Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

К. Стеценко виступав за необхідність негайного запровадження загальних співів у церкві, оскільки це є найліпший засіб українізації церковного співу. Він вніс загальні пропозиції до реформування співу і наголосив, що найближчою справою держави повинно стати заснування державної капели, на зразок синодального хору, яка б виконувала нові твори сучасних українських композиторів [1021]. Такі самі думки висловив анонімний автор у статті «О церковном пении» [920].

У справі реформування церковних співів, коли їх пропонувалось виконувати всіма присутніми в храмі, прихильники автокефалії Православної церкви в Україні не є оригінальними. Про те, що ця проблема існувала і в Російській церкві, свідчить доповідь Св. Собору РПЦ (відділ богослужіння, проповідництва та храму) про упорядкування церковних співів [762].

До джерел, які містять інформацію щодо реформування в галузі церковної музики та співів, відноситься віднайдений у нотному відділі НБУ ім. В. Вернадського уривок з брошури, який не має вказівок на походження. Це проект реформування церковної музики та співів. Авторами було обґрунтовано пропозицію ввести по всіх церквах загальні співи і конкретні заходи втілення цього проекту в життя. Текст доповіді підписано заступником головуючого Собору єпископом Чернігівським Пахомієм (Кедровим), учасником Всеросійського Собору 1917 р. у Москві.

Видання нотних та богослужбових видань ВПЦР є окремою темою для наукового дослідження. Практично всі твори складають доробок українських композиторів, які були пізніше визнані українськими радянськими класиками 1920 - 1930-их рр. Це спричинило до того, що у післявоєнний час, коли архівні фонди було розподілено між архівами УРСР, особові фонди і матеріали творчої спадщини композиторів, причетних до УАПЦ, виявилися розпорошеними по різних архівах.

Наприклад, спадщина протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка в київських архівах розподілена наступним чином: 1) до ЦДАМЛМ України віднесено твори, визнані українською радянською класикою (ЦДАМЛМ України, ф. № 175 «Стеценко К. Г. (1882-1922) - композитор, хоровий диригент, музичий та громадський діяч, священик», оп. №№ 1-2, 73 од.зб. (1895-1970); 2) документи, рукописні твори та нотні партитури - до фонду № 62 «Стеценко Кирило Григорович» відділу рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського (нині ІР НБУ В. Вернадського); 3) небажаний для радянської версії життєпис композитора, який стосувався його церковної діяльності, залишено серед недоступних для дослідників матеріалів фонду № 3984 ЦДАВО України.

Накладом ВПЦР у 1920-ті рр. надруковані збірники нот для Літургії та інші богослужбові тексти протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка, який у 1918 - 1919 рр. неодноразово виступав на сторінках київських періодичних видань щодо реформування національної музично-церковної справи [1021, с. 4].

Нотні видання є досить специфічним видом джерел [865]. Ноти «Літургії...» авторства прот. Кирила Стеценка призначені для мішаного й народного хору і видана накладом ВПЦР. Музику до Літургії св. Івана Золотоустого розписано на 4 голоси з вказівками на те, після якого місця в богослужінні слід співати (наприклад: «Після Євангелія», «Після Апостола» і т. д.). У тексті збережено звичайний порядок співів під час Божественної Літургії в православному храмі: «Ектенія», «Херувимська пісня», «Милість спокою», «Достойно є», «Отче наш».

Відмінними від російських аналогічних видань можна назвати наступні ознаки: 1) українська мова з літературним перекладом заголовків і текстів молитов; 2) почергові співи хору і загалу вірних під час служби, про що є вказівки в партитурі; 3) Текст і ноти «Молитви за Україну» на музику М. Лисенка, яку разом із «Заповітом» Т. Шевченка виконували під час відправ. Наприкінці вміщено перелік музичних видань українських композиторів, які будуть надруковані накладом ВПЦР найближчим часом [865, с. 31 ].

Поки що не вдалося відшукати всі друковані примірники богослужбових видань 1920-их рр., створені діячами УАПЦ. Архівний примірник збірника псалмів і літургій зберігається у справі фонду 3984 ЦДАВО України [593 ]. Ця справа містить варіанти перекладів богослужбових книжок та молитов. Більшість матеріалів - це машинописні варіанти перекладів Божественої Літургії св. Івана Золотоустого українською мовою, але зустрічаються й інші матеріали, які дають можливість дослідити діяльність ВПЦР у цій справі.

ВПЦР видала друком «Літургію св. Іоанна Золотоустого» (переклад прот. Василя Липківського), Часословець, Требник, Молитовник та ін. Попри проведену велику пошукову роботу, поки що не вдалося відшукати тексти цих видань в Україні і серед діаспорних видань.

Збереглися видані друком акафісти у перекладі Л. Старицької-Черняхівської. Інші видання не збереглися і їх список можна відновити тільки за переліком, який подає митрополит Василь Липківський [773, с. 88-89]. Фото обкладинок богослужбових видань УАПЦ 1925-1928 рр. подано у «Мартирології...» [823, с. 285].

Завдяки публікаціям диригента та музикознавця В. Завітневича (18931983) також можна уточнити перелік богослужбових та музичних видань ВПЦР, здійснених у 1920-ті рр. в Україні [1247]. Низку статей В. Завітневича присвячено українським композиторам і диригентам, які прислужилися розвитку української богослужби УАПЦ 1920 - 1930-их рр. і свідком яких він був у період життя в Україні. Це статті, присвячені українському композитору протоієрею УАПЦ К. Стеценку [1047]. М. Леонтовичу [1049], організатору української капели «Думка» Н. Городовенку [1052] та ін.

Стаття В. Завітневича стосовно огляду видавничої діяльності УПЦ в США, згодом була перепублікована в «Українському Православному календарі» на 1957 рік (Саут Бавнд Брук, Н. Дж., США, 1957) [1053 ], містить переліки видань ВПЦР для богослужбового вжитку УАПЦ у 1920-ті рр. двома списками: А (надруковані в друкарні) і Б (друковані на шапірографі) [1053, с. 389-390; 976, с. 212].

До «списку А» віднесено богослужбові книги, щоправда, без будь-яких вказівок на місце і рік видання: Св. Євангеліє, Псалтир, Чин Літургії св. Івана Золотоустого, Чин Всеношної, Часословець, Требник: таїнство хрещення, шлюбу і похорону, Октоїх, Святкову мінею, Служби Божі в Страсний Четвер, П'ятницю і Суботу і Служба Божа на Великдень, Акафіст Покрові Божій Матері, Молитовник. До «списку Б» - Збірку Служб Великого Посту (Канон св. Андрія Критського, Літургія Раніш-освячених Дарів, Літургія Василія Великого, Пасія, Акафіст Страстям Христовим), Служби Божі в Страсний Понеділок, Вівторок і Середу, Требник (Частина 2), Акафісти (1, 2 і 3 частини) і Чин Маслосвяття.

