Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Окрім критики нібито штучності та політизованості поняття Центрально-Східна Європа, у хід пішли й твердження про її неприпустиму маргінальність («далека від загального визнання наукова гіпотеза») та про те, що її проштовхують в Європу кілька польських істориків («Головним двигуном концепції є Є. Клочовський. Він знайшов у Європі кілька прихильників») [151, 4, 11]. За дужки однак виноситься давня історія концепції, або, наприклад, дослідження угорського дослідника Єно Шульца, чи той факт, що ще в 1974 р. у США почав реалізовуватися проект видання історії Центрально-Східної Європи в 11-ти томах, а двотомник «Історії Центрально-Східної Європи», який побачив світ у Любліні, був підготовлений польськими та французькими дослідниками [655, 26, 35].

Шляхом поєднання дискурсу про вузькі місця концепції «загальноросійської культури» з критикою вад концепції «Центрально-Східної Європи» провокується ефект подолання інтелектуальної застарілості теоретичної платформи російського історичного наративу, навіюється враження про пластичність останньої та притлумлюються враження щодо її поганої вписуваності в сучасні історіографічні уявлення, значна частина яких різко суперечать цій платформі. Водночас хоча застереження щодо концепції «загальноросійської культури», які з'явилися на зламі ХХ-ХХІ ст. під впливом нових обставин розвитку російської історіографії, й не мали закликів ревізувати чи модифікувати вибудований на ній російський історичний наратив, вони все таки розбалансовували колишній моноліт, підштовхуючи до модернізації теоретичного підґрунтя для прочитання історичного минулого.

Таким чином суспільно-політичне та інтелектуальне тло, характерне для кінця ХХ - початку ХХІ ст., стимулювало як польських, так і російських істориків модифікувати підходи до прочитання історії ранньомодерної української державності. При цьому вплив наукових та поза наукових обставин був різновекторним і призвів до різних наслідків в цих історіографіях. Остаточне падіння бар'єру, який відділяв польську історіографію від західного інтелектуального життя, а також нові геополітичні реалії на Сході Європи підштовхнули польських істориків до концептуалізації української історії крізь призму теорії «Центрально-Східної Європи» та ідеї паризької «Культури». Водночас в російській історіографії на теоретичному рівні основним річищем російської історіографії стали спроби зберегти традиційну парадигму у вигляді концепції «загальноросійської культури», пристосувавши її до нових наукових віянь. Однак з'явилася також тенденція увиразнювати вузькі місця згаданої концепції, що розмивало її підґрунтя й не могло не датися взнаки на процесі освоєння проблематики ранньомодерної української державності.

Ще один пласт впливу на осмислення цієї тематики утворювали перехресні зв'язки польських та російських істориків з українськими дослідниками. Усталення тісних взаємин між польськими та українськими істориками, викликане появою сприятливого наукового та суспільно-політичного клімату в польсько-українських стосунках працювало на взаємозближення підходів, тоді як позанаукові обставини суттєво обтяжували українсько-російські контакти, що не могло не відбитися на концептуалізації в Росії вузлових проблем української історії.

3. Образ ранньомодерної української державності в польській історіографії

3.1 Базові теоретичні підходи

Зміна ідеологічного тла, розчищення простору для застосування нових методологій та дослідницького інструментарію не могли залишити осторонь польських істориків ранньомодерної доби, включно з тими, хто так чи інакше причетний до дослідження української історії. Не менше сприяли зміцненню підґрунтя для модифікації підходів до прочитання ранньомодерного українського минулого поява напередодні нових тенденцій в осмисленні польсько-українських стосунків, а також критичного ставлення до давніх концепцій «меча, хреста, і плуга», «єдиного шляхетського народу», Речі Посполитої як «муру християнського світу». Зрештою, свій вплив чинила акцептація концепції «Центрально-Східної Європи». Питання полягає в тому, як дослідники ранньомодерної доби прореагували, з одного боку, на сплеск теоретико-методологічних дискусій, а з іншого - на розширення можливостей для перезавантаження образу української історії.

Передовсім варто підкреслити, що в середовищі істориків-практиків, які власне й були покликані представити чергове бачення ранньомодерного українського державотворення, здійнята в Польщі хвиля зацікавлення новими й не дуже західними методологіями, не викликала особливого резонансу. Розрив між істориками-теоретиками та істориками-практиками тут намітився не менший, аніж у російській чи в українській історіографіях. Перші спеціалізуються на обговоренні плюсів та мінусів різних новітніх методологій, виставляючи нові вимоги до дослідницького процесу. Практики воліють радше дистанціюватися й перебувати над умоглядними вправляннями, позбавленими демонстрацій їхніми адептами власних практичних дослідницьких результатів. Перевагу над суто теоретичними дискусіями було віддано відфільтруванню свого ставлення до теоретичних конструктів другого порядку (згаданих вище концепцій-опцій), які відкривали вже безпосередні обрії пізнання й концептуалізації. Оновлення ж дослідницького інструментарію відбувалося на засадах подальшої еволюції так званої «ідеології професіоналізму», що передбачало імплементацію тих теоретичних настанов і технік, які уявлялися перспективними для поглиблення прикладних досліджень. На чільне місце ставилася проблема повноти джерельної бази, репрезентативності інформації, інтерпретації джерел, умотивованості висновків та узагальнень, аніж віддалена від джерел концептуалізація.

Інший важливий момент, який суттєво вплинув на еволюцію образу ранньомодерної української державності, полягає в тому, що, як і у випадку з російськими істориками, увага польських дослідників розподілена нерівномірно по періоду. Безумовно, це пов'язано зі ступенем поєднання української історії в ту чи іншу добу з власне польським історичним процесом та взаємовпливами, які звідси витікали. Тому Гетьманщина XVIII ст. традиційно викликає в Польщі значно менше зацікавлення, подібно до того, як у Росії історія Правобережної Гетьманщини чи «Паліївщина» з гайдамацьким рухом. Натомість середина - друга половина XVII ст. - найчутливіший нерв, через що українська Національно-визвольна війна та громадянська війна традиційно залишаються головним об'єктом уваги польських дослідників, а відповідно й центральним пунктом концептуалізації вирішального етапу ранньомодерної української історії.

