагу дослідник історії УАПЦ О. Ігнатуша [1086, с. 44].

В описі № 3 фонду № 3984 ЦДАВО України виявлено іще один варіант рішень Собору Київщини 1921 р. у вигляді ідентичного попередньому друкованого примірника [356]. Постанови Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. є інформаційно насиченими і містять відомості про діяльність ВПЦР щодо утворення нею церковної структури УАПЦ у 1920 р. Текст архівного примірника «Ухвал» було опубліковано [829, с. 469-487].

Реєстри делегатів Собору Київщини 22 - 26 травня 1921 р. містяться у описі № 1 фонду № 3984. Виявлені справи мають заголовок «Реєстри...» [7071]. Кілька архівних справ з цього ж опису містять запрошення на цей з'їзд представників українізованих парафій Київщини [73-76].

У «Постановах» є статистичні відомості про учасників Собору. Священиків було 58 осіб, дияконів - 12, дяків - 29 [72, арк. 1; 829, с. 469]. Отже, священнослужителів з висвятою до 1917 р., які перейшли на бік прихильників проголошення автокефалії Православної церкви в Україні у 1917 - 1920 рр., було 99 осіб. Натомість мирян, які були активістами руху (члени ВПЦР, селяни, робітники, вчителі, письменники, агрономи, лікарі, професори, студенти, урядовці, кооператори та ін.), нараховувалось 313 осіб з 412 зареєстрованих. І. Сухоплюєв кепкував з них, зазначивши, що агрономи і кооператори склали основу церковного Собору автокефалістів [1441, с. 150].

Окремою постановою Собор Київщини надіслав «Вітання уряду У.Р.С.Р.» з нагоди затвердження владою закону про відокремлення церкви від держави (Гл. 1) [72, арк. 1; 829, с. 471]. Ця подяка радянській владі була виключно за відокремлення церкви від держави і мала на меті сподівання на повне невтручання держави в церковне життя. ВПЦР сподівалась, що підтримка населенням процесу відродження церкви в Україні, зміна ставлення держави до церкви і відповідне оформлення відносин на засадах чинного законодавства надасть можливість в умовах відстороненості держави від церковних справ утворити Українську автокефальну православну церкву.

Питання про відокремлення церкви від держави порушувалося в Російській імперії на поч. ХХ століття. Ліберальні кола виступали з пропозиціями наслідувати європейський досвід і проголосити свободу сумління, позбавити Православну церкву державної опіки. Відсіч всім цим пропозиціям разом з обґрунтуванням неможливості відокремлення церкви від держави в Росії подав в своїй публікації обер-прокурор Св. Урядуючого Синоду К. Побєдоносцев [1310].

Д-р Софія Сеник не згадує про цей Собор, а просто подає не зовсім зрозумілі читачеві без знання джерел інформації щодо цієї постанови: «В мае [1921 г.] Рада приняла решение о принятии Советской власти, выражая ей благодарность за гарантию свободы Церкви и обьявляла [так у тексті - І.П.] епископов низложенными» [1419, с. 323]. Таким чином, виходячи з наведеної цитати, складається враження, що цей Собор Київщини прихильниками автокефалії Православної церкви взагалі було скликано спеціально для подяки радянській владі і «нізложєнія єпіскопов».

Делегатами Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. було висловлено вітання Грузинському католікосу-патріарху Леоніду (Окропирідзе) за відродження автокефалії Грузинської церкви, яка існувала з IV ст. н. е. і була ліквідована Російським імперським урядом на початку ХІХ століття. Поява цього пункту серед документів Собору Київщини пов'язана з діяльністю прот. Степана Орлика у Грузії [797; 1330; 1332].

Після Лютневої революції 1917 р. богослужіння в Грузії було переведено на грузинську мову. У госпітальній церкві в ім'я Св. Олександра Невського богослужіння відбувалось слов'янською мовою. Під керівництвом настоятеля Українського Свято-Микільського Собору м. Тифліса прот. Степана Орлика почалися богослужбові відправи, організувався хор. Зберігся документ про клопотання на ім'я католікоса-патріарха Леоніда (Окропирідзе) від 12 липня 1920 р. церковної ради Олександро-Невської парафії слободи Холодної- Городок, Батумської області [28, арк. 2]. Завдяки діяльності прот. Степана Орлика ця парафія приєдналася до Грузинської церкви, хоча Св. Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін) засудив грузинських «єпископів- самочинників» за відновлення автокефалії без патріаршого благословіння.

Про те, що Леонід (Окропирідзе) затвердив це клопотання, а також про встановлення зв'язку з ВПЦР у м. Києві свідчить інший документ - «Привітання Всеукраїнській Православній Церковній Раді від Української Православної Ради на Закавказзі» [28, арк. 7], датовану 5 грудня 1920 р. У «Привітанні...» повідомлялося, що Українська Православна Рада на Закавказзі затверджена Патріархом Грузії Леонідом і складається з представників православних українців Грузії, Вірменії, Азербайджану й Туреччини. Очевидно, що такий документ стимулював сподівання діячів ВПЦР на вирішення проблеми з висвятою кандидатів на єпископів УАПЦ у Грузії.

Архівні джерела підтверджують бажання ВПЦР здобути канонічно висвячених єпископів УАПЦ в Грузії. Лист ВПЦР до Київського губернського партійного комітету компартії більшовиків України за № 586 від 29 липня 1920 р. містить прохання дати дозвіл на від'їзд до Грузії делегації з 5 осіб [17, арк. 1], але поки що не вдалося знайти викладу причин через які ця делегація до Грузії не від'їхала. І. Власовський подав такий коментар: «в гарячому прагненні до Всеукраїнського Собору, наміченному на 1/14 жовтня 1921 р., мати єпископат, ВПЦР хапається ще за одну можливість вийти з тяжкого становища. З Кавказа, з самого Тифлісу, на травневий Собор Київщини, який тривав з 22 по 26 травня 1921 р., приїхав прот. Степан Орлик» [976, с. 97].

