Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Нариси історії парафій УАПЦ були написані впродовж 1924 - 1925 рр. на пропозицію Малої ради ВПЦР, розповсюджену у вигляді відозви по всіх осередках цієї Церкви для відзначення 5-ої річниці відродження УАПЦ і заснування ВПЦР у 1919 р. Тексти цих рукописних нарисів зберігаються у фонді 3984 ЦДАВО України у кількох справах, куди в канцелярії ВПЦР їх було підшито після отримання з місць. За формою виконання це є своєрідні літописи українізованих парафій, які є наративними документами, пам'ятками життя Української церкви, але разом з тим вони є регіональним зрізом життя українського суспільства впродовж 1917-1925 рр., пам'яткою української мови та культури, носієм величезного масиву краєзнавчої інформації.

Як зазначив у передмові до збірника А. Зінченко, ця група документів викликає зацікавлення передовсім багатим фактичним матеріялом, що стосується українського церковного руху на рівні село-громада-парафія й відбиває точку зору на цей рух його безпосередніх організаторів на місцях, дають змогу точніше побачити механізми взаємодії української парафії й влади на місцях, простежити низову організаторсько-благовісницьку роботу структур УАПЦ, побачити вплив державних структур різних рівнів на парафіяльне життя, подати загальну характеристику тенденцій розвитку церковного життя з погляду учасників парафіяльного життя чи священика, які й були авторами цих своєрідних літописів п'ятиріччя в житті УАПЦ [817].

Головним реґіоном парафіяльного літописання є переважно Північне Лівобережжя. Щодо цього краю на Соборі УАПЦ 1921 р. прозвучали суперечливі судження [829, с. 51-55]. Архівні документи з фонду № 3984 ЦДАВО України, разом з опублікованими спогадами учасників подій автокефального руху на Чернігівщині [823, с. 93-105], передають строкатість настроїв у парафіяльних громадах краю: від активної позиції учасників руху до пасивної й вичікувальної - у частини духівництва і вірян і, нарешті, до неприховано ворожої - у старого єпископату, чернецтва й решти священиків.

Документи дають змогу простежити й значення діяльності провідних діячів УАПЦ, передовсім, митрополита Василя Липківського, парафіяльних священиків Миколи Ширая, Юрія Михновського, Івана Павловського та інших, які стали ієрархами УАПЦ на Чернігівщині. У протоколі засідання ВПЦР зафіксовано задум написання історії парафій УАПЦ, який виник наприкінці січня 1924 р.: М. Мороз запропонував Малій раді ВПЦР відзначити п'ятиріччя заснування Миколаївської, Андріївської і Софійської українських парафій м. Києва. Оскільки ВПЦР виконувала обов'язки міської ради в м. Києві, то організацію відповідних заходів вона взяла на себе [414, арк. 7].

30 січня 1924 р. було подання М. Мороза до Малої ради ВПЦР щодо створення літературних та статистичних звітів і нарисів українізованих парафій, починаючи з 1922-1923 церковного року [414, арк. 8 ]. Мала рада доручила М. Морозові розробити проєкт такого звіту парафій [414, арк. 8 зв.].

Документи та матеріали з історії УАПЦ періоду її становлення в описах самовидців та учасників церковно-визвольного руху на Лівобережній Україні впродовж 1917-1925 рр. складають окремий вид наративних джерел. Документальні матеріали до історичних нарисів походять з тих місцевостей, де утворилися округи УАПЦ у 1917-1924 рр. на Сіверщині і Середньому Подніпров'ї - Конотопщині, Кременчуччині, Ніжинщині, Новгород-Сіверщині, Переяславщині, Прилуччині, Сновщині тощо. Вони упорядковані комісією ВПЦР, спеціально організованою для збирання цих матеріалів.

Віщезгадані документи зберігаються у фонді № 3984 ЦДАВО України. Окрім основного типу документів - власне історичного нарису утворення парафії УАПЦ - до нарисів часто додаються супровідні листи, статистичні дані про описані парафії, листи-подяки, біографічні довідки про священнодіячів, кошториси тощо. Кілька справ мають однакову назву: «Матеріали до історичного нарису існування Української автокефальної православної церкви за п'ятиріччя 1919-1924 рр.» і далі вказано, по якій церковній окрузі впорядковано документи. Отримані від парафій документи було систематизовано впродовж 1924-1925 рр. в канцелярії ВПЦР.

