Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Одного з останніх діячів українського руху, а потім священика УАПЦ Харитона Гов'ядовського заарештовано 21 лютого 1938 р. Його кримінальна справа має формальний характер [833, с. 296-310], оскільки, окрім обов'язкових постанов щодо арешту і затримання, у цій справі практично відсутні докази. Слідчому для визначення провини заарештованого Х. Гов'ядовського вистачило одного (!) протоколу допиту від 15 березня 1938 р. [833, с. 301-305] та 2 копій витягів з протоколів допитів Анатолія Нестеренка та Оверкія Коляди [833, с. 300-301], щоб вже 28 квітня 1938 р. винести йому смертний вирок [833, с. 306-307], який було виконано 7 травня [833, с. 292-294].

Зазначене свідчить про те, що рішення щодо останніх діячів УАПЦ були прийняті заздалегідь і лишалися тільки формальності із заведенням справи та оформленням смертного вироку «викритим ворогам». Після напрацювання чекістами методик і формулювань, упродовж 1930 - 1937 рр. було вже звичним звинувачення нечисленних священиків у членстві в «украинской фашистской контрреволюционной организации церковников в соответствии с этим проводили контрреволюционную работу против существующего строя» [679, арк. 1]. Так само, як і попередників, їх допитували недовго, про доведення провини не дбали і на підставі «зізнань» самих заарештованих винесли постанову про страту «контр-революціонерів» у квітні 1938 р.

Усіх засудженихв цей період почали реабілітовувати посмертно, починаючи з 1989 р. У 1950-их рр. реабілітація практично не торкнулася більшості засуджених навіть після перегляду справ через 20 років і відповідних змін в політиці, що свідчило про відсутність просувань у політиці десталінізації, оскільки прокурорів та юристів абсолютно не цікавили обставини заведення і провадження справ з кричущими процесуальними порушеннями - вони все одно бачили «злочини» колишніх церковників так само, як і у 1937 р. Тільки у 1989 - 1992 рр. зрушився процес реабілітації жертв політичних репресій, але сам цей процес багато в чому має формальний характер і не передбачає ніяких вибачень з боку держави.

7.5 Реабілітаційні документи

Реабілітація юридична (від лат. - rehabilitate) - це відновлення в правах, скасування необгрунтованого звинувачення невинної особи або групи осіб через відсутність складу злочину. На відміну від амністії або помилування реабілітація є повним відновленням прав і репутації, оскільки офіційно визнається, що особу було звинувачено безпідставно. Процеси реабілітацій відбуваються за відповідних політичних змін в суспільстві відносно осіб, які зазнали необгрунтованих політичних або інших репресій, масового терору та геноциду з боку держави, що виконувались як в судовому так і позасудовому (адміністративному) порядку.

Перша хвиля реабілітації жертв політичних репресій відбулася в СРСР за М. Хрущова і стосувалася сотень тисяч людей, які загинули або перебували у сталінських таборах. У 1953-1954 рр. було офіційно скасовано акти про виселення цілих народів, а також визнано незаконними рішення позасудових органів ОДПУ-НКВС-МДБ, винесених у політичних справах. Але через рецидиви тоталітарної політики у 1960-ті рр. кількість реабілітованих була невеликою. Цей процес відновився наприкінці 1980-их рр. в ході перебудови.

Було прийнято постанову Політбюро ЦК КПРС від 11 липня 1988 р. «Про додаткові заходи щодо завершення роботи, пов'язаної з реабілітацією незаконно репресованих у [19]30-[19]40-ві рр. і на початку [19]50-х рр.», згідно з якою дано доручення Прокуратурі СРСР та КДБ СРСР разом з місцевими органами влади продовжити роботу з перегляду справ щодо осіб, репресованих у 1930 - 1940 рр.

Окремим наказом № 10036-ХІ Президії Верховної Ради СРСР «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессии, имевших место в период у [19]30-[19]40-х и начала [19]50-х годов» від 16 січня 1989 р., за підписом голови президії Верховної Ради СРСР М. Горбачова, скасовано позасудові рішення, які в свій час було ухвалено позасудовими «трійками» НКВС-УНКВС, колегіями ОДПУ та «особливими нарадами» НКВС-МДБ СРСР.

В УРСР також було прийнято відповідний закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 11 квітня 1991 р. [838, с. 416-412]. В українській редакції цього закону були певні відмінності порівняно із загальносоюзним, зокрема хронологічні межі реабілітації розширено на весь період після 1911 р., поширено його чинність на осіб переміщених за межі СРСР і засуджених військовими трибуналами, реабілітовано осіб, постраждалих внаслідок порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви [838, с. 401].

Реабілітаційні документи жертв політичних репресій, певну частину яких складають матеріали на репресованих діячів УАПЦ 1920-1930-их рр., можна поділити на декілька груп з погляду спроб реабілітацій та їх завершення. Перше послаблення репресій відбулося після усунення М. Єжова від керівництва органами безпеки СРСР і тривало впродовж 1939-1940 рр.

Прикладом перегляду і скасування призначеного судом терміну ув'язнення може бути кримінальна справа першого директора Софійського державного заповідника Івана Михайловича Скуленка (1901-1990), який був на посаді з 1934 р., прийнявши ключі від Софійського собору в останніх представників Старокиївської парафії УПЦ, до свого арешту у 1931 р. [13511354]. 11 жовтня 1931 р. Київським обласним управлінням НКВС у слідчій справі за № 613 по звичнуваченню Скуленка за ст. 54-10, 54-1 та 54-11 УПК УРСР на 10 років виправно-трудових робіт в таборах Бурят-Монголії. Термін відбування покарання записано з урахуванням початку слідчої справи і перебування в київській тюрмі - з 2 червня 1931 р. [612, арк. 39] [919]. Але наприкінці 1938 р. керівництво НКВС СРСР помінялося. Влітку 1939 р. помічник прокурора Київської області вніс протест і І. Скуленка було звільнено. У тексті службової записки слідчого слідчастини Управління НКВС по Київській області від 26 вересня 1939 р. вказано, що «из материалов архивно-следственного дела и допросом свидетелей, инкриминированное обвинение не подтверждается и показаниями свидетелей не доказано». За висновком слідчого справу треба припинити і здати до архіву.

Але до цієї хвилі закриття кримінальних справ напередодні війни з діячів УАПЦ майже ніхто не потрапив. По-перше, в цей час закінчувався період загальної ліквідації церковних осередків у всеукраїнському масштабі, до того більшість кримінальних справ закрито у зв'язку із стратою звинувачених. По-друге, «злочини» представників церкви у поєднанні з політичними звинуваченнями, згідно з марксистсько-ленінською методологією, були набагато тяжчими, ніж у музейників чи інших громадських діячів.

