Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Провести науково-дослідницьку роботу, підготувати і видати серію науково-документальних книг «Реабілітовані історією» - таку благородну місію взяли на себе НАН України, ГДА СБ України, Держкомітет по пресі України, Українське культурно-просвітницьке товариство «Меморіал» ім. В. Стуса та Всеукраїнська спілка краєзнавців. Президія Верховної Ради України в квітні 5992 р., а Кабмін України 55 вересня 5992 р. прийняли постанови про випуск серії книг під назвою «Реабілітовані історією» про громадян, які стали жертвами політичних репресій в Україні [5467, с. 7-8].

Щоправда, після виходу друком 27-томного видання, коли відомості щодо репресованих було розподілено за географічним принципом по областях і районах, виявилося, що кожна довідка містить анкетні дані, повідомлення про арешт і дату реабілітації. Відсутні відомості щодо місця арешту, статті, вироку і приналежності до церкви (Див. «Біографічні довідки про громадян, що зазнали політичних репресій») [835, с. 799-960].

Архівно-кримінальні справи на репресованих діячів УАПЦ дозволяють зрозуміти механіку дії відкритого і таємного застосування норм радянського законодавства щодо церкви. Завдяки проведеним джерелознавчим дослідженням можна констатувати що велась постійна планомірна діяльність таємних підрозділів ДПУ у церковному середовищі, спрямована на вербування секретних співробітників, інформаторів, виконавців інструкцій ДПУ УСРР, які регулярно розсилались по регіональних відділах цього відомства.

Важливим для вивчення джерел, які мають найбільшу репрезентативність у справі вивчення державно-церковних відносин 1920- 1930-их рр. і дозволяють з'ясувати хід розгортання репресій проти церкви в УРСР, має фонд № 6 «Кримінальні справи на осіб, яких знято з оперативно- довідкового обліку в інформаційних центрах УВС - МВС України» ГДА СБ України, в т. ч. справи, які передано до ЦДАГО України у 1990-их рр. згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки» № 1525-ХП. Частина особливо важливих справ залишилась на зберіганні в ГДА СБ України.

У відкритих архівних фондах в Україні збереглась тільки невелика частина, якщо порівняти кількість повідомлень у спогадах і протоколах допитів, окремих і колективних архівно-кримінальних справ на діячів УАПЦ за період до 1929 р. У діаспорних матеріалах в умовах ідеологічного протистояння між СРСР та «імперіалістичними країнами» відбулася не тільки глорифікація всіх діячів УАПЦ формації 1921 р., але й «збільшення» кількості тих, хто загинув у сталінських катівнях та таборах до десятків мільйонів осіб.

Першим серед діячів УАПЦ був репресований Іван Васильович Тарасенко, якого розстріляли разом з донькою Галиною у 1922 р. [831, с. 215227]. Це не була кримінальна справа проти діячів УАПЦ. Усіх 325 осіб, заарештованих у справі т. зв. «Козачої ради», розстріляно через приналежність до повстанців [831, с. 214], а не через те, що І. Тарасенко у 1919-1922 рр. був секретарем ВПЦР і був причетний до організації УАПЦ [1285, с. 531-544].

Поки не віднайдено архівно-кримінальних справ, заведених до 1926 р., так само і поточних, незважаючи на те, що автокефальних діячів часто затримували на невеликі терміни (наприклад, за відсутність перепустки під час подорожі залізницею). Відсутні у відкритих для дослідження архівних фондах матеріали попереднього слідства, які згадуються у текстах постанов про затримання, але без посилання на відповідні матеріали.

Першою виявленою справою заарештованого за активну проповідницьку діяльність була кримінальна справа архієпископа Харківського УАПЦ Олександра Ярещенка (1889 - 1934(?)). У постанові Секретного відділу ДПУ УСРР від 28 березня 1926 р. видно, наскільки в цей період іще не були відпрацьовані методика укладання подібних справ, зв'язки і формулювання.

У 1926 р. уповноважений третьої групи СВ ДПУ УСРР Петров у постанові до адмінзаслання О. Ярещенка звинуватив останнього в «измышлении и распространении с церковной кафедры в контрреволюционных целях ложных слухов, могущих возбудить недоверие и дискредитацию соввласти» [682, арк. 89; 758, с. 23]. До справи долучено витяги з проповідей О. Ярещенка за 1923-1925 рр. у Харківському кафедральному соборі з відповідним коментарем слідчого щодо «правильного» розуміння їх антирадянського змісту [758, с. 11-34; 944].

У справі є звернення українських парафій Харківщини з проханнями прибути до них на богослужіння на Зелені свята 1923 р. [758, с. 11], донесення на нього експерта відділу НКВС УСРР з відокремлення церкви від держави Ю. Любинського, колишнього священика УАПЦ, заява-скарг представників харківської старослов'янської громади на «нецерковні вчинки» діячів УАПЦ, які «с криком и угрозами» відібрали в них ключі від храму [682, арк. 1-2].

О. Ярещенко дав підписку від 5 травня 1923 р. про невиїзд з місця проживання Секретному відділку Харківського губернського відділу ДПУ із зобов'язанням не виступати з промовами на політичну тематику [758, с. 12 (фотокопія документу)]. Цим зумовлено появу документів (заяв), де він просив окремий дозвіл на кожний виїзд з Харкова. 16 серпня 1924 р. архієпископа УАПЦ Олександра Ярещенка допитано співробітником секретного відділку Шешуновим [682, арк. 29-30].

Наступний блок документів справи стосується арешту О. Ярещенка та перебування його в Харківському ДОПР № 1, реєстраційної картки служника релігійного культу від 5 лютого 1926 р. [968, с. 176-177 (фото)], текстів постанов про визначення міри покарання. У справі є матеріали за 1923-1926 рр., представлені протоколами допитів свідків, агентурними відомостями, підписками про невиїзд та протоколами його допитів. Свідчення викликаних на допити осіб поділяються: 1) на самого О. Ярещенка, зокрема змісту його проповідей і визначення їх «антирадянського» характеру; 2) свідчення тих, хто повідомляв про приїзд на Слобожанщину митрополита УАПЦ Василя Липківського та про зміст його проповідей під час архіпастирських візитацій.

Але поки маховик репресій не набрав потужності, слідчий написав у постанові, що кримінальну справу О. Ярещенка було закрито за відсутністю матеріалу для передачі її до суду [682, арк. 89; 758, с. 25]. У постановляючій частині є формулювання, яке буде зустрічатись у справах церковних діячів до процесу «СВУ» з характеристикою контрреволюційної діяльності звинуваченого, з обґрунтуванням і пропозицією подальшого заслання [682, арк. 90; 758, с. 27.]

