Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Реакція багатьох російських інтелектуалів виявилася суголосною з новим мейнстрімом. Значна частина їх бере активну безпосередню участь у творенні нової ідеологічної аури. Порухи інших не вибивалися за її рамки. І лише деякі спромоглися відсторонитися від побивань за втраченою «великою державою». Якраз російські інтелектуали стояли біля витоків переформатування комуністичного канону історичної пам'яті в царсько-імперський [251, 440-441]. Вони ж стали адептами передруку в Росії праць емігрантських істориків, публіцистів та й просто стурбованих долею імперії. Сам по собі факт реактуалізації належно не продискутованого зрізу власної спадщини був цілком природним і потрібним. Однак, вражена імперським вірусом різних відтінків, вона стала додатковим стимулом до тоталізації реваншистських настанов у російському суспільному просторі. Майже невідома досі література зрезонувала з ностальгічними настроями, підсиливши ефект трансформації російської імперської парадигми марксистського розливу в нову версію. Найочевиднішим прикладом є факт того, що з републікацією праць М. Трубецького, П. Савицького, Ю. Вернадського [146-148; 432-434; 357], а також появою доступу до видань, які вийшли з цього кола, набула другого дихання теорія євразійства. На початку ХХІ ст. вона запліднила вже й новітні політичні концепції Кремля. А доробок М. Ульянова [436-437] додатково підживив крайні антиукраїнські погляди.

Усе це не могло не впливати на подальше історіографічне освоєння української історії та її ранньомодерної складової зокрема. Непрості ж українсько-російські взаємини кінця ХХ - початку ХХІ ст. лише підливають до загальної атмосфери свою порцію оливи, тиснучи й на без того напружену психологічну ситуацію. Відчуття поступової втрати впливу на Україну, яке посилилося особливо після Помаранчевої революції та реальних порухів українського політикуму до інтеграції в євроатлантичні структури, підштовхувало до радикалізації російськоцентричних опцій історіописання, що, як буде показано далі, добре помітно й на прикладі формування в російській історіографії образу ранньомодерної української історії.

У Польщі, де історична наука хоча й перебувала в часи ПНР під ідеологічним тиском [623, 199-231], але не була надійно ізольована від загальносвітового тла, хвиля перетворень також була обтяжена, нехай і не такою мірою, спадком невигаслих великодержавних марень, зокрема про Польщу «від моря до моря» чи бодай у кордонах 1939 р. Не випадково саме з 1990-х рр. настала пора культивування так званого «кресового міфу», який провокував і провокує далі немало викривлень в осмисленні минулого польсько-українських, польсько-білоруських та польсько-литовських відносин. Як зазначає Лєшек Шаруга, «після 1989 року культивування кресового міфу стало якщо не загальним, то, щонайменше, присутнім у нашому культурному житті явищем» [483, 142]. Проте на відміну від атмосфери, в якій перебувала російська історіографія, у польському випадку потужний інтелектуальний вплив чинила течія, сформована в еміграції ще в 1940-1950-х рр. колом Єжи Ґедройця і покликана побороти великодержавницькі настанови. Велику роль відіграв і той факт, що в 1990-ті рр. Є. Ґедройць продовжував свою невтомну діяльність задля порозуміння Польщі зі своїми східними сусідами.

В цілому польська історіографія опинилася під впливом суттєво інакших політичних та ідеологічних обставин. Вивільнення з лещат задушливих московських обіймів і паралельна поява між Польщею та Росією смуги незалежних держав створило якісно нову геополітичну ситуацію у Східній Європі й викликало потребу формування нового бачення відносин зі східними сусідами, доти обтяжених попереднім історичним досвідом. Якщо в російському випадку розпад СРСР швидко спровокував появу реваншистських настроїв, то в Польщі висунув на порядок денний опрацювання стратегій із надання сприятливим перемінам незворотності й недопущення реалізації сценаріїв, спрямованих на повернення колишнього статус-кво. А тому в політичній площині реалії вимагали ставитися до відновленої Української держави як до природного союзника для гамування імперських апетитів Росії, що, у свою чергу, підштовхувало до модифікації уявлень про історію українсько-польських відносин. Періодичні спалахи в Російській федерації відвертих зазіхань на суверенітет України та спроби заблокувати рух Польщі до євроатлантичних структур лише підсилювали ці спонуки. У підсумку політико-ідеологічна аура навколо українського питання, яка набула своїх основних обрисів уже на початку 1990-х рр., а далі тільки набирала сили, не мала історичних прецедентів у минулому українсько-польських відносин. І практичної актуальності набули ідеї, які впродовж майже сорока років невтомно пропагувало коло паризького журналу «Культура» (1947-2000 рр.) на чолі з Єжи Ґедройцем (Йозеф Чапський, Єжи Стемповський, Констянтин Єленський, Юліуш Мєрошевський, Чеслав Мілош, Вітольд Гомбрович, Густав Герлінг-Грудзинський), і які, власне, й живили цю ауру [149; 80, 7-56; 483, 138-145; 551, 40-62; 633; 638].

Вплив феномену Єжи Ґедройця на інтелектуальну атмосферу в Польщі загалом та на еволюцію ставлення до українського питання важко переоцінити. Відразу після завершення Другої світової війни засновані в Парижі часопис «Культура» та Літературний інститут розпочали методичне обговорення гострих проблем, пов'язаних з необхідністю перезавантаження українсько-польських відносин на основі нових підходів до східних сусідів - України, Білорусі, Литви - загалом. Починаючи від першої програмної статті Юзефа Лободовського «Проти привидів минулого», яка фактично відкрила дискусію, як слушно зазначив Л. Шаруга, «проблематика польсько-українських відносин займала на сторінках часопису та в діяльності Літературного інституту привілейоване становище» [483, 143]. З українського боку в унісон говорив Богдан Осадчук: «Українська справа стала для нього (Єжи Ґедройця. - В.М.) центральним питанням життя» [750, 162-163]. На цьому ґрунті Єжи Ґедройцем та його соратниками в різний час було налагоджено тісну й успішну співпрацю з українськими інтелектуалами вільного світу, зокрема Юрієм Кленом, Іваном Кошелівцем, Іваном Кедриним-Рудницьким, Євгеном Маланюком, Борисом Левицьким, Леонідом Мосендзом, Іваном Лисяком-Рудницьким та ін. [180, 7-56]. А відтак серед того великого впливу, який «Культура» впродовж кількох десятиліть чинила на мислячу частину суспільства в Польщі, обсяг пропагування нової опції українського питання був дуже вагомим.