Як з'ясовується, саме історики, які спеціалізуються на ранньомодерній історії, виявили серед колег чи найбільше сприйняття ідеї відмови від концепції «меча, хреста і плуга» як відправного пункту для формування образу ранньомодерної України та концептуалізації різних його складових. У їхньому середовищі позиції колишнього дороговказу були серйозно підважені. Хоча відгомін старих підходів, які в тій чи іншій формі підкреслюють цивілізаторську місію Польщі на Сході, назагал відчувається в польському науковому дискурсі. Я. Домбровський прямо визнав, що «Глибоко вкорінена в минулому легковажність та почуття вищості супроти усіх східних сусідів є далі присутні в Польщі» [578, 157]. Але рецидиви концепції «меча, хреста і плуга» та «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої» лише відтінюють ступінь реальної еволюції в сучасних умовах колись традиційних польських підходів.

Видається, що неабияку додаткову роль тут відіграв і суто психологічний момент. На відміну від відносно недавнього досвіду болісних українсько-польських відносин 1920-1940-х рр., рани від того, що українська Національно-визвольна війна вистелила дорогу до занепаду Речі Посполитої та трьох поділів Польщі кінця XVIII ст., встигли через дедалі більшу часову відстань великою мірою загоїтися. Це підштовхувало до врівноваженішого та об'ємнішого сприйняття непростих сторінок спільної історії XVI-XVIII ст., а також до зменшення впливу обтяжень, пов'язаних зі специфічною польською традицією формування історичної пам'яті. Не випадково ж польські дослідники новітньої історії у своєму загалі дуже повільно позбуваються старих схем, стереотипів та упереджень і принагідно поширюють у суспільстві заполітизовані погляди, особливо на Волинську трагедію 1943 р. чи діяльність ОУН та УПА, знаходячи вдячну аудиторію у певному середовищі.

Додатковим свідченням поширення серед сучасних польських істориків ранньомодерної доби тенденції до подолання погляду на ранньомодерну українську державність виключно з польської перспективи свідчать прямі висловлювання з цього приводу. Ще 1968 р. З. Вуйцик наголошував на необхідності визнати, що «не ми, а українські селяни й козаки боролися з 1648 р. за незалежність … проти нас» [842, 233]. У 2000 р. А. Сулима Камінський на грунті опрацьованої ним концепції Речі Посполитої як держави багатьох народів виступив проти, як він висловився, «польського історіографічного націоналізму», наголошуючи, що «спадок Речі Посполитої витворили усі народи, які її населяли» [396, 22-23]. На початку ХХІ ст. у подібному стилі висловився навіть М. Франц, автор дуже контроверсійних оцінок Б. Хмельницького та ранньомодерного українського державотворення. Дослідник порівняв засади подання в історіографії ранньомодерних змагань в українському світі за відновлення власної державності з інтерпретацією війни за незалежність на території майбутніх США. Констатуючи подвійні стандарти в підходах до оцінки боротьби за незалежність, з одного боку, в Україні, а з іншого - у Північній Америці, дослідник прямо вказує на різні геополітичні наслідки цієї боротьби для сучасного світу як на справжній відправний пункт захоплення американськими подіями і зображення українських у кольорах бунту та нескінченних руйнацій: «А коли б на місце англійських колоністів вписати запорозьких козаків, а на місце англійських губернаторів - польських окраїнних старост, Великої Британії - Річ Посполиту обох народів. Чи тоді дії Франкліна - Хмельницького були б для нас дуже схвальні, а бунт, піднятий проти прав Речі Посполитої справедливіший і політично правильний, чи Вашингтон - Богун, який стояв за різаниною британських солдатів - польських військ під Корсунем, і далі гарно виглядав би на найбільш популярній банкноті наших часів? Що можна було сказати про українські права до самовизначення і жадання колоністів мати власну державу. Чим це різниться? Тільки тим, що Україна - це не Сполучені Штати, тим що одним вдалося, а іншим ні, одне зроблене за сотні кілометрів звідси, а друге поцілило в наше серце й пролило нашу кров, не обов'язково аж таку братню» [610, 48].

1990-ті рр. стали добою, коли погляд на Україну як на окремий цивілізаційний суб'єкт почав однозначно домінувати в працях польських істориків ранньомодерної доби. Одним із виявів цього є, зокрема, дворазовий передрук Сєрчикової «Історії України» як цілісного українського наративу [782], іншим - поширення концепції «Річ Посполита - держава багатьох народів» з наголосом на їхньому співіснуванні під одним державним дахом. У той же час якщо український історичний процес однозначно відділено від російського (подібно до того, як у російській історіографії від польського), то співвідношення з польським виглядає не так однозначно. Ідея єдиного нерозчленованого українсько-польського історичного простору під польською парасолькою не обговорюється на теоретичному рівні, хоча й не зникає повністю з наукової сфери. Частково вона присутня рецидивно, як-то кажуть, за замовчанням, особливо не впливаючи на інтерпретаційні підходи. Частково на несамостійності українського світу та його ієрархічній підпорякованості польському наголошується спеціально.

У першому випадку ідея вловлюється з опосередкованих фраз і тез, які наштовхують на відповідне тлумачення. Найочевиднішим фактором є широке використання поняття «українні землі» замість «українські» для позначення козацьких країв - Південної Київщини та Брацлавщини [699, 436-437; 740, 235]. Хоча, на перший погляд, зауважене поняття й відбиває суто географічні реалії частини українських земель у складі Речі Посполитої, але водночас, як би там не було, підживлює стереотип про українську територію як окраїну власне польських земель. Добре це видно на прикладі титулу монографії вже згаданого познанського історика М. Франца «Ідея козацької держави на українних землях в XVI-XVII ст.» [609] (хоча водночас сам автор в тексті використовує поняття «Україна», «український») [609, 287, 322]. Специфічний наліт «окраїнного» відтінює і той факт, що інші дослідники послуговуються поняттям «українські землі» [236, 75; 543, 13]. Зрештою, попри визнання факту повноти структури українського світу з елітою на чолі, збереглися рецидиви розглядати українську шляхту у складі коронної шляхти, про що окремо буде сказано нижче. Це також навіює враження про спільний історичний наратив.