Матеріали архівно-кримінальної справи О. Ярещенка демонструють методику роботи карних органів влади у другій половині 1920-их рр. Так, справу було передано до Москви, де і винесено остаточний вирок представникові УАПЦ, про що просили начальника Особливого відділу ОДПУ СРСР у Москві Дерібаса очільники ДПУ УСРР Балицький, Карлсон і Горожанин в супровідному листі до справи від 10 квітня 1926 р. [682, арк. 88; 758, с. 30]. На підставі висновку секретаря 6-го відділку СВ ОДПУ Якимової щодо передачі справи О. Ярещенка на розгляд до Особливої наради при Колегії ОДПУ СРСР від 25 травня 1926 р., до якого просто переписано звинувачення з надісланої ДПУ УСРР постанови [682, арк. 91; 758, с. 31], винесено нову постанову Особливої наради при Колегії ОДПУ від 8 червня 1926 р. про заборону проживання у окремих містах СРСР та заслання його на 3 роки до Ташкенту [682, арк. 92; 758, с. 32]. З 29 квітня по 9 червня 1926 р. О. Ярещенко перебував у Бутирській в'язниці. У 1926 р. слідство закінчилося адмінзасланням до Ташкенту.

Таким чином з середини 1920-их рр. почалися переслідування та репресії проти діячів УАПЦ. Але до кінця 1920их рр. через недосконалість методики роботи і нерозробленість відповідних статей Карного кодексу УСРР діячі УАПЦ могли відбутися адмінзасланням, причому рішення приймалося не на місті арешту і порушення кримінальної справи, а переправлялося до союзного центру. У Москві відповідним підрозділом ОДПУ СРСР приймалось остаточне рішення, яке текстуально нічим не відрізнялось від надісланого від українських чекістів, і засуджений відправлявся на поселення, але вже в межах СРСР.

Слід зазначити, що рішення щодо адмінзаслання цілих груп церковних діячів приймалося і на місці. Зокрема ситуація з адмінзасланням на поселення в північних районах СРСР було самостійно прийняте українськими чекістами відносно групи священиків і монахів з Українського Екзархату Московського патріархату. Про це є відомості в епістолярній спадщині священика з м. Фастова о. Михайла Собкевича, який, пробувши кілька років на поселенні, помер і був там похований, про що повідомив родину його товариш по засланню [812].

Після 1926 р. звинувачення найчастіше стосувалися порушення законодавства про церкву, «антирадянської» діяльності митрополита УАПЦ Василя Липківського або причетності до вже заарештованого і засланого архієпископа Харківського Олександра Ярещенка, як це є в архівно-кримінальній справі заарештованого у 1937 р. Йосипа Оксіюка.

Важливе значення для розуміння процесу розгортання репресій проти УАПЦ в другій половині 1920-их рр. є архівно-кримінальна справа протоієрея Павла Вишневського. Слідчі матеріали на нього збирались у 1926 - 1929 рр. аж до його арешту у вересні 1929 р. в контексті масових арештів автокефального духовенства напередодні процесу «СВУ» [759, с. 35-62]. До справи потрапили обіжники ВПЦР про збір коштів на ремонт великого Софійського собору в Києві, розіслані по парафіях УАПЦ на Зелені свята 1926 р. Коли прот. Павла Вишневського заарештували у 1929 р., слідчий твердив, що збір коштів конспірував таємні пожертви для вшанування пам'яті С. Петлюри. З таких міркувань слідчий вмістив ці документи, як доказ провини і «підтвердження» його участі в діяльності, про яку йшлося в інструкціях до округових відділів ДПУ УСРР стосовно УАПЦ.

На підставі інформації щодо прот. Павла Вишневського, отриманої з архівно-кримінальної та його особової справ, і вдалося реконструювати його життєпис. Особова справа, яка збереглась серед матеріалів канцелярії ВПЦР, опечатаної у 1929 р. [291], містить докладні відомості про його життєпис та сімейний стан, які збігаються з інформацією в архівно-кримінальній справі.

У сформульованих звинуваченнях слідчого, помічника уповноваженого Білоцерківського округового відділку ДПУ Ліщинера все, чим займався прот. Павло Вишневський у 1926-1929 рр., перетлумачено на антирадянський лад. Якщо в протоколах допитів самого о. Павла йдеться про зустрічі зі священиками навколишніх сіл, під час яких вони за обідом після богослужіння обговорювали поточні проблеми, то у тексті звинувачення мовиться про «таємні» зустрічі з метою організації антирадянських «бандформувань», розпалення ворожнечі проти «євреїв і кацапів», збору грошей на користь арештованого у 1926 р. О. Ярещенка та інших «антирадянщиків».

Ту саму методику перетлумачення сказаного заарештованими використано і в тексті «Винувального висновку...» процесу «СВУ» і в інших справах. Тому, досліджуючи ці тексти треба мати на увазі необхідність «зворотнього перекладу»: «таємні зустрічі» - це розмови під час трапез після богослужіння, «антирадянська агітація» в церкві - проповідь, збір коштів для заарештованих - християнська акція для допомоги нужденим та ув'язненим у єпископам, священикам, членам ВПЦР, парафіянам УАПЦ.

Таким чином, обидві архівно-кримінальні справи були створені в ході початкового періоду антицерковних репресій. Дослідження показало, що чекісти у формулюванні звинувачень проти діячів УАПЦ на Харківщині і Полтавщині активно продовжували використовувати ім'я О. Ярещенка у 1930- их рр., коли про нього давно не було звісток. Але, згідно з методичними розробками, заарештовані пізніше діячі УАПЦ (УПЦ), як правило вписувались до вже «створених» угрупувань та «повстанкомів», залежно від згаданих під час допитів прізвищ. Ключовими були прізвища митрополита УАПЦ Василя Липківського, О. Ярещенка, В. Чехівського, М. Мороза та ін.

Матеріали про колишнього офіцера армії УНР, а потім священика УАПЦ Миколу Чехівського (1811 - 4 грудня 1931 р., Курська обл.), виявлені у 3 справах серед тих, які готувалися до процесу «СВУ» [692-694]. Справа за 1921 р. формою відрізняється від пізніших зразків, оскільки містить друковані бланки судочинства 1920-их рр. Матеріали за 1921 - 1930 рр. становлять комплекс документів, що входять до архівно-кримінальних справ репресованих. Після ордеру на арешт та протоколу обшуку [832, с. 215] до справи внесено реєстраційну картку службовця культу [832, с. 211-218; 968, с. 169 (фотокопія)] та 2 різні екземпляри анкет для колишніх офіцерів білих армій, які заповнені приблизно 1922 р. і зберігалися у М. Чехівського [832, с. 219-281; 968, с. 111-112 (фотокопія)].

На початку грудня 1921 р. завдяки клопотанням В. Чехівського слідчу справу його брата Миколи припинили [832, с. 282-285], але документи зі справи 61098-ФП свідчать, що звільнення було тимчасовим. Його знову притягнуто до слідства в серпні 1928 р., що підтверджує протокол допиту від 23 серпня 1928 р. [832, с. 291-293]. На підставі попередніх матеріалів справи було винесено постанову Особливої Наради при Колегії ДПУ УРСР від 30 серпня 1928 р. про адмінвисилку М. Чехівського до Туркестану терміном на 3 роки [694, арк. 42-43, 51-56].