Відправним пунктом позиції Є. Ґедройця та його оточення стала радикальна теза про те, що «Не може бути вільної Польщі без вільної України». Це вимагало докорінного перегляду усталених стереотипів та відходу від кількавічної генеральної польської лінії щодо українського питання. Коло «Культури» пішло різко проти течії польської еміграції, яка резонувала з домінантними настроями в освічених середовищах самої Польщі й базувалася на ідеї повернення «східних кресів». У 1977 р. Єжи Ґедройць підтримавв «Декларацію щодо української справи», підписану також багатьма діаспорними польськими та деякими російськими інтелектуалами. Документ таврував будь-який імперіалізм, наголошуючи на тому, що Україна постраждала не тільки від російського, а й від польського імперіалізму: «Не можна не згадати кривд, завданих Україні з боку багато столітнього польського імперіалізму» [580, 66].

Як концептуалізувала Б. Бердиковська, українська стратегія Є. Ґедройця передбачала такі наріжні складові: «дискусія довкола проблеми кордонів; рефлексія над історичною спадщиною; систематичне спостереження над змінами в Україні та спроби впливати на процеси, які там відбуваються; зусилля скеровані на те, аби вивести українське питання на міжнародний рівень; якнайширше представлення української культури» [580, 28]. Обговорення, часом гостре, цих питань навіювало й утверджувало як у середовищі польської різнорідної еміграції, так і серед інтелектуалів у Польщі нові ціннісні орієнтації, а перші два напрямки взагалі безпосередньо зачіпали проблематику дослідження української історії ранньомодерної доби.

Уже сама постановка питання про те, що визволення Польщі з московських обіймів немислиме без існування незалежної України, руйнувала підвалини традиційних підходів, базованих на невигаслій ностальгії по «золотій добі» Речі Посполитої. А це інспірувало ревізувати відповідну опцію сприйняття історичної спадщини. Юліуш Мєрошевський, який довгий час був провідним публіцистом часопису й автором більшості статей з геополітики українського питання, закликав подолати зверхнє польськоцентричне ставлення до українського, білоруського та литовського минулого [483, 43-44]. Є. Ґедройць вважав неможливим зжити польсько-український антагонізм без переосмислення з обох боків підходів до потрактування спільної історії. Особливо велику роль він надавав подоланню свіжих взаємних упереджень і кривд ХХ ст., які найбільше ятрили свідомість і поляків, і українців. Тому на сторінках «Культури» він нерідко надавав слово й українській стороні, прагнучи донести до поляків українську точку зору та її обґрунтування. Його рецепт полягав у тому, щоб «сказати один одному в очі всю правду - але тільки правду» [180, 711].

Та найважливіше, що Є. Ґедройць намагався ліквідувати саму можливість подальшого існування вже створених історичних міфів, які в спотвореному вигляді зображали українсько-польське минуле, а також запобігти створенню нових. Він закликав відійти від подвійних підходів та однобічної «правди». Вимога дотримуватися непохитних наукових стандартів навіть при висвітленні найболючіших питань не мала для нього альтернативи, а наміри досягти порозуміння шляхом оперування неточною інформацією, на його слушну думку, лише заведуть у глухий кут [765, 7-19]. І сам подавав приклад. Як уже було помічено в Польщі, сам Є. Ґедройць дуже критично ставився до стратегій польської сторони в українсько-польських взаєминах [765, 39].

Соратник Є. Ґедройця Ю. Мєрошевський з надзвичайною відвертістю закликав відмовитися від так званої «ягеллонської концепції», яка проповідувала природність і геополітичну потребу (як антитезу московській експансії) перебування українських, білоруських та литовських земель під крилом Корони Польської і яку в Польщі традиційно не вважали імперською: «Можемо відштовхуватися від того, що кожна великоросійська програма є імперіалізмом - натомість східна польська програма не є жодним імперіалізмом, тільки внесла «ягеллонську ідею». Іншими словами, можемо домагатися від росіян зречення імперіалізму з умовою, якщо ми самі раз і назавжди зречемося нашого традиційного-історичного імперіалізму у всіх його формах та проявах. «Ідея ягеллонська» тільки для нас немає нічого спільного з імперіалізмом. Однак для литовців, українців та білорусів становить найчистішу форму традиційного польського імперіалізму. Річ Посполита Обох Народів закінчилася цілковитим спольщенням литовської шляхти і найгіркіше вислів любові до Литви («Литво! Вітчизно моя! Ти є, як здоров'я!») було написано по-польськи. Поляк не може собі навіть уявити подібної ситуації. Чи можна собі уявити, що Словацький пише виключно по-російськи?» [711, 353].

На такому тлі цілком природно в середовищі «Культури» відбувалася еволюція поглядів на українсько-польський кордон від ідеї кондомініуму в Галичині до визнання повоєнних кордонів. Саме «Культура» виступила генератором болісного зречення польських претензій на «східні креси» та сприйняття сучасних кордонів [180, 31-32, 37; 633, 76]. Той таки Ю. Мєрошевський писав на сторінках «Культури»: «У Східній Європі, якщо на цих теренах запанує не лише мир, а й свобода, - немає місця жодному імперіалізмові: ані російському, ані польському. Ми не можемо вимагати, щоб росіяни віддали українцям Київ, водночас волаючи, що Львів має повернутися до Польщі» [710, 179].

Звісно, ідеї «Культури» не мали ознак монопольного впливу як на численну й політично подрібнену польську діаспору, так і на поляків на батьківщині. До всього в останній часопис був офіційно заборонений до 1989 р. [762, 310]. Значна частина різних середовищ пропагувала старі погляди й вела полеміку з «Культурою», атакуючи її з націоналістичних позицій, замовчуючи невигідні сторінки історії польсько-українських взаємин, як-от: пацифікацію 1920-1930-х рр., операцію «Вісла». Цим підживлювалися й відповідні настрої у Польщі, особливо серед так званих «кресов'яків», що дається взнаки й нині. Достатньо сказати, що в початковий період розгортання української проблематики на сторінках «Культури» часопис різко втрачав своїх передплатників серед польських емігрантів та наражався на жорстку критику [180, 31]. Однак змусивши на себе реагувати, «Культура» своїми ідеями спонукала згладжувати крайні погляди. Це було дуже важливо, бо про Україну та українців у діаспорі писали дуже багато, і переважна частина матеріалів висвітлювала історичну тематику. Акцент у них змістився в той бік, щоб розглядати Річ Посполиту та міжвоєнну Польщу як багатоетнічні та багатокультурні держави [482, 89].