Серед виявлених в ГДА СБ України архівно-кримінальних справ є справа священика УАПЦ Бутка Івана Омеляновича [713; 968, с. 24-25], який служив у Переяславському районі на Київщині і був заарештований 1 квітня 1939 р. і звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР. 9 червня 1939 р. Київським обласним судом його засуджено до 8 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав, але 13 червня 1939 р. він подав до Верховного Суду УРСР касаційну скаргу і 17 листопада 1939 р. рішенням Верховного Суду УРСР був виправданий.

За таким самим сценарієм 29 вересня 1939 р. був виправданий постановою Цивільної колегії Верховного Суду УРСР Зінченко Іван Данилович, який 22 квітня 1939 р. постановою Чернігівського обласного суду був засуджений за ст. 54-10, ч. 1 та ст. 29 КК УРСР до 5 років ув'язнення [711; 968, с. 40-41].

ХХ з'їзд КПРС 1956 р. викликав хвилю звернень родичів діячів УАПЦ, таємно страчених у ході політичних репресій 1930-их рр. Ознайомлення з текстами їхніх звернень дозволяє сформулювати деякі висновки. По-перше, після 1930-их рр. і воєнного лихоліття, а також через об'єктивні обставини кількість родичів репресованих зменшилася, отже не всі змогли дожити до часу подання цих прохань. По-друге, незважаючи на проголошену десталінізацію радянського устрою і вилучення творів і зображень Й. Сталіна, залишилась система, яка в особі юристів знову підтвердила «злочини» діячів УАПЦ на підставі цих же справ. По-третє, реабілітація 1950-их рр. більше торкнулась інших категорій засуджених, оскільки антицерковна складова за М. Хрущова знову почала негативно впливати на внутрішню політику в державі.

Серед архівно-кримінальних справ діячів УАПЦ вирізняється ситуація з архієпископом УАПЦ Йосифом Оксіюком, який у 1360 р. добився повної реабілітації через суд. У його справі сказано, що він був засуджений 22 серпня 1337 р. відділом НКВС за ст. 54-10 ч. 1 на 8 років ув'язнення. Цю справу припинено за відсутністю складу злочину Постановою Президії Полтавського обласного суду від 7 вересня 1360 р. [630; 702].

Коли почалась робота щодо реабілітації жертв політичних репресій в Україні, виявлено справу, заведену на Й. Оксіюка у 1322 р. у Кам'янці- Подільському за № 84622 [671], але він домагався реабілітації тільки у справі, за якою відсидів 8 років на Колимі. У справі за 1322 р. є документ, який свідчить, що 23 травня 1355 р. архівно-кримінальну справу № 84622 переглянуто відповідно до наказу № 00511 і залишено для зберігання в архіві. Документ підписали старший оперкартотетчик УАО КДБ Борзаковська та заступник начальника УАО КДБ при РМ УРСР підполковник Дарабан [671, арк. 28]. До цієї справи було підшито висновок про реабілітацію Оксіюка від 15 грудня 1334 р. [671, арк. 23].

Схожа ситуація з реабілітацією була в священика УАПЦ Геращенка Федора Васильовича, засудженого двічі: 2 лютого 1330 р. судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР до 8 років позбавлення волі і 23 квітня 1338 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області до розстрілу, виконаного червня 1338 р. Ф. Геращенко реабілітований двічі: 2 листопада 1353 р. за другою судимістю 1338 р., а 12 грудня 1336 р. - за першою 1330 р. [700; 705707; 368, с. 33-34]. Тут чекісти діяли за існуючими інструкціями по розшуку «ворогів» серед «колишніх церковників і сектантів».

Священик УПЦ Петро Малиновський арештований у 1331 р. і засуджений 28 - 23 квітня 1333 р. судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР до років позбавлення волі, потім як «повторник» засуджений до розстрілу 23 квітня 1338 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області і страчений 3 червня 1338 р. За другою судимістю його реабілітовано 11 квітня 1358 р., а за першою від 1333 р. - 10 березня 1332 р. [727; 368, с. 68-63].

До «повторників» належать і архівно-кримінальні справи священика УАПЦ Середи Якова Володимировича, який за першою судимістю за вироком судової трійки при колегії ДПУ УСРР у Харкові отримав 5 років концтаборів, які відбув у Потьмінських ВТТ, а за другою судимістю за вироком особливої трійки УНКВС по Харківській області був засуджений 19 жовтня 1937 р. до 10 років позбавлення волі, відбував покарання в Томськ-Асиновських ВТТ. За першою судимістю реабілітований у 1992 р., а за другою - 28 грудня 1961 р. [727; 732; 968, с. 90-91].

Братам Слухаєвським, які після закінчення Полтавської духовної семінарії трудилися на освітній ниві і служили священиками на парафіях УАПЦ, двічі було інкриміновано «антирадянську діяльність», а також «шовіністично-петлюрівську агітацію».

Священик УАПЦ Борис Слухаєвський був заарештований у 1929 р. і засуджений 29 квітня 1930 р. особливою нарадою при колегії ОДПУ УСРР до 3 років концтаборів, потім був заарештований Полтавським УНКВС і засуджений до розстрілу 23 квітня 1938 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області, страчений 2 червня 1938 р. За другою судимістю був реабілітований 2 грудня 1959 р., за першою - 30 січня 1990 р. [700; 705-707; 727; 733; 968, с. 92-93].

Священик УАПЦ Володимир Слухаєвський арештований у 1929 р. і засуджений уперше 19 березня 1930 р. судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР до 10 років концтаборів, вдруге Полтавським УНКВС - до вищої міри покарання 17-19 листопада 1937 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області і страчений 23 листопада 1937 р. За першою судимістю його було реабілітовано 24 липня 1989 р., а за другою - 17 листопада 1989 р. [735-736; 968, с. 95-96].

Священик УАПЦ Микола Слухаєвський заарештований у 1929 р. і засуджений 2 лютого 1930 р. судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР до 5 років концтаборів, потім як «повторник» Полтавським УНКВС і засуджений до розстрілу 17-19 листопада 1937 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області і страчений 23 листопада 1937 р. За першою судимістю його реабілітовано 30 серпня 1989 р., а за другою - 17 листопада 1989 р. [734735; 968, с. 93-94].