Одна з архівних справ містить матеріали про розвиток автокефального руху на Ніжинщині на початку 1920-их рр. [395]. Судячи з напису на старому титульному листі цієї справи в канцелярії ВПЦР вона мала № 278. Єпископ Ніжинський УАПЦ Микола Ширяй написав цілий пакет листів від 23 травня 1923 р. зі звітами і повідомленнями. Листи написані на зворотах виготовлених друкарським способом і нарізаних на клапті паперу бланків якоїсь дореволюційної монастирської фінансової звітності [817, с. 217-221, 224-225].

У протоколах і ухвалах Великих Микільських Зборів ВПЦР 25-30 травня 1924 р., міститься інформація про життя автокефальних парафій на Переяславщині, Чернігівщині, Глухівщині, Конотопщині, Ніжинщині, Борзенщині [817, с. 115-119]. В іншій справі зосереджено матеріали стосовно українізації на Соснинщині у 1924 р. Це доповідь про стан церковної справи на Сновщині від 15 жовтня 1924 р., яку надіслано до Великих Покровських Зборів ВПЦР 1924 р. [817, с. 272-276], протокол Першого округового церковного Собору УАПЦ на Сновщині у м. Мені 14 і 15 вересня 1924 р. [817, с. 277-280], та лист ВПЦР до Сновської та Глухівської округових рад УАПЦ.

Протоколи засідань з відзначення 5-річчя заснування ВПЦР за 1924 р. зосереджені у справі № 219. Окрім вміщених до збірника документів, виявлено звернення ВПЦР до Відділу керування Київського Губвиконкому з проханням дозволити проведення в неділю 4 травня 1924 р. в помешканні ВПЦР на вул. Короленка, 24 в засіданні Малої ради в присутності членів парафіяльних рад м. Києва і гостей з нагоди святкування 5 річниці заснування ВПЦР. Ця заява від 3 травня 1924 р. не потрапила до адресата, оскільки є допис від руки внизу документа про те, що цю заяву не прийнято за пізнім часом [414, арк. 9].

Виявлено промову з нагоди 5-ої річниці заснування в Києві «гуртка піонерів церковно-визвольного руху», названого ВПЦР. За 3 роки утворилось 2000 парафій, висвячено священиків і дияконів [414, арк. 10-12 зв.]. Серед існуючих негараздів у житті УАПЦ згадано зречення сану священиків, непевний матеріальний стан, нерозуміння соборноправності, розбрат, утворення сепаратних гуртків під назвою братств, зокрема ДХЦ.

Документи щодо процесів на Кременчуччині у 1923 - 1924 рр., пов'язаних з українізацією парафій представлені листом ВПЦР до Кременчуцької громади українських автокефалістів з повідомленням про відрядження благовісника о. Юхима Калішевського від 8 листопада 1923 р. [817, с. 168], копією листа Василя Липківського до української православної парафії м. Городище від 28 березня 1924 р. [817, с. 169] і листом-подяку до ВПЦР від парафіяльних уповноважених Троїцько-Соборної, Юр'ївської, Покровської та Миколаївської церков від 12 липня 1924 р. [817, с. 170-171].

Окрема справа містить документи про життя українізованих парафій на Чернігівщині, де виявлено витяг з протоколу № 63 засідання ВПЦР від 22 червня 1925 р. [817, с. 167] та доповідь архієпископа Івана Павловського про відвідини парафій УАПЦ Конотопської округи [817, с. 159-166]. Це власне щоденникові записи, куди по датах записано послідовність відвідин, враження після богослужіння в храмах, оцінки священиків УАПЦ та місцевих активістів.

У кількох справах зосереджено літописи сільських самовидців перебігу автокефального руху в Наддніпрянській Україні [443-444]. Текст доповіді переяславського єпископа Володимира Дахівника-Дахівського - це поєднання звіту та літопису Переяславської округи [817, с. 255-258].

З виявлених документів можна довідатися про те, що в ході підготовки літописів з нагоди 5-річчя заснування УАПЦ 1919 - 1924 рр. (рахувати від квітня, а не від закону УНР від 1 січня 1919 р.) було не тільки зібрано матеріали, але й закладено історичний церковний музей УАПЦ під керівництвом завідуючого ризницею Софійського собору прот. Юрія Красицького. Про це повідомляється в листі від ВПЦР до бр. Івана Шандура, с. Братська Борщагівка від 7 січня 1924 р. [444, арк. 15].

