Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

Тому важливим є дослідження джерел, які висвітлюють причини непримиренної ворожнечі міністра освіти (1918 - 1919), а потім віровизнань Директорії УНР (1919 - 1924) І. Огієнка до т. зв. «липківщини», тобто УАПЦ після Першого Собору 1921 р. Вивчення архівних документів дає підстави твердити, що учасники автокефального руху були знайомі між собою з 1919 р., оскільки зустрілися у Кам'янці-Подільському, де перебував уряд УНР. У таборах для полонених українських вояків міністр ісповідань УНР Іван Огієнко видав у м. Тарнові (Польща) у 1921-1922 рр. низку популярних брошур у видавництві «Українська Автокефальна Церква», але вони залишились у середовищі української діаспори і ніяк не вплинули на церковні процеси в Україні, дослідження джерел з історії УАПЦ зокрема [1274-1277].

Документи судово-слідчих справ доволяють розширити наші уявлення про цей період. У протоколі допиту від 11 грудня 1929 р. голови ВПЦР М. Мороза, заарештованого у процесі підготовки до процесу «СВУ» і ув'язненого в Харківському ДОПР, уповноваженим Секретного відділу ДПУ УСРР слідчим Бусселом записано, що Мороз приїхав до Кам'янця приблизно наприкінці серпня 1919 р., де зустрівся з Василем Липківським, Григорієм Стороженком, Порфирієм Гордовським, Юрієм Жевченком, Володимиром Чехівським та членами Кирило-Мефодіївського Братства [833, с. 132].

Уряд Директорії УНР залишився, а частина братчиків повернулася до Києва, де, власне, і розгорталися події, пов'язані з інституалізацією УАПЦ на Соборі УАПЦ 1921 р. Епістолярій І. Огієнка слугує джерелом інформації про те, що він неодноразово звертався до різних адресатів з проханням надіслати відомості про церковне життя в Україні і в світі. Він їх отримував з різноманітних джерел, щоправда, часто ці новини не містили правдивої інформації. Тоді, у 1921 р. погляди і плани І. Огієнка щодо розбудови УАПЦ мало відрізнялись від тих, які проголошувала ВПЦР у Києві [1276].

Зокрема, в листі до В. Зіньківського від 17 січня 1921 р. І. Огієнко писав, що «Про українську церкву маю багато відомостей. Найважливіше: патріарх Грузії висвятив нам трьох єпископів, а ті висвятили ще сімох, так що тепер Українського Єпископату маємо досить. Всі єпископи, звичайно, правлять тільки по українськи» [819, с. 43]. Насправді історія стосунків між ВПЦР та грузинським патріархом-католікосом була зовсім іншою [797 та ін.].

У листі до О. Лотоцького від 1 лютого 1921 р. він писав про необхідність утворення автокефальної, незалежної від московського патріярха православної церкви, бо залежне від Москви духовенство на Україні, особливо церковна ієрархія, негативно відноситься до державного будівництва, вороже виступає проти національного руху, не визнає мови та культури і провадить цілком шкідливу московську русифікаторську політику [819, с. 47-49]. У листі від 5 лютого 1921 р. він повідомляв О. Лотоцького про посилку депутації від Міністерства Ісповідань і просив його допомогти у цій справі [819, с. 52].

Перший Собор УАПЦ відбувся в Києві 1921 р. Але Огієнко, судячи з листів, отримав повідомлення тільки в січні 1922 р. Дізнавшись про обставини висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського, у своєму листі від 27 січня 1922 р. до С. Петлюри він вважав це “великим ударом в нашій церковній справі» [819, с. 165]. Цей лист містить прохання І. Огієнка до С. Петлюри надати йому необхідні кошти для виправлення ситуації [819, с. 166]. Потім у листах Огієнко практично не звертався до цієї теми, оскільки незабаром він переконався у складності її вирішення після припинення активної діяльності Уряду Директорії УНР та відсутності будь-якої відповіді з Константинополя щодо Української церкви. У часописі Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського в США «Церква й Життя» редакція періодично вміщувала полемічні матеріали щодо виступів митрополита Іларіона (Огієнка) проти УАПЦ формації 1921 р. на чолі з митрополитом Василем Липківським, вже перебуваючи у Канаді [1299].

Таким чином, твори опонентів УАПЦ (УПЦ) практично не зустрічаються, за невеликим винятком, серед виявлених у вітчизняних архівах документів з декількох причин. По-перше, багато з них виїхали за кордон разом з післяреволюційною емігрантською хвилею і ознайомлені з діячами УАПЦ та їхньою діяльністю до початку 1920-их рр. У подальші роки всі відомості за кордон надходили в основному через періодичні видання або листування дуже нетривалий час.

По-друге, представники опозиційних до УАПЦ церковних напрямів, які залишилися в УСРР, так само мали великі проблеми з дозволом радянської влади на друк своїх конфесійних видань, що також майже не збереглись на сьогодні. На відміну від УАПЦ, їхні архівні фонди практично не збереглися в Україні, принаймні немає повідомлень про їх компактне зберігання. В результаті політичних репресій всіх релігійних напрямів у 1930-ті рр. загинуло багато представників церков разом з особовими фондами їх діячів, де, ймовірно, були оригінальні матеріали щодо дискусії з ідеологами і богословами УАПЦ (УПЦ).

РОЗДІЛ 5. Джерела особового походження

5.1 Особові справи діячів УАПЦ

Архівні джерела церковного походження. Найбільш повним зібранням відомостей щодо персонального складу УАПЦ від початків її організації до 1929 р. є архів особових справ, який зберігався в канцелярії ВПЦР в одному з приміщень колишньої Київської духовної консисторії (вул. В. Короленка, 24) до 1929 р. З арештом діячів УАПЦ у справі «СВУ» після 1930 р. цей архів ніким не досліджувався і знаходився на державному зберіганні.

Поки що не вдалося розшукати матеріали з особових справ фонду 3984 ЦДАВО України серед архівних матеріалів карних органів влади. Можна висловити припущення, що частину особових справ використано під час слідства по справах діячів УАПЦ, але довести це важко. Принаймні в архівно- кримінальних справах діячів УАПЦ не виявлено документів з особових справ канцелярії ВПЦР. Не виключено, що такі документи відклалися у матеріалах попереднього слідства або в ранніх справах з «розробки» та затримання церковних діячів у 1920-их рр., але їх поки не віднайдено. Це саме стосується масових арештів у справі «СВУ».