Частину діячів УАПЦ (УПЦ), страчених у 5930-ті рр., реабілітовано посмертно спочатку у 5950-их рр. Розстріляний 4 червня 5938 р. за вироком трійки УНКВС по Полтавській області священик УАПЦ Вороненко Никифор Романович був реабілітований 53 серпня 5958 р. [725; 727; 968, с. 30]. Така сама доля спіткала священика УАПЦ Воскобойника Івана Івановича, розстріляного 2 червня 5938 р. за вироком трійки УНКВС по Полтавській області і реабілітовано 2 листопада 5959 р. [705-707; 968, с. 30-35].

Гармаша Григорія Даниловича, активіста у справі українізації парафії в с. Великі Будища Диканського району, розстріляно 30 грудня 5937 р. за вироком трійки УНКВС по Полтавській області. Навіть не будучи висвяченим на священика він, був добрим провідником ідей УАПЦ, через що і постраждав. Гармаш Г. Д. реабілітований 56 вересня 5959 р. [723; 968, с. 35-32].

2 листопада 5959 р. реабілітований священик УАПЦ Карпенко Григорій Олексійович, засуджений до розстрілу 23 квітня 5938 р. особливою трійкою УНКВС по Полтавській області [720; 968, с. 25].

У вересні 5937 р. засуджено 56 діячів УПЦ, в т. ч. священик Сава Бідношия, звинувачений у «приналежності до контрреволюційної націоналістичної фашистської організації» [675, арк. 59]. Про його реабілітацію у 5960-их рр. свідчить довідка від 58 вересня 5968 р. про те, що справу по звинуваченню Бідношиї С. А. переглянуто Президією Київського Обласного Суду 52 квітня 5965 р. Постанову від 55 вересня 5937 р. відмінено і справу закрито за відсутністю доказів звинувачення. Бідношия С. А. по цій справі реабілітований» [675, арк. 535]. Документ засвідчений підписом заступника голови Київського обласного суду В. Храмова. У цій справі є довідка про те, що справу звинуваченого Горевого С. М. переглянуто 52 квітня 5965 р. і постанову від 55 вересня 5937 р. скасовано [676, арк. 77].

Передані архівно-кримінальні справи для використання дослідниками на останній сторінці мають надруковані на машинці уніфіковані тексти реабілітаційних висновків на друкарських бланках, виготовлених у 5989 р. Загальна форма для всіх архівно-кримінальних справ є приблизно однаковою.

30 серпня 1989 р. реабілітовано групу з 4 осіб, заарештованих у 19321933 рр.: ключаря великого Софійського собору, члена Старокиївської парафії УАПЦ П. О. Ємця, К. Г. Глухенка, Н. І. Федченка та Н. Й. Семенюченка [677, арк. 117-120; 1374]. До їхніх архівно-кримінальних справ долучено однакові за формою висновки про реабілітацію з посиланням на наказ Президії Верховної Ради СРСР «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий...» від 16 січня 1989 р.

Висновок про реабілітацію другого митрополита УАПЦ М. Борецького датований 16 листопада 1989 р. [673, арк. 87], який містить короткий висновок за матеріалами кримінальної справи з вказівкою на її останній архівний номер, об'єктивні дані про особу, відомості щодо місця проживання, роботи, наявності родичів, дати арешту та статті звинувачення, короткий опис викладеного в обвинувальному висновку провини засудженого: «Обьективных доказательств его преступной деятельности в деле не имеется. По постановлению Судебной Тройки при Коллегии ГПУ УССР от 4.07.1930 г. Борецкий Николай Николаевич был заключен в концлагерь, сроком на 8 лет, считая срок от 24.09.1930 г. Борецкий Н. Н. подпадает под действие ст. I Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессии, имевших место в период 30-40-х и начала 50-х годов» [673, арк. 87; 968, с. 22-23]. Таким чином реабілітація звелася до визнання державними органами відсутності слкаду злочину, отже вбивство невинної людини, церковного ієрарха об'єктивно стало злочином держави.

В архівно-кримінальних справах інших діячів УАПЦ (УПЦ) також віднайдено реабілітаційні документи, зокрема К. Бутвиненка від 19 червня 1989 р. затверджений заступником прокурора м. Києва, В. Шевченком. Окрім блоку інформацій про реабілітованого, у цьому висновку чомусь не було сказано про відсутність складу злочину, а написано, що «БУТВИНЕНКО Константин Кондратьевич подпадает под действие ст. I Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г.» [681; 833, с. 294-295].

Починаючи з 1989 р. реабілітовано багато діячів УАПЦ, репресованих у 1930-х рр. У 1989 р. були реабілітовані митрополит УАПЦ Василь Липківський (23 травня) [684; 968, с. 64-66], священики УАПЦ (УПЦ) Аврамов Іван Миколайович (14 листопада 1989 р.) [716; 968, с. 17], Артеменко Григорій Юхимович (9 серпня) [717; 968, с. 17-18], Биковець Костянтин Петрович (19 червня) [718; 968, с. 18-19], Бодя Андрій Адамович (10 листопада) [703; 968, с. 21-22], Кодинець Михайло Антонович (30 листопада) [701; 968, с. 48-49], Вакуленко Іван Маркович (31 жовтня) [720; 968, с. 25], Сутулинський Віталій Іванович (18 серпня) [737; 968, с. 98], Стрижак Федір Дмитрович (18 серпня) [730; 968, с. 96-97], Дзябенко Онисим Мусійович (22 серпня) [725; 968, с. 36], Ілляшенко Аркадій Петрович (31 травня) [685; 968, с. 42-44], Різенко Олександр Федорович (2 листопада) [731; 968, с. 86-87], Таран Іван Митрофанович (22 листопада) [730; 968, с. 98-100] диякони УАПЦ Ващенки Василь Семенович та Іван Іванович (11 квітня) [722; 968, с. 26-27], та ін. У цілому, саме на 1989 р. припадає велика кількість реабілітованих діячів УАПЦ (УПЦ).

Реабілітація жертв політичних репресій 1980 - 1990-х рр. була найбільш повною і стосувалася більшості засуджених у радянський період. Заслуговує на увагу реабілітація братів Чехівських - Володимира і Миколи 11 серпня 1989 р.

Слід зазначити, що В. Чехівського було реабілітовано за вироком 1937 р., а священика УАПЦ Миколу Чехівського реабілітовано за судимістю від 19 квітня 1930 р. на процесі «СВУ», коли його було засуджено на 3 роки позбавлення волі і 2 роки обмеження в правах, а 4 грудня 1937 р. за постановою трійки УНКВС по Курській області Миколу Чехівського засуджено до розстрілу [688; 692-694; 695; 697; 968, с. 109-111]. Таким чином прослідковується дещо дивна невідповідність кількості несправедливих засуджень до страти кількості реабілітаційних висновків на одну й ту саму особу.

