Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Л. Бабенко, завдяки опублікованим документам з архівів спецслужб, в т. ч. архівно-кримінальних справ ГДА СБ України, робить висновок про те, що більшовики перейняли антиуніатську ненависть, притаманну самодержавству, але подальша їх політика зумовлювалася комплексом інших за сутністю причин, зокрема виключенням релігії з суспільного життя, ворожими стосунками з Ватиканом як центром антикомунізму, сприйняттям УГКЦ як «агента Ватикану» [934, с. 167]. Спільним у звинуваченні УАПЦ і УГКЦ стало визначення їх як «фашистських» [934, с. 167].

Іще до встановлення радянської влади на західноукраїнських землях, у вересні 1935 р. нарком НКВС УСРР В. Балицький у доповідній записці на ім'я Й. Сталіна і М. Єжова писав, що одним із натхненників «контрреволюційної роботи» вказаних угруповань був митрополит УГКЦ Андрей Шептицький [840-842; 1420]. У цьому документі його звинувачено як «популяризатора фашизму» [934, с. 168]. Таким чином, на підставі документів одного відомства прослідковуються не тільки однакові заходи для знищення УАПЦ (УПЦ) та УГКЦ, але й застосування однакової термінології щодо визначення не пов'язаних між собою церков, яка, між іншим, є суголосною концепції Московського патріархату.

Українська католицька церква. Як показало дослідження джерел праці К. Фотієва, представники Римо-католицької церкви цікавилися подіями в УРСР і збирали інформацію щодо розвитку українського автокефального руху. У 1920-их рр. такі джерела уміщував журнал «OrientaHa Christiana» видання Понтифікального Східного Інституту у Римі. під редакцією ректора цього Інституту єпископа Мішеля Д'Ербіньї (Michel d'Herbigny).

Одним з ґрунтовних видань, присвячених огляду персоналій репресованих у 1920 - 1940-их рр. ієрархів, духовенства та вірних Римо- католицької церкви в Україні є робота О. К. Соколовського [1427], де зібрано відомості про всіх репресованих українських римо-католиків, але автор умістив до видання біографії діячів Українського Екзархату [1427, с. 1, 15-19, 33, 44-46, 48-49, 58, 63-64 та ін.].

У книзі подано докладні відомості про судові процеси і подальше заслання, перелік кримінальних кодексів, огляд групових справ, фото з архівно-кримінальних справ. До видання вміщено довідки з архівно- кримінальних справ діячів УАПЦ, зокрема про регента Софійського кафедрального собору, члена ВПЦР Дмитра Ходзицького [1427, с. 219].

Масив історіографії та публікації джерел про репресії проти римо- католиків складають окремий напрям в сучасній науці. Наприклад, у життєписі о. інфулата Теофіла Скальського, який був настоятелем католицької парафії Св. Олександра по вул. Костельній у м. Києві, описано його зустріч з митрополитом УАПЦ Миколою Борецьким в ув'язненні. Під час перебування у Ярославському політізоляторі з листопада 1929 р. до нього в камеру на деякий час посадили «митрополита Української Православної Церкви з Києва Миколая Борецького, який мав досить неврівноважений характер» [984, с. 27]. Очевидно, стосунки між двома ув'язненими не склалися, бо о. інфулат Теофіл Скальський помилився щодо Миколи Борецького. Взагалі, в текстах досліджень та публікацій, що вийшли з римо-католицьких осередків, дуже мало інформації щодо джерел УАПЦ, хіба що коли йдеться про дослідження репресій проти всіх релігійних і церковних напрямів і конфесій в Україні.

Російська сучасна наукова та церковна історіографія. Характерною особливістю ставлення до джерел з історії УАПЦ 1917 - 1939 рр. з боку представників конфесійної історіографії РПЦ та УПЦ МП є повне їх ігнорування як предмету дослідження. Згадки про УАПЦ, по-перше, надзвичайно короткі, по-друге, містять нищівну критику відпалих від православ'я через націоналізм «самосвятів-липківців», по-третє джерелами для дослідження чи опису завжди слугують не документи, а виключно публікації і висновки тих авторів, які належали або до РПЦ, або хоча б до РПЦЗ. Авторів цього напряму зовсім не турбують фактичні помилки (наприклад, архієпископа УАПЦ Нестора Шараївського названо «Шараповским» [1506, с. 379], єпископа Білоцерківського УАПЦ Юрія Тесленка «Тисленком» [1494, с. 49], прот. Павла Погорілка «Погорилкой» [1494, с. 32] і т.д.).

З початку 1990-их рр. в Російській Федерації вийшло друком багато документальних видань, в т. ч. з питань репресій проти Православної церкви в СРСР. Але у ставленні до джерел з історії УАПЦ формації 1921 р. це нічого не змінило. Практично відсутні дослідження джерел щодо репресій проти цієї церкви в російських виданнях і тих конфесійних виданнях, які виходять в Україні, але ігнорують цю проблему з вищенаведених причин. Можна твердити, що є певна безперервність у визначеннях стосовно УАПЦ, тобто теза про «самосвятів» і «липківців» не зазнала ніяких змін.

Якщо порівняти публікації російських науковців з конфесійними виданнями, то практично немає ніякої різниці у підходах до проблеми і формулювань. Праця Андрія Марчукова написана з наукових позицій на підставі архівних матеріалів ЦДАГО України, ЦДАВО України, РГАСПІ, ГАРФ, опублікованих документів, в т. ч. тогочасних партійних і державних керівників СРСР і УРСР, матеріалів періодичної преси, історіографічних праць тощо [1240]. Дослідженню місця і ролі УАПЦ в українському національному русі присвячено окремий розділ, де розглянуто процес виникнення УАПЦ, її ідеологію [1240, с. 281-303], де діячі УАПЦ визначені як «церковні сепаратисти», які діяли в загальному руслі українізації. За умов конфлікту з тихонівським єпископатом у єпископи і священики УАПЦ було висвячено колишніх петлюрівських офіцерів, урядовців УНР. Автор стверджує, що Російська церква відчувала на собі значно більший тиск і репресії з боку влади, зокрема у справі реєстрації нових церковних громад [1240, с. 298].

До того ж у планах влади сприяння УАПЦ якраз мало на меті розкол і послаблення тихонівських осередків. Оскільки головною засадою розбудови церковного життя в УАПЦ був український націоналізм, то якраз це і стало головним фактором залучення до цієї церкви національно свідомих громадян, незважаючи на неканонічність єпископату. Автор зазначив, що «В основі міжцерковного протистояння на Україні у 1920-ті рр. (як і тепер) лежала все та ж сама боротьба ідентичностей і світоглядів, боротьба українського національного фантома за своє утвердження» [1240, с. 303].

