Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Найдалі ж пішов Д. Гєровський, який на чоло передумов війни поставив нереалізоване прагнення української шляхти реформувати Річ Посполиту з держави двох народів у державу трьох народів. У такий спосіб дослідник фактично вивів українсько-польські протиріччя на найвищу з можливих точку - на рівень появи в Речі Посполитій устроєвої кризи. Як концептуалізував дослідник, «початок тій кризі польської державності поклало порушення підставової устроєвої засади, якою було забезпечено толерантність і свободу розвитку кожної народності, кожної етнічної групи, кожної релігії, що склалися у багатонаціональній Речі Посполитої. Настало це на території України, яка прагнула до такої самостійності, яку в Люблінській унії забезпечило собі Велике князівство Литовське, і яку не хотіли чи не змогли надати» [617, 20, 389].

На такому тлі інакшого звучання набуває традиція, яка з 1930-х рр. укорінилася в польській історіографії, оцінювати, - спізнилися чи ні ідея Гадяцької унії 1658 р. Давніша концепція З. Вуйцика про спізнення унії на 30 років та новіша Т. Хинчевської-Геннель [125, 322; 230, 340-341] - принаймні на 50 нав'язують ідею помилкового розв'язання української проблеми під час Люблінської унії 1569 р. Формування Речі Посполитої як держави не трьох, а двох народів заклала під конструкцію міну уповільненої дії. З. Вуйцик створює образ наростання в Україні протиріч саме від Любліна 1569 р. як відправного пункту: «Одночасно зростає на Україні суспільна напруга, а під кінець XVI ст. внаслідок Брестської церковної унії (1596) і релігійна, а ще дещо пізніше - національна» [845, 63].

Водночас в остаточному розрахунку тенденція, започаткована З. Вуйциком, ще не стала панівною в польській історіографії. За винятком зусиль Д. Гєровського, інтерпретація причин у сучасній польській традиції поки що так і не вийшла на рівень прямої констатації кризи державності Речі Посполитої та ситуації в Україні як уособлення протиріч. Окрім того, суттєве обмеження спричинює той факт, що поняття «Україна» назагал використовується не як еквівалент тогочасної Русі, а наближено до версії першої половини XVII ст., тобто прикладається не до всього українського світу, а лише до його частини. Зокрема, Ґ. Літвін попри власні ж спостереження щодо розширення просторового наповнення поняття в середині XVII ст. воліє розуміти під ним один з регіонів Речі Посполитої [688, 84]. У. Аугустиняк наголошує на великій сумнівності поширення поняття на весь ареал українських етнічних земель і обмежує його суто козацькими краями [533, 44-45]. Дослідниця спеціально наголошує на тому, що до «України» не варто включати навіть Північну Київщину [533, 45]. Отже, виникнення кризових явищ та ліній розлому за замовчанням визнається проблемою не всієї Русі, а лише козацьких країв, що знижує сприйняття ситуації від загальноукраїнської кризи до локальної, регіональної. Оперування поняттями «українні землі» стосовно Південної Київщини та Брацлавщини, про що йшлося вище, лише підсилює тенденцію. При цьому непоміченими залишаються дуже незручні питання, пов'язані з тим, що в 1648 р. Б. Хмельницького масово підтримали низи Волині та Галичини, а також частина галицької шляхти. Власне ніщо так сильно не підважує концепцію регіональної «окраїнної» кризи на користь загальноукраїнської, як випадок Галичини.

Значна увага в сучасному польському прочитанні надається каталізаторам напруги: невдалій політиці Варшави щодо козаків у часи «золотого спокою», крах у перспективи війни з Туреччиною в 1646 р., спробам Владислава IV розіграти козацьку карту для зміцнення королівської влади, особистим образам Б. Хмельницького. Спільним знаменником у межах усієї сучасної польської історіографії стало заперечення концепції «золотого спокою» й інтерпретація передвоєнного десятиліття як затишшя перед бурею [539, 37-38; 688, 94; 788, 345; 778, 473].

Якщо зійти на щабель особливостей сучасної інтерпретації складових комплексу причин, які викликали Національно-визвольну війну, варто ширше, аніж це було зазначено вище, наголосити на тому, що під впливом новітніх досліджень релігійної ситуації в Україні та самосвідомості шляхти й козацького стану еволюціонувала репрезентація в польській історіографії ролі релігійного чинника та ранньомодерної української ідентичності кінця XVI - першої половини XVII. Від констатації гостроти конфесійних протиріч концептуалізація вийшла на рівень представлення тісного зв'язку релігійного питання з проблемами «народу руського», ідентичністю українського козацтва та місця національних мотивів серед ключових передумов Національно-визвольної війни. Прочитання польських дослідників тут, з одного боку, поєднанні з попередніми дослідженнями свідомості шляхти та козаків пера Т. Хинчевської-Ґеннель, а з іншого, - на рівні ідей перегукуються з напрацюваннями української історіографії [344; 372, 181-328].

Як підсумовував М. Дроздовський у своєму дослідженні релігійності козацтва, «заангажування козаків до оборони православної віри було одним із підставових елементів творення їхньої станової свідомості і передусім «національної тотожності» [592, 237]. Тому в козацьких повстаннях першої половини XVII ст. релігійні мотиви відігравали важливу роль, а релігійні вимоги часів Б. Хмельницького «були, без сумніву, наслідком перемін, які відбулися в козацькій релігійній свідомості, починаючи від другого десятиліття XVII ст.» [592, 241] М. Нагельський назвав їх ключовими для мобілізації не тільки міщан та селян, а й шляхти [740, 227]. Є. Топольський писав про те, що в лавах козацтва відбувалося «формування на підставі мови та православної релігії їхньої руської (української) свідомості» [811, 126, 473]. Більше того, Я. Дроздовський та Т. Хинчевська-Ґеннель у спільній статті погодилися з давньою, ще від М. Грушевського, концептуальною тезою української історіографії про те, що козацтво перетворилося «в оборонців етнічної окремішності русинів» [593, 197]. Це перетворювало війну в боротьбу за національні інтереси українського світу.