Нову кримінальну справу на М. Чехівського було відкрито 13 липня 1929 р. у зв'язку з слідством щодо причетності до «СВУ». Обидві справи містять рукописні оригінали протоколів допиту та додаткових свідчень до цих протоколів, підшиті разом з машинописними копіями, а також документи про арешт. Оригінали підшито до тому № 129, а копії ордера та постанови про притягнення до відповідальності - до тому № 130. У обох справах є довідки про розподіл слідчих матеріалів та їхніх дублікатів у всіх 3-х томах справи за підписом помічника уповноваженого 1-го відділку УСО ГУГБ НКВД Владімірова від 10 червня 1935 р. Перший протокол допиту М. Чехівського як причетного до справи «СВУ» датовано 15 липня 1929 р. [832, с. 294-296]. Допит проводив начальник 2-го відділку СВ ДПУ УСРР Козельський.

Запис зроблено на спеціальному бланку для протоколів, але потім його передруковано і 2 копії вміщено до томів № 129 і № 130 справи. Тут є кілька протоколів допиту та додаткових свідчень М. Чехівського за липень, серпень, жовтень 1929 р., але вони не містять інформації щодо діяльності в УАПЦ, невеликі за обсягом і формальні за змістом. У постанові від 18 вересня 1929 р. вперше йдеться про причетність до справи «СВУ», що стало причиною продовження терміну перебування його під слідством. Виявлено 3 постанови про додатковий термін утримання під вартою, кожна на 2 місяці - від 12 і 18 вересня, 20 листопада 1929 р.

Перший блок додаткових свідчень датовано 24 вересня 1929 р., де М. Чехівський виклав військову біографію, перебування в армії УНР, потім у полоні. Два останні документи - постанова про пред'явлення обвинувачення і протокол пред'явлення передсудового слідства, датовані 30 січня 1930 р., виявлено в 1 примірнику [692, арк. 164-165]. Перед початком процесу «СВУ» кримінальну справу М. Чехівського було переслано до Прокурора УСРР під розписку, а його переведено 7 лютого 1930 р. до Харківського БУПР. Збереглася розписка в одержанні ним копії обвинувального висновку від 21 лютого 1930 р. Окрім ордера на проведення обшуку та арешту М. Чехівського, талона до цього ордера та інших документів, більшість матеріалів оформлені як додаткові свідчення. Натомість, протоколів допитів всього 2.

В ГДА СБ України зберігається комплекс архівно-кримінальних справ на головного ідеолога і благовісника УАПЦ Володимира Чехівського. Перша справа В. Чехівського була складовою «Дела правительства УНР», [698], містить матеріали, що стосуються його арешту у 1921 р. Тут є посвідчення на відрядження до Вінницького губернського партійного комітету УКП на Поділлі за червень-серпень 1920 р., ордер на обшук та арешт, виданий Подільською ГубЧК 17 січня 1921 р., квитанція на вилучення цінностей, протоколи допиту в Київській ГубЧК 21 січня - 12 березня 1921 р., заяви та оригінал його паспорта, постанова про звільнення від 22 березня 1921 р. під відповідальність ЦК УКП.

В. Чехівського було арештовано у 1322 р. Київським губвідділом ДПУ УСРР і звинувачено в антирадянській діяльності. У жовтні 1322 р. він разом з дружиною і донькою мав виїхати за кордон, але отримав дозвіл залишитись в УСРР. Інші матеріали підшиті до справи в ході підготовки і проведення процесу «СВУ» [833, с. 13-110]. У справі 67098-ФП кілька томів кримінальної справи В. Чехівського, в т. ч. заведені в Ярославському політізоляторі та Соловецькому таборі [687-688; 683-631; 635-638; 368, с. 104-108].

Виявлено документи на бланках Управління НКВС по Ленінградській області - обліково-статистичні картки Управління Соловецького виправно-трудового табору ОДПУ, копію вироку 45 особам, засудженим на процесі «СВУ» 1330 р., копію характеристики на ув'язненого 8-го Соловецького відділення ББК-НКВС від 18 серпня 1336 р., засвідчену копію витягу з протоколу № 83 засідання Особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області про повторне засудження осіб, обвинувачених за поданням Оперативної частини Соловецької тюрми 3 жовтня 1337 р. (під № 113 - вирок щодо В. Чехівського) [828, с. 714], а також оригінал акта про розстріл від 3 листопада 1337 р. в окремому конверті.

Текст протоколу про засудження ряду осіб, обвинувачених за поданням Оперативної частини Соловецької тюрми 3 жовтня 1337 р., опублікований у 2003 р. разом з відомостями про реабілітацію В. Чехівського у 1383 р. з посиланням на архівні справи в ЦДАГО України та ГДА СБ України [828, с. 332]. Частина виявлених протоколів допитів В. Чехівського, особливо в перші місяці ув'язнення, стосується політичних подій, стосунків з політичними та громадськими діячами, які не пов'язані з УАПЦ. Це протоколи та додаткові свідчення за липень-грудень 1323 р. та 5-7, 21 січня 1330 р. [683; 631].

В архівно-кримінальній справі В. Чехівського більшість складають документи стосовно його політичної діяльності, зокрема «Сповідь моїх думок про Радянську Владу за 1317-1323 рр.», протокол очної ставки між заарештованими в справі «СВУ» В. Чехівським та Й. Гермайзе від 18 грудня 1323 р., заява від 16 грудня, зведені свідчення про контрреволюційну організацію та діяльність «СВУ» і його участь в ній від 23 грудня 1323 р.

Наприкінці справи є постанова про пред'явлення обвинувачення від 20 січня 1930 р., протокол пред'явлення передсудового слідства від 28 січня 1930 р. і заява В. Чехівського від 1 лютого 1930 р. з вказівкою, що акт закінчення слідства він підписав 29 січня 1930 р.

У ГДА СБ України виявлено справу з 8 примірниками машинописних копій матеріалів із попередніх томів, але російською мовою. Це протоколи і свідчення В. Чехівського від 6 і 7 січня 1930 р. та зведені показання про контрреволюційну організацію та діяльність «СВУ» від 29 грудня 1929 р.

Наявні бланки постанов про додаткове продовження терміну утримання під вартою від 16, 20 вересня, 26 листопада 1929 р., 5, 10 січня 1930 р. Виявлені протоколи відображають хід слідства. В. Чехівський відмовлявся давати якісь свідчення з 17 до 23 липня 1929 р., але в додатку до протоколу за цей день на запитання про організацію панахиди в Києво-Софійському соборі у 1926 р. та утворення нелегального угруповання молоді, як складової частини «СВУ», вперше дав ствердну відповідь і взагалі перейшов до каяття.