Із кола «Культури» ці погляди долинули й до Польщі, засіявши зерна нового бачення територіальної проблеми. На зламі 1975-1976 рр. там виникло громадське неструктуроване товариство інтелектуалів (і не лише їх) «Польське незалежне порозуміння». Мета цієї на загал віртуальної організації полягала в тому, щоб, як писав один із її неформальних членів Здіслав Найдер, «опрацювати погляди на сучасність та майбутнє Польщі» [761, 1]. У такому форматі оминути українську проблему, як і відносини Польщі з усіма сусідами по периметру кордонів, було неможливо. Невдовзі Войцех Рашковський в опозиційному часописі «Зустрічі» видрукував статтю «Східні Кордони Польщі», в основу якої було покладено ідеї Є. Ґедройця [761, 288-324]. Автор назвав анахронізмом ідею повернення західних українських, білоруських та литовських земель до складу Польщі, хоча й обґрунтовував це лише значними змінами в структурі тамтешнього населення, трактованими ним усе ж таки як «спільні землі поляків, литовців, білорусів, українців та євреїв» [761, 323]. З іншого боку, наголошувалося на тому, що Річ Посполита свого часу «забезпечувала громадянські свободи та релігійну толерантність, рідко бачену в тогочасному світі», а тому «розмова про нав'язану полонізацію Литви чи Русі є історичним фальшем - шляхта мала повний вибір, а селянство і так жило власним життям» [761, 288-289]. У презентованому В. Рашковським підході ще виразно відчувається традиційний погляд на річпосполитський соціум з польського пункту бачення, але спроба відійти від сучасних територіальних претензій торувала дорогу й до переосмислення ранньомодерної історії.

Через чотири роки побачила світ заява Польського незалежного порозуміння «Польща-Україна», у якій закликалося раз і назавжди подолати взаємні кривди та упередження. Для обґрунтування такої позиції заява подавала в «телеграфічному стилі» огляд українсько-польських взаємин від часів Київської Русі до другої половини ХХ ст. включно з наголосом на тих проблемах, які обтяжували співіснування українців і поляків у різні відтинки часу. Впадає в око добра обізнаність авторів заяви з тогочасною історіографією, передусім польською, а також прагнення відійти від однобокого трактування минулого. Зокрема, вплив поглядів відомого історика Збігнева Вуйцика добре вчувається в тому, що Б. Хмельницький названий «надзвичайно талановитим полководцем і політиком», а ідея Гадяцької унії 1658 р. подана як така, що спізнилася на 20 років [761, 390-391]. На думку авторів, саме поляки передусім винні в радикалізації ставлення українців до Польщі у ХХ ст., оскільки «більшість поляків відмовляла українцям навіть у праві вживати назви «Україна», «українці», «українська мова», вперто називаючи їх русинами, а мову - русинською. Ще більше, відмовляли їм у праві на власну історію» [761, 392]. Було згадано і той факт, що в міжвоєнні два десятиліття відновлена Польська держава застосовувала до українців політику асиміляції та пацифікації, що ожорсточило українців й унеможливило перебування їх разом із поляками під одним державним дахом [761, 397-398]. Як єдиний вихід на майбутнє заява в дусі Є. Ґедройця проголошувала визнання права українців на власну державу в етнічних кордонах: «Поляки повинні зрозуміти, що етнічні українські землі, які до 1939 р. належали до Польської держави, мають увійти до складу новопосталої Української республіки» [761, 399].

У свою чергу, Є. Ґедройць у середині 1990-х рр. виступив з ініціативою взагалі відмовитися від поняття «східні креси» [483, 142], оскільки воно, з одного боку, провокує реваншистські настрої, а з іншого - вкрай болісно сприймається в Україні, Білорусі та Литві як ознака континуїтету в ціннісних орієнтирах поляків територіальних претензій по периметру східного кордону новітньої Польської держави.

Власне наявність такого ідеологічного струменя в 1950-1980-ті рр. відчутно відрізняло атмосферу, в якій працювали польські та російські історики, а звідси й стартові умови Польщі та Росії для концептуального переосмислення минулого після карколомних політичних змін останніх десятиліть кінця ХХ ст. В ідеологічному просторі Росії практично повністю домінувала й домінує великодержавницька хвиля, яка провокує в українському питанні загалом і в історіографічній ділянці його освоєння зокрема дискурс під кутом органічності й незворотності поглинання України та девіантності протилежного напрямку розвитку українського суспільства. Голос же, що кличе до відмови від новітньої модифікації традиційних підходів, потопає в хорі імперських мелодій різноманітних відтінків, які звідусіль тиснуть на наукову сферу.

Натомість у Польщі фактично від 1950-х рр. змагаються різні ідеологічні опції, й ідеї Є. Ґедройця, які розмивали звичне сприйняття українського питання й українського минулого, пробивали собі дорогу крізь товщу подальшого функціонування, особливо в емігрантських колах, настанов на жорстку ідеологічну конфронтацію з українським світом на засадах ідеї відновлення колишніх східних кордонів Польщі. Перебуваючи понад 30 років під тиском ідей «Культури», вчені в Польщі підійшли до 1990-х рр. із набагато ширшими світоглядними горизонтами, а ніж їхні російські колеги. Вплив ідей «Культури» на інтелектуальне життя Польщі був дуже потужним і спонукав до переосмислення підходів. Відомий польський публіцист, діяч «Солідарності» Адам Міхнік порівняв його зі дзвоном, який «будив (…) від апатії, звільняв від страху, посилав з еміграції слово правди і волі» [708, 126]. Сам Єжи Ґедройць якраз і бачив своїм головним завданням вплив на поляків і українців, як він висловлювався, «на місцях», а не на емігрантів [180, 38, 377]. 1990-ті рр. стали добою, коли його ідеї дали буйні сходи в польському суспільстві, включно з історіографією, ставши визначальною течією в дискурсі, пов'язаному з проблемами України, Білорусі та Литви.