Той таки М. Франц за кілька років до оприлюднення продуктивної тези про подвійні підходи до інтепретації української та американської ситуації відкрито висловився на користь ідеї злитості польсько-українського простору, Дослідник пропонував тоді використовувати для пояснення ранньомодерної української історії саме опцію Речі Посполитої як найвищого втілення останнього: «Немає ідеї козацької держави без Речі Посполитої, немає розвитку того ж суспільства без опіки держави польсько-литовської. Якщо так, то побудова історії козацтва як антитези до польсько-литовської держави є не тільки методологічною помилкою, але й серйозною історичною помилкою. Доля козацтва була інтегральною частиною долі Речі Посполитої» [609, 398]. Промовистими є й апеляції М. Франца до існування специфічного «пункту бачення польської історіографії» [609, 8], явно покликані ввести в гру ідеологічний чинник, поставивши останній над суто науковими підходами.

Утім, назагал магістральним напрямком у сучасній польській історіографії став розгляд української історії як хоча й самостійної, але тісно пов'язаної з польською, особливо в часи Речі Посполитої. Українські сюжети присутні в загальниках з польської історії як органічна складова історії Речі Посполитої. В. Сєрчик, визнаючи самостійність українського історичного процесу, підкреслював, що тогочасну історію Польщі та України інструментально «жодним способом не вдається розірвати й трактувати окремо» [789, 10].

Водночас Україну, як уже наголошувалося вище, однозначно вміщують в одну цивілізаційну нішу з польським, литовським та іншими східноєвропейськими аналогами, відносячи до центрально-східноєвропейського масиву. Перебування певний час під російським дахом не змогло нівелювати в ній глибинно закладений європейський тип організації суспільства, який був тим чинником, що не дозволив засимілювати український світ. Як органічна частина Центрально-Східної Європи Україна вбирала впливи Західної Європи й у пізньому середньовіччі, та й у ранньомодерні часи була тісно пов'язана з польським світом. Цей взаємозв'язок мав фундаментальне значення для обох суб'єктів, не тільки для українського, що принципово. Як підсумовував Є. Клочовський, «історію Польщі від XIV ст. не можна зрозуміти без компоненту русько-українського чи також литовсько-білоруського» [657, 11]. Ще вище відняв планку В. Сєрчик: «Польська культура без України була б убогою і вторинною, подібно до української без Польщі» [789, 10]. Також дослідник наголошував: «Посідала (Україна. - В.М.) особливе місце як фундамент могутності польської держави, бо Річ Посполита тільки з українськими землями стала потужним організмом і збуджувала повагу (а також апетити) сусідів» [784, 16]. Водночас він таки висловив дуже важливу тезу, що саме підпорядкування українських земель Литві та Польщі загальмувало процес українського державотвотрення в пізньому середньовіччі і що «Тоді кожна спроба окреслення, делімітація власної державної території мусила викликати конфлікт з сусідами, бо призводила до зменшення розмірів їхньої держави» [783, 18]. Зрештою, у розвиток тези В. Сєрчика М. Маркевич у своїй «Історії Польщі 1492-1795» не тільки наголосив на першорядному значенні України для Польщі, а пов'язав невдачу змагань за українську державу в ранньомодерні часи з негативним впливом саме польського чинника. «Українська проблема, - писав дослідник, - є однією з найважливіших не лише в XVII ст., а в усій польській історії». І далі: «треба пам'ятати, що українці через конфлікт із поляками не мали можливості побудови незалежної держави» [699, 435].

У такий спосіб фактично заперечується цивілізаторська місія Польщі щодо України. Домінування концепції «Центрально-Східної Європи», яка підкреслювала функцію Заходу як джерела ідей, зробило цей тренд неуникним, ставлячи Польщу та Україну на один рівень реципієнтів західних впливів та вибиваючи ґрунт з-під концепції «меча, хреста та плуга». Хоча й наголошується на тому, що західноєвропейські впливи накочувалися на Україну через польського посередника, акцентується на взаємодії та постанні в такому контексті «нових цікавих культурних форм» [651, 14].

Показово при цьому, що в Польщі осмисленням особливостей концепції «Центрaльно-Східної Європи» переймалися і в середовищі дослідників ранньомодерних часів [557, 11-20]. Одним із яскравих зовнішніх свідчень її затребуваності є, бодай, титули збірників праць, присвячених знаним дослідникам українсько-польських відносин XVII ст. - В. Сєрчику та З. Вуйцику [709; 850].

З іншого боку, визнання суб'єктності українського світу спричинило подальшу декваліфікацію концепції «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої», оскільки загострило питання про повноту структури українського соціуму з елітою на чолі, особливу ідентичність, специфічні національно-релігійні інтереси в ранньомодерні часи. Уже згадувана концепція Т. Хинчевської-Ґеннель про самоусвідомлення української шляхти як окремого «народу руського», доповнюючись появою в Україні якісних досліджень з історії традиційної української еліти, фактично зняла питання щодо довершеності суспільної піраміди в ранньомодерній України. Нині вже ніхто в Польщі на концептуальному рівні не ставить питання існувала чи ні українська еліта. А вихід у світ монографії Є. Бем-Вишневської, де аргументовано показано, що в шляхетському середовищі Річ Посполиту розуміли переважно як Польську, державу [538] завдав концепції «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої» вирішального інтелектуального удару.