У наступні роки реабілітовані голова Нехворощанської парафіяльної ради УАПЦ Жовницький Пилип Якович (24 січня 1990 р.) [726; 968, с. 39-40], голова Менської парафіяльної ради УАПЦ Войцех Григорій Євтихійович (31 серпня 1992 р.) [712; 968, с. 29], архієпископ УАПЦ Ярещенко Олександр

Григорович (20 жовтня 1999 р.) [682; 968, с. 118-117], священики УАПЦ (УПЦ) Іценко Захар Якович (10 липня 1991 р.) [718; 968, с. 88-85], Кохно Микита Прокопович (12 серпня 1991 р.) [709; 968, с. 53-55], Поцяпун Семен Степанович (10 березня 1992 р.) [727; 968, с. 88], Карпенко Дмитро Степанович (10 грудня 1992 р.) [715; 968, с. 85-86], Кордон Максим Маркович (31 травня 1995 р.) [708; 968, с. 50-52], Білик Володимир Михайлович (27 червня 1995 р.) [719; 968, с. 19-20], мирянин Гордовський Порфирій Іванович (8 червня 1993 р.) [699; 968, с. 38-36] та ін.

Деякі діячі УАПЦ (УПЦ) взагалі не були реабілітовані з різних причин. Протодиякон Василь Потієнко, голова ВПЦР у 1928-1926 рр., не має записів про вироки судових або позасудових органів через те, що був завербований органами НКВС. Після закриття його кримінальної справи 7 грудня 1939 р. кілька років використовувався «для розкриття контрреволюційного підпілля». Для проведення оперативної комбінації виготовлено довідку про те, що нібито В. Потієнко засуджений у жовтні 1938 р. особливою нарадою при НКВС СРСР до 5 років позбавлення волі, але під час прямування до місця покарання тяжко захворів і після повернення до Києва до 10 листопада 1939 р. лікувався в тюремній лікарні [710; 968, с. 83]. Згодом він емігрував з України після німецької окупації, але загинув у 1985 р. біля Ваймару, Німеччина.

Священик УАПЦ Митрофан Іванович Явдась, який також емігрував до Німеччини, один з ініціаторів Ашаффенбурзького з'їзду 1987 р. і утворення УАПЦ (Соборноправної), 11 вересня 1929 р. був заарештований Уманським відділом ДПУ УСРР і 11 березня 1930 р. постановою судової трійки при колегії ДПУ УСРР засуджений до 7 років концтаборів. Покарання відбував на Далекому Сході, звільнився у 1981 р. Реабілітований 9 серпня 1989 р. [738; 968, с. 111-112].

У рідкісних випадках справу могли закрити за відсутністю складу злочину іще під час ведення слідства. Очевидно, це могло залежати від місцевого складу судово-слідчих органів, оскільки велика кількість засуджених в інших місцях була приречена до вищої міри покарання і за менші провини.

Наприклад, священик УАПЦ Ханко Максим Єлісейович арештований 16 вересня 1929 р. Кременчуцьким відділом ДПУ УСРР і обвинувачений в антирадянській діяльності та пропагуванні ідей об'єднання українського народу навколо УАПЦ. За вироком судової трійки при колегії ДПУ УСРР 15 лютого 1930 р. розстріляний, а реабілітований 31 жовтня 1989 р. [720; 968, с. 101].

Натомість, священик УАПЦ Тарасюк Адам Михайлович, висвячений у священики УАПЦ у великому Софійському соборі у 1921 р., зрікся священства наприкінці 1922 р. і працював вчителем. 16 квітня 1935 р. заарештований Коростенським районним відділком НКВС УСРР, причому звинувачений за тією самою ст. 54-10 КК УСРР, за якою інших вже було розстріляно. До того ж йому інкримінували зв'язки з членами «СВУ». Але 22 вересня 1935 р. постановою окружного відділу НКВС м. Коростеня несподівано справу було закрито за недоведеністю складу злочину [708; 968, с. 100-101].

Так само священик УАПЦ Цибульський Петро Миколайович 26 січня 1930 р. заарештований Білоцерківським окружним відділом ДПУ УСРР, але 17 серпня 1930 р. постановою окружної прокуратури його справу закрито і обвинуваченого з- під варти звільнено. Тому реабілітація була непотрібна [683; 968, с. 103-104].

Деякі діячі УАПЦ взагалі не фігурують в архівно-кримінальних справах, отже, і не згадуються серед реабілітованих. Це архієпископ Київщини, заступник митрополита УАПЦ Василя Липківського Нестор Шараївський, на якого не виявлено жодної архівно-кримінальної справи.

Архієпископ Балтський УАПЦ Антін Гриневич, заарештований у 1921 р., потім у 1922 р., коли просидів 5 місяців в одеській тюрмі, у 1931 р. був арештований і знову просидів 9 місяців. Але, за деякими відомостями, останні роки він проживав у м. Свято-Троїцьку, де і помер в лютому 1937 р.

Архієпископ Полтавський УАПЦ Костянтин Кротевич заарештований 8 жовтня 1929 р. Лубенським окружним відділом ДПУ УСРР і утримувався в БУПР м. Лубни, але 14 листопада 1929 р. звільнений під підписку про невиїзд. У червні 1931 р. за постановою СПВ ДПУ УСРР справу проти К. Кротевича припинено [728; 968, с. 56-59].

Єпископ Волинський УАПЦ Маляревський Михайло заарештований у 1936 р., але відбувши термін покарання у 1941 р., повернувся до Києва і служив протоієреєм на парафії у м. Васильків на Київщині. Інших відомостей про нього не віднайдено.

Цікаво склалася доля протоієрея УАПЦ, настоятеля собору Св. Софії Київської у 1923 р., члена ВПЦР і співробітника редакції часопису УАПЦ «Церква й Життя» Хомічевського Миколи, який до того ж був композитором і поетом (літературний псевдонім Борис Тен). Він був арештований і засуджений у 1929 р. на 10 років відбував покарання у далекосхідних таборах. Після звільнення у вересні 1936 р. М. Хомичевський поселився у м. Калінін (РРФСР) через заборону жити в Україні.

У 1937-1941 рр. М. Хомичевський працював методистом в Калінінському обласному будинку народної творчості. У 1941 р. мобілізований до Червоної армії, потрапив у полон, перебував у концтаборі. Після звільнення у 1945 р. повернувся до Житомира, де завідував літературною частиною обласного театру, заснував хор «Льонок», очолював обласне літературне об'єднання [1408].