У описі № 2 фонду № 3984 ЦДАВО України сконцентровано особові справи духовенства УАПЦ, у кількості 1275 одиниць зберігання № 1-1545, з яких 21 літерна справа, 10 номерів справ пропущено, 276 справ вибуло і 5 справ відсутні. Вони різні за обсягом і наповнюваністю, розташовані в алфавітному порядку. Деякі складаються з одного аркуша із заявою прийняти цю особу до складу кліриків УАПЦ, причому не завжди можна встановити, чи було прийняте позитивне рішення щодо його включення до складу кліриків українізованих парафій. Але є справи з дореволюційними докладними формулярами, виготовленими друкарським способом, з повною інформацією про освіту та сімейний стан клірика УАПЦ, заяви, ставлені грамоти та інші особові документи.

За обсягом документальні матеріали з опису № 2 фонду № 3984 ЦДАВО України різняться між собою. Деякі становлять один аркуш з мінімальними відомостями про священика чи диякона, іноді навіть без дати і місця заповнення. Це зумовило надзвичайно бідні відомості про багатьох священно- і церковнослужителів УАПЦ. Найкоротшими документами можна вважати заяви до ВПЦР з проханням приєднатися до Української церкви, які мають обсяг % аркуша і містять мінімум інформації про самого заявника. Багато рукописних заяв написано нерозбірливим почерком на папері поганої якості.

Серед особових справ в описі № 2 є відомі діячі УАПЦ: єпископи Володимир Самборський [298] і Яків Чулаївський [304], священики Василь Болсуновський [288], Костянтин Биковець [290], Сергій Босовол [289], Павло Дросенко [294], Іван Гея [292], Василь Задвірняк [295], Єпіфан Кавунський [296], Павло Погорілко [1030], Микола [299], Борис [300], та Петро [301] Слухаєвські, Кирило Стеценко [302], Іван Таран [303], Федір Шпаченко [305], Митрофан Явдась [306], псаломщик Федір Доманицький [293] та ін.

Деякі архівні справи становлять виготовлений друкарським способом бланк опитувальної картки, до якої вносилися відомості з життєпису особи - дата і місце народження, дата одруження і номер свідоцтва, повний перелік навчальних закладів, в яких навчалася особа, часто з зазначенням дати видачі і номера посвідчення про навчання. Такі картки складено за правилами діловодства, наявні номери реєстрації як на місцях, так і в канцелярії ВПЦР, проставлено печатки місцевих органів управління УАПЦ або парафій, підписи відповідальних осіб.

Найчастіше з такого типу документів зустрічаються «Запитальні картки для осіб, що бажають працювати на священослужительських посадах в українських парафіях» з 24 пунктів, розроблених у канцелярії ВПЦР. Вони заповнювалися у 1921-1923 рр. бажаючими приєднатися до «Української народної церкви», отримати висвяту у відповідний сан. Анкетований мав подати своє повне ім'я, дату і місце народження та проживання на момент заповнення картки, віросповідання, попередньо отриману освіту.

Така запитальна картка - це один із небагатьох документів, в яких акцентується увага на національному і становому походженню (п. 7), хоча близько третини респондентів опускали запитання про національне походження, зазначаючи станове. Ймовірно, вони ідентифікували себе українцями і не вважали за потрібне зайвий раз це підкреслювати. Ставилися запитання про сімейний стан: неодружений, вдівець, якщо одружений, то яким шлюбом. В анкеті зазначалося, чи має особа священичий сан, коли відбулася висвята, яка саме парафія бажає обрати і на яку посаду. Окремий пункт присвячено участі в українських культурно-просвітніх організаціях («Просвіти», бібліотеки, українські народні хори), приналежності до українських церковно-релігійних організацій (братств, українізованих парафій). Наприкінці картки був блок декларативних питань стосовно основних засад УАПЦ та діяльності її керівних організацій.

Іншим видом виявлених друкарських бланків є «Персональні картки» священнослужителів УАПЦ, які були введені до діловодних документів ВПЦР у 1927 - 1930 рр. Важливо зазначити, що запитальні картки заповнювалися бажаючими працювати в УАПЦ і прохання могло бути не задоволене, а картки дають відомості про дійсних кліриків. Вони збиралися Округовими церковними радами і надсилалися у канцелярію ВПЦР. У цих картках зазначалося повне ім'я, дата і місце народження, освіта, родинний стан (ім'я дружини й дітей, дати їх народження, яким шлюбом одружений). Фіксувалася дата висвяти та особа, що її провела, з'ясовувалася церковна кар'єра, окремо акцентувалося на виконанні будь-яких доручень від керівництва УАПЦ.

У персональних картках є пункт, зумовлений політикою радянської держави щодо церкви: кожен священнослужитель мав зазначити, в якому місцевому адмінвідділі він узятий на облік та вказати чергу реєстрової картки. Все це робилося для пришвидшення пошуку відомостей про особу місцевими адмінвідділами. Окремим видом діловодної документації нецерковного походження є згадані «реєстраційні картки картки службовця культу», які заводились місцевими адмінвідділами [1030].

Напередодні Другого Собору УАПЦ 1927 р. для т. зв. «унормування відносин з радянською владою» комісія на чолі з єпископом Лохвицьким УАПЦ Петром Ромодановим, виконуючи інструкції ДПУ, створила ревізійні комісії для перевірки особового складу УАПЦ в округах, що мали встановити відповідність особи статусу священнослужителя і «Канонам» УАПЦ 1921 р. та зафіксувати дотримання декрету про відокремлення церкви від держави. Висновки цих комісій часто записувалися безпосередньо на картках.

Дослідження сучасних українських істориків, зокрема А. Киридон, свідчать про ті процеси, які відбувалися у стосунках між владою та представниками церкви [1164-1165; 1170-1171]. Очевидно, що це був складний процес відбору найбільш дояльних до влади представників, які з тих чи інших причин погоджувались на досить широке співробітництво. Натомість під час роботи для досягнення певних цілей в державно-церковних стосунках необхідно було усувати тих людей, які не погоджувались на компроміси.

На засіданні президії ВПЦР (протокол № 106 від 21 червня 1928 р.) розглядалося питання про те, що в архіві ВПЦР є велика кількість персональних справ священодіячів УАПЦ з їх документами (посвідками, анкетами), але ці справи ВПЦР не потрібні. Тому треба передати ці справи Округовим ЦР після того, як вони надішлють списки священодіячів округи [646, арк. 6]. Було виготовлено обіжника до всіх ОЦР за підписами голови ВПЦР прот. Леонтія Юнакова та секретаря єпископа Марка Грушевського з проханням надіслати списки в алфавітному порядку [646, арк. 6 зв.].