Більшість священиків-екзархістів, особливо ченців та єпископат, навіть у віддалених селах, виявили активний спротив проголошенню як українізації так і автокефалії. «Літописи» дозволяють зробити деякі висновки щодо здійснення на практиці спроб залучити до справи українізації місцевих церков старослов ' янських священиків.

Абсолютна більшість з них вороже поставилися до намагання місцевих активістів українізувати парафії, проведення зразкових Служб Божих, запрошення представників від ВПЦР і, навіть у разі тимчасового погодження служити українською мовою, то після втручання місцевого благочинного або навколишніх старослов'янських священиків, світських діячів чи монахів відмовлялися від подальшої співпраці.

Автори «літописів» кваліфікують їх діяльність на селі як «використання народної темноти», влаштування шпигів на селі, підмовлення одних на інших, намагання приховати від селян справжні мотивації своїх дій, тобто відродити дореволюційний варіант стосунків між духовенством і владою і відокремленність кліру від селян.

Окрему роль у справі стосунків між прихильниками і противниками українізації церкви на селі відігравали місцеві органи влади, які, очевидно, за вказівками згори маніпулювали дозволами на використання храмів та реєстрацію церковних громад. Не останнє місце у виникненні і стимулюванні конфліктів посідали місцеві відділки ДПУ УСРР.

Виявлені документи свідчать, що на початку 1920-их рр. чекісти організували і потім вдало використали сценарій розвитку й втілення радянського плану ламання традиційних засад селянського світу і руйнування мікрокосма селянської свідомості. Наслідком планомірної розкольницької діяльності та антирелігійної пропаганди було знищення церковної і взагалі релігійної свідомості. Селянській українській громаді з величезними втратами вдалося зберегти сакральну складову частину життя.

З самого початку руху за українізацію та автокефалію Православної церкви в Україні було очевидно, що УАПЦ - це селянська церква. Це виявлялось у способах створення парафіяльних церковних структур на селі, обставинах обрання представників сільських парафіяльних рад, побудові відносин з кліриками або з призначеними з Києва священиками чи уповноваженими ВПЦР. Свідомі українці бажали українізувати церкву в свойому селі, реалізувати свій, «народний» сценарій відродження церкви.

Саме митрополит УАПЦ Василь Липківський був виразником втілення цього сценарію, про що свідчить надзвичайний успіх його виступів під час виїздів на села. Для всіх українізованих парафій, особливо для тих, де відбулися митрополичі візитації, ставлення до нього підкреслено шанобливе і тепле (напр. його називають «Всечесним Отцем», «Старим Батьком», «Дідусем», «Великим Проводирем У.А.П.Ц.») [817, с. 156-158].

З виявлених «літописів» можна зробити висновок про те, що через утиски часів Російської імперії, розпочатий після революції 1917 р. бурхливий розвиток українізації на селі значною мірою супроводжувався появою «Просвіт» і це в свою чергу впливало на церковне життя (українська мова, народні хори при парафіях, театралізовані вистави на Різдво та інші церковні свята), наклало відбиток навіть на зміст «літописів», оскільки автори іноді не згадують, в ім'я кого названо сільський храм, оскільки повністю захоплені оповіданням тих подій, які стали для села знаковими, про які довго говорили.

Демократичний устрій УАПЦ змінив і соціальну складову церковного устрою. Внаслідок запровадження принципу соборноправності на практиці, статечні сільські мешканці опинилися в складі парафіяльних, повітових, округових, крайових церковних рад і явно пишалися обранням до місцевих церковних структур УАПЦ. Нарешті селяни отримали можливість вирішувати всі справи, які стосувалися їхнього храму і взагалі церковного життя.

Таким чином, виявлений в ЦДАВО України цілісний масив наративних джерел є документальним свідченням про процеси українізації, які відбулися під час заснування автокефальних парафій на Переяславщині, Чернігівщині, Глухівщині, Конотопщині, Ніжинщині, Борзенщині. Протоколи ВПЦР вказують на ініціювання процесу збирання цих свідчень, а також на надіслані з українізованих парафій рукописні історичні нариси разом зі списками парафіян та іншими довідковими матеріалами, разом складають цілісний масив джерел з цієї проблеми. Цей напрям представлений рукописними “літописами” та прикладеними до них статистичними звітами, щодениковими записами учасників подій та офіційним листуванням ВПЦР.