У справі публікації музично-хорових видань ВПЦР цього періоду В. Завітневич вказує на те, що друкарським способом видано тільки 1-шу частину “Літургії” К. Стеценка.

Натомість, на шапірографі надруковано Всенічну, Панахиду К. Стеценка, Літургію М. Леонтовича та інші твори українських композиторів. Очевидно, такі видання на шапірографі друкувалися невеликими партіями для роздачі виконавцям хору під час служби. В. Завітневич слушно зазначає, що такий спосіб друкування як богослужбових текстів, так і церковних співів «не забезпечували таких видань від знищення часом і обставинами» [1053, с. 390].

У статті Т. Миронюка розглянуто стилістичне новаторство «Панахиди» протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка [1248]. До творчого доробку композитора у сфері духовної музики належать 2 Божествених Літургії, Панахида, Всенічна, близько 60 піснеспівів для інших служб (Великодньої, Літургії св. Василя Великого, Різдва, недільних), понад 50 колядок та щедрівок для мішаного та однорідного хорів, 45 для дво- і триголосних дитячих хорів, Задостойники (8 творів), Милість спокою (8 творів), Канти і Псальми (8 творів), Прокимени (8 творів), Херувимські (9 творів), окремих творів, як «Ангел вопіяше», «На ріках вавілонських», «Разбойника благоразумного», «Розіграй, Давиде», «Хваліте ім'я Господнє» та інші [1248, с. 92].

Панахиду К. Стеценка виконано на 3-й сесії Всеукраїнського Собору 1918 р. З рукопису твір було скопійовано представником з Полтави, завдяки чому партитура «Панахиди» того року потрапила до репертуару Полтавського національного хору. Невідомим чином партитура згодом опинилась у Галичині, а потім у Канаді. У Києві поголосники і партитура перебували упродовж 1918 - 1920 рр. серед нот Першого національного хору та самого автора у с. Веприк. Згодом автограф потрапив до нотозбірні Товариства ім. М. Леонтовича де і зберігався [1248, с. 93].

Антимінси. Про спеціальний друк антимінсів в період діяльності УАПЦ відомо дуже мало. Є відомості про те, що при передачі храмів старі антимінси забирали з собою представники попереднього кліру. Згодом УАПЦ, маючи в храмах мощі святих (наприклад мощі св. Митрополита Макарія у Софійському соборі, або мощі св. Варвари у Златоверхому Михайлівському соборі), отримала можливість друкувати власні антимінси.

Самих антимінсів друку УАПЦ поки що не віднайдено. Можливо деякі з них і збереглися у храмах чи в музеях, але їх важко ідентифікувати. Про те, що вони були, свідчить витяг з протоколу № 106 засідання президії ВПЦР від 21 червня 1928 р. (п. 4). На засіданні слухали повідомлення бр. В. Фесенка від 20 червня 1928 р. про закінчення ним ескізу антимінса і про внесення ним художникові 50 крб. і 115 крб. в депозит 1-ої Держдрукарні. По цьому пункту було ухвалено сповістити всі ОЦР про друк 500 прим. Антимінсу і просити надіслати замовлення за готівку пожертви в сумі 5 крб. Після збирання замовлень командирувати священика або єпископа для отримання антимінсів, або подавати їх через єпископів округи [646, арк. 6].

Це також витяг з протоколу № 180 засідання президії ВПЦР від 6 грудня 1928 р. за підписом секретаря зборів єпископа Марка Грушевського. Під п. 1 слухали заяву прот. Леонтія Юнакова про те, що він отримав 57 примірників антимінсів за допомогою брата Б. Фесенка і виплатив за них 30 крб. 78 коп. (рахунок додано) [648, арк. 4]. Зборами ухвалено антимінси прийняти, гроші виплатити і дякувати бр. Фесенку за корисну допомогу в справі видання антимінсів і виплатити йому одноразово 25 крб. [648, арк. 4].

І. Власовський у «Нарисі...» окремим розділом подав життєписи і огляди творів композиторів, причетних до процесу українізації церковного богослужіння в УАПЦ у 1920-ті рр. [976, с. 215-223]. У статті Л. Пархоменко, присвяченої українським композиторам та їхній участі в автокефальному русі [1289], відзначено активну роль саме тих діячів, у яких були виразні хорові пріоритети - К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця, Я. Яциневича, Я. Степового, В. Верховинця, П. Гончарова та ін. Джерелами для створення нових церковно-музичних композицій цих авторів стала народна творчість, заборонена в синодальний період - лірницькі псалми і канти, зібрані П. Демуцьким (1903), п'ять десятків акапельних обробок колядок і щедрівок, опрацьованих К. Стеценком у 1907-1910 рр. тощо [1289, с. 383]. Після відходу від керівництва церковними справами митрополита УАПЦ Василя Липківського починається процес згортання реформування богослужіння.

Тексти українських народних кантів і записів лірників поступали до редакції часопису «Церква й Життя», але після 1928 р. процес творення нових музично-хорових складових богослужбових відправ практично припинився. До митрополита Миколая Борецького в грудні 1928 р. було надіслано анонімним респондентом за підписом «Волинець» тексти колядки «Ой, видить Бог, видить Творець» та запис псалми про Євангеліста Івана Богослова, записаної від лірника у с. Мітелець [461, арк. . 221-225 зв.].

В. Чехівський написав дві проповідницькі відправи «Слово Хресне» і «Визволення» [864]. Зберігся оригінал передмови «Вірного Володимира Чехівського» до проповідницької відправи «Визволення», яка має свою власну назву «Життя в богослужінні!», що збереглася у вигляді машинописної копії в ЦДАВО України [667, арк. 1-2]. Автор писав про свій задум так: «Ідеєю цієї відправи є визволення людського духу від кайданів темряви, лжі, пороку, гріха, через Визволителя Христа, матеріалом - учення слова Божого і особливо новозаповітного Євангельського слова про діло визволення» [667, арк. 2]

У цій передмові В. Чехівський повідомляє про запровадження до богослужбової практики УАПЦ нових відправ та церковних свят, зокрема «відправу на благословення праці 1-го травня» [667, арк. 2], відправу на свято визволення церкви, яку планувалося служити щорічно на свято Покрови 1/14 жовтня на честь річниці Собору УАПЦ 1921 р., і відправу «відродження богослужіння» Нововведення автор пояснював необхідністю відмінити «богослужбові нашарування, зв'язані з внесенням у богослужіння обрядів, присвячених царату» [667, арк. 1 ].

