Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Натомість образ політичних концепцій Б. Хмельницького однозначно виключає промосковську орієнтацію гетьмана. Навпаки, підкреслюються невтомні пошуки гетьманом сприятливих міжнародних комбінацій для унезалежнення України. І лише крайні обставини змусили спертися на Москву. Впливом переобґрунтованої Т. Чухлібом концепції поліпідлеглості для пояснення зовнішньополітичної програми Б. Хмельницького [473, 50-65] віє від тези М. Нагельського про сповідування гетьманом політики «лавірування між Бахчисараєм, Стамбулом, Москвою та Варшавою» [740, 245]. В аналогічному ключі підсумовував А. Перналь: «Козацький гетьман послуговувався типовими політичними маніпуляціями, тобто сварив одну державу з іншою і укладав союзи з тими, хто найменше йому загрожував» [337, 121]. Ю. Гєровський, П. Кролль, В. Сєрчик наголошують, що старшина не мала наміру вмонтовувати свою державу до складу Московії. Рішення Переяславської ради суперечили планам Б. Хмельницького, а ключове місце в козацькій концепції Переяслава 1654 р. належало ідеї військового союзу проти Речі Посполитої [617, 44; 675, 27; 782, 104-108]. Водночас очевидним плюсом для Б. Хмельницького, заради якого власне козацька верхівка й затівала справу, визнавався той факт, що підданство Москві зміцнювало позиції України супроти спроб Варшави збройною рукою знищити Гетьманщину [778, 255]. Такі підходи цілком перегукуються з традиційними оцінками сучасних українських істориків, а також модернізаторської хвилі російської історіографії [159, 64-67; 313, 10-11, 384, 447-460; 439, 7; 501, 53].

Подібно до української історіографії, у середовищі польських істориків значна увага надається кримському та молдовському вектору політичних концепцій Б. Хмельницького як альтернативі зближенню з Москвою. Інтерпретація молдовських планів Б. Хмельницького в сучасній польській та українській історіографіях дуже наближені. Визнаються «політично-династичні амбіції» гетьмана в Молдові, тобто його прагнення через шлюб сина Тимоша й доньки молдовського господаря Лупула не тільки здобути важливого військово-політичного союзника, а й підвищити свою легітимність, закласти династію правителів, чим зміцнити самостійність Гетьманщини [338, 290; 337, 116, 533, 100; 713, 24-25]. Більше того, з'явилася опція, яка виводить молдовські задуми Б. Хмельницького на ще вищий рівень, надаючи ексклюзивності поставі окремих польських істориків у сучасній історіографічній ситуації. Пропонується концепція наявності у Б. Хмельницького планів щодо створення «українсько-молдавської держави» з сином Тимошем як законним володарем [687, 106; 699, 512]. Реалізація саме такого сценарію відкривала перед Гетьманщиною цілком інакші перспективи на міжнародній арені, аніж розрахунки щодо Московії та Речі Посполитої. Хіба тільки Я. Качмарчик прямо заперечував наявність у молдовській політиці Б. Хмельницького династичних мотивів [222, 141].

Щодо військово-політичного союзу з Кримським ханатом, то його традиційно подають крізь призму двох факторів: неможливості досягти успіхів у протистоянні з Річчю Посполитою без зовнішньої підтримки та гострої військової потреби козаків у татарській кінноті, без чого годі було сподіватися на військову перемогу. К. Петкевич став автором радикально тези: «Козацька держава виникла тільки завдячуючи Кримському ханатові» [338, 292]. Однак Кримський ханат був ненадійним союзником, оскільки сповідував стратегії збереження сприятливої для нього геополітичної рівноваги, у яку не вписувалася поява самодостатньої Української держави. Саме хан Іслам-Гірей поховав у 1649 р. під Зборовом надію Б. Хмельницького на остаточну перемогу та унезалежнення України [222, 141; 617, 33; 740, 235]. Подібна інтерпретація базується на давно апробованих підходах і перегукується з базовими концептуалізаціями українських та російських істориків.

Так само позначилася точка дотику в позиціях сучасних польських та українських істориків стосовно прочитання Кам'янецького договору 1653 р. В обох випадках визнається, що в грудні 1653 р. внаслідок угоди між Річчю Посполитою та Кримським ханатом Б. Хмельницький отримав фактичне відновленні дії Зборівської угоди 1649 р., набагато вигіднішої за чинну тоді Білоцерківську 1651 р. Однак примус кримською стороною українського гетьмана до замирення з наступним недопущенням козацьких послів до самих переговорів між татарами й поляками був неприпустимий, як і окремі пункти угоди [392, 6-13]. «Для козаків сам спосіб укладання угоди був ганебним, а нав'язані їм умови неприйнятні, хоча надано їм велику автономію. Тому не можна було говорити про встановлення миру в Україні», - зазначав Т. Цесельський [560, 284-285], найдокладніший сучасний польський дослідник Жванецької битви 1653 р. У подібному ж стилі писав П. Кролль: «Цей договір (Жванецький. - В.М.) був вдалим для татарських дипломатів, яким важливо було утримати рівновагу між сторонами конфлікту. Для України ж він став наслідком того, що у січні 1654 року на раді в Переяславі вона підкорилася владі московського царя» [258, 147]. Така концептуалізація віддзеркалює давню традицію польської історіографії розглядати Кам'янецький договір як спусковий гачок до Переяслава 1654 р. [325, 662] До всього Т. Цесельський погодився з точкою зору В. Степанкова, що наслідки переговорів остаточно підштовхнули Б. Хмельницького до «швидкої фіналізації перемовин із московським царем» [560, 284-285]. Аналогічної точки зору дотримується і М. Франц [609, 320].