У «протоколі-заяві» від 4 серпня 1929 р. він взагалі почав писати конкретні свідчення і прізвища відвідувачів. Спеціально церковної діяльності стосувалися запитання слідчого на допиті В. Чехівського від 7 серпня 1929 р. [833, с. 33-37]. Тут він пригадав 1918 р., коли виступав на церковних зібраннях з лозунгом: церкву визволити від використування буржуазними верствами для ствердження ними свого панування, розповів про виступи на Першому Соборі УАПЦ 1921 р.

Важливою інформацією для вивчення життєпису В. Чехівського і діяльності ВПЦР є свідчення в протоколі від 7 серпня 1929 р. про те, що ВПЦР у 1928 р. заборонила йому роботу в церкві через наступні причини: 1) під час похорону письменниці М. Загірньої допущено демонстративний жовто- блакитний вінок; 2) збиралися гроші на висланця П. Гордовського; 3) був нелегальний гурток любителів художніх співів; 4) припускались з кафедри Софії промови незаконного змісту. Тут він навів свідчення про свою церковну посаду - голова Старокиївської парафіяльної ради [833, с. 35].

4 вересня 1929 р. В. Чехівський у відповідь на запитання слідчого про «націоналістичний протирадянський напрямок в українській автокефальній церкві та про їх сполучення в “СВУ”» сам звинуватив діячів УАПЦ [833, с. 37-40], розповів про діяльність «Харківської групи Доленка» у 1924-1926 рр., яка намагалася сполучити церковну діяльність з «націоналістичними нецерковними прагненнями» [833, с. 38]. До кінця 1929 р. В. Чехівський зосередився на обставинах церковної діяльності, згадав подробиці з життя та діяльності церковних активістів. Наприкінці слідства він написав великі за обсягом (62 аркуші) зведені свідчення про контрреволюційну організацію та діяльність «СВУ» і його участь від 29 грудня 1929 р., а також в січні 1930 р. розповів навіть про свою причетність до масонських організацій Одеси та Києва.

Перебуваючи з 1933 р. на Соловках, він переслав кілька листів до дружини О. Чехівської, в яких розповідав про своє життя, оскільки відомостей іншого змісту відправляти на волю не дозволялось. Після останнього листа від 17 листопада 1937 р. від нього більше звісток не було. О. Чехівська на еміграції передала ці листи Ф. Бульбенку, а після його смерті їх було передано до архіву УВАН (Нью-Йорк, США) і опубліковано в «Мартирології...» [823, с. 503-528]. Таким чином, більшість документальних матеріалів з архівно- кримінальних справ братів Миколи і Володимира Чехівських дають можливість дослідити їхню діяльність в УАПЦ, але під тим кутом зору, який вимагався в контексті підготовки і проведення процесу «СВУ».

Матеріали з фондів інших архівів також поступово залучаються до наукового обігу у зв'язку з вивченням процесу ліквідації УАПЦ. Зокрема це документи Державного архіву Харківської області, де виявлено архівно- кримінальну справу голови ВПЦР у 1919-1924 рр. Михайла Мороза, матеріали якої почасти опубліковано [833, с. 116-188]. Цю кримінальну справу заведено у 1929 р. у контексті арешту головних звинувачених та виклику свідків на процес «СВУ». Після 2 постанов про арешт від 10 жовтня 1929 р. та початку провадження 11 жовтня, не виявлено інших складових кримінальної справи (ордера на арешт, протоколу трусу та ін.) [833, с. 116-117].

Матеріали архівно-кримінальної справи поділяються на протоколи допиту від 10 жовтня до 11 грудня 1929 р. [833, с. 118-163] та відповіді на запитання, які М. Мороз написав з 3 по 8 лютого 1930 р., сидячи в камері [833, с. 163-182]. Слідчий передав папір і той писав свідчення, які перетворилися у своєрідні спогади про УАПЦ. Напередодні відкриття процесу М. Мороза відпущено з в'язниці під підписку про невиїзд від 9 лютого 1930 р. [833, с. 182-183]. Згодом він виступив свідком проти УАПЦ під час процесу «СВУ».

Кримінальну справу 1929 р. було закрито постановою про припинення слідчої справи 20 червня 1931 р. Але виявлено листування за 1957 р., про необхідність ознайомлення з цією справою. Можливо, це була невдала спроба реабілітації, яку ініціювали родичі М. Мороза. У зв'язку з переглядом справи з'явилася оглядова довідка за архівно-кримінальною справою за № 48812 на М. Мороза від 2 липня 1957 р. Виявлений в архівно-кримінальній справі документ свідчить про те, що через 8 років, 28 вересня 1938 р., Михайло Мороз був розстріляний. Таким чином, його свідчення проти УАПЦ, сформульовані, очевидно, під впливом особистої образи, не відвернули від нього вирок.

Довідку склав старший слідчий слідвідділу УКДБ при РМ УРСР по Чернігівській області капітан Юренко [681, арк. 150-153; 833, с. 186-188]. У ній є цікаві факти, які відсутні у виявлених документах. Йдеться про те, що після залишення церковної роботи і служіння у 1924 р. М. Мороз проживав у м. Харкові і працював в обласному земельному управлінні (ОблЗУ).

Він був арештований 4 відділком УНКВС Чернігівської області 15 квітня 1938 р. 29 серпня 1938 р. рішенням Трійки при Київському обласному управлінні НКВС УРСР М. Мороза засудили до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 2 вересня 1938 р. [833, с. 186]. Підставою для арешту стала довідка оперуповноваженого 4 відділу УДБ УНКВС Прохоренком, в якій йшлося про те, що він був «одним з керівників антирадянської націоналістичної організації на Україні» [833, с. 186]. З тексту довідки 1957 р. видно, що у цій справі є один протокол допиту від 2 червня 1938 р., щоправда, на 45-ти сторінках і підписаний заарештованим.

За свідченнями М. Мороза, він в уряді гетьмана П. Скоропадського виконував обов'язки члена виборчої комісії у виборах до Установчих зборів, а в уряді С. Петлюри був міністром ісповідань. У 1919 р. на нараді колишніх членів уряду Директорії та УНР М. Мороз нібито отримав вказівки від самого С. Петлюри щодо «активізації контр- революційної повстанської діяльності» і взяв на себе обов'язки утворити на території України «антирадянську націоналістичну організацію» [833, с. 187].

М. Морозу було приписано участь у Всеукраїнському повстанкомі разом з митрополитом УАПЦ Василем Липківським, зв'язок із «закордонным эмиссаром украинской эмиграции Гордовским, от которого принял задание по проведению подрывной и диверсионной деятельности в момент войны агрессивных государств с Советским Союзом» [833, с. 188]. Цих звинувачень, очевидно, вистачило для формулювання розстрільного висновку у вересні 1938 р. Його донька Т. Стрілець-Мороз у своїх спогадах про батька написала дуже мало. Очевидно, що, проживши страдницьке життя як донька і дружина «ворогів народу», вона не наважилась на більше [885].