У 1928 р. митрополит Миколай Борецький дав доручення архієпископу Лубенському УАПЦ Йосипу Оксіюку упорядкувати богослужбовий чин УАПЦ, а також зазначив, що він «має звернути увагу на т. зв. проповідницькі відправи “Визволення” і “Слово Хресне”». Таким чином, напередодні звільнення В. Чехівського з усіх церковних посад розпочався перегляд його спадщини, очевидно, з метою повного усунення її з церковного вжитку УАПЦ.

З 1919 р. і до ліквідації 17 січня 1934 р. у Софійському соборі діяла Старокиївська парафія УАПЦ. З самого початку діяльності за допомогою Перекладової комісії при ВПЦР було здійснено переклади богослужбової літератури, за текстами яких відправлялися богослужіння. Ці видання, більшість з яких на сьогодні вважається втраченою, продавалися у великому соборі і їх перелік дозволяє відновити назви богослужбових книжок Старокиївської парафії УАПЦ [640; 659; 660].

За виявленим в архівній справі переліком книжок, що продавалися у Софійському соборі, який було підшито до акту ревізії Софійської парафіяльної ради, складеним комісією від ВПЦР 1 лютого 1923 р., в лавці були наявні такі видання: Часословець (12 крб.), Літургія (12 крб.), Молитовник (4 крб.), Требник (3 крб.), Новий Заповіт (14 крб.), Літія (4 крб.), Великодня служба (4 крб.), Літургія, покладена на ноти о. Кирила Стеценка (10 крб.), Брошури авторства В.М. Чехівського (2 крб.), Акафіст (4 крб.), Діяння Собору (4 крб.), ноти Памфіла Демуцького (5 крб.), Молитовник у перекладі єпископа Олексія (Дородніцина) (1 крб. 50 коп.), Закон Божий (1 крб.), Молитви небіжчикові (0,5 крб.), вінчики (0,5 крб.), співи на вечірні (0,5 крб.), святці (0,5 крб.), «сповідання» (0,5 крб.) [640].

У Софійському соборі з 29 квітня по 1 травня 1929 р. відбулися Великі Микільські Збори ВПЦР, на яких митрополит Миколай Борецький повідомив про те, що видавничий відділ ВПЦР вже видрукував Євангелія, Чин Літургії, Чин Всенощної, Мінею, Страсну і Великодню служби, Псалтир, Часословець, Октоїх, Требник, Молитовник, ноти. Далі він зазначив, що на 1929 р. заплановано видання церковного календаря, Апостола, Требника, нот Божественної Літургії М. Леонтовича [460, арк. 91 зв.]. До освітнього відділу було доведено завдання видрукувати підручники з усіх богословських дисциплін для діяльності Пастирських курсів УАПЦ. Але документи свідчать, що всі ці плани залишилися нереалізованими через подальший наступ на церкву і розгортання політичних репресій.

У справу втрутилися фінансові органи, зокрема Київський окрфінвідділ після складання протоколу фінінспектором від 16 березня 1926 р. про притягнення до патентового збору ВПЦР на тій підставі, що Рада розповсюджувала каталог книжок і нот з вказівкою конкретних цін на кожне видання, а не за умови отримання благодійних внесків [585, арк. 134, 135].

У ЦДАВО України зберігся і розпис відправ Служб Божих у Києво- Софійському катедральному соборі за лютий місяць 1922 р. [360, арк. 20], де вказано, що у понеділок, вівторок та п'ятницю «Обідницю» в соборі починають служити о 9 год. ранку, а вечірню о 4 год. вечора «по сонцю». У середу о 8 з У год. ранку служився Акафіст образу «Нерушимої стіни» разом Божественною Літургією (Архиєрейська відправа), а вечірня служба починалася о 4 год. вечора. У четвер о 8 з У год. ранку служився Акафіст чудотворному образу «Миколи Мокрого» разом з Божественною Літургією (Архієрейська відправа), вечірня служба починалася о 4 год. вечора. У суботу о 8 з У год. ранку служився Акафіст чудотворному образу «Куп'ятицької Божої Матері» разом з Божественною Літургією (Архієрейська відправа), а вечірня служба починалася о 5 год. вечора. У неділю служилося 2 Божествених Літургії - ранішня (о 8 год. ранку) і пізня (о 10 год. ранку, Архієрейська відправа). Вечірня служба починалася о 4 год. вечора.

Серед архівних матеріалів часопису «Церква й Життя» є рукописи «Української Ранішньої», «Української Літургії» та «Української Вечірні» О. Левицького, які не були надруковані, хоча у справі після тексту кожної з частин є пропозиція редакції обговорити ці тексти нових богослужб всіма парафіяльними церковними радами УАПЦ і надіслати свої пропозиції до редакції з метою створення єдиної літургійної служби для УАПЦ, яку буде надруковано окремим виданням [458].

Церковні календарі. Окремим напрямом видавничої діяльності ВПЦР був друк церковних календарів УАПЦ на кожний рік. Таких видань поки що не виявлено в архівосховищах та бібліотеках, але є невелика частина документів, де є свідчення, що календарі друкувались, хоча і з перешкодами.

Зберігся текст уповноваження ВПЦР священику УАПЦ Павлу Протопопову від 16 червня 1926 р. за № 631 про те, що його уповноважено одержати від Головліту матеріали, які виготовлені до друку церковного календаря на 1926 рік в одному примірнику і надіслані Київським Окрлітом [585, арк. 105]. З іншого документу стало відомо, що цей календар на 1926 р. планувалося видати друком в кількості 5 тис. примірників [585, арк. 148].

Таким чином, за час активної церковної і богослужбової діяльності УАПЦ спромоглася утворити переклади українською мовою всіх складових частин богослужбової літератури. Більше того, зусиллями О. Левицького, члена ВПЦР, з'явився проект нової Української Літургії, а В. Чехівський написав 2 проповідницькі відправи. Разом з комплексом утворених на підставі опрацьованих композиторами українських народних піснеспівів поступово формувався новий тип богослужіння УАПЦ. Судячи з документів, ця діяльність поступово припинилась у 1928 - 1929 рр. Досі не віднайдено більшість вищезгаданих видань, бо вони були знищені під час ліквідації парафій цієї церкви. Окрім пересланих Василем Липківським у 1930-их рр. до США і Канади богослужбових видань, в Україні залишились тільки окремі частини рукописних і машинописних варіантів.