2.2 Проблема оновлення дослідницького інструментарію

Окрім змін у суспільно-політичному ландшафті, на формування в польській та російській історіографії сучасного бачення української державності вплинули чинники з суто наукової площини. Падіння «муру», який перешкоджав повноцінним міжнародним контактам науковців із радянської зони впливу та інтеграції у світове наукове поле всіх історіографій, так чи інакше пов'язаних із московським ідеологічним та політичним диктатом, залишило в минулому колишню вимушену ізоляцію. Невдовзі для всіх, хто був здатен удосконалюватися та збагачуватися новими ідеями, відкрилися небачені раніше можливості для знайомства з доробком західноєвропейської та американської науки як у царині історичного пізнання тих чи інших проблем минулого, в галузі методології історії та новітнього дослідницького інструментарію. Швидке ж поширення комп'ютерних технологій, а з кінця ХХ ст. інтернету довело справу усталення безкордонності історичного (і не тільки) знання до логічного завершення.

Правда, і тут стартові позиції російських та польських істориків були різними. Свого часу в СРСР комуністична влада змогла замкнути дослідників у власному домі, звівши до мінімуму можливості виходу зі своєрідного інтелектуального гетто та ознайомлення із західною літературою й суттєво обмеживши особисті контакти зі вченими навіть із так званих країн «народної демократії». Проте непроникного муру створити все одно не вдалося. Щоб підтримувати ілюзію конкурентоспроможності наскрізь заідеологізованого радянського історіографічного продукту, система сама мусила в 1970-1980-ті рр. дозволити обраним тримати руку на пульсі історіографічного життя Заходу: читати праці методологічного характеру, писати про них та пробувати адаптувати тамтешні підходи до офіційного канону істріописання. Вплив цих поодиноких істориків, зокрема Ю. Афанасьєва, А. Гурєвіча, Ю. Бессмертного, М. Бахтіна хоча довго був незначним, але під кінець 1980-х рр. на тлі загальної демократизації почав набирати силу. Водночас від 1960-х рр. почала поширюватися так звана «ідеологія професіоналізму», про яку писав один із найвизначніших сучасних російських методологів Микола Копосов [239]. На зміну прямолінійному й кондовому перенесенню в історичні побудови настанов, оцінок та ставлень, які спускали з владного Олімпу утверджувався пом'якшений варіант радянського різновиду історіописання в рамках марксистської методології. В історіографічному середовищі поступово формувалася аура фаховості досліджень, критерії якої хоча й не були чітко сформульовані, але відчувалися й містили набір певних обов'язкових елементів, дотримання яких забезпечувало визнання тієї чи іншої праці якісною. Дедалі відчутніша ритуальність у таких дослідженнях заяв про вірність радянській моделі пізнання не трасформовувалася однак у методологічні пошуки.

У Польщі завіса від Заходу була на порядок прозорішою. Вибудована комуністичною владою система ідеологічного контролю та штучного відгородження суспільства від західних впливів дала збій уже невдовзі після знакового ХХ з'їзду КПРС, який започаткував період «відлиги» на теренах «контролера» Варшави - СРСР. Після закінчення в 1656 р. так званого «сталінського періоду» розвитку польської історіографії, просякнутого спробами влади міцно накинути на неї ідеологічиий зашморг московського виробництва [634; 451-479; 663, 43-58; 671-673; 777, 137-271; 792], поволі почалося не тільки відновлення плюралістичної аури, а й контактів із Заходом. Польські історики попри те, що відчували на собі ідеологічний тиск, на відміну від радянських, вчених мали змогу підтримувати зв'язок із західним світом та відчували на собі вплив емігрантської політичної думки та історіографії. Польський досвід використання марксизму в історіографії виявився менш тривалим і більш м'яким порівняно з радянським аналогом. І від 1656 р. від нього «відійшли і у дослідницькій практиці, і у мисленні й ритуалах» [224, 238]. Уже з 1960-х рр. розпочалася співпраця «материкових» польських істориків із представниками французької школи Анналів. Польські вчені були незмінними учасниками світових конгресів істориків [623, 213-230; 777, 347-467]. А в 1980-ті рр. відбулося остаточне відкриття та освоєння наукового доробку польських науковців та публіцистів з різних емігрантських кіл [793, 279].

У Польщі панує консолідована думка про різко негативні наслідки доби комуністичного тиску для польської історичної науки. І найболючішим із них є створення умов, які унеможливлювали органічний розвиток науки та її перебування на вістрі світових тенденцій. Слабший аніж де-інде ідеологічний та ізоляціоністський тиск усе одно призвів до того, що, як підсумовував Ян Кєнєвіч, між польською та західною історіографіями «збільшилася відстань у пізнанні», внаслідок чого в Польщі відхід від марксизиму «не означав, що науковці рухатимуться за течіями, які визначали нові напрямки історіографії» [224, 238].

Утім, ситуація абсолютно песимістичною не була. У деяких дослідницьких нішах - передовсім у дослідженні історії ХІХ ст. - польські історики зверталися до західних стандартів і отримали неабияке світове визнання [623, 220, 239]. Це стало можливим завдяки тому, що на відміну від гнітючої ситуації в СРСР, у Польщі з кінця 1960-х рр. ідеологічний тиск на суспільство втратив тотальність і відчувався неоднаково дослідниками історії різних періодів, а ж до того, що в деяких дослідницьких ділянках відродився частковий методологічний плюралізм. Був, як писав той таки Стефан Кєнєвіч, «поділ цілого поля бачення наших досліджень на дві відмінні ділянки: з одного боку давніші століття, з іншого - новітня історія. Історик середньовіччя чи модерних часів аж до ХІХ ст. і порогу ХХ ст. мав відчуття свободи вибору тем і свободи формулювання суджень…» [654, 304]. Такий стан справ у польській історіографії 1960-1980-х рр. інший польський історик Рафал Стобецький влучно охарактеризував як «справжню шизофренію» [793, 278]. При цьому він цілком вмотивовано писав про пізнавальну обмеженість чорно-білого підходу до оцінки польської історіографії тих часів та про небезпеку спрощення й механічного перенесення ситуації, притаманної суспільно-політичному життю, на пояснення процесів і явищ у науковому середовищі вчених-гуманітаріїв [793, 266-267].