У 1930 р., коли в Харкові вже почався процес «СВУ», 24 березня 1930 р. в Києві було заарештовано Миколу Борецького - другого митрополита Київського і всієї України УАПЦ у 1927-1930 рр., обраного на Другому Всеукраїнському Соборі УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. замість Василя Липківського. 28-29 січня 1930 р. як голова «Надзвичайного» Собору, він підписав акт «самоліквідації» УАПЦ.

М. Борецький був звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР, постанову про арешт було підготовлено уповноваженим 3-го відділку Секретного відділу ДПУ УССР Бусселом [673, арк. 1]. Але подальший блок документів, пов'язаний з процедурою затримання, обшуку та арешту, починається з 36-го аркуша. Постанову про обшук і арешт підписано уповноваженим 3-ої групи СВ КОО ДПУ УСРР Свириденком, який розглянув матеріали слідчої справи на «гр. Борецкаго Николая Николаевича, по обвинению его в контрреволюционных деяниях» [673, арк. 36].

Ордер на арешт М. Борецького датовано 28 березня 1930 р. і виданий він був помічнику уповноваженого Київського округового відділу ДПУ Тесленку [673, арк. 37]. Присутньою під час обшуку була Борецька Леоніла Петрівна. У протоколі сказано про вилучення листування та фотокарток, однак в архівно- кримінальній справі їх не виявлено [673, арк. 38]. Далі підшито бланк постанови щодо початку провадження кримінальної справи від 28 березня 1930 р. уповноваженим 3-го відділку СВ Відділу ДПУ УСРР у Харкові Бусселом, який «Постановив: розпочати у вказаній справі провадження дознання за ознаками злочинів, що передбачені ст. 58-10 КК. Обрати утримання під вартою в спецкорпусі ДОПР'у № 1-й 28 камера» [673, арк. 39].

На початку справи слідчий підшив протоколи допитів М. Борецького, складені в січні 1930 р. уповноваженим Київського відділу ДПУ УСРР Сазоновим [673, арк. 3-6]. Напередодні «Надзвичайного» Собору УАПЦ і процесу «СВУ», слідчого чомусь цікавили тільки тексти промов митрополита УАПЦ у Києво-Михайлівському соборі, зокрема проповіді на свята Архістратига Михаїла 21 листопада та св. Великомучениці Варвари 17 грудня 1929 р., які є храмовими святами. Почасти ці матеріали вже опрацьовані і опубліковані [1369; 1371]. 3 січня 1930 р. М. Борецький дав підписку про невиїзд і зобов'язався проживати у м. Києві на Лук'янівці по Федорівському провулку, буд. 12, кв. 2 [673, арк. 7].

В архівно-кримінальній справі уміщено велику кількість витягів з протоколів допитів різних осіб, які згадували М. Борецького. Умовно цей вид документів можна поділити на кілька груп:

1) протоколи допитів самого митрополита УАПЦ Миколи Борецького, який можна поділити на 2 блоки. Перший складається з долучених до справи у березні 1930 р. січневих протоколів, де викладено зміст його проповідей: а) від 21 січня 1930 р., про використання під час проповіді у Софії Київській твору письменника В. Винниченка «Сонячна машина», зокрема листа Сюзанни [673, арк. 32-32 зв.], б) від 25 січня 1930 р. - конспективний виклад промови на Різдво 1930 р. у соборі Софії Київській [673, арк. 33-33 зв.].

Другий блок протоколів допитів включає в себе протоколи, складені в процесі слідства весною-літом 1930 р. Перший протокол допиту М. Борецького датовано 21 березня 1930 р., хоча постанову про арешт підписано чомусь 24 березня 1930 р. Допитував уповноважений ДПУ Буссел. На допиті М. Борецький пригадав свою проповідь на Тарасове свято 1930 р. в Софійському соборі, де цитував твори О. Олеся, Л. Андреєва, Книгу пророка Даниїла і, звичайно, Т. Шевченка. Сам допитуваний нічого антирадянського в цій промові не бачив [673, арк. 46-48].

Наступний протокол допиту митрополита УАПЦ від 27 березня 1930 р. - це написані його рукою біографічні спогади про життя, потім виклад політичного кредо. Очевидно, слідчий Буссел, який проводив допит, передав йому бланк протоколу, і М. Борецький сам це написав [673, арк. 49-58].

У протоколі допиту від 2 квітня 1930 р. слідчий Буссел, склавши свідчення інших осіб і конспекти проповідей, поставив запитання арештованому про використання ним церковної кафедри для антирадянських промов. М. Борецький відповів запереченням наявності в його проповідях і промовах антирадянського змісту і просив його вибачити, якщо там «були ненормальні виявлення мого свідомого духу» [673, арк. 60-62].

29 травня 1930 р. М. Борецького випущено з в'язниці, але він опинився в гіршому стані, ніж був до того. У протоколі допиту від 20 червня 1930 р. слідчому Бусселу митрополит розповів про те, що сталося і зробив висновок: «Я хворий, я остаточно хворий. Не гнівайтесь на мене... Я не злочинець, але я люблю свою Батьківщину й свою рідну Церкву» [673, арк. 77-78].

2) Витяги з протоколів допитів звинувачених на процесі «СВУ». Зазначені документи становлять собою щільно передруковані копії на цигарковому папері, в яких згадується прізвище М. Борецького. Це витяги зі свідчення В. Дурдуківського від 7 вересня 1929 р. про «автокефальну групу “СВУ”» [673, арк. 8-10], В. Чехівського від 12 та 30 вересня і 10 жовтня 1929 р. [673, арк. 11, 19 23], М. Павлушкова від 30 липня та 29 серпня 1929 р. [673, арк. 15-16, 20-22], О. Гребенецького від 3 листопада 1929 р. [673, арк. 15-16].

3) Протоколи допитів свідків у кримінальній справі М. Борецького містять свідчення діячів УАПЦ, викликаних, як свідків. Так О. Коляда 10 січня 1930 р. дав опис промов митрополита УАПЦ на храмові свята у Софійському та в Михайлівському соборах, назвавши його «провокатором», оскільки проповіді могли стати приводом для подальших репресій проти УАПЦ [673, арк. 29-29 зв.]. Свідок К. Кремез, якого 11 січня 1930 р. допитував уповноважений Київського відділу ДПУ УСРР Сазонов, пригадав: «21 листопада 1929 г., в день храмового свята в Михайлівському соборі, митрополит Борецький, виступаючи з проповіддю і взявши темою для проповіді святковий прокимен [...] Промова була настільки антирадянською, що всі присутні здивувались і перелякались за те, що можуть бути погані наслідки» [673, арк. 30-30 зв.].

