Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Наприкінці 1970 р. часопис повідомляв про появу у продажу видань УАПЦ (Соборноправної), зокрема виданої накладом парафії Св. Володимира у Лос-Анжелесі збірки «Три ювілеї», присвяченої 45-й річниці відродження УАПЦ 1921 р. в Україні, 45-літтю настоятеля парафії о. Петра Маєвського та 20-літтю заснування цієї парафії [1279]. Згодом були оприлюднені відгуки [1227] та ін.. У розділі оголошень анонсувались партитури для богослужіння 3 Літургій з українським текстом і додатком кантів-псалмів авторства О. Кошиця, М. Леонтовича та П. Гончарова [1271]. Згодом перелік таких видань розширився завдяки о. Петра Маєвському, який видав ноти Божественої Літургії Я. Яциневича та панахиди Кирила Стеценка [1272].

Пропам 'ятні матеріали та некрологи складають окремий розділ публікацій. З огляду на важливість постаті митрополита Василя Липківського для УАПЦ (Соборноправної), багато оприлюднених матеріалів пов'язані з ним та його спадщиною [963; 1019; 1228]. Через брак відомостей про час і обставини смерті, пропам'ятні матеріали друкувались в інші роки. Наприклад, у статті до 30-ліття з дня смерті, йдеться про останній арешт Василя Липківського у лютому 1938 р., вивезення його з с. Чоколівка під Києвом на останній допит [1318]. Такий самий зміст інших публікацій [1024; 1479]. Тривалий час саме лютий 1938 р. вважався датою арешту і страти митрополита УАПЦ. Відповідь про дату страти було отримано в незалежній Україні [941].

До пропам'ятних матеріалів слід віднести публікації 1971 р., коли УАПЦ (Соборноправна) відзначала 50-літній ювілей відродження УАПЦ 1921 р. Петро Маєвський видав статтю, де, окрім визначення величності події, повідомив про підготовку до друку листів митрополита Василя Липківського за 1933 - 1937 рр. [1229]. На вшанування пам'яті митрополита-мученика оголошено рішення 23-го з'їзду ОДУМ'у в США про побудову пам'ятника в українському Пантеоні - осередку УПЦ в США в Саут Бавнд Бруку. Часопис «Церква й Життя» повідомив, що 29 жовтня 1976 р. відбулася зустріч членів підготовчого Комітету з Мстиславом (Скрипником), митрополитом УПЦ в США і головою Собору Єпископів УАПЦ [1477].

В рамках матеріалів, виданих з нагоди 50-літнього ювілею відродження УАПЦ 1921 р. у часописі «Церкві й Життя», надруковано нарис, присвячений митрополитові Івану Павловському, у якому багато коментарів, особистих спогадів та описів радянської дійсності [1186]. Після виходу «Нарису...» І. Власовського представники УАПЦ (Соборноправної) принципово не бажали користуватись оприлюдненими там документами. Так само і Ф. Бульбенко до 100-ліття з дня народження В. Чехівського випустив статтю, до якої додав світлину з його зображенням, але без посилань на інші видання [964].

Публікації до 50-літнього ювілею УАПЦ 1921 р. свідчать про маргіналізацію УАПЦ (Соборноправної) в середовищі української діапори. У статтях йдеться не стільки про значення події і вшанування пам'яті митрополита УАПЦ Василя Липківського, скільки подано роздратований опис протистояння «соборноправників» і УПЦ в США на чолі з Мстиславом (Скрипником), названого «гробокопателем УАПЦ» [1262].

Розкритиковано участь у ювілейних заходах українських політичних партій та католицьких молодіжних організацій, які названо «свистопляскою непокликаних навколо нашого ювілею» [1262, с. 2]. З гіркотою зазначено, що однією з найбільших проблем для ювілейного комітету у м. Клівленді стала відмова служити панахиду по митрополитові УАПЦ Василю Липківському і тільки перед загрозою скандалу це вдалося зробити, причому заборонили продавати перевидання УАПЦ 1921 р.

У часописі за 1969 р. друкувались матеріали, пов'язані з Оленою Чехівською, яка проживала у м. Філадельфії, США і листувалася з о. Петром Маєвським [887]. Він надрукував статтю з нагоди дня Янгола О. Чехівської з уміщенням її фото та адреси для привітань (Mrs. Olena Chechiwska, 1204 W. Rockland Street, Philadelphia, Pa. 19141) [1230]. 8 червня 1969 р. на святкуванні її 80-ліття йшлося про те, що вона залишилась єдиним свідком УАПЦ 1921 р., як голова сестрицтва при парафії Св. Софії в Києві, висловлено намір видрукувати спогади О. Чехівської та листи її чоловіка з Соловків [1025]. Згодом надруковано і некролог [1231].

Повідомлялось, що панахиду відслужив о. Олександр Биковець. Тіло небіжчиці було доправлене до Саут Бавнд Бруку. Після смерті О. Чехівської Ф. Бульбенко, який опікувався нею, опублікував життєпис, до якого редакція часопису «Церква й Життя» знову подала фото О. Чехівської, що вже друкувалось [961]. У біографії мало фактичного матеріалу з життя О. Чехівської, немає документів з особистого архіву. Натомість там більше йдеться про її переживання та роздуми з приводу тяжких обставин життя. Авторка висловлювала жаль з приводу того, що змушена була залишити Київ після окупації, могилу доньки Люби, яку вона перенесла на Лук'янівський цвинтар. У цілому матеріали мають неісторичний характер.

Про похорон дружини одного з засуджених на процесі «СВУ» інженера Костя Туркала Марії Петрівни, яка померла влітку 1970 р., було не повідомлення і некролог, а відкритий лист, адресований Голові Української Національної Ради Маковецькому та митрополитові УПЦ в США Івану Теодоровичу [1470]. Протест було викликано тією обставиною, що під час похорону протопресвітеру Ігорю Губаржевському не дали відслужити панахиду у Церкві-пам'ятнику Андрія Первозванного в Саут Бавнд Бруці.

До нечисленних пропам'ятних матеріалів відносяться і публікації про видатних діячів, які прислужилися церковній справі в Україні - українського композитора А. Веделя [933], протопресвитера УАПЦ (Соборноправної) о. Митрофана Явдася [890] та ін.