Нових горизонтів також сягнула інтерпретація процесу зростання магнатського землеволодіння на козацьких краях, яке традиційно історики розглядають як фактор, що каталізував наростання напруги в Україні. Зусиллями Ґ. Літвіна значно розширено горизонти впливу фактору магнатської колонізації, що суттєво доповнює образ суспільних настроїв у козацьких краях, передумов Національно-визвольної війни та її соціальної бази в українському соціумі. Під пояснення процесу покозачення дрібної та частини середньої шляхти з козацьких країв під часів війни, а звідси під переростання козацького повстання в загальноукраїнське, яке відбилося на всіх соціальних групах, було підведено набагато міцніще підґрунтя. Важливо, що концептуалізація спирається на збагачення актуалізованої джерельної бази дослідження колонізації, яке вдало перегукується зі внеском і українських істориків [267, 253-340; 268, 497-523].

До інтерпретаційного поля введено раніше не помічений чинник - занепад ролі дрібної та середньої шляхти у публічному житті, невблаганне перетворення її на статистів у рамках станової шляхетської демократії, що, у свою чергу, унеможливлювало надійний захист володінь. Представництво дрібної шляхти серед послів на сейм стрімко падало (на Київщині з 15, 4% у 1611-1632 рр. до 11,2% у 1632-1648 рр.) [690, 50]. Зрима перспектива втрати будь-якого впливу на суспільне життя верхівки, накладаючись на незахищеність власності в умовах свавілля магнатів, не залишала дрібній та середній шляхті іншого вибору аніж спробувати вирівняти ситуацію збройною рукою, і робило природними союзниками козаків.

Окрім того, на підставі аналізу динаміки розширення маєтків магнатів з'ясовано, що магнатська колонізація безпосередньо загрожувала самому існуванню козацтва, а не тільки його інтересам, на чому зазвичай наголошувалося раніше. У зв'язку зі скороченням площі Поля зникали самі можливості існування специфічного козацького стану: «Якби край Диких полів почав переходити до обширу ефективного маєткового магнатського господарювання, будь-яка прикордонна мілітарна корпорація чи парамілітарна втратила б сенс існування» [691, 217].

Водночас фактор магнатської колонізації було вперше поєднано з перспективою існування Степового Кордону Європи, а звідси з мотивами формування козацько-татарського військово-політичного союзу. Невблаганний наступ на прикордоння для татар «був ще більшою загрозою», аніж для козацтва, оскільки виникала перспектива «закриття» Степового Кордону, у межах якої ті віднайшли модель, що забезпечувала економічне життя та військово-політичний вплив Кримського ханату. Тому союз з козаками відповідав глибинним інтересам Криму [691, 217].

Зрештою, було поглиблено тезу про визрівання етнічного конфлікту. Розширення джерельної бази дослідження поширення польської магнатерії та шляхти на козацькі краї, дозволило Ґ. Літвіну, ґрунтуючись на цифрованих даних, писати про ототожнення козаками, українською дрібною та середньою шляхтою змін із появою поляків, бо «Ляхи» відігравали на Україні істотну роль на рівні найвищих та найнижчих щаблів суспільної драбини шляхти» [689, 162]. Особливої гостроти моменту додавав той факт, що під час «золотого спокою» 30% приватних маєтків було віддано в оренду чи заставу, а серед шляхти-орендарів, наприклад, Київщини в 1632-1648 рр. 77, 3% осіб було поляками [689, 76].

Не залишився непоміченим польськими істориками ще один важливий аспект, однаково пов'язаний як із формуванням в Україні міжетнічної напруги, так і з проблемою оренд та орендарів як каталізатора соціального вибуху, - роль євреїв-орендарів. З огляду на те, що більшість шляхти-орендарів передавали реальне господарювання євреям, для Я. Качмарчика одним із ключових факторів стала «величезна роль жидів, які захопили в свої руки найістотніші для формування суспільних настроїв ділянки життя плебейських мас» [222, 51-52].

Водночас концептуалізація в сучасній польській історіографії процесу наростання релігійної та міжетнічної напруги в Україні містить виразні відголоски традиційного тлумачення, які, з одного боку, погано поєднуються з констатуванням зазначених вище кризових явищ в українсько-польських стосунках, а з іншого, значною мірою знижують поріг останніх, затуманюючи уявлення про причини соціального вибуху в Україні в середині XVII ст. Зокрема, визнаючи існування процесу полонізації української еліти та його вплив на переформатування українського суспільства й наростання міжетнічної напруги та визрівання вибуху середини XVII ст., водночас наголошується на добровільності процесу. З огляду на відсутність переслідувань за мовною ознакою та рівноправність незалежно від мови (що насправді не було так однозначно) головним рушієм полонізації визнається атракційність моделі шляхетської демократії для української шляхти та природний вплив механізмів її функціонування. З. Вуйцик підкреслює, що «полонізація мало не всього руського можновладства і значної частини шляхти, належить це підкреслити, була цілковито добровільна» [845, 62]. А. Ґ. Літвін обґрунтовував свою позицію тим, що «не можна вказати такого осередку влади, який реалізовував би «національну» польську політику. Король та ті, що сеймикували, мислили в категоріях державного інтересу, династичного, станового, релігійного чи локального» [688, 84]. При цьому поза увагою польських істориків залишилися напрацювання П. Кулаковського, який простежив, як невдовзі після Люблінського сейму 1569 р. король розпочав ламати у мовному питанні дух і літеру київського та волинського привілеїв, а сеймові змагання української шляхти так і не змогли зарадити дотримання на офіційному рівні прописаному в них статусу української мови [266, 76-82]. Не взято в розрахунок і опубліковані магдебурзькі привілеї містам Чернігово-Сіверщини з красномовними обмеженнями прав міщан за релігійною ознакою та демонстративними вимогами вести міські книги польською мовою [15, 58, 61; 24, 177].

Як і раніше, домінує погляд, що Річ Посполита як поліетнічна держава попри всі проблеми все ж таки відзначалася етнічною та релігійною толерантністю. Подеколи градус віротерпимості навіть визнається вищим, ніж де-інде в Європі [396, 22]. Просто змінювалася амплітуда останньої і в часі, і в різних суспільних структурах. До всього якраз за королювання Владислава IV у кращий бік, аніж за доби Зигмунда ІІІ. Фундамент для «толеранційного» дискурсу створює акт Варшавської конфедерації та відсутність на законодавчому рівні обмежень за релігійною ознакою. Однак практика релігійних взаємовідносин на різних суспільних щаблях, контреформаційний курс Зигмунта ІІІ, конфесіоналізація суспільства, сеймова боротьба православної та протестантської шляхти уявнюють значну дистанцію між правилами гри та реальним життям. У такому випадку девальвується сам термін «релігійна толерантність» та пригнічується рівень конфліктності на релігійному грунті, зміщуючи перспективу сприйняття української Національно-визвольної війни в бік навіювання враження про штучність релігійних гасел.