Частина репресованих діячів УАПЦ (УПЦ) з певних причин отримала відносно малий термін ув'язнення (3-5 років). Не завжди вдається з'ясувати з архівно-кримінальної справи, чи людина вижила після засудження і відбування покарання, але всі вони на загальних підставах реабілітовані у 1980 - 1990-х рр. Наприклад, священик УАПЦ Ященко Трохим Дмитрович арештований 13 березня 1933 р. Харківським обласним відділом ДПУ УСРР і 4 липня 1933 р. особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР засуджений до 3 років заслання у Казахстан. Реабілітований 8 серпня 1989 р. [739; 968, с. 117].

Іноді присуд змінювали, наприклад, священика УАПЦ Хоця Мусія Демидовича 19 лютого 1930 р. судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР засуджено до 10 років позбавлення волі, але 27 травня 1936 р. за рішенням Президії ЦВК СРСР термін покарання зменшили до 8 років. Реабілітація Хоця М. Д. відбулась 7 вересня 1989 р. [724; 968, с. 102-103].

Окремою проблемою виявився пошук інформації про реабілітацію діячів УАПЦ, які засуджені в УСРР, а покарання відбували в РСФРР. На відміну від актів про засудження і страту, осіб ув'язнених у Соловецькому таборі, а також репресованих, що повернулися в Україну в різний час, велика частина справ і досі зберігається в архівах Російської Федерації.

Нащадки одного із засуджених і страчених в РРФСР єпископа Проскурівського УАПЦ Максима Задвірняка тільки у 2011 р. отримали відповідь на свої численні звернення з приводу його долі до архівних установ органів безпеки [1390]. У лютому 2011 р. від Управління внутрішніх справ МВС Росії по Хабаровському краю вони отримали архівну довідку за № 13/6/4 --З-3. У цій довідці повідомлялося: «Задверняк Максим Евменович, 1882 г. р., уроженец с. Тростянец Тростянецкого района Винницкой области УССР. Осужден 01.08.1935 г. спец. коллегией Винницкого областного суда по ст. 5410 ч. 1 УК УССР на 5 лет ИТЛ. Начало срока - 03.01.1935 г. Осужден вторично 05.04.1938 г. Тройкой УНКВД по ДВК по ст. за КРА, приговорен к ВМН. Приговор приведен в исполнение 04.06.1938 г. Основание: архивно - следственное дело № 106/Р-2094 с/о». Цей та інші документи нині зберігаються в архіві родини Задвірняків-Красильничук.

Незважаючи на те, що єпископ Проскурівський Максим Задвірняк страчений у Далекосхідних таборах, рішення про його реабілітацію було прийняте в Україні на загальних підставах. У довідці про реабілітацію, яку родичам загиблого надано 1 жовтня 2010 р. прокуратурою Хмельницької області, зазначалося, що Задвірняк Максим Євменович засуджений 1 серпня 1935 р. спецколегією при Вінницькому обласному суді за ст. 54-10 КК УСРР до 5 років позбавлення волі.

А далі, без зазначення обставин страти і місця перебування після 1935 р., було написано: «На основании ст. 1 Закона Украинской ССР от 11 апреля 1991 г. «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» Задвирняк Максим Евменович реабилитирован Генеральной прокуратурой Украины 15 января 1993 г.».

Таким чином, дослідження показало, що у справі реабілітації жертв політичних репресій 1930-их рр. можна виокремити 2 великих хвилі: перша 1950-1960-х рр., зумовлена ХХ зїздом КПРС, друга - 1989 р. і в подальші роки, коли активізувались процеси реабілітації і подальшого розсекречення архівів. Частину кримінальних справ діячів УАПЦ (УПЦ), які було відкрито у 1930-ті рр. у ході кампаній пошуку «ворогів народу» серед різних категорій населення та в процесі виловлювання «колишніх» ворогів соціалістичного суспільства, іноді траплялося так, що закривали іще наприкінці 1930-их рр. Очевидно, проти цих заарештованих взагалі не було віднайдено доказів, окрім їх приналежності до парафій УАПЦ (УПЦ).

Частина репресованих у 1930 рр. діячів УАПЦ відбула покарання в місцях позбавлення волі, деколи навіть зі скороченням терміну покарання. Наприкінці 1930-их рр. звільнені намагались повернутись в Україну. Дослідження показало, що архівно-кримінальні справи усіх, хто відбув покарання, можна поділити на 3 групи: 1) засуджених до вищої міри покарання - розстрілу наприкінці 1930-их рр. як «повторників»; 2) засуджених до нового терміну ув'язнення; 3) тих, хто уникнув повторного покарання. Частина цих діячів була мобілізована під час війни і згодом проживала на території УРСР (М. Хомичевський), навіть служили священиками РПЦ (М. Маляревський, Д. Ходзицький). Щоправда, в діаспорних виданнях післявоєнної доби їм усім через відсутність інформації з СРСР приписали або страту або загибель у таборах.

Велика хвиля реабілітації 1950-1960-их рр. спричинила до масового перегляду справ і торкнулася певної частини репресованих діячів УАПЦ. Дослідження архівно-кримінальних матеріалів показало, що їх також можна умовно поділити на кілька груп: 1) справи, переглянуті уповноваженими особами, з висновком про те, що вирок винесено правильно і справи перегляду не підлягають; 2) незалежно від вироку (страта або тривалий термін ув'язнення) деякі справи було закрито, а самих засуджених реабілітовано, часто посмертно.

Характерною особливістю було те, що засуджених трійками і особливими нарадами у 1337 р., як правило до розстрілу, мало реабілітовано у 1350-ті рр., натомість якщо судили обласним судом, то навіть є випадки виправдання. Колишній архієпископ Лубенський УАПЦ Йосиф Оксіюк сам добився повної реабілітації у 1360 р. Після 1383 р. і в подальші роки було завершено процес реабілітації репресованих діячів УАПЦ, чиї архівно- кримінальні справи збереглись в Україні. Натомість, отримання таких довідок на засуджених українських діячів УАПЦ (УПЦ) з відповідних архівів Російської Федерації, де власне і був побудований ГУЛАГ і відбувалися остаточні засудження, відбування покарання і страти, надзвичайно важке.

Таким чином виявлені і проаналізовані реабілітаційні документи діячів УАПЦ (УПЦ) дають можливість провести подальші дослідження з історії радянської судової системи, причин і обставин виникнення кількох хвиль реабілітацій засуджених за політичними статтями церковних діячів. Виявлені і опубліковані матеріали дозволяють провести умовну класифікацію відкритих проти діячів УАПЦ (УПЦ) кримінальних справ і відслідкувати долю засуджених, в тому числі тих, хто уник засудження до вищої міри покарання. Усі отримані відомості мають прислужитися подальшим просопографічним дослідженням в Україні.



ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової задачі щодо дослідження і класифікації комплексу джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр., встановлено їх збереженість, достовірність, систему обліку і використання, особливоссті структури та інформаційного потенціалу. За результатами дослідження автором сформульовані такі найважливіші висновки.

1. З'ясовано, що стан збереженості джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 19171939 рр., попри великі втрати ХХ століття, є задовільним. Незважаючи на режим надзвичайної секретності і відсутність доступу дослідників до архівних матеріалів як самої УАПЦ (УПЦ), так і архівно-кримінальних справ репресованих діячів цієї церкви, велика частина документальних джерел збереглася, за винятком раніше вилучених або знищених матеріалів. Менша частина оригінальних джерел була вивезена по закінченню Другої Світової війни за кордон і поступово оприлюднена представниками української церковної діаспори у вигляді археографічних збірників, окремих документальних публікацій та періодичних видань.

Етапи дослідження і публікації джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 19171939 рр. у вітчизняній і зарубіжній історіографії суттєво відрізняються. Якщо в закордонній історіографії інтерес до УАПЦ (УПЦ) був постійний і після закінчення Другої Світової війни отримав розвиток процес подальших досліджень завдяки вивезеним з України і опублікованим документальним джерелам, то в радянській Україні історіографія не могла включати дослідження церковних джерел, як ідеологічно шкідливих. До того ж додалися проблеми з засекреченням архівів і відповідним розвитком виключно агітаційно-пропагандистського напряму публікацій.

Після 5995 р. в Україну потрапили опубліковані в післявоєнний період джерела, а також почався складний процес повернення українських церков у суспільне життя країни. Це стимулювало інтерес до пошуку і публікації джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 5957-5939 рр., актуалізувало цю тему в українській історіографії з урахуванням нових підходів і методів дослідження.

При дослідженні особливостей розподілу архівних джерел з історії УАПЦ (5925-5930) - УПЦ (5930-5939) серед матеріалів фондів організацій та окремих осіб українських архівів виявилося, що через політичні репресії в контексті розгортання арештів учасників процесу “СВУ” у 5929 р. було вилучено канцелярський архів ВПЦР, який почасти був використаний для утворення архівно-кримінальних справ, а потім зберігався у спецсховищі ЦДАЖР, м. Харків (нині - ЦДАВО України). Інші архівні матеріали з історії УАПЦ (УПЦ) частково представлені у фондах інших організацій і установ, а також особових фондах церковних діячів, архівно-кримінальних справах у фондах Служби безпеки України.

2. Структурно-джерелознавчий аналіз комплексу джерел з історії автокефального руху 5957-5925 рр., УАПЦ (5925-5930) - УПЦ (5930-5939), зокрема документів Першого і Другого Всеукраїнських православних церковних Соборів УАПЦ 5925 р. і 5927 р., “надзвичайних” Соборів 5930 р. УАПЦ і УПЦ в контексті підготовки та проведення процесу “СВУ”, соборних діянь, ухвал та постанов, показав, що збереженість соборних документів є різною. Стенограми і дотичні документи Першого і Другого Всеукраїнських Соборів УАПЦ за 5925 та 5927 рр. збереглися майже повністю і можуть бути класифіковані за критеріями церковних соборних документів.

Через втручання органів держбезпеки і запровадження режиму секретності документи обох “надзвичайних” Соборів УАПЦ і УПЦ 5930 р. майже відсутні і виявлені фрагменти соборних матеріалів у вигляді епістолярних джерел, уривків з архівно-кримінальних справ діячів УАПЦ та публікацій в агітаційно-пропагандистських радянських виданнях поки не можуть бути класифіковані за попередньою схемою соборних документів.

3. Виявлений комплекс діловодних матеріалів канцелярії ВПЦР як керівного органу автокефального руху та УАПЦ з 1921 р., зокрема програмних документів автокефального руху та УАПЦ, церковних статутів в контексті боротьби за їх легалізацію радянською владою, основних видів діловодних матеріалів канцелярії ВПЦР впродовж її діяльності у 1919-1929 рр., наративних джерел, зокрема нарисів історії православних парафій в Україні за період українізації і приєднання до УАПЦ впродовж 1921-1926 рр., документів з організації духовної освіти класифікований за загальними критеріями діловодних документів.

Дослідження показало, що тих програмних документів і варіантів церковних статутів, які були створені в період автокефального руху до встановлення радянської влади в Україні, в архівних справах фонду № 3984 ЦДАВО України майже не залишилося. Натомість, значно краще збереглися документи, які було утворено на підставі радянського декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, починаючи з 1919 р.

4. Вперше виявлено та введено до наукового обігу унікальні архівні документи, які містять апологетичні праці провідних діячів УАПЦ, богослужбові та гомілетичні твори, церковно-полемічні публікації ідеологів УАПЦ та твори ідейних опонентів цієї церкви, які майже не збереглися у вітчизняних архівах та за кордоном, з метою визначення ідеологічної основи цієї церкви, причин внутрішньоцерковного протистояння православних осередків в Україні 1920-1930-их рр. в Україні, а також, певною мірою, походження складових частин звинувачення діячів УАПЦ (УПЦ) під час репресій з боку комуністичної влади в період “великого терору”.

Джерелознавче дослідженя документів, які було опубліковано в Україні та за кордоном в післявоєнний час, дозволяє стверджувати, що богословська спадщина митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921-1927) незрівнянно більша ніж інших діячів цієї церкви, оскільки він навіть в період вимушеної бездіяльності і відстороненості від церкви у 1927-1937 рр. працював над апологетичними, богослужбовими, гомілетичними та перекладовими творами, писав і відправляв за кордон листи з проектами реформування церковного життя православних українців в США і Канаді. Натомість інші діячі УАПЦ (УПЦ), окрім В. Чехівського, майже не залишили по собі богословського, публіцистичного та епістолярного доробку.

5. Джерела особового походження, зокрема особових справ діячів УАПЦ, які відклалися в канцелярії ВПЦР до 1929 р., і складають окремий структурний підрозділ фонду № 3984 ЦДАВО України. Цей комплекс джерел містить величезний обсяг поки ще не залученої до наукового обігу інформації в галузях біографістики (анкетні дані священо- і церковнослужителів УАПЦ та членів їхніх родин), географії розповсюдження автокефального руху та парафій УАПЦ, статистичних розвідок для подальших соціологічних досліджень тощо.

Весь виявлений масив спогадів, епістолярію, некрологів та зображальних джерел (одноосібні та групові світлини діячів УАПЦ) є невеликим за обсягом, оскільки саме цей вид найбільше постраждав в період “великого терору” через вилучення та знищення таких документів під час арештів церковних діячів УАПЦ (УПЦ).