Прот. Степан Орлик запевняв ВПЦР, що є можливість висвятити єпископів для УАПЦ, бо Грузинська церква оголосила себе автокефальною, і його делегували разом з о. Павлом Погорілком просити католікоса Грузії висвятити цих кандидатів на єпископів. З цих міркувань пункт про привітання Грузинському католікосу було включено до постанов Собору.

На Соборі Київщини 22-26 травня 1921 р. визначено ставлення до Всеукраїнського Собору 1918 р., як до зборів «ворогів українського церковно- визвольного руху» і вирішено ні постанов його, ні вищого керівного органу, Священного Собору Єпископів України, не визнавати (Гл. 6, п. 1) [72, арк. 1 зв.-2; 829, с. 471]. Собор Київщини намагався вийти з ситуації, яка склалася внаслідок конфлікту з єпископатом на чолі з єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим), і обрав Київським митрополитом архієпископа Полтавського Парфенія (Левицького), а його заступником - Антоніна (Грановського) (Гл. 13, розд. ІІ, п. 1). Але обидва були обрані заочно, тільки за згодою, яку вони висловлювали в листах до ВПЦР [91; 829, с. 458-468].

Архієпископ Парфеній (Левицький) у своєму листі до Св. Патріарха Тихона (Бєлавіна) від 29 червня 1921 р. пояснив мотиви своєї підтримки прихильників автокефалії, але під тиском Собору/Синоду Єпископів зрікся подальших відносин з ВПЦР [17, арк. 30-31]. У цій справі зберігся лист ВПЦР до архієпископа Парфенія (Левицького) від 3 червня 1921 р. за № 1234, в якому ВПЦР прохає його «почути голос народу в ці історичні і відповідальні для нашої церкви часи» і з дня на день чекає прибуття архієпископа до Києва [17, арк. 21] а також лист ВПЦР від 1 червня 1921 р. до прот. Павла Погорілка, якого було обрано заочно єпископом Київщини на Соборі Київщини, і ВПЦР просила його негайно приїхати до Києва [17, арк. 20].

Помилкою керівництва ВПЦР в цьому випадку слід вважати те, що на посади вищих церковних достойників вони обрали єпископів, які висловлювали підтримку відродженню церкви в Україні, але не дали ніяких гарантій. Щоправда, це були ті архієреї, які співчували автокефальному рухові, бо інші демонстрували відверту ворожість до утворення УАПЦ.

Окремою ухвалою Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. 10 осіб було обрано кандидатами на висвячення в єпископський сан, серед яких: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Павло Погорілко, Степан Орлик, Юхим Сіцинський та ін. (Гл. 13, розд. ІІ, п. 2) [72, арк. 3-3 зв.; 829, с. 474].

Таким чином, головна мета Собору Київщини 22 - 26 травня 1921 р. не була досягнута - цю церкву не очолили канонічно висвячені єпископи, які б здійснили подальшу висвяту єпископів та священиків для УАПЦ. Більше того, через тактичні помилки керівників ВПЦР ситуація значно погіршилася, оскільки навіть ті єпископи, які висловлювали прихильність до автокефального руху, остаточно перервали стосунки з ВПЦР і більше не реагували на її запрошення та листи.

У документальних збірниках, які виходили друком в діаспорі, цей Собор згадується дуже мало і тільки в переказах. Навіть в «Історії...» митрополита Василя Липківського йому не приділено ніякої уваги, окрім побіжної згадки в контексті історії стосунків ВПЦР з Полтавським архієпископом Парфенієм (Левицьким), причому автор назвав його «Київський губерніяльний собор» [773, с. 30]. Причиною такого ставлення, очевидно, стало те, що цей Собор не набув статусу Всеукраїнського і не вирішив поставлених завдань. Можна висловити припущення, що проведення пресвитерської хіротонії прот. Василя Липківського 23 жовтня 1921 р. під час Першого Собору УАПЦ було викликане побоюваннями організаторів, щоб він не повторив долю Собору Київщини, коли велике і представницьке зібрання відбулося, але проблеми з висвятою митрополита не вирішило.

Таким чином, збереглись документи підготовчого періоду до Собору Київщини 22-26 травня 1921 р., реєстри делегатів, друкований примірник постанов, який було оприлюднено в археографічному збірнику документів і матеріалів Першого Собору УАПЦ 1921 р. Ці документи дають змогу зрозуміти перебіг подій, проаналізувати причини неможливості скликання Всеукраїнського Собору у 1920-1921 рр., а також встановити зв'язок подій з появою постанов Собору Київщини 22-26 травня 1921 р.

2.2 Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.

Аналіз документальних джерел з історії Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. має велике значення у справі об'єктивного, неупередженого підходу до цієї проблеми. Окрему групу документів складають матеріали самого Собору УАПЦ 1921 р., які поділяються на соборні документи, епістолярій та спогади. До соборних документів слід віднести всі наявні варіанти стенограм засідань, протоколи засідань соборних комісій, тексти доповідей делегатів, списки учасників, «Канони», ухвали Собору та ін. Дослідження архівних джерел з історії Першого Собору УАПЦ 1921 р. цілком базується на матеріалах фонду 3984 ЦДАВО України, оскільки матеріалів інших фондів та архівів у цій справі поки що не виявлено.

Листування передсоборного і соборного періоду 1921 р. включає в себе в основному офіційне листування. Докладну інформацію про підготовчу працю ВПЦР щодо скликання церковних Соборів вміщено в декількох справах, які мають в основному матеріали офіційного і напівофіційного листування керівників ВПЦР на чолі з Михайлом Морозом та секретарем Іваном Тарасенком з різними установами та особами, зокрема інформацію про скликання та підготовку Всеукраїнського Собору та організацію передвиборних зборів на місцях [53; 54; 61 та ін.].

