Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

У Державному архіві Вінницької області виявлено 7 листів від митрополита УАПЦ Василя Липківського до єпископа Гайсинського Миколи Борецького за 1922-1924 рр., опубліковані у збірнику матеріалів матеріалів Всеукраїнської науково-теоретичної конференції «Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне» [752]. Попри порушення правил археографії при публікації, вони представляють значну цінність і мають великий інформаційний потенціал, оскільки містять невідому інформацію щодо приязних стосунків між чільними ієрархами УАПЦ, а також інформацію щодо церковного життя.

Коло питань, які піднімаються в цих листах, дуже широке - візитації митрополита УАПЦ на українізовані парафії Поділля, висвяту на єпископа УАПЦ о. Йосипа Оксіюка в м. Кам'янець-Подільському на Зелені свята 1922 р. та його вимушений переїзд до Харкова, діяльність єпископату УАПЦ, справа відправки до американського континенту на служіння архієпископа Вінницького УАПЦ Івана Теодоровича, стосунки з представниками Українського екзархату, о. Павлом Погорілком, усунення Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Белавіна) в Москві і влаштування обновленського ВЦУ, видавнича справа УАПЦ тощо.

Справжнім відкриттям є той факт, що в листах до Миколая Борецького Василь Липківський згадує про свої зустрічі з о. Олександром Маричевим, пропозиції стати єпископом УАПЦ, причому цю висвяту митрополит Василь планував здійснити з єпископом Миколаєм [752, с. 314-316]. У листі від 4 серпня 1923 р. митрополит УАПЦ писав, що передає єпископу Миколаю залишки св. Мира, які остались в посудині Софійського собору, і сподівається, що у піст буде зварене свіже св. Миро [752, с. 318].

Головним джерелом інформації про останнє десятиліття життя митрополита Василя Липківського є його листи, написані у 1933-1937 рр. до о. Петра Маєвського, архієпископа Івана Теодоровича, адвоката Василя Свистуна, о. Павла Корсуновського, до Консисторії УГПЦ в Канаді тощо [824]. Листи до о. Петра Маєвського видані окремою книгою за ініціативою і коштом Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в США. Зазначене є також джерелом для отримання інформації про особисте життя митрополита УАПЦ Василя Липківського після 1927 р.

Видання складається з 3 частин, кожна з яких має власну нумерацію сторінок: 1) тексти листів українською мовою [824, с. 1-55], 2) фотокопії оригіналів листів [824, с. 1-50], 3) Переклади англійською мовою [824, с. 1-44]. У вступному слові о. Петро Маєвський повідомляє, що одержав загалом 19 листів, в яких близько 110 проповідей (разом вийшло 150 проповідей на євангельські теми і 50 - на апостольські послання).

Листи містять різноманітну інформацію: 1) особового характеру, 2) про родинні справи, 3) стосунки між екс-митрополитом УАПЦ та діячами цієї церкви, 4) рекомендації щодо реформування церковного життя. Джерелознавчий інтерес становлять і опубліковані фотокопії зразків конвертів, в яких він відправляв листи до Канади. Текст адреси написано англійською і російською мовами. Надсилались вони чомусь дружині о. Петра Маєвського (Mrs. A. Mayewska) за адресою: Канада, Вінніпег Ман, 772 Магнус Авеню. На кожному конверті наклеєно 3 марки на загальну суму 35 коп. і вказано адресу, за якою проживав Василь Липківський на момент відправлення листа: 1) м. Київ, вул. Мстиславська 46/14; 2) м. Київ, Олександрівська Слобода, вул. Дачна, буд. № 8, будинок Бірюліної).

Листування між митрополитом Василем Липківським і о. Петром Маєвським почалося у 1933 р. Екс-митрополит жив у цей час разом з хворою дружиною, матір'ю та сестрою в страшній скруті. Після звільненя «від митрополичого тягаря» у 1927 р. йому було призначено пенсію від ВПЦР у розмірі 50 крб., але в листі від 3 квітня 1933 р. він писав, що жодного разу її не отримував [824, с. 2; 882, с. 250-251]. У листі він дякував о. Петру Маєвському за грошову допомогу [824, с. 2], писав про «надзвичайні» Собори УАПЦ (УПЦ) 1930 р. і про стан «справжнього анахорета», бо ніхто з колишніх співробітників його не навідував [824, с. 4; 832, с. 256-274; 882, с. 252-253].

Президія ВПЦР листом від 24 лютого 1928 р. за № 225 зверталась до Іллінської парафіяльної ради уповноважених: «найпочесніший митрополит Василій, замісць Літургії має служити у Вашому храмі вечірню - “прощу” у неділю 26 лютого 1928 р. Представники Вашої громади повинні звернутись до митрополита Василя», але невідомо чи він там служив [645, арк. 12].

У листі від 3 квітня 1933 р. митрополит Василь Липківський погодився вислати о. Петру Маєвському церковну літературу. Він дякував за допомогу (лист від 3 липня 1933 р.) і писав, що сходив на центральну пошту, «але там сказали мені, що жодних книжок чи пакунків релігійного змісту державна пошта до пересилки не приймає» [824, с. 7; 882, с. 254].

У листі від 13 грудня 1933 р. митрополит писав, що йому відмовляли на пошті у пересилці за кордон літератури духовного змісту, але він переслав «Мінею», «Часословець», «Псалтир», твори Інокентія [Борисова]. Згодом надіслав 12 «Міней», 9 «Октоїхів» і сподівався дослати по можливості ще декілька посилок. Потім митрополит повідомляв, що буде надсилати тексти своїх проповідей. У листі від 10 січня 1935 р. він інформував, що надіслав повний комплект промов на Євангельські читання на неділі і свята і на Апостольські читання на неділі. Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського в США ці зібрки проповідей надрукувало окремими виданнями [847-849].

У своїх листах він пропонував проекти реформування Української церкви, організації духовно-навчальних закладів, наполягав на посиленні вивчення студентами основ Християнської Віри, повідомляв про написання ним великої «Історії Української Православної Церкви» (зберігся 7-й розділ) [772; 773], уболівав за негаразди Православної церкви в Канаді й США, за непевне становище архієпископа Івана Теодоровича, про що, очевидно, писали його адресати. У листі до нього від 17 липня 1933 р. він повідомив, що листується з прот. Павлом Корсуновським [824, с. 7-8], але цієї частини епістолярію митрополита Василя Липківського поки не віднайдено.

Листи мають велике значення у справі дослідження новотворів у церковному житті, які було введено до богослужбової практики в УАПЦ. Цікавими є пропозиції скласти устав українських обрядів і оновити богослужіння (Листи № 5 від 7 вересня 1933 р., № 6 від 13 грудня 1933 р., № 7 від 20 березня 1934 р.) [824, с. 14], виключити з вжитку «Ектенію оглашених» як застарілу, запровадити присяги під час шлюбного обряду (Лист № 7 від 20 березня 1934 р.) [824, с. 8-24] та ін.

Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України випущено брошуру (упорядник Л. Пилявець), до якої увійшли 4 документи авторства митрополита УАПЦ Василя Липківського з архівних справ фонду 3984 ЦДАВО України [776].

До цієї збірки документів увійшли лист-звернення митрополита «До братів українців на терені Европи в розсіянні сущих», звернення до ВПЦР, додаток до заяви від 12 липня 1924 р. та лист до представника УАПЦ в Західній Європі Є. Бачинського, датований листопадом 1925 р. Фотокопію оригіналу тексту опубліковано в числі № 6 (16) «Бюлетеня Благовісництва й Краєвої Ради УАПЦ в Західній Німеччині» за 1956 р. [910].

Стосунки між митрополитом УАПЦ і Євгеном Бачинським, судячи з віднайдених листів, були досить теплими [798]. Опублікований документ є інформаційно насиченим і містить багато важливої інформації щодо діяльності митрополита УАПЦ Василя Липківського, оцінок сучасних йому церковних напрямів, міжнародного церковного становища та повідомлення про те, що разом з листом надсилає фотокартки 19 єпископів УАПЦ [776, с. 21-34].

З цього листа стає відомим, що саме тоді Є. В. Бачинський погодився бути представником УАПЦ в Західній Європі, бо митрополит дякує йому за згоду і посилає своє благословенство і найкращі побажання від ВПЦР на видання в Женеві часопису УАПЦ «Благовісник», обіцяючи надсилати для нього інформацію і матеріали [776, с. 21-22]. Митрополит Василь Липківський вибачався «за нашу європейську несвідомість», зокрема за «жахливу французьку мову», якою було написано текст мандата на уповноваженого УАПЦ в Західній Європі для Є. Бачинського [776, с. 22].

Таким чином, епістолярій митрополита УАПЦ Василя Липківського вже частково запроваджений у науковий обіг. Завдяки наполегливості і невтомності залишеного без засобів для існування колишнього предстоятеля УАПЦ на сьогодні доступними для дослідження є його листи, відправлені за кордон у 1933 - 1937 рр. Подальших досліджень та систематизації потребують матеріали з канцелярії ВПЦР фонду № 3984 ЦДАВО України.

Листи до митрополита УАПЦ Миколи Борецького (1927-1930). Ймовірно, до початку політичних репресій проти діячів УАПЦ існував епістолярій Миколая Борецького, але на сьогодні виявлено тільки його архівно-кримінальну справу без речових доказів, отже і без листів.

Виявлені у фонді № 3984 ЦДАВО України листи мирянки УАПЦ з Полтавщини, вчительки за фахом, члена парафіяльної церковної ради Лубенського Свято-Іванівського катедрального собору Ганни Кирсти до митрополита Миколая Борецького стосуються проблеми служіння жінки в Православній церкві [1334]. З інших джерел є відомості про авторку цих листів, зокрема текст її мандата делегата Собору УАПЦ 1927 р. [818, с. 547]. Це оригінали, виконані від руки чорнилом. Аналіз текстів дає можливість твердити, що авторка була освіченою жінкою, про що свідчить бездоганний стиль, літературна обізнаність, аналіз тодішніх церковних проблем.

Із запровадженням в життя УАПЦ принципів соборноправності і демократизації виникла необхідність розширення прав жіноцтва в обслуговуванні храмів і взагалі подолання традиційних заборон на служіння жінок. Джерелами з цього питання слід вважати Святе Письмо, правила Вселенських Соборів, правила та приписи св. отців. Залучивши до процесу реформування церкви в Україні широкий загал, проголосивши українізацію, демократизацію та народоправство головними засадами УАПЦ, її керівництво в особі ВПЦР неминуче повинно було колись вирішувати «жіноче питання».

Вищезгадані листи, а також лист від Президії ВПЦР до архієпископа Лубенського о. Костянтина Кротевича написані після Другого Собору УАПЦ 1927 р. майже одночасно. [457, арк. 2-4 зв., 5-6]. У тексті 2-го листа збереглись 2 резолюції. Перша вказує на те, що листи було представлено на розгляд Президії ВПЦР за № 929 від 17 січня 1929 р. (Прот[окол], п. 6, п. 4) [457, арк. 3]. Друга резолюція пояснює появу листа до о. Костянтина Кротевича: «Слух[али] 21 січня [19]29 р. Передати Кост[янтину] Кротевичу [...] Зміст має з'ясувати жіноцтву Луб[енщини]» [457, арк. 3].

Г. Кирста звертається до митрополита УАПЦ і ставить питання про те, чи достойні жінки «всебічно служити Христу, навіть участю в богослужінні?» [457, арк. 5]. Авторка неодноразово підкреслює велике прагнення жіноцтва до активної і всебічної участі в служінні церкві, докладно розповідає про ставлення жіноцтва до оновлення рідної Української церкви [457, арк. 5].

Г. Кирста писала, що на Другому Соборі «жіноче» питання віднесено на останній день [818, с. 460-476]. Авторка листів не погоджується з мотивами Собору УАПЦ, який не дозволив жінці «достойною стати на служіння перед св. Престолом, або навіть мати вільний вхід до Вівтаря під час служб Божих, як титаря» через «внесення неспокою в службу Божу» [457, арк. 3].

В іншому листі говорилося, що це питання вимагає вирішення у всеукраїнському масштабі діяльності УАПЦ. Авторка писала, що не одна вона так думає і відчуває необхідність всебічної участі жінки в церковному житті. «Скрізь є свої Ганни Іванівні, скрізь є старші сестри», котрі щиро несуть свої сили і енергію на служіння рідній церкві, а їм відповідають, що «недостойна жінка навіть наблизитися до святого місця Вівтаря, або з солії звернутись з словом Божим до громадян» [457, арк. 5 зв.].

У архівній справі збереглась машинописна копія відповіді Президії ВПЦР [457, арк. 1]: просити архієпископа УАПЦ Костянтина Кротевича «з'ясувати жіноцтву, що воно не позбавлено прав титарства, услуговування в храмі і т. ін.». [457, арк. 1]. Щодо вільного входу до вівтаря, - то це питання може вирішити тільки наступний Всеукраїнський Собор УАПЦ. Лист підписав за секретаря єпископ УАПЦ Марко Грушевський. Таким чином, розглянувши архівні документи, можна твердити, що епістолярій другого митрополита УАПЦ Миколая Борецького зберігся фрагментарно. Виявлені листи - це тільки невелика частина листування, яке, очевидно, було величезним з огляду на посаду митрополита УАПЦ і причетність до важливих справ. Досі не віднайдено приватну його кореспонденцію.

Листи митрополита УПЦ Івана Павловського (1930-1937) теоретично також повинні складати досить великий обсяг офіційного і приватного листування з огляду на те, що був митрополитом УПЦ, головою ВУЦР у м. Харкові, головним редактором часопису УАПЦ «Церква й Життя» і керівником харківського осередку УАПЦ. Частина перлюстрованої чекістами кореспонденції Івана Павловського особистого характеру зберігається нині в ГДА СБ України, але з етичних міркувань не може бути оприлюдненою.