4.2 Гомілетичні твори

Окремий напрямок для дослідження друкованих джерел з історії УАПЦ 1917-1937 рр. складають твори одного з найвидатніших діячів автокефального руху - митрополита Василя Липківського. Через нетривале існування УАПЦ в УСРР у 1920-ті рр. його церковні твори, в т. ч. написані для церковної проповіді в храмі під час богослужіння, не були опубліковані. Лише після 1991 р. в Україні з'явилися окремі публікації [1064]. та дослідження з цієї проблеми [1063]. В останнє десятиліття свого життя (1927-1937), коли митрополит Василь Липківський поневірявся і був відлучений від церковного служіння, ним було написано низку церковних праць, в т. ч. проповідей.

Можна висловити припущення, що щось подібне за змістом він виголошував в Софійському соборі в Києві та інших храмах під час богослужіння, але тексти проповідей, які були оприлюднені в діаспорних виданнях післявоєнного часу, писалися митрополитом як церковно-літературні твори без сподівання на те, що вони пролунають в храмі.

У вступному слові до видання листів митрополита УАПЦ Василя Липківського о. Петро Маєвський повідомляє, що одержав від нього загалом 19 листів, в яких надійшло близько 110 проповідей (разом вийшло 150 проповідей на євангельські теми і 50 - на апостольські) [824]. Петро Маєвський вперше видав ці проповіді у 1934 - 1935 рр. в м. Вінніпегу.

У проповідях митрополит відгукувався на актуальні проблеми, зокрема на звинувачення в унійних ухилах УАПЦ. Джерелом інформації щодо «відпадіння» УАПЦ від православ'я і неминучого приєднання її до УГКЦ, завдяки діяльності митрополита Андрея Шептицького, були представники монархічних православних осередків [670, арк. 43].

«Проповіді на неділі і свята» були написані як літературні твори, хоча не можна виключати, що певні записи велися тоді, коли він упродовж своєї пресвітерської, а потім архієрейської діяльності виголошував проповіді в храмі. Ці промови упорядковано видавцем за річним колом богослужінь УАПЦ (в підзаголовках до проповідей вказано в яку неділю її виголошено).

Критики сучасного митрополиту УАПЦ Василю Липківському життя, як відомостей про репресивні заходи влади у текстах проповідей мало. Очевидно, діячі УАПЦ були свідомі того, що їх проповіді відвідують і записують співробітники ДПУ. У проповідях він критикував марксизм [849, с. 18 ], нову владу [849, с. 21], матеріалізм [849, с. 213], інші церковні напрями, які ширили про УАПЦ всілякі наклепи та звинувачення в політиканстві [849, с. 224]. Наприклад, у проповіді «Христова віра є просвіщення, а не затьмарення людини» митрополит Василь Липківський досить несподівано інтерпретує відомий вираз К. Маркса щодо релігії як опіуму для народу [849, с. 18].

У проповіді «Віра і жертва» він писав про мільйони загибли при зміні ладу капіталістичного на соціалістичний, що потягло за собою «гекатомби розстрілів, жертв голоду, заслання, тяжких пригод» [849, с. 213]. У проповіді «Урочистий в'їзд Христа в Єрусалим, як творця нового релігійного життя та урочистий вхід нашої церкви в життя нашого народу» митрополит говорить про звинувачення, які лунали на адресу УАПЦ як з боку Українського Екзархату, так і атеїстів [849, с. 223]. Відгукнувся він і на факти зречення священства у проповіді «Шлях до життя дійсний і обманий» [849, с. 52].

У тексті проповіді «Страждання Божої Матері і важка доля українського народу» йдеться про самодержавницькі стремління папського престолу, унійну діяльність Польщі у XVI ст. [855], протестантські церкви, такі як «лютерани, кальвіністи, методисти, євангеліки» (проповідь «Проти партійності в Церкві й на захист єднання і Хреста Христового»), але ні про які теоретичні чи практичні запровадження протестантської ідеології немає мови [858]. Така критика Римських пап поєднується з критикою соціальною [854].

Василь Липківський піддав критиці і Російську церкву за її діяльність в минулому що до Української церкви, а також сучасні йому дії єпископату стосовно до УАПЦ [851]. Він критикував ієрархів за хизування Христовою благодаттю щодо нібито недійсної благодатності УАПЦ [853]. Митрополит УАПЦ засудив їхню нехристиянську погордливість, самодержавний єпископський устрій Російської церкви, примусове зросійщення українського народу в минулому, відкремлення від потреб сучасного життя і активний спротив діяльності УАПЦ [857].

Окремо він згадав у проповіді тих, хто пішов до Соборно-Єпископської Церкви в Україні і також критикував УАПЦ за «неканонічність і безблагодатність» її ієрархії. Це Павло Погорілко, Теофіл Булдовський, та приєднався до них й Йоаникій Соколовський, що недавно приїжджав до Києва, ще як заступник московського патріарха» [856]. У своїх проповідях митрополит УАПЦ Василь Липківський торкався і теми служіння жіноцтва в церкві. [818, с. 460-476; 852].

86 проповідей митрополита УАПЦ Василя Липківського вперше були надруковані на машинці й розмножені на шапірографі в Києві ВПЦР 9-ма місячними зшитками впродовж 1924-1925 рр. Упродовж 1933-1936 рр. настоятель собору Св. Покрови у Вінніпезі (Канада) о. Петро Маєвський, який вивіз до Канади ці зшитки, отримав поштою іще 87 проповіді від самого митрополита [849, с. XV]. Після їх отримання з України він передрукував на машинці і розмножив на шапірографі у кількості 50 примірників. На теми євангельські він скомпонував 150 проповідей у 1934 р. на 335 сторінок, і на теми апостольські 50 проповідей у 1936 р. на 217 сторінках [849, с. XV]. У археографічній передмові о. Петро Маєвський вказав, що саме він подав заголовки до проповідей, яких не було в оригіналі [849, с. ХУІ-ХУІІ].

Окрема збірка проповідей митрополита УАПЦ Василя Липківського вийшла друком до 1000-ліття Хрещення України-Руси [849]. До 100-річчя з дня його народження у 1964 р. видано укладені в окремий збірник «Проповіді на Апостольські Послання» [847]. Це копії текстів проповідей. Оригінали та близько 30 проповідей втрачено під час поштових пересилань, очевидно назавжди. Текст було редаговано видавничою Комісією УАПЦ в США. Вступну статтю «Великий православний український богослов» написав протопресвітер Ігор Губаржевський [847, с. 205-209].