Окремо слід відзначити публікації промов перед панахидами. Наприклад, одна з них - це роздум про історію України, де видатними постатями ХХ століття автор визначає митрополита УАПЦ Василя Липківського і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру [993]. На продовження традиції УАПЦ 1921 р. в УАПЦ (Соборноправній) служили панахиди по Тарасові Шевченку [997]. Також є згадки про те, що в українських православних парафіях відправлялись панахиди по всіх загиблих за віру і волю України і окремо відзначались панахиди по митрополитові УАПЦ Василю Липківському [1232-1233 та ін.].

Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківського збирало гроші на видання збірника на пошану о. Івана Гаращенка [835]. З цією метою було оголошено прийом пожертв і передплати у сумі 3 доляри [1281]. У 1974 р. В. Домбровський написав спогад про нього, як одного з останніх діячів, що працювали в УАПЦ 1921 р. разом з митрополитом [1023].

Відзиви і рецензії друкувалися у кожному числі журналу «Церква й Життя» [1201]. Критичний відзив на роман О. Гончара «Собор» опубліковано після появи його канадійського видання [1264]. Анонімний автор рецензії критикував автора за викривлення української мови на користь радянського суржику, за «виконання партійного замовлення в літературі» [1397].

У часописі «Церква й Життя» друкувалися листи до редакції, оголошення [1283], привітання з церковними святами [1042], списки жертводавців на видання часопису та видань УАПЦ [1033; 1055; 1261]. На окрему увагу дослідників заслуговують адреси представництв УАПЦ (Соборноправної) у США, Західній Європі, Австралії, Канаді, Південній Америці 1268, осередків і конкретних осіб, які опікувались розсилкою часопису «Церква й Життя», збирали гроші за передплату.

Матеріали періодичної церковної преси в Україні, а потім в діаспорних осередках прихильників УАПЦ 1921 р. є свідченням поступової маргіналізації цього утворення. В Україні у 1920-ті рр. творчий потенціал діячів цієї церкви був досить потужним, і вихід друком її часописів обмежувала, а потім заборонила радянська влада. Про це свідчать редакційні збірки матеріалів, які УАПЦ була готова видавати як богословський і церковно-історичний часопис.

Після утворення осередків УАПЦ (Соборноправної) в США і Канаді загострилось протистояння в церковному середовищі, що відобразилось на сторінках часопису «Церква й Життя» у 1950-1970-х рр. До кожного числа, окрім проповідей митрополита Василя Липківського, уміщували документи УАПЦ 1921 р., публікації матеріалів. З 1970-их рр. нових матеріалів не було, полеміка згасала разом з відходом «соборноправників-липківців». Через ці та інші проблеми часопис занепадає і припиняє існування.

РОЗДІЛ 7. Джерела нецерковного походження

7.1 Документи радянських органів влади

Постанови та матеріали єпархіальних з'їздів в Україні весною 1917 р., частина яких вже опублікована, є джерелами для дослідження початку реалізації процесу втілення ідеї утворення автокефалії Української церкви на практиці [799; 807]. Ці документи і матеріали - малодосліджені з

джерелознавчих позицій, хоча є окремі публікації щодо викладу програмних вимог прихильників українізації Православної церкви в Україні з числа військових капеланів, білого духовенства і мирян, а також загального перебігу подій на цих з'їздах [1120-1124].

Першим законодавчим документом, яким в Українській державі проголошено утворення УАПЦ, був державний закон Директорії УНР про автокефалію Православної церкви в Україні, прийнятий 1 січня 1919 р. Цей документ термінологічно усталив вживання самого терміну «Українська Автокефальна Православна Церква». Його публікацію було викликано протистоянням між прихильниками проголошення автокефалії та тими, хто обстоював вірність єдиній Російській церкві у межах території колишньої Російської імперії. Цей конфлікт на початку 1919 р. мав тривалу історію, оскільки під час сесій Всеукраїнського Собору 1918 р. проукраїнські і антиукраїнські сили остаточно оформились у два ворогуючих табори із значною перевагою останніх.

Вихід у світ закону Директорії УНР став неприємною несподіванкою для тих, хто обстоював статус Православної церкви в Україні, як складової частини відновленого на Помісному Соборі 1917-1918 рр. Московського патріархату. Цим законом Директорія УНР надала Українській церкві статус автокефалії. Рада Народних Міністрів Директорії, яка складалася в основному з соціалістів, пов'язала Православну церкву в Україні з державою і фактично вчинила всупереч соціалістичній ідеології, що передбачала відокремлення церкви від держави.

Закон 1 січня 1919 р., «Про вищий уряд Української Православної Церкви», який є актовим джерелом нецерковного походження [823, с. 50-51]. С. В. Савчук і Ю. Мулик-Луцик вказують, що благодійне видавництво «Українська Автокефальна Церква» випустило брошурою «Закони УНР про Українську Автокефальну Церкву» за редакцією І. Огієнка у Тарнові в 1921 р. [1409, с. 146. 319 (текст)]. Після публікації закону Директорії УНР про автокефалію від 1 січня 1919 р. міністр культів Іван Липа (1865-1923) видав наказ про створення при Міністерстві тимчасової комісії для складання проекту статуту УАПЦ [926, с. 44].

Оскільки не було обрано членів Синоду, який згідно з законом повинен керувати справами Православної церкви в Україні, міністерством ухвалено утворити «Українську Вищу Освященну Церковну Раду», куди увійшли архієпископ Агапіт (Вишневський), прот. Василь Липківський, о. Макар Крамаренко, від військового духовенства А. Матіюк і диякон Олександр Дурдуківський. У цьому складі Рада засідала в перший і останній раз в кабінеті міністра культів 26 січня 1919 р. [926, с. 44]. З припиненням діяльності Директорії УНР на території України і переміщенням на територію Польщі справа втілення цього закону в життя в основному зосередилася в руках уряду УНР в екзилі.

Його подальше включення до історіографії історії УАПЦ було можливим в умовах української діаспори, оскільки у радянських виданнях текст цього документу взагалі не міг з'явитись [1409, с. 146-149]. Єдиним джерелом щодо дій уряду Директорії УНР є спогади міністра ісповідань Лотоцького. На сьогодні для дослідження доступні тільки листування між Огієнком та О. Лотоцьким цього періоду [819; 821], спогади О. Лотоцького [1218]. З огляду на важливість питання канонічності для проголошених пізніше у ХХ столітті церков з назвою і визначенням «Українська Православна» та «автокефальна», виник напрям у історіографії, в середовищі української діаспори, а з 1990-их рр. і в Україні з'явилися публікації на цю тему [1085; 1378 та ін.].