Визнання того, що татарсько-польські домовленості під Жванцем створили для Б. Хмельницького політичну безвихідь, яка й змусила його прийняти московську зверхність, формує як проблему комплекс причин, які рухали гетьманом, так і стратегічні прорахунки Варшави, що уможливили таку шкідливу для неї переорієнтацю Гетьманщини. Ще в ХІХ ст. М. Бобжинський, на що слушно звернув увагу М. Нагельський, «покладає відповідальність за підданство Хмельницького Москві на поляків, які не зуміли домовитися із запорізьким гетьманом, а навпаки, підбурюючи Іслам Гірея ІІІ проти козаків, понад усе прагнули розірвати козацько-татарський мир» [325, 658]. Проте такий підхід одного з найвідоміших представників краківської історичної школи довго не був акцептований. І лише під кінець 1990-х рр. з'явилася опція геополітичної короткозорості річпосполитських еліт як наріжної причини переходу Гетьманщини під крило московського царя. І виявилася вона в запереченні Варшавою незалежницьких устремлінь Б. Хмельницького та його оточення. «Ба! Якби Хмельницький і козаки були незалежні від Речі Посполитої і не виголошувала вона до них жодних претензій, не пхалися б тоді до визнання влади московського царя», - наголошував В. Сєрчик [789, 180]. Проте й ця опція, і пізніша концептуальна теза М. Маркевича (згадана на початку розділу) про те, що саме гостра конфронтація з Польщею стала в раньомодерні часи причиною невдачі проекту незалежної Української держави, залишилися неосвоєними. Хоча й педалюється на різних вадах військово-політичного становища, в яке потрапив Б. Хмельницький, але бракує прямої тези про те, що саме Варшава як найсильніший гравець на українському полі загнала проблему у глухий кут. Для прикладу можна взяти бодай наступну інтерпретацію: «Альтернатива порозуміння з Річчю Посполитою після Берестечка й Батога була дуже непопулярною. Прийняття реальної турецької протекції - так само. Самостійна боротьба за незалежність - неможлива. Гетьман почав зволікати й лавірувати, але в новій політичній ситуації мусив прийняти московську протекцію. Йому залишалося хіба що виторгувати якнайкращі умови» [687, 99].

У той же час була генерована версія, що видає Переяславську раду 1654 р. не тільки за вимушений крок Б. Хмельницького, а й за акцію, трагізм якої він ще й добре усвідомлював. Згідно з концепцією Я. Качмарчика, гетьман напередодні Переяславської ради перетворився на противника зближення з Москвою й усіляко намагався уникнути втягування України під крило Московії. Після польсько-татарської перемоги під Жванцем і укладення Кам'янецької угоди 1653 р., котра, навпаки, інтерпретується як така, що відкрила для нього нові перспективи у взаєминах з Річчю Посполитою, «Богдан Хмельницький чудово розумів, що опинився у пастці, яку сам поставив» [222, 251]. Підтримане пізніше М. Нагельським [740, 245] прочитання Я. Качмарчика різко розходиться з наявною історіографічною традицією, не беручи в розрахунок такі потужні фактори, як військові потреби гетьмана та його прагнення через Москву легітимізувати Гетьманщину як нове державне утворення. Згодом в українській історіографії з'явилося нове переобґрунтування, у межах якого наголошується на тому, що Москва, навпаки, до останнього не могла наважитися прийняти Гетьманщину під царське крило, і саме Б. Хмельницький постійно шахував московську дипломатію та загнав її в глухий кут, змусивши визнати легітимність Гетьманщини. В основу такого переобґрунтування покладено, окрім відтворення хронології та змісту українсько-московських контактів, інтелектуальне тло та символічні смисли подій напередодні Переяславської ради та під час неї [138, 285-314; 433, 403-422].

Водночас польські історики, подібно до українських колег, педалюють на неоднорідності сприйняття рішень Переяславської ради в українському суспільстві. Особливо наголошується на спротиві вищого православного духівництва на чолі з митрополитом С. Косовим, яке слушно побоювалося підпорядкування московському патріархатові, хоча ні на самій Переяславській раді, ні в Березневих статтях не йшлося про такий сценарій [222, 274-275; 653, 208; 715, 126-128, 717, 92-94; 718, 151].

Польські дослідники уникають концептуального аналізу Березневих статей та компаративістичної перспективи, яка з цього випливає, зокрема по лініях Березневі статті - подальші українсько-московські договори, Переяслав 1654 - Гадяч 1658 тощо. Це виводить польську історіографію за лінію обговорення юридичного рівня суверенітету Гетьманщини, а також з давньої дискусії про історико-правовий бік Березневих статей, одну з ключових тем української та російської історіографій щодо інтерпретації доби Б. Хмельницького. Як і в попередні часи, польські історики виявилися над проблемою категоризації Березневих статей, обмежуючись загальними тезами про фатальність для України накинення московської зверхності. Що ж до правової сторони Березневих статей, то справа, як правило, обмежується констатуванням автономного статусу Гетьманщини та сприйняття українською елітою нового виміру українсько-московських взаємини як військово-політичного союзу [617, 44; 675, 10]. Правда, Ю. Бардах веде мову про протекторат, але лише в констативному плані без глибшого обґрунтування своєї позиції [536, 23].

Так само у Польщі концептуалізацією усіх подальших українсько-російських угод другої половини XVII-XVIII ст. Про них мова йде побіжно, тоді як українсько-польські договори належать до центральних тем в українській та російській істoріографії. Для польських істориків важливий сам факт перебування усієї Гетьманщини чи її лівобережної частини у складі Московської держави як важливий геополітичний рубіж. Особливості правового статусу Гетьманщини та його співвідношення з фактичним станом речей відходять на задній план.

Звертає на себе увагу термінологічний апарат висловлювань про переяславсько-московську систему 1654 р. Попри той факт, що польські історики, як уже наголошувалося вище, воліють називати контрагентами козаків та Московію, угода все одно трактується як така, що прилучила Україну до Московії. Коли мова заходить про Переяслав 1654 р., переключаються на поняття «Україна» та похідні від нього [222, 277-286; 688, 100; 778, 255]. Перехід Б. Хмельницького під зверхність московського царя подається не як підданство власне козацтва, а в категоріях прилучення до Московії «України» - київського, чернігівського та брацлавського воєводств. Іншими словами, таки визнається репрезентаційна функція Війська Запорозького, яка камуфлюється у випадку прикладення означника «козацький».

Московські інтенції в переяславському процесі одностайно інтерпретуються як експансіоністські, покликані інкорпорувати українські землі до Московської держави. Як і в українській історіографії, особлива увага надається глибоким цивілізаційним розбіжностям між українською стороною та Московією. Охоче наводиться приклад, пов'язаний з відмовою московського посла В. Бутурліна присягати за царя як свідчення існування таких розбіжностей [222, 269-273; 617, 44; 740, 245].