Епістолярна частина є невеликою і включає листування з урядовими колами щодо скликання Собору, листування між керівництвом ВПЦР та українізованими парафіями, листи, які надходили до канцелярії ВПЦР від діячів з українізації на місцях, а також листування щодо проблеми набуття єпископату для УАПЦ. Важливим для з'ясування подробиць підготовчої роботи ВПЦР по скликанню Всеукраїнського Собору УАПЦ впродовж літа- осені 1921 р. є листування з парафіяльними радами українізованих парафій, округовими радами та майбутніми делегатами про скликання підготовчої наради напередодні відкриття Першого Собору УАПЦ [355; 485].

Для дослідження відносин між УАПЦ та керівництвом Православної церкви в Україні важливим є оригінал рукопису листа патріаршого екзарха в Україні архієпископа Михайла (Єрмакова) до Голови ВПЦР М. Мороза від 28 вересня/11 жовтня 1921 р. Екзарх повідомив про свою відмову бути присутнім на Соборі УАПЦ 1921 р. і назвав цей Собор “неканонічним зібранням” [61, 829, с. 39-42]. Цей лист, написаний зеленим чорнилом, було внесено до архівної справи без будь-яких додаткових даних і тому відомості про адресата та автора листа можна було одержати тільки із звертання на початку листа та допису наприкінці тексту.

У стенограмах Собору УАПЦ 1921 р., під час дискусій про необхідність запрошення православних єпископів в Україні і особисто патріаршого екзарха архієпископа Михайла (Єрмакова), головуючий на Соборі Михайло Мороз зачитав цей лист, коли пояснював чому вони не відгукнулись на запрошення ВПЦР під час засідання 14 жовтня 1921 року [829, с. 25].

Після процесу «СВУ» 1930 р. було випущено з пропагандистською метою велику кількість брошур, але пізніше ці видання було вилучено з бібліотек, оскільки виявилось, що режим секретності поширено на всю інформацію щодо УАПЦ, а також стало очевидним, що всі вибудовані ідеологічні конструкції таких авторів, як Д. Ігнатюк, є хибними. Зокрема, сам візит на Собор УАПЦ 19 жовтня 1921 р. архієпископа Михаїла (Єрмакова) автор брошури пояснював виконанням завдання БУД'у «зберегти єдиний монархічний фронт проти більшовиків» [1117, с. 12].

Заслуговує на увагу пояснення Д. Ігнатюка щодо появи і обґрунтування ідеї пресвитерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського: «І коли тихонівський екзарх Михайло, з'явившись на з'їзд своєю задирчастою промовою до решти зіпсував взаємини і Чехівському, відповідальному від БУД'у керівникові собору та його голові, довелося на самому Соборі повернути лінію в бік розриву з тихонівщиною, то згодом президія БУД'у з незадоволенням прийняла цей розрив, як факт, що стався всупереч її волі» [1117, с. 12]. До речі, з архівних матеріалів текст цієї промови вилучено.

Передсоборні документи. До передсоборних документів можна віднести документи українізованих парафіяльних рад, які стосуються скликання Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., а також доповіді представників від українізованих парафій про стан церковних справ на місцях і боротьбу за українізацію церковного життя [60; 67 та ін.].

У справі стосунків між прихильниками автокефалії Православної церкви в Україні та єпископатом важливим є документ, в якому йдеться про останню спробу примирити між собою «тихонівців» і «автокефалістів» безпосередньо перед початком Собору 1921 р. Це «Записка о примирении разделяющихся в Украинской Церкви», написана російською мовою, датована 21 серпня/3 вересня 1921 р. [63, арк. 10-11]. Автором цієї записки є прот. Павло Погорілко, про що зазначається на першій сторінці документу. У цій архівній справі немає титульного аркуша і заголовок справи тут і далі подається за назвою, яка є в описі фонду № 3984.

До передсоборних документів слід віднести низку послань та відозв Собору/Синоду Єпископів України та їхніх представників на місцях, у яких засуджувався автокефальний рух, а його учасники визначалися як «порушники церковної дисципліни», «відступники від Православ'я». У цих документах міститься заклик не визнавати українських священиків і ВПЦР, не відвідувати їхні збори і взагалі ухилятися від спілкування з «українізаторами». Одне з таких послань було зачитано на засіданні від 17 жовтня 1921 р. Собору, про що свідчить напис від руки на документі [63, арк. 12-12 зв.].

Стенограми Собору 1921 р. відклалися нерівномірно в кількох описах фонду № 3984 ЦДАВО України. У цілому стенограми представлені кількома видами документів: редаговані машинописні тексти, рукописні варіанти і чернетки, в т. ч. дотичних до стенограм матеріалів. Частина стенограм Собору УАПЦ 1921 р у вигляді машинописних копій є в кількох архівних справах опису № 1 фонду 3984 ЦДАВО України [55-59]. Тут виявлено машинописні копії стенограм Собору за 14 - 17 та за 20 - 21 жовтня 1921 р. Серед архівних справ опису № 3 було виявлено 2 великі за обсягом справи.

До цих справ підшито рукописні оригінали стенограм Собору УАПЦ разом із машинописними копіями: справа № 104 [357] та справа № 105 [358]. У справі 104 на початку вміщено стенограми засідань Собору за 21-30 жовтня 1921 р. [357, арк. 1-81], потім ідуть машинописні та рукописні варіанти та уривки стенограм за 20-24 жовтня [357, арк. 82-197]. Наприкінці справи підшито варіанти рукописів стенограм з 19 по 14 жовтня [357, арк. 199-307]. Останньою вміщено рукопис стенограми за 15 жовтня [357, арк. 326-351].