У 1921 р., коли уряд УНР перебував на вигнанні у Тарнові (Польща), міністр ісповідань І. Огієнко розпочав у таборах кампанію збирання підписів під проханням до Царгородського патріарха благословити УАПЦ. Оскільки місія О. Лотоцького не увінчалася успіхом [1287; 1421], то міністерство намагалося вплинути на Константинополь масовою кампанією. Текст цього прохання, підкріплений великою кількістю підписів, залишився без відповіді [976, с. 102104; 1409, с. 149-152]. Натомість в Україні якраз і було проголошено автокефалію Української церкви і відбулася інституалізація УАПЦ.

Таким чином, проекти міністра ісповідань І. Огієнка як в Україні, так і за її межами не були реалізовані на практиці. Але через втілення в життя норм нового радянського законодавства, а особливо через специфіку комуністичної ідеології щодо церкви і релігії і культивовану в УСРР класову ненависть до представників «петлюрівщини» і «українського буржуазного націоналізму», будь-які згадки про законодавчі акти Директорії УНР стали неможливими або й небезпечними. Тому у виявлених документах з канцелярії ВПЦР фонду № 3984 ЦДАВО України взагалі не згадується закон УНР 1919 р. В. Чехівський ніколи не посилався на вищезгаданий законодавчий акт, автором якого він був.

Радянські документи. Декрет РНК РРФСР від 23 січня 1918 р. про відокремлення Церкви від держави і школи від церкви став підсумком попередніх законодавчих актів щодо релігії та церкви у новоствореній радянській державі [936; 967; 1031; 1060; 1106; 1150; 1167; 1291-1292; 12941295 та ін.]. Більшовики в Україні, приступивши до створення власної правової бази, запозичили російський законодавчий досвід. 22 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив Декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», взявши за основу закон РНК РРФСР 1918 р. Принцип відокремлення церкви від держави був закріплений в Конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р., а 10 листопада 1920 р. НКВС, НКЮ, і НКО УСРР прийняли інструкцію про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Таким чином, всі документи, які з 1919 р. були прийняті ВПЦР на чолі з Михайлом Морозом і прот. Василем Липківським, могли мати в своїй основі тільки радянські закони, декрети, інструкції. Натомість цей закон УНР 1919 р. визнавався в осередках української діаспори, а також після проголошення незалежності Української держави у 1991 р. У фонді № 3988 ЦДАВО України збереглась окрема архівна справа, до якої керівництво ВПЦР складало відбитки оприлюднених декретів радянської влади для внутрішнього користування, в т. ч. щодо виконання військового обов'язку та трудової повинності [19; 52].

Однією з останніх публікацій джерел з історії взаємин УАПЦ і карних органів в Україні є збірники документів (спецвипуски) ГДА СБ України, які вийшли друком у 2005-2006 рр. [832-833]. Опубліковано декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду України, постанови РНК УСРР, циркуляри і постанови ВУЦВК, циркуляр НКВС про порядок реєстрації релігійних організацій, положення про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адмінорганами складу релігійних громад та служителів культу, інструкції про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та обліку складу громадян, служителів церкви, типові статути релігійних громад [832, с. 80-85].

Важливе значення для розуміння становища УАПЦ з погляду положень радянського законодавства мав Адміністративний кодекс УСРР 1927 р., який був основним джерелом чинного адміністративного права у радянській Україні [1029, с. 28]. Цей кодекс складено правничою комісією у 1926 р., затверджено ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. Документ публікувався неодноразово [782-783]. Він складається з 528 артикулів, об'єднаних у 15 розділів, присвячених заходам адміністративного впливу, набуттю і втраті громадянства, правилам про культи тощо. Однією з останніх публікацій є витяг з Адміністративного кодексу УСРР, який уміщено серед документів і матеріалів цього збірника [832, с. 56-60].

Слід сказати, що радянських актових і юридичних джерел, які б регулювали правовий стан УАПЦ в УСРР, на відміну від таємних документів ДПУ щодо розробки операцій конкретно проти цієї церкви, майже немає. Зрозуміло, що загальнодержавні акти з регулювання правового становища будь-якої церковної або релігійної організації в УСРР застосовувались щодо всіх зареєстрованих владою структур. Як приклад можна навести текст «Положення про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адміністративними органами складу релігійних громад та служників культу» від 29 грудня 1929 р., яке було затверджене наказом № 2 начальника Адміністративного управління НКВС УСРР від 2 січня 1930 р. [832, с. 61-85].

У «Положенні...» викладено загальний порядок реєстрації усіх релігійних громад, причому у тексті наказу зазначено, щоб «при перереєстрації простежити, щоб відомості релгромад про течію, якої вони додержуються, відповідали дійсності» [832, с. 61]. Цей юридичний акт може слугувати джерелом інформації для дослідження загального для релігійних організацій, і УАПЦ, зокрема, порядку обліку складу релгромад та служників культу, встановленого переліку документів та довідок для реєстрації, в т. ч. типового статуту [832, с. 64-66].

Згаданим «Положенням.» визначалися правила перереєстрації статутів, роз'яснювались причини невизнання державою за релгромадами прав юридичної особи, формалізувались стосунки між релгромадами та служителями культу, порядок передачі релгромадам молитбудинків та культового майна з додатком тексту типової угоди [832, с. 74-76], засади фінансової діяльності громад. Окремим розділом встановлювався порядок закриття молитбудинків та ліквідації релігійних громад. Окремо визначався порядок вилучення дзвонів з молитовних будинків [832, с. 82-83]. Останнім розділом був порядок складу релігійних громад та служителів культу, покликаний забезпечити всі адмінуправління НКВС пакетом довідок щодо служителів культу та членів всіх релігійних громад, які самі повинні їх складати і надсилати до відповідних державних органів.

Таким чином, можна констатувати, що законодавчі акти українських урядів 1917-1921 рр. започаткували юридичне оформлення автокефалії Православної церкви в Україні. Але подальша перемога радянської влади і встановлення нового законодавства змусили керівництво ВПЦР пристосовуватись до вимог влади, причому не згадуючи про попередні закони. Вивчення документальних джерел у післявоєнний період в УРСР відбувалось авторами, які були співробітниками органів держбезпеки і мали доступ до оригінальних джерел з історії УАПЦ 1921 р. та архівно-кримінальних справ репресованих діячів цієї церкви. Натомість в радянських виданнях публікувалися виключно повні або скорочені варіанти декрету про відокремелння церкви від держави і школи від церкви.