Наступні протоколи допитів свідків у цій справі містять значно менше матеріалів. Зокрема голова президії ВПЦР Л. Юнаков 18 січня 1930 р. [673, арк. 31], К. Бутвиненко від 30 січня 1930 р. [673, арк. 34-34 зв.], М. Кобзар від 26 січня 1930 р. [673, арк. 35-35 зв.] пригадали приблизно одне й те саме щодо змісту промов і дали їм негативну характеристику. І. Гаращенко 30 березня 1930 р. як свідок повідомив уповноваженому ДПУ Бусселу про свої враження, але нічого особливого у його виступах не помітив [673, арк. 69-70 зв.].

Витяги з документів структурних підрозділів органів УАПЦ, зокрема протоколи засідання ради уповноважених Михайлівської парафії та Президії ВПЦР. До справи підшито «Протокол № 8 засідання Ради Уповноважених Київської Михайлівської парафії від 14 грудня 1929 р.» [673, арк. 24], який демонструє ступінь керованості з боку чекістів церковних осередків УАПЦ після проведеної у 1929 р. чистки від осіб, причетних до процесу «СВУ». До архівно-кримінальної справи підшито протокол № 103 засідання Президії ВПЦР від 20 грудня 1929 р. [673, арк. 25-26 зв.], на якому слухали протокол Київської ОЦР № 26 від 3 грудня 1929 р. Сюди долучено протокол № 105 засідання президії ВПЦР від 26 грудня 1929 р., де було заслухано відповідь митрополита про його промову на храмове свято Варвари [673, арк. 27-28].

Очевидно, слідчі запропонували М. Борецькому написати власноруч тексти своїх проповідей. В архівно-кримінальній справі збереглися рукописи проповідей митрополита Миколи Борецького за 1930 р.: відозва до всіх парафій УАПЦ м. Києва про закінчення діяльності УАПЦ [613, арк. 40-40 зв.], промова в неділю Страшного Суду за літургією [613, арк. 41-41 зв.], Тарасове свято (панахида) [613, арк. 42], промова перед чином Православія в першу Неділю Великого Посту [613, арк. 43], промова на 1-й пасії на слова Св. Євангелії «Сумна душа моя до смерті, забудьте за мною», промова в суботу Сиропусну на слова «На ріках вавилонських» [613, арк. 44-44 зв.].

У протоколі допиту М. Борецького від 2 квітня 1930 р. слідчий ставив запитання про використання ним церковної кафедри для антирадянських промов. У той же день уповноважений 3-го відділку Секретного відділу ДПУ УСРР Буссел сформулював звинувачення у тім, що Борецький у 1929 і на початку 1930 р. проводив антирадянську роботу, що полягала в систематичних виступах його з церковної катедри Софіївської церкви Києва з «контрреволюційними промовами» [613, арк. 59-59 зв.]. Таким чином було вирішено інкримінувати митрополитові УАПЦ тільки зміст його проповідей. Постанову підписали Буссел, Карін-Даниленко і Козельський.

Виявлено також обвинувальний висновок по справі № 9515 щодо звинувачення М. Борецького, який утримувався під вартою в спецкорпусі БУПР № 1, по ст. 54-10 КК УРСР [613, арк. 11-12]. Загальний зміст цього документа ґрунтувався на обвинувальному висновку з процесу «СВУ» в частині, яка стосувалася митрополита УАПЦ Миколая Борецького. Тому справу було передано на розгляд Судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР з клопотанням про направлення його до табору терміном на 5 (виправлено від руки на 10) років. Але з невідомих причин цього не було зроблено й іншою постановою 29 травня 1930 р. М. Борецького відпущено під підписку про невиїзд з м. Києва [613, арк. 13]. Зберігся навіть талон до ордера № 1020, де написано, що «БУПР повідомляє, що заарештованого М. Борецького від ув'язнення звільнено під підписку про невиїзд з м. Киева. Ордер виписаний 30 травня 1930 року» [613, арк. 14].

18 червня 1930 р. слідчий Буссел знову підписав постанову про арешт М. Борецького, де вказано підписку про невиїзд замінити на утримання під вартою в спецкорпусі ДОПР № 1 [673, арк. 75]. 17 червня 1930 р., співробітнику Щербині виписано ордер № 369 для проведення трусу у гр. М. Борецького [673, арк. 79], під час якого вилучили лист німецькою мовою (10 арк.), лист від 16 червня (1 арк.) і лист від сестри (1 арк.).

У зв'язку з хворобливим станом арештованого, було зроблено запит щодо застосування проти нього адмінвисилки. У відповіді, адресованій СВ ДПУ УСРР, написано, що за постановою комісії санчастини від 23 червня 1930 р. «з боку стану здоровля гр. М. Борецького нема ніяких протипоказань до адмінвисилки» [673, арк. 76]. 4 липня 1930 р. з'явився витяг з протоколу № 138 засідання Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР за підписом секретаря Трійки Бровера, за яким М. Борецького ухвалено ув'язнити до концтабору терміном на 8 років, вказуючи термін з 24 березня 1930 р. [673, арк. 81].

Але подальші документи свідчать про те, що стан здоров'я М. Борецького був поганий, оскільки до справи підшито листування з приводу етапування його спецконвоєм, причому з проханням направити для цього «2-х стрелков толковых» для інструктажу, а потім конвоювання до Москви [673, арк. 84]. Поки що не віднайдено інформацій, окрім вже згаданого сюжету у життєписі о. інфулата Теофіла Скальського, про зустріч з Миколаєм Борецьким у Ярославському політізоляторі в листопаді 1929 р. [984].

У 1934 р. були звернення до Колегії ОДПУ з проханням переглянути цю кримінальну справу. Уповноважений при Колегії ДПУ УСРР Рубінштейн та старший інспектор Ештейн склали висновок у справі М. Борецького, який закінчувався словами: «Пересмотр дела считаем нецелесообразным». Дата резолюції на тексті - 1 січня 1934 р. [673, арк. 45]. У діаспорних виданнях місце і дату смерті М. Борецького вказано різні. У «Мартирології...» вказано, що він був у Ярославському політізоляторі і помер у 1934 р. в психіатричній тюрмі у Ленінграді [823, с. 943]. За свідченнями Д. Ходзицького, він помер у таборі в 1937 р. від нервового розладу та обмороження.

На 1937рік припадає пік розгортання репресій проти всіх «антирадянських елементів». Про те, що це вже була справжня війна всередині країни, яку вели широким фронтом проти громадян УРСР карні органи влади, свідчать різноманітні документи. Наприклад, у доповіді начальника управління НКВС Київської області Шарова на ІІІ-й Київській обласній конференції КП(б)У від 13 травня 1337 р. йшлося про те, що «вороги партії і агенти фашизму» провадять підривну роботу в партійних органах і господарчих організаціях [831, с. 323-330].