Практично такий самий погляд представлено у сучасних виданнях РПЦ. Одним з них є протоієрей Владислав Ципін, автор багатьох капітальних праць з історії РПЦ новітньої доби [1503-1506], які є офіційною історіографією Російської церкви. Стосовно інституалізації УАПЦ прот. Владислав Ципін повідомив про утворення нової ВПЦР у квітні 1920 р. (насправді у 1919 р.) і відзначив особливу роль у цій справі В. Чехівського («Чеховской») як головного пропагатора неканонічної висвяти майбутнього митрополита [1504, с. 69]. Перший Собор УАПЦ 1921 р. автор кваліфікував як «лжесобор», а його учасників як «смутьянов» і «самосвятов» [1504, с. 69].

У повідомленні щодо Другого Собору УАПЦ 1927 р., прот. Владислав Ципін пише, що Собор оголосив діяльність «предводителя раскола» Липківського та інших «лжеєпископів» реакційною, після чого вони були репресовані [1504, с. 196]. Судячи з посилань на джерела, автор у всіх своїх виданнях користувався тільки машинописом роботи митрополита Феодосія (Процюка) [1493], помилково подавши в назві цієї роботи замість «Обособленческие движения...» «Обновленческие» [1506, с. 810].

Митрополит Феодосій (Процюк) подав своє дослідження як кандидатську дисертацію до Московської духовної академії у 1970-их рр., але ця праця вийшла друком у 2004 р. Джерелами для його дослідження були періодичні видання в Україні («Церква й Життя», церковний календар УАПЦ за 1927 р.), друкований текст постанов Собору Київщини 22 - 26 травня 1921 р., роботи радянських публіцистів та обновленців. Перелік джерел надзвичайно бідний і не містить ніяких документальних свідчень. У передмові диякон Ілля Соловйов кваліфікує діяльність УАПЦ та обновленців як реалізацію політики комуністів, звинувативши діячів УАПЦ у доносах, брехні та демагогії, розпалюванні «примітивного націоналізму» [1493, с. 3].

Праці з російської церковної історії професора Університету Західного Онтаріо (Канада) Дмитра Поспеловського також містять інформацію про УАПЦ 1920 - 1930-их рр., але його загальний висновок нічим не відрізняється від попередньо представлених робіт [1320-1322].

Інший церковний історик Владислав Петрушко присвятив своє дослідження подіям проголошення автокефалії в Україні у 1990-их рр. [1302]. Діяльність УАПЦ названо в цій роботі «автокефальною авантюрою», яку всіляко підтримувало НКВС з метою розколу Православної церкви. Саму УАПЦ автор характеризував як «псевдоцеркву, в діяльності якої простежуються численні протестантсько-обновленські тенденції» [1302, с. 9].

Серед сучасних видань слід відзначити збірник, який містить низку нарисів з історії Православної церкви у Східній Європі у ХХ столітті, підготовлений Центром св. Климента «Общение и диалог культур» [1323]. Автором нарису про Українську Православну Церкву у ХХ столітті є д-р Софія Сеник (у передмові її позиціоновано як «ведущего специалиста» у цьому питанні)» [1419, с. 323]. Джерелами для цього нарису слугували згадані праці до книги К. Фотієва, зокрема Orientalia Christiana Periodica, публікації авторки та книга М. Шкаровського. Загальний висновок цього нарису нічим не відрізняється від інших, які створено в рамках російської історіографії.

Підсумовуючи огляд історіографії, яка стосується дослідження джерел УАПЦ в міжвоєнний період, слід зазначити, що у ХХ ст. після виникнення руху за автокефалію 1917 - 1921 рр. утворилося кілька напрямків історіографії: церковний, який в свою чергу розпався на 2 ворогуючих - представників і прихильників УАПЦ та їх опонентів з Українського екзархату та обновленців і нецерковний, який також розпався на 2 протилежних за змістом і підходами напрями - українські науковці, які досліджували автокефальний рух за кордоном і радянський напрям, представлений ідеологічними та публіцистично-викривальними публікаціями.

Після Другої світової війни можна виокремити наступні напрями історіографії: церковний, представлений авторами з УАПЦ під проводом митрополита Полікарпа (Сікорського) та представників УАПЦ (Соборноправної). Полеміку з цим напрямом в церковній галузі історіографії могли підтримувати тільки проросійські емігранти, які вважали УАПЦ неканонічною. Церковний напрям досліджень УАПЦ в СРСР був відсутній.

Нецерковний напрям розвивався у протилежних за змістом напрямах. Це українські науковці-емігранти, які досліджували УАПЦ 1917 - 1939 рр. за кордоном, і радянський пропартійний напрям, з тією різницею, що закордонний розвивався в рамках радянознавчих студій, а радянський виглядав як суцільна ідеологія за відсутності історико-документального підгрунття спрямована проти «антирадянських клерикальних фальсифікацій».

З постанням незалежної Української держави у 1991 р. і виникненням церковного протистояння в Україні між православними відламами, які мають назву «Українська Православна Церква», утворилося кілька нових напрямів історіографії. Зберігаючи попередній розподіл на церковний і нецерковний напрями, можна константувати наступне: 1) церковний напрям історіографії почав розвиватися в трьох напрямах: а) УАПЦ, головним часописом якої є газета «Наша Віра», яка проводила лінію на відродження ідеї автокефалії; б) УПЦ КП, яка у своєму ставленні до ідей та засад УАПЦ формації 1921 р., зробила радикальний поворот від несприйняття цих ідей до включення їх як складової власної історії; в) УПЦ МП, історичні дослідження в середовищі якої залишилися незмінними, повторюють підходи до цієї проблеми Російської церкви, мають звинувачувальний характер і характеристики типу «лже- ієрархія», «лже-церква» тощо.

Як потенційно пріоритетні напрями досліджень в сучасній українській історіографії можна визначити наступні: 1) вивчення документів стосовно головних напрямів діяльності УАПЦ; 2) персоналії діячів УАПЦ, їх теоретична, богословська та епістолярна спадщина, яка не була оприлюднена в Україні, а тільки фрагментарно в діаспорі; 3) джерела про стосунки між владою і церквою в радянську добу; 4) важливою ділянкою досліджень залишається доля церковно-історичних пам'яток, храмів, монастирів, духовно- навчальних закладів тощо; 5) зовсім недослідженим залишається той напрям, який стосується пошуку, дослідження та публікації джерел щодо відносин між УАПЦ та іншими церквами і конфесіями в Україні та за її межами.