Тексти проповідей публікувались у часописі «Церква й Життя», офіційному органі Українського Православного Братства ім. митрополита Василя Липківського в США, майже в кожному числі цього видання у 1957 - 1966-х рр. на перших сторінках журналу з уміщенням фотографії автора. О. Петро Маєвський вказує, що таким чином було оприлюднено 57 проповідей у передомові до видання 1988 р. [849, с. XV]. У резолюції 12-х річних зборів цього Братства, що відбулися 5-6 липня 1969 р. у м. Форт-Вейн, Інд., США, повідомлялося про закінчення роботи над виданням проповідей митрополита УАПЦ Василя Липківського [803, с. 27]. Учасникам зборів продемонстровано нове видання і висловлено подяку всім членам Братства та окремим особам, які своїми пожертвами прислужилися до виходу в світ цінного видання.

У цьому числі часопису було оголошено про вихід книги «Проповіді на євангельські теми і Апостольські послання» у видавництві Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського у США. Зазначалося, що у книзі 620 сторінок, полотняна тверда обкладинка темно- синього кольору, прикрашена золотим тисненням орнаменту роботи Юрія Сластіона [803, с. 2]. До збірки увійшло 197 проповідей на теми євангельські й апостольські. У наступному числі «Церкви й Життя», окрім рекламного оголошення, управою Братства було уміщено статтю-повідомлення про вихід збірника проповідей [1398], з передмовою, світлинами митрополита УАПЦ Василя Липківського та великого Києво-Софійського собору.

У збірнику проповідей митрополита УАПЦ Василя Липківського подано дві біографії митрополита, написані ним самим, загальний список його творів, джерела та пояснення до друку проповідей (статистичні дані), 6 фотовідбитків рукопису проповідей. Значення цих проповідей для Братства було надзвичайно великим, оскільки наприкінці статті Управа Братства умістила перелік 3 книг, які, на думку авторів, повинні бути в хаті кожного українця: 1) Святе Письмо, 2) «Кобзар» Тараса Шевченка і 3) Проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського [1398, с. 2-3].

В ювілейний 50-й рік після відродження УАПЦ на Першому Соборі УАПЦ 1921 р. Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського розповсюдило лист-звернення до всіх священнослужителів Української церкви поза межами Батьківщини-України з повідомленням про видання, подаючи цитати відгуків, які надійшли від відомих осіб [1208].

У подальших числах часопису «Церква й Життя» постійно друкувались оголошення про вихід друком цієї книги з описом видання і його ціною, що сприяло надходженню до редакції відгуків на опубліковані в журналі проповіді [960]. Після виходу друком окремого видання було опубліковано рецензії о. д-ра Семена Володимира Гаюка [991], прот. М. Гільтайчука [994], В. Проходи [1400], Г. Домашовця [1022], Демида Бурка [966].

Окремою брошурою вийшла проповідь Василя Липківського, текст якої є також в збірниках проповідей митрополита УАПЦ [848]. Видано також брошуру, присвячену діяльності самого Василя Липківського, відверто апологетичного характеру (автор Т. Хохітва) [970]. Наприкінці автором зроблено помилковий висновок: не маючи даних про смерть Василя Липківського, він пише, що той загинув на Соловках.

В Україні після 1991 р. було видано друком невеликий збірник проповідей [850]. Одну з останніх публікацій публічних промов митрополита УАПЦ Василя Липківського здійснив Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України [763].

Оприлюднено проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського на компакт-диску, де вміщено запис 6 промов у виконанні заслуженого артиста України прот. Петра Бойка (диск є складовою частиною видання невеликої книжки) [1071]. Таким чином, проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського через наявність у суто церковних текстах актуальної для вірних інформації, що була відгуком на тодішні події, є специфічним джерелом про умови життя та діяльності УАПЦ 1920 - 1930-их рр.

У 2011 р. зусиллями УАПЦ на чолі з Предстоятелем УАПЦ Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Мефодієм (Кудряковим) у Кам'янці-Подільському було вкотре перевидано проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського [859]. Попри спроби видавців відтворити ті варіанти видання «Проповідей...», які вийшли друком у діаспорі, згадане видання є доволі дивною спробою публікації з прихованням усіх ознак попередніх видань даної книги. Курйозною виглядає назва перевидання, коли на титульну сторінку винесено ім'я автора і фото, але на тій же сторінці його згадано в третій особі з штучно скомпонованою назвою: «Проповіді Митрополита Василя Липківського до Українського Народу» замість тієї, що була у всіх попередніх виданнях: «Митрополит Василь Липківський. Слово Христове до українського народу. Проповіді на неділі і свята». Дивним є уникання автора передмови називати повним титулом митрополита УАПЦ.

Саме проповіді стали ключовим сюжетом у справі поновлення церковного часопису «Церква й Життя» в США для продовжувачів справи митрополита УАПЦ Василя Липківського. Неоціненним скарбом стали переслані у 1933-1937 рр. рукописи проповідей митрополита Василя Липківського до о. Петра Маєвського, які згодом стали неодмінною складовою кожного числа офіційного органу Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в США так само як і фото митрополита.

За умови проголошення оновлення церковного життя УАПЦ вимагала і від інших єпископів і священиків виголошувати проповіді. Очевидно, так воно і було, але текстів інших гомілетичних творів поки що не віднайдено. Є повідомлення про те, що в засіданні президії ВПЦР від 11 червня 1928 р. (протокол № 103) було розглянуто заяву архієпископа Нестора Шараївського з проханням виплатити йому кошти за переклади богослужбових книг та за друк його промов [648, арк. 2], але поки що цих видань не виявлено.

Таким чином, слід зазначити, що через обставини знищення УАПЦ (УПЦ) в УСРР і особливості останніх років життя митрополита УАПЦ Василя Липківського (1927 - 1937) гомілетична спадщина УАПЦ, представлена тільки його проповідями, збереглася лише за межами України. В архівних документах не виявлено матеріалів гомілетичної спадщини УАПЦ. Всі збірники проповідей, які надруковано за кордоном, складаються з вивезених за кордон та надісланих поштою самим митрополитом УАПЦ Василем Липківським до о. Петра Маєвського.

Очевидно, що цих проповідей було більше, але частина листів не доходила до адресата за кордон через проблеми пересилки з УСРР. Можливо, десь у поштових відділеннях і зберігались вилучені посилки і листи, але про це сьогодні нічого не відомо. Тому поки єдиним документальним джерелом для вивчення гомілетичних творів УАПЦ 1920 - 1930-их рр. є опубліковані в українській діаспорі проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського на неділі і свята та на Апостольські послання.