Пунктом, з приводу якого не має розбіжностей між польськими, українськими та російськими дослідниками, є визнання непересічного значення для Московії Переяславської ради 1654 р. Утвердження в Гетьманщині зруйнувало наявний геополітичний дисбаланс у Східній Європі й дало Московській державі шанс перетворитися на континентальну потугу. Як підсумовував З. Вуйцик, у Переяславі «Росія зробила свій перший крок на шляху до європейської та світової могутності. Без панування над Україною Росія ніколи б не стала такою сильною. Московські царі, без сумніву, багато чим завдячують помилкам, зробленим Річчю Посполитою у своїй політиці щодо України в XVI-XVII ст.» [617, 34; 740, 346; 846, 78]. В обставинах другої половини XVII ст. козаки для Москви були «ідеальним союзником, здатним захистити Росію не лише від нападів Речі Посполитої з південного заходу, але й від татарських загонів чи турецької армії» [782, 137]. Рефреном проходить через сучасну польську історіографію ідея, що перебування України в таборі Речі Посполитої чи Московії забезпечувало перемогу й геополітичну перспективу [847, 578-579].

У цьому сенсі важливим є поновлення у Польщі спроб на концептуальному рівні визнати стратегічні прорахунки Речі Посполитої, які були зроблені по гарячих слідах Переяслава 1654 р. і які призвели до усталення нових геополітичних реалій. Це задає цілком інакшу проекцію, аніж інвективи в бік еліти Гетьманщини та рядового козацтва в доробку М. Франца [609, 322, 391, 403]. Слід сказати, що в польській історіографії й раніше писали про фатальні помилки Варшави відразу після Переяславської ради 1654 р., зокрема й спустошення Брацлавщини в 1654 р. військом С. Потоцького [325, 670-671; 337, 134-135], однак тепер справа дійшла до перекладання основної провини на Річ Посполиту. Д. Гєровський генералізував проблему в той спосіб, що саме Річ Посполита взагалі не зуміла зарадити собі з політичною реакцію на Переяславську раду й розірвати вкрай некорисне зближення Гетьманщини з Москвою. Навіть не були належним чином використані опозиційні настрої до Переяслава 1654 р. в середовищі українського духівництва та козацької старшини. Дії Варшави тільки поглибили кризу й кваліфікуються як «жалісливі». Провальний похід коронного війська на Брацлавщину 1654 р. названо акцією «пацифікаційною, нездатною завдати козакам поважної поразки і скерованої проти населення» [617, 45]. Інший дослідник Я. Качмарчик назвав цю експедицію «кривавою» та «каральним походом» [222, 291]. П. Кролль констатував, що «всілякі спроби прихилення до себе людності України та перетягування на свою сторону незадоволених козаків (новини про опозицію стосовно гетьмана були, зрештою, дуже перебільшені) виявилися знівеченими діями коронних військ навесні 1654 р. на Брацлавщині Принесли вони лише спустошення в регіоні та викликакали в українському суспільстві ще більшу ненависть до ляхів та бажання опору» [258, 148]. Резонуючи із зазначеними вище узагальненнями стосовно того, що нездатність Варшави піти на розумний компроміс з Б. Хмельницьким підштовхнула гетьмана в московські обійми, такі інтерпретації формують новий образ цієї непересічної сторінки ранньомодерної історії України, Польщі та Росії, стаючи новим містком для прочитання пізніших спроб Речі Посполитої домовитися з козаками, включно з гадяцьким процесом 1658 р.

Важлива ланка концептуалізації польських дослідників стосується реального статусу Гетьманщини після оформлення переяславсько-московської системи 1654 р., а також еволюції політичної програми Б. Хмельницького. У цьому сегменті їхні підходи чи не найбільше перегукуються з домінантною тенденцією в українській історіографії та в модернізаторському напрямку російської історіографії. В один голос польські історики наголошують, що український гетьман проводив самостійну внутрішню та зовнішню політику, мало оглядаючись на Москву. На зовнішній арені він продовжував попередній курс, покликаний військово-дипломатичними засобами забезпечити якомога більшу незалежність для Гетьманщини. Підданство Москві не змінило його зовнішньополітичних розрахунків. Звідси велика активність на шведському, молдовсько-трансільванському й турецько-татарському напрямках. Як підсумовував М. Нагельський, «Хмельницький до кінця намагався маніфестувати окремішність Козаччини в контексті суперництва великих держав у Центрально-Східній Європі - Москви, Швеції, Речі Посполитої й Туреччини» [740, 253].

Подібно до української історіографії та концептуалізації російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлєвої [384, 461-607; 473, 50-65; 442; 499, 54], підвалиною діяльності гетьмана визнається політика лавірування між різними державними потугами та взорування на молдовський, валаський і трансільванський зразки збереження державності зі власним правителем на верхівці суспільної піраміди. Цілком консенсусною можна вважати тезу, що «Хмельницькому впродовж багатьох років вдавалося лавірувати між сусідніми потугами, приймаючи то одну, то іншу орієнтацію» [740, 253]. Так само суголосно визнається, що справжня мета Чигирина полягала в тому, щоб шляхом міжнародних військово-політичних комбінацій з іншими сусідами досягти незалежності України. Я. Качмарчик у руслі своєї концепції стосовно спроб Б. Хмельницького напередодні Переяслава 1654 р. уникнути підданства Москві, навіть постулював, що гетьман у 1655-1656 рр. все таки прагнув «розірвання нещасливої для козацтва угоди з царем» [222, 301]. Висловлена без підставових обґрунтувань, ця теза не отримала підтримки ні в Польщі, ні позі її межами.