Водночас якщо з рівня загального концептуального каркасу, якого дотримуються дослідники, опуститися поверхом нижче, нерідко можна спостерігати рецидиви цієї концепції, особливо у царині термінології. Зокрема П. Кролль, визнаючи українську шляхту елітою, уживає поняття «коронна шляхта» як спільний дах для польської та руської шляхти на тій підставі, що більшість українських земель входила від Люблінської унії 1569 р. до складу Корони Польської [257, 164; 674, 188-189]. Це створює враження про злитість української та польської шляхти в один суспільний організм. Є. Клочовський у підрозділі «Історії Центрально-Східної Європи», присвяченому шляхті Речі Посполитої, уникає розмови про специфіку тотожності як української, так і литовської шляхти [656, 203-206], що також навіює уявлення про існування «єдиного шляхетського народу», а не про триєдність шляхти Речі Посполитої.

Схожа ситуація з відгомоном концепції «хреста, меча та плуга». Відкидання тим таки Є. Клочовським опції цивілізаторської місії Польщі щодо України через наголошення на належності обох до одного цивілізаційного обширу та спільній долі реціпієнта західних ідей поєднується з перекосом у бік надання перебільшено позитивного значення перебуванню українських земель у складі Речі Посполитої для траєкторії розвитку українського світу. Концептуалізуючи, дослідник зазначає, що «спільний досвід Речі Посполитої, її устрою, цінностей таких як: гідність та свобода людини, плюралізм і толеранція - мало, як видається, колосальне і довготривале значення, до сьогодні живе і помітне для народів, які брали в ньому участь. При цьому є явищем як би незалежним від конфліктів і напруги, яких у всій історії цього співіснування не бракувало від початку» [656, 19].

Виносячи за дужки непрості питання, пов'язані з толеранцією та плюралізмом у Речі Посполитій, хоча автор, наприклад сам згадує заборону сеймом 1696 р. використання української мови в діловодстві [656, 272], у такій проекції ефект від співіснування в одному просторі виходить за межі того чи іншого «спільного досвіду». Фактично навіюється враження, що лише завдячуючи перебуванню у складі Речі Посполитої українська еліта вповні почала усвідомлювати себе «людьми лицарськими», не маючи раніше таких ціннісних орієнтирів, як свобода і гідність, базових для європейського цивілізаційного коду, а почала набувати їх лише після включення до орбіти польських впливів. Без «спільного» досвіду Речі Посполитої наявність в української еліти цих цінностей ставиться під сумнів. Тоді на якій підставі відносити український світ до «Центрально-Східної Європи» загалом, якщо його властива цивілізаційна орбіта була іншою? Напрошується висновок: не через те, що організація українського суспільства мала ті ж фундаментальні ознаки, що й решта європейських соціумів, а на підставі накинення європейської системи координат «польським плугом».

Визнання суб'єктності українського світу та брак її заперечень не призвели й до остаточної девальвації концепції «війни домової», яка сягає своїми коріннями ідеї польсько-української злитості й описує події в Україні середини XVII ст. як суто внутрішній конфлікт. У багатьох текстах відчувається наліт цієї концепції, оприявнений у педалюванні на соціальних мотивах подій за рахунок загальнонаціональних, на станових інтересах сторін, а також у спробах притлумити «українськість» утвореної держави через оперування поняттями «козацька еліта», «Козацька держава», про що докладніше буде сказано далі. Рецидиви концепції зміщують акценти сприйняття української Національно-визвольної війни у бік громадянської війни, а її наслідки так чи інакше звужують до руйнацій, загроз Речі Посполитій та посилення геополітичних позицій Московії. І якщо в суто науковому дискурсі такий наліт значною мірою нівелюється закроєними на інший лад дослідженнями та концептуалізаціями тих таки авторів і не сприймається як домінування концепції «домової війни», то за його межами наявність на щаблі високої науки зазначеного нальоту, безумовно, підживлює давні стереотипи та давню версію історичної пам'яті.

Мабуть, найочевиднішим проявом цієї закономірності є атмосфера, збуджена в польському суспільстві появою художнього фільму Є. Гофмана «Вогнем і мечем» за мотивами культової повісті Г. Сенкевича, а також тональність публічних дискусій з приводу ступеня історичності повісті. Достатньо сказати, що в титрах фільму, науковим консультантом якого, до речі, був В. Сєрчик, події кваліфікуються як «війна домова», хоча дослідник однозначно наголошує на самодостатності українського світу та неодноразово визнавав її війною за утворення окремої української держави [393, 380]. Суто науковий супровід актуалізованої проблематики, представлений збірником праць «Епоха «Вогнем і мечем» у сучасних історичних дослідженнях» та збірником джерел «Військові реляції з перших сутичок польсько-козацьких повстання Богдана Хмельницького доби «Вогнем і мечем» (1648-1651)» [68; 603], далекий від того, щоб подавати війну у стилі Г. Сенкевича як «домову війну». Однак ужита термінологія, яка кидається у вічі навіть з титулу останньої книги однозначно працює на збереження подібного образу подій.

Ще під кінець 1960-х рр. З. Вуйцик відкрито підважив життєдайність концепції «війни домової», а у 1983 р. прямо писав, що «Використали термін «війна домова», оскільки точилася вона всередині Речі Посполитої, але усвідомлюємо, що цей термін не є адекватним. Не було то одначе війна в межах одного народу (терміну «нація» намагатимуся уникати, бо він вносить досить багато замішання), а боротьба, можна б сказати, ледь не на життя, а на смерть між двома народами, польським і руським, чи вживаючи трохи пізнішу термінологію, українським» [843, 45]. У 1990-ті рр. концепція З. Вуйцика про незалежність України як мету війни середини XVII ст. набула виразної переваги в середовищі польської історіографії й відсунула на маргінес. концепцію «домової війни». Хіба тільки М. Франц твердив, що «була то війна домова», хоча далі все одно виводить процеси за вузькі «домові» межі, говорячи про «автономну козацьку державу на Україні» [609, 270-271, 287, 322]. Та й у самій назві книги присутнє поняття «козацька держава». Така погано скомпонована комбінація є очевидним свідченням того, що відгомін концепції «домової війни» ще відчутний, переплітаючись у текстах із новітніми ідеями, які її підважують.