Між стенограмами зустрічаються аркуші нестандартного формату, на яких від руки червоним або синім олівцем записано дату та кількість присутніх делегатів на кожному засіданні. Рукописи і машинописи виконано стенографістками О. Кононенко та Н. Щадиловою. Записи стенограм зроблено олівцем або зеленим чорнилом на аркушах з учнівських зошитів, конторських зшитків, зворотах вже використаних паперів тощо.

У справі 105 містяться варіанти рукописів стенограм Собору за 16 жовтня [358, арк. 54-58 зв.], 21 жовтня [358, арк. 2-46] та 25 жовтня 1921 р. [358, арк. 71-117]. У цій же справі є редагований від руки чорнилом кимось із складу президії Собору машинописний варіант копій канонів та ухвал, затверджених Собором [358, арк. 47-53 зв.].

Стенограми та інші соборні документи є серед матеріалів опису № 4, хоча і в невеликій кількості порівняно з описами № 1 і № 3 фонду № 3984 ЦДАВО України. Це одна справа № 30 [484], яка містить рукопис стенограми Собору за 21 жовтня 1921 р., виконаний олівцем і зеленим чорнилом.

Вдалось віднайти більшість стенограм Першого Собору 14-30 жовтня 1921 р, хоча вони не зібрані в окремому описі. Не вдалося виявити стенограми засідань за 27, 28 та 29 жовтня 1921 р. Ймовірно, в ці дні зовсім не було засідань, оскільки непрямі відомості про це містяться в повідомленні постійного голови Собору Михайла Мороза наприкінці засідання від 26 жовтня 1921 р. [357, арк. 67]. Очевидно, що в ці дні відбувались богослужіння з висвятами нових ієрархів УАПЦ. Це підтверджується порівнянням дат останніх засідань Собору з датами висвят єпископів УАПЦ.

В описі 1 зазначається, що справи № 60-61 вибули. Можливо, вони також містили деякі матеріали Першого Собору УАПЦ 1921 р але були вилучені з фонду за нез'ясованих причин. Не виключено, що там могли бути машинописні варіанти стенограм за 18 і 19 жовтня 1921 р., якщо дотримуватись порядку укладання документів до справ.

До соборних матеріалів, точніше складових частин стенограм Собору, відноситься справа 67 «Доповідь на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі про діяльність Церкви, духовенства», у якій немає титульного аркуша і заголовок справи подається за назвою, яка є в описі. До справи підшито тексти доповідей о. Ксенофонта Соколовського, датованої 13 жовтня 1921 р. [63, арк. 1-7] та прот. Василя Липківського «Стан духівництва православної Церкви» без зазначення дати тощо [63, арк. 8-9].

Опис № 2 фонду № 3984 ЦДАВО України має заголовок: «Украинская автокефальная православная церковь г. Киев», (підзаголовок: «Личные дела духовенства. 1922 - 1929 гг.») і складається з переліку особових справ священослужителів УАПЦ. Серед матеріалів цього опису було виявлено матеріали Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., які у довільному порядку були підшиті до цієї справи [1355]. Очевидно, що ці документи Собору не були ідентифіковані упорядниками і тому просто вкладені до особової справи одного з автокефальних діячів - псаломщика Базилевича Василя Митрофановича, але про це ніяких приміток в описі фонду немає.

При ознайомленні з документами ідентифіковано 11 фрагментів соборних матеріалів у цій справі: початок доповіді делегата Собору О. Куниченка, стенограму засідання від 24 жовтня 1921 р. (без початку), уривок стенограми засідання від 22 жовтня 1921 р., перший аркуш стенограми денного засідання від 25 жовтня 1921 р., стенограму вечірнього засідання від 25 жовтня 1921 р., уривок стенограми засідання від 24 жовтня 1921 р., уривок доповіді голови ВПЦР М. Мороза, стенограму денного засідання від 26 жовтня 1921 р., початок доповіді делегата С. Рклицького, стенограму засідання від 21 жовтня 1921 р. і стенограму ранішнього засідання від 21 жовтня 1921 р.

Списки делегатів Собору УАПЦ 1921 р. збереглися у двох екземплярах, які підшиті до однієї справи [359; 829, с. 401-436] і містять інформацію про кожного делегата: ім'я, прізвище, вік, освіта, місце роботи, якою церковною радою обраний, іноді подається номер мандата, зазначається членство в ВПЦР. Списки делегатів було надруковано на машинці [359, арк. 1-48, зв.].

До цієї справи підшито також частину рукописного варіанту списків делегатів Собору у вигляді великого зошита в лінійку, до якого спочатку вписано від руки перелік делегатів Собору [359, арк. 49-55]. Кілька сторінок у справі переплутані і тому в деяких місцях відповідність двох частин одного аркуша і його копії треба встановлювати додатково. Завдяки опублікованим у діаспорних виданнях спогадів, можна твердити, що склад присутніх був набагато ширшим, ніж це зазначено у архівному примірнику списків.

Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України видано друком збірник документів [829], в якому опубліковано документи та матеріали як передсоборного періоду, так і соборні матеріали за 1921 р. У «Мартирології...» уміщено, окрім спогадів учасників Собору кілька документів: текст першого звернення митрополита УАПЦ Василя Липківського, звернення Собору до вірних УАПЦ та відозву ВПЦР до духівництва України [823, с. 129-136]. Відозву Собору, а також звернення новообраного митрополита УАПЦ Василя Липківського було опубліковано у часописі УАПЦ «Церква й Життя» за 1927 р. [751].

У хронологічному викладі виявлені в кількох описах і справах фонду № 3984 ЦДАВО України стенограми Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. розташовані наступним чином. Слід врахувати, що більшість засідань має 2, подекуди 3 частини. Цей розподіл утворився через те, що між засіданнями були перерви, після яких засідання знову розпочиналося співом молитви всіх присутніх у великому Софійському соборі делегатів.