З огляду на досліджувану тематику, першочергове значення мав той факт, що ранньомодерна історія в 1960-1980-ті рр. перебувала в Польщі поза сферою прямого ідеологічного тиску й могла досліджуватися відносно вільно. З такої позиції польська історіографія стартувала в 1990-ті рр. Тому ці роки не могли в польському варіанті виглядати настільки переломними, як для студій із ранньомодерної історії в Росії. Ключове значення подій середини XVII-XVIII ст. для історичної легітимації існування Російської імперії та СРСР змушувало офіційну Москву контролювати відповідні дослідження надзвичайно пильно, і вся радянська історіографія мала керуватися дороговказом у вигляді тез «Про 300-річчя возз'єднання України з Росією».

Отже, на відміну від плавного, методичного переходу польської історіографії на початку 1990-х рр. до функціонування в умовах повного дослідницького плюралізму та до адаптування досягнень світової історіографії, у Росії вступ історіографії в нову добу набув вигляду різкого руху. Тому якщо в Польщі панівні на той час західні методології не викликали особливо бурхливої реакції, оскільки попадали на добре підготовлений ґрунт, то в Росії відразу з'явилися кола, які сприйняли їх із непідробним ентузіазмом чи цілковитим запереченням. Що й не дивно, адже в СРСР станом на кінець 1980-х рр. мали більш-менш цілісне уявлення хіба про методологію «школи Анналів». Очевидно, на ідеологічній «горі» її кредо з якихось ще невідомих причин розцінили як нешкідливе для радянської моделі й дозволили видати переклад «Апології історії» Марка Блока, «Бої за історію» Люсьєна Февра, праці А. Гуревича та Ю. Афанасьєва, а згодом Ю. Бессмертного [108; 123; 122-123; 169-171; 441].

Якщо в польській історіографії у 1960-1980-ті рр. були написані ґрунтовні праці з методології історії та історіографії Є. Топольським та В. Кулем [685-686; 807-810], в яких «марксистські інспірації щоразу виразніше поєднувалися з немарксистськими» [623, 216], то в Росії такого рівня історична думка не сягнула. Теоретичні напрацювання обмежилися спробами виписати суто марксистське тлумачення методологічних проблем історичного пізнання [121; 178; 233; 351]. І хоча було висловлено немало цінних спостережень, які могли посприяти поглибленню досліджень, але незмінні панегірики (нехай часом суто декларативні) на користь марксизму як єдиноправильної методології пізнання розбалансовували тексти, не сприяючи появі належного наукового ефекту на полі оновлення дослідницького інструментарію.

Із 1990-х рр. науковий простір Росії інструментально позбувся перешкод для апробації світових віянь. Гуманітаристику накрила хвиля справжнього відкриття західних методологій. Розгорнулася активна критика марксизму та ознайомлення наукової спільноти з іншими сучасними і не дуже тенденціями західної історіографії. Надзвичайно важливим позитивним моментом стало перевидання знакових праць російських емігрантських, а також західних дослідників (Ж. Ле Гоф, Ж. Дерріда, Ф. Бродель, А. Каппелер та ін.). З'явилися реферативні огляди праць маститих західних учених, що полегшувало процес ознайомлення наукової спільноти з недоступним раніше доробком західної науки [207]. Почали виходити нові журнали історичної тематики на шпальтах яких обговорювалися шляхи історичного пізнання, пропонувалися зразки практичної реалізації різних західних дослідницьких опцій: «Одиссей. Человек в истории», «Казус», «Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории», «THESIS», «Ab Imperio», «Новое литературное обозрение» [374]. Розпочалися активні наукові контакти із західним світом, які з часом стали дедалі тіснішими.

Усе це посприяло появі в Росії рефлексій стосовно множинності методологічного забезпечення процесу історичного пізнання, а також усвідомлення того факту, що головним двигуном розвитку світової науки є вільна, не обмежена політичними та ідеологічними чинниками конкуренція методологій. З'явилися думки щодо неминучості плюралізму в наукових дослідженнях, нормальності сусідства різних прочитань тієї чи іншої історії, необхідності дотримуватися наукової етики у ставленні до різних методологічних підходів, науковості дискусій, позбавлених бодай прямих ідеологічних нашарувань. Ось як, наприклад, формулював своє бачення історіографічної ситуації та уявлення про пізнавальний процес колектив авторів «Нарисів історії Росії» для українського читача: «Водночас історики, які брали участь у підготовці «Нарисів», презентують насамперед свої погляди на російську історію, маючи на увазі, що існують інші ідеї й підходи в сучасній російській історичній науці. Тому ця колективна праця не є спробою впровадити чергову «офіційну позицію». Дотримуючись плюралізму наукових гіпотез, теорій і концепцій, ми шануємо погляди представників інших історіографічних шкіл і напрямків, їхнє право на власне прочитання історії Росії. Ця книжка обґрунтовує лише кілька з численних наукових підходів в інтерпретації історичного процесу» [327, 13-14]. Інша справа, що в практичній площині дискусії з приводу власне українсько-російських взаємин, зокрема й за участі декого з членів цього колективу, часто виходили за рамки такого рафінованого наукового підходу до опонентів, і гору брали ідеологічні переконання чи доцільність будь-що забезпечити російськоцентричний баланс.

Та в будь-якому випадку, перед істориками відкрилися опції історичної антропології, історії повсякдення, мікроісторії, фемінології та гендерної історії, інтелектуальної історії, нової соціальної історії і, звичайно ж, постмодернізму. З'явилися праці, які розкривали перед російським зацікавленим читачем сутність новітніх методологій та узагальнювали досвід використання останніх [73,170-171; 256; 352-355]. Почалися інтелектуальні дискусії з цього приводу [72]. Згодом з'явилися спроби власного («російського розливу») теоретичного осмислення ремесла історика та самих можливостей проникнути в минуле, а також імовірних шляхів подолання дедалі відчутніших інтелектуальних розривів між філософами історії та істориками-практиками [238-239; 468].