Щодо бачення Б. Хмельницьким перспектив суверенітету Гетьманщини, то висловлювалися дві ключові позиції: незалежність та входження під протекцію одного сусідів. Ґ. Літвін підкреслював, що в ідеалі гетьман хотів розділити Польщу зі Швецією і Трансільванією, щоб «спершись на багатосторонній союз, збудувати цілковито незалежну Україну на залишках Речі Посполитої» [688, 101]. Про плани Б. Хмельницького унезалежнити Україну зауважував В. Сєрчик [782, 143]. Поміркованішу позицію обстоює М. Франц, вважаючи, що «Найбільше відповідала йому (Б. Хмельницькому. - В.М.) формула, яка характеризувала долю Молдавії, Волощини чи Семигороду» [609, 399]. Іншими альтернативами були повернення в лоно реформованої Речі Посполитої, у державу трьох народів, що вистелило дорогу до Гадяча 1658 р., а також турецький протекторат, вірогідність якого Б. Хмельницький розглядав, починаючи з 1648 р.

Активна розробка останньої опції як противаги Переяславу 1654 р. та Гадячу 1658 р. є одним із найкращих маркерів процесу еволюції підходів сучасних польських істориків до інтерпретації ранньомодерної української історії та історії Речі Посполитої. Концептуалізуючи перспективи, які чекали на Україну у випадку переходу під протекцію турецького султана, Д. Колодзейчик дійшов висновку, що «теоретичну «турецьку опцію» можна визнати за набагато безпечнішу для збереження української тотожності» [236, 79]. Пізніше цю точку зору підтримав К. Петкевич, який також висловив думку, що кращим союзником для Чигирина була все таки Туреччина, «бо могла принести державі Богдана Хмельницького безпеку збоку Польщі та легітимізувати його династію» [338, 292]. Визнання переваги турецького протекторату не тільки над російською зверхністю, а й над моделлю, закладеною в «гадяцьку ідею» 1658 р., виразно свідчить про відмову в цьому випадку від традиційного польськоцентричного прочитання історії ранньомодерної української державності. Додатково також варто зауважити появу в одному із загальників з історії Речі Посполитої параграфа «Турецька протекція над Україною і битва під Берестечком», який акцентує увагу на давності турецької альтернативи в політичних концепціях Б. Хмельницького [617, 34]. Утім, польські історики поки-що предметно не висловилися з приводу полеміки стосовно ймовірності переходу Б. Хмельницького під турецький протекторат [384, 284-300; 348, 177-192; 455, 94-103].

Водночас очевидні складнощі у справі подолання старих стереотипів уявнює той факт, що в історіографічному обігу залишилася також прямолінійна теза про «агресію Високої Порти, яка прагнула поширити свій протекторат на ці землі (Україну. - В.М.)» [778, 255]. Це положення було автоматично, що показово, перенесене Я. Тазбіром з книги, підготовленої ним і виданої ще в 1979 р. [851, 263] Витримане в руслі традиційної концепції про «турецько-татарську агресію», котру Москва за радянських часів активно нав'язувала як один із важливих елементів у системі обґрунтування всеохопної прогресивності «возз'єднання» України з Росією в 1654 р., воно переплітається з аналогічною опцію, що збереглася і в сучасній російській історіографії.

Оцінюючи можливості для утвердження української незалежності в середині XVII ст., польські історики, подібно до українських та російських колег, особливо наголошують на тому, що зовнішні обставини не сприяли реалізації задумів еліти Гетьманщини. Міжнародні відносини, зав'язані на українській проблематиці, склалися так, що жодна із сусідніх держав не була зацікавлена в появі на Сході Європи нового державного утворення. «Існування козацько-української держави, хоча б із обмеженою суверенністю не було нікому потрібне (поза, ясна річ, самими зацікавленими), навіть могло становити успішну перешкоду для монархій, які здавна змагалися між собою за домінування у Східній Європі», - підкреслював В. Сєрчик [786, 148]. В іншій праці дослідник висловився ще конкретніше: «Недопущення утворення самостійної України було тоді спільною ознакою як Речі Посполитої, так і Росії й Порти» [783, 18]. Тому, ніби доповнюючи В. Сєрчика, М. Нагельський наголошував, що Б. Хмельницький без успіху «шукав місця для козацької державності, з таким трудом твореної, розуміючи, що жодне з рішень не призведе до утвердження незалежної України під керівництвом козаків та їхнього гетьмана» [740, 253].

Важливим елементом образу української державності доби Б. Хмельницького є концептуалізація проблеми бачення елітою Гетьманщини територіальних меж нової держави. Уже саме звернення до цієї тематики опосередковано засвідчує визнання факту виходу процесів в Україні за межі станового конфлікту. Типологічно підходи сучасних польських істориків збігаються з баченням української історіографії. Констатується, що принаймні з початку 1649 р. гетьман та його оточення воліли підвести під булаву весь масив українських етнічних земель, маючи в головах концепцію Князівства Руського по Львів, Холм і Галич, і цю стратегічну позицію Б. Хмельницький відстоював до кінця [222, 101; 687, 93; 740, 250, 787, 201]. У такі переконання старшини заходять коріння позиції І. Виговського під час гадяцького процесу 1658-1659 рр. Вужчі вимоги Б. Хмельницького на тих чи інших переговорах з Варшавою чи Москвою мали суто тактичний характер.

Останнім часом окрема розмова в польській історіографії зайшла і про претензії Чигирина на білоруські землі. Ці претензії пов'язуються не тільки з військово-стратегічним значенням білоруського Придніпров'я для безпеки українських земель із півночі, а й глибинними уявленнями козацької старшини щодо території Гетьманщини. Подібно до опції сучасних українських істориків [159, 151-157; 161, 92-111; 386, 256], проблема концептуалізується в той спосіб, що в Чигирині трактували білоруські землі як частину колишньої Київської Русі. А отже, старшина воліла їх утримувати й не віддавати під «високу царську руку». Звідси й гострий конфлікт із Московією за Білорусь, який розпочався за часів Б. Хмельницького і тривав аж до падіння Старого Бихова у грудні 1659 р. [240, 548-568; 664, 359-391;].