1.2 Формування, склад і структура джерел

У сучасному джерелознавстві джерельна база історичних досліджень визначається як сукупність джерел, що мають певний тип, рід, вид з різним ступенем автентичності, концентрацією інформації, інтенсивністю побутування, а також станом їхнього збереження [1177, с. 262; 1125, с. 86]. Аналіз первісної (початкової) джерельної бази з історії УАПЦ (УПЦ), яка сформувалася паралельно з подіями її існування в Україні у 1917-1939 рр., є актуальною проблемою з кількох причин.

По-перше, досі не існує окремого джерелознавчого дослідження документальних джерел з історії УАПЦ (УПЦ) від початку руху за автокефалію і до її планомірного знищення карними органами влади УРСР як «буржуазно-націоналістичного» «петлюрівського» і взагалі антирадянського напряму. По-друге, є нагальна потреба пошуку, вивчення і класифікації тих джерел, які в різний час опинилися за кордоном і тривалий час справляли потужний вплив на церковно-політичні відносини в середовищі української діаспори. По-третє, події розпаду СРСР і пов'язаний з цим процес відродження УАПЦ і УГКЦ в Україні викликали величезну потребу в об'єктивній інформації і активізували процес пошуку і виявлення документальних джерел. Це стало стимулом для актуалізації джерельної бази у вигляді відповідних археографічних студій і появи різноманітних публікацій.

Символічним є також той факт, що діяльність учасників руху за утворення автокефальної церкви в Україні у 1917-1921 рр., УАПЦ (1921-1930) та її наступниці УПЦ (1930-1939) відбувалась на території колишнього Софійського монастиря і храм Святої Софії Київської був її кафедральним собором до 1934 р. Ліквідація цієї церкви потягла за собою вперше за багато століть зміну статусу величної пам'ятки України - Свята Софія Київська перестала бути діючим храмом і перетворилася на музей-заповідник, спочатку філію Всеукраїнського Музейного Городка у Києво-Печерській лаврі, а з 1939 р. - у самостійний музейний осередок антирелігійного спрямування.

Дослідження оригінальних джерел надає змогу ввести до наукового обігу нові історичні факти, які до того були або маловідомі, або свідомо замовчувались через ідеологічні та політичні причини. Запровадження таких фактів суттєво змінює наші уявлення про хід тогочасних подій, дозволяє переглянути вже усталені засади і оцінки як в радянській історіографії проблеми, так і в сучасній. Це також необхідно для створення цілісної історичної картини шляхом реконструкції подій на базі дослідження архівних документів, сукупності віднайдених джерел.

Класифікація архівних джерел. Сучасне джерелознавство розглядає класифікацію джерел як поділ всієї їх маси на групи за певною суттєвою спільною ознакою, характерної для кожної групи [1125, с. 91]. Загалом джерела з історії Православної церкви, так само як і інші історичні джерела, поділяються за видами, походженням (церковні або нецерковні) і за змістом (рівнем інформативності та репрезентативності). Велике значення в оцінці джерел з історії УАПЦ (УПЦ) має конфесійне походження, оскільки в цьому випадку вирішальне значення буде мати з якого середовища вийшов документ - самої УАПЦ або інших церковних структур (Український екзархат Московського патріархату, обновленці). Джерела з історії УАПЦ можуть виходити з українських або російських церковних і світських установ, мати іноземне походження [1391, с. 93].

Специфічним різновидом радянської доби є нецерковні джерела, в основному представлені законодавством щодо церкви, а також існуючий комплекс архівних джерел владних структур та установ, діяльність яких стосувалася зовнішньої регламентації діяльності церкви, маніпулювання мандатами на використання храмів та майна, слідчі та судові справи проти діячів УАПЦ, публікації в пресі тощо. На відміну від аналогічних джерел часів існування Російської імперії, коли практично весь масив офіційної документації і навіть приватний епістолярій були зумовлені домінуючою в суспільстві православною свідомістю, пануючим становищем Російської церкви в державі, в радянський період підґрунтям стає нецерковна, антирелігійна ідеологія.

Матеріалістичний світогляд, марксистсько-ленінська теорія, впроваджена як методологічна основа життя радянського суспільства, зумовила відповідне ставлення до церковного питання у згаданих напрямах діяльності державних та партійних органів СРСР. Виняток складають внутрішньоцерковні документи та документи української церковної діаспори, хоча їхні автори також не уникли політичних впливів у оцінках історії УАПЦ.

Першу спробу тематичного та хронологічного огляду справ фонду № 3984 ЦДАВО України було зроблено Олександром Ігнатушею в його дисертації [1532]. У 1994 р. вийшла друком стаття, присвячена оглядові тих документів, які містяться в державних архівах України з історії УАПЦ (19171930 рр.) [1086]. Автором запропоновано розподіл архівних матеріалів на 2 групи: 1) фонди церковних організацій та 2) фонди державних органів, які містять матеріали щодо церкви [1086, с. 44]. О. Ігнатуша запропонував схему класифікації писемних джерел на документальні, особового походження та пресу. Основу його монографічного дослідження склали джерела умовних груп-комплексів: церковні, державні і громадські. Він також навів видову належність джерел: актові (законодавчі, нормативні), діловодні, статистичні, судово-слідчі, програмно-теоретичні [1107, с. 13].

У своїй класифікації джерел Леонід Пилявець історію УАПЦ (1921-1936) поділив на 3 етапи: 1) етап кристалізації ідеї автокефалії Православної церкви в Україні, вироблення її ідеології й спроби втілення її в життя (1917-1921); 2) етап проголошення УАПЦ, інституалізація її діяльності (1921-1930); 3) розгром УАПЦ й діяльність УПЦ як її наступниці (1930-1936) [1307, с. 46].

У принципі погоджуючись із запропонованою схемою, незрозуміло чому історію УАПЦ (УПЦ) закінчено 1936 р. Якщо йдеться про державні постанови припинення її діяльності як церковної організації, то постанова ВУЦВК УСРР датована листопадом 1935 р. Якщо мова йде про фактичну діяльність ієрархів та священиків УПЦ, яка відбувалась після офіційної ліквідації в підпільних умовах, то її було припинено внаслідок розгортання політичних репресій впродовж 1937-1939 рр., коли фізично винищили основний склад діячів УПЦ.