З ідеями постмодернізму Г. Вайта, Ф. Анкерсміта та їхніх прибічників до історіографічного російського поля увійшли так звана криза традиційного бачення історії й нарративістичний поворот, який пропагував принципову неможливість пізнання минулого в тому сенсі, в якому це досі розумілося. Постмодернізм підважував усі базові підходи до наукової рефлексії та до минулого. Було поставлено під питання саму можливість історика бути нейтральним спостерігачем та здатність історії бути так би мовити, класичною наукою. К. Дженкінс оголосив про «кінець історії в традиційному модерністичному розумінні» й висловився за «життя поза історією та етикою» [637]. Проте постмодернізм не знищив на Заході усі інші методології й невдовзі став об'єктом серйозної наукової критики. З'явилися ґрунтовні теоретичні праці, які обороняли науковість історії, як-от дослідження: Р. Еванса, Г. Іггерса [605; 641]. Більшість же істориків-практиків і так не працювала в рамках постмодернізму. Утім, поява останнього змусила переглянути багато чого з інтелектуального багажу та удосконалити дослідницький апарат. Саме в цьому й полягала позитивна складова впливу постмодернізму на інтелектуальний простір та історіографію.

У Росії ж після краху замкнутості в марксизмі, яка пропагувала існування єдино вірного методу пізнання, заперечення самої можливості пізнати минуле перетворювалося на особливо привабливу інтелектуальну «віддушину». До цього підштовхував і процес деконструкції в щойно посталих на пострадянському просторі державах російськоцентричного великодержавницького наративу, нав'язаного Москвою. У підсумку в окремих колах почалося непідробне захоплення - на теоретичному рівні - методологією постмодернізму, прихильники якої подекуди виглядали непримиримо, нагадуючи недавніх марксистів (з них вони здебільшого і походили). З іншого боку, давався взнаки й старанно культивований у радянські часи потяг до «єдиноправильного знання» та врахування поточних ідеологічних запитів, що відкрито визнають і в самому середовищі російських істориків [327, 12].

Польщу теж не оминула хвиля постмодернізму. З'явилися праці Єви Доманської, Гжегожа Дзямського, які розглядали можливість застосування такої опції [586-590; 601]. Перекладаються праці постмодерністів та їхніх опонентів [581; 640; 748; 766-767; 829], обговорюються проблеми нарративізму як філософії історії, модернізації в опції постмодернізму як досліджень, так і самої теорії історіописання [632; 706-707; 745; 768], та постпосмодерністичної історії [764; 810]. Паралельно з'являються переклади праць західних учених, які сповідували інші дослідницькі підходи [749]. Швидко набула нового дихання Познанська школа на чолі з Єжи Топольським, який сам поволі еволюціонував під впливом нарративістичного повороту. Активізувалися подібні дослідження і в інших центрах. Зусилля польських спеціалістів з теорії історії концентруються навколо вузлових проблем, які дискутуються в західних історіографіях: механізми історичного мислення, особливості пізнання, роль історика у виникненні й трансляції історичного знання, історія історіографії, проблема раціональності історіописання, відчудження істориків-практиків від методологів тощо. Виходять ґрунтовні монографії з методології історії з-під пера, В. Вжосека, Є. Доманської, Є. Поборського, А. Палюбіцької, того ж таки Є. Топольського [587; 763; 812; 848]. Рівень осмислення різних аспектів методології історії у Польщі настільки виріс, що праці провідних спеціалістів вийшли за межі польської історіографії й отримали визнання на Заході. Окремі з них були перекладені на інші мови, зокрема й на українську [149; 176; 431; 850].

Ще одним важливим фактором формування інтелектуального тла для досліджень і концептуалізації ранньомодерної української державності в російській і польській історіографії стали перехресні контакти між польськими, російськими та українськими істориками. І знову зіштовхуємося тут з різноспрямованими тенденціями. Якщо українсько-польські наукові контакти з 1990-х рр. переживали небувалий раніше підйом, то польсько-російські увійшли в цей період у стадію стагнації, а українсько-російські різко зміліли. В останньому випадку це виявилося великою мірою реакцією на той ідеологічний диктат та культивування наукової ієрархієзації по лінії центр - республіки, які були притаманні гуманітарному просторові СРСР. І лише ближче до ХХ ст. наукова взаємодія поволі почала відновлюватися, але вже на зовсім іншій основі.

У 1990-ті рр. на інституціональному рівні не виконувалося практично жодного спільного російсько-українського історіографічного проекту, з'явилися тенденції до надмірного обособлення вчених навіть тоді, коли позанаукові інтереси, традиційно дуже впливові на сприйняття минулого українськими та російськими дослідниками, цього не вимагали. Скоротився до мінімуму завжди корисний обмін думками, розпався книжковий простір, «звірку годинників» на спільних наукових конференціях заступила шкідлива непоінформованість про доробок колег, які працювали на одному й тому ж дослідницькому полі. Ще в 2007 р. вже згадувані автори «Нарисів Історії Росії» були змушені безрадісно констатувати: «Парадоксально, але в Києві легше купити книжки, друковані в Парижі чи Нью-Йорку, аніж московські чи петербурзькі видання, а російські історики з великими труднощами дістають книжки українських видавництв» [327, 13].

Почасти такий хід подій був неминучим. Його провокував різкий поворот обох історіографій назустріч методологічному плюралізму та оновленню дослідницьких технік, що передбачало переорієнтацію на освоєння доробку західної науки, де тільки й могли дістати інтелектуальне підживлення і російські, і українські історики. Чималий вплив чинили позанаукові роз'єднувальні суспільно-політичні фактори, стрижневим серед яких було невиправне несприйняття Росією факту відновлення Української держави та неприховане прагнення Кремля відновити попередні ідеологічні, політичні та економічні позиції на пострадянському просторі. Відповідні наміри на початку ХХІ ст. були доповнені спробами верхів жорстко прив'язати історичні дослідження в Росії до поточного політичного курсу, паралельно насаджуючи сусіднім державам і народам своє бачення їхньої ж історичної пам'яті.

Інша складова негативного тиску походила вже з суто наукової сфери. У російському історичному дискурсі низка важливих для пояснення ходи української історії питань, які почали активно обговорюватися українськими істориками після 1991 р., продовжувала подаватися в злегка підфарбованому ортодоксальному російськоцентричному вигляді: самостійность чи ні українського історичного процесу, києворуська спадщина, переяславсько-московська система 1654 р., російсько-українська війна 1658-1659 рр., Іван Мазепа та мазепинці, Голодомор 1932-1933 рр., ОУН і УПА тощо [221]. Лише під кінець 1990-х рр. в інтерпретаціях деяких дослідників з'явилися тенденції, які поривали з традиційною великодержавницькою канвою російської історіографії.