7.2 Таємні інструкції та зведення Секретного відділу ДПУ УСРР

Після того як дослідники в Україні з початку 1990-их рр. отримали можливість працювати з секретними архівними документами карних органів влади, зроблено чимало відкриттів у справі вивчення методів роботи чекістів, організації таємних операцій проти УАПЦ, системи збирання та узагальнення отриманої інформації, процесу координації та узгодження дій під час проведення оперативних заходів. Таким чином, в основному підтвердилися підозри в тотальному шпигунстві, які висловлено іще за життя церковними діячами, зокрема митрополитом УАПЦ Василем Липківським.

Антицерковна політика була складовою частиною діяльності карних органів влади в УСРР на всіх етапах їх організації та подальших реорганізацій. Секретно-оперативна робота проти церковних і релігійних напрямів зосереджувалась у секретно-оперативному управлінні ВУЧК УСРР і була регламентована відповідними документами [838, с. 221-225]. У подальші роки як правило Секретний відділ ДПУ УСРР та його підрозділи опікувались церковним напрямом роботи.

Збирання чекістами інформації щодо внутрішнього життя УАПЦ, діячів ВПЦР, ієрархів мало на меті багато завдань. Окрім даних про настрої, переміщення, відзначення храмових свят, хід засідань парафіяльних рад і приватних зустрічей, ДПУ акумулювало відомості про активних захисників митрополита УАПЦ Василя Липківського, вміло їх дискредитувало в церковних колах, запускаючи поголоски і плітки потрібного змісту, і руками своїх довірених чи завербованих осіб організовувало зібрання і усувало від активних дій.

Окремим видом виявлених у ГДА СБ України документів є щотижневі цілком таємні зведення секретного відділу ДПУ УСРР про діяльність автокефального духовенства за 1921-1928 рр. Вони готувались з усіх напрямів діяльності чекістів і не кожного тижня їм вдавалося отримати інформацію. Виявлено 13 повідомлення, що стосуються виключно УАПЦ (за цими документами - «автокефалісти»), які були оприлюднені у збірнику документів і матеріалів у спецвипуску «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» [832, с. 103-220].

Іноді у заголовках до блоку в архівній справі зустрічаються літери «А» або «Б» з подальшою вказівкою на рубрику: «Автокефалистьі». Цими літерами позначалися блоки повідомлень щодо різних церковних угруповань («тихонівців», «обновленців», «сектантів», «сіоністів» тощо). Зведення підписувались у цілому за тиждень керівниками Секретного відділу ДПУ УСРР. Іноді підпис ставив тільки один з них.

Як зазначив В. Даниленко, аналізуючи політичний контроль духовного життя в Україні 1920-их рр., у цих зведеннях простежується динаміка репресій з політичних мотивів, подається чисельність осіб, залучених до «співробітництва», із зазначенням до якого середовища вони належали [836, с. 26]. Ця інформація є цінним джерелом у справі вивчення механізму ведення справжньої таємної війни ДПУ проти УАПЦ із вербуванням агентів у «ворожому середовищі». Цікавим аспектом є з'ясування розмежування повноважень карних органів влади в контексті декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Почасти цей вид унікальних документальних матеріалів вже було використано в аналізі розкладницької діяльності карних органів у церковному середовищі, зокрема всебічної підготовки впродовж 1926-1927 рр. усунення митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва церквою [1370]. Ці щотижневі зведення збиралися не тільки в період його «антирадянської діяльності» і потім фігурували на Другому Соборі УАПЦ 1927 р., але й увійшли як робочі матеріали до кримінальної справи у 1937 р.

З щотижневих зведень Секретного відділу ДПУ УСРР стає зрозуміло, що митрополит Василь Липківський вже давно здогадувався про зв'язок і співробітництво багатьох діячів УАПЦ з карними органами. У тексті зведень прямо говориться про керованість митрополитів УАПЦ Миколая Борецького та Івана Павловського з кабінетів ДПУ, де на них було накопичено достатньо інформації для усвідомлення безперспективності спротиву. На прикладі митрополита УАПЦ Василя Липківського було показано, що буде з тими, хто наполягатиме на збереженні засад УАПЦ 1921 р.

У тій частині щотижневих секретних зведень, щодо церковного життя, окрім інших церковних напрямів, акумулювалась зібрана інформація щодо діячів УАПЦ, причому навіть та, що не стосувалась їх власне церковної діяльності. Наприклад, у повідомленні за № 8/18 за 20-26 лютого 1927 р. містився уривок листа секретаря комітету захисту С. Шварцбарда у Парижі І. Чериковера до доктора Л. Бернштейна з проханням довідатись, чи можна викликати на цей процес колишнього міністра УНР В. Чехівського в якості свідка [832, с. 104-105]. Чекістів також цікавили висловлювання єпископів і духовенства УАПЦ у розмовах між собою щодо зовнішніх політичних подій. Уривки з таких записаних розмов стосувались оцінок подій в Китаї, Польщі, антисемітських висловлювань [832, с. 110-111]. У цілому зміст щотижневих зведень у розділі «Автокефалісти» стосувався висвітлення подій у церковному середовищі, опису діяльності штучно створеної «опозиції» всередині ВПЦР, яку організували чекісти через довірених осіб для дискредитації митрополита УАПЦ Василя Липківського напередодні скликання Собору УАПЦ 1927 р.

Обсяг цих повідомлень різний - іноді кілька сторінок [832, с. 117-120; 127-123; 145-143; 173-182 та ін.], іноді буквально одне речення [832, с. 112]. Широко використовувалась у цій роботі перлюстрація листів з вказівкою адресатів у цитуванні [832, с. 125-127, 220].

Скликання і проведення зібрань УАПЦ було предметом особливої уваги співробітників Секретного відділу ДПУ УСРР. За кілька тижнів або й місяців до Великих Зборів ВПЦР, а особливо напередодні Другого Собору УАПЦ 1327 р. у щотижневих зведеннях є повідомлення про вислови членів ВПЦР та єпископів з оцінками проблем, визначались основні напрями діяльності чекістів і сексотів для направлення соборної роботи в потрібне русло.

У Секретному відділі ДПУ УСРР проведено роботу з підготовки Собору УАПЦ, організації виборів потрібних чекістам делегатів, відсіювання «неблагонадійних», які могли б перешкодити усуненню митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва. Після Собору було обраховано і подано зведені статистичні дані щодо його учасників [832, с. 158-153].