Ступінь дослідження джерельної бази УАПЦ Л. Пилявець визначив як «зародковий», оскільки автор назвав тільки кількох дослідників в Україні та за її межами, які спромоглися хоч почасти окреслити коло проблем. Це праці Б. Р. Боцюрківа [958], О. Оглоблина [1278] та М. Соловія [772, с. 309-323; 1428]. Автор підтримав пропозицію Б. Р. Боцюрківа, за якою інтегруючими концепціями дослідження джерел з історії УАПЦ повинні бути дві: 1) наступ одержавленого атеїзму на релігію та послідовна політика влади, спрямована на поступове підкорення, контроль та дискредитацію всіх релігійних організацій з метою їх послаблення, ізоляції й (само)ліквідації; 2) вплив українського національного відродження на церковне життя в Україні.

З огляду на те, що документальних джерел УАПЦ порівняно з іншими церковними напрямами збереглося більше, то з метою розширення пошуків є потреба вивчення зарубіжних архівів (Євгена Бачинського, Івана Теодоровича). Перспективними виглядають мемуари, особові матеріали І. Сухоплюєва, С. Каріна-Даниленка, «Спілки войовничих безбожників», сектору атеїзму Української філії Інституту марксизму-ленінізму [958, с. 285].

Далі Л. Пилявець пропонує класифікацію джерел на історичні (звіти і протоколи епархіальних зібрань, документи ВПЦР), догматичні (постанови українських єпархіальних з'їздів 1917-1918 рр. Помісного Собору РПЦ 1917-- 1918 рр., які стосуються статусу Української церкви) і полемічні (розвиток Української церкви, українізації богослужіння). До особливого напрямку джерел автор відносить документи, які відображають церковно-державні відносини 1917--1921 рр., церковну політику Української Центральної Ради, Тимчасового уряду Росії, Української Держави, Директорії УНР, денікінського і більшовицького урядів. Л. Пилявець пропонує складну схему розподілу джерельної бази дослідження історії УАПЦ на етапи, які, в свою чергу, поділяються на «підетапи». Цю схему класифікації він спробував застосувати до кожного з етапів і «підетапів», довільно визначаючи які документи належать до кожного з них. Таким чином, запропонована схема є на наш погляд нежиттєздатною і не зовсім зрозуміло, як її застосовувати на практиці.

Проведені дослідження джерел дають можливість твердити, що запропонована Л. Пилявцем періодизація історії УАПЦ (1921-1930) і УПЦ (1930-1939), в принципі є правильною. Але систему класифікації джерел неможливо застосувати через невідповідність її загальноприйнятій системі та хибне смислове наповнення термінів класифікації.

Схему класифікації джерел з історії Православної церкви в Україні було запропоновано В. Ульяновським. Цю схему було запропоновано для класифікації джерел середньовічної доби історії Православної церкви [1486, с. 8-14]. Визнаючи запропоновану класифікацію в цілому прийнятною і для новітньої доби, слід зазначити, що джерела з історії УАПЦ мають свої особливості, зумовлені реаліями ХХ століття та їх відображенням у справі утворення, збереження, причин засекречення і знищення.

Виявлені документальні джерела з історії УАПЦ (УПЦ) можна віднести до кількох типів за існуючою типологічною класифікацією джерел [1125, с. 100-103]. Абсолютна більшість виявлених джерел належить до словесних (вербальних) джерел. Питома вага зображальних та речових джерел дуже мала з огляду на обставини і термін існування УАПЦ (УПЦ) в УСРР та роки лихоліть, пов'язані з гоніннями з боку комуністичною держави та війною.

Серед словесних (вербальних) джерел актові джерела за рівнем інформативності й об'єктивності відбиття історичних реалій, світоглядних настанов, соціальних відносин вважаються найбільш цінними і становлять потужний пласт виявлених документів. Актові джерела не лише містять важливу інформацію щодо подій з церковної історії, а й слугують засобом перевірки і уточнення наративних джерел [1486, с. 8-14; 1125, с. 110, 357-374].

Соборні діяння, як різновид актових джерел, містять матеріали церковних Соборів УАПЦ 1921 та 1927 рр. (власне соборні документи - всі наявні варіанти стенограм засідань, протоколи засідань різних соборних комісій, тексти доповідей делегатів, списки учасників та ін.), канони (напр. «Київські канони» УАПЦ 1921 р. [829, с. 375-400] або «Накази» Собору 1927 р., які є спробою кодифікації «Канонів» 1921 р. [777; 818].

У цих джерелах міститься інформація щодо їх складу, часу і місця провадження, основні проблеми, хід дискусій, ухвали тощо. Соборні діяння фіксують внутрішнє і зовнішнє становище церкви, актуальні проблеми церковного життя, співвідношення духовного і світського елементів у церковній організації.

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України в ході виконання планової наукової роботи з дослідження і публікації документів з цього фонду опублікував збірники документів і матеріалів Першого (14-30 жовтня 1921 р.) і Другого (17-30 жовтня 1927 р.) Соборів УАПЦ, які разом з іншими документами складають цілісний масив документів і матеріалів щодо існування та ліквідації цієї церкви [818; 829].

До соборних діянь можна віднести протоколи і постанови Великих Микільських та Покрівських Зборів ВПЦР, які за своїм рівнем майже дорівнювали церковним Соборам УАПЦ, а їхні рішення були обов'язковими для всієї церкви. Ці документи в основному існують як архівні примірники, але частково були опубліковані в осередках української діаспори [800; 801].

Юридичні пам 'ятки - це документи, які нормують зовнішнє і внутрішнє життя церкви (статути) та її стосунки з світською державною владою (конституції, угоди). Окремо слід розглядати радянський період існування Православної церкви починаючи з виходу декрету РНК РСФРР про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (РСФРР - 2 лютого / 23 січня 1918 р., УСРР - 22 січня 1919 р.). Йдеться про декрет про відокремлення церкви від держави, статті в Конституціях СРСР та УРСР про свободу сумління, нормативні акти та інструкції щодо регулювання питань з церковною власністю, постанови про церковні організації, діяльність «служителів культу» тощо [1031]. У сучасній історіографії вже з'явилися пропозиції щодо необхідності істотного перегляду значення цих декретів у конфесійній політиці більшовицької влади через її ідеологізованість, проведення церковної політики через численні таємні і цілком таємні директиви і розпорядження, які розроблялися ДПУ і НКВС [1234, с. 103-104].

Окрему групу офіційних документів складають діловодні матеріали керівного органу УАПЦ Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка з 1919 р. здійснювала всю організаційно-церковну роботу. За період до липня 1929 р., коли канцелярію ВПЦР на Володимирській, 24 було останній раз опечатано в зв'язку з початком арештів церковних діячів і підготовки до процесу «СВУ», в цій канцелярії відкласвся основних масив діловодних документів УАПЦ, який згодом (з певними вилученнями документів і справ в різні роки) склав основу фонду № 3984 ЦДАВО України [1125, с. 110].