РОЗДІЛ 4. Богословські та полемічні джерела

4.1 Апологетичні праці провідних діячів УАПЦ

Апологія (грець. aлoXoy^a ) - традиційно під цим поняттям мається на увазі промова або твір (лист) на захист від нападів її противників. У ранньохристиянській літературі відомі апологетичні твори (апології), адресовані гонителям християнства. Незважаючи на короткий час існування, УАПЦ утворила комплекс апологетичних джерел, позиціонуючи себе як Православна церква. Але утворені її провідниками богословські праці мають певну специфіку і відрізняються від інших православних церковних напрямів.

Першою і головною ознакою таких джерел є український національний і народний характер, загальне ідейне спрямування. Головний акцент у тематиці було зроблено на тому, щоб УАПЦ повністю відповідала народному уявленню про національну Православну церкву. Соборноправність і демократизм також є характерними ознаками творів ідеологів УАПЦ. У час автокефального руху 1917 - 1921 рр. його учасники увійшли в тривалий конфлікт з єпископатом Православної церкви в Україні. Під час загострення протистояння поступово випрацювалась церковна модель, яка принципово не змінювала церковну структуру, але заперечувала абсолютну владу єпископату в церкві, як це склалося в Російській церкві.

Революційні впливи також спричинили радикальні зміни в церковному устрої УАПЦ. Поява у загальній лексиці церковного діловодства, текстах промов, листуванні учасників автокефального руху 1917 - 1921 рр., а потім митрополитів, єпископів та священиків УАПЦ типових мовних зворотів та термінів, притаманних розбурханому революціями і громадянською війною суспільству, зумовила специфіку всього комплексу джерел УАПЦ (УПЦ). Окремий напрям серед документальних джерел складають теоретичні праці ідеологів УАПЦ апологетичного характеру, які базувалися на ідейних засадах руху за створення національної церкви в Україні і вийшли друком пізніше, - тобто після організаційного оформлення на Соборі УАПЦ 1921 р.

Більшість їх збереглася тільки в архівних примірниках, але деякі з них надруковані ВПЦР у 1920-ті рр. [585, арк. 73-75 зв., 95-99 зв. ], згодом частину цих праць видало Українське Православне Братство імені митрополита Василя Липківського в США у 1950-1970 рр. Згадані роботи можна віднести саме до апологетичних джерел через те, що положення про догмати Православної церкви стосовно церковного устрою та ідейних підвалин УАПЦ, які увійшли до «Канонів» 1921 р., були розроблені саме в цих творах ідеологів УАПЦ.

Однією з перших робіт, яка містила спробу богословського обґрунтування на захист пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського на Соборі УАПЦ 1921 р., була праця невідомого автора [981983]. У публікаціях УАПЦ в Україні ідея благодатності єпископату УАПЦ вперше оприлюднена у часописі «Церква й Життя» за 1927 р., де у першому числі був надрукований трактат «Волинського», у якому протиставлялась ідея «канонічності єпископа» ідеї «благодатності єпископа» [982; 1257, с. 461].

Арсен Річинський, засновник видавництва «На Варті», де і було надруковано цю брошуру, також не вказує на її авторство і подає власну апологію на захист УАПЦ як національної церкви українського народу, виправдовує умови її появи, до того ж використовує ті самі джерела, які вказано в анонімній публікації, для обґрунтування канонічності УАПЦ [1407].

Основою для написання праці щодо богословського обгрунтування канонічності УАПЦ формації 1921 р. для Івана Теодоровича стали праці Благовісника УАПЦ у 1921-1928 рр. В. Чехівського, який, власне, і був головним автором обґрунтування благодатності єпископату УАПЦ напередодні і під час Першого Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.

Якщо доповідь Івана Теодоровича не справила на соборян великого враження, судячи з відсутності відгуків у публікаціях, то обґрунтування пресвітерської хіротонії, як єдино можливого виходу з того становища, в якому опинився Собор після візиту і категоричної відмови екзарха Михаїла (Єрмакова) 19 жовтня 1921 р., подав під час засідання Першого Собору УАПЦ від 20 жовтня 1921 р. В. Чехівський [829, с. 190-197].