Головною ж лінією дискурсу польської історіографії стало визнання наявності національно-релігійних мотивів у діях повстанців та переростання козацького повстання в українсько-польське протистояння за утворення власної держави. Концептуалізується проблема самосвідомості козацтва, поява нової української еліти, виникнення ідеї унезалежнення українських земель. Від питання про те, з'явилася в Україні держава чи ні, дискусії перейшли в площину з'ясування ступеня незалежності Гетьманщини в різні відтинки другої половини XVII ст. та пізніше.

Важливою тенденцією стало обговоренння проблеми шляхів легітимації держави та вибору таких зовнішньополітичних стратегій, які б убезпечили її виживання. Під таким кутом розглядається молдавський проект Б. Хмельницького, Переяславська рада 1654 р. та Гадяцька угода 1658 р. Остаточно утвердилося представлення ідеї Великого князівства Руського та реформування Речі Посполитої в державу трьох народів - польського, литовського та українського - як єдиного оптимального виходу в тих умовах для Української держави та Речі Посполитої. Такий підхід є кульмінаційним пунктом також і визнання осібності та самодостатності українського світу, і пропонованого образу ранньомодерної української історії як руху до відтворення повноти українського суспільства, увінчаної власною державністю.

Окрім того, з'явилася й нова опція - турецькa альтернатива для Гетьманщини порівняно з переяславсько-московським 1654 р., та гадяцьким 1658 р. комплексами. Проблема вперше зазнала окремої концептуалізації в такому обрамленні. У її рамках не Переяслав 1654 р., не Гадяч 1658 р, а турецький протекторат на рівні ймовірної моделі визнається прийнятнішою для збереження української державності саморозвитку українського світу з огляду на стратегії Османської імперії щодо сусідів України - Молдови, Валахії і Трансільванії [236, 67-80]. При цьому використана новітня концепція В. Остапчука [753, 23-95] так званої «ідеальної ситуації», згідно з якою Туреччина після утвердження в Буджаку та фортецях Північного Причорномор'я відмовилася з середини XVI ст. від подальшої експансії на північ і зосередилася на збереженні контролю над опанованою територією. При цьому кримських татар та ногайців розглядали у Стамбулі як клієнтів, що відгороджують потенційних конкурентів від Чорного та Азовського морів, а до активних військових дій османи вдавалися лише через пряму військову загрозу з боку християнських опонентів.

Крах Гадяцької унії 1658 р. концептуалізується крізь призму відмови від перекладання відповідальності лише на українську сторону, що логічно продовжує лінію на подолання традиційних підходів польської історіографії до причин українсько-польського ожорсточення в середині - другій половині XVII ст., яке призвело до занепаду Речі Посполитої. У цих рамках простежується позиція польської, литовської та руської шляхти, ступінь адекватності гадяцьких ідей світоглядним імперативам різних загонів шляхти та козаків, аналізується правова сторона Гадяцької угоди, відгомін гадяцького дискурсу в українських і польських політичних концепціях. Нового дихання набула концептуалізація питання про запізнення / передчасність угоди.

Більше того, з'явилася тенденція, яка дуже виразно демонструє напрямок еволюції сучасної польської історіографії на шляху модернізації підходів до прочитання ранньомодерної української історії, водночас відтінюючи відданість старим схемам більшості російських істориків. Роздумуючи над причинами того, що Гетьманщина та Варшава, попри наявність розумних проектів, зокрема й гадяцького, так і не змогли знайти шляхів до порозуміння, чим розчистили Московії шлях до перетворення га європейську потугу, Я. Домбровський запропонував концепцію переважної вини Речі Посполитої. Як писав дослідник, «головний тягар поразки я поклав би на польську сторону як на сторону сильнішу, яка мала старші політичні структури та краще освічений політичний клас належить вимагати більше» [577, 160]. І якщо ця думка поки-що не стала призмою, крізь котру в Польщі дивилися б на історію українсько-польських сосунків ранньомодерної доби, то перекладення на Варшаву провини за підштовхування Б. Хмельницького до Переяслава 1654 р., а також за поглиблення ліній розлому між Річчю Посполитою та Гетьманщиною вже стало стійким явищем у польській історіографії.

3.2 Понятійний апарат

Як відомо, важливою складовою формування образу минулого є базова термінологія, яка маркує інтерпретовану реальність і покликана формувати саму тональність її сприйняття та позиціонувати в ширшому цивілізаційному контексті. Враховуючи ж, що історична наукова термінологія, а також суто історичні поняття дуже специфічні, оскільки можуть перебувати не тільки в науковому обігу, а й у публіцистиці, літературі, історичній пам'яті, на особливості використання того чи іншого поняття неминуче тиснуть позанаукові чинники. Неможливо оминути їхній вплив на зміщення семантичного наповнення понять. Отже, не реагуючи на такі зміни, наукова продукція здатна цементувати різні стереотипи, а також використовувати історичні поняття у значенні, яке має мало спільного з первісним. Інша проблема полягає в тому, що нерідко поняття застосовуються автоматично, як само собою зрозумілі, коли через вплив так званого ефекту частоти і тривалості повсюдного вживання на рівні підсвідомості притуплюється гострота сприйняття. Виникають ситуації, коли термінологія, здатна змістити акценти в презентованих концепціях, а новітні підходи водночас поєднати з підтримкою старих концептуальних уявлень.

Базова термінологія як у дзеркалі відбиває проблеми еволюції підходів сучасних польських істориків до інтерпретації історії ранньомодерної української державності. Понятійний апарат, яким сьогодні оперує польська історіографія, уособлює як процес оновлення наріжних засад концептуалізації, так і вплив попереднього дискурсу, приправленого концепціями «меча, хреста й плуга», «домової війни», «єдиного шляхетського народу Речі Посполитої».