Окремої уваги заслуговують документи про витрати чекістів на оплату «інформаційних послуг» сексотів та освідомлювачів у церковному середовищі [831, с. 253-258], а також технологія сіяння через них пліток у внутрішньоцерковному середовищі. З цього погляду щотижневі зведення Секретного відділу ДПУ УСРР є цінним джерелом, де такі факти мають пряме підтвердження. У повідомленні за № 11/21 за 13 - 13 березня 1327 р. уміщено цікаву інформацію: «ЧЕХОВСКИЙ -“СЕКСОТ”» [832, с. 108]. Це коротке повідомлення свідчить про величезну роботу з реалізації задуму чекістів щодо дискредитації дорадника митрополита УАПЦ В. Чехівського.

Наслідком такої роботи повинно було стати переконання діячів УАПЦ в тому, що він справді є «секретним співробітником» ДПУ і здійснює заходи по усуненню митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва церквою, але зсередини. Недослідженим залишається питання про те, чому карні органи влади викорінювали в УАПЦ принцип соборноправності, який був одним з головних у «Канонах» Собору УАПЦ 1321 р.

Щотижневі зведення дають можливість стверджувати, що поставлення митрополита Миколая Борецького і подальша його діяльність в УАПЦ, на думку чекістів, повинна була привести до відходу від цього принципу і повернення до управління церквою єпископатом. Парадоксально, але саме чекісти силоміць повертали УАПЦ до традиційного устрою Православної церкви з усуненням мирян від керівництва [832, с. 190].

Таким чином, виявлені в ГДА СБ України матеріали нецерковного походження, які створено Секретним відділом ДПУ УСРР у 1920-ті рр. в процесі таємної підривної і розкладової роботи в середовищі УАПЦ, є цінним та інформаційно насиченим джерелом у справі вивчення багатьох малодосліджених аспектів історії цієї церкви.

Завдяки отриманій інформації, яка призначалася виключно для керівництва Секретного відділу ДПУ УСРР і слугувала для розробки стратегії поступової дискредитації та розкладу УАПЦ, можна констатувати, що практично повністю підтвердилися підозри церковних діячів в тім, що держава не тільки активно втручалася у внутрішньоцерковні справи, але й відверто намагалася всіма способами ліквідувати церковне життя в УСРР.

Цікавим для суспільствознавчого та психологічного дослідження є процес сіяння зневіри, пліток та підозр у внутрішньоцерковних стосунках, постійне навіювання ідеї безперспективності церковного служіння, підігрівання розбрату і ворожнечі у стосунках.

Безперервні виклики діячів УАПЦ до різних відділів НКВС та ДПУ УСРР, постійні вимоги щодо виконання все нових і нових інструкцій та усних розпоряджень представників органів влади, погрози та затримання - всі ці дії карних органів влади, які описано у численних спогадах та дослідницьких працях, знаходять своє пояснення саме завдяки виявленим архівним документам. Незважаючи на те, що такі джерела віднайдено тільки за 19271928 рр., саму форму звітності за відповідними напрямами діяльності чекістів можна екстраполювати і на подальші роки антицерковної діяльності та розгортання політичних репресій.

7.3 Документи процесу «СВУ» і формування кримінальних справ проти діячів УАПЦ (УПЦ)

Однією із складних проблем, що цікавила українську діаспору, був доступ до документів і матеріалів процесу «СВУ», а також правдиві інформації про засуджених на ньому весною 5930 р. Західне українознавство спиралося передусім на мемуарні джерела, а комуністична історіографія у своїх поглядах на «СВУ» використовувала офіційно санкціоновані й вироблені ще у 5930-ті рр. оцінки не просто далекі від історичної правди, а відверто фальсифікаторські [830, с. 7].

Першим, хто зацікавився процесом «СВУ» в радянські часи був дисидент Гелій Снєгірьов, який у 5974 р. довідався про це від свого дядька письменника В. Собка. Він почав власне розслідування подій, пов'язаних з цієї справою, переглянув у газетному фонді підшивки газет за той період. Наслідком пошуків стала книжка «Набої для розстрілу» [5426].

До початку 5990-их рр. існувало дві основні версії тих подій, які в своїй основі мали ідеологію протистояння. З початком розвитку джерелознавчих та історіографічних студій в незалежній Україні вивчення різних аспектів процесу «СВУ» викликало появу великої кількості праць [830; 886; 929-930; 954; 5595; 5384; 5396; 5457; 5423; 5554-5555 та ін.].

Підґрунтям обвинувального висновку на процесі «СВУ» послужив комплекс ідеологічних побудов навколо УАПЦ 5925 р. Головним було звинувачення окремих діячів і УАПЦ у «петлюрівщині». Підставою для цього використали ту обставину, що велика кількість представників УАПЦ дійсно мала причетність до Директорії УНР і до петлюрівської армії.

Принаймні в оформленні всіх кримінальних справ на заарештованих у цій справі слідчі обов'язково вказували цей факт у анкетах і протоколах допитів. К. Дмитрук описував протести митрополита Василя Липківського та інших діячів УАПЦ проти звинувачень у петлюрівщині, принагідно кепкуючи з марності їх зусиль [5054, с. 564], зазначаючи, що цілком справедливо на процесі «СВУ» В. Чехівського визнано керівником «БУД» і «СВУ» [5054, с. 565].

Арешти діячів УАПЦ не мали планового характеру, але з середини 1920х рр. ситуація змінюється. Це відзначають і сучасні дослідники, зокрема А. Зінченко писав про те, що ситуація погіршилася восени 1925 р. і репресії посилилися [1065, с. 256]. Наприклад, факт арешту єпископа Тульчинського УАПЦ Миколи Карабіневича разом з 9-ма благовісниками Тульчинщини відображено у протоколі засідання президії ВПЦР від 13 квітня 1926 р., причому зазначено, що вони були в ув'язненні 14, а єпископ 19 днів [594, арк. 5]. У протоколі зафіксовано затримання архієпископа Костянтина Кротевича під час його повернення з Семиріччя в Україну [594, арк. 5].

Справу боротьби з діячами УНР було доведено до театралізованого дійства в харківському оперному театрі - процесу «СВУ». В. Чехівського на цьому процесі зробили головним звинуваченим від УАПЦ. Він нібито, як член Президії «СВУ», намагався створити з УАПЦ «терористичний осередок», що готував «націоналістично налаштовані кадри» для «майбутнього повстання» проти радянської влади за допомогою іноземних інтервентів.