4.3 Церковно-полемічні публікації ідеологів УАПЦ

Специфічною особливістю богословської полеміки 1920-их рр. було спрямування дискусії не на іновірців (римо-католиків, уніатів, протестантів), а на представників інших православних церковних напрямів, які виступили проти УАПЦ. Головним об'єктом богословської нищівної критики з боку представників Українського Екзархату та Обновленської церкви став акт пресвітерської хіротонії прот. Василя Липківського 23 жовтня 1921 р., а також богословське обґрунтування цього акту, автором якого був В. Чехівський.

Окрему групу документів складають публікації теоретиків та ідеологів УАПЦ, які за часом відстають від подій Собору УАПЦ 1921 р., але їхня тематика свідчить про загострення суперечок навколо питання щодо утворення УАПЦ, її засадничих позицій, проблеми канонічності висвяти першоієрарха навіть через 6-7 років після того. Тому огляд цих публікацій є необхідною складовою для докладного з'ясування поставленої проблеми.

Полеміка В. Чехівського з обновленцями почалася з приводу канонічності УАПЦ і висвяти митрополита Василя Липківського 1921 р. Саме обновленські богослови стали головними опонентами, яким було присвячено відповідні розділи капітальної праці В. Чехівського «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10-13). В. Чехівський відкидав виключне право церковних ієрархів як тихонівської, так і обновленської орієнтації заперечувати благодатність і канонічність УАПЦ.

Подаючи відомості про свідоцтво Блаженного Єроніма Стридонтського про висвяту єпископів в древній церкві, В. Чехівський не забуває критикувати тихонівців і обновленців [455, арк. 15]. До виходу цієї роботи він неодноразово полемізував з обновленськими діячами, про що свідчать особисті заяви останніх та публікації в їхньому часописі «Український Православний Благовісник». Головним опонентом В. Чехівського залишався архієпископ Йосип (Кречетович), який відзначав глибоку релігійність і прослідкував еволюцію його поглядів.

У 1922 р. В. Чехівський був противником обновленства, але у 1923 р. почав висловлюватись за певні умови зближення між обновленцями і УАПЦ. Більше того - він навіть пропонував запровадити якийсь новий вид церковної хіротонії як акт майбутнього поєднання між цими церквами. В. Чехівський критикував ідеолога обновленства в Україні архієпископа Лоллія (Юр'євського), називаючи його «челядником панського єпископату» [455, арк. 15] та «місіонером царсько-папського наступництва» [455, арк. 20].

У своїх полемічних випадах В. Чехівський посилається на публікації у часописі Обновленської церкви в Україні [916, с. 5; 917, с. 3]. Головним об'єктом критики стало пояснення Лоллієм єпископської хіротонії як такої, що складається з 2 частин - наречення і інтронізації. Резюмуючи критичні зауваження щодо нерозуміння святоотцівської спадщини і навіть звинувачень у єресі, В. Чехівський дав негативну оцінку самому авторові [455, арк. 25].

Окремою частиною великої апологетичної праці «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10-13)» є дослідження джерел та свідчень про діяльність Олександрійського патріарха Х ст. Євтихія, зокрема його опису висвят єпископів в Олександрійській церкві руками пресвітерів.

В. Чехівський поділяє своїх опонентів, виходячи з їх ставлення до цього свідчення на 2 групи: 1) богослови з РПЦ, які не визнають цього свідчення правдивим і 2) обновленські богослови архієпископи Лоллій (Юр'євський) [915, с. 21-22] і Йосип (Кречетович), які намагаються дискредитувати це свідчення. Висновком В. Чехівського щодо противників цього свідоцтва є наступний: «В цьому намаганні російські противники Євтихія тягнуться на налигачі папських челядників, що перші виступили проти Євтихія» [460, арк. 203], а Лоллія звинувачено у «неправдивому витлумаченні перекладів з латини аби тільки дискредитувати УАПЦ» [460, арк. 215].

Під час обговорення питання про ставлення до «липківщини» на Другому Всеукраїнському Помісному Соборі 16-27 травня 1925 р. Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви в Харкові доповідачі згадували про В. Чехівського.

Головним винуватцем виникнення «липківщини» прот. Петро Письменний запропонував вважати не митрополита УАПЦ Василя Липківського, а В. Чехівського, як натхненника і теоретика «самосвятства», назвавши це «чехівщиною». На його думку, «липківщина» взагалі «знаходиться на грані падіння» і припиниться, коли Собором буде вжито запропоновані заходи [754, с. 4].

З критикою ставлення до УАПЦ на цьому Соборі виступив прот. В. Коваленко і констатував відсутність реальних кроків до примирення з автокефалістами. Він засудив дії Передсоборної комісії з питання вироблення виборчого права через дотримання старої тактики Собору Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви 1922 р., коли від імені «липківців» виступив з меморандумом представник ВПЦР В. Чехівський. Прот. В. Коваленко зауважив, що головними вимогами меморандуму були визнання автокефалії, всенародної соборноправності, ієрархії 1921 р. і канонів УАПЦ [754, с. 5]. Проф. А. Покровський у своїй публікації виклав тези розмови з В. Чехівським в Одесі [754, с. 5].

Таким чином, основними опонентами в церковно-богословській полеміці УАПЦ виявились тільки представники Обновленської церкви, оскільки архієреї Українського Екзархату («тихонівці») не входили у переговори з керівництвом і взагалі діячами УАПЦ. Від імені Св. Патріарха Московського Тихона, митрополита Михаїла (Єрмакова), єпископів і священиків з'являлись тільки вимоги повернутись до Православної церкви через покаяння.

Очевидно, що така полеміка могла б розвиватись між представниками УАПЦ і обновленцями й далі і, можливо, з'явились інші церковно-полемічні твори. Ймовірно, могли розвинутися цілі напрями богословських дискусій щодо устрою Православної церкви, проблем модернізації, бачення шляхів українізації церковного життя тощо. Але після згортання діяльності всіх церковних напрямів і репресій проти церкви в УСРР ні про яку полеміку і богословські дискусії вже не йшлося. Всі документальні джерела цієї полеміки збереглись тільки як поодинокі архівні примірники та періодичні видання.

4.4 Твори ідейних опонентів УАПЦ

З самого початку автокефального руху виникло протистояння між представниками РПЦ і прихильниками українізації та проголошення автокефалії Православної церкви в Україні. З 1915 р. митрополитом Київським і Галицьким був Володимир (Богоявленський). Проблема ідейних розходжень між УАПЦ та Російською православною церквою, які сформувались впродовж 1917-1921 рр., полягає не в принциповій різниці між двома православними церквами, а в їхньому ставленні до національного питання в церкві, відповідних обрядових розбіжностях. До 1917 р. існувала одна, встановлена російським Св. Синодом система православного віровчення і богослужіння.