14 жовтня 1921 р. Виявлено 4 варіанти стенограм цього засідання Собору: 1) оригінал рукопису протоколу, в якому від руки зазначено кількість присутніх делегатів - 258 осіб [357, арк. 314-315 зв., 318-321 зв.], 2) ідентичний рукопису машинописний варіант стенограми, до тексту якого редактором було внесено правки олівцем та чорнилом [55, арк. 1-7]. Виявлено 2 варіанти переказів подій на Соборі цього ж дня: 3) розповідь невідомого члена Собору, який занотовував виступи делегатів своїми словами і фіксував навіть емоційні вияви промовців. Цей переказ не містить інформації про початок засідання і вибори президії Собору і починається з виступу делегата Роменського повіту Якименка [357, арк. 309-313]; 4) запис тез виступів промовців в хронологічному порядку. Можна припустити, що це член президії Собору, оскільки він знає прізвища делегатів. У тексті багато скорочень, закреслень та малозрозумілих місць [357, арк. 316-316 зв., 323].

Слід зазначити, що тільки у машинописному варіанті протоколів засідань Собору вміщено додатки до стенограм: вступне слово М. Н. Мороза перед відкриттям Собору 14 жовтня 1921 р, регламент Собору, протокол наради передсоборного засідання, текст доповіді «Стан духівництва Української православної церкви» тощо.

15 жовтня 1921 р. Виявлено 4 варіанти записів про засідання Собору: оригінал рукопису протоколу, ідентичний текст машинопису і 2 відмінних за змістом уривки переказів подій: 1) рукописи 2-х протоколів ранішнього засідання [357, арк. 344-348 зв.] та стенограму другої частини засідання [357, арк. 329-337]; 2) машинописний варіант протоколів 2-х частин засідання Собору, ідентичний рукописному, але з редакторськими правками олівцем [56, арк. 1-16], 3) продовження 1-го варіанту переказу, яке містить інформацію про початок засідання за 15 жовтня [357, арк. 313-313 зв.] і за змістом відповідає машинописному варіанту протоколу [56, арк. 1-2]; 4) це запис переказу соборних подій у вигляді коротких тез і прізвищ доповідачів. Текст написано малозрозумілим почерком, багато скорочень і закреслень [357, арк. 349-350, 338-343 зв.]. На окремому аркуші зазначено кількість присутніх - 199 осіб, але її закреслено і зверху червоним олівцем дописано «213 душ» [357, арк. 326-а].

16 жовтня 1921 р. засідання відбулось у неділю. Можливо, з цієї причини початок засідання припадає на 3-тю годину дня. Виявлено 3 варіанти записів стенограми, яка була записана у 2-х частинах: 1) рукописи протоколів стенограм 2 частин засідання Собору: частина 1-ша [357, арк. 304-305] і частина 2-га [358, арк. 54-58 зв.]; 2) ідентичні за текстом машинописні варіанти стенограм: частина 1-ша [56, арк. 24-25] і частина 2-га [56, арк. 26-30 зв.]; 3) рукописний уривок переказу, ідентичний за виглядом 4-му варіанту попередніх стенограм. Це рукопис тез виступів та прізвищ промовців [357, арк. 306]. У соборному засіданні взяли участь, за попереднім записом 299 осіб, але згідно з виправленям червоним олівцем - 294 делегати [357, арк. 303].

17 жовтня 1921 р. Виявлено 3 варіанти записів: 1) рукописи протоколів стенограм 2-х засідань: частина 1 [357, арк. 284-291] і частина 2 [357, арк. 292300, зв.]; 2) машинописний варіант, який ідентичний рукописному: частина 1 [57, арк. 1-8] і частина 2 [57, арк. 12-21]; 3) переказ подій на засіданні Собору від 17 жовтня 1921 р у вигляді записаних олівцем тез виступів і прізвищ промовців [357, арк. 282-283, 301]. Сюди ж долучено кілька додатків до стенограм: відозва Собору/Синоду Єпископів до тих, хто підтримує автокефальний рух [57, арк. 9-10]; записка делегата М. Ширая до голови президії Собору М. Мороза [57, арк. 11], виписка з правил Вселенських Соборів як пояснення доповіді прот. Василя Липківського [57, арк. 22], протокол наради представників від губерній [57, арк. 23-23 зв.]

18 жовтня 1921 р. Збереглися 2 рукописні варіанти стенограм: 1) рукопис 2 протоколів засідання: частина 1-ша [357, арк. 245, 247-273] і частина 2-га [357, арк. 274-281]; 2) переказ подій у вигляді запису тез і прізвищ з скороченнями і виправленнями [357, арк. 246-246-а]. На окремому аркуші зазначено кількість присутніх - «308 душ» [357, арк. 243]. Очевидно, що існувала архівна справа з машинописними варіантами стенограм Собору. Саме до справ з машинописними редагованими варіантами стенограм підшивалися інші матеріали (записки, витяги з документів та ін.). Але такої справи у фонді № 3984 нема і тому опубліковано рукописний варіант [829, с. 112-141].

19 жовтня 1921 р. За цей день засідання Собору виявлено 2 рукописних варіанти стенограм: 1) 2 частини рукопису протоколу засідання є в одній справі: частина 1 [357, арк. 199-212] і частина 2 [357, арк. 213-242]; 2) аналогічний попереднім варіантам переказ подій у вигляді тез, прізвищ делегатів і приміток з виправленнями олівцем [357, арк. 198-198-а].

20 жовтня 1921 р. Виявлено 3 варіанти стенограм: 1) рукописні варіанти 1-ої і 3-ої частин засідання: частина 1 [357, арк. 137-152, 162] і частина 3 [357, арк. 167-197]; 2) 3 частини машинописних варіантів стенограм, кожна у 2-х однакових примірниках: частина 1 [58, арк. 1-12, 62-73], частина 2 [58, арк. 1329, 78-94], частина 3 [58, арк. 30-61, 98-129]; 3) переказ подій на засіданні від 20 жовтня 1921 р. у вигляді тез та запису прізвищ промовців. Текст погано читається через численні скорочення та примітки, аркуші в справі переплутані.