Судово-слідчі матеріали так само складають окрему групу джерел. Вони мають персоніфікований характер, розкривають біографічні факти з життя архієреїв, духовенства та вірних УАПЦ (УПЦ), відзеркалюють не тільки правову систему УСРР, але й специфіку організації репресій проти Православної церкви і зокрема УАПЦ (УПЦ). Ідеться про судово-слідчі документи репресованих за доби тоталітаризму, що відображають механізми злочинної дії каральної системи, масштаби масового терору, політичних репресій, засвідчують рух опору правлячому режимові [1125, с. 111, 388-395].

Серед писемних джерел можна виокремити підгрупу джерел особового походження (спогади, щоденники, листи) [1125, с. 113, 117]. Через те, що до 1939 р. практично весь єпископат, більшість духовенства і велика частина мирян вже були неодноразово заарештовані і багато хто був страчений або не повернувся із заслання, то оригінали щоденників, спогадів і листів, очевидно, були вилучені під час обшуків. Тільки невелика частина тих діячів УАПЦ (УПЦ), що вижила і отримала змогу вихати за кордон у 1943 - 1944 рр. частково вивезла такі матеріали або написала спогади вже в еміграції.

Епістолярні документи досить широко представлені серед документів канцелярії УАПЦ, оскільки керівництво ВПЦР в особі Михайла Мороза, митрополита УАПЦ Василя Липківського, архієпископа Нестора Шараївського та інших діячів листувалося з урядовими колами, різними організаціями і установами, церковними осередками, приватними особами щодо діяльності по скликанню Соборів та інших питань.

Виявлено листи, які надходили у відповідь до канцелярії ВПЦР. Цей вид документів включає в себе офіційне, напівофіційне та приватне листування церковних діячів та установ і є одним з найбільш інформативних джерел стосовно основної діяльності, слугує підставою для характеристики авторів листів та їхніх адресатів, дозволяє уточнити мотиви тих чи інших діянь тощо. Оприлюднені поки ті епістолярні документи, які були супровідними до видання соборних матеріалів УАПЦ.

У ході розгортання політичних репресій проти діячів УАПЦ (УПЦ) було знищено, або досі не розсекречено, цілий масив епістолярію. У протоколах обшуку під час арешту зазначалось, що було вилучено «переписку разную», або вказувалося, що серед вилучених матеріалів є листи. При дослідженні архівно-кримінальних справ засуджених діячів УАПЦ, які зберігаються у ГДА СБ України та ЦДАГО України, ніякого листування виявлено не було, хоча у справах є спеціальні конверти для зберігання таких «вещдоков», але майже всі вони виявилися порожніми при огляді [968, с. 60-61, 78-79, 83-84, 157 та ін.].

Епістолярні документи були частково оприлюднені за кордоном з тих матеріалів, які були вивезені з України наприкінці Другої світової війни і виявилися доступними для дослідження в Україні на початку 1990-их рр. [823, с. 503-528; 824 та ін.]. Серед оприлюднених в Україні епістолярних джерел дотичним до дослідження історії УАПЦ цього періоду є листування проф. Івана Огієнка (з 1944 р. митрополита Іларіона) [819; 821; 825 та ін.].

Джерела особового походження діячів УАПЦ (УПЦ) збереглися в основному за рахунок вивезених і оприлюднених за кордоном документів і фотографій, оскільки внаслідок репресій в Україні таких джерел майже не залишилось [1125, с. 413-429]. До наративних джерел належать мемуари вітчизняного і закордонного походження, які відображають сприйняття авторами подій з певними екскурсами в минуле. Почасти мемуарний характер мають історична записка голови ВПЦР (1924-1927) Василя Потієнка, текст якої було прочитано як доповідь для українських біженців у січні 1944 р. [793794], або «Історія...» митрополита УАПЦ Василя Липківського, які містять опис подій з авторськими оцінками, факти з біографії [772-773].

В. Потієнко у своїх спогадах вказав, що читав «Історію...» під час евакуації з України у Вінниці у вересні 1943 р., вказавши, що цю книгу щасливо зберіг хтось з близьких і її випадково знайшли після приходу німців у 1942 р. до Києва [823, с. 94].

Окрім мемуарів українських церковних діячів, учасників подій, зацікавлення викликають мемуари і світських діячів, які залишили спогади про ті події з історії церкви. Цей вид джерел майже повністю представлений працями, що вийшли друком за кордоном. До мемуарів російських церковних діячів в Україні можна віднести спогади, які є цікавими в плані з'ясування поглядів на діяльність УАПЦ з боку опонентів [880; 883 та ін.].

Важливе значення для розуміння тогочасних процесів українізації богослужіння на місцях та українізації парафій на Чернігівщині, Ніжинщині, Переяславщині, Кременчуччині, Борзенщині та інших регіонах України мають рукописні нариси історії парафій УАПЦ 1921 - 1926 рр. [817]. Це різновид парафіяльних літописів, створений на замовлення ВПЦР до 5-ої річниці існування УАПЦ, який відноситься до писемних джерел [1125, с. 345-357].

Збереглися документи, які можна віднести до спеціальних джерел. Це стосується оригінальних богословських творів, зокрема апологетичних праць, церковно-полемічних творів ідеологів УАПЦ та їх церковних опонентів, літургійні та гомілетичні твори. Опис богословських творів діячів УАПЦ, може стати предметом окремого джерелознавчого або богословського дослідження. Праці ідеологів УАПЦ з'явилися після 1921 р., але їхній зміст свідчить, що накал пристрастей навколо утворення національної церкви в Україні, проблеми канонічності висвяти її первоієрарха митрополита Василя Липківського не згасав. Окремо слід назвати праці Другого Собору УАПЦ 1927 р., а також редакційні збірки часопису «Церква й Життя» [454-463 та ін.].

До речових джерел які залишила по собі УАПЦ можна віднести надгробки її діячів. Зокрема у Національному заповіднику «Софія Київська» дивом зберігся практично неушкоджений надгробок заступника митрополита УАПЦ архієпископа Київщини о. Нестора Шараївського, докладний опис якого був опублікований у 2001 р. [1335; 1337; 1461].