Амбівалентність ситуації насамперед проявляється в маркуванні української Національно-визвольної війни середини XVII ст. як відправного пункту ланцюга змін, що визначили канву подальшої української ранньомодерної історії. У цьому сенсі спостерігається тяглість між сучасною польської історіографією та попередньою традицією. Соціальний вибух в Україні часів Б. Хмельницького кваліфікується здебільшого як «повстання Богдана Хмельницького» чи «велике повстання» [222, 9; 569, 43; 656, 206; 740, 230-232;]. Менш уживаним є поняття «Хмельниччина» [844, 73]. Використання останнього об'єднує польських істориків з англомовною історіографією, де домінує поняття «Khmelnyckу's uprising», «Khmelnycky`s war» [344, 8-10, 799-798] як аналогія до типологічно подібних подій в Англії та Нідерландах. Натомість поза польським дискурсом залишається полеміка в українській і частково російській історіографіях щодо понять «національно-визвольна війна», «визвольна війна», «козацька революція», «українська революція», «українська національна революція». Польські історики стали над дискусіями про типологію явища та термінологічний апарат і віддали перевагу свого роду «середньоарифметичному», тим більше, що воно добре вписується в західні практики позначення української Національно-визвольної війни.

Серед численних польських дослідників, помічених у справі маркування подій і процесів середини XVII ст., за рамки «козацького повстання» вийшли З. Вуйцік, Ґ. Літвін, Є. Клочовський, К. Петкевич та М. Маркевич, позначивши початок термінологічного зближення української та польської історіографій з приводу соціального вибуху в Україні середини XVII ст. Ініціатива належить З. Вуйцику, який ще у 1989 р., як спостеріг В. Степанков [393, 379-380], ужив поняття «велика війна 1648-1654» та «велике повстання в Україні», повторивши підхід вже у 1990-ті рр. На початку ХХІ ст. А. Сулима-Камінський слідом за З. Вуйциком писав про «велике козацьке повстання» [396, 116], Ґ. Літвін використав уже поняття «національна війна» [688, 94], а М. Дроздовський знову ж таки «велика війна» [599, 47]. Концептуалізація Ґ. Літвіном проблеми соціальної бази, гасел, цілей та вузлових наслідків протистояння, комплекс проаналізованих чинників, який свідчив про вихід подій за рамки станового козацького повстання, підштовхнув до спроби відобразити це на рівні термінологічного маркера. Правда, дослідник не мав виразного наміру перетворити поняття «національна війна» на центральне подібно до того, як це має місце в українській історіографії. Паралельно він широко використовує термін «велике повстання» як основний [688, 95-96]. При цьому, як і у випадку з підходами З. Вуйцика, кидається в око, що з поняття прибрано визначник «козацьке», а отже, воно зміщується у бік розширення до «українського». Утім, шлях до однозначності заміни «козацький» на «український» ще не пройдено, оскільки Ґ. Літвін і надалі автоматично послуговується поняттям «польсько-козацька війна» [688, 98].

Того ж 2000 р. у подібному напрямку пішов і Є. Клочовський, приклавши до вибуху середини XVII ст. поняття «народно-козацьке повстання» і тут таки послуговуючись дефініцією «велике козацьке повстання» [656, 186, 206]. Остання потрапила й до загальника з історії Речі Посполитої М. Маркевича [699, 486]. Зрештою, К. Петкевич став першим, хто слідом за українськими істориками почав використовувати поняття «козацька революція», хоча як евівалент продовжує вживати також термін «велике повстання» [338, 286].

Свого часу в середині 1950-х рр. у Польщі був власний досвід використання поняття «національно-визвольна війна», хоча й невдалий. На ідеологічній хвилі, коли Москва змушувала писати в дусі великодержавницької російської історіографії про 300-річчя возз'єднання України з Росією, з'явилася низка праць, написаних у цьому ключі з уживанням відповідної термінології [325, 663-668]. Однак невдовзі, як тільки короткий «сталінський період» посиленого тиску комуністичної влади на польську історичну науку було подолано, ті ж автори негайно відмовилися від силоміць нав'язаної опції й поняттєвого апарату. А З. Вуйцик пізніше став провідником відмови від концепції «домової війни».

Колись панівне в польській історіографії поняття «домова війна», яке набуло ще й виразного ідеологічного забарвлення та міцно закарбувалося в історичній пам'яті поляків, витіснене з базових на маргінес, поступившись нейтральному «повстанню». Однак історіографічне життя «війни домової» далеко не закінчене. Як уже наголошувалося? послуговується ним М. Франц у традиційному звучанні як основним маркером подій [609, 270-271, 287, 322]. Я. Тазбір, М. Маркевич, У. Аугустиняк уживають поняття амбівалентно, радше для позначення початкового етапу Національно-визвольної війни, після якого «домова війна» переростає в ширший рух, зокрема й призводить до створення на українських землях нової держави. Для Я. Тазбіра трансформація відбулася, коли події набули міжнародного масштабу: «домова війна перетворилася із внутрішньої на зовнішню, коли Росія взяла під своє крило козацьку державу» (1654) [778, 252]. Паралельно дослідник послуговується поняттями «козацьке повстання» та «польсько-козацька війна», які й несли на собі основне типологічне навантаження в його прочитанні бурхливих подій середини XVII ст. [76, 252-254]. У М. Маркевича «домова війна» переходить у «велике народне повстання» [699, 486, 498]. В У. Аугустиняк поняття використовуються поруч із «повстанням Хмельницького» [532, 600, 667].

Утім, таке сусідство понять попри те, що реальні підходи зазначених дослідників і виходять за межі традиційної концепції «домової війни», все ж працює не тільки на збереження цієї «домової війни» в активному історіографічному обігу, але й на зміщення у відповідний бік загального образу подій в Україні, які похитнули основи Речі Посполитої. Якщо в основній частині української історіографії такою призмою є визвольний характер війни / революції та відновлення державності українського світу, а прочитання більшості російських істориків спирається на концепцію «загальноросійської культури», то для польської історіографії перебування поняття «домової війни» в історіографічній орбіті неминуче тягне за собою формат громадянської війни, а не українсько-польського конфлікту. Той же факт, що поняття функціонує саме в загальниках з польської історії, підживлює традиційний образ подій як суто громадянської війни також і в історичній пам'яті. Ефект підсилюється й у зв'язку з тим, що дефініція «домова війна» паралельно використовується також для позначення внутрішніх конфліктів у рамках польської шляхти. Зокрема, такими є рокоші Зебжидовського 1606-1607 рр. та Любомирського 1665-1666 рр. Остання з монографій, присвячених рокошу Любомирського, містить поняття «війна домова» в заголовку [741]. Отже, на рівні термінологічного апарату створюється враження про те, що події в Україні середини XVII ст. і внутрішні конфлікти в середовищі польської еліти, по суті, типологічно рівнозначні.