Цю виключну роль В. Чехівського відзначив Ю. Мулик-Луцик, назвавши його головним речником в Україні основ ідеології т. зв. «християнського соціалізму» [1257, с. 338]. Висновком автора був той, що «Без знання церковно-релігійної ідеології В. Чехівського неможливо пізнати істоту вчення архиєп. Теодоровича про мету Церкви Христової, бо цей ієрарх, які митр[ополит] Липківський, був під впливом церковно-релігійної мислі того великого персонажа в драмі церковно-релігійних рухів в Україні в 1917 - 1921 рр., але разом з тим і тихого мислителя, яким у першій половині ХХ ст. був в Україні Володимир Чехівський. (Після того, як видно, архиєп[ископ Іван] Теодорович, вже не знайшов такої людини, яка могла б мати на нього такий вплив, який мав В. Чехівський)» [1257, с. 338].

З таким твердженням канадійського історика можна погодитись, оскільки головну ідею праці Івана Теодоровича «Благодатність єрархії...» він сформулював у 1922 р. безпосередньо після Першого Собору УАПЦ 1921 р. і, очевидно, після спілкування з В. Чехівським та ознайомлення з його працями. У відриві від цього джерела Теодорович вже нічого подібного більше не писав, і тому цю книгу потім тільки передруковували прихильники УАПЦ (Соборноправної). Отже, справедливо буде вважати В. Чехівського якщо не співавтором, то головним ідейним натхненником цієї книги.

Особливе місце у справі дослідження апологетичних джерел, в яких викладено ідеологічні підвалини УАПЦ та аргументи на її захист, посідають праці Благовісника УАПЦ В. Чехівського. Свої твори він підписував псевдонімом «Ілля Побратим» або «Ілля Братерський», і всі вони мають соціал-демократичний ідейний ухил і відповідну термінологію.

Коли В. Чехівський став провідним ідеологом УАПЦ у 1921 р., дорадником митрополита УАПЦ Василя Липківського, членом ради Старокиївської парафії УАПЦ при великому Софійському соборі, головою Ідеологічної комісії УАПЦ, він став підписувати свої роботи «Вірний В. Чехівський» [882, с. 333-344; 964; 976, с. 24; 1003; 1045; 1269; 1325-1327; 1336; 1344-1345; 1349; 1357; 1367; 1462-1465; 1509 та ін.].

Апологетичний характер щодо обґрунтування існування УАПЦ має робота «За церкву, Христову громаду, проти царства тьми», яка витримала 2 видання за життя автора [870-871], одне видання 1947 р. [872]. Останнє 4-те перевидання було здійснено у Нью-Йорку (США) у 1974 р. з поданням на титульній сторінці назви англійською, німецькою та французькою мовами [873]. Брошуру надруковано без вказівки на видавця, але за всіма ознаками це Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського.

До видання додані 2 післяслова видавців з вказівками на археографічну роботу [873, с. 44-47], короткий життєпис та кілька фотографій В. Чехівського і акту висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського. Окремо подано кілька висловів афористичного характеру авторства О. Лотоцького, В. Чехівського, В. Біднова та митрополита Іларіона (Огієнка).

Ця праця є цінним джерелом для історії УАПЦ через те, що це спроба богословського обґрунтування пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського за зразком Олександрійської церкви ІІІ ст. н. е. По-друге, робота може слугувати джерелом для вивчення розвитку богословської думки часів руху за автокефалію в Україні 1917-1921 рр. Специфікою цього джерела є те, що у богословській праці несподіваним чином поєднались міркування про походження християнства та першохристиянських громад з українськими соціал-демократичними переконаннями автора [873, с. 7-8].

Цікаво зазначити, що В. Чехівський посилався на працю російського письменника-слов'янофіла, богослова М. Аксакова (1848-1909) «Духа не угашайте» в обґрунтуванні рукоположення без єпископів [924]. Очевидно, В. Чехівський був ознайомлений з його працями, але через відсутність епістолярію та щоденникових записів важко довести еволюцію поглядів В. Чехівського на церковний устрій під впливом аксаківських ідей. Про те, що впливи були, свідчать назви публікацій М. Аксакова після 1905 р., присвячені проблемам реформування РПЦ і видані друком у Санкт-Петербурзі в 1906 р.: «Собор и выборное начало в церкви», «Соборы и патриархи», «Патриаршество и каноны», «Об избрании епископов в древней христианской церкви» та ін.

Ці проблеми В. Чехівський висвітлював у церковних виступах, під час проповідей у великому Софійському соборі та в теоретичних працях. Згідно з переліком книжок, що продавалися у Софійському соборі, підшитим до акта ревізії Софійської церковної ради, складеного комісією від ВПЦР 1 лютого 1923 р. на чолі зі скарбником М. Самборським, у церковній лавці були «Брошури авторства Володимира Чехівського (2 крб.)» [360, арк. 21].