Джерела щодо єпископів, які залишалися на українських землях і були причетні до українського церковно-визвольного руху, є достатньо репрезентативними. Окрім особових архівних фондів у державних архівах, які в цій роботі розглядатись не будуть, найбільш важливими для дослідження стосунків між православним єпископатом в Україні та представниками автокефального руху до 1921 р. є матеріали фонду № 3984 ЦДАВО України.

Дослідження джерел дозволяє твердити, що практично весь православний єпископат зберіг канонічний зв'язок з московським патріархом [1436, с. 223-225], різко негативно ставився як до автокефального руху, так і до УАПЦ. До 1921 р. його очолювали київські митрополити Володимир (Богоявленський) і Антоній (Храповицький). У 1919-1921 рр. справами по управлінню Київською єпархією опікувався єпископ Черкаський Назарій (Блінов), який розповсюджував відозви проти автокефального руху [82]. Всі вони кваліфікували цей рух як вияв церковного і політичного «сепаратизму».

Виявлені джерела про діяльність єпископату РПЦ в Україні за період 1917-1920 рр. дають можливість прослідкувати початок та причини конфлікту між прихильниками автокефалії Православної церкви в Україні та захисниками позицій РПЦ в Україні, який після 1921 р. остаточно поглибився і набув організаційної форми.

У архівних справах з фонду № 3984 ЦДАВО України зібрано документи, серед яких звернення Комітету Російської церкви до Всеукраїнського з'їзду 1918 р. [467], меморандум протоієрея Ф. Тітова та інших священиків про шовіністичну політику групи українського духівництва, очолюваного комісаром Миколою Безсоновим тощо [469]. Виявлено відозви керуючого Київською єпархією, єпископів слов'янської орієнтації до віруючих не визнавати українського руху [307; 471]. Окремо слід відзначити відозви щодо «незаконного призначення» Василя Липківського Київським митрополитом, які видавалися керівними органами Українського Екзархату з метою дискредитації в очах вірних УАПЦ висвяченого шляхом пресвітерської хіротонії митрополита Василя Липківського на Соборі УАПЦ 1921 р. [207].

Важливим джерелом про ідейне протистояння є листи Київської єпархіальної ради про заборону служіння священикам, які приєдналися до автокефального руху впродовж 1920-1921 рр. [481]. Слід сказати, що такого змісту документи з'являлися ще до Першого Собору УАПЦ 1921 р., але далі масовість їхня була неможлива, оскільки всі, хто мав бажання, вже приєднались до УАПЦ [829, с. 500-506]. Після висвяти власної ієрархії УАПЦ почалися висвята священиків цієї церкви звичайним чином.

Василь Липківський і Нестор Шараївський були заборонені в священнослужінні Київською єпархіальною радою у квітні 1920 р. за здійснення богослужіння у великому Софійському соборі, «отнятом украинцами, при содействии Советской власти, у православной приходской общины» [823, с. 57]. Висновок у цій справі сформулював І.-П. Химка: «Український автокефальний рух, що виник революційної пори, показав неможливість віднайти хоча б єдину російську православну ієрархію з достатніми симпатіями до української сторони, щоб освятити єпископа для нової церкви» [1499].

В Україні, за переписом 1897 р., на Правобережжі росіяни складали 4,3% всього населення, з них 48,5% священнослужителів і ченців, на Лівобережжі - відповідно 13,3% та 31,3%, на Півдні - 21,4 % та 64 % [1530, с. 917-920].

Оскільки Російська церква в Україні становила велику організовану силу, підпорядковану московській владі, тому український церковно- визвольний рух був засуджений у посланні київського митрополита Володимира (Богоявленского), оприлюдненому в серпні 1917 р. і надрукованого в «Киевских Епархиальных Ведомостях».

Архіпастирське послання митрополита Володимира (Богоявленського) є свідченням причин, які, на думку православних архієреїв, пояснюють неможливість роз'єднання Російської і Української церков. Він писав, що православні українці і росіяни разом будували єдину, велику, православну Російську церкву [914]. Митрополит не хотів брати до уваги реальний розвиток українського руху так само, як і національні ідеї, що його живили. Для нього це було «галицькою вигадкою», сепаратистськими ухилами частини введених в оману інтелігенції та духовенства України, що мали на меті ворожі задуми проти Росії і Російської православної церкви.

Інтерес викликають документи, пов'язані з життям та діяльністю київського митрополита Володимира (Богоявленського), які вимагають окремого дослідження з огляду на його перебування на київській катедрі в період початку руху за автокефалію 1917-1918 рр. [1491]. У зв'язку з канонізацією російських новомучеників у 1992 р. вийшло друком декілька видань, в яких вміщено його біографію, статті та відозви [766; 891].

Його наступник на київській катедрі митрополит Антоній (Храповицький) взвгалі отримав від прихильників автокефалії визначення «українофоб» і «україножер». У день Полтавської битви 27 червня 1918 р. вони звернулись до нього з петицією, в якій визначили цю річницю як день національної жалоби і просили відслужити на Софійській площі панахиду по гетьманові Івану Мазепі. Антоній (Храповицький) надіслав патріарху Тихону (Бєлавіну) телеграму з проханням зняти з Мазепи церковну анафему, як незаконно накладену не за церковну єресь, а за політику. Її опис опубліковано в матеріалах української закордонної преси [823, с. 47-49].

Спогади митрополита Євлогія (Георгієвського) є джерелом для вивчення причин появи стійкої відрази до українського руху за автокефалію в російській історіографії і з'ясування причин засуждення архієпископа Агіпіта ВЦУ в Ростові [883, с. 316, 321 та ін.]. Він повідомив, що митрополита Антонія (Храповицького) було заарештовано 18 грудня 1918 р. петлюрівськими офіцерами у митрополичій резиденції в Києво-Печерській Лаврі [883, с. 291 ]. Самого Євлогія було ув'язнено в готелі «Версаль» на Бесарабці. Їх обох вислали з Києва під час прибуття С. Петлюри з урядовцями.

Архівні документи дають можливість дослідити подальший розвиток конфлікту між Синодом/Собором Єпископів України на чолі з

місцеблюстителем Київської митрополичої катедри єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим) та прихильниками автокефалії Української церкви на чолі з ВПЦР [80]. Ця справа збереглася в канцелярії ВПЦР у вигляді машинописних копій відозви єпископа Назарія: 1) машинописна копія відозви, завірена підписом діловода канцелярії та печаткою Управляючого Київською єпархією [80, арк. 1]; 2) 4 копії цієї відозви, які були зроблені пізніше в канцелярії ВПЦР (копії не ідентичні - це машинописні передруки одного й того самого тексту; текст неправлений) [80, арк. 2-5].