Амбівалентність ситуації відчувається й у самій польській історіографії. Хоча поняття «релігійна толерантність» і широко вживається, але активно досліджується процес затухання віротерпимості в шляхетському середовищі, поширення переконання про Польщу як передмурів'я не тільки християнської Європи, а й католицизму та релігійне протистояння православних і протестантів з католиками. Це розчищає дорогу до переосмислення як концепції релігійної толерантності, так і понятійного апарату [652, 196-209]. Так Х. Віснер наполягав на тому, що вибух середини XVII ст. «посилила недовіра до православ'я, яка існувала вже на початку століття» [835, 133]. Т. Кемпа, автор фундаментальної праці з історії змагань православних та протестантів за фактичне рівноправ'я в Речі Посполитій, прямо визнає, що дає собі раду в «недосконалості терміна «релігійна толерантність», уживаного стосовно опису постави людей, які жили в XVI-XVII ст.». Дослідник констатує різницю між інтенціями нагорі і практиками на нижчих поверхах у вирішальний період визрівння передумов для вибуху в Україні Національно-визвоьної війни: «Останній етап панування Владислава IV виявився попри королівську політику, яка на позір сприяла різновірцям, некорисним для останніх». Однак все таки воліє використовувати це поняття, оскільки воно «поширилося в польській історіографії», а також через те, що в тогочасній Речі Посполитій не бракувало людей, які сповідували толеранційні погляди [652, 17, 523].

Наступна важлива ланка сучасних польських концепцій полягає в представленні мети піднятого козаками повстання, яке швидко переросло в українську Національно-визвольну війну, та головних підсумків змагань. Розглядаючи події як «повстання», «велике повстання» чи навіть «національну війну», польські історики перебувають, однак, осторонь проблеми хронологічних рамок. Більше того, вони взагалі уникають будь-яких прямих згадок про верхню межу. По суті єдиними конкретними висловлюваннями з цього приводу залишаються тези З. Вуйціка (ще від 1989 р.) про «велику війну 1648-1654 рр.» та М. Нагельського («козацька війна (1648-1654)») [731, 240, 844, 65]. Критерій для верхнього рубежу обрано не з огляду на особливості драматургії подій і процесів в Україні, а у зв'язку з початком війни Московії з Річчю Посполитою, старт до чого дала Переяславська рада 1654 р. Утім, опосередковано почав вимальовуватися інший рубіж, обраний з перспективи долі Речі Посполитої - Андрусівське перемир'я 1667 р., яке означало вирішальну втрату Річчю Посполитою Лівобережної України. Є. Клочовський, наприклад, виділив саме період 1648-1667 р., щоб підкреслити великий вплив українських подій на долю Речі Посполитої: «Для Речі Посполитої роки двадцятирічної війни 1648-1667 р. були з кожного погляду катастрофою, з якої ніколи цілком не вибралася» [656, 189]. Водночас Андрусівське перемир'я демонструє крах проекту «об'єднаної та суверенної Україна» [656, 189].

Починаючи розмову безпосередньо про інтерпретацію цілей, які ставили перед собою повстанці, варто підкреслити, що давно залишилися в минулому спроби польських істориків притлумити чи взагалі ігнорувати появу ідеї утворення в Україні в процесі протистояння з Варшавою державних інституцій, увінчаних постаттю гетьмана як правителя, а також державний характер української самоорганізації, втіленої в Гетьманщині. Ще на початку ХХ ст. Л. Кубаля у властивому для нього стилі підвів жирну риску під XIX-вічними пошуками підстав позбавити в історіографії Гетьманщину ознак державного організму: «Урядник Речі Посполитої, який має 40000 війська з необмеженою владою, і якому без війни з сусідньою потугою одібрати булаву не сила, не може бути названий підданим» [683, 160].

У 1930-ті рр. О. Гурка виставив черговий історіографічний маяк, визнавши, що серцевиною політичних концепцій Б. Хмельницького була ідея побудови самостійної «козацької держави» [621, 124]. Про появу Козацької держави, боротьбу козаків за унезалежнення підвладної гетьманові частини України від Речі Посполитої та про шанси Чигирина зберегти самостійність писав наприкінці 1960-1980-ті рр. З. Вуйцик [842, 233]. Дослідник чітко визнавав існування в певний час незалежної Української держави. Наприклад, в «Історії польської дипломатії» він писав: «До посольств, які окреслюємо як зовнішні, ясна річ, не відносимо дипломатичних контактів з козацькою Україною, яку трактуємо і як державу де-факто, повністю незалежну від Польщі (1648-1658 й після 1672 р.), і як державу васальну (роки 1658-1659 і 1660-1672)» [841, 279]. Наприкінці 1960 - на початку 1970-х рр. Я. Передня починав свою монографію про гетьмана Петра Дорошенка, видану лише у 2000 р., з промовистої тези: «Богдан Хмельницький не зумів реалізувати своїх планів - вибороти цілковито незалежну Україну» [756, 9]. Тоді ж дискурс у такому форматі увійшов до синтетичних історій Польщі авторства А. Чубинського, Я. Тазбіра, Є. Топольського та К. Пиварського [586, 186-187; 631, 680-681; 851, 263]. Погляд на українсько-польські стосунки середини XVII ст. крізь призму одержавлення Гетьманщини став настільки стійким, що в одному з випадків текст кінця 1970-х р. без змін перейшов у видання 1992 р. і навіть 2004 р. [851, 261-263; 778, 254-255].