Збереглося кілька листів, надісланих митрополитом УПЦ Іваном Павловським за кордон, які були оприлюднені у діаспорних виданнях. У листі до архієпископа Івана Теодоровича від 5 серпня 1931 р. він інформував церковний провід УПЦ в США і Канаді про «надзвичайний» Собор в Києві 28 - 29 січня 1930 р. [976, с. 321-322; 823, с. 159-161; 832, с. 255-256].

Стосунки між УГПЦ в Канаді і УПЦ в Україні, були перервані після отримання архієпископом Іваном Теодоровичем листа від 24 березня 1931 р. Починалося воно словами привіту: «Дорогого, Всечесного о. Іоана, почесних Пастирів та всіх побожних дітей Святої Української Православної Американсько-Канадійської Церкви з любовью обнімаємо, цилуємо й щиро вітаємо...» [1258, с. 75]. Далі в посланні написано: «Пам'ятайте, що хто з Церкви нашої виявлятиме у своїй церковній діяльности свої ворожі до Радянської Держави погляди, той творитиме діло церковно-шкідливе й підлягатиме карі церковній» [1258, с. 75]. Отримавши таке послання, Теодорович припинив листування з митрополитом УПЦ Іваном Павловським.

Таким чином, як і в попередніх випадках, поки що не віднайдено епістолярію Івана Павловського, який дозволив би розширити поле досліджень як його церковної діяльності, так і обставин особистого життя. Опубліковані за кордоном листи, очевидно, є тільки частиною листування 1920-1930-их рр. Ймовірно, згодом буде виявлено або самі листи, або згадки про них у спогадах сучасників. Кореспонденція останнього митрополита УАПЦ (УПЦ) безперечно становить велику інформаційну цінність, оскільки повинна містити важливу інформацію про цей період життя УАПЦ.

Листи архієпископа Вінницького і Подільського УАПЦ Івана Теодоровича (1887-1971). Іван Теодорович залишив великий епістолярій, але через те, що з грудня 1923 р. перебував на американському континенті, більша частина його листування залишилась за кордоном [868, с. 5-102]. У фонді № 3984 ЦДАВО України серед редакційних матеріалів часопису УАПЦ «Церква й Життя» за 1927-1929 рр. збереглись оригінали листів про його діяльність з влаштування парафій УАПЦ після від'їзду до Канади у 1924 р. [460].

Вивчення архівних фондів у Саут-Бавнд-Бруці (Н. Дж., США), зокрема матеріалів архіву православного осередку УПЦ у США, дозволило б значно розширити дослідження його епістолярію. З опублікованих С. Білоконем описів відомо, що архів митрополита Івана Теодоровича склався з діловодства УПЦ в США довоєнного періоду [949]. Є інформація про листування митрополита Мстислава (Скрипника) з Теодоровичем (1945-1952, 1964), фонд архієпископа Марка (Гундяка), де також є листи самого владики (1950 - 1957) та фонд о. Федора Луговенка, де є копія листа єпископа Богдана Шпильки до митрополита Івана Теодоровича за 1964 р. [949, с. 59].

Питання про пошук і публікацію епістолярної спадщини згаданого ієрарха залишається відкритим, оскільки в українських архівах збереглась незначна частина листів до ВПЦР і митрополита УАПЦ Василя Липківського. Основний масив залишається в США і Канаді, в архівах церковних, громадських установ та приватних осіб. Почасти тексти або уривки з його листів, відозв та промов вже опубліковані дослідниками української діаспори.

Епістолярна спадщина Івана Теодоровича, очевидно, дуже велика з огляду на складні стосунки між архієреєм висвяти УАПЦ 1921 р. та представниками православних церков, з якими він був пов'язаний церковною діяльностю. Протопресвітер УПЦ в Канаді о. Тимофій Міненко згадував листи і виступи Івана Теодоровича. Зокрема йдеться про копії його листів в Архіві УПЦ в США, Архіві УПЦ в Канаді (фонд о. Семена Савчука), публікації його промов у часописах УГПЦ Канади («Православний Вісник», «Вісник», «Рідна Церква») та США («Дніпро») [1251].

Після «вересневої кризи» 1926 р., Теодорович писав у листі до ВПЦР від 28 грудня 1926 р.: «Вважаю своїм приємним обов'язком в імені Американської і Канадійської Єпархій нашої Церкви висловити якнайсердечніші побажання реальної корисної праці новому складу ВПЦРади. Серцем я з Вами і болі та радости Рідної Церкви, - наші болі і радости. Я не вважаю навіть потрібним підкреслювати, що УАПЦ в Америці і в Канаді визнаватиме новий склад ВПЦРади таким же правомочним, як визнавала і бувший її склад» [1251, с. 74].

Можливо, Іван Теодорович не знав усіх подробиць того, що відбувалося впродовж 1929 - 1930 рр. в Україні і зміст згаданих листів Івана Павловського змусили припинити зв'язки з УПЦ. Репресії і фактичне знищення діячів УПЦ в 1930-их рр. не знайшли у подальших посланнях владики ніяких особливих рефлексій, хоча за роки перебування на становищі правлячого архієрея Канади (23 роки) і США (47 років) він написав тисячі архіпастирських звернень з нагоди церковних і національних свят, і навіть поетичні твори.

О. Хомчук у бібліографії основних джерел подає перелік листів Івана Теодоровича [1500, с. 598-599]. Серед його адресатів були митрополит УАПЦ Полікарп (Сікорський) (1950), архієпископ Мстислав (Скрипник) (1947), архієпископ Григорій (Огійчук) (1950), Аркадій Яременко (Ашаффенбург, 1948), Іван Гаращенко (Герсфелд, 1946), свящ. Костянтин Даниленко- Данилевський (Пенсільванія, 1950), Церковний Комітет Парохії св. Володимира (Бала Кінвуд, ПА, 1950), духівництво Пен-Огайського Деканату (1964) та ін. Є опублікований лист архієпископу Мстиславу (Скрипнику) від 13 червня 1947 р. в часописі «Православний Українець» [1500, с. 599].

Листування між митрополитом Іваном Теодоровичем, який керував УГПЦ в Канаді у 1924-1947 рр., і митрополитом Іларіоном (Огієнком) тривало у 1950-1960-их рр., але у листах немає обговорення УАПЦ формації 1921 р. У 1953 р. Теодорович з свого осередку у Філадельфії надіслав листа до Іларіона (Огієнка) з повідомленням про Собор УПЦ у США із проханням прибути, але не на цей Собор, а із спеціальною візитацією в травні 1954 р.