Існували також цікаві проекти реформування священичого одягу в українському стилі [391; 1368]. Через політичні репресії як самих діячів УАПЦ, так і всіх причетних до цієї церкви у 1920-1930-ті рр., а також через масову еміграцію з України після закінчення окупаційного періоду впродовж 1943-1944 рр. було вивезено за кордон ті речі, книги, документи, які ще залишалися в родинах чи у знайомих. Власне церковних речей, які були б витвором УАПЦ, не залишилось через обставини тогочасного життя в УСРР та короткий період існування цієї церкви. Тому перспективною виглядає справа пошуку і джерелознавчого дослідження тих особистих і богослужбових речей, які було вивезено з України за кордон або до Європи і Америки емігрантами після Другої світовій війни, або на заслання в РСФРР (ГУЛАГ).

З тих джерел, які відносяться до зображальних (ікони, фрески, мозаїки, гравюри та інші мистецькі твори) і слугують цінним джерелом з історії Православної церкви, від УАПЦ залишилося дуже мало. Серед причин, які не сприяли створенню такого виду джерел, можна назвати наступні: по-перше, короткий період існування УАПЦ у 1917-1939 рр., по-друге, православні храми (Софія Київська, Андріївська церква, Микільський собор, Іллінська церква та ін.) дісталися УАПЦ разом з майном і тому, за умови припинення надходжень та відсутності власних майстерень, УАПЦ не утворила нічого і тільки встигла задекларувати наміри побудувати нові храми, написати ікони та створити інші богослужбові речі в «предковічному стилі», а для богослужіння використовувати наявні в храмах речі і облачення. До того ж на початку 1920- их рр. розпочалася кампанія з вилучення церковних коштовностей з київських храмів, що взагалі зумовило масове знищення цього виду джерел.

Частково збереглися фотодокументи УАПЦ (УПЦ), причому в Україні практично не збереглося таких джерел, за винятком зображень храмів та церковних громад УАПЦ 1920-их рр. [817]. Фото храмів УАПЦ 1920-их рр., єпископату, духовенства і вірних цієї церкви стали доступними через українські діаспорні видання на початку 1990-их рр. і дають можливість побачити діячів УАПЦ (УПЦ) [1125, с. 277].

Музичні джерела УАПЦ (нотні записи з богослужбовими текстами) збереглися краще. Оскільки процес українізації заторкнув і сферу церковної музики, а також через підтримку цього процесу українськими композиторами - К. Стеценком, П. Демуцьким, регентами соборного і українського народного хорів Софійського собору Д. Ходзицьким, П. Гончаровим, Я. Калішевським та ін. - навіть за короткий час УАПЦ залишила по собі оригінальну музичну спадщину, яка дійсно ґрунтувалася на народній музиці і наближала богослужіння до української народної творчості.

Слід зазначити, що музичні джерела можуть розглядатися не тільки як варіанти збережених нотних партитур, які писали композитори УАПЦ. Спеціального джерелознавчого дослідження вимагають музичні джерела, які були утворені на еміграції, зокрема фонозаписи капели О. Кошиця. Ця капела починала виступи в Києві в той час, коли до руху за автокефалію Української церкви приєдналися композитори і співаки (рідна сестра В. Чехівського Зінаїда співала в капелі О. Кошиця). Якби не перемога радянської влади, то творчий доробок цього мистецького гурту зберігався би сьогодні в Україні.

Преса періоду Української революції 1917-1921 рр., 1920-1930-их рр. та періодичних видань в діаспорі в післявоєнний період також є окремим видом джерел з історії УАПЦ (УПЦ) [1125, с. 403-413]. Їхня специфіка полягає в тому, що більшість з цих джерел не відноситься до церковних видань [1178; 1188; 1190; 1255; 1263; 1404]. Матеріали церковної преси зазначеного періоду майже не збереглися, за винятком редакційних матеріалів часопису УАПЦ «Церква і Життя» [441; 448; 454-463] і його друкованих примірників.

Якщо згрупувати джерела з історії УАПЦ (УПЦ) за таким критерієм, як форма і місце їхнього постійного зберігання, то стає очевидним, що головним місцем зберігання основного масиву документальних джерел є центральні державні архіви України, почасти деякі матеріали виявлено у обласних архівах і цю роботу ще не закінчено [752 та ін.]. Оскільки документальні джерела утворилися у 1920-1930-ті рр., то основним способом зберігання цих джерел є оригінали, а також машинописні і рукописні копії [1125, с. 105].

Архівні джерела УАПЦ в Україні переважно зберігаються в центральних державних архівах у м. Києві - ЦДАВО України, ДАМК, ЦДАГО України, ГДА СБ України, ІР НБУ ім. В. Вернадського тощо. Їхній розподіл в цілому підпорядкований специфіці кожного з архівів, хоча можна припустити, що деякі матеріали для інформаційної повноти фонду корисно було б приєднати до відповідних фондів іншого архіву. Це стосується тих матеріалів ВПЦР, які опинилися в архіві м. Києва або ЦДАМЛМ України.

Матеріали з архівного фонду № 3984 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, м. Київ під назвою «Українська Автокефальна Православна Церква. Відділ керівничий» є найбільшим і найповнішим зібранням оригінальних матеріалів канцелярії ВПЦР, де зібрано основний масив документів практично за весь час діяльності УАПЦ до ліквідації канцелярії ВПЦР і арешту її співробітників. Щоправда, хронологічні межі фонду охоплюють період з 1918 р. до 1929 р., а це означає, що проміжок часу до 1939 р., треба вивчати за іншими джерелами.

Фонд № 3984 ЦДАВО України складається з 2903 одиниць зберігання. Його матеріали документально відтворюють хід змагань за автокефалію Української церкви 1918-1921 рр. та майже весь період її діяльності до т. зв. «саморозпуску» у 1930 р. Фонд № 3984 має 4 описи: опис № 1 містить 484 справи (1920-1924), опис № 2 містить 1 276 справ (1922-1929), опис № 3 містить 843 справи (1918-1929), опис № 4 містить 300 справ (1918-1929).

В описах відсутня історична довідка про утворення фонду та інформація щодо фондоутворювача, але відомо, що матеріали фонду зберігались у Центральному історичному архіві УРСР під тією ж назвою. Після передачі матеріалів цього фонду до ЦДАВО України (до того - Центральний державний архів Жовтневої революції (ЦДАЖР) йому було надано новий № 3984 замість попереднього № 880, про що свідчать записи на титульних аркушах тих описів, які збереглись з часу утворення фонду. Ніяких записів в описах чи в справах, які відносяться до початку 1950-их рр., віднайти поки що не вдалося. Ця проблема може стати предметом окремого наукового дослідження при можливості доступу до паспорту фонду.