Віднайдені матеріали свідчать про початок підготовки до процесу «СВУ» влітку 1929 р. Тоді відбулися арешти діячів, яких заплановано зробити винуватцями на майбутньому процесі. Ці події вже знайшли відображення у численних публікаціях, але через брак джерел немає досліджень стосовно процесів, що розвивались паралельно до процесу «СВУ» та «надзвичайних» Соборів УАПЦ (УПЦ). У справі скликання цих Соборів є багато маловивчених подій, дослідження яких може бути здійснене після опрацювання архівних документів і матеріалів, що відклалися під час їх проведення [1090-1091].

Незважаючи на відсутність секретних звідомлень ДПУ УСРР за 19291930 рр., можна висловити припущення, що процес здійснювався за інструкціями Секретного відділу ДПУ УСРР. У цей час вже було усунуто від церковного керівництва непоступливих діячів, а ті, що залишились, не чинили спротиву. Виходячи з даних щомісячних зведень про вербування в церковному середовищі секретних співробітників й інформаторів за 1927-1928 рр., в період підготовки до процесу «СВУ» їхня кількість мала бути досить значна.

Активізація антицерковної тематики у громадсько-політичних виданнях відбулася у 1929 р., коли вже «обкатали» проведення гучних кампаній у пресі напередодні політичних процесів. 24 жовтня 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У спеціальним рішенням доручило Голові РНК УСРР В. Чубарю «погодити в ЦК ВКП(б)» питання про публікацію повідомлення у справі «СВУ», а перша звістка про викриття «СВУ» з'явилася у листопаді 1929 р. [830, с. 13].

У пресі розгорнули масштабну кампанію з дискредитації членів «СВУ» і представників УАПЦ. Газетна кампанія привчила суспільство, що після публікації в пресі на порядок денний засідання треба поставити питання про необхідність відмежування керівних органів УАПЦ від щойно викритої «СВУ». Львівський щотижневик «Сила» друкував не тільки повідомлення про хід судового засіданняпроцесу «СВУ», але й частини стенограм [1401].

Організатори судового процесу «СВУ» вважали, що для політичного спектаклю вони обрали діячів, які найбільш повно уособлювали в собі епоху національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. і тому були найбільш небезпечними символами щойно знищеної Української державності. На лаві підсудних опинилися голова партії соціалістів-федералістів С. Єфремов, член ВУАН А. Ніковський, прем'єр-міністр Директорії УНР, Благовісник УАПЦ В. Чехівський, священик УАПЦ Микола Чехівський - всього 45 осіб. За сценарієм чомусь не планувалась присутність інших «злочинців», зокрема екс- митрополита УАПЦ Василя Липківського. Свідками було викликано тільки М. Мороза та В. Потієнка [830, с. 17].

З липня 1929 р. по березень 1930 р., з початком арештів майбутніх фігурантів на процесі «СВУ», тільки у Києві було заарештовано більше 1000 осіб, 5 єпископів і понад 700 священиків УАПЦ [832, с. 268]. У ГДА СБ України зберігається комплекс архівно-слідчих справ стосовно процесу «СВУ» за архівним № 47757 (№ 67098 ФП) з 237 томів, які зберігаються у фонді № 6 [988, с. 86]. Винувальний висновок у справі «СВУ» датований 7 лютого 1930 р. і затверджений підписом голови ДПУ УСРР В. Балицьким містить звинувачення проти УАПЦ [686, арк. 2-а, 121-168; 832, с. 230-254].

Це зроблено з огляду на важливість його формулювання для вивчення ідейних і практичних витоків розгортання репресій проти діячів УАПЦ упродовж 1930 - 1938 рр. з використанням усталених формулювань висновку на процесі «СВУ». У ГДА СБ України зберігаються обидва варіанти «Винувального висновку у справі “СВУ”» - машинописний, де є правки червоним чорнилом, та друкарський. У результаті звірки виявилися незначні розбіжності у тексті, які, очевидно, виникли під час підготовки машинопису до друку. Друкований примірник є остаточним редагованим варіантом. Текст опублікованого окремим виданням «Винувального висновку» надруковано на папері поганої якості і він виглядає як брошура для службового використання.

На титульній сторінці позначено: «Зовсім таємно. Винувальний висновок у справі контр-революційної організації “Спілка визволення України” (за винуваченням С. Єфремова, В. Чехівського, А. Ніковського та ін.)». Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літописі Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжкової Палати, зокрема оприлюдненому стенографічному звіті процесу «Спілки визволення України» [815, с. 96-113].

За змістом цей документ є обґрунтуванням «контр-революційності» організації, що іменувалася «СВУ» і «готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання». Для карних органів влади випрацьовані у документі формулювання і версія утворення УАПЦ, її зв'язок з «Братством Української Державносте» (БУД) та «СВУ», в подальшому розгортанні репресій і запровадженні нових кримінальних справ стали головним джерелом для використання цієї текстуальної форми.

У обвинувальному висновку сам процес утворення УАПЦ напряму поставлено в залежність від поразки Української державності: «Виникнення української автокефальної церкви зв'язано безпосередньо з розгромленням збройних сил української контр-революції й з переходом її до підготовлення повстання проти переможної Радянської влади. Розбита наприкінці 1920 р. на полях громадянської війни українська контр-революція заховалася в запілля, взялась за організацію бандитських зграй» [832, с. 230].

Текст документу красномовно свідчить про те, що для комуністичних ідеологів УАПЦ треба було представити політичним проектом українських державників, які нібито планували за її допомогою згодом досягти політичного реваншу з використанням її як «пропагандистсько-петлюрівського органу, що був близький до села, уже тоді були ясні керівним колам українського антирадянського руху, що взяли її під свою опіку і стали на чолі українського церковного руху» [832, с. 230-231].

Далі у документі висловлено твердження, які потім не фігурували ані в кримінальних справах, ані в інших джерелах. Очевидно, на момент складання обвинувального висновку у 1929-1930 рр. чекісти мали інформацію, що вплинула на появу тверджень про плани на території УСРР створити «загально-церковний антирадянський фронт», який би об'єднав представників старослов'янської ієрархії з учасниками руху за автокефалію («попи- петлюрівці»). Цим «пояснювався» період тимчасової згоди і пропозиції окремим представникам старослов'янської іерархії «взяти на себе ролю митрополита автокефальної української церкви» [832, с. 231].

Автори цього документа начальник Секретного відділу ДПУ УСРР В. Горожанін та начальник 2-го відділку Б. Козельський кваліфікували церкву найзручнішою організацією «в розумінні конспірації й в розумінні перспектив, формою контр-революційної роботи» [832, с. 231], бо давала можливість «контр-революційним елементам», прикриваючись легальною церковною діяльністю, здійснювати плани боротьби з радянською владою.