На такому тлі сучасна польська історіографія не могла не розвиватися в руслі попередніх напрацювань. Тим більше, що до цього підштовхували й новітні дослідження істориків з України, Росії, США та Канади. У підсумку, панівним став тренд визнавати появу в козацькому середовищі ідеї побудови власної держави, дискувати з приводу її втілення в життя та ступеня автономії / незалежності, осягненої за часів Б. Хмельницького, коли ранньомодерна Українська держава перебувала в зеніті своєї потуги. Голоси, які заперечують створення та існування держави, тонуть у багатоголоссі прибічників протилежної точки зору, в якому, утім, прослуховуються різні партії. Такий підхід концептуально зближує позиції сучасних польських істориків із магістральною канвою української історіографії, у котрій студії над державою Б. Хмельницького з кінця 1980-х рр. належать до центральних дослідницьких проблем.

За своїм розмахом, упливовістю, а головне, за ідейним забезпеченням події середини XVII ст. однозначно ставляться на інший щабель, аніж козацькі повстання першої половини століття. Для прикладу можна взяти хоча б тези Є. Клочовського та У. Аугустиняк. Перший дослідник, уписуючи українську Національно-визвольну війну в контекст соціальних виступів, на які була так багата Європа XVII ст., наголошував, що «український рух, напевно, найсильніший у XVII ст. в Європі масовий соціальний рух» [656, 189]. У. Аугустиняк відзначала, що, за часів Б. Хмельницького «в ґенезі лежали, без сумніву, ідейні настанови» [533, 669]. Cама війна кваліфікується як спусковий гачок для згасання Речі Посполитої як держави та європейської потуги. Такий рефрен тією чи іншою мірою простежується в усіх працях, де тільки концептуалізується доба Б. Хмельницького, а в деяких на катастрофічності війни в Україні для Речі Посполитої наголошується спеціально. Як відзначав М. Маркевич, «багато істориків погоджуються з тим, що українська криза, тобто вибух домової війни, допровадила до кризи Речі Посполитої двох народів та до її ліквідації» [699, 435]. У такт М. Маркевичу, Д. Гєровський писав: «повстання, кероване козацтвом та Хмельницьким, уявнило слабкість польської державності та відкрило кризу Речі Посполитої, яка тягнулася роками» [617, 389].

Автор монографії про Б. Хмельницького Я. Качмарчик одночасно визнав, що війна точилася за здобуття незалежності. Ця ідея була центральною в політичній програмі Б. Хмельницького [222, 277, 322]. Позицію Я. Качмарчика підтримав Є. Топольський, який зазначав, що в середині XVII ст. козаки «почали виражати ідею створення незалежної держави» [811, 206]. У подібному ж стилі В. Сєрчик наголошував, що «війна з Польщею разом із загрозою, яка виникла тоді для всього козацтва стали причиною швидкої появи концепції будівництва самодостатньої Козацької держави хоча і з обмеженою суверенністю (бо визнавала зверхність монархів котрогось із сусідніх країв)» [786, 147]. М. Нагельський писав, що плани Б. Хмельницького «сягали утворення номінально залежного від Речі Посполитої Князівства Руського, підлеглого винятково його владі» [740, 235]. М. Дроздовський уточнював, що при цьому українському гетьманові йшлося про цілком незалежну державу [594, 235]. А. Перналь наполягав, що «козацький гетьман будував фундамент для Козацько-Руської держави» [337, 44].

Наявність державницьких планів у Б. Хмельницького не заперечують навіть прибічники концепції відсутності української держави в ранньомодерні часи. Автори «Великої історії Польщі» Ф. Лесняк та Я. Рись визнають, що гетьман хотів створити Українську державу [687, 102]. Так само М. Франц зазначав, що в середині XVII ст. козаки, «не вірячи в можливість знайти доступ до шляхетських привілеїв, могли визнати, що єдиним шляхом залишається виборювання автономії та самостійності, але не у складі Речі Посполитої, а швидше Кримського ханату чи Великого князівства Московського» [609, 254-255; 612, 84]. Більше того, концептуалізується, що козацтво «змогло випрацювати ідею своєї державності в першій половині XVII ст. і багато разів зробити спроби її реалізації у другій половині цього століття» [609, 208]. К. Лоссон пише про те, що в часи Б. Хмельницького в Україні «провідна верства мала державні аспірації» [696, 47].

Наполягаючи на тому, що Б. Хмельницький був не першим, хто висунув ідею «козацької державності», М. Франц долучається до інтерпретацій, які з'явилися в українській та російській історіографіях. На тому, що більшість основних ідей, які розвивала нова українська еліта часів Б. Хмельницького, і які покладені в підвалини появи нових концепцій, були спадком попередніх десятиліть, наголошував В. Брехуненко [138, 237-239; 139, 294]. Т. Таїрова-Яковлєва підкреслювала, що в першій половині XVII ст. на ґрунті боротьби за православну віру, а отже особливу «руську ідентичність» та «національну свідомість» в Україні з'являється «державна ідея», носіями якої стали й козаки, долучившись до національно-релігійних змагань руської шляхти [510, 207-208]. Принципова відмінність, однак, візії М. Франца полягає в підходах до питання про еволюцію державної ідеї за часів Б. Хмельницького. Якщо В. Брехуненко і Т. Таїрова-Яковлєва розглядали добу української Національно-визвольної війни як час подальшої органічної еволюції комплексу ідей, що нуртували в козацькому середовищі, то польський дослідник, з одного боку, різко протиставляє козацькі концепції першої половини XVII ст. та політичну програму Б. Хмельницького, а з іншого - подає гетьмана лише безоглядним споживачем ідеї державності, відмовляючи йому та його оточенню у здатності щось удосконалювати: «У наслідку користувався лише планами і концепціями, вже раніше витвореними. Хмельницький був лише виконавцем певних ідей, витворених за часів Сагайдачного, а пізніше розвинутих митрополитом П. Могилою» [609, 390]. Більше того, Б. Хмельницький цілком, як у Ф. Равіти-Гавронського, постає тим, хто «не вийшов за обрії повстанця й бунтівника, будучи ним попри ціле життя після 1648 р., і вже точно політика і творця держави» [609, 343].