Капітальну богословську працю апологетичного характеру В. Чехівський написав через кілька років після Першого Собору УАПЦ 1921 р. з метою ідеологічного і богословського обґрунтування позиції УАПЦ. Фрагменти тексту праці В. Чехівського «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10-13)» [1326] надруковані у часописі «Церква й Життя» за 1927-1928 рр. [875].

Оригінал повного машинописного тексту з авторськими правками і підписом зберігається у фонді 3984 ЦДАВО України серед рукописних та машинописних матеріалів редакції цього журналу. Деякі частини цієї праці підписані псевдонімом «Ілля Побратим» або «Ілля Братерський», інші - від руки чорнилом: «Вірний В. Чехівський». Більшість текстів надруковано на машинці (в архівних справах ЦДАВО України збереглися тільки копії), до яких внесено правки чорнилом рукою автора. Це стосується також іншомовних назв та термінів, які вписано від руки грецькою, німецькою, французькою і латинською мовами.

У цілому віднайдено 9 частин апологетичної праці В. Чехівського «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10-13)»: 3 частини праці за 1927 р. і 6 частин за 1928 р. Розміщення окремих частин цієї праці в архівних справах опису 3 фонду 3984 ЦДАВО України:

1. Справа 561 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. І за 1927 р., арк. 79-95. Копія, машинопис. Є авторські правки синім чорнилом. Наприкінці підпис «Вірний Володимир Чехівський». Текст датовано 3 лютого 1927 р. [454];

2. Справа 562 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. ІІ за 1927 р., арк. 7-28. Копія, машинопис. Є авторські правки синім чорнилом. Наприкінці підпис «Вірний Володимир Чехівський». Текст датовано 21 травня 1927 р. [455];

3. Справа 563 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. ІІІ за 1927 р. [456];

4. Справа 705 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. І за 1928 р., арк. 114-124. Копія, машинопис. Наприкінці підпис «Вірний Володимир Чехівський». Текст датовано 29 грудня 1927 р. [458];

5. Справа 706 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. ІІ за 1928 р., арк. 18-23. Копія, машинопис. Є авторські правки синім чорнилом. Наприкінці підпис «Вірний Володимир Чехівський». Текст датовано 1927 р. [459];

6. Справа 707 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. ІІІ за 1928 р., арк. 201-231. Копія, машинопис. Є авторські правки синім чорнилом. Наприкінці підпис «Ілля Побратим». Текст датовано 3 лютого 1927 р. [460];

7. Справа 708 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. ГУ за 1928 р. [461];

8. Справа 709 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”», ч. V за 1928 р. [462];

9. Справа 710 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу “Церква й Життя”» ч. УІ за 1928 р. [463].

Посилаючись на Новий Завіт та св. отців церкви, В. Чехівський порівнює боротьбу в часи первісного християнства з періодом проголошення УАПЦ в тій частині праці, яку датовано 3 лютого 1927 р.: «Отже, Українській Церкві довелось найперше визволяти священне служительство від гнобительської неправдивої ієрархії, що її настановили “князі світу цього”, московські царі, бо ця неправдива ієрархія служила не Христу, не Святому Духу любові і братерства, а духу гнобительства, хижацтва (Мф. 4:8-11)» [454, арк. 79].

В. Чехівський обґрунтовував тезу про відступництво тихонівської ієрархії від Христа і відповідність ієрархії УАПЦ євангельському вченню: «Так наука Христова стверджує, що визнання поза церквою екзарха Тихоновського на України Михайла [Єрмакова], а разом з ним і всієї Москвинської ієрархії, яка не поєдналась з церковним наступництвом, є ділом волі Христа Спасителя, а також, що обрання Українською церквою й молитовне висвячення церквою нової ієрархії на Соборі України [19]21 року цілком відповідає ученню Євангелія» [454, арк. 87].

Розрив з єпископатом Російської церкви він вважав цілком позитивним явищем: «Свята УАПЦ, після відходу від неї в бік “світу цього” єпископату стародержавного наступництва на чолі з екзархом московського Патріархата, вжила і мала церковне право вжити цей канонічний, апостольський спосіб висвяти єпископів Православної Апостольської Олександрійської Церкви на Першому Всеукраїнському Церковному Соборі [1921 р.] і всі докори в неканонічності соборної висвяти розбиваються безперечними свідоцтвами самого церковного історичного життя» [460, арк. 231].