У листі Івана Теодоровича від 26 квітня 1962 р. він, очевидно, відповідав на запитання Іларіона у попередньому листі щодо об'єднання існуючих в США православних церков в одну, писав про настійливі пропозиції перейти під омофор Константинопольського патріарха і тим самими вирішити болісну для Івана Теодоровича проблему канонічності. У одному з останніх листів від 24 травня 1968 р. митрополит дякував за запрошення взяти участь в урочистостях з нагоди святкування 50-річчя УГПЦ в Канаді і оцінював роки, проведені в сані первоієрарха, як «дорогі» і «незабутні» [821, с. 548-549].

Листи від митрополита Івана Теодоровича надходили на бланках, спеціально виготовлених друкарським способом. Їхньою особливістю є восьмираменний хрест над заголовком, готичний шрифт друку. Ймовірно, такий тип бланків він замовив після того, як у 1950 р. очолив Українську Церкву в США та оселився за новою адресою у Філадельфії, оскільки листів з попереднього періоду до митрополита Іларіона (Огієнка) не було [821, с. 61.

Листи представника УАПЦ в Західній Європі Євгена Бачинського (1885-1978). Є. Бачинський відіграв видатну роль у справі поширення ідей автокефалії Української церкви за кордоном, виконуючи обов'язки у справі організації осередків УАПЦ та її представництва на міжнародних церковних форумах [910, с. 2]. На Другому Соборі УАПЦ було зачитано надіслані поштою доповіді представника в Західній Європі Є. Бачинського, який не зміг прибути особисто. 19 жовтня 1927 р. на соборному засіданні Нестор Шараївський виголосив доповідь Бачинського про всесвітню конференцію в Лозанні (Швейцарія) [818, с. 182-195; 798].

На засіданні 20 жовтня 1927 р. Нестор Шараївський читав іншу доповідь Євгена Бачинського «Відношення УАПЦ до інших християнських течій» [818, с. 196-233]. Делегатам доповідач нагадав про те, що Собор УАПЦ 1921 р. ухвалив нагальну потребу скликання в м. Києві на травень 1922 р. підготовчої наради з представників автокефальних православних церков для вирішення справи скликання Всесвітнього Православного Церковного Собору.

У 1922 р. ВПЦР надала Є. Бачинському спеціальне уповноваження зав'язати персональні зносини з європейськими Християнськими церквами, бо він був фундатором і скарбником «Української громади» в м. Парижі, співробітник часописів «Діло» (Львів), «Рада» (Київ), «Сніп» (Харків), «Парижский вестник» (Париж), видавцем церковних часописів «Екклезія» та «Благовісник», які друкували повідомлення про УАПЦ французькою та англійською мовами. Дорученням ВПЦР за № 1539 від 31 липня 1925 р. в м. Києві, за підписами очільників УАПЦ, Є. Бачинський був уповноважений на організацію українських парафій УАПЦ в Західній і Центральній Європі.

У «Бюлетені Благовісництва й Краєвої Ради УАПЦ в Західній Німеччині» серед інших документів з архіву Є. Бачинського опубліковано фотокопію листа від 23 грудня 1926 р. від Василя Липківського, написаного чорнилом на бланку митрополита УАПЦ. Це рідкісний документ з кількох причин. По-перше, в українських архівах практично не збереглося бланків митрополита УАПЦ, виконаних друкарським способом. У лівому кутку аркуша надруковано в стовпчик: «УАПЦ. Архієпископ Василь Липківський митрополит Київський і всієї України». Далі - звичайні для бланків місце для дати, номер та адреса (Володимирська, 24) [910, с. 14-15]. По-друге, це маловідомий фрагмент епістолярію митрополита.

По-третє, це ще одне свідчення поглядів УАПЦ на принципи спілкування з іншими християнськими конфесіями, оскільки подається митрополиче благословіння на рукоположення Є. Бачинського в сан пресвітера від єпископа Старокатолицької церкви. 7 травня 1955 р. в каплиці Св. Діви Марії у Флоренції (Італія) він був висвячений єпископами Миколаєм та Єфремом на єпископа УАПЦ (Соборноправної) за кордоном [1032].

У «Бюлетені...» уміщено й інші епістолярні документи з архіву Є. Бачинського. У розділі одного з чисел «С. В. Петлюра про УАПЦ Соборноправну» зазначено, що редакція подала уривок листа Петлюри з Парижа до Є. Бачинського в Женеві від 6 червня 1925 р. [905, с. 11-14]. Симон Петлюра радив Євгену Бачинському звернутися до митрополита УАПЦ Василя Липківського з проханням надіслати йому протоколи та справоздання різних з'їздів та Соборів УАПЦ починаючи з 1919 р. [905, с. 12].

У листі С. Петлюра констатував, що УАПЦ в Києві майже нічого не видає, і тому «варто було б цю справу організувати за кордоном і в умовинах вільних організувати видавництво церковної літератури, коли видавати останню заборонено большевиками» [905, с. 13], радив бути обережним у листуванні з Липківським і не давати ніяких натяків ні на знайомство з «українською контрреволюцією», ні з «петлюрівськими агентами», бо це може зашкодити всім.

Третє число «Бюлетеня...» за 1956 р. з архіву Є. Бачинського умістило лист від Миколая Борецького від 8 жовтня 1928 р. [907, с. 7], та лист Голови Директорії УНР С. Петлюри від 16 вересня 1925 р. про вихід першого числа емігрантського часопису в Парижі і прохання надсилати до нього матеріали про церковний рух в Україні [907, с. 9]. Тут вміщено фото у траурній рамці Головного Отамана Директорії УНР [907, с. 8].

Оскільки число № 4 присвячене архієпископові УАПЦ Нестору Шараївському, то тут уміщено з архіву Є. Бачинського листа Шараївського від 26 листопада 1927 р. [908, с. 6-8], де йдеться про події під час Другого Собору УАПЦ 1927 р., зокрема вимушену відставку митрополита УАПЦ Василя Липківського, обрання митрополита УАПЦ Миколая Борецького та двох його заступників, голови ВПЦР та ін. [908, с. 8]. У «Бюлетені» № 5 вміщено витяги з листування з УАПЦ упродовж 1921-1930 рр. із архіву єпископа Євгена Бачинського [909, с. 18-22]. “

Листи Благовісника УАПЦ Володимира Чехівського (1876-1937). Постать В. Чехівського більше привертала увагу істориків через належність до політичних партій та участь в діяльності українських урядів 1917 - 1919 рр, уряду Директорії УНР, де він був прем'єр-міністром та міністром іноземних справ. Власне, це йому інкриміновано під час слідства 1929 р., коли почалася підготовка до процесу «СВУ» і були заарештовані «потенційні дійові особи» [830; 864; 1325-1327; 1514-1515 та ін.].

Серед архівно-кримінальних справ В. Чехівського у ГДА СБ України та поки що не вдалося віднайти жодного листа [833, с. 13-115].