Ті нечисленні джерела, які були вивезені за кордон містять унікальну просопографічну інформацію про особисте життя, церковне служіння, зовнішній вигляд і обставини смерті діячів УАПЦ (УПЦ).

6. Інформаційний потенціал виявлених церковних періодичних видань УАПЦ в Україні та за кордоном, зокрема церковної преси 1920-их рр. в УСРР, періодичних видань УАПЦ (Соборноправної) в Німеччині 1950-их рр. та в США до 1980-их рр. є досить великий, оскільки саме у цих періодичних виданнях були опубліковані вивезені з України фотографії, біографічні матеріали, епістолярій, спогади учасників подій, документи з історії УАПЦ та інші матеріали.

Окрему частину оприлюднених на сторінках церковної періодики матеріалів склали матеріали з особистого архіву Євгена Бачинського, який отримав їх поштою від митрополита УАПЦ Василя Липківського та інших

діячів УАПЦ як уповноважений УАПЦ в Західній Європі.

7. Стан збереження, обліку та використання джерел нецерковного походження, зокрема нормативно-розпорядчих документів радянських органів влади, оперативної діяльності, таємних інструкцій та зведень секретно-політичних підрозділів органів держбезпеки УРСР, документів процесу “СВУ” в контексті УАПЦ (УПЦ), специфіку формування судово-слідчих справ діячів УАПЦ (УПЦ), в тому числі інструкції по їх укладанню, і документів з питань реабілітації репресованих є задовільним і обумовлений обставинами збереження цих документів в ГДА СБ України.

Після археографічного опрацювання документи і матеріали були оприлюднені в кількох збірниках.

Вищезгадані джерела нецерковного походження мають великий інформаційни потенціал у справі подальших досліджень засобів і механізму знищення церковного життя в УСРР, методів роботи чекістів, здійснених таємних акцій проти УАПЦ (УПЦ), залежності процесу оформлення кримінальних справ проти церковних діячів від документів процесу “СВУ”.

Одним з найбільших досягнень у справі дослідження реабілітаційних документів є отримання достовірних свідчень про останні роки життя, засудження та точну дату смерті більшості церковних діячів.

Отже, дослідження джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1917 - 1939 рр. і поява археографічних збірників та історико-джерелознавчих досліджень з цієї тематики актуалізували багато нових тем для дослідження, поповнили сучасні історіографічні студії в Україні, викликали суспільний інтерес до результатів архівних пошуків, зокрема щодо персоналій церковних діячів та їх біографій в контексті багатолітньої відсутності просопографічної інформації.

Тому на часі є створення загальноукраїнського електронного каталогу архівних фондів і справ, а також окремого каталогу персоналій церковних діячів УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. для загального доступу тих, хто цікавиться долею своїх загиблих родичів зі складу українського духовенства зазначеного періоду, фахівців з гуманітарних наук тощо.

Проведене дослідження показало, що необхідно переформатувати на підставі отриманої в результаті джерелознавчого дослідження інформації відносно того складу архівних фондів державних архівів України, який залишився у спадок від радянських часів.

Йдеться про те, що документи “клерикально-буржуазних організацій” було віднесено в кінець архівних фондів. До того ж упорядкування документів в межах одного фонду було здійснено недбало, з численними порушеннями при укладанні архівних справ, навіть з віднесенням копій одного і того ж документу до справ в різних описах.

Було з'ясовано, що особові матеріали протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка нині знаходяться у двох державних архівах та Інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського.

У справі продовження процесу пошуку відомостей про діячів УАПЦ (УПЦ) 1917-1939 рр. необхідно залучити інші державні інституції та організації, зокрема Інститут національної пам'яті та Національний заповідник “Биківнянські могили” з метою вивчення інформації про поховання страчених у Лук'янівській тюрмі, де також є нагальна потреба встановлення пам'ятного знаку на вшанування пам'яті розстріляних там усіх церковних діячів та встановлення пам'ятної дошки з іменами страчених.

Окремого обговорення і вирішення вимагає проблема дослідження усіх масових поховань на території України з метою ідентифікації закатованих і розстріляних комуністичною владою українських громадян, зокрема церковних діячів. Очевидно, що кількість виявлених в архівах розстрільних справ не співпадає з кількістю реально знищених людей

Необхідно залучити матеріали з архівних фондів РФ, які стосуються української складової усіх репресованих у ГУЛАГ'у. Це ж саме стосується архівних матеріалів, які акумульовано у архіві церкви-памятника Св. Андрія Первозванного в Сауд-Бавнд-Бруці (Н. Дж., США), а також інших церковних і приватних архівів емігрантів з України.

Проведене джерелознавче дослідження джерел з історії УАПЦ (УПЦ) 1117-1131 рр. може зацікавити представників різних напрямів гуманітарної науки в Україні та за її межами, зокрема релігієзнавців, у справі проведення історичної екпертизи відомостей сучасних православних церков в Україні.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. ДЖЕРЕЛА

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України, м. Київ) Фонд Р-5. Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР (НКВС)

Опис 1.

1. Справа № 2181. Центральное Административно-Организационное Управление Отделение по отделению церкви от государства. Материалы о деятельности ликвидационных комиссий по отделению церкви от государства при отделах управления Киевского губернского и окружных исполкомов. 26 января - 21 ноября 1123 г.

Опис 2.

2. Справа № 252. Сведения, списки и заявления священнослужителей, отрекшихся от сана. 20 апреля 1124 г. - Январь 1121 г.

3. Справа № 2118. Устав Всеукраинского обьединения религиозных общин украинской автокефальной православной церкви и переписка с админотделом Киевского Окрисполкома о разрешении общинам проведения собраний. 1126 - 1121 гг.

Опис 3.

4. Справа № 1135. Переписка с админотделом Киевского Окрисполкома о передаче малого Софиевского собора религиозной общине для открытия в нем богословской школы. Начато 21 января 1128 г. Окончено 10 мая 1128 г.

5. Справа № 1162. Переписка по рассмотрению заявлений религиозных общин о разрешении выполнять обряды. Удостоверения и регистрационные карточки служителей культа. Нач. 13 января 1130 г. Оконч. 21 декабря 1130 г.

Фонд 3616. Міністерство Закордонних Справ УНР. Департамент Чужоземних Зносин. Дипломатичний відділ

Опис 2.

6. Справа № 411. Листування з Міністром віроісповідань УНР про визнання автокефальної церкви державами Европи та значення церковної справи в переведенні політики уряду. 6 листопада 1120 - 27 грудня 1121 р.

Фонд 3184. Українська Автокефальна Церква. Відділ Керівничий

Опис 1.

7. Справа № 1. Листування [представників церкви] з урядом про відділення Церкви від держави. 1120 р.