Ще один суттєвий момент - прочитання Віленського перемир'я 1656 р., яке однаковою мірою зачіпало інтереси Московії, Речі Посполитої та Гетьманщини. Інтерпретація цього перемир'я є індикатором рівня толерантності до українських претензій на повноправну державність. Якраз на цьому пункті версії українських та польських істориків суттєво відмінні, тоді як між останніми та більшістю російських дослідників зближені. В українській історіографії головною є опція грубого порушення Московією на переговорах у Вільно духу і букви Березневих статей, яке вилилося в ігнорування суб'єктності та наріжних інтересів Гетьманщини [446, 443-510]. Вплив Віленського перемир'я на політичні стратегії Б. Хмельницького однозначно визнається дуже вагомим і таким, що скеровував гетьмана на пошук міжнародних комбінацій за участі Швеції і Трансільванії, а також до переговорів, які вивели на дорогу Гадяцької угоди 1658 р. [159, 119-150; 446, 501-510]. Натомість польські та російські історики висувають на перше місце резони двосторонніх відносин. В обох таборах угоду трактують як вимушену та з проекцією на шведську загрозу. У Польщі Віленське перемир'я визнається дуже необхідним з огляду на складне військове становище, недавній «Потоп», Кейданівську унію Великого князівства Литовського та Швеції й реальні територіальні втрати в Україні [532, 44-45; 734, 199-200; 831, 115-124]. Більше того, з'явилася опція, що Вільно 1656 р. було визнанням поразки Речі Посполитої на сході [241, 183; 664, 360]. Відтак безвідносно до інтересів України перемир'я подається як корисне для Варшави, хоча й вимушене. З іншого боку, констатується, що як компроміс воно було приречене на порушення обома сторонами [532, 44-45; 688, 100; 734, 199-200]. Показово, що в деяких загальниках з історії Речі Посполитої український фактор випадає з розрахунку взагалі [617, 67; 699, 533; 687, 114-115; 778, 258].

Український чинник розглядається крізь призму військово-політичних інтересів Варшави, хоча й визнається, що він був одним з основних пунктів розбіжностей між московськими та польськими послами. Така концепція, запропонована в основних своїх рисах, як слушно зауважував Я. Федорук [446, 33], З. Вуйциком ще в 1950-1980-х рр., міцно утримує панівні позиції і нині. Доповнення лише уточнюють її. Головною лінією стало підкреслення того факту, що Москва не бажала рахуватися з інтересами Б. Хмельницького, не допустивши його послів на чолі з сотником Романом Гапоненком до переговорів. Якщо В. Сєрчик пише про «занепокоєння гетьмана» ходом та результатами переговорів у Вільно [789, 212], то Я. Качмарчик та В. Нагельський суголосно з українськими істориками наголошують на шкідливості польсько-московського замирення для Чигирина. Зауважуючи, що Б. Хмельницький мав на меті досягти у Вільно визнання від Варшави, М. Нагельський підкреслював, що «позиція російської сторони - недопущення козацької делегації до переговорів, приховування специфіки домовленостей, а також царська заборона козакам переходити «кордони України» - розвіяла надії гетьмана на опанування за допомогою Кремля західно-руських земель. Поза тим, можливий союз Москви і Варшави був небезпечним для аспірацій утримання хоча б обмеженої автономії козацької держави в структурах монархії Романових» [740, 250]. У подібному ж руслі висловлювався Я. Качмарчик, наголошуючи, що Б. Хмельницького не допустили до переговорів, бо для царя той був підданим, а для короля зрадником. Гетьман, утім, застосував усю свою дипломатичну хитрість, щоб обернути переговори у Вільно на свою користь [222, 298-300]. Однак, на відміну від М. Нагельського та інших дослідників, Я. Качмарчик вважав, що гетьман «спокійно сприйняв віленські постанови», бо «вже принаймні шукав нагоди для розірвання нещасливої для козацтва угоди з царем» [222, 301]. Як реакція Б. Хмельницького на Віленські переговори подається курс гетьмана на угоди з Раднотською коаліцією та долучення до процесу першого поділу Речі Посполитої [222, 301; 533, 686; 740, 251].

Невід'ємною складовою образу Гетьманщини, конструйованого сучасними польськими істориками, є проблема формування еліти Гетьманщини. Це вигідно відрізняє польську історіографію від основної частини російської, де це питання не стало об'єктом уваги. Більше того, традиціоналістське крило російської історіографії, яке, що буде показано далі, розглядає ранньомодерну українську історію крізь призму концепції «возз'єднання України з Росією», взагалі уникає поняття «українська еліта» чи бодай «козацька еліта», віддаючи перевагу поняттю «козацька старшина». Очевидно, це покликане навіяти враження про неповноту структури українського світу, своєрідну «недодержавність» Гетьманщини чи принаймні неправомірність ставити останню на один щабель з тогочасними державами.

У Польщі ж з'явилися ґрунтовні праці пера Я. Домбровського, які розглядають процес формування еліти Гетьманщини та еволюцію владних інституцій нової держави. Перегукуючись з давньою традицією української історіографії, дослідник вбачає в козацькій старшині «еліту влади» [569, 43], що додатково підкреслює державотворчий характер змін в Україні. Концептуалізуються питання походження еліти, можливості соціального авансу в українському суспільстві часів Б. Хмельницького, рух кар'єр, функції центральних та місцевих органів влади, організація полково-сотенного устрою.

Вихідним пунктом для виписування образу еліти Гетьманщини є ствердження того факту, що певна частина шляхти підтримала козаків і покозачилася, увійшовши до складу нової верхівки. Тезі про те, що покозачена українська шляхта відіграла важливу роль у тектонічних процесах, які відбувалися в Україні в середині XVII ст., нині немає альтернативи в польській історіографії [569, 41-52; 647, 136; 656, 206; 687, 126]. Це зближує позиції останньої з поглядами В. Липинського [286, 52-170; 692, 145-513], що отримали підтримку в сучасній українській історіографії. А Сулима Камінський висловив навіть екзальтоване судження, що «Більшість руської шляхти з українських (проте не білоруських) теренів підтримала козацтво у боротьбі з Річчю Посполитою. Меншість тих, що були українцями з діда-прадіда (Вишневецький, Заславський, Кисіль та ін.) стали на бік Речі Посполитої» [396, 19].