На фоні різкої зміни дослідницьких підходів до пояснення в українській історіографії цих знакових явищ і процесів українського минулого головне річище російського гуманітарного простору, наочно нагадуючи про недавні радянські часи, провокувало і надалі провокує у середовищі дослідників відштовхувальний ефект. А відтак небезпека потрапити у вир різних підводних течій майже імпліцитно бралася до уваги українськими істориками при спробах взаємодії з російськими колегами: чи то буде проблема спільного шкільного підручника, чи конференція, присвячена проблемам революцій ХХ ст.

За схожим сценарієм еволюціонував фон польсько-російських історіографічних контактів. Вороже ставлення Росії до позбавлення колишнього впливу на Варшаву та до однозначного курсу останньої на інтеграцію до євроатлантичних структур, неодноразові фальцети у двосторонніх відносинах та грубі спроби на політичному рівні не допустити подальшого віддалення Польщі від «руки Москви» не могло минути безслідно. А збереження в певних колах російської історіографії відвертого імперського дискурсу щодо польського питання мало ще більше значення, й надалі традиційно обтяжуючи конкуренцію в освоєнні також і ранньомодерної української історії. Особливо дратівливою для польських істориків була проблематика трьох поділів Речі Посполитої та історії ХІХ - початку ХХ ст. й відповідний термінологічний апаратё яким послуговується російська історіографія і який відгонить неприхованим прагненням зберегти під новою приправою свій старий імперський дискурс. У нових умовах, коли в Польщі сприйняття сусідів та їхньої історії неухильно змінювалося під впливом концепції відмови від територіальних претензій, і навпаки утверджувалася ідея взаємних перепросин за тяжкі сторінки історії, такі вітри з Москви явно не віяли.

Принципово інакша ситуація склалася з формуванням умов для контактів польських та українських істориків. Після 1991 р. загальне тло їхнього співробітництва кардинально відрізнялося від російсько-українського варіанту. І визначало його проникнення ідей Є. Ґедройця в товщу офіційної політики, громадської думки та історіографію. На політичному рівні Варшава постійно демонструвала підтримку української державності й не проявляла колишніх імперських амбіцій. За окремими винятками прояви «кресової свідомості» стали справою лише певного середовища, а не державної політики. Усе це розчистило дорогу для поступової зміни в Україні образу Польщі та звільнення його від стереотипів, успадкованих від непростого спільного минулого. А одночасна модернізація гуманітарної сфери і в Україні, і в Польщі інспірувала появу зацікавленості в тісній взаємодії у різних галузях гуманітаристики. Значна частина наукових питань охоплювала поле ранньомодерної української історії, тісно пов'язаної з польським контекстом і традиційно привабливої для польських істориків.

Як результат різновекторних передумов, уже в середині 1990-х рр. диспропорції між російсько-українськими та польсько-українськими науковими контактами в царині дослідження ранньомодерної історії стали помітними навіть для неозброєного ока. Якщо між українськими та польськими істориками щоразу інтенсивнішими ставали контакти на інституційному та особистісному рівні, то на російсько-українському напрямкові утверджувався штиль. Численні польсько-українські наукові конференції, круглі столи, гранти для українських учених (як і для російських), призначені стимулювати архівну евристику та дослідження в Польщі, активна робота польських дослідників в українських та російських архівах - усе це вигідно відрізнялося від клімату в російсько-українських контактах та від офіційної позиції російської сторони щодо українських і польських дослідників. А забюрократизованість пошукової роботи в центральних російських архівах різко контрастувала й контрастує надалі з умовами для евристики в Польщі, навершшям яких стало рішення Головної дирекції польських архівів про вільне фотографування джерел у державних архівах, яке увійшло в дію у 2011 р.

Однак ближче до ХХІ ст. багатообіцяльні зрушення намітилися і в українсько-російських та російсько-польських наукових контактах. До цього часу в Росії стабілізувалася система наукових інституцій, в яких здійснюються дослідження з української історії: Центр вивчення історії України Санкт-Петербурзького університету, Центр україністики та білорусистики історичного факультету Московського університету, відділ східного слов'янства Інституту слов'янознавства та балканістики РАН, центр українських студій Інституту Європи РАН. Урешті в 2003 р. було створено Російську асоціацію українознавців [221, 17].

Утім, на відміну від польсько-українського варіанту, де роль державної підтримки з боку польського уряду відіграла дуже велику роль, застрільниками тут усе-таки стали контакти на особистісному рівні. А ті, у свою чергу, були зумовлені появою в Росії нової плеяди науковців, чия дослідницька діяльність була максимально віддалена від практики підтягування результатів дослідження до заданої наперед концепції, як заведено, густо замішаної на ідеологічних та політичних сенсах (Тетяна Таїрова-Яковлєва, Наталя Ченцова, Тетяна Опаріна, Сагіб Фаїзов, Дмитро Сень та інших).

Схожі процеси відбувалися і в українській історіографії. Інституційні ж зусилля з обох боків здебільшого були лише наслідком особистісних контактів. У такий спосіб на початку ХХ ст. були, наприклад, організовані конференції «Україна-Росія: діалог історіографій» (2002), «Росія та Україна в європейському культурному просторі» (2003), «Переяславська рада 1654 року» (2004), «Україна та Росія: історія та образ історії» (2008) та ін. Коли ж справу задумували згори, наслідки були далекими від оптимальних. Скажімо, фактично мертвонародженим дитям виявився проект спільного підручника з історії, викликавши різке несприйняття в Україні як у фаховому середовищі, так і в громадянському суспільстві. Надмірна забюрократизованість спільної грантової програми Російського гуманітарного дослідницького фонду та Національної академії наук України фактично помножила на нуль перспективу опрацювання якісних спільних проектів та реалізації їх у дослідженнях. Тоді як у рамках польських фондів (Каси Джозефа Мяновського, фундації королеви Ядвіги, фундації Снядецьких, стипендіального фонду Музею історії Польщі та інших інституцій) значна кількість українських, білоруських, російських учених отримали можливість для активних досліджень у Польщі, а польські історики - в Україні, Росії та Білорусі.