Героєм М. Франца і справжнім автором ранньомодерної української державної ідеї є Петро Сагайдачний. Очевидна модернізація його політичних орієнтирів, підстав для якої важко дошукатися в уведених на сьогодні до наукового використання джерелах, насправді була потрібна лише для того, щоб протиставити «правильного» П. Сагайдачного, який не висував ідеї від'єднання українських земель від Речі Посполитої, віроломному Б. Хмельницькому. Перший «ніколи не розглядав можливості розвитку цього (козацького. - В.М.) суспільства у суперечках з Річчю Посполитою… Якщо зіставимо це з фатальною політикою й такою ж майстерністю політичної оцінки Богдана Хмельницького, то оцінки постаті найвидатнішого козацького гетьмана першої половини XVII ст. будуть виглядати ще цікавіше» [609, 391]. Така візія випливає з переконання про фатальну необхідність українсько-польського поєднання під польським дахом, про що вже йшлося.

На додачу до ідеологічно вмотивованого протиставлення П. Сагайдачного й Б. Хмельницького та екстравагантного твердження про намір Б. Хмельницького створити державу з розрахунку на підданство кримському хану чи московському цареві, М. Франц залишився хіба єдиним, хто відверто заперечив зв'язок між політичною програмою козацької старшини в середині XVII ст. і попереднім курсом руської шляхти на оборону «прав і свобод народу руського». Дослідник спекулятивно підійшов до проблеми визначення «прописки» козацтва в східноєвропейському соціумі. Слушно наголошуючи на різниці між сучасним поняттям «українці» та ранньомодерною спільнотою, М. Франц потім змішує політичне поняття «українець» з етнічним та штучно розводить козаків і тогочасних українців по різні сторони. Як уже відзначав Д. Колодзейчик, дослідник твердив, що «козаки не були русинами» та «відмовляв рядовим козакам у хоча б зародках національної ідентичності» [660, 575-586]. Козацтво виявляється позбавленим будь-якої можливості мати руську / українську тотожність, а яку мало, не зазначається. Отже, якщо логічно мислити, діяльність козаків та створювані ними структури не співвідносяться з історією українського світу як такого [609, 241].

Контроверсійна й загалом невдала монографія М. Франца, яка вже отримала дуже критичний відгук у Польщі [609, 582], та статті дослідника також чітко демонструють, як під поняттям «козацька держава» може відбуватися штучне протиставлення козацького та українського з усіма наслідками, що звідси випливають. Це добре видно з наступних тез автора: «У наслідку виникає щоразу сильніше теорія про козацьку державу, а часaми навіть українську державу в XVII ст.» чи «Тим часом у XVII ст. жодної козацької держави, ані тим паче української, не було» [609, 241; 610, 90-91]. Правда, в одному місці М. Франц писав про те, що Б. Хмельницький мріяв про «руську державу», але це не впливає на загальну концепцію і є радше одним із прикладів тих внутрішніх суперечностей його текстів, на яких вже наголошувалося в історіографії [660, 580].

Якщо М. Франц вивів козаків за межі українського світу, то на іншому полюсі з'явилася концепція, яка формує ідею відновлення української державності винятково з суспільного досвіду українського козацтва. Фактично за дужки виноситься вплив концепцій, які функціонували в шляхетському середовищі, річпосполитських устроєвих зразків, а також причетність української шляхти до генези ідеї відновлення української державності. Між еволюцією світогляду козаків і традиційними елітами зводиться, по суті, непрохідний бар'єр. До всього останні виводяться за межі українського державoтворення: «До формування понять, які мали підставове значення для побудови власної національної держави, козацтво доходило цілком самостійно, що доводить факт набуття вже у двох перших десятиліттях XVII ст. високого ступеня, хоча й далі не до кінця усвідомлюваної, політичної зрілості. Поняття особистої свободи, державної суверенності, суверенності влади, а також територіальної незалежності та міжнародної суб'єктності були головно наслідком внутрішнього розвитку козацтва» [783, 25].

Крайній нігілізм цієї концепції щодо зовнішніх впливів на козацтво є антитезою до давньої традиції відмовляти козакам у виробленні власних зразків організації соціуму та генерації ідей, що, з одного боку, робило їх вічними інтелектуальними донорами, а з іншого, лягало в основу концепцій про деструктивність історичної ролі козацтва. Але явний перекіс у «прокозацьку» сторону, особливо в контексті появи ідей, пов'язаних із самодостатністю українського світу, не викликав підтримки в історіографії, зокрема і в польській. Домінує поміркована концепція, яка, визнаючи за козацьким середовищем принципову здатність до саморозвитку, трансформації запозичених ідей та власного інтелектуального зростання, пов'язує це, у першу чергу, з інтеграцією вихідців зі шляхти та впливами, які струмували від шляхетської демократії та комплексу концепцій і стереотипів, що нуртували в «народі руському» [139, 185-188, 224-228, 276-293; 285, 32-44; 344, 140-149, 213-220; 372, 218-327]. Як лейтмотив підходів цілком можна визнати наступну тезу: «Не підлягає сумнівам, що найзначніший вплив на пізніше культурне та ідейне обличчя Війська Запорізького мали ті члени запорізької спільноти, які походили зі шляхетського стану» [593, 174].

Хоча в сучасній польській історіографії й усталився погляд на те, що Б. Хмельницький та його оточення прагнули створити державу та осягнути незалежність для неї, проте дискусійними є проблеми, коли ця ідея була взята на озброєння, якою мірою мета була досягнута, який шлях вдалося пройти у цьому напрямку, як на неї вплинула Переяславська рада 1654 р.

З приводу першого питання дослідники розділилися подібно до того, як це відбулося і в українській історіографії. Одна група точкою відліку вважає початок повстання, інша дотримується традиційного від ХІХ ст. погляду про появу в Б. Хмельницького державницьких устремлінь на зламі 1648-1649 рр. Перші, як і в Україні, перебувають в очевидній меншості. Зокрема, А. Сєрчик у новій своїй праці, покликаючись до листа коронного гетьмана Миколи Потоцького від травня 1648 р., зауважує, що козаки мислили «про зірвання залежності від Речі Посполитої, про абсолютне чи виняткове панування на Україні, а також про самостійні відносини з іншими державами» [789, 45]. Натомість на початку 1649 р. Б. Хмельницький лише вперше публічно висловив свою ідею представникам Речі Посполитої [786, 147]. М. Франц зазначав, що «Хмельницький від початку прагнув до власної держави, хотів повної незалежності, безпосередньо від'єднання від польсько-литовської держави» [609, 399]. Д. Гєровський підкреслював, що по смерті Владислава IV «Хмельницький був готовий до угоди, яка б спиралася на створення на Надніпров'ї автономної руської держави для козаків» [617, 26]. Проте переважно появу в політичних концепціях Б. Хмельницького ідеї утворення власної держави відносять до кінця 1648 - початку 1649 рр. [222, 10; 687, 102; 698, 504; 740, 232, 235], що назагал спостерігається і в українській та російській історіографіях попри введення до наукового використання джерел, які свідчать про те, що в середовищі козацької старшини вже на початку війни мислили категоріями конвертування військових успіхів у владні структури [393, 401, 405; 442, 9].