Натомість реальні підрахунки краківського історика Я. Домбровського, зроблені на початку 1990-х рр., зміцнили підґрунтя під концепцією В. Липинського про непересічну роль шляхти в утворенні Гетьманщини та різних трансформаціях середини XVII ст. Вихідці зі шляхти домінували серед генеральної старшини, підштовхнувши дослідника до висновку, що «шляхта становила половину осіб, походження яких, знаємо, вирішально переважає інші групи. Участь цих груп, розглянутих разом у лавах старшини в початковий період 1648-1649, була вищою від шляхти. Пізніше шляхетський елемент постійно збільшував свою долю і переважав, і від 1655 р. становив більше ніж 2/3 загалу встановленого походження» [569, 51-52]. Окрім того, Я. Домбровський солідаризувався з давньою концептуальною лінією української історіографії: Б. Хмельницький усіляко толерував долучення шляхти до лав повстанців та державного будівництва [569, 57-58]. Варто відзначити також, що внесок Я. Домбровського стимулював дослідження персонального та станового складу еліти Гетьманщини в Україні, які особливо активно розвинулися на початку ХХІ ст. [252-255]. Водночас, на відміну від деяких російських істориків польські дослідники уникають тези про зміну еліт на території Гетьманщини, що відрізняє їх із українською історіографією, де цей пункт розглядається як ключ до пояснення і специфіки українського державотворення, і тих серйозних обтяжень, які його супроводжували.

Показовим є звернення польських істориків до проблематики адміністративної вертикалі Гетьманщини та функціонування центральних і місцевих органів влади, що не характерне для російської історіографії [570, 165-183]. Концептуальний розгляд особливостей устрою Гетьманщини та формування державного апарату, безумовно, кристалізує інтерпретацію ранньомодерної української історії крізь призму виникнення в середині ХVII ст. української держави. Відзначена тенденція до посилення влади гетьмана за рахунок зменшення впливу загальних рад [570, 180]. Однак, на відміну від Української історіографії та почасти російської, з поля зору польських істориків практично зникли проблеми «самодержавства руського» та спадкового гетьманату як такі, що збіднює образ Гетьманщини доби Б. Хмельницького. К. Петкевич став чи не єдиним, хто до своєї концепції Української держави доби Б. Хмельницького увів констатацію, що гетьман прагнув досягти монаршої влади [338, 289].

Для тональності сприйняття процесу утворення Гетьманщини та формування її еліти важливим елементом є також продуковані образи знакових постатей - гетьманів і, в першу чергу, Б. Хмельницького, навколо якого зазвичай концентрується увага. Підходи польських істориків тут суттєво відрізняються від підходів більшості сучасних російських дослідників. Останні, як буде показано далі, традиційно для російської історіографії академічного періоду відштовхуються від того, наскільки діяльність того чи іншого гетьмана відповідала ідеї вмонтування Гетьманщини в московські структури і творення «єдиної держави». Крізь призму цього ключового критерію розглядаються всі гетьмани з невтішними наслідками для кожного з них. Відтак досі затребуваним є поняття «зрада», яким нагороджують більшість гетьманів другої половини XVII ст., від І. Виговського до І. Мазепи й П. Орлика. Натомість польські історики назагал давно відмовилися від подібних інвектив. Основна тенденція польської історіографії прямує до унезалежнення оцінок постатей українських гетьманів від того місця, яке посідала Річ Посполита в їхніх політичних концепціях. Стосується це й Б. Хмельницького, який добре пасував для того, щоб бути нагородженим тавром «зрадника», якби у Польщі сповідували підходи, дзеркальні тим, що домінують у російській історіографії.

Очима більшості сучасних польських істориків постать Б. Хмельницького позбавлена нашарувань зрадництва, відступництва чи анархічного здобичництва. Це створювало вихідні передумови для зближення позицій не тільки з українською історіографією, а й з російською. Остання ж уводить гетьмана в пантеон видатних діячів як батька «возз'єднання України з Росією», протиставляє іншим гетьманам - «зрадникам», а тому схильна до того, щоб не затуманювати інвективами його політичні концепції та стратегії у різних сферах.

Центральною віссю в оцінці гетьмана сучасними польськими істориками є визнання його небуденного таланту як політика та будівника держави, що відіграв велику роль в українській історії та історії Речі Посполитої. Навіть М. Франц, погляди якого дисонують з інтерпретаціями решти дослідників, визнав, що «Хмельницький заслужив на пантеон героїв окраїнних земель поруч із Петром Конашевичем-Сагайдачним та Петром Могилою», хоча тут таки, реанімуючи майже вигаслу вже традицію польської історіографії, дорікав гетьману, що «ставив долю цілої Польсько-Литовської держави під знак запитання заради інтересу тільки незначної частини його мешканців» [609, 271, 340-341]. Віддаючи належне тим тектонічним змінам, які спричинила політична та військова діяльність гетьмана, дослідник не зміг не оцінити їх: «Справа Хмельницького була не тільки спробою розбудови власної державності та втілення в життя визрілої в першій половині XVII ст. такої ідеї, а й було викликом, кинутим тогочасному політичному та соціальному порядкові цієї частини Європи» [609, 340].

Важливо, що Я. Качмарчик реанімував принципово важливу ідею Л. Кубалі, що українському гетьманові довелося діяти в екстремальних умовах порівняно з іншими постатями подібного польоту в Європі. «Богдан Хмельницький починав від нуля і тим, що осягнув, завдячував лише собі», - задавав тональність Я. Качмарчик [222, 311]. Гетьман мав створювати усі ті інструменти (армію, фінанси, адміністративну вертикаль, дипломатичну службу тощо), які інші правителі лише модернізували в епоху глибоких трансформацій. І на такому тлі досягнення Б. Хмельницького набувають особливого відтінку. Він «володів неймовірною інтуїцією, яка дозволила йому, зокрема в політичній площині, здобути вражаючих успіхів» [222, 312].

Саме надзвичайна складність завдань, які доводилося вирішувати гетьману, подається як головна причина того, що йому не вдалося осягнути задуманого - залишити по собі незалежну Українську державу [740, 253; 781, 18]. Такий підхід покладено Я. Качмарчиком в основу пояснення, чому Б. Хмельницький потрапив у глухий кут у відносинах з Московією напередодні Переяславської ради [222, 250-251], а В. Сєрчиком - чому «став іграшкою в руках Історії» [789, 57].