Церковні діячі, які зреклися віри і церкви наприкінці 1320-их рр. через зовнішній тиск і унеможливлення існування їхні родин, тепер працювали у народному господарстві. Про це свідчать їхні посади під час арешту - бухгалтери, комірники, редактори та ін. Але ця та інші постанови автоматично відносили їх, як «колишніх» членів УАПЦ (за чекістською термінологією «української контр-революційної націоналістичної фашистської організації церковників») саме до категорії «неразоблаченных врагов народа».

Тому у 1337 - 1338 рр. всіх колишніх діячів УАПЦ було виявлено і майже всіх ліквідовано. Особливої уваги заслуговує документ авторства наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова, де наголошувалось, що раніше репресовані церковники і сектанти, які повтікали з таборів та місць заслання, тепер переховуються в селах, працюють на підприємствах тощо [831, с. 333].

Архієпископа УАПЦ Йосипа Федоровича Оксіюка заарештували у зв'язку з постановою від 2 березня 1337 р. щодо групової справи з 12 осіб. Йому інкриміновано «активну участь в організації контреволюційної націоналістичної групи» в м. Нова Баварія серед працівників канатного заводу, які здійснювали «шкідницькі підривні» дії на виробництві під впливом «організаторів-троцькістів». За висновком слідчого Павлюка, організатором був архієпископ Харківський УАПЦ О. Ярещенко, але завербовані ним «учасники контрреволюційної групи» продовжили діяльність і після його заслання у 1326 р. Окрім постанови про затримання від 2 березня 1337 р., у справі виявлено ордер, виданий Полтавським міським відділком НКВС УСРР на обшук і арешт Й. Оксіюка від 2 березня 1337 р. [702, арк. 4].

Там також були постанова за підписом заступника обласного прокурора про затримання Й. Оксіюка від 3 березня 1937 р. [702, арк. 2], ордер № 198, виданий ХОУ НКВС УСРР на обшук і арешт від 3 березня 1937 р. [702, арк. 5]. Й. Оксіюка арештували в Полтаві, де він працював рахівником артілі «Коопвзутремонт». Після заповнення анкети арештованого від 3 березня 1937 р. [702, арк. 8-8 зв.], слідчий повідомив, що «знає все» про його активну участь в «контрреволюційній націоналістичній організації». Просидівши кілька тижнів у Харківській в'язниці, Й. Оксіюк заперечував будь-яку провину перед радянською владою, але потім зробив заяву про те, що хоче остаточно позбутися зв'язків з «контрреволюційним націоналістичним оточенням».

Він повідомив, що зрікся єпископського сану ще у 1930 р., бо хотів «вирватися з атмосфери антирадянської націоналістичної контрреволюції», але з окремими представниками УАПЦ відносин не перервав. Через кілька тижнів після арешту документи і частину матеріалів слідства перевели в окреме провадження постановою від 12 травня 1937 р. [702, арк. 9].

Копії протоколів допитів учасників нібито створеної Олександром Ярещенком «контрреволюційної групи» містять згадки про те, що вони у 1920-ті рр. спілкувалися, відвідували богослужіння в Харківському кафедральному соборі УАПЦ. Так само розповіли і про зустрічі з архієпископом УАПЦ Йосипом Оксіюком. На допиті 17 травня 1937 р. Й. Оксіюк розказав про своє знайомство з О. Ярещенком у 1923 р., коли залишив Кам'янець-Подільський за вироком суду, переїхав до Харкова і оселився у нього в квартирі. Потім став архієпископом Полтавським УАПЦ і з 1924 р. оселився в Полтаві.

Оскільки арештований не зізнавався у «скоєних» злочинах, то було долучено до справи постанову про продовження терміну перебування Й. Оксіюка у Харківській в'язниці від 27 травня 1937 р. за підписом начальника 8-го відділку ІІІ відділу УДБ ХОУ НКВС лейтенанта держбезпеки Айзенберга [702, арк. 10]. Впродовж допитів у червні 1937 р. кожний протокол закінчувався категоричним твердженням арештованого про те, що він не брав участі ні в якій «контрреволюційній діяльності» [702, арк. 49].

25 червня 5937 р. слідство закінчилось і, незважаючи на відсутність речових доказів, Й. Оксіюка визнали «соціально-небезпечним елементом», але попри відсутність доказів, його справу було направлено на розгляд особливої наради при НКВС СРСР. [702, арк. 58]. В обвинувальному висновку зазначалося, що його треба доправити до концтабору терміном на 5 років [702, арк. 59-60].

У постанові помічника прокурора Харківського обласного управління НКВС Липського від 28 червня 5937 р. Й. Оксіюку інкримінували зв'язки з діячами, причетними до процесу «СВУ». Оскільки доказів провини не було, а сам він заперечував участь у контрреволюційній діяльності, чекісти вдалися до перевіреного прийому - ухвалили передати матеріали його справи до Особливої наради НКВС СРСР у Москві. У середині липня 5937 р. засудженого етапували до Москви, де цією нарадою прийняте рішення щодо ув'язнення на 8 років таборів. 3 5 серпня 5937 р. до 8 відділу УГБ НКВД УССР у м. Києві направлено витяг з постанови Особливої наради НКВС СРСР про те, що Й. Оксіюка відправлено етапом до м. Владивостоку для доправлення на Колиму [702, арк. 65].

Йосип Оксіюк відбув повний термін ув'язнення у 5945 р., потім працював до 5946 р. на Колимі в системі Дальбуду. Його рідний брат, на той час архієпископ Львівський і Тернопільський РПЦ Макарій (Оксіюк), викликав його до себе і прилаштував у Львові секретарем часопису «Православного вісника». Його намагалися заарештувати у 5948 р., але з якихось міркувань залишили на волі. Тільки після смерті Й. Сталіна і настання політичної «відлиги» справу офіційно закрили за відсутністю складу злочину. Й. Оксіюк боровся за зняття судимості і у вересні 5960 р. за протестом прокурора Полтавської області справу було переглянуто, рішення 5937 р. скасовано в судовому порядку.

Таким чином, завдяки неймовірним зусиллям і боротьбі за чесне ім'я колишній архієпископ УАПЦ Йосип Оксіюк, чи не єдиний з усіх засуджених діячів УАПЦ, відсидівши 8 років у колимських таборах, добився скасування судимості через суд і був офіційно реабілітований у 5960 р. Реабілітація інших учасників тих подій затягнулася до 5989-5990 рр. Він дожив до часу масової реабілітації репресованих діячів УАПЦ (УПЦ) і упокоївся у 5995 р. в Києві.

Архівно-кримінальна справа першого митрополита УАПЦ Василя Липківського хронологічно відноситься до 1937 р. і неодноразово згадувалась у публікаціях українських істориків [941; 1065; 1071-1072; 1169; 1184; 1296; 1370 та ін.]. Незважаючи на неодноразові арешти, інших архівно-кримінальних справ на нього знайти поки не вдалося. Повідомлення про поточні арешти розкидано по різних джерелах і поки що цей перелік не складено.