Слід зазначити, що таких записів в подальших варіантах стенограм Собору не виявлено. Всі подальші тексти стенограм збереглись як рукописні і машинописні варіанти записаних стенографістками текстів. За змістом авторкою пропонується такий порядок 3-го варіанту стенограми протоколу засідання за 20 жовтня 1921 р.: початок [357, арк. 164-164 зв.] і кінець [357, арк. 163, 165-166 зв.]. Зазначення кількості присутніх є тільки в рукописному варіанті стенограми - «300 душ» [357, арк. 136-а].

21 жовтня 1921 р. Стенограми цього засідання віднайдено в 2-х варіантах: 1) рукописний варіант: частина 1 [357, арк. 29-46] і частина 2 [358, арк. 2-а-27]; 2) машинописний варіант стенограм протоколів, ідентичний рукописному: частина 1 [357, арк. 1-8] і частина 2 [59, арк. 1-21].

22 жовтня 1921 р. Стенограми цього засідання віднайдено в 2 варіантах: 1) рукописний варіант 2-х частин стенограм: частина 1 [484, арк. 13-24] і частина 2 [484, арк. 1-12]; 2) машинописний варіант: частина 1 [357, арк. 8288] і частина 2 [357, арк. 121-129].

23 жовтня 1921 р. сталася найвизначніша подія в житті УАПЦ - всесоборна висвята (пресвитерська хіротонія) Всеукраїнського Архієпископа і митрополита УАПЦ Василя Липківського.

Засідання Собору розпочалось після Божественної Літургії у великому Софійському соборі о 5 годині дня. Зберігся тільки неправлений машинописний варіант протоколу [357, арк. 130-136]. Присутніх зазначено тільки 129 членів Собору [357, арк. 152-а]. Події висвяти не мають документального підтвердження в цій стенограмі і є у спогадах учасників.

24 жовтня 1921 р. В архівному фонді виявлено тільки частину нередагованого машинописного варіанта стенограми [357, арк. 89-104].

25 жовтня 1921 р. Віднайдено 2 варіанти стенограм Собору за цей день: 1) оригінали рукописів протоколів: частина 1 [358, арк. 98-117] і частина 2 [358, арк. 71-97]; 2) машинописні копії протоколів: частина 1 у 2-х ідентичних копіях [357, арк. 39-51; 358, арк. 59-70] і частина 2 [357, арк. 19-38]. З огляду на вказівки в стенограмах щодо початку й кінця кожного засідання, можна висловити припущення, що відсутні стенограми засідання з 9 до 12 години ранку, а також з 4 до 7 години дня, якщо вони взагалі відбулись.

26 жовтня 1921 р. Виявлено тільки 1 машинописну нередаговану копію стенограми засідання, яке тривало, згідно з записом стенографістки, з 12 до 4 години дня [357, арк. 52-67].

30 жовтня 1921 р. Стенограми засідань з 26 по 30 жовтня 1921 р. відсутні. Збереглись 2 варіанти тексту протоколу засідання останнього дня Собору: 1) рукописний варіант стенограми [358, арк. 105-120] та машинописний варіант, в якому відсутні кілька аркушів, текст яких зберігся тільки в рукописному варіанті стенограми [357, арк. 68-81].

Відповідність машинописного та рукописного текстів наступна: 1) початок тексту - справа № 104, арк. 68-70, у рукописному варіанті відсутній у справі № 105; 2) середина - справа № 104, арк. 70-81 - відповідає арк. 105-220 у справі № 105; 3) кінець - справа № 104, арк. 81 - відповідає арк. 120 у справі № 105, але в рукописі відсутня сторінка, текст якої відповідає машинописному варіанту, тобто 2 останніх абзаци в тексті стенограми за цей день засідання. Цей варіант упорядкування виявлених архівних документів Собору УАПЦ 1430 жовтня 1921 р. опубліковано у вигляді таблиці [829, с. 13-20].

У справі звинувачення УАПЦ у «нецерковності» і українському націоналізмі велике значення має запровадження до власне церковного вжитку творчої спадщини українських поетів та письмеників, зокрема великого українського поета Тараса Шевченка (1814 - 1861). На Першому Соборі УАПЦ 1921 р він часто згадувався делегатами як «наш пророк», неодноразово цитувалися його вірші (в основному переклади псалмів або вірші з критикою «Церкви-домовини»). Спів Шевченкового «Заповіту» учасниками церковних зборів започатковано з часу Київського єпархіального з'їзду 1917 р.

У доповіді на соборному засіданні від 15 жовтня 1921 р. Михайло Мороз зазначив, що Шевченко - це «найкращий працьовник, найкращий виявитель української культури, світовий геній» [829, с. 44], на Шевченковім «Кобзарі», на його співах, «ми учились братерства, як нам жити, щоб бути вільними синами України» [829, с. 44]. Майже те саме він повторив на засіданні Собору від 17 жовтня: Шевченко для УАПЦ є «апостол правди і науки» [829, с. 83]. Його підтримав С. Задорожній [829, с. 86]. В. Чехівський також цитував вірші Тараса Шевченка (див. стенограму від 20 жовтня 1921 р.) [829, с. 222].

Матеріали і документи Собору УАПЦ 14 - 30 жовтня 1921 р. стали «каменем спотикання» не тільки для представників РПЦ як в СРСР, так і за його межами. Ставлення до цього Собору і до висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського зумовило протистояння і серед тих, хто впродовж ХХ століття бажав відродження Української церкви. За умови запровадження режиму надзвичайної секретності навколо джерел УАПЦ 1917 - 1939 рр. після розгортання політичних репресій всі документальні матеріали Першого Собору УАПЦ 1921 р. опинилися в архівному спецсховищі.