8. Справа № 2. Статут і протоколи Живої Церкви на Україні про заснування парафій. 1120 р.

I. Справа № 3. Статут Української [Автокефальної] Православної Церкви. 1120 р.

10. Справа № 4. Статути українських автокефальних парафій. 1120 р.

II. Справа № 5. Листування Всеукраїнської православної церковної ради з свіцькою владою [Київським губернським революційним комітетом і Київським губернським виконкомом ради робітничих та селянських депутатів про повернення будівель зайнятих раніше денікінцями та проведення церковних служб українською мовою]. 1120 р.

12. Справа № 6. Листування Антонія з Всеукраїнською православною церковною радою в справах автокефальної церкви. 1120 р.

13. Справа № 7. Листування з Всеукраїнської православної церковної ради з Київською Губерніяльною Церковною Радою про стан парахвій. 1120 р.

14. Справа № 8. Протоколи засідання Президії Київської Губерніяльної Церковної Ради. 1120 р.

15. Справа № 1. Протоколи засідань Київської Губерніяльної Церковної Ради Всеукраїнської спілки православних парафій. 1120 р.

16. Справа № 10. Листування по справах призначення Головноуповноважених і Уповноважених по справах заснування Українських Православних Парафій і організації церковних відправ на Українській мові. 20 грудня 1320 р.

17. Справа № 11. [Листування з різними особами] Про утворення Спілки Українських Парахвій. 1320 - 1322 рр.

18. Справа № 12. Листування з парафіянами Всеукраїнської Православної Церковної Ради в справі Українізації [про проведення церковних служб українською мовою]. 1320 р.

13. Справа № 13. Інформація про Радянське законодавство що торкається релігії і церкви. 12 грудня 1320 р. - 15 грудня 1321 р.

20. Справа № 14. Інформації інструкторів в справі організації Українських Православних парафій. 1320 р.

21. Справа № 15. Оголошення Всеукраїнської Церковної Ради інформаційного характеру. 1320 р.

22. Справа № 16. Список віруючих релігійної громади Православної Української Автокефальної Церкви [с. Максимівка]. 1320 р.

23. Справа № 17. Обіжники до парафій Спілки [Циркуляри до парафій спілки про святкування роковин смерті Т. Г. Шевченка православними парафіянами, відправлення церковних служб, здійснення в життя постанов Собору та з інших питань]. 1320 р.

24. Справа № 18. Доклади та посвідчення інструкторів в справах заснування Українських Православних парахвій і організації церковних відправ. 1320 р.

25. Справа № 13. Інструкція виборчо-підготовчих зібрань представників духівництва. 1320 р.

26. Справа № 20. Поради в справі [заснування православних українських парафій]. 1320 р.

27. Справа № 22. Заява Всеукраїнської Православної Церковної Ради до НКВС УСРР про дозвіл скликання зборів церковної ради. 1320 р. [Протокол засідання президії Церковної Ради Київщини. 2 вересня 1320 р.].

28. Справа № 24. Листування з єпископом Грузії про відокремлення української автокефальної церкви. 1320 р.

29. Справа № 25. Реєстр крайових уповноважених в справі української церкви. 1921 р.

31. Справа № 26. Відозва Всеукраїнської церковної ради до населення від 5 травня 1921 р.

31. Справа № 28. Листування Всеукраїнської церковної ради з повітовими церковними радами про призначення завгосподарством та ін. справами. 1921р.

32. Справа № 29. Листування з Полтавським братством про заснування українських православних парафій. 1921 р.

33. Справа № 31. Листування з радою при архієпископі Парфенії в справі українізації парахвій. 1921 р.

34. Справа № 31. Листування Полтавського архієпископа з Київським про проведення обрядів і українізацію парафій. 1921 р.

35. Справа № 32. Звернення про приєднання до спілки Всеукраїнської православної церкви Полтавської парафії. 1921 р.

36. Справа № 33. Протоколи загальних зборів членів парафії про приєднання до спілки православних парафій с. Бережівка Прилуцького повіту на Полтавщині та листування з цього питання. 1921 р.

37. Справа № 34. Протоколи загальних зборів членів парафії про приєднання до спілки православних парафій с. Баришівка Прилуцького повіту на Полтавщині та листування з цього питання. 1921 р.

38. Справа № 35. Протоколи загальних зборів членів парафії про приєднання до спілки православних парафій м. Одеси та листування з цього питання. 1921 р.

39. Справа № 37. Листування з Одеською губернською церковною радою про приєднання до спілки Всеукраїнської автокефальної церкви. 1921 р.

41. Справа № 38. Листування з Подільською губернською церковною радою про приєднання парафій Подільської губернії до спілки Всеукраїнської автокефальної церкви. 1921 р.

41. Справа № 39. Листування з керуючим Херсонською парафією про церковний православний рух на Україні. 1921 р.

42. Справа № 41. Листування Всеукраїнської Православної Ради з Печерською Українською Православною Парахвією про церковні справи. 5921 - 5924 рр.

43. Справа № 45. Протоколи засідання організаційно-керівничої секції Всеукраїнської Православної Церковної Ради. 5921 р.

44. Справа № 42. Заява від Кирилівської парафіяльної ради Троїцької церкви м. Києва про приєднання до спілки українських православних парафій. 5921 р.

45. Справа № 43. Заява від Подільської парафіяльної ради при Андріївському соборі м. Києва про приєднання до спілки українських православних парафій та статут парафії. 5921 р. [Справа про заснування Андріївської парафії міста Київа. 5959 - 5924 рр.].

46. Справа № 44. Заява від Подільської парафіяльної ради Петро- Павлівської церкви м. Києва про приєднання до спілки українських православних парафій. 5921 р.

47. Справа № 46. Протоколи загальних зборів членів парафій Київщини про приєднання до спілки українських парафій та листування з цього питання. 5921 р.

48. Справа № 51. Доповідь попа Грушевського президії Всеукраїнської православної церковної ради Канівського повіту. 5921 р.

49. Справа № 55. Протоколи загальних зборів українських православних громадян Київської губернії про приєднання до спілки українських парафій. 5921 р.

51. Справа № 52. Листування [про організацію церковних парафій], обрання кандидатів на єпископів, повернення знятих Денікіним священиків та ін. 5921 р.

55. Справа № 53. Листування з автокефальної церквою Грузії про відродження української автокефальної церкви та з проханням висвячення єпископів для української церкви. 5925 р. [Справа про відродження Автокефальної церкви в Грузії].

52. Справа № 54. Накази та розпорядження радянського уряду про відокремлення церкви від держави, декрет про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями та про трудову повинність віруючих. 5925 р.

...