Окрім того, А. Сулима Камінський та А. Перналь поділяють давню історіографічну традицію пов'язувати перехід Б. Хмельницького на державницькі рейки зі впливом православних ієрархів. Дослідники наголошують, що після повернення із західного походу до Києва гетьман «радикально змінив свої плани», «зрозумів велич своїх досягнень і почав сприймати свою роль у новому світлі», «усвідомив, що вже є не просто вождем козацьких повстанців, а лідером усіх русинів (українців) з широкими обов'язками і вищими політичними ідеалами», «починає виступати лідером України-Руси» [337, 69; 396, 130].

Чи вдалося Б. Хмельницькому створити державу у практичній площині? Концептуалізація цієї проблеми знову ж таки розділила польських істориків на два табори. Головною лінією стало визнання самого факту появи української держави на чолі з гетьманом. Така тенденція явно домінує, задаючи тональність сучасним інтепретаціям ранньомодерної української історії. Свідченням цього є відповідні тексти в синтетичних «історіях Речі Посполитої», які надають цій історіографічній візії форми апробованого знання й популяризують серед широкого загалу [533, 669, 673-674; 617, 20, 22; 699, 512, 525-526, 776, 252; 811, 206, 473-474]. Більше того, у двох таких працях з'явилися спеціальні розділи, присвячені появі «козацької держави», з відповідними назвами [533, 673; 699, 526]. Я. Тазбір, щоправда, в одному із загальників похопився про «paсstweczko Chmielnickiego» [778, 255] у зв'язку з Переяславською радою 1654 р., однак цей хід мав показати лише шкідливість московської зверхності. Існування держави дослідник під сумнів не ставить, про що свідчать інші сторінки його тексту [778, 252-253]. Мабуть, найпромовистіше й безальтернативно стосовно самого факту виникнення Української держави висловився К. Петкевич: «Політична система, яка виникла під час козацької революції 1648 р. відповідає всім умовам виникнення ранньої держави. Вона виникла раптово внаслідок драматичних політичних подій на території, з якої були витіснені всі політичні інститути Речі Посполитої» [339, 286].

Водночас, як уже зауважувалося вище, не зникла й традиція заперечувати факт появи держави, хоча й відійшла на маргінес. Автор «Великої історії Польщі» Ф. Лесняк та Я. Рись трактують проблему більш делікатно. Хоча й цитує знамениту фразу Б. Хмельницького, сказану королівським комісарам у лютому 1649 р. в Переяславі про намір визволити всю Русь із «лядської неволі», але пише про те, що гетьман під час Зборівської битви 1649 р. ще не мав своєї держави, а вже станом на 1654 р. навіть вважав, що взагалі «завчасне ще утворення української держави у зв'язку з постійною загрозою зі сторони Речі Посполитої та політичними усамітненням після відступу від союзу кримських татар». Але на думку дослідника, на рівні ідеї гетьман під Зборовом все ж таки «козацтво трактував тоді вже не як частину Речі Посполитої, але як переддержавну одиницю, що прагнула до самостійності» [687, 102].

На відміну від Ф. Лесняка та Я. Рися, М. Франц віддав перевагу різкому судженню: «На землях українних Речі Посполитої ніяка козацька держава не виникла» [609, 403]. Попри існування концепції, яка передбачала одержавлення України, сама держава так і не постала: «Була, щоправда, така ідея, і навіть можливо, що спроба реалізації, але ніколи не завершилася успіхом» [610, 91]. Водночас із цими, здавалося б, однозначними твердженнями дивним чином поєднуються висловлювання, які йому відверто суперечать, на що вже зверталася увага в історіографії [660, 580]. Зокрема, один із розділів книги названо «Богдан Хмельницький та його козацька держава» [609, 3]. В іншому місці дослідник пише, що «трактат, укладений під Зборовом у серпні 1649 р., фактично створював козацьку державу на Україні» [610, 92]. Зрештою, протиставляючи у звичному для себе стилі «козацьке» та «українське» й остаточно заплутуючи читача, дослідник пише: «…ніщо не свідчить, що козацька держава була українською державою» [609, 242]. Подібні приклади можна наводити й далі.

Комбінація, на перший погляд, непоєднуваних підходів дослідника, мабуть, зумовлена необхідністю реагувати на поточну історіографічну ситуацію, а також добре віддзеркалює остаточне усталення в польській історіографії визнання появи в середині XVII ст. на території Речі Посполитої нового державного утворення. Водночас заперечувальні мотиви перегукуються зі спробами в українській історіографії запустити до наукового обігу концепцію, яка зводить Гетьманщину на нижчий рівень суспільної самоорганізації - на рівень недодержави або «політії» [251, 28, 60]. Натомість спроби видати Гетьманщину за суто станове козацьке утворення, а владу гетьмана поширити лише на козаків типологічно нагадують аналогічні аспірації російського історика Я. Лазарєва, зроблені на початку 2010-х рр.