Можна висловити припущення, що весь епістолярій, який з огляду на діяльність В. Чехівського був дуже великим за обсягом, вилучили під час арештів у нього та його респондентів, надто відомих осіб, які, очевидно, були також репресовані, а їх особисті речі реквізовані. Винятком є збережені і вивезені за кордон О. Чехівською останні листи чоловіка. В. Чехівський був одружений на О. Сіцінській (26 лютого 1882 р., м. Сарни - 10 листопада 1969 р., м. Філадельфія, США) [961].

Перебуваючи з 1933 р. на Соловках, він зміг переслати до Києва кілька листів до дружини, в яких роповідав про таборове життя. Згадував свого брата Миколая, давав поради щодо його праці, цікавиться обставинами його життя [823, с. 509, 511], доньку «Любусю», фото якої в таборі дозволили залишити [968, с. 167],, а фото дружини чомусь відібрали. Після листа від 17 листопада 1937 р. більше звісток не було. Незважаючи на тривалі розшуки чоловіка, О. Чехівська його не знайшла. Листи від В. Чехівського з Соловецького табору вона передала діячеві УАПЦ Федору Бульбенку, а після його смерті їх було передано до архіву УВАН в Нью-Йорку [823, с. 503-528]. Частина епістолярію О. Чехівської зберігається в архіві А. Трембицького [1466].

Таким чином, епістолярій діячів УАПЦ зберігся тільки в осередках українських діячів за кордоном. Велика частина була опублікована зусиллями УАПЦ (Соборноправної) та Українського Православного Братства ім. Митрополита УАПЦ Василя Липківського в США. Епістолярну спадщину діячів УАПЦ, яка залишилася в Україні, поки що не віднайдено. У архівно- кримінальних справах листів майже не виявлено, хоча як речові докази вони згадуються, коли під час арешту заповнювався бланк протоколу обшуку.

Епістолярій митрополита Української греко-православної церкви в Канаді Іларіона (Огієнка). У листах за 1921 - 1922 рр., коли він як міністр ісповідань УНР він листувався з церковними і релігійними організаціями та особами [1373], йшлося про висвячення єпископату УАПЦ формації 1921 р. Але через пресвитерську хіротонію митрополита УАПЦ Василя Липківського І. Огієнко до кінця життя залишався активним противником «липківщини» [1362]. Епістолярна спадщина І. Огієнка значною мірою опрацьована науковцями і великий масив епістолярію опубліковано українськими науковцями. Безпосередньо з діячами УАПЦ 1921 р. І. Огієнко не листувався і взагалі не хотів мати справ з діячами цієї церкви. Наприкінці життя він листувався з останнім з числа висвячених митрополитом УАПЦ Василем Липківським архієпископом Іваном Теодоровичем, але тільки після його пересвяти архієпископом Мстиславом (Скрипником) у 1949 р.

5.4 Некрологи

Як вже зазначалося, некрологи відносяться до жанру мемуаристики [980, с. 303]. Як джерело, вони мають велике значення у біографічних дослідженнях, оскільки на відміну від спогадів, як правило, містять досить точні відомості щодо народження і смерті особи. З точки зору вимог для проведення джерелознавчої критики такого виду мемуарних джерел не завжди вдається встановити авторство, позаяк цього могли не бажати самі автори. Спонукальний мотив написання і публікації некролога є очевидним. Час і місце його створення можуть не співпадати з часом упокоєння небіжчика.

У ситуації з некрологами в середовищі УАПЦ формації 1921 р. є багато проблем, головними з яких слід вважати заборону на друкування часописів цієї церкви і режим надзвичайної секретності, в якому відбувалися політичні репресії. Після закінчення репресій родичі страчених не мали ніяких відомостей про долю своїх близьких. Інформацію щодо біографічних даних й точної дати і місця смерті більшості репресованих діячів УАПЦ вдалося отримати тільки останнім часом, після розширення доступу до архівно- кримінальних справ широкого кола дослідників і науковців.

Одним з виявлених в архівних справах некрологів є той, що присвячено делегатові Другого Собору УАПЦ 1927 р. представнику Уманської церкви прот. Івану Лукашевичу, який помер 28 жовтня 1927 р. під час соборної роботи [462, арк. 123-125]. Автором некролога є протоієрей УАПЦ О. Заячківський [462, арк. 125]. Покійний був родом з Києва, закінчив Софійське училище і Київську духовну семінарію. З 1922 р. був настоятелем храму в с. Тальне, благовісником, членом ОЦР та ВПЦР. У некролозі є опис жалібних заходів і поховання на Шулявському кладовищі [462, арк. 125]. Першу молитву за вічний спокій підніс протоієрей Уманського кафедрального собору о. О. Заячківський. Похорон відбувся у великому Софійському соборі, панахиду відправили митрополит УАПЦ Василь Липківський та ін. На похорон приїхала вдова з двома дітьми. Текст некролога опубліковано в часописі «Церква й Життя» разом з фотографією спочилого [903].

Часопис «Церква й Життя» виходив з обмеженнями нетривалий час, тому й кількість оприлюднених некрологів явно не відповідає подіям. Але у виявлених числах є опубліковані тексти некрологів, надруковані за всіма вимогами жанру: текст повідомлення в траурній рамці з хрестом, містить повідомлення про смерть певної особи, інформації з життя та церковного служіння, обставини похорону. Виявлено некрологи на протоієрея Харківського Миколаївського собору УАПЦ о. Павла Степановича Протопопова (1881 - 1927) з присвятою вірша «пам'яті о. Павла Протопопова» [899], прот. Кирила Стеценка як пропам'ятної публікації до 5-ої річниці з дня його смерті [895], священика о. Леоніда Яновського (1889 - 1928) [894], священика о. Василя Степановича Шиманського [900].

Після припинення видавничої діяльності УАПЦ зникають і некрологи. Без некролога залишився факт смерті о. Миколи Перепелиці, який служив в с. Княжино-Чуднівське Бердичівської округи УАПЦ святкову службу на Водохрища 1926 р. На це ж свято до села приїхав слов'янський священик о. Олександр Кручківський, який намовив «юрбу славянствуючих темних братів, загітованих лжесвящеником», які напали на о. Миколу і вбили його на власному подвір'ї, осиротивши родину з 8-ми душ. У протоколі засідання президії ВПЦР від 13 квітня 1926 р. зазначено тільки, що «з великим сумом прийняти до відому, вшанувавши пам'ять небіжчика вставанням» [594, арк. 5].

Специфічним джерелом про поминання померлих українських діячів під час служіння в храмах УАПЦ у 1920-их рр. є свідчення заарештованих, зокрема В. Чехівського. Під час допиту від 20 липня 1929 р. слідчий

B. Горожанін запитував, чи служили у Софійському соборі панахиди по

C. Петлюрі у 1926 р. В. Чехівський відповів: «З приводу розмови про панахиди по Петлюрі [...] Мені було поставлене питання, чому українська церква не служить панахиди по Петлюрі [.] Казав я, що буде скоро панахида в Софії по Іванові Франкові. Хто почуває потребу може приходить і молиться індивідуально, в собі, і за Івана, і за Симона, і за кого хоче про відпущення гріхів їх» [689, арк. 10; 833, с. 17].