Тож не дивно, що на сьогодні втілено в життя набагато більше українсько-польських дослідницьких ініціатив, аніж українсько-російських чи польсько-російських. Водночас досягнуто й деяких багатообіцяльних результатів. Скажімо, подією стала публікація в 1998 р. першого тому збірника документів з фондів Російського державного архіву давніх актів з історії українського козацтва [10]. У 2002 р. зусиллями Т. Таїрової-Яковлєвої була організована міжнародна конференція «Україна та сусідні держави в XVII ст.» [435], а в 2012 р. - джерелознавчий симпозіум «Видання джерел з історії України з російських архівів». Спільні наукові конференції відбулися з нагоди ювілеїв Переяславської ради 1654 року та Полтавської битви 1709 р. Виник проект Санкт-Петербурзького університету та Інституту історії України НАН України з видання літопису Самійла Величка, одного з шедеврів української історіографії доби Гетьманщини. Нині зав'язується плідне співробітництво між історичними факультетами Запорізького національного університету та Південним федеральним університетом Російської Федерації. У 2000-х рр. звичною справою стала публікація статей російських істориків на шпальтах української історичної періодики та наукових збірників. Особливо варто відзначити, що дві монографії петербурзької дослідниці Т. Таїрової-Яковлєвої побачили світ в Україні, а одна була перекладена українською [426; 501; 507].

Та все ж співробітництво між українськими та польськими істориками виглядає інтенсивнішим та пліднішим. Достатньо сказати, що, окрім масштабних грантових програм, було реалізовано солідний науковий проект підготовки історії Польщі українськими вченими [201], чого так і не досягнуто в рамках українсько-російських контактів. У Польщі регулярно перевидається «Історія України» Владислава Сєрчика [782]. На польську мову були перекладені «Нариси історії середньовічної та ранньомодерної історії України» Н. Яковенко та збірник статей цього автора «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.» [635-636], на українську - монографії Януша Качмарчика та А. Перналя [222; 337], а також загальники з історії Польщі пера Є. Клочовського, Г. Дильонгової та А. Сулими Камінського [173; 226; 396]. У Варшаві та Кракові видаються «Українознавчі зошити». У Люблінському університеті імені М. Склодовської-Кюрі діє спеціальна докторантська програма для молодих українських істориків.

Спільні наукові конференції, яких відбулося незрівняно більше, аніж в українсько-російському випадку, висвітлюють широке коло наукових проблем. Частина конференцій проводилася у два етапи - в Україні та Польщі. Зокрема, під час ювілею Гадяцької унії 1658 р. Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України спільно з Варшавським університетом організували конференції у Полтаві та Варшаві. Як слушно відзначав М. Нагельський, «конференції та симфозіуми такого типу дозволяють не тільки пізнати погляди сторін дискурсу, але й перш за все навзаєм зрозуміти підґрунтя, що покращує справу з конструктивними висновками, які змінюють дотеперішні інтерпретаційні парадигми» [744, 259].

На особливу увагу заслуговує той факт, що до українсько-польського співробітництва тісно вплетені представники регіональних центрів обох держав. Так, щорічні спільні конференції відбуваються в Одесі, Херсоні, Львові. У Польщі конференції були організовані, крім Варшави та Кракова, у Познані, Перемишлі, Любліні, Гданську, Торуні та деяких інших містах.

Очевидним результатом дедалі тіснішої взаємодії українських та польських істориків стало поглиблення досліджень і в Україні, і в Польщі з низки ключових сегментів ранньомодерної української історії, про що буде сказано окремо. Важливо, що відбувається зближення концептуальних підходів спеціалістів з обох країн. На полі українсько-російської співпраці також з'явилися обнадійливі паростки руху назустріч та позбавлення заідеологізованих підходів, що, окрім усього, посприяло появі так званого модернізаторського напрямку в середовищі російських дослідників ранньомодерної української історії. Зрештою, в умовах дедалі тіснішої взаємодії зросла наукова конкуренція, що також каталізує інтенсифікацію досліджень та еволюцію образу ранньомодерної України.

2.3 Перегляд / консервування концептуальних підходів до прочитання ранньомодерної української історії

Бурхливі зміни загального тла розвитку російської та польської історіографій у кінці ХХ ст. з часом відбилися на осмисленні власного минулого, паралельно викликавши еволюцію концептуальних підходів і до пояснення ранньомодерних українських часів. На відміну від російських істориків, які занадто довго перебували під тотальним ідеологічним котком радянської системи, польській історіографії було набагато легше підступитися до питання модифікації образу ранньомодерної української історії, яке постало на зламі ХХ-ХХІ ст. у зв'язку з падінням прямого політичного диктату та виникненням сприятливих умов для панування методологічного плюралізму. На той час польські дослідники вже залишили позаду часи повного домінування в їхньому середовищі крайніх польськоцентричних підходів до інтерпретації останньої, тоді як російська історіографія, навпаки, повністю перебувала в полоні концепції «єдиної російської культури». Оформившись ще в ХІХ ст. та зазнавши останнього переобґрунтування за радянських часів, ця концепція, як відомо, взагалі заперечувала існування українського та білоруського історичних процесів. В її основу було покладено тезу про східнослов'янський (читай російський) суперетнос, який зберігав свою етно-культурну єдність із києво-руських часів, хоча й набув у зв'язку з певними історичними обставинами розтроєності (на росіян, українців, білорусів). Головним підсумком еволюції, чітко усвідомлюваної в усі часи і на всьому «загальноросійському» просторі етнокультурної спорідненості, стало відродження на новому етапі втраченої раніше єдностіх [151, 3]. Ключових складових цієї концепції, приправленої принципами радянського різновиду марксистської методології, непохитно дотримувалися всі російські дослідники української ранньомодерної доби. Натомість у Польщі місцеві зразки великодержавницького пояснення української історії - взаємопов'язані концепції польського «меча, хреста і плуга» та «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої» - зазнали в 1960-1980-х рр. відчутних конкурентних ударів і з ідеологічного боку (передовсім з кола паризької «Культури»), і з боку формування нової теоретичної основи для конструювання конкретних історичних опцій.