Виявлено іще один вид документації: «Персональні анкети для священнослужителів та працьовників УАПЦ». Окрім загальних відомостей, тут є питання про те, якою працею до 1917 р. здобували засоби для утримання себе та родини, з'ясовувалося, чи працює ця особа ще десь на момент заповнення анкети, окрім церковно-релігійної установи, та відношення до військової служби. У анкетах були питання про шкільну освіту та позашкільну богословську самоосвіту, а також пункт про наявність власних надрукованих або рукописних праць.

За весь період існування УАПЦ, згідно з виявленими документами, можна розділити всіх єпископів і кліриків на 2 категорії: 1) особи, які мали дореволюційну духовну освіту й сан диякона або священика і у 1917-1921 рр. приєдналися до УАПЦ; 2) особи, які отримали висвячення на єпископів та священиків, але мали або початкову освіту або взагалі ніякої. У анкетах такі кандидати на висвячення не вказували школи, бо не закінчували її, а в графі анкети «освіта» вказували «хатня».

Їх приєднання до УАПЦ відбувалося виключно на підставі виявленого бажання служити Українській церкві, тобто національна свідомість і патріотизм були достатніми підставами для висвяти. Згодом, це стало причиною проблем, які сильно підважували становище УАПЦ порівняно з іншими церквами. Митрополит УАПЦ Василь Липківський згодом визнавав, що надто багато випадкових людей приєдналося до УАПЦ в бурхливі революційні часи [773, с. 107].

Спільним для всіх документів є пункт про відбування покарань за церковні провини і «злочинства уголовні», що, очевидно, свідчить про намагання керівництва слідкувати за якісним складом кліру та бажання уникнути конфліктів з владою. Найпростіші анкети налічують 14 пунктів, з яких можна отримати лише загальні відомості про особу священнослужителя.

Якщо Округова рада не подавала ВПЦР необхідні дані, секретар ради (часто згадується секретар Старокиївської парафіяльної ради УАПЦ при великому кафедральному Софійському соборі Марія Свідерська) записував ім'я клірика, парафію, в якій він перебував на службі, та його вік, освіту, дату висвяти, час переходу в УАПЦ і сімейний сан.

У відомостях, які вдалося отримати з анкет та опитувальних карток, часто переплутані церковні і адміністративні межі. Трапляються твердження: «Черкаського повіту Канівської єпархії», тобто вживаються одночасно як дореволюційні межі державно-адміністративного поділу (повіт, волость, губернія) і церковно-адміністративного (єпархія), так і радянського поділу державного (район) і церковно-адміністративного в УАПЦ (округа).

Очевидно на той момент далеко не всі перейшли на нові радянські вимоги, хоча ВПЦР докладала зусиль у справі збирання і поширювання інформації про новий державний адміністративно-територіальний поділ [416]. До деяких архівних справ підшито надруковані друкарським способом тексти дияконських або священицьких обітниць, підписані кандидатами на висвячення. Виявлено оригінали грамот на висвяту, виготовлених друкарським способом на аркушах великого формату із зображенням Софії Київської, куди вписано текст, наприклад грамота о. Петра Маєвського [824, с. ХІ].

Іноді автор запитальної картки вказував тільки ім'я єпископа, який висвятив у сан диякона або священика того чи іншого кандидата. Це стосується як автокефальних єпископів, так і єпископів Російської церкви до 1917 р., і православних архієреїв після утворення в УСРР кількох церковних напрямів. Серед документів опису № 2 фонду № 3984 ЦДАВО України виявлено й такі, які не мають прямого відношення до особових справ, але є цікавими для дослідження історії УАПЦ. У одній справі можна зустріти матеріали про кількох священнодіячів. Справа № 1291 містить відомості аж по 6 кліриках у вигляді підшитих всередині персональних карток.

Є випадки, коли інформація стосовно однієї особи є у кількох справах (№№ 1207-1208; 1130, 1132, 1185-а, 1254-1255), вони різняться датою заповнення анкет чи інших документів. У деяких справах на титульному аркуші клірик означений у сані диякона, а в матеріалах справи є свідчення про його висвяту на священика. Іноді трапляються невідповідності відносно дати та місця народження, висвяти.

У фонді № 3984 ЦДАВО України є інформація щодо призначення або звільнення священиків, дияконів та дяків на парафії [94-95; 322-325; 365-369], видачі їм посвідчень [327]. Такі справи містять документи не за всі роки, але навіть у такому вигляді це дозволяє дослідити процеси призначень до осередків УАПЦ у 1920-ті рр. В описі № 2 фонду 3984 ЦДАВО України, за винятком 2 осіб, відсутні особові справи єпископату УАПЦ, але вони є в інших справах, а також відомості про призначення на місця [321; 364].

Документи і матеріали Собору УАПЦ 1921 р. дозволяють дослідити процес набуття єпископату. Протоколи засідання Собору за 21 жовтня 1921 р. дають інформацію про процес обрання митрополита УАПЦ на Соборі [829, с. 226-245]. У пресвітерській хіротонії прот. Василя Липківського брали участь 30 священиків і 12 дияконів. У Софійському соборі його висвячено на Митрополита Київського і всієї України під час Божественної Літургії 23 жовтня 1921 р., але серед архівних матеріалів ніяких свідчень про цей день не віднайдено, тому інформацію про подію отримано зі спогадів [793-794].

Єпископат УАПЦ утворився у 1921 р. і в цілому висвячено 34 ієрархи. Щоправда, багато з них зреклося віри і церкви у 1929 - 1930 рр. Перший з виявлених переліків єпископів УАПЦ був додатком № 14 «Єпископат Української Автокефальної Православної Церкви з 1921 року» до «Історії...» митрополита УАПЦ Василя Липківського [773, с. LXXXIV-LXXXV].

Інший варіант з розширеними відомостями щодо біографій уміщено у книзі І. Власовського [976, с. 141-149], частина з яких у вигляді публіцистичних нарисів разом із світлинами була опублікована діячами УАПЦ (Соборноправної) в Німеччині. Останнє опрацювання біографій єпископату УАПЦ у діаспорі було здійснено у «Мартирології...» [823, с. 895-990].

Перелік життєписів ієрархів УАПЦ підготовлено і опубліковано авторкою цієї дисертації у виданні документів і матеріалів Другого Собору УАПЦ 1927 р. у 2007 р. з урахуванням виявлених у ГДА СБ України відомостей щодо останнього періоду життя [818, с. 635-651]. Такий перелік, з доповненнями, уміщено як додаток до видання документів щодо репресій проти УАПЦ [833, с. 311-328].