Опис № 1. Заголовок опису зроблено українською мовою: «Українська Автокефальна Православна Церква». Хронологічно опис охоплює період з

1920 по 1924 р. і містить різнопланові документи, що відрізняються за обсягом, інформативністю та значенням. Спочатку до опису було внесено 503 справи. Пізніше 19 справ було вилучено (23, 45, 60-61, 81, 87, 109, 136-137, 176, 186, 224, 280, 290) і залишилось 484 справи (за інвентарним описом від 12 червня 1985 р.). Опис є передрукованою з оригіналу машинописною копією без вказівок на попередній варіант в містить перелік документів, про відносини з радянськими установами, статути УАПЦ, листування ВПЦР з різними установами та особами, постанови Собору Київщини 22-26 травня

1921 р., матеріали про скликання і хід Першого Собору УАПЦ 1921 р.

Справи опису нерівноцінні за своїм змістом. Деякі з них невеликі за

обсягом і містять другорядну інформацію, яка тільки ілюструє загальну тенденцію і не впливає на головний напрямок розвитку подій. Більшість справ - це оригінали документів, на основі яких можна документально відтворити хід подій, має значну інформаційну цінність і віддачу.

Опис 2 «Украинская автокефальная православная церковь г. Киев. Личные дела духовенства. 1922 - 1929 гг.». Це машинописна копія попереднього варіанту, без вказівок на останній, написана російською мовою. Опис складається з переліку особових справ священослужителів УАПЦ.

В анотації вказано, що хронологічно матеріали опису охоплюють період з 1922 по 1929 р., але після додаткового внесення там опинились особові справи духовенства УАПЦ, які датуються 1921 р. До опису попередньо було внесено 1 279 справ № 1-1544, у т. ч. літерних (літера «А»: 293, 381, 409, 484, 505, 537, 886, 906, 969, 1079, 1089, 1102, 1131, 1134, 1141, 1166, 1189, 1102, 1131, 1134, 1141, 1166, 1189, 1290, 1332, 1444). В описі пропущено 12 справ (117, 216, 243, 328, 329, 482, 1376, 1398, 1410, 1424, 1428, 1508).

Вибула певна кількість справ без зазначення причини та місця, куди вони вилучені (1, 47, 130, 275, 418, 455, 517, 537, 559, 563, 570-572, 576-835). Згідно з записом від 2 лютого 1982 р. в описі 2 фонду 3984 ЦДАВО України є в наявності 1276 справ.

Три справи з цього опису (70, 394, 462) були списані за відсутністю актом від 18 лютого 1964 р. Перелік справ зроблено в алфавітному порядку із зазначенням року початку справи. Приблизно до середини опису є додаткові відомості про церковну посаду даної особи, зроблені російською мовою («поп», «протоиерей», «дьяк», «псаломщик» тощо). Починаючи з літери «М» в описі 2 фонду 3984 ЦДАВО України відсутні примітки про рік заведення особової справи. Практично відсутні особові справи членів ВПЦР та єпископів у міжвоєнного періоду. Вірогідною причиною відсутності цих справ, на нашу думку, може бути підготовка і проведення процесу «СВУ» у 1929-1930 рр. і подальші політичні репресії проти діячів церкви.

Причини і сам процес вилучення справ можуть стати предметом окремого дослідження, за умови, що буде продовжено процес розсекречення інформацій про формування і склад відповідних архівних фондів. До наукового обігу вже залучено архівно-кримінальні справи, які зберігаються в ГДА СБ України [968]. За існуючим на сьогодні розподілом документальних джерел більше інформації про цих осіб містять оприлюднені матеріали з українських діаспорних видань. Свідчення про репресії 1930-их рр. виходили друком у післявоєнний період, коли були живі свідки і учасники тих подій.

Збірник документів і матеріалів християнського самвидаву України «Мартирологія українських Церков» вийшов друком з благословіння митрополита Мстислава (Скрипника) у Канаді завдяки Українському Видавництву «Смолоскип» ім. В. Симоненка та Видавничому Фонду Комітету побудови пам'ятника митрополиту Василеві Липківському. Емігрантами з України після Другої світової війни було вивезено цінні особові матеріали про репресованих діячів УАПЦ (УПЦ). Згодом вони поповнювалися повідомленнями з УРСР про утиски православних вірян, заслання та репресії, руйнування церковних святинь в УРСР. Слід зазначити, що через труднощі отримання необхідної інформації у США і Канаді, а також високий рівень засекреченості документів у СРСР, відомості про частину ієрархів, священиків та вірних УАПЦ є неповним [823, с. 896-990].

Справ з іншими документами окрім особових справ в описі 2 фонду 3984 ЦДАВО України немає. Єдине виключення складає справа № 30 куди з незрозумілих причин потрапили неідентифіковані архівістами документи Першого Собору УАПЦ 1921 р. [1355], які були просто вкладені до особової справи одного з автокефальних діячів - псаломщика УАПЦ Базилевича Василя Митрофановича. При ознайомленні з документами цієї справи ідентифіковано 11 фрагментів соборних матеріалів 1921 р., які не увійшли до тих архівних справ, що містять подібні документи. Авторкою цієї роботи було здійснено спробу ідентифікації та визначення походження цих документів.

Заголовок Опису 3 зроблено українською мовою:«Українська автокефальна православна церква», а інші слова на титульному листі - російською. Опис є правленою машинописною копією. На початку зазначено назву попереднього місця зберігання: «Центральный государственный исторический архив УССР» (попередній № фонду - 880). До опису внесено справи, датовані 1918-1929 рр. з позначкою «новый стиль» (с. 1-52), а також кілька справ без зазначення дати 794-842 (с. 52-55). До недатованих справ відносяться особові справи священиків та дяків УАПЦ (справи 794-839).

До опису внесено 843 одиниці зберігання, з них одна літерна - спр. 21-а, про що свідчить запис, зроблений 8 жовтня 1953 р. Сам опис складено 22 грудня 1951 р. Особливістю опису є зазначення року або точної дати до кожної справи. На початку вміщено перелік справ стосовно Всеукраїнського Собору 1918 р. В описі зберігаються справи, які стосуються скликання травневого Собору Київщини 1921 р та Першого Собору УАПЦ 1921 р., листування ВПЦР, рукописні та машинописні варіанти доповідей. Виявлено також проекти постанов, які підшито разом із стенограмами після доповідей, списки делегатів.

Опис 3 містить також редакційні матеріали часопису УАПЦ «Церква й Життя» за 1927-1929 рр., які мають однакові заголовки і відрізняються тільки датами та зазначеннями частин часопису. Серед редакційних матеріалів збереглись оригінали листів архієпископа УАПЦ Івана Теодоровича про його діяльність з влаштування парафій УАПЦ після його від'їзду до Канади у 1924 р. та інші матеріали.