Праця В. Чехівського «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10-13)» має не тільки апологетичний характер, але й містить елементи полеміки з церковними опонентами УАПЦ (згаданий твір буде розглянуто також у відповідному підрозділі цієї роботи). Одну з частин праці, датовану 21 травня 1927 р., В. Чехівський присвятив аналізу творів Єроніма Стридонтського і полеміці з обновленським архієпископом Лоллієм (Юр'євським) [455, арк. 28].

Наступну частину він присвятив аналізу історичних відомостей про Перший Вселенський Собор та боротьбі проти аріан у справі висвяти єпископату («Свідоцтво Першого Загального (катаолос) Собору (325 р. н. е.) про висвяту єпископів Церквою»). Спираючись на документальні свідчення та публікації, він вибудував обґрунтування тези про те, що олександрійські єпископи були прийняті в сущому сані і ніхто не вимагав від них пересвяти після прийняття постанов Собору [458, арк. 114-124].

Окремий розділ присвячено огляду свідчень церковного письменства та церковної практики ранніх віків християнства щодо висвяти єпископів [459, арк. 18-23]. Тут в контексті документальних свідчень подано аналіз відповідних текстів з Нового Завіту, писань мужів апостольських, св. Климента Олександрійського, Євсевія Кесарійського та ін. Таким чином, робота В. Чехівського збереглася серед редакційних матеріалів часопису «Церква й Життя» в кількох частинах, підписаних автором. Це - апологетичний за характером твір, покликаний дати богословське підґрунтя під акт пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського, а також сформулювати відповіді в полемиці з обновленськими діячами.

Архієпископ УАПЦ Іван Теодорович написав у м. Вінниці в 1922 р. апологетичний твір для обґрунтування благодатності ієрархії УАПЦ, використавши джерела першохристиянської доби, праці російських богословів у справі аргументування думки щодо формування інституту єпископату в первісній церкві та Благовісника УАПЦ у 1921 - 1928 рр. В. Чехівського. У цій апологетичній праці подано аналіз проблеми походження церковної ієрархії в Християнській церкві на підставі писемних джерел перших століть.

Іван Теодорович описав встановлення ієрархії в церкві, зокрема священства ієрархічного і особистого [866, с. 108-118]. Далі в роботі розглянуто походження ієрархії УАПЦ 1921 р., а також «московський єпископат на Україні, характер і тактика його» [866, с. 121-126]. Окремим розділом подано акт постання УАПЦ на Соборі 1921 р., але чомусь про свою висвяту у Софійському соборі 26 жовтня 1921 р. він нічого не писав.

Рукопис книги був вивезений І. Теодоровичем до США і надрукований на тайпрайтері в м. Філадельфії у 1941 р. Перше видання з'явилося у м. Регенсбурзі (Німеччина) у 1947 р. зусиллями УАПЦ (Соборноправної) для обґрунтування своєї позиції. Цей варіант публікації на звороті титульної сторінки має запис: «Замовлення виконано книжковим товариством «Універсальна Бібліотека»; «Permitted by authority of Militery Government».

Останнє видання здійснене в м. Мантен Дейлі (США) у 1971 р. зусиллями Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в США [1500, с. 160]. Незважаючи на негативне ставлення членів Братства до акту пересвяти Івана Теодоровича у 1949 р., він залишався для них останнім живим єпископом УАПЦ формації 1921 р., якого висвячував сам митрополит Василь Липківський. Його твір вони вважали видатною апологетичною працею, попри те, що сам Теодорович, очоливши у 1924 р. Українську Греко-Православну Церкву в США і Канаді, так не думав.

До тексту книги Івана Теодоровича, виданій у м. Мантен Дейлі (США) в 1971 р., було додано тільки фотографії [867], зокрема світлини митрополита УАПЦ Василя Липківського і архієпископа УАПЦ в Америці і Канаді Івана Теодоровича [867, с. 1-2]. Порівняно з виданням 1947 р., було додано світлини військового собору св. Миколая на Печерську [867, с. 32], Софійського собору з підписом, що це катедра Митрополита УАПЦ [867, с. 1-250], Володимирської гірки [867, с. 70], єпископату УАПЦ 1920-их рр. [867, с. 82], делегатів Собору УАПЦ 1921 р. [867, с. 88], Андріївської церкви [867, с. 90] і Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі [867, с. 104].