Під час Собору УАПЦ 1921 р. у храмі Св. Софії Київської відбулися хіротонії кандидатів, обраних голосуванням на Соборі: Василя Липківського (23 жовтня) [941; 1071-1072], Нестора Шараївського (25 жовтня) [955, с. 83; 882, с. 186; 1096; 1339; 1461], Івана Теодоровича (26 жовтня) [868], Олександра Ярещенка (27 жовтня) [758; 944], Юрія Міхновського (28 жовтня) [942-943; 1098], Степана Орлика-Волинського (23 жовтня) [1092] та ін.

У 1921 р. були висвячені єпископи Іван Павловський (20 листопада) [1069; 1073; 1185-1186], Григорій Стороженко (27 листопада), Михайло Маляревський (18 грудня), Володимир Бржосньовський, у 1922 р. - Микола Пивоваров (26 лютого) [1087], Костянтин Кротевич (26 березня) [1069], Юхим Калішевський [1100], Володимир Дахівник-Дахівський, Марко Грушевський, Петро Тарнавський [1093], Микола Пивоварів, у 1923 р. і далі - Миколай Карабіневич, Антон Гриневич, Петро Ромоданов, Володимир Самборський [942], Олександр Червінський (1925 р.), Юрій Тесленко (1925 р.) та ін.

Віднайдена інформація щодо їх життєписів відрізняється від поданих у діаспорних виданнях 1960-х рр. Для українських емігрантів, які складали списки єпископату УАПЦ 1921 - 1930-их рр., головним джерелом слугували вивезені документи та свідчення, спогади очевидців. Тому описи є короткими, неповними і, як правило, закінчуються твердженням про те, що цей єпископ був репресований і його «подальша доля невідома» [773, с. LXXXIV-LXXXV].

Перелік у І. Власовського правдивіший і містить більше персоналій [976, с. 141-149], відомостей про діяльність ієрархів УАПЦ до кінця 1920-их рр. Дослідження архівно-кримінальних справ діячів УАПЦ підтверджують висновки про те, що її єпископат репресований у 1930-ті рр., але частина з них перейшла до “ДХЦ”, інші припинили церковну діяльність і зреклись віри в Бога, щоправда, це не врятувало їх від подальшого знищення. З усіх владик дожили до старості і померли своєю смертю Іван Теодорович і Йосип Оксіюк.

Складність дослідження персонального складу єпископату УПЦ 1930 - 1939 рр. полягає в недостатній кількості джерел для вивчення. Навіть у виявлених джерелах йдеться про тих єпископів, які до січня 1930 р. перебували в складі УАПЦ, потім пережили період дезорганізації до кінця 1930 р. і врешті-решт утворили ієрархію УПЦ. Таким чином, до УПЦ увійшли ті єпископи, які не припиняли церковної діяльності і не зреклися духовного сану станом на 1930 р. До того ж вони знали про долю тих, кого за примусом влади або з інших причин не тільки усунули від церковної діяльності, але й ув'язнили [1153; 1155-1157; 1159-1160; 1166; 1168 та ін.].

Зреченці духовного сану УАПЦ складають окрему категорію, яка вимагає додаткових досліджень. У фонді № 3984 ЦДАВО України виявлено особову справу диригента, благовісника і священика Євгена Тичини за 1920 р., яка не потрапила до опису № 2 [319]. Органи влади трактували автокефальний рух як «петлюрівський» вже з 1921 р. [1059; 1062, с. 178;1162, с. 164; 1357 та ін.]. У «Докладі про існування Автокефальну Різдво-Богородичну Церкву м. Н[ової] Басані від 17 жовтня 1924 р.» записано, що до села у 1923 р. «прибув отряд Г.П.У. и заарештував 23 чоловики перших керівників Укр[аїнської] Ц[еркви] невідомо за що и продержав у в'язници по 3 місяці» [444, арк 66 зв.].

У справі йшлося про те, що «регент Ново-Басанской автокефальной церкви Е. Г. Тычина обвиняется в соучастиии в организации петлюровского характера в Н[ово]-Басанском районе... хранил оружие, принимал участие в украинизации церкви» [1430]. Павло Тичина дізнався про арешт і, як пише Т. Сосновська, мав задум «будь-якою ціною рятувати брата». Він приїхав до Чернігова, побував на прийомі у посадових осіб, написав розписку, що хоче забрати брата під свою відповідальність, завірив її аж п'ятьма резолюціями і зміг забрати з в'язниці Євгена [1430, с. 154]. Судячи з виявлених матеріалів, священик УАПЦ Євген Тичина не витримав випробовування й «після визволення із в'язниці вище указани[й] дерегент и благовистник Е. Тичина видмовився вид религіи, чим багацько попсовав справи, та ще примусив за собою пойти всьому хору» [444, арк 66 зв.]. Укладач історичного нарису писав до ВПЦР, щоб вона як керівна структура «доглядалась над такими зрадниками як и Тичина, не син украинской церкви, а мамзюр» [444, арк 66 зв.].

Відомості про зреченців церковного сану зустрічаються і в протоколах ВПЦР, зокрема протоколі засідання президії ВПЦР від 2 січня 1926 р. [594#. Слухали повідомлення відУманської округової церковної ради від 25 грудня 1925 р. про те, що священики Михайло Верезуб та Тимофій Мазуренко через часопис зреклися священицького сану і виключені зі складу священодіячів УАПЦ. Президія ВПЦР ухвалила внести їх до реєстру виключених священослужителів УАПЦ [594, арк. 1].

Архівні джерела нецерковного походження про зреченців духовного сану УАПЦ. У фонді Р-5 ЦДАВО України збереглися документи про зречення сану духівництва за 1924-1925 рр., реєстраційні картки духовенства, заяви про зречення, в т. ч. ті, що друкувалися у місцевих газетах [1500, с. 214], супровідні документи адмінвідділів губвиконкомів. Наприклад, у заяві до Старокостянтинівського райвиконкому про зняття духовного сану диякона Сави Духа від 12 березня 1924 р. викладено причини відмови від сану і прохання «считать полноправным гражданином, наравне со всеми гражданами нашей советской Республики» [2, арк. 26].

Іноді текст зречення вписувався прямо в реєстраційну картку служителя культу, як-от у картці О. Познахіра, священика с. Лясківці Кам'янецького району, де є останній пункт № 24 у реєстраційній картці: «5 червня 1924 р. прелюдно в церкві відмовився від священицва та всякої релігійного вчіння, бо визнав все це непотрібним. Про це пропечатано в газеті “Червоний Кордон” ч. 12 від 8 червня 1924 р. Прослухав політ[ично]-педагог[ічні] курси Зараз учителюю» [2, арк. 81-83 зв.]. У карних органів влади була скоординованість з місцевими виконкомами і редакціями газет про негайну публікацію листів зреченців, про що свідчить лист Семена Осинського про зречення сану черкаського священика УАПЦ до редакції, опублікований у газеті «Пролетарська Правда» № 134 від 16 червня 1925 р. [2, арк. 168].