У світлі розглянутої вище концептуалізації політичної програми Б. Хмельницького, сучасний образ гетьмана в польській історіографії, зрозуміло, позбавлений промосковського ореола, як і в українській, а Переяслав 1654 р. подається вимушеним кроком заради збереження Гетьманщини. «Гетьман однак на кожному кроці маніфестував свою незалежну поставу супроти Москви, її воєвод та військових керівників», - підсумовував М. Нагельський [740, 253; 739, 32].

Водночас з'явилася опція, у світлі якої військові таланти гетьмана тлумачаться інакше, аніж в Україні, де він традиційно й однозначно трактується видатним полководцем. Не ставлячи під сумніви суто організаторські обдарування гетьмана у військовій справі, Я. Качмарчик зауважив, що справжні його здібності важко оцінити, оскільки у військових кампаніях він «підпорядковувався рішенням, які приймали його татарські союзники». Більше того, дослідник наголошує на тому, що окремі полковники Війська Запорозького, зокрема Іван Богун, мали кращий військовий хист [222, 312]. Утім, теза Я. Качмарчика про те, що на полі бою ініціатива в козацько-татарському союзі належала кримцям, не дістала підтримки в польській історіографії, так багатій на дослідження військової історії доби Б. Хмельницького.

Поряд із концептуалізацією доби української Національно-визвольної війни центральне місце в доробку польських істориків посідає комплекс питань, пов'язаних із Гадяцькою унією 1658 р., однією з найконтроверсійніших і найцікавіших сторінок ранньомодерних українсько-польських стосунків. Наближення 350-річного ювілею Гадяча 1658 р. лише надало додаткового імпульсу і в Україні, і в Польщі, наслідком чого стало проведення кількох міжнародних конференцій, поява монографії Я. Качмарчика та кількох збірників наукових праць з публікаціями дослідників із різних країн.

Оцінка Гадяцької угоди 1658 р., однієї з тих сторінок минулого українсько-польських стосунків, які постійно приковували погляди дослідників із різних шкіл і напрямків, вийшла з традиційної для польської історіографії колії потрактування ідеї безальтернативності унії для успішного майбутнього України. Увага перемістилася в площину з'ясування вірогідності інших сценаріїв для України, що стимулювало й підвищення зацікавленості проблемами джерел унії, логіки поведінки сторін та сусідів, відповідності угоди політико-правовим уявленням, рецепції в подальшій польській інтелектуальній традиції тощо. І, мабуть, найвиразнішим зразком свіжих вітрів у концептуальному осмисленні «гадяцького комплексу» є вже зазанчена вище концепція Д. Колодзейчика про протекцію султана над Гетьманщиною як «набагато безпечнішу для збереження української тотожності».

У сучасних польських інтерпретаціях Гадяча 1658 р. нового дихання набула ідея оцінки перспектив Гадяцької унії крізь призму того, чи начасним був проект, спізненим чи завчасним. Така проекція неминуче ставила питання: чи взагалі можливим було примирення між козацтвом і Варшавою. Ще в 1930-х рр. з легкої руки В. Томкевича [806, 30] у польській історіографії почала обговорюватися концепція про спізнення ідеї Гадяча принаймні на кілька десятиліть. У 1970-1980-рр. прибічники ідеї спізнення унії наголошували, що угода, подібна до Гадяцької, мала шанс бути реалізованою, якби постала в кінці 1630-х рр. (особливо після козацького повстання 1638 р.), а то й раніше [568, 289; 657, 297-300; 782, 152-153; 802, 35-36; 851, 267-268; 845, 73]. З. Вуйцик підкреслював, що «1638 рік був останнім моментом, коли існував шанс на розсудне врегулювання козацької проблеми, а ширше мовити українського, в давній Речі Посполитій. Унія Гадяцька прийшла запізно на 20 років. Хмельниччина перекреслила усі шанси для розв'язання цієї проблеми» [845, 73]. У 1990-ті рр. до полеміки долучилися Я. Качмарчик, М. Нагельський, М. Франц, Т. Хинчевська-Ґеннель. Якщо остання зазначає, що унія спізнилася на 20, а то й на 50 років [555, 135-136], то решта заперечували можливість укладення раніше українсько-польської угоди, базованої на гадяцьких підходах [609, 347-348; 643, 36; 648, 57; 735, 34]. З. Вуйцік [844, 127-128] та В. Сєрчик [782, 129] пролонгували свої погляди з попередніх десятиліть, тоді як Я. Тазбір перейшов до табору противників ідеї спізнення унії [805, 24].

Окрім того, Я. Качмарчик і Т. Хинчевська-Ґеннель пішли дорогою, протореною ще у 1920-х рр. М. Бобжинським та А. Прохаскою, які першими запропонували подивитися на Гадяцьку унію крізь призму уній Корони з Литвою [126, 321]. Дослідники спрямували дискусію в напрямку оцінки перспектив Гадяча 1658 р. з позицій умов поєднання Корони з Великим князівством Литовським, особливо ж Люблінської унії 1569 р., що викликало схвальний резонанс у середовищі польських істориків [257, 176; 337, 240; 533, 695; 699, 539]. Саме в ідеї Люблінської унії Я. Качмарчик убачав коріння Гадяча 1658 р. Для творців унії з української сторони вирішення литовського питання в Любліні 1569 р. було взірцем, як слід поставити питання в 1658 р. [647, 110].

Т. Хинчевська-Ґеннель концептуалізувала питання в той спосіб, що ідея Великого князівства Руського могла бути втіленою, якби виникла під час Люблінського сейму 1569 р. [555, 135-136]. Проблема полягала тільки в тому, що подібної ідеї не постало в головах українських князів як вершителів тоді української долі, тим паче в головах польської шляхти, жорстко налаштованої на інкорпорацію руських земель Великого князівства Литовського. І якраз це, коли подивитися з перспективи середини XVII ст., заклало під конструкцію Речі Посполитої міну уповільненої дії і, зрештою, призвело до вибуху української Національно-визвольної війни з усіма її наслідками.

Дискусія в польській історіографії спровокувала зацікавлення порівняльними студіями з боку українських істориків. Окрім тезових висловлювань із приводу перегуку Люблін 1569 р. - Гадяч 1658 р., з'явилася спеціальна розвідка, у якій проблема розглядається під кутом підходів в обох випадках української сторони, що дуже важливо, адже на відміну від польської ситуації, останню репрезентували два різних «політичні народи» [549, 118-137]. У Любліні це була традиційна еліта - князі й шляхта, або «народ руський», у Гадячі - нова еліта, або «козацький народ».