У 2010 р. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України спільно з Київською православною богословською академією УПЦ КП видали книгу Івана Теодоровича за текстом 1947 р. [868]. До видання додано біографічну розвідку життєпису Івана Теодоровича, а також світлини, в т. ч. усіх попередніх видань.

Важливою для розуміння пресвітерської хіротонії на Соборі УАПЦ

1921 р. є праця В. Юхимовича «Настановлення єпископів та іншого духівництва на церковні посади в християнській церкві», написана у Києві

1922 р. Це неповний текст початку статті, який зберігся серед редакційних матеріалів часопису «Церква й Життя» у вигляді машинопису без початку і кінця [459, арк. 74-76]. Встановити повну назву статті і авторство вдалося з виявленого в іншій справі закінчення статті. [455, арк. 68-114]. Текст цієї богословської праці було надруковано в часописі «Церква й Життя» [879].

Митрополит УАПЦ Василь Липківський також долучився до написання апологетичних творів. Як голова редколегії часопису «Церква й Життя» до випуску № 1 він в якості передмови написав статтю апологетичного характеру «Церква й Життя» [860], в якій називає УАПЦ «новим величним Христовим будинком, що сягає скрізь, де тільки живе український народ» [879, с. 3]. У цьому ж числі є інші подібні публікації його авторства [774; 861; 1377].

У цьому ж числі про досягнення УАПЦ в церковно-духовній сфері написав статтю В. Чехівський [874]. Автором апологетичних публікацій виступали інші діячі УАПЦ, зокрема Н. Шараївський [878], І. Павловський [862], Я. Чулаївський [876-877], М. Карабіневич [844], К. Малюшкевич [846], К. Кротевич [845], М. Пивоварів [863], М. Хомичевський [869] та ін.

Таким чином, можна твердити, що навіть за нетривалий період свого існування у 1920 - 1930-ті рр. діячі УАПЦ спромоглись на написання апологетичних праць на захист канонічності УАПЦ і акту всенародної висвяти її першого митрополита - Василя Липківського у 1921 р. Маючи ґрунтовну богословську освіту, автори апологетичних праць подали праці до редакції часопису «Церква й Життя», окремі праці вийшли друком іще у 1920-ті рр. Якби не знищення цієї церкви, то такий напрям українського богослов'я, який утворився в середовищі УАПЦ 1920-их рр., ймовірно, ймовірно, отримав би подальший розвиток. Але через політичні репресії частина праць втрачена, а ті, що залишились в архівах, потребують додаткових досліджень.

4.2 Богослужбові твори

Велике значення у справі українізації церковного життя керівництвом ВПЦР надавалося реформуванню церковної музики та співів [1329]. Як відзначає українська дослідниця Лю Пархоменко, це питання постало з самого початку церковно-визвольного руху як надзвичайно важливе для відродження церковної справи [1288].

У київській газеті «Слово» наголошувалося, що «в нас зовсім забули, що церковний спів - це молитва, співці - служителі храму». Автор публікації зазначав, що «обходив всі храми Києва і ніде, окрім Лаври, не чув православного співу» [1255]. До справи українізації церковного богослужіння в УАПЦ багато зусиль доклали такі видатні українські композитори, як п. Козицький, прот. Кирило Стеценко, П. Демуцький, П. Гончаров.

Справжньою подією на початку руху за автокефалію Православної церкви в Україні стала панахида по М. Лисенку, музику до якої склав К. Стеценко. Панахиду відправлено 6 листопада 1918 р. [1178]. Промову виголосив прот. Василь Липківський. Текст промови надрукований в іншому числі газети і згодом опублікований разом з археографічним коментарем [763].

П. Козицький писав, що завдяки процесу русифікації національно- мелодійний елемент в церковних співах був сильно нівельований їх масовим вжитком протягом століть, а церковні співи, введені у синодальні збірники, були вийняті з лабораторії безпосереднього творчого формування і вмерли для подальшої еволюції. Він назвав російську духовну музику «штучною», хоча деякі російські композитори користувались елементами народної пісні. Але релігійні почуття богомольців не задовольняються, бо така амальгама з мирської пісні і церковної мелодії неможлива, бо в ній знищується одна з умов церковності співів, закладається асоціативний зв'язок між церковними і мирськими настроями. Автор наголошував, що з боку численності релігійно- музичних елементів народ український займає почесне місце, бо твори релігійного змісту «складають цілі серії і категорії» [1178, с. 3].