Реальне існування держави запережує й К. Лоссон. Не вдаючись у деталі, дослідниця пише, що «історики, не вагаючись, використовують поняття «держава» стосовно організму (Гетьманщини. - В.М.), який ніколи суверенним не був» [693, 375; 696, 211]. В іншому місці зазначається: «Але значним надуживанням було б говорити, що в той час існувала Українська держава, оскільки ми маємо справу лише з її початковим етапом» [696, 211]. Власне найбільше, на що погоджується автор, так це на визнання того, що процес визрівання державності почався, але не був успішно завершений. У підсумку виникає «новий політичний організм», «політична одиниця», навіть «державний організм», однак таки не держава [692, 381; 695, 7, 21]. Гетьманщина як держава де-факто ніколи не існувала й не була визнана на міжнародній арені [696, 110]. Б. Хмельницького дослідник не вважає сувереном, бо на Переяславській раді 1654 р. піддався московському цареві нібито не на засадах договору. А лише суверени, згідно з переконаннями ранньомодерної доби, не втрачали свого статусу, переходячи під опіку іншого володаря [696, 69-70]. При цьому за дужки виноситься факт укладення Березневих статей, уявлення еліти Гетьманщини про її природу та статус, а головне, не береться до уваги післяпереяславське потрактування іншими монархами Б. Хмельницького. Зокрема, Карл Х Густав у січні 1656 р. зайняв таку позицію: «щоб ніяк не чіпати і не тривожити землю козаків, ми розглядаємо їх як окрему державу». А волоський господар у лиcті від 25 червня 1658 р. до І. Виговського визнавав «панство (державу. - В.М.) Українське» рівне «панству Польському» [477, 74, 82].

Наступним питанням, яке посідає важливе місце в концептуалізаціях польських дослідників, з'ясування того, з якого часу можна говорити про існування держави та який був її правовий статус. Консенсус полягає в тому, що вододілом вважається 1649 р. зі Зборівською угодою як фактором певного улегітимнення ситуації, що склалася. За спільний знаменник можна взяти бодай тезу Ґ. Літвіна, що до кінця 1648 р. «Козацька Україна… стала де-факто партнером для Речі Посполитої та інших суб'єктів міжнародної політики, хоча, ясна річ, не диспонувала всіма атрибутами суверенної держави» [688, 95-96].

Водночас у Польщі в особі Я. Домбровського та К. Петкевича з'явилися прибічники тієї хвилі в українській історіографії (Ю. Мицик, В. Брехуненко), яка відносить оформлення держави де-факто до перших місяців Національно-визвольної війни. Як і перелічені українські історики, j, bldf дослідники розділяють питання створення держави по факту та її правової легітимації. Оскільки вже в 1648 р. «гетьман мав суверенну владу та був самостійним суб'єктом зовнішньої політики», то, як твердить К. Петкевич, «не мають суттєвого значення формально-правові основи, на яких вона (держава. - В.М.) отримала легітимізацію свого існування» [339, 286-287]. Cхожу позицію обстоює Я. Домбровський: «Саме визнання запорозького гетьмана Річчю Посполитою (cталося на початку 1649 р. - В.М.) означало де-факто певну автономію, навіть без творення окремої провінції» [577, 159].

Зборівська угода 1649 р. однозначно трактується як політико-правовий акт, що започаткував легітимацію держави. Це був той компроміс, який з різних причин не влаштовував обидві сторони, але з правової точки зору став відправним пунктом для подальших змагань козацької еліти за визнання Гетьманщини. Практично кожне звернення до проблематики Зборова 1649 р. містить тезу про те, що угода фактично санкціонувала територіальність влади українського гетьмана на теренах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств [222, 140; 337, 84; 533, 670; 617, 33; 688, 97; 699, 506; 740, 235; 782, 126; 811, 474]. Я. Качмарчик підняв планку ще вище, підсумовуючи, що «під Зборовом Хмельницький отримав можливість побудувати де-факто незалежну козацьку державу, яка б функціонувала в межах політичної системи Речі Посполитої» [222, 218]. В аналогічній канві концепталізував М. Дроздовський: «Цей край (Україна. - В.М.) як одна з провінцій Речі Посполитої перед 1648 роком ґвалтовно перетворився внаслідок неправдоподібних перемог козацьких військ під час початкового періоду повстання Хмельницького в державу де-факто цілком незалежну» [597, 77]. Я. Домбровський зазначав, що «Впроваджена по Зборівській угоді заборона вступу коронних військ в Україну спричинила, що вона була краєм тільки пов'язаним з Польщею» [577, 159]. А. Перналь провів пряму лінію між Зборівською угодою 1649 р. та Гадяцькою унією 1658 р. Зборів подається як «наріжний камінь, що став основою майбутнього порозуміння, укладеного в Гадячі 1658 року» [337, 87].

Значно менш популярним є визначення правового статусу Гетьманщини як одиниці у складі Речі Посполитої. У всіх трьох спробах мова йде про автономію, що перегукується з панівною концептуальною лінією української історіографії та деякими оцінками в Росії. Отже, Ґ. Літвін підкреслював, що «Хмельницький здобув фактичну автономію, обсяг якої міг розширювати» [688, 97]. А. Перналь також писав про здобуття автономії [337, 84], а М. Франц зазначав, що «Зборівська угода декретувала правно-формальну появу козацької автономії, яка була замінником руської держави на Україні, про яку мислив Богдан Хмельницький» [609, 288].

Спільним знаменником для польських істориків є переконання, що Б. Хмельницькому так і не вдалося створити незалежну державу де-юре. Рефреном скрізь проходить теза Є. Клочовського, що український соціальний рух «не осягнув своєї мети, не виникла об'єднана суверенна Україна чи Україна як рівноправний член іншої держави» [656, 189]. При цьому на узбіччі виявилася проблема міжнародного визнання Української держави, яка стала однією з ключових для української історіографії. Предметної концептуалізації балансу досягнень і втрат тут не відбулося. Потрактування Гетьманщини на міжнародній арені до і після Переяслава 1654 р. не розглядається крізь призму специфічних політико-правових уявлень ранньомодерної доби про легітимність держави, втіленої у правителі. Спостереження щодо цього українських істориків (В. Горобця, Т. Чухліба, Я. Федорука) [159, 59-87; 443; 473; 478, 9-14] залишаються на узбіччі. На такому тлі виділяється теза М. Франца, яка без будь-якого серйозного обґрунтування заперечує можливість міжнародної легітимації ранньомодерної Української держави: «…жодна козацька держава не виникла. Ніколи не була визнана за міжнародну спільноту. Переговори зі збунтованими козаками, яких часто вважали репрезентантами всієї України, ніколи не мали характеру переговорів між державами, які існують легально» [609, 403]. Подібної точки зору дотримується й К. Лоссон [696, 110].