Редакційні матеріали - це надзвичайно цінні документи, оскільки тут містяться оригінали творів Василя Липківського, Володимира Чехівського, Нестора Шараївського, Василя Юхимовича, поетичних та прозових творів на євангельські сюжети, які надіслали до редакції часопису вірні УАПЦ. Переважно це машинописи, правлені самими авторами або редакцією. Ці матеріали потребують окремого дослідження та перевидання, оскільки містять оригінальні праці теоретиків УАПЦ і є недослідженою богословською спадщиною ідеологів УАПЦ 1920-их рр.

Опис 4 має назву «Украинская автокефальная Церковь» російською мовою. На титульній сторінці цього опису також зберігся попередній номер фонду (880). Хронологічно опис охоплює період з 1918 по 1929 р. і містить 300 одиниць зберігання. Спочатку до опису було внесено 276 справ. Через те, що до нього в різні роки кілька разів додавались нововіднайдені документи з історії УАПЦ, багато справ є літерними. Перше надходження справ відбулось у 1953 р., коли було внесено 15 літерних справ (літера «а») (1, 7, 8, 10-12, 35, 47, 65, 75, 116, 151, 203, 251, 262), про що свідчить запис про інвентаризацію опису від 8 жовтня 1953 р. і тоді опис містив 291 одиницю зберігання.

30 листопада 1953 р. було додано ще декілька справ: літерні «а» (79, 99, 118, 228, 234, 254) та «б» (65 та 151, які в попередньому записі проходили як літерні «а»). 11 грудня 1953 р. додали ще 1 справу за № 149-а. Останнє надходження відбулось 2 квітня 1960 р., коли до опису внесли ще одну справу за 165-б. Загальна кількість справ в описі 3 складає 300 одиниць зберігання, більшість з яких датована. Їх перелік міститься на початку опису (с. 1-19). Інші справи не мають дати і вміщені наприкінці опису (с. 19-20).

У цьому описі містяться документи щодо відносин між церквою і державою, про діяльність православного єпископату в Україні за період 19171920 рр., які дають можливість прослідкувати початок та причини конфлікту між прихильниками автокефалії Української церкви та захисників позицій єдності з Московським патріархом, з 1921 р. - Українського екзархату. Є також документи, стосовно Всеукраїнського Собору 1918 р, які потребують окремого дослідження [1436].

У справах є великий обсяг інформації про церковно-організаційну діяльность ВПЦР у справі реформування церковного мистецтва, переклади богослужбової літератури, матеріали про діяльність Пастирських курсів (у назвах справ - «Пасторских») при ВПЦР тощо.

Важливою для подальшого наукового дослідження є велика за обсягом справа 149-а «Псальми та літургії УАПЦ», в якій зберігаються варіанти перекладів богослужбових книжок та молитов. Більшість матеріалів справи - це машинописні варіанти перекладів Божественної Літургії Івана Золотоуста українською мовою, але зустрічаються й інші матеріали та статті, які дають можливість дослідити діяльність ВПЦР у справі українізації.

Соборні матеріали, дотичні до них документи, редакційні статті до часопису УАПЦ «Церква й Життя» виправлено від руки чорнилом або олівцем з внесенням орфографічних та стилістичних правок, дописів до тексту з метою надати йому більш літературного вигляду та виправлення недоречностей та русизмів. Тексти богословських та програмних праць керівників УАПЦ можливо були редаговані самими авторами після передруку цих матеріалів.

Документи цього фонду досить повно і всебічно відзеркалюють основні події історії утворення і функціонування УАПЦ впродовж 1918 - 1929 рр. Багато документів є оригінальними (стенограми, записки, листи, протоколи, статті, обіжники до парафій, інші документи), трапляються рукописи документів. Більшість матеріалів - це машинописи (оригінали і копії), до деяких внесено рукописні правки олівцем або чорнилом. Деякі документи з канцелярії завірено печатками та штампами ВПЦР і підписами її керівників і обов'язково секретаря ради (або з вказівкою «за секретаря») з вихідними номерами, датами і резолюціями. Частина документів має кілька копій, до яких підшито також рукописні оригінали, з яких і були зроблені машинописні копії. Особливо це стосується великої кількості обіжників до підрозділів ВПЦР та підпорядкованих їй українізованих парафій та об'єднань. Деякі копії документів залишились без підписів і виправлень. Є також копії перепусток, протоколів різноманітних зібрань, в т.ч. місцевих осередків УАПЦ.

Документи у справах написані або надруковані на папері поганої якості, іноді на бланках різних установ УАПЦ. Зустрічаються брудні та пошкоджені папери (в основному записки та листи з місць, написані від руки чорнилом або олівцем. До справ іноді підшиті учнівські зошити, заповнених від руки чорнилом (часто це редакційні матеріали часопису «Церква й Життя»). Є також оригінали бланків телеграм, надісланих до канцелярії ВПЦР та під час Собору 1921 р. [58, арк. 96 та ін.].

Таким чином можна сказати, що матеріали фонду 3984 «Українська Автокефальна Православна Церква» ЦДАВО України досить повно відображають діяльність всіх персональних складів ВПЦР (1919-1929) у створенні нею організаційної структури УАПЦ, комісій по всіх напрямах діяльності (фінансово-господарської, перекладової, музично-хорової, видавничої та ін.), скликанню церковних Соборів та інших зібрань тощо. Джерелознавче дослідження дає можливість стверджувати, що більшість документів з керівного відділу ВПЦР є оригінальними і мають високу інформаційну віддачу.

Наявність кількох варіантів одного документа дає можливість прослідкувати процес його утворення, реконструювати хід подій та внутрішню боротьбу за випрацювання певної лінії діяльності причетних до нього осіб. Виявлені варіанти стенограм церковних Соборів та інших зборів УАПЦ ускладнюють процес пошуку, але це дає можливість більш повно відтворити тексти доповідей.

Справи у фонді № 3984 ЦДАВО України скомпоновано за тематичним принципом про що свідчать назви справ, які було надано ще при їх комплектації. В багатьох справах збереглись старі титульні сторінки з назвою справи і заголовком: «Українська Автокефальна Православна Церква. Відділ керівничий». Іноді в назвах справ є фактичні помилки: наприклад в назву справи, де містяться листи ВПЦР до архієпископа Антоніна (Грановського) і його відповіді до керівництва ради та особисто до члена ВПЦР Нестора Шараївського, внесено ім'я «Антоній», замість «Антонін», в тексті назви іншої справи його взагалі названо «Антоніком».