Однією з причиною виступів єпископату на чолі з єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим) проти ВПЦР стало набуття останньою мандату на користування кафедральним собором Святої Софії Київської. Назарій (Блінов) звертався до РНК УСРР з клопотанням передати собор групі православних вірян, яка організувалась з благословення правлячого єпископа Православної церкви в Україні на підставі постанови Св. Патріарха Московського Тихона (Бєллавіна) та Св. Синоду РПЦ про діяльність в умовах нової державної влади від 15/28 лютого 1918 р. (пп. 1, 2, 5, 10, 12 та ін.).

На це отримав відповідь за підписом очільника НКЮ УСРР, що згідно з декретом від 22 січня 1919 р. про відокремлення церкви від держави майно націоналізоване державою і право користування ним надається тільки зареєстрованим радянською владою спілкам віруючих.

Виходячи з цього Софійський собор з теплою церквою, Військово- Миколаївський собор, церкву Св. Андрія Первозванного і церкву св. Пророка Іллі, передано в користування ВСПП рішенням Київського губвиконкому за № 54 від 10 липня 1919 р. [82, арк. 2-2 зв.].

Вся подальша історія стосунків між єпископатом, духовенством і вірними Українського Екзархату та прихильниками автокефалії Православної церкви в Україні, яких вважали «розкольниками», знайшла своє відображення в архівних документах. Але дослідження цієї проблеми є залежним від ситуації, коли збереглися документи канцелярії УАПЦ, а не Екзархату. Тому документальні дослідження здійснюються на основі збережених матеріалів УАПЦ, отже, і через призму їхнього бачення проблеми.

Джерела, які походять із середовища Української православної автокефальної синодальної (обновленської) церкви, за своїм ідейним та богословським спрямуванням мало чим відрізняються від попередніх напрямів через те, що багато православних єпископів приєдналося до цієї церкви на початку 1920-их рр. Документи і матеріали стосовно соборної діяльності цієї церкви було опубліковано в «Голосі Православної України» за 1925 р. Очевидно, через те, що влада не давала дозволу на друк офіційного часопису цієї церкви, ці матеріали оприлюднено через 3 роки після подій, зокрема повідомлення про нараду делегатів Київського Собору 20-22 серпня 1922 р. під головуванням митрополита Михаїла (Єрмакова) [921, с. 3-4].

Собор проголосував за те, «что Украинская Церковь отныне стала на путь автокефалии, и принять меры к закреплению этой автокефалии законноканоническим путем, б) за проведение в церковную жизнь широкой соборно- правности и в) за проведение украинизации богослужебного строя в церковной жизни, но без принуждения» [921, с. 3]. Під час наради «Слушали: доклад Н. Белогорского с изложением истории возникновения лжеиерархии [митрополита Василия] Липковского. Последовавший обмен мнений выдвинул вопрос о примирении с последователями ложной иерархии и о мерах к примирению» [921, с. 3].

У протоколі № 2 Всеукраїнського церковного обновленського з'їзду духовенства і мирян, який відбувся в Києво-Покровському монастирі 13-16 лютого 1923 р., також подано оцінку УАПЦ [1, арк. 221 ]. В інших оприлюднених джерелах Обновленської церкви також порушувалося питання щодо ідейних та богословських засад критики УАПЦ.

У січні 1925 р. опубліковано статтю «Всеукраинское Предсоборное Совещание» про нараду у м. Харкові 11-15 листопада 1924 р. [911, с. 4-12], який мав виробити порядок денний на Всеукраїнський Собор Обновленської церкви з формулюванням позиції щодо «липківщини». Державною владою УСРР дано дозвіл на скликання передсоборної наради, яка мала розглянуту питання «г) о возникновении на Украине и характере «самосвятства - липковщины», о способах воссоединения последователей [митрополита УАПЦ Василия] Липковского с Православной Церковью и о действительности таинств, совершенных Липковским священством» [911, с. 4].

Передсоборна нарада представників Обновленської церкви в Україні 12 листопада 1924 р. заслухала доповідь архієпископа Йосифа (Кречетовича) «О липковщине и украинизации богослужения», а 13 листопада доповідь архієпископа Лоллія (Юр'євського) «О несостоятельности липковщины с догматической канонической точек зрения». Передсоборна нарада винесла ухвалу щодо «липківщини» [911, с. 5], звинуватила у її виникненні патріарха Тихона, київських митрополитів Антонія (Храповицького) та Михаїла (Єрмакова), а також групу осіб «чуждых вере и воспользовавшихся здоровыми национальными и церковно-обновленческими течениями в среде украинского народа ради создания так называемой У.Н.Р. (петлюровской)» [911, с. 5].

Висновком цієї наради було рішення «призвать братьев украинцев, прозванных в народе «липковцами», принять во внимание, что Украинская Церковь стала на путь необходимых реформ, признает полную автокефалию Украинской Церкви и украинизацию ее жизни, - и вернуться на путь единения со всею Церковью, [...] во имя своего вечного спасения [...] отказаться от своих безбожных и политиканствующих руководителей» [911, с. 6].

Було прийняте рішення просити усіх «честных автокефалистов- самосвятов (липковцев) во имя мира и блага Церкви и общественного спокойствия отказаться от своих намерений насильственной украинизации приходов нехристианскими способами и пойти на встречу Свящ. Синоду Укр[аинской] Правосл[авной] Церкви» [911, с. 6]. Але наведені тексти звернень, як показало дослідження, залишились тільки на папері. Ніяких документальних свідчень про об'єднання поки не віднайдено.

Ставлення до УАПЦ Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) упродовж усього періоду його діяльності за кордоном було різко негативним. Документальних джерел, які б це підтверджували, збереглось мало. Під «липківщиною», очевидно, слід розуміти не тільки богословську спадщину митрополита УАПЦ Василя Липківського, а саму УАПЦ формації 1921 р. та її ідеологію. Розділення, а потім і відверта ворожнеча між різними напрямами цього руху розпочалися вже після початку 1920-их рр. реалізацією різних варіантів розбудови Української Церкви в УСРР стосувались обновленських організацій та УАПЦ і всіх разом проти «тихонівців» [1034-1035; 1147-1148; 1158]. Розгляд цього питання сильно ускладнюється іншим баченням ситуації, сформульованим в середовищі української еміграції спочатку на території Польщі, а згодом поширеним на всю українську діаспору.