У ЦДАГО України та ГДА СБ України зберігаються архівно-кримінальні справи митрополитів, архієпископів, єпископів, духовенства, та мирян УАПЦ (УПЦ), які є предметом окремого дослідження. Таким чином, виявлені матеріали з вищезгаданих архівів України в сукупності з оприлюдненими документами української діаспори дають можливість найбільш повно охопити весь масив джерел щодо персонального складу діячів УАПЦ міжвоєнного періоду. З об'єктивних причин, в опублікованих документальних збірниках та дослідженнях, які вийшли друком в осередках української діаспори (І. Власовський, «Мартирологія...» та ін.), відомості про діячів УАПЦ дуже розпливчасті і неповні.

Але за умови повної відсутності в радянську добу таких видань, ці відомості виявилися цінними для подальших пошуків і розуміння проблеми вивчення персонального складу діячів УАПЦ (УПЦ). Натомість, у різноманітних пропам'ятних публікаціях фігурують цифри, зумовлені пропагандистською метою («мільйони загиблих»), які погано узгоджуються з поки що виявленими в архівах архівно-кримінальними справами і загальною кількістю прихильників УАПЦ (УПЦ). В Україні вийшли друком дослідження і публікації з цієї теми, які треба продовжити. Окрім виявлених особових справ в канцелярії УАПЦ та архівно-кримінальних справ її діячів, необхідно виявити біографічні дані і створити їх загальний реєєстр.

5.2 Спогади

Мемуаристика (від франц. memoire - спогад, згадка або лат. memoria - пам'ять) - спеціальна історична дисципліна, що вивчає оповідні твори особового походження, створені на основі зафіксованих писемно або у пам'яті автора вражень про події, учасником або свідком яких він був. До жанру мемуарів відносяться щоденники (записники, нотатки), власні спогади або мемуари, автобіографічні записи, літературно опрацьовані спогади, некрологи [980, с. 303; с.; 1125, с. 413-429]. І. Войцехівська подає вимоги для проведення джерелознавчої критики мемуарних джерел, до яких входять встановлення авторства, спонукальних мотивів створення мемуарного джерела, часу і місця його створення, визначення форми написання спогадів, повноти та достовірності джерела з метою встановлення вірогідності фактів та правдивості відтворення подій [980, с. 303-305].

Свою класифікацію і визначення мемуарів і мемуарних джерел в радянській історіографії подає А. Дмитренко, який розглядає основні підходи до визначення термінів «мемуари» та «мемуарні джерела». Проведено аналіз дефініцій, запропонованих дослідниками мемуаристики та джерелознавства радянської доби, висвітлено варіанти класифікації даних джерел та критерії, за якими розділяються мемуарні джерела на групи [1013, с. 305-308].

Спогади церковного походження. Цінними для розуміння процесів, що відбувалися в організації церковного життя у війську УНР, є спогади о. Петра Білона (1879 р. н.), який був начальником канцелярії Повітряного фльоту, а з 1921 р. військовим священиком у таборах інтернованих українських вояків на польській території (з 1924 р. - в США) [1029, с. 132]. Він зміг втілити в життя заходи з українізації Православної церкви, відправляючи богослужіння українською мовою та замовивши іконостас для походної церкви місцевим художникам, які виконали його в українському стилі [881].

Спогади військового священика відображають тільки частину організації церковної справи у 1919-1921 рр., оскільки військовополонені не повернулись на підрадянську Україну, де відбувся процес формування УАПЦ. Судячи з часу видання друком спогадів о. Петра Білона, головною спонукою для виходу в світ стала діяльність УАПЦ (Соборноправної). Діяльність українських капеланів у таборах військовополонених вояків армії УНР є малодослідженою темою, яка потребує спеціального вивчення архівних фондів, що містять матеріали про еміграційний період діяльності УНР. Публікації д-ра Еміліана Вішки (Інститут Міжнародних відносин, Університет Миколая Коперника, м. Торунь, Польща) присвячено саме цій проблемі [821, с. 18].

У фонді № 3984 ЦДАВО України збереглася окрема справа зі спогадами священиків про діяльність Полтавського архієпископа Парфенія (Левицького), коли він підтримував український автокефальний рух у 1919-1920 рр. [320]. Спогад у 1928 р. залишив сподвижник архієпископа Парфенія у справі українізації церковного життя у Полтаві Костянтин Кротевич [829, с. 449-457].

У тексті оригіналу в архівній справі викреслено уривки, які містять критику всього, що писав митрополит Василь Липківський у часописі «Церква й Життя». Причини цього очевидні - у 1926 - 1927 рр. архієпископ УАПЦ Костянтин Кротевич був в опозиції митрополиту Василю Липківському і збирав докази його «провин» перед владою. Це й зумовило протиставлення у спогадах постаті Парфенія (Левицького) діячам з ВПЦР разом з прот. Василем Липківським, які виявили невдячність до архієпископа Парфенія.

Спогади Михайла Мороза можна тільки за змістом віднести до цієї групи джерел, оскільки, перебуваючи у Харківській в'язниці напередодні процесу «СВУ» він у 1929 - 1930 рр. писав свідчення проти діячів УАПЦ. Матеріали архівно-кримінальної справи, яка містить спогади М. Мороза за період діяльності ВПЦР у 1919 - 1924 рр., можна віднести до спогадів з урахуванням специфіки походження данного виду документальних джерел. Матеріали з Держархіву Харківської області, де було виявлено архівно-кримінальну справу голови ВПЦР у 1919 - 1924 рр. М. Мороза, почасти вже опубліковано [833, с. 116-188]. Справу було заведено у жовтні 1929 р. у контексті арешту головних звинувачених на процесі «СВУ» та підбирання свідків для судового процесу.

Є підстави припустити, що звинувачення проти діячів УАПЦ були сформульовані в контексті майбутнього процесу «СВУ», на якому планувалось використати його як свідка. З іншого боку, в оцінці критичних свідчень М. Мороза, слід враховувати його ставлення до УАПЦ після конфліктної ситуації 1924 р. коли він змушений був залишити посаду голови ВПЦР. Винуватцями розриву він вважав митрополита УАПЦ Василя Липківського та В. Чехівського.