Для продовжувачів справи УАПЦ 1921 р. в еміграції Перший Собор УАПЦ 14 - 30 жовтня 1921 р. залишався подією українського церковно- національного життя, який знаменував собою і церковне, і національне відроження. Представники діаспорних кіл не мали доступу до документів Собору, але справу врятувало те, що після Собору його «Діяння» опубліковані у окремими брошурами в 1920-ті рр. в Києві і в Харкові [755].

Таким чином, весь період після знищення УАПЦ в УРСР в церковних колах української діаспори головним джерелом про Собор 1921 р. слугували або ці «Діяння...», або спогади учасників. Частина документів перевидана у «Мартирології...» [823, с. 395-406]. Громадянським ювілейним комітетом православних українців для відзначення 50-річчя відродження УАПЦ оприлюднено брошуру [1495]. Приводом послужив не тільки 50-річний ювілей Собору УАПЦ 1921 р., а й обурення пересвятою архієпископа Івана

Теодоровича, яку у 1949 р. здійснив архієпископ Мстислав (Скрипник): «Для кого українська кров не сік буряковий, той не буде толерувати такого глуму, наруги над душею і сумлінням українського народу, яких допустилися автори в грамоті пересвяти. Ті автори зла не тільки домучили останнього єпископа УАПЦ київської хіротонії, але й пересвяченого єпископа і Церкву канонічно знову повернули в ту саму неволю, з якої Вона вирвалася 1921 р.» [1495, с. 21].

Оригінальні документи і матеріали Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. збереглись в Україні у фонді № 3984 ЦДАВО України. За винятком кількох вилучених варіантів стенограм (напр., рукописний варіант стенограми за 19 жовтня 1921 р. разом з промовою архієпископа Михаїла (Єрмакова)), більшість джерел разом з опублікованим Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України у 1999 р. збірником є доступними для різнопланових досліджень. Матеріали соборних засідань дають можливість зрозуміти перебіг подій, ознайомитись з виступами делегатів і зрозуміти логіку подій на Соборі, дослідити склад учасників.

Деякі документи представлені кількома варіантами і копіями, що розширює можливості подальшого джерелознавчого дослідження, дозволяє зробити об'єктивні висновки. Але через вилучення з невідомих причин частини матеріалів Собору УАПЦ 1921 р. неможливо до кінця з'ясувати, що сталося на засіданні 19 жовтня 1921 р. Не до кінця зрозумілим залишається відсутність серед соборних документів докладного опису висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського у неділю 23 жовтня 1921 р. Ці та інші проблеми вимагають подальших пошуків та досліджень.

2.3 Постанови Першого Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.

Дослідження канонів Собору є важливим через їхній вплив на життя УАПЦ і продовження її діяльності в діаспорі [1331]. Цей вид джерел можна кваліфікувати як актові, оскільки для УАПЦ це були постанови Собору, якими було встановлено принципово новий церковний устрій в Україні.

На відміну від Українського Екзархату, який у канонічному відношенні залишався вірним засадам РПЦ, УАПЦ проголосила нові засади Української церкви, причому в канонах обумовлено вірність догматам і непорушність православної віри. Вимоги ідеологів УАПЦ стосувались виключно змін канонічного устрою і супроводжувались відмовою від тих канонів і постанов Вселенських і Помісних Соборів, які, на думку соборян, свідчили про вплив на церковний устрій з боку імперської влади і ці канони були «застарілими».

Окремо слід відзначити вплив В. Чехівського на формування «Канонів» УАПЦ 1921 р., зокрема тих, де йшлося про демократизацію церковного життя, встановлення нового типу стосунків з іншими церквами, проголошення національних засад побудови церков окремих народів. Текстуальна подібність цих розділів «Канонів» УАПЦ 1921 р. до теоретичних праць українського християнського соціал-демократа В. Чехівського є очевидною [870-873].

Ухвали Собору УАПЦ 1921 р. знаходяться в кількох справах фонду № 3984 ЦДАВО України, зокрема у справі № 66 знаходиться первісна редакція ухвал Собору [62, арк. 1-4 зв.]. З огляду на важливість цих канонів для організації церковного життя, подальшого процесу утворення українізованих парафій УАПЦ, текст «Діянь...» відредаговано і опубліковано видавничим відділом ВПЦР після закінчення Собору [755]. ВПЦР вже мала негативний досвід спілкування з органами радянської влади, особливо в частині пристосування програмних текстів до вимог радянського законодавства, тому тут є розділи, які не увійшли до опублікованого варіанту, бо були викреслені з ідеологічних міркувань під час підготовки тексту до друку.

На Соборі УАПЦ 1921 р. питання про автокефалію Православної церкви в Україні вважалося вже вирішеним і тому просто зафіксоване в «Канонах». З огляду на відсутність в Православній церкві канонів щодо процедури набуття автокефального статусу окремою церквою, Собор сам виробив низку канонів щодо автокефального устрою Української церкви, а також церков, з яких складається Всесвітня церква: «Всесвітня Православна Христова

Апостольська Соборна Церква об'єднує окремі автокефальні церкви народів і країн, які вільно єднаються в єдину Церкву» (Гл. ІІ, п. 2) [829, с. 376].

Всі Православні церкви в «Канонах» проголошені об'єднанням громад християн окремих народів, в яких окремі вірні вільно об'єднуються між собою на основі християнських чеснот (Гл. ІІ, п. 3) [829, с. 376]. Для міжцерковного всесвітнього об'єднання, згідно з «Канонами» УАПЦ 1921 р., необхідно створити орган вибраних представників всіх автокефальних церков (Гл. ІІ, п. 4) [829, с. 376]. Найбільшим гріхом у справі єднання церков є намір впровадження підлягання церкви одного народу церкві другого народу і за це «супротивник Христової братерської церкви» повинен бути виключений з церкви (Гл. ІІ, п. 6) [829, с. 376].