Далі він пояснив: «Незалежно від цієї розмови панахиду по Ів[анові] Франкові намічено було відправити в Софії відповідними церковн[ими] органами [...] На панахиді в дійсності поминався лише Іван Франко і проповідь було присвячено лише його діяльності в сфері релігійної поезії. Приймання ким-будь з присутніх моїх слів в розмові, як заклику до відправлення скритої панахиди по Петлюрі, могло утворитися лише через непорозуміння моїх слів» [689, арк. 10; 833, с. 17].

У 1929 р. часопис УАПЦ «Церква й Життя» вже не виходив друком так само, як і інші церковні часописи. Тому немає опублікованих некрологів про діячів УАПЦ, які померли до початку політичних репресій у 1930-их рр.

29 жовтня 1929 р. помер колишній архієпископ Київський УАПЦ Нестор Андрійович Шараївський (1865-1929), один із засновників УАПЦ. У 1910-их рр. він був членом Клубу російських націоналістів. З початком Української революції він увійшов до складу ВПЦР у 1919 р.

У Микільському військовому соборі 22 травня 1919 р. під час першого урочистого богослужіння правив разом з прот. Василем Липківським. Під час Собору УАПЦ 1921 р. прот. Нестор Шараївський був обраний товаришем голови президії, читав доповідь за темою «Рідна мова в Церкві». 25 жовтня 1921 р. митрополит УАПЦ Василь Липківський висвятив його на архієпископа.

Немає ніяких свідчень про нього за 1927-1929 рр. [1337; 1339]. Очевидно, що Н. Шараївський поневірявся без засобів для існування і помер від голоду 29 жовтня 1929 р. У фонді № 3984 ЦДАВО України виявлено копію звернення Президії ВПЦР від 30 жовтня 1929 р. до найпочеснішого о. Митрополита Василя Липківського наступного змісту: «Президія ВПЦРади з сумом повідомляє Вас, найпочесніший отче, про смерть всечесного Архієпископа о. Нестора, що сталася 29-го цього жовтня о 7-й год. вечора й що винос тіла небіжчика до Собору Св. Софії відбудеться сьогодні о 4-й год. дня, а початок похорону о 12-й год. завтра. Повідомляючи про це, Президія просить сповістити її, коли Ви хотіли б помолитись над небіжчиком» [645].

ВПЦР 31 жовтня 1929 р. висловила намір поховати його у Софійському соборі або під його стінами. Було прийнято рішення про поховання на Лук'янівському цвинтарі. Опівдні 31 жовтня 1929 р. ВПЦР отримала повідомлення від Київського адмінвідділу про те, що на Лук'янівському цвинтарі спочилого ховати заборонено через можливу демонстрацію «націоналістичних елементів» [1461, с. 71-72].

Тому адмінвідділ дозволив здійснити захоронення біля стін Софійського собору. 2 листопада 1929 р., оглянувши викопану могилу, комісія у складі представників Київської інспектури пам'яток, ВУАК, Софійської комісії, голови ВПЦР та Старокиївської громади УАПЦ констатувала, що захороненням в метрі від стіни ХІ ст. знищено залишки більш давнього поховання, яке не встигли дослідити, чим викликано протест пам'яткоохоронців. Врешті-решт Нестор Шараївський був похований біля Михайлівського приділу собору Св. Софії, але в 1934 р. надгробну плиту знято, а могилу забруковано [882, с. 186; 955, с. 83].

Зрозуміло, що впродовж знищення УАПЦ (УПЦ) ніяких відомостей у періодичних виданнях не могло бути через запровадження надзвичайного режиму секретності навколо арештів і подальшої ліквідації ув'язнених. Архівно-кримінальні справи репресованих діячів УАПЦ містять документи зі свідченнями того факту, що і через багато років після страти родичів репресованих офіційні органи влади не повідомляли ні дату, ні обставини смерті. У 1950 - 1960-их рр. дружини та родичі розстріляних діячів УАПЦ продовжували звертатись до органів влади з проханнями повідомити про долю заарештованих у 1930-их рр.

Неприродність ситуації навколо приховування інформацій щодо масових страт ієрархії, священиків і вірних УАПЦ була очевидною. Ситуація змінилася після утворення в Німеччині у 1947 р. УАПЦ (Соборноправної), яка проголосила себе ідейною наступницею УАПЦ формації 1921 р. Поява друкованого органу цієї церкви стала початком вирішення проблеми з некрологами, які не виходили друком після припинення видавничої діяльності УАПЦ.

Всі віднайдені числа видання «Бюлетеня Благовісництва й Краєвої Ради УАПЦ в Західній Німеччині» під редакцією благовісника і голови цієї Ради прот. Митрофана Явдася починаються світлинами (деякі в траурних рамках) та біографіями чільних діячів УАПЦ. За формою це і були ті некрологи, які так і не з'явилися в Україні в період знищення цих діячів. Вадою цих публікацій є відсутність дати смерті, або дат життя взагалі. Пояснення цьому є очевидним - про дату їхньої смерті ніхто тоді не знав.

У виявлених числах «Бюлетеня...» опубліковано життєписи-«некрологи» разом із світлинами наступних діячів: В. М. Чехівського [905, с. 1-8], Олександра Ярещенка [906, с. 7-12], Миколая Борецького [907, с. 1-6], Нестора Шараївського [908, с. 2-6] та Степана Орлика [909, с. 2-5]. Судячи з нумерації «Бюлетеня.», таких випусків було більше, але поки що їх не вдалося віднайти. З іншого боку, після виїзду з України, ще були живі свідки тих подій, але у закордонних виданнях УАПЦ (Соборноправної) так і не з'явились документальні ґрунтовні публікації та дослідження.

Часопис Українського Православного Братства ім. митрополита Василя Липківського в США «Церква й Життя» у 1950 - 1970-ті рр. періодично вміщував тексти некрологів про небіжчиків, які упокоїлись за кордоном. За формою це не завжди була публікація, яка відповідала формі некролога. Іноді просто повідомляли про похорон особи без біографії та фото. Якщо навіть і публікували життєпис, то переважно з нформацією про добрі справи небіжчика, причетність до визвольних змагань, церковної діяльності тощо.

Ці некрологи можна поділити на дві групи: 1) некрологи на учасників автокефального руху, а потім УАПЦ (УПЦ) в Україні у 1920 - 1930-ті рр. і померлих в еміграції; 2) некрологи на вірних УАПЦ (Соборноправної), які стали її парафіянами за кордоном після Другої світової війни, або членів їхніх родин. Серед осіб, яким присвячено публікації некрологів разом з біографіями найбільший інтерес становлять вірні УАПЦ в Україні 1920 - 1930-их рр. Але у варіанті життєписів, які друкувались як некрологи, головний акцент робився на причетність до діяльності митрополита УАПЦ Василя Липківського, іноді згадувались єпископи цієї церкви.