М. Мороза було заарештовано у 1929 р. і протримано у Харківській в'язниці до початку 1930 р. Під час перебування у камері він подав свою автобіографію [833, с. 118-121] та виклав історію утворення УАПЦ. Слідчий передав Морозу папір (бланки протоколів допиту) і той сам писав свідчення у камері, які в певному сенсі можна кваліфікувати як спогади про діяльність в УАПЦ. Унікальність цих матеріалів полягає в тім, що усі існуючі на сьогодні версії історії УАПЦ, створені в українській діаспорі, а також джерелознавчі та історіографічні дослідження в Україні 1990-их рр. не мали варіанта історії авторства голови ВПЦР 1919 - 1924 рр. З точки зору методології, при використанні цієї інформації треба враховувати, що незважаючи на «ліберальний» варіант допитів, М. Мороз все ж таки кілька місяців сидів у в'язниці. Тому звинувачення проти діячів УАПЦ були сформульовані в контексті майбутнього процесу «СВУ».

Важливими для дослідження історії УАПЦ є спогади голови ВПЦР та учасника Собору УАПЦ 1921 р. протодиякона Василя Потієнка [793], які представлено як історичну записку, в основу якої покладено доповідь на зборах Свято-Андріївського Українського Братства в Сосновицях (Галичина), прочитану 1 січня 1944 р. Цю брошуру надруковано Вищим церковним управлінням УАПЦ в Новому Ульмі на честь 50-річчя відкриття Першого Собору УАПЦ 1921 р. після смерті автора [793, с. 5]. Автор передмови Демид Бурко повідомив про те, що рукопис читала Н. Полонська-Василенко, яка охарактеризувала текст «Записки» як документ великого значення, який є враженням «сучасника, що болів за все, що робилось в Українській церкві, і дав не критичне дослідження, а дуже докладний звіт того, що він бачив» [793, с. 7].

В. Потієнко виклав багато цікавих фактів про Собор УАПЦ 1921 р., яких не вдалося відшукати серед архівних матеріалів та інших видань, зокрема про перебіг соборних засідань та богослужінь у Софійському соборі. Саме такі подробиці в описі соборних подій в жовтні 1921 р., які навів В. Потієнко [793, с. 30, 37]. Фрагмент спогадів було пізніше опубліковано з редакційними втручаннями у «Мартирології...», щоправда, без посилання на попереднє видання [793, с. 23-44; 823, с. 106-120]. Упорядники «Мартирології.» у легенді вказали, що цей текст «Друкується вперше - Архів УАПЦ у США, Бавнд Брук, Н. Дж. Машинопис, оригінал». Можливо використано для публікації машинопис з архіву, а не вже видану друком брошуру В. Потієнка.

Певна схематичність в описі першого дня роботи 14 жовтня 1921 р. Першого Собору УАПЦ, пояснюється іншим варіантом спогадів В. Потієнка, опублікованому в «Мартирології.» [823, с. 93-105]. Автор розкриває обставини, які не давали здійснити написання спогадів під час перебування в УСРР [823, с. 94]. Далі він пише, що хотів записати спогади з 1928 р., тобто з часу залишення УАПЦ, але не був певний, що його записи не потраплять до карних органів. В. Потієнко вже знав, що в такому випадку слідчі все використають проти нього, як це було під час арешту у 1921 р. з вилученням щоденників, яких не повернули власникові навіть після звільнення.

Спонукою для написання спогадів для В. Потієнка стало прочитання «Історії...» митрополита Василя Липківського, під час перебування в евакуації у Вінниці у вересні 1943 р. Інших спогадів В. Потієнко не читав і не зустрічав [823, с. 95]. Автор розповівпро події в Софійському соборі під час Першого Собору УАПЦ, богослужіння, враження від народного хору під керуванням композитора, лікаря П. Демуцького, який був ініціатором і організатором всенародного співу. Згодом керування Софійським народним хором перейшло до Д. Ходзицького, потім до В. Зуба і після до К. Стеценка [823, с. 102].

Життєписи українських церковних композиторів 1920-их рр. друкувалися навіть у радянських енциклопедичних виданнях, але їхня церковно-музична творчість із зрозумілих причин не була предметом дослідження. Серед публікацій 1920-их рр., присвячених життєписам тих композиторів-реформаторів церковної музики і співу, найбільшу увагу заслужив К. Стеценко. Виявлено автограф голови секції церковних співів ВПЦР Кирила Стеценка - лист до ВПЦР від 25 травня 1920 р. з проханням надати допомогу тяжко хворому диригенту церковного хору при Печерській парафії Д. Копильченку [17, арк. 10-10 зв.].

У 1927 р. до чергового збірника «Церква й Життя» П. Стеценком було написано спогади про померлого від тифу у 1922 р. К. Стеценка [459, арк. 6069; 895; 938]. У родині К. Стеценка, окрім дружини, був син Володимир і 2 доньки - Ганна і Єлізавета, одна з яких написала спогади під назвою «Сирітство», де описала родинне життя у с. Веприку [459, арк. 70-71].

Згодом, через 5 років після смерті прот. Кирила Стеценка, до президії ВПЦР було подано заяву диригента народного хору собору св. Софії Петра Стеценка від 27 травня 1927 р. з проханням вирядити хор Софійського собору разом з єпископом УАПЦ до с. Веприк, щоб 28 - 29 травня 1927 р. відправити в місцевому храмі «урочисту службу і благовістя» [423, арк. 47-47 зв.]. У витягу з протоколу засідання президії ВПЦР № 37/57 від 27 травня 1927 р. було ухвалено відправити хор Св. Софії і єпископа Марка Грушевського до с. Веприк й відправити там урочисту службу Божу [423, арк. 48].

Спогади Демида Бурка вийшли друком у 1988 р. в США з благословіння Мстислава (Скрипника) і присвячені 1000-літтю Християнської України. Митрополит Мстислав у передмові до видання писав, що «Свій 1000-літній ювілей Православна Церква українського народу на Україні зустрічає в темній неволі, примушена разом із своїми поневолювачами прославляти його, як 1000-ліття Церкви-окупанта. Їй заборонено згадувати свій хресний шлях, молитися за своїх мучеників і благати Бога про повернення волі» [882, с. 6].

Структурно видання спогадів складається з низки нарисів і поділяється на кілька блоків. На початку уміщено нариси про головні православні осередки м. Києва разом з описом їхніх останніх років і процесу руйнування, як його бачив автор [882, с. 8-19, 25-30, 46-55, 144-146 та ін.]. Окремо подано описи загальних руйнацій [882, с. 147-152], конфіскацій церковних цінностей більшовицькою владою, розвою антирелігійної пропаганди [882, с. 161-165].