Незважаючи на відсутність протоколів засідань «БУД» на процесі «СВУ», у «Винувальному висновку...» докладно подано стратегічні плани цієї організації, зокрема у справі направлення і корегування діяльності В. Чехівського, як «керівника автокефального руху» [832, с. 231], хоча у документах канцелярії ВПЦР він не згадувався до 1921 р., бо його не було у Києві [968, с. 104-108]. Ключовим у справі здобуття автокефалії Православної церкви в Україні, згідно з «Винувальним висновком.», став Перший Собор УАПЦ 1921 р., який «повинен був дати українському контр-революційному рухові одну з організаційних форм дальшої антирадянської діяльности» [832, с. 232.].

Питання про належність митрополита УАПЦ Василя Липківського до «СВУ» є надзвичайно цікавим, оскільки це звинувачення, яке увійшло до остаточного варіанта «Винувального висновку...», ніде і ніяк не підтвердилося. Нез'ясованим залишається чому його не запрошено до Харкова у березні 1930 р. на процес «СВУ», хоча б як свідка. Митрополит Василь Липківський висловив здивування з приводу організації цього процесу: «Але зліквідувавши, поховавши УАПЦ, треба було, щоб ліквідатори припечатали її гроб своєю «соборною» печаткою. І з цим діло не забарилось. ДПУ чи само видумало, чи справді знайшло якийсь політичний гурток «СВУ» (Спілка Визволення України). Цим «СВУ» ДПУ мало на меті зліквідувати «петлюрівщину», а загалом уже пришило до цієї справи й УАПЦ, щоб зліквідувати й ЇЇ. На суд поставили лише двох [братів] Чехівських» [832, с. 268].

Оскільки у «Винувальному висновку.» було подане обґрунтовання тези, що «Українська автокефальна церква - виплід “БУД”» [832, с. 232], то у тексті є важливі моменти для розуміння того, яким чином у кримінальних справах церковна діяльність слідчими перетлумачувалась як «антирадянські» дії. Зростання кількості українізованих парафій після Собору УАПЦ 1921 р. тлумачилося так, що «Українська контр-революція вирішила вжити негайних і енергійних заходів до того, щоб поширити поле антирадянського впливу УАПЦ» [832, с. 232-233]. Візитації церковних ієрархів кваліфіковано як «низку агітаційних поїздок по Україні», під час яких вони «втягають в антирадянську діяльність націоналістичний периферійний елемент» [832, с. 233].

Церковна діяльність політичних та військових діячів, які не емігрували з УСРР після поразки Української державності і перейшли служити в УАПЦ, також отримала своє визначення: «Збанкрутовані ідейно і переможні у відкритих боях представники українських контр-революційних партій, петлюрівські старшини, коменданти й отамани ліквідованих Червоною Армією й органами Державного Політичного Управління Петлюрівські зграї - знайшли собі притулок і широке поле для контр-революційної діяльности в лавах так званих «священодіячів» УАПЦ» [832, с. 233].

Організація духовної освіти у викладі авторів «Винувального висновку...» також мала завдання підготовки «контр-революційного елементу, що вступив в УАПЦ і що раніш не мав нічого спільного з релігією й церквою, для замаскування його антирадянських дій». Для цього і були організовані «Вища богословська школа» і т. з. «Братство робітників слова» [832, с. 233].

У «Винувальному висновку.» було зазначено і дату поєднання УАПЦ і «СВУ»: «1926 року український контр-революційний рух організаційно зформувався в “Спілку Визволення України”. Програма “СВУ”, що розв'язала поруч з іншим і ставлення “СВУ” до релігійного питання, передбачала, що автокефальна церква мусить користуватися, в порівненні з іншими церквами, низкою привілей» [832, с. 235].

Далі в тексті виклад подій здійснено настільки переконливо, неначе чекісти взагалі там були присутні: «На першому засіданні “СВУ” було вирішено розподілити всім членам обраної президії “СВУ” поміж себе ділянки антирадянської роботи. В. ЧЕХІВСЬКОМУ було доручено керівництво контр-революційною роботою через автокефальну церкву [...] На першому засіданні “СВУ” В. ЧЕХІВСЬКИИ оголосив список осіб з числа керівників УАПЦ, що, на його думку, були вповні надійними, щоб взяти участь в антирадянській роботі по автокефальній лінії “СВУ”» [832, с. 235].

Побудова «Винувального висновку.» така, що далі в тексті, очевидно, для більшої достовірності і аргументованості його автори перейшли до цитування самих обвинувачених, умістивши велику кількість відібраних з протоколів допитів висловів щодо УАПЦ з відповідним посиланням на том і аркуш справи.

Цікаво зазначити, що організація справи з усунення митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва впродовж 1926-1921 рр. у «Винувальному висновку. » подана зовсім інакше, ніж в секретних звідомленнях, хоча автори обох видів документів були одні й ті самі. Очевидно, що секретні повідомлення писалися для внутрішнього користування, а «Винувальний висновок.» - для зовнішнього, причому з певною пропагандистською метою. У «Винувальному висновку.» викладено причини усунення митрополита УАПЦ Василя Липківського через його «контр-революційну діяльність», яка нібито вела до «розконспірування контр-революційної ролі УАПЦ» [832, с. 236].

З документа виходить, що задля збереження національного напряму в УАПЦ керівний центр «СВУ» дав доручення В. Чехівському подбати про залишення митрополитом УАПЦ Василя Липківського. Це документально підтверджується матеріалами Другого Собору УАПЦ 1927 р. Але з щотижневих зведень виходить, що чекістами було дійсно «героїчно» знешкоджено всі «контр-революційні задуми» керівництва «СВУ».

Обрання митрополитом на Другому Соборі УАПЦ 1927 р. Миколая Борецького у «Винувальному висновку...» представлено виключно як виконання В. Чехівським директиви центру «СВУ» [832, с. 239]. Про те, що це цілком вигадана причина, яку треба було вписати до «Винувального висновку.» задля цілісності вигаданої чекістами ідеологічної «конструкції» свідчать матеріали архівно-кримінальної справи митрополита УАПЦ Миколая Борецького, заарештованого у березні 1930 р. Термін його арешту і ув'язнення збігся з процесом «СВУ», який було проведено без його участі.