Одним із поважних представників УАПЦ (Соборноправної), судячи з некрологу та інформаційних повідомлень про нього, був член Української Селянської Партії, парафіянин УАПЦ у Січеславі, сподвижник митрополита УАПЦ Василя Липківського, активіст Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського Іван Петрович Матюшенко (1889-1969) [896], якого було вшановано учасниками 12-х зборів Братства співом «Вічная пам'ять» [803, с. 27].

В одному з чисел «Церкви і Життя» уміщено некролог з фотографією Віктора Голокіза (1949-1968), сина настоятеля Свято-Юріївської парафії у м. Ньюкастелі, Австралія [889, с. 23], а також статтю прот. Генадія Голокіза [995]. Поява матеріалів, очевидно, викликана тією обставиною, що цей священик був членом Братства, багато писав до часопису «Церква й Життя» полемічних статей.

У часописі вміщено некролог авторства Ф. Бульбенка про Тимофія Яковича Проценка, диригента хору і дяка парафії УАПЦ Св. Архистратига Михаїла у м. Балтиморі, США [904]. Також були опубліковані некрологи дружини Є. Бачинського Іди-Соломонії Бачинської [893], дружини В. Чехівського - Олени Чехівської [897], члена УАПЦ (Соборноправної) в м. Новому Ульмі (Німеччина) Ніканора Григоровича Німченка (1883-1973) [902], професора Михайла

Микитовича Міщенка (1896-974) [901], Івана Адамовича Грушецького [898] та ін.

Уваги заслуговує некролог Володимира Андрійовича Доленка (29 квітня 1889 р., м. Мечебилов на Харківщині - 7 серпня 1971 р., Новий Ульм, Німеччина), який у 1930-их рр. був головою Мужичої партії в Україні і згадувався у кримінальних справах діячів УАПЦ [892]. У тексті некролога В. Доленка є одне з останніх прижиттєвих фото, а також відомості, які відсутні у архівно-кримінальних справах, зокрема інформація про його перебування у радянських в'язницях та концентраційних таборах (вираховано точний термін: 7 років і 20 днів) та про його діяльність в еміграції, точна дата упокоєння.

Через повільний процес розсекречення інформації щодо страчених діячів УАПЦ (УПЦ) у 1930-ті рр., їхні некрологи тільки зараз почали з'являтися завдяки клопотанню родичів. У 1920-1930-их рр. у м. Проскурові служив єпископ Максим Задвірняк (1892, с. Качурівка Тростянецького р-ну Вінницької обл. - 4 червня 1938, м. Хабаровськ).

Його чомусь не згадують у своїх публікаціях представники УАПЦ (Соборноправної), а І. Власовський подає скупі відомості у своєму «Нарисі...» [976, с. 140, 144, 239, 311, 339]. Після пошукової роботи, проведеної нащадками єпископа Проскурівського УАПЦ Максима Задвірняка, на їхні запити надійшла інформація з ФСБ РФ щодо його страти у Хабаровській в'язниці 4 червня 1938 р. за рішенням Трійки НКВС у Хабаровській тюрмі. У 1993 р. єпископа УАПЦ Максима Задвірняка реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину.

23 липня 2011 р. у с. Мочулинці, де Максим Задвірняк був настоятелем храму Покрови Богородиці, за участю мешканців села, нащадків єпископа УАПЦ було встановлено пропам'ятний хрест, як місце його символічного поховання. Онука Максима Задвірняка О. Красільнічук виголосила промову, яка за змістом і формою є некрологом, що з'явився через 73 роки після смерті ієрарха [1390].

Таким чином, огляд виявлених текстів некрологів, присвячених діячам УАПЦ (УПЦ) та УАПЦ (Соборноправної), доволяють зробити висновки. По-перше, через обставини 1920 - 1930-ті рр. таких джерел майже не збереглося. Порівняно з часописом «Киевские Епархиальные Ведомости», який публікував повну інформацію щодо життєписів, служіння та обставин упокоєння священо- і церковнослужителів, фотографії і навіть промови під час панахиди, такої практики для діячів УАПЦ в УСРР не було. Часопис «Церква й Життя» виходив друком тільки 2 роки і через труднощі з виданням практично не містив таких публікацій, як некрологи. Обставини життя та діяльності УАПЦ у 1930-ті рр. взагалі унеможливили пошук інформації про їх смерть навіть для найближчих родичів, які потурбувались про упокоєння померлих та пропам'ятні заходи. З огляду на дотримання режиму секретності і подальших утисків і репресій проти членів родин репресованих, джерел, які б містили відомості щодо смерті, обставин та самого місця поховання, не залишилося.

Фрагментарна інформація про померлих до розвою репресій (прот. Іван Лукашевич, архієп. Нестор Шараївський) збереглись тільки серед архівних документів. У післявоєнний період українські емігранти з УАПЦ (Соборноправної) отримали можливість друкувати часописи і намагалися надолужити інформаційну прогалину у справі дослідження життєписів діячів УАПЦ 1920-1930-их рр.

Але через інформаційну блокаду в СРСР, відповідну недоступність відомостей навіть про суспільне життя в підрадянській Україні для української діаспори у часописах друкувались тільки матеріали, які були вивезені з України після Другої світової війни або надійшли поштою ще в період існування самої УАПЦ формації 1921 р., як листи митрополита УАПЦ Василя Липківського до о. Петра Маєвського та Є. Бачинського. Тому пропам'ятні матеріали і біографії діячів УАПЦ за відсутності офіційних некрологів містять мало фактичного матеріалу, численні помилки в датах народження і смерті, насичені звинуваченнями комуністичної влади СРСР.

5.5 Зображальні джерела

Зображальні джерела, представлені в основному одноосібними і колективними фотографіями діячів УАПЦ, збереглися у невеликій кількості. Це пов'язано з тим, що, фотоапарат в період існування УАПЦ коштував дорого і в церковному середовищі практично не використовувався. Через заборону досліджувати джерела УАПЦ (УПЦ) в УРСР і політичні репресії, фотографії ставали речовими доказами і вилучалися під час обшуків чекістами. Під час еміграції по закінченню німецької окупації у 1943-1944 рр. фотографії з родинних і церковних архівів вивезено на Захід, де вони згодом були почасти оприлюднені в часописах УАПЦ.

Є відомості про те, що у період існування УАПЦ 1921 р. фотокартки пересилались поштою. Зокрема у згаданому листі митрополита УАПЦ Василя Липківського до Євгена Бачинського є повідомлення про те, що разом з цим листом він надіслав йому фотокартки 19 єпископів УАПЦ [776, с. 21-34].

Після політичних репресій у 1930-их рр. масив фотографій можна поділити на 3 групи. Першу групу складають знищені фотографії. Є підстави для припущення, що частково вони були втрачені в періоди арештів і лихоліть (пожежі, евакуації). Частину світлин могли свідомо знищити родичі та знайомі заарештованих діячів УАПЦ, оскільки в разі обшуку такі фотографії слугували додатковим компроматом і проти них.