Ще одним фактором, який свідчить про саме такий ціннісний шлейф від перебування в науковому обігу поняття «домова війна», є використання дефініції «козацько-польська війна» як еквівалента «козацького повстання» Подібний підхід спостерігається в більшості досліджень. Практично жодна з праць, яка так чи інакше стосується українсько-польських взаємин середини XVII ст., не обходиться без поняття «польсько-козацька війна». Зустрічається воно і в заголовках як і похідні від нього «польсько-козацький конфлікт», «козацький конфлікт» [577, 43; 701, 9; 744, 255]. Більше того проскакує поняття «бунт Хмельницького» [687, 94].

Свого часу Ю. Мицик [323, 113] уже звертав увагу на той факт, що поняття «польсько-козацька війна», «польсько-козацькі стосунки» навіюють хибні історіографічні стереотипи. Обидва опускають події з висоти загальноукраїнського явища на щабель тієї ж таки громадянської війни, на рівні термінології консервуючи образ, так довго культивований у польській історіографії. Водночас, роблячи стороною війни польський світ в цілому, поняття все таки виходить за межі «домової війни». З іншого боку, використання дефініції «польсько-козацька війна» є прямим наслідком штучного розділення понять «козацький» та «український» у контексті створення державних структур на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким. Додатковим підтвердженням цього є автоматичне використання навіть понять «козацько-російська війна 1659 року», «козацько-російська угода», «козацько-російський союз» [609, 323; 675,10; 778, 255].

У Польщі, як і в Україні, Росії та в західних історіографіях, основним маркером для дітища Б. Хмельницького є «козацька держава». Термін настільки поширився, що перестав критично сприйматися. До останнього часу не обговорювали його очевидну семантичну та ціннісну вразливість [142, 80-81], яка відразу впадає в око, якщо розглянути поняття в порівняльній площині. Додатково підкреслює наявну тенденцію й уникнення поняття «український гетьман» на користь «козацький гетьман», «запорізький гетьман» [647, 71, 138; 655, 188; 687, 95].

Хоча поняття «Козацька держава» беззастережно домінує серед польських істориків, дефініція «Українська держава» все таки пробиває собі дорогу, і навіть у загальних «історіях Речі Посполитої» [236, 67; 396, 126; 473; 834, 81; 656, 187; 687, 101-102; 688, 96; 675, 9; 811,]. При цьому М. Маркевич, наприклад, використовує обидва поняття паралельно, ніби як синонімічні [699, 534]. Як поєднувальний місток між «козацькою державою» та «українською державою» зустрічаються дефініції «держава козацько-українська», «Козацько-Руська держава» [337, 121; 786, 148]. Показово, що говорячи про династичні плани Б. Хмельницького, пов'язані з Молдовою та одруженням сина Тимоша на доньці господаря Лупула, окремі дослідники послуговуються поняттям «держава українсько-молдовська», а не «козацько-молдовська» для пояснення кінцевої мети гетьмана [687, 106]. Однак ситуація ще не досягла тієї точки, коли поняття «Українська держава» та «козацька держава» співвідносилися б тією мірою, як поняття «Річ Посполита» та «шляхетська держава». Тому за домінування «козацької держави» спекулятивний відтінок продовжує зберігатися, так само як і в українській та російській історіографіях. У польському варіанті він працює на збереження шлейфу концепції «домової війни», особливо на рівні історичної пам'яті.

Амбівалетно використовується поняття «Україна». Здебільшого йдеться про звужене семантичне наповнення - «козацькі краї» - історично домінантне в першій половині XVII ст. Водночас з'явилися порухи до використання поняття «Україна» в ширшому розумінні, яке прямує до «України» як еквівалента «Русі». Як зазначав Ґ. Літвін, «термін Україна в епоху Хмельницького (після 1648 р.) почав уживатися як означник організму державного чи квазідержавного» [688, 84].

У польській історіографії традиційно відсутня дилема щодо «возз'єднання» України з Росією, чи «приєднання», така актуальна для російських і українських істориків. Для маркування наслідків Переяславської ради 1654 р. використовується поняття «приєднання». Але якщо з російського боку контрагентом Березневих статей названо, як і належить, Московську державу, то з українського здебільшого фігурують «козаки» та «Військо Запорозьке». Використовується й поняття «угода російсько-козацька» [778, 255]. Хоча водночас і наголошується на приєднанні України (в сенсі козацькі краї) до Московії [543, 18-19; 688, 100; 778, 255]. Враховуючи домінування поняття «козацька держава», усе це на рівні термінології знову ж таки підсилює процес навіювання переконань, що козаки виступали лише від свого імені, не репрезентуючи український світ, і що держава, яка виникла упродовж війни, - суто козацьке утворення.

Стосовно назви держави, то превалює поняття «Військо Запорозьке», яке відбиває історичну самоназву й фігурує у гетьманському титулі. Водночас як рівнозначні використовуються дефініції «Гетьманщина» та «Гетьманат» [656, 188; 688, 85; 696, 9, 109]. Терміни «Мала Русь», «малоросійський» не зажили особливої популярності, що насамперед, корелюються з приглушенням загальноукраїнського характеру відновленої козаками держави.

Аналогічні проблеми та смислові конотації виникають і у випадку з поняттями «запорозькі козаки», «низові козаки», «наддніпрянські козаки». Практика використання тут не змінилася. Поняття часто застосовують до всієї української козацької спільноти [575, 93; 653, 208; 326, 27], використовуючи як синонім «козаків», як це робилося і стосовно XVI - першої половини XVII ст. Однак не враховуються суттєві зміни в козацькому середовищі, які сталися внаслідок відновлення в середині XVII ст. Української держави і які вилилися в остаточну сепарацію запорізьких козаків в окрему гілку українського козацтва [142, 211].