Другий блок спогадів Демида Бурка склали біографічні нариси ієрархів, священиків та мирян УАПЦ. Сам опис цих біографій свідчить про особисте знайомство з декотрими з описаних персонажів і містить багато свідчень особистого характеру і авторських оцінок. Біографічні нариси присвячено митрополитам УАПЦ Василю Липківському [882, с. 223-255], Миколаю Борецькому [882, с. 260-262], Івану Павловському [882, с. 270-273], єпископам УАПЦ і УПЦ [882, с. 274-302 та ін.], протоієреям, композиторам, науковцям тощо. В цілому спогади Демида Бурка мають характер пропам'ятного видання, де про діячів УАПЦ говориться виключно в позитивному ключі, акцентується увага на їхній подвижницькій праці на благо церкви, особистому мучеництву.

Українські церковні осередки в США і Канаді видали праці митрополита УАПЦ Василя Липківського, написані ним як власний варіант викладу історії УАПЦ, що містять елементи особистих спогадів і негативні авторські оцінки подій та осіб. Сучасні дослідники відзначають ригоризм, який, очевидно, був викликаний трагічними подіями, коли з 1926 р. всі сподвижники митрополита почали переходити на сплановані ДПУ УСРР ворожі позиції і вимагати суду над ним.

Цей процес досяг кульмінації під час Собору УАПЦ 1927 р. [1370]. Негативне ставлення до колишніх соратників і гіркоту від зради він висловив у вигляді авторських оцінок («Іуда-зрадник», «авантюрник», «агент ДПУ», про єпископат: «найтяжча болячка на тілі свої Церкви») [773, с. 107, 11, 114 та ін.].

Окремою брошурою методом фотопередруку видано твір «Православна Христова Церква Українського народу» в Нью-Йорку у 1974 р. [774-775]. Передмову до видання у 1951 р. написав Демид Бурко. Головними питаннями, розглянутими в цій роботі є історія Української церкви в давньому минулому [775, с. 8-16], обставини позбавлення волі (автокефалії) Української церкви [775, с. 17-21] та повернення її на Соборі УАПЦ 1921 р. [775, с. 22-30] і рідної української мови для церкви [775, с. 30-32]. Матеріал подано за ключовими моментами історії Української церкви і має авторські характеристики. Публікацію можна кваліфікувати як спогади самого митрополита УАПЦ Василя Липківського, особливо в частині, де йдеться про події 1917 - 1921 рр., почасти як популярний виклад церковної історії неакадемічного характеру.

У післявоєнній Німеччині УАПЦ (Соборноправна) з 1947 р. видавала часопис «Бюлетень Благовісництва й Краєвої Ради УАПЦ в Західній Німеччині». У числі № 5 «Бюлетеня...» надруковано «Святий спогад» І. Якиміва-Метана про зустріч з митрополитом УАПЦ Василем Липківським у соборі Софії Київської [909, с. 29-30]. Митрополит тоді повів його до вівтаря, гробниці князя Ярослава Мудрого і після молитви попросив їхати в Сибір і на Далекий Схід, «де також є діти України» [909, с. 30]. З його благословіння автор розпочав свою працю з розбудови УАПЦ в Сибіру, Забайкаллі, Амурщині, Усурійщині, Приморщині (Зелений Клин), Манчжурії і навіть у Китаї.

Спогади діячів Російської православної церкви представлені творами ієрархів та кліру Російської церкви в Україні, які в еміграції утворили опозицію до підрадянської («сергіанської») частини РПЦ в СРСР. Митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький), чільні ієрархи й ідеологи РПЦ до 1917 р., в еміграції свою позицію щодо УАПЦ, яка виробилася у період з 1917 р. і до 1920-их рр., не змінили.

Після смерті митрополита Антонія у Бєлграді у 1936 р. у США оприлюднено його життєпис авторства архієпископа Нікона (Рклицького) [880]. Огляд праць владики Антонія з цитуванням його оцінки як видатного православного ієрарха та ідеолога російського Православ'я, кандидата на обрання Московським патріархом під час Помісного Собору у Москві у жовтні 1917 р., є тією основою, яка і досі визначає ставлення до УАПЦ 1920 - 1930-их рр. представників російської історіографії.

Обраний митрополитом Київським і Галицьким у травні 1918 р. [1121], Антоній був переконаний в офіційній доктрині Російської імперії, яка твердила, що українські землі - це «окраїна руських земель», де треба примножувати і вкорінювати «руськість». Україна - це «Юго-Западньїй край», де точиться вікова боротьба між «православно-русской» та європейськими «єретичними» латинсько-лютеранськими світоглядом та культурою [880, с. 118]. З цієї причини всі змагання за автокефалію і взагалі українське питання для нього було виявом «підступів» уніатів і латинників, «вигадками» бунтівного елементу з метою знищити російське Православ'я.

Митрополит Євлогій (Георгієвський) був учасником Всеукраїнського Собору 1918 р. і вже на схилі життя продиктував свої мемуари Т. Манухіній, де описав події під час українських визвольних змагань [883]. Спогади є цінним джерелом, дають цікаві подробиці церковного життя напередодні і в період Української революції. До мемуарів включено документи, які збереглись у Євлогія (Георгієвського) в архіві. Йому належить опис діяльності архієпископа Олексія (Дородніцина) і обставин його смерті, що є унікальним джерелом життєпису першого голови ВПЦР у 1917-1918 рр.

Завдяки Євлогію (Георгієвському) в історіографії утвердилася думка про те, що під час перебування в Києво-Печерській лаврі голова ВПЦР Олексій (Дородніцин) почав «мутити монахів-українців і настроювати їх проти митрополита, сподіваючись домогтись його звільнення і посісти його місце» [883, с. 283]. Згодом він був проголошений головним винуватцем смерті митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) у 1918 р.

Спогади митрополита Євлогія (Георгієвського) є цінним джерелом щодо обставин проведення Всеукраїнського Собору 1918 р. Він описує своє роздратування діяльністю ВПЦР, заявами щодо необхідності проголошення автокефалії Православної церкви в Україні [883, с. 284-289], а також радіє з приводу того, що на пленарному засіданні Собору 15 листопада 1918 р. оголошено, що постанови з церковного питання анулюються, в т. ч. відміняється проголошена міністром О. Лотоцьким автокефалія [883, с. 289]. Після еміграції він став одним з очільників РПЦЗ, утворивши богословський центр у Парижі для підготовки кадрів та видавництва відповідної літератури.

Спогади нецерковного походження. С. Єфремов був делегатом Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р., про що повідомив Василь Потієнко [823, с. 106]. Щоправда, у стенограмах засідань Собору не виявлено його виступів. Очевидно, що за період до скликання Другого Собору УАПЦ 1927 р. його ставлення до УАПЦ змінилося на гірше. У своєму «Щоденнику» С. Єфремов залишив запис від 17 жовтня 1927 р. з гострою критикою очільників УАПЦ та їх залежності від ДПУ [884, с. 533-534].