Фактором, який підбив невтішні підсумки незалежницьким устремлінням Б. Хмельницького та його оточення, одностайно подається Переяславська рада 1654 р. Якщо для російської історіографії формування переяславсько-московської системи 1654 р. до останнього часу було безальтернативною рубіжною віхою, яка символізувала дію історичної неминучості у світлі концепції «загальноросійської культури», то для польських істориків ця подія має зовсім інше забарвлення. Переяславська рада 1654 р. розглядається в сучасній польській історіографії у дзеркальному до російських підходів форматі: крізь призму початку нової війни з Московією, втрати частини українських земель та провісника кризових явищ для державності Речі Посполитої. Загалом концептуалізація зазначених проблем витримана в тональності ретроспективного погляду на Переяславську раду з точки зору занепаду ранньомодерної польської державності та трьох поділів Польщі кінця XVIII ст., хоча сучасники мислили зовсім іншими категоріями. Застосування такої опції прирікало на генералізацію без огляду на дух і літеру Переяславської ради 1654 р. та Березневих статей. Лейтмотивом може бути визнана теза Д. Гєровського: «У Переяславі розглядалося також і майбутнє Польщі. Була це не тільки поразка Речі Посполитої, але й заповідь її занепаду» [617, 45].

Цілком закономірно, що українська перспектива у світлі рішень Переяславської ради 1654 р. та укладення Березневих статей подається здебільшого безрадісною. Я. Качмарчик взагалі вважає цю раду та Березневі статті справжнім вододілом між прагненням гетьмана до незалежної України та втратою будь-яких шансів на зміцнення незалежності [222, 277]. Подібну категоричну оцінку поділяють У. Августинович, М. Дроздовський, К. Лоссон, М. Маркевич, М. Матвіюв, В. Сєрчик, М. Франц [533, 673-674; 597, 77; 609, 322, 696, 69, 73; 699, 514; 701, 30]. М. Нагельський особливо педалює на обмеженні Березневими статтями державності Гетьманщини. В українсько-московському договорі дослідник побачив багато обмежень суверенітету Чигирина: «Заборона всіх контактів із Туреччиною, ханатом і перш за все, Річчю Посполитою без згоди царя було однією з багатьох, які обмежували самостійність гетьмана у прийнятті політичних рішень» [740, 245]. К. Лоссон акцентує увагу на тому, що на Переяславській раді 1654 р. підданство відбулося без укладення угоди. Це й позбавило Б. Хмельницького статусу сюзерена, закривши вікно можливостей і ставши нездоланною перешкодою на шляху до реалізації потенціалу державотворення: «Якби ми не оцінювали реальних інтенцій Б. Хмельницького, його справжнього ставлення до угоди та подальших намірів, присяга на вічне підданство без попереднього узгодження умов на письмі і без жодних гарантій рішучо заперечують ідею умови, навіть якщо врахуємо усну обіцянку Бутурлина, що цар збереже права і вольності, тобто традиційні форми самоуправління, а також станові та майнові привілеї. І вже з повним переконанням не є вона рівнозначна обіцянці збереження незалежної державності, всупереч тому, що проголошує частина дослідників» [696, 69]. Про тлумачення дослідницею Переяславської ради 1654 р. у штучному відриві від Березневих статей, що й стало підґрунтям для такого висновку, уже наголошувалося вище.

Фактично лише Ґ. Літвін, розглядаючи якраз у поєднанні Переяславську раду та Березневі статті, говорить про те, що Переяслав 1654 р. все таки залишив Гетьманщині «великий обсяг незалежності» [688, 99]. У цілому ж у польській історіографії однозначно устійнилася концепція входження за результатами Переяславської ради 1654 р. Гетьманщини до складу Московської держави, а опції військового союзу, протекторату не розглядаються. Попри всі відмінності в підходах, це дуже зближує позиції польської історіографії та російських істориків, для яких Переяслав 1654 р. є «возз'єднанням» чи приєднанням України до Росії.

Водночас посутньо відрізняється інтерпретація політичних концепцій Б. Хмельницького та ставлення до них ширших верств козацтва польськими істориками та основною частиною російської історіографії, так званих традиціоналістів, які сповідують підходи у дусі концепції «загальноросійської культури». У згаданому середовищі російських істориків «народ» із перших днів волів потрапити під зверхність московського царя й тиснув своєю позицією на старшину, а Б. Хмельницький та його оточення з кінця 1648 р. взяли курс на поєднання з Москвою. Супротивники перебували в жалюгідній меншості. І хоча останнім часом визнається, що Б. Хмельницький навіть після Переяславської ради 1654 р. розглядав різні варіанти аж до від'єднання від Московії, московський вибір все одно подається в барвах реалізації невблаганної історичної закономірності.

Натомість польські історики відштовхуються від консенсусних сучасних уявлень про особливості репрезентаційних функцій та їхніх носіїв у ранньомодерний час. Тодішня структуризація суспільства та прав і привілеїв не передбачала участі низів в ухваленні рішень з приводу підданства, території тощо. Це була компетенція виключно еліти. Відповідно з «народу» польськими дослідниками знімаються невластиві йому тоді функції, як і здатність оцінювати перспективи міжнародних відносин. Водночас не заперечується стосовно того, що страх повернення довоєнних порядків налаштовував низи на прихильність до московського вектору політики гетьмана, до чого значною мірою спонукала спільність релігії як важливий фактор у конфесіоналізовані часи [617, 43; 782, 133].

Теза про православний простір і православну солідарність як потужний каталізатор українсько-московського зближення в умовах української Національно-визвольної війни не має в сучасній польській історіографії поважної альтернативи. Окрім того, що релігійний фактор працював серед широкого загалу на обґрунтування протистояння з Варшавою, він виконував важливу ідеологічну функцію, пояснюючи необхідність сепарації від Речі Посполитої та популяризуючи курс Б. Хмельницького на перехід під зверхність московського царя. «Не підлягає сумнівам, - писав Т. Кемпа, - що тогочасне політичне зближення між запорізьким козацтвом і Росією покращила релігійна близькість. Православ'я перетворювалося на природний ідейний фундамент угоди, укладеної між Б. Хмельницьким і посланцями царя Олексія Михайловича в Переяславі» [653, 208]. Подібний підхід характерний і для інших польських дослідників [645, 160-161]. Це ставить польських істориків в одну концептуальну площину з українськими та російськими, де роль релігійного фактора в українсько-московському зближенні трактують у подібних категоріях [344, 338-422; 198, 176].