Як про визнаний факт говориться про автокефалію Української церкви у Х ст. (Гл. ІІ, п. 8) [829, с. 376]. Окремо в канонах 1921 р. обговорено питання про насильницьке підбиття Української церкви у XV!! ст. «під владу московського панства» силою московських царів і бояр. Підкреслено, що церкву в Україні було позбавлено волі без скликання Собору і тому Акт 1687 р. про піддання Української церкви потрібно визнати антиканонічним, аморальним і недійсним. Сам факт перебування Української церкви в підлеглості Московському патріархату необхідно вважати насильством. Через це Українська церква піднімає голос до сумління всієї церкви Всесвітньої і певна у її підтримці (Гл. ІІ, п. 9) [829, с. 376-377].

Важливим є обґрунтування Собором УАПЦ 1921 р. недійсності для Української церкви постанов обох Соборів - Московського Помісного Собору 1917 - 1918 рр. та Всеукраїнського Собору 1918 р.

Головним аргументом невизнання висувався той, що скликання відбулось «під гнітом пануючих верств» і ці Собори «не піднялись до Христових заповітів», бо дбали про зміцнення панування над церквою єпископату, який затримав «частки царсько-панської влади», соціяльний гніт в церкві і примусову русифікацію (Гл. ІІ, п. 10) [829, с. 377]. Тому Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ 1921 р. вимагав не визнавати правочинними інституції Російської православної церкви в Україні, які не бажали українізації православної церкви.

Поєднання революційної лексики з євангельськими постулатами є притаманним усім документам УАПЦ. Це також є втіленням проголошеного курсу на вживання живої української мови в церкві. «Канони» УАПЦ проголосили позбавлення автокефалії Української церкви у XVII ст. примусовим і антиканонічним діянням. Звідси робиться висновок: ніякого дозволу на отримання автокефалії від кіріархальної Московської церкви не потрібно, оскільки не було канонічної процедури скасування автокефалії. УАПЦ «фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних церков не підлегла і сама порядкує своїм життям за провідництвом Св. Духа» (Гл. II, п. 12) [829, с. 377].

УАПЦ, на основі проголошення автокефалії, оголошено вільним членом Всесвітньої Соборної Апостольської Православної Християнської Церкви (Гл. II, п. 13) [829, с. 377]. Про відновлення автокефалії Української церкви Собор пропонував уповноважити ВПЦР сповістити автокефальні православні Церкви (Гл. II, п. 15) [829, с. 378] і «відтепер святкувати урочистим молебством по всіх українських парафіях щороку 14 жовтня» (Гл. II, п. 16) [829, с. 378].

Таким чином, Собор УАПЦ 1921 р. поставив крапку на тривалих канонічних суперечках, затвердивши власні церковні канони, згідно з якими Українська церква є незалежною (автокефальною); всі попередні акти Російської церкви щодо становища Української церкви важаються недійсними; всі православні церкви Всесвіту повинні зібратись і утворити принципово новий церковний устрій, який би ґрунтувався на заповітах Куса Христа, а не на державницьких засадах поневолення та пригноблення однієї церкви іншою.

Головний ідеолог УАПЦ митрополит Василь Липківський неодноразово зупинявся на проблемі набуття автокефалії Українською церквою. В тексті однієї з своїх промов «Основи церковної автокефалії» він говорить, що «Христос є між усіма народами і [...] на нашій Україні» [850, с. 307]. Поки кожний народ не об'єднається в свою церкву, доти не буде всесвітнього об'єднання, оскільки воно можливе між народами, а не поодинокими особами. Щодо залежності від Московського патріархату і проголошення автокефалії він повторює аргументи, які наводились на Соборі [829, с. 342-343].

В іншій праці, яку виявлено серед архівних матеріалів часопису «Церква й Життя» за 1927 р., до аргументів на користь автокефалії він додає, що Українська церква по суті не є щось нове в житті українського народу. Вона є цілком природній розвиток його історичного життя, вона - українська і автокефальна не під тиском зовнішніх обставин чи сторонніх впливів, а по своїй суті [454, арк. 2-7]. Цим він намагався утворити живий історичний зв'язок між церквою, яка здавна існувала в Україні, з відродженою на Соборі 1921 р. УАПЦ, відкидаючи період «чужоземного поневолення», вважаючи перебування під зверхністю Російської церкви «неканонічним і незаконним».

За кордоном справу видання документів і матеріалів УАПЦ взяла на себе УАПЦ (Соборноправна), яка виникла внаслідок Ашаффенбурзького розколу 1947 р. У ситуації, коли знову розпочалася суперечка про канонічність ієрархії 1921 р., найбільшу увагу привернули «Канони» Собору УАПЦ 1921 р. «Діяння...» витримали 2 перевидання за кордоном, коли в УРСР цієї церкви вже не існувало. Перше перевидання «Діянь.» здійснене у Франкфурті-на- Майні з передмовою видавців і, звичайно, без 1-го розділу, який є тільки в архівних документах [756]. Друге закордонне перевидання здійснене накладом Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в Новому Ульмі (Німеччина) у 1965 р., яке є розширеним виданням, куди увійшли фото митрополита УАПЦ Василя Липківського та делегатів Собору УАПЦ 1921 р., текст промови Липківського до 5-ої річниці існування УАПЦ та теоретичні розвідки щодо підвалин УАПЦ (без зазначення автора) [757].

Останнє видання повного тексту «Діянь.» Першого Собору УАПЦ 1921 р. здійснено Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України у 1999 р. у збірнику документів і матеріалів Собору, куди увійшли всі матеріали, які спершу долучені до роботи соборної комісії по укладенню тексту «Діянь.», але з ідеологічних і редакційних міркувань не включились до жодного з опублікованих упродовж ХХ століття примірників цього видання [829, с. 375-400]. Цей варіант тексту є найбільш повним, оскільки упорядниками збірника відтворено первісний варіант з відповідним археографічним опрацюванням.