Наприклад, напередодні вересневої кризи УАПЦ 1926 р. було заарештовано весь склад ВПЦР на чолі з митрополитом Василем Липківським. У протоколі з'їзду парафій УАПЦ Чернігівської та Ніжинської округ у храмі Св. Миколая м. Чернігова від 18 жовтня 1926 р. повідомлялося, що ці збори, після заслухання доповіді Івана Павловського про унормування правного стану УАПЦ і скликання Великих Покровських Зборів нового складу ВПЦР, ухвалили висловити радість з приводу визволення Найпочеснішого о. митрополита, заслухавши його відозву від 25 вересня 1926 р. [594. арк. 9].

Після періоду українського церковного відродження 1917-1921 рр. та розбудови УАПЦ, коли митрополит Василь Липківський відвідав сотні українізованих парафій, почався процес переслідування ієрархів, духовенства і вірних УАПЦ. Останнє десятиліття його життя - від Другого Собору УАПЦ 1730 жовтня 1927 р. до 27 листопада 1937 р. - це період перебування під наглядом.

Митрополит УАПЦ неодноразово з гіркотою писав про виклики до відповідних відділів ДПУ, а також подав зневажливі характеристики на колишніх співробітників, яких вважав виконавцями замовлень карних органів влади щодо розкладу церкви [773, с. 112 і далі]. Остання кримінальна справа. заведена в жовтні 1937 р.. містить довідку про розстріл в Лук'янівській в'язниці [833, с. 189-237] .Згадки про неї є в дослідженнях сучасних українських істориків [947; 1065; 1365; 1372; 1382; 1385 та ін.]. Одним з головних звинувачень ДПУ проти митрополита були свідчення про його зв'язки із закордонними організаціями, бо він листувався з тими, хто опинився у Другій Речі Посполитій, Європі, Америці, Канаді, намагаючись хоча б таким чином вплинути на церковне життя православних українців діаспори [824].

Останній раз Василя Липківського заарештували згідно з постановою про арешт від 27 жовтня 1937 р. з формулюванням: був «активним учасником антирадянської фашистської організації українських церковників» [833, с. 189]. Цей документ підписав оперуповноважений IV відділу Управління державної безпеки НКВС УРСР Гольдфарб. У тексті постанови про затримання зазначалося. що скоєні «злочини» передбачені ст. 54-11 КК УРСР.

Санкцію на арешт дав 27 жовтня 1937 р. виконуючий обов'язки начальника відділу спецсправ Прокуратури УРСР Аудрінг [833, с. 190]. У постанові вказано, що Василя Липківського затримано на підставі свідчень вже заарештованих єпископів та кліриків УАПЦ, що сиділи у Лук'янівській в'язниці. Під час допитів оперуповноважений Гольдфарб формулював запитання таким чином, що наявність «антирадянської організації церковників» вже повністю доведено і від заарештованого треба тільки формальне підтвердження того, що вже «довели» єпископи УАПЦ Володимир Самборський, Юрій Міхновський, Костянтин Малюшкевич, Микола Карабіневич та інші ув'язнені ієрархи.

Василь Липківський під час допиту категорично відмовився від висунутих звинувачень і відкинув усі спроби нав'язати йому керівництво міфічною антирадянською організацією з метою приєднання України до Німеччини і Польщі. Зазначив, що зачитані показання знайомих осіб не підтверджує і в жодних антирадянських організаціях участі не брав [833, с. 191-196]. Митрополит також категорично відкинув зв'язок УАПЦ з «СВУ», сказавши, що Чехівського знав як церковного діяча. Проте слідчий наполегливо підводив до тієї думки, що всі звинувачення проти нього безглуздо заперечувати. Слідчі представили митрополитові свідчення проти нього, які були вибиті з ув'язнених єпископів УАПЦ.

Наприкінці збірки копій протоколів допитів уміщено обвинувальний вирок від 20 листопада 1937 р. у справі звинуваченого Липківського Василя Костянтиновича за ст. 54-10, 54-11 КК УРСР [833, с. 234]. За вироком трійки НКВС від 20 листопада 1937 р. митрополита Василя Липківського розстріляно в Лук'янівській в'язниці 27 листопада 1937 р. [833, с. 235-236].

Матеріали з архівно-кримінальних справ діячів УАПЦ, які брали участь в її розбудові, значно розширюють коло досліджуваних наукових проблем. Після ліквідації карними органами керівників УАПЦ, упродовж 1937-1938 рр. ув'язнили тих, хто залишався на парафіях. Священик УПЦ Костянтин Бутвиненко арештований 1 грудня 1937 р. Очевидно, було прийняте рішення про остаточну ліквідацію УПЦ, причому без спеціальних постанов, оскільки без керівництва і без причту парафії були приречені. Цим можливо пояснюється формальний характер кримінальної справи на о. Костянтина Бутвиненка, страченого 16 січня 1938 р. без юридичних підстав [833, с. 238-295]. У його справі виявлено 2 постанови від 1 грудня 1937 р. про затримання, запобіжні заходи та ордер на обшук і арешт [833, с. 238-280].

18 грудня 1937 р. проведено очну ставку між єпископом УПЦ М. Карабіневичем та К. Бутвиненком [833, с. 261-268]. Після його допиту 31 грудня 1937 р. у той же день прийнято рішення про його страту [833, с. 268270], оскільки витяг з протоколу № 138 засідання Трійки при Київському обласному управлінні НКВС УРСР про розстріл також датований цим числом [833, с. 270]. 2 січня 1938 р. підписано винувальний висновок у кримінальній справі К. Бутвиненка [833, с. 271-272]. Після цих документів до кримінальної справи підшито протокол допиту С. Ковальського від 15 січня 1938 р. [833, с. 272-276], а наступного дня К. Бутвиненка страчено [833, с. 277]. У справі К. Бутвиненка збереглася довідка для паспортного столу на дозвіл знищення паспорта у зв'язку з винесенням вироку від 5 березня 1938 р. за підписом начальника 8 відділку УДБ КОУ НКВС УСРР С. Альтзіцера [833, с. 277].

Після 1956 р. вдова страченого написала листа з проханням повідомити про долю зниклого у 1937 р. чоловіка. У архівно-кримінальній справі К. Бутвиненка виявлено лист прокурора Київської області Г. Малого начальнику обласного управління КДБ при РМ УРСР по Київській області полковнику С. Крикуну у справі К. Бутвиненка від 27 квітня 1957 р. [833, с. 278-279]. Після вивчення архівно-кримінальних справ на діячів УПЦ А. Нестеренка, Г. Стороженка, О. Коляди та К. Бутвиненка у 1957 р. прийнято постанову про відмову у перегляді від 10 липня 1958 р. [833, с. 292-298].