До кримінальної справи митрополита УАПЦ Миколая Борецького включено уривки або повні копії протоколів допитів звинувачених на процесі «СВУ». У протоколах допитів чомусь немає ніякої інформації про його причетність до засідань «БУД» і «СВУ». Натомість він записав на вимогу слідчого свої проповіді у Києво-Софійському і Михайлівському соборах під час церковних свят. Під час допиту у спецкорпусі Харківського ДОПР 9 квітня 1930 р. слідчий, уповноважений 3-го відділку Секретного відділу ДПУ УССР Буссел поставив йому питання щодо причетності до «СВУ». На що Борецький висловив нерозуміння того, що відбувається на процесі, принаймні з того, що прочитав у газетах «Вісті» та «Комуніст» [673, арк. 66 зв.].

Велику увагу авторами «Винувального висновку.» було приділено організації членами «СВУ» «відкритих антирадянських демонстрацій», зокрема панахиді по С. Петлюрі, яка повинна була стати «національною демонстрацією» [832, с. 205]. У кримінальних справах видно, що методично запитання слідчих заарештованим діячам УАПЦ побудовано на підставі викладу саме цих напрямів.

Так само визнання проповідей в УАПЦ «одним із серйозних засобів антирадянського оброблення віруючої людности», зокрема «спеціальний добір тем, націоналістичний антирадянський напрям проповіді, намагання зворушити в слухачеві контр-революційні настрої» [832, с. 252], потягнуло за собою включення цього питання як обов'язкового для слідчих, які мали справу з арештованими діячами УАПЦ у подальші роки.

Загальним висновком цього документа був наступний: «Отже ... УАПЦ була розгалуженням активних контр-революційних організацій “БУД” і потім “СВУ”. Всі межі, що розділяли УАПЦ від “СВУ” були стерті. УАПЦ була керівництвом підготовленого куркульства для збройного повстання проти Радянської влади» [832, с. 253-250].

Таким чином, «Винувальний висновок.» з погляду джерелознавчого аналізу кримінальних справ діячів УАПЦ є методичною і методологічною основою їх текстуального дослідження. Запитання слідчих під час допитів мали в своїй основі відпрацьовану схему (склад духовенства та його діяльність в минулому, проповіді та їх тематика, проведення розмов серед селянства, молодіжні гуртки в селі, організація духовних шкіл, церковне проповідництво тощо). За цим документом було засуджено представників УАПЦ на самому процесі, дискредитовано ідею Української церкви і на подальші роки сформульовано ідеологічні ярлики для УАПЦ.

7.4 Судово-слідчі документи

Джерелами комплектування фондів кримінальних справ є судові органи, оперативні і слідчі підрозділи, що діяли в органах ВУЧК-ГПУ-НКВД-НКГБ- МГБ-КГБ УСРР-УРСР, а також реабілітаційні органи. Слідчі органи проводили попереднє розслідування за статтями кримінальних кодексів. Судові органи за поданням або за участю прокурора виносили вироки. Реабілітаційні органи переглядали архівні кримінальні справи, готували висновки щодо них відповідно до законодавчих і нормативних актів [388, с. 83].

До появи комплексу архівно-кримінальних справ репресованих діячів УАПЦ долучився процес «СВУ», що випрацював новий текстуальний блок, який при утворенні слідчих документів представників церкви слідчими прив'язувався до випрацюваного обвинувального висновку 1930 р. так само, як і виявлені особистіші зв'язки з вже засудженими церковними діячами [832, с. 230-254]. Як видно з протоколів допитів після процесу «СВУ», слідчі запитували всіх арештованих після 1930 р. щодо їхніх зв'язків з О. Ярещенком, В. Чехівським, В. Липківським та іншими, вже засудженими керівниками УАПЦ.

Про події, пов'язані з репресіями карних органів влади проти релігії та церкви впродовж 1920 - 1930-их рр., науковці ще довго будуть писати, оскільки з розширенням меж вже започаткованих історико-джерелознавчих досліджень розкриваються нові аспекти щойно відкритих архівних джерел. У міжвоєнний період процес планомірної ліквідації релігійного життя в УРСР набув цілком завершених форм, зумовлених намаганням пришвидшити перемогу комуністичного світогляду на практиці в ході марксистського експерименту.

Після атеїстичної кампанії 1920-их рр. проти всіх напрямів Православ'я взагалі і УАПЦ зокрема, з 1930 р. влада перейшла до репресивних заходів. Незважаючи на те, що ЦАУ НКВС надавало формальні дозволи на існування церков різних юрисдикцій, реєструючи релігійні громади, йшло їхнє планомірне знищення через закриття храмів, руйнування святинь, розгортання масових репресій проти ієрархії і духовенства, розколювання суспільства шляхом нацьковування на віруючих політичних і громадських угруповань (СВБ, партійні, комсомольські та піонерські організації тощо).

У радянську добу здавалося, що архівно-кримінальні справи заарештованих церковних діячів ніколи не будуть доступними навіть для родичів страчених. Але ситуація докорінно змінилася у 1989-1990-их рр. Матеріали з фондів ГДА СБ України вже частково залучені до наукового обігу у справі вивчення процесу репресій в УРСР 1920-1930 рр. проти церковних діячів всіх напрямів. Виявлено архівно-кримінальні справи не тільки діячів, прізвища яких відомі завдяки публікаціям української діаспори, але й тих, кого не було згадано. Сформований комплекс опублікованих джерел в закордонних українських осередках було поєднано з новими напрацюваннями.

У незалежній Україні з початку 5990-их рр. розпочався новий етап дослідження історії УАПЦ 5925 р. на основі матеріалів з відкритих спецсховищ архівів і бібліотек, а також після отримання доступу до архівно- кримінальних справ засуджених у різних справах діячів УАПЦ.

Академік НАН України, голова Головної редакційної колегії науково- документальної серії книг «Реабілітовані історією» Петро Тронько виступив за реалізацію державної програми з підготовки серії книг «Реабілітовані історією». Він зазначив, що в умовах національного і культурного відродження України, розбудови її державності виняткового значення набувають проблеми вивчення історії, дослідження маловідомих сторінок життя українського народу, пов'язаних з періодом становлення і функціонування тоталітарної системи, які протягом тривалого часу замовчувалися. Внаслідок масових політичних репресій, які торкнулися всіх без винятку верств населення, було обірване чи покалічене життя сотень тисяч людей, розстріляних або знищених у сталінських концентраційних таборах. Лише в другій половині 5930-их рр. в Україні репресовано 360 тис. громадян.