У середовищі української церковної еміграції, зокрема в УГПЦ Канади, були читання доповідей тих, хто пережив окупацію в Україні. Настоятель Андріївської церкви в Києві прот. Юрій Пелещук подав «огляд церковних подій в Україні від 1921 р. і на скитальщині» [1297, с. 7-16], виклав обставини автокефального руху, скликання Першого Собору УАПЦ 1921 р., описав події навколо Другого Собору УАПЦ 1927 р. і ліквідацію УАПЦ у 1930 р.

Таким чином, незважаючи на те, що через несприятливі обставини велику частину щоденників, спогадів та інших пам'ятних записів учасників тих подій було знищено, вилучено або загублено під час різноманітних репресій, лихоліть та числених переїздів, оприлюднені спогади або уривки з них дають можливість поглибити наші уявлення про життя та діяльність УАПЦ міжвоєнного періоду. Такі свідчення очевидців доповнюють відомості з інших джерел описом конкретних обставин подій, характеристиками особистостей, поданням специфічних маловідомих деталей.

5.3 Епістолярій церковних діячів

З відновленням державної незалежності України розгорнувся активний процес введення у науковий обіг нових джерел, у тому числі листування українських громадсько-культурних і політичних діячів ХІХ - ХХ століть. Крім публікацій у наукових, науково-популярних виданнях і збірниках, запроектовано й реалізується корпусне подання епістолярної спадщини відомих представників названої доби. У зв'язку з цим актуалізувалися дослідження у галузі нових теоретично-методологічних підходів до вивчення епістолярних джерел з метою оптимального використання їх інформаційного потенціалу [1132, с. 413-414, 423-426; 1244-1246; 1434-1435 та ін.].

Джерелознавці, архівісти та археографи в ході вирішення супровідних дискусійних питань дійшли певних узагальнень і вироблення спільних підходів щодо їх введення у науковий вжиток. Публікація епістолярію значно розширює дослідницьке поле історіографії та джерелознавства в цілому, дозволяє детальніше реконструювати просопографічний портрет конкретної особистості, створити колективну біографію осіб, об'єднаних спільними чинниками. Незважаючи на великий доробок українських вчених у просопографічних дослідженнях, існують певні прогалини в джерельному комплексі про постаті діячів УАПЦ.

Тому головною метою пошуку епістолярію є заповнення поки що наявних інформаційних лакун. У справі дослідження життєписів українських діячів в галузі політики, науки, культури і церкви залишається багато проблем, які важко вивчати через малодоступність першоджерел. Якщо в цілому життєписи багатьох відомих українських діячів новітньої доби вже досліджені, то публікація епістолярію впливає навіть на вже усталені погляди. Саме в листах містяться нові відомості щодо мотивацій дій кореспондентів у справах, з них видно еволюцію поглядів або впливи сторонніх осіб на прийняття рішень, очевидними є системи зв'язків і джерела інформацій у різноманітних подіях, стають відомими причини до того незрозумілих конфліктів.

За останні роки дослідники практикують нагромадження та компонування т. зв. просопографічних баз даних, на основі яких вимальовуються «образи», «життєві шляхи» або «колективні біографії», які дають підстави не тільки вивчити окрему особистість, а й вийти на узагальнений рівень у дослідженні соціальних, політичних, культурних явищ і тенденцій історичного процесу. Найважливішою і найціннішою ознакою просопографічних відомостей є правдивість і об'єктивність інформації, яка дозволяє реконструювати образ тієї чи іншої особи у сукупності позитивних і негативних сторін життя і діяльності. В умовах масового розсекречення архівних документів джерелознавці отримують унікальний просопографічний матеріал, який вимагає систематизації й оприлюднення.

Події початку ХХ століття вивели на історичну арену багато яскравих постатей. Діячі УАПЦ 1920-1930-их рр. сформувались як особистості в традиціях кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли основним способом комунікації було листування. Тому можна висловити припущення, що первісний масив епістолярію діячів УАПЦ повинен бути великим і містити інфомацію щодо особистого життя та церковної діяльності. Але проведені дослідження дають підстави твердити, що епістолярій діячів з середовища УАПЦ є незначний.

Репресії проти цієї церкви, арешти, труси в помешканнях діячів, вилучення особистих матеріалів, перлюстрації листів і повна заборона згадувати навіть у родинних стосунках їхні імена після ліквідації цієї церкви до 1939 р. в УРСР, - все це призвело до того, що на сьогодні майже не збереглося епістолярних документів представників УАПЦ 1921 р.

Наприкінці 1937 р. митрополитів УАПЦ (УПЦ) було страчено - Василя Липківського (в Києві) і Івана Павловського (у Білгороді), а Микола Борецький помер у таборі. Так само ліквідовано багатьох церковних ієрархів та священиків або продовжено терміни їх перебування в ув'язненні, про що свідчать відповідні постанови у виявлених архівно-кримінальних справах. Таким чином, епістолярій діячів УАПЦ 1921 р. зберігся фрагментарно і не дозволяє говорити про цілісний масив.

Листи митрополита УАПЦ Василя Липківського. Його епістолярій повинен бути досить великим, але поки що не віднайдено листів, написаних ним до 1917 р. Після початку автокефального руху в Україні і діяльності протоієрея Василя Липківського в складі ВПЦР, з'являються листи офіційного характеру, які виявлено серед канцелярського архіву ВПЦР у фонді № 3984 ЦДАВО України і частково залучені до наукового обігу [776].

Поки що не виявлено весь масив епістолярію, але деякі листи і звернення авторства митрополита УАПЦ Василя Липківського виявлено у фонді № 3984 ЦДАВО України. Лист до архієпископа Оренбурзького і Тургайського Андрея Соседова надрукований на машинці від імені «З ласки Божої і волі Церкви архієпископа Василя Липківського, митрополита Київського і всієї України» на великому типографському бланку для церковних грамот з двостороннім золотим орнаментом, прикрашеним червоними квітами, хрестами та церковною символікою [596, арк. 1].

Цей лист є відповіддю на лист Андрія Соседова, який «просив приєднати православні парафії на Оренбуржжі до УАПЦ». Митрополит радів з цього приводу і пояснив своє ставлення до інших церков, зокрема до «бувшої царської синодальної» та сучасної Обновленської синодальної церков, називаючи їх «нецерковними організаціями [...] для прислужництва сильним світу цього в своїх корисних інтересах» [596, арк. 1]. Відомо, що до Оренбургу виряджався прот. Харитон Говядовський як представник УАПЦ у справі налагодження керування церквою в дусі УАПЦ. [596, арк. 1 зв.].