Для позначення громадянської війни в Україні другої половини XVII ст. не використовується поняття «домова війна», що дозволяє уникнути смислових нашарувань, однак, безумовно, заважає концептуалізувати події в ширших контекстах. Використовується поняття «Руїна», яке нині дискутується в українській та російській історіографія [240, 595; 647, 72, 138; 675, 9].

У цілому термінологічний апарат, яким оперують сучасні польські дослідники, демонструє значну інерційність. Модернізація концептуального багажу, про яку піде мова далі, значно випереджає процес оновлення понятійного ряду. Навіть дослідники, які генерують якісно нові інтерпретації історії раньомодерної української державності, послуговуються поняттями, що входять у протиріччя з пропонованою концептуалізацією й нерідко на маркерному рівні продовжують життя старим стереотипам.

3.3 Концепції

Без сумніву, 1990-ті рр. та початок ХХІ ст. стали добою наростання знакових змін у прочитанні польськими дослідниками історії ранньомодерної української державності, започатковані в попередні десятиліття піонерськими концептуалізаціями З. Вуйцика, Т. Хинчевської-Ґеннель, В. Сєрчика, Я. Пердені. Ці зміни відбилися практично на всіх вузлових процесах, які ставали об'єктом концептуалізації, призвівши до формування нового образу, суттєво відмінного від попередніх. При цьому якщо для основної частини російської історіографії на передній план виходять питання, пов'язані з формуванням переяславсько-московської системи 1654 р. та подальшим просуванням інтеграції українського світу до московських структур, то для польських істориків, природно, пріоритети були іншими. У центрі уваги з цілком зрозумілих мотивів опинилися вузлові проблеми, покликані дати відповідь на найболючіші польські питання: чому «золотий спокій» закінчився велетенським соціальним вибухом в Україні, який набув форми українсько-польської війни та призвів у решті до дезінтеграції української частини Речі Посполитої, чому остання так і не змогла дати адекватну відповідь на виклики часу, поступившись давній суперниці за гегемонію у Східній Європі - Московській державі. Які були особливості підходів сучасних польських істориків до раціонального тлумачення передумов доленосного соціального вибуху в Україні, адже від цього залежить опція сприйняття самої війни, її наслідків та опосередкувань, ранньомодерної української державності загалом?

Насамперед варто підкреслити традиційні прагнення оцінювати переплетення різних факторів. Підштовхував до цього як спадок різних історіографій попередніх десятиліть, так і поява в Україні та Польщі новітніх праць з історії свідомості української шляхти та козаків у XVII ст. Ці праці вже не можна було не враховувати. Вихід у світ в 1985 р. дослідження Т. Хинчевської-Ґеннель, у якому на широкому тлі було продемонстровано існування в середовищі української шляхти цілком окремої тотожності як «народу руського», а також проникнення в козацьке середовище не тільки релігійних, а й національних ідей, підштовхувало польських істориків уписати ці чинники в комплекс мотивів, які рухали повстанцями та частиною шляхти, що підтримала їх. Дискусія, яку спровокувала в середині 1980-х рр. у Польщі книга цього автора, тільки підсилила увагу до національно-релігійного підтексту подій середини XVII ст., а також і до визначення їх типології в колі подібних явищ, на які була так багата ранньомодерна Європа. Не менший вплив справило суттєве поглиблення досліджень - у Польщі та за її межами - з історії релігійної ситуації в Речі Посполитій кінця XVI - середини XVII ст., а також із комплексу питань, пов'язаних з релігійністю козаків та уявленнями українських еліт про самобутність українського світу, його історію, особливості втілення в Корону Польську тощо [592; 652; 718].

У підсумку з'явилася виразна тенденція виходу за межі тривіального перелічування узагальнено сформульованого традиційного набору соціальних та релігійних причин наростання напруги в козацькому та селянському середовищі, а також за рамки обговорення тактичних помилок Варшави й магнатів. По-перше, з'явилися плідні спроби долучати національно-релігійний чинник та мотиви, які викликали підтримку козаків дрібною та середньою шляхтою з козацьких країв. А по-друге, і це найголовніше, окремі дослідники наблизилися до того, щоб вести мову про визрівання на середину XVII ст. системної кризи перебування України у складі Речі Посполитої та глибокого протиріччя між українськими національно-релігійними інтересами і самою траєкторією розвитку держави двох народів.

З. Вуйцик у своїй концептуальній статті про становище України в Речі Посполитій до середини XVII ст. зазначав, що ближче до середини цього століття виникло поєднання «суспільних, релігійних та національних конфліктів». Окрім того, «руське суспільство тих часів втрачає значною мірою свою провідну верству», через що змагання за осягнення релігійних, суспільних та національних цілей проводила не шляхта, а козаччина [845, 63; 699, 483]. З Вуйциком пізніше солідаризувався А. Перналь, відзначаючи поєднання етнічного конфлікту з релігійним, а також підкреслюючи, що «у результаті злиття національних та релігійних сподівань русинів із козацькою проблемою козаки стали відігравати роль представників усього руського супільства» [337, 31, 36]. Так само про те, що повстанцями рухали чинники суспільні, національні та релігійні, писали Т. Хинчевська-Ґеннель та М. Дроздовський, а також Я. Домбровський та М. Нагельський [577, 145; 594, 197, 212; 740, 226-227]. Ґ. Літвін підсумовував, що «великий вибух настав, однак допіру внаслідок того, що корпоративний козацький рух становив іскру на порох народного повстання, а підносячи гасла релігійної війни, набув характеру національної війни» [688, 94]. Зазначені прочитання комплексу підставових передумов, переплетення яких формувало вибухонебезпечну ситуацію в Україні, співпадають з основною концептуальною лінією сучасної української історіографії [142, 48-55; 386, 75-77; 442, 5-7], виразно демонструючи, наскільки нові політичні та інтелектуальні обставини можуть сприяюти подоланню історіографічних стереотипів та зближенню дослідницьких підходів.