Другу групу - фотографії, вилучені під час обшуків та арештів співробітниками ДПУ діячів УАПЦ. Щоправда, у текстах протоколів обшуків не вказано, які фотографії вилучались, є тільки загальні записи щодо вилучення листування та світлин. На сьогодні для дослідження виявлено невелику кількість фотографій з архівно-кримінальних справ, які зберігаються в ГДА СБ України та інших державних архівах України. До кримінальних справ було додано ті світлини, які було вилучено при арешті та зроблено вже у тюрмі [968, с. 123-177].

Третю і найбльш збережену і розтиражовану у різних виданнях групу складають світлини, вивезені за кордон і опубліковані в збірниках української церковної діаспори. З метою поширення інформації про УАПЦ та її єпископат Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського у 1950-1970-их рр. окремо продавало і пересилало поштою світлини єпископату УАПЦ 1921-1926 рр. (25 американських центів), великий фотопортрет митрополита УАПЦ Василя Липківського (3 долари), світлину Першого Собору УАПЦ 1921 р. (5 доларів), світлину Другого Собору УАПЦ 1927 р. (5 доларів) та інші фотографії [1281].

Окремим джерелом надходження фотографій УАПЦ формації 1921 р. можна вважати митрополита Василя Липківського, який листувався у 1930-их рр. з церковними і громадськими діячами в США і Канаді. У його листах є повідомлення про те, що він відправляв якісь фотографії поштою. У листі від 3 липня 1933 р. він дякував о. Петру Маєвському за допомогу і повідомив, що світлини Другого Собору УАПЦ 1927 р. не бачив і вважав, що фотограф Шафранівський її знищив [824, с. 7; 882, с. 254].

Фотографії учасників Соборів УАПЦ 1920-их рр. Обидві фотографії учасників Соборів УАПЦ 1921 та 1927 рр. друкувалися неодноразово у збірниках, що видавались в середовищі української діаспори. Інших варіантів групових світлин делегатів обох Соборів не віднайдено і відсутні згадки про їхнє існування. Так само немає повідомлень про те, чи було зроблено знімки учасників Великих Покровських і Микільських Зборів ВПЦР у 1920-ті рр.

Світлину із зображенням делегатів Першого Собору УАПЦ 1921 р. на тлі Митрополичого будинку на подвір'ї великого Софійського собору видано друком у діаспорних виданнях. Це велике групове фото. У центрі - прот. Нестор Шараївський і прот. Василь Липківський, В. Чехівський, М. Мороз, інших важко ідентифікувати. Це фото надруковане у виданій до 50-річчя Першого Собору УАПЦ 1921 р. історичній записці протодиякона УАПЦ В. Потієнка у 1971 р. [793, с. 14], у збірнику документів і матеріалів до історії УАПЦ о. Івана Гаращенка у 1975 р. [835, с. 150], виданні листів митрополита УАПЦ Василя Липківського до о. Петра Маєвського за 1933-1937 рр. У 1980 р. [824, с. VIII], збірнику документів і матеріалів християнського самвидаву «Мартирологія...» [823, с. 122] інших виданнях та публікаціях.

Автор фотографії невідомий, але, ймовірно, це міг бути той самий Шафранівський, участь якого у фотографуванні делегатів Другого Собору документально підтверджено.

Інша світлина із зображенням учасників Другого Собору УАПЦ 1730 жовтня 1927 р., яких було сфотографовано на тлі входу до великого Софійського собору, також появилась у діаспорних виданнях. Це велике групове фото, у центрі якого сидять архієпископ Нестор Шараївський і митрополит Василь Липківський, В. Чехівський стоїть, єпископи УАПЦ - в панагіях, священство - з наперсними хрестами. Інших важко ідентифікувати.

Це фото учасників Другого Собору УАПЦ 1927 р. також надруковане у виданні «Історії.» митрополита УАПЦ Василя Липківського у 1961 р. [773, с. 161], в історичній записці В. Потієнка у 1971 р., де помилково підписано як фото учасників Собору УАПЦ 1921 р. [793, с. 13], у «Мартирології...» [823, с. 126] та ін. Автором є Шафранівський, про що свідчить віднайдений документ, уміщений до видання документів і матеріалів цього Собору [818, с. 526-527].

Фотографії єпископату УАПЦ 1920-их рр. Початок існування єпископату УАПЦ 1921 р. - це акт пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського 23 жовтня 1921 р. у великому Софійському соборі. Ніхто ніколи не повідомляв, звідки взялося фото, зроблене в момент здійснення цього акту у вівтарі собору людиною, що стояла з правого боку престолу. Можливо, це був фотограф Шафранівський, якому належать фотографії учасників Першого і Другого Соборів УАПЦ 1921 і 1927 рр.

Це фото оприлюднене кілька разів у виданнях української діаспори, зокрема на обкладинці часопису «Церква й Життя» № 5/86 за 1971 р., у збірнику документів і матеріалів до історії УАПЦ о. Івана Гаращенка у 1975 р. [835, с. 150] «Історії Української Греко-Православної Церкви в Канаді» [1409, с. 160] «Мартирології...» [823, с. 124] Одну з останніх публікацій здійснено при перевиданні книги архієпископа Івана Теодоровича [868, с. 12].

Загальне фото єпископату УАПЦ 1921-1926 рр. зроблено в Україні як велику художньо оформлену світлину. На тлі мистецьких зображень з історії Української Церкви, українських храмів, зокрема Софійського собору з написом у центрі «1921», уміщено 26 фотографій єпископів УАПЦ у архієрейському облаченні в овальних рамках з підписами. У центрі - фото митрополита УАПЦ Василя Липківського, а під ним світлина із зображенням архієпископа Івана Теодоровича під малюнком мапи Північно-Американського континенту. Внизу зображено сувої з тернового віття як символ страждань Української церкви. Це фото було розтиражоване управою Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського і продавалося за 25 американських центів.

Саме з цієї фотографії викадровувались окремі світлини в овальних рамках для ілюстрації статей та публікацій про митрополитів та єпископів УАПЦ 1921 р. Вона надрукована кілька разів, зокрема у «Нарисі.» І. Власовського у 1961 р. [976, с. 350], на обкладинці часопису «Церква й Життя» в США № 3/84 за 1971 рік, в історичній записці В. Потієнка [793, с. 31], у збірнику документів і матеріалів до історії УАПЦ о. Івана Гаращенка [835, с. 159-а], виданні листів митрополита УАПЦ Василя Липківського до о. Петра Маєвського [824, с. ХІ], «Історії Української Греко-Православної Церкви в Канаді» [1409, с. 171], «Мартирології.» [823, с. 125] та ін. Одне з останніх видань цієї світлини уміщено у збірнику документів та матеріалів Другого Всеукраїнського православного церковного Собору УАПЦ 1927 р. [818, після с. 592] та книги Івана Теодоровича «Благодатність ієрархії У.А.П.Ц.» [868, після с. 112].