У руслі з'ясування генези та перспектив унії основним напрямком концептуалізації польських істориків стало представлення підходів шляхетського середовища до ідеї порозуміння з козаками на засадах визнання нових геополітичних реалій, пов'язаних із відновленням Української держави у вигляді Гетьманщини. Уведення до наукового обігу нових джерел дозволило внести далекосяжні новації в концептуалізацію цієї ключової проблеми для розуміння генези Гадяцької унії.

Якщо раніше точкою відліку українсько-польських відносин, які врешті-решт вивели на підписання угоди в 1658 р. в таборі під Гадячем, вважалися місії волинського каштеляна С.К. Беньовського до Чигирина в 1657 р., то тепер інтерпретація змістилася в бік задавнення уже в 1655 р. появи в польських колах ідеї угоди з Гетьманщиною на умовах, подібних до гадяцьких [258, 149]. Аналізуючи зміст інструкції сейму 1655 р. на переговори з козаками, Я. Домбровський дійшов принципового висновку, що вона «йшла з багатьох позицій далі, аніж попередні угоди, а навіть далі, аніж бажання протилежної сторони» [575, 101]. Зокрема, інструкція містила пункти про те, що український гетьман отримував титул «воєводи і запорозького гетьмана» та місце в сенаті, що фактично означало визнання територіальності влади володаря Гетьманщини на обширах, південніших Києва, а 6 тис. козаків отримували шляхетство [575, 101; 579, 65-66]. Ще важливішою виявилася інструкція сенату комісарам на переговори з козаками від 20 березня 1658 р., яку пощастило віднайти П. Кроллю. З її тексту видно, що певні сили у Варшаві були готові у випадку, коли перемовини з Б. Хмельницьким зайдуть у глухий кут, «дозволити, щоб як Велике князівство Литовське через унію, так і вони з третьої сторони як Князівство Руське» [681, 279].

Зазначені новації суттєво доповнюють уявлення про еволюцію поглядів річпосполитської шляхти та розшарування шляхетського середовища з приводу реалій існування Гетьманщини та переяславсько-московської системи 1654 р. Інструкції ніби підсумовували появу по гарячих слідах Переяславської ради 1654 р. своєрідної «партії миру», яка добре усвідомлювала рівень небезпеки від Переяслава 1654 р. Як концептуалізували Я. Домбровський та П. Кролль, з цього табору вже в 1654 р. виходили концепції порозуміння із Чигирином та повернення до зборівської чи білоцерківської угод, а пізніше - далекосяжні ідеї про поєднання «вільного народу з вільним», які й вистеляли дорогу до Гадяча 1658 р. [575, 92-99; 681, 265-279] Прихильниками замирення були король та низка впливових сенаторів і воєвод, що забезпечило перевагу вже на сеймі 1655 р. концепції порозуміння з Чигирином, яку підтримала більшість послів із коронних земель [578, 48, 76]. Аналогічна ситуація виникла на варшавській конвокації 1658 р. [578, 56-60; 681, 264-290] Окрім того, З. Вуйцик та М. Матвіюв [701, 9-34; 847, 578-579] піднесли питання про появу таких настроїв і у Великому князівстві Литовському. Зокрема, З. Вуйцик наводить дуже промовисті слова автора «Консидерації про нинішній захист Великого князівства Литовського в році 1654»: «Боронь Боже, аби козаки мали залишитися при Москві! Не лише з Білою Руссю і з Україною, але і з рештою Литви, підшитою до Русі, нам довелося б попрощатися навіки, а також з іншими провінціями руського народу» [847, 578-579].

Стосовно готовності української сторони до порозуміння з Варшавою, то майже одностайно відправним пунктом визнається гостре незадоволення в Гетьманщині реаліями московської зверхності, яке змушували шукати шляхів порозуміння під дахом Речі Посполитої [609, 393-401; 611, 80-84; 647, 56-59; 688, 101; 699, 539]. Я. Качмарчик, М. Маркевич, А. Миронович особливо наголошували на ролі православних ієрархів, які боялися потрапити під зверхність московського патріархату [647, 124; 699, 539-540; 718, 163-165, 168-169]. Так само і для Варшави небезпека, якою віяло з московського боку, резонуючи зі шведською агресією, створювала патову ситуацію. Тож, як підсумовував П. Кролль, «Гадяч виріс на спільній для обох сторін загрозі з боку Кремля» [678, 145]. При цьому констатується, що всі зусилля Варшави 1655-1656 рр. схилити Б. Хмельницького до виходу з-під московського підданства виявилися марними [575, 87-102; 674, 125-139; 675, 27]. Зрештою, ще однією причиною традиційно бачиться виснаження сторін тривалою війною, в якій жодна вже не могла розв'язати конфлікт виключно збройним шляхом [643, 36; 688, 101].

Оcобливу позицію зайняв фактично лише П. Борек. На маргінесах свого якісного дослідження листів Б. Хмельницького як пам'яток епістолографії, дослідник заперечив, що в останні роки свого життя Б. Хмельницький взяв курс на порозуміння з Варшавою. Теза, однак, виведена з надто непевного підґрунтя: у листах гетьмана до московських адресатів міститься непривабливий образ Речі Посполитої [546, 199].

Головним рушієм гадяцького процесу з українського боку та генератором ідей, включно з концепцією Великого князівства Руського, називають шляхетський прошарок в новій українській еліті з ухилом на персоналії Ю. Немирича, І. Виговського та П. Тетері [593, 218; 647, 124; 675, 395; 688, 105; 699, 539]. Підходи української сторони до наповнення угоди оцінюються як такі, що репрезентують виразні державницькі наміри [715, 140-144; 718, 163-165, 168-169]. Аналізуючи первісний текст угоди та інструкцію І. Виговського на ратифікаційний сейм 1659 р., яка розвивала козацьке бачення оптимальної угоди з Річчю Посполитої, П. Кролль висловився гранично чітко: «І. Виговський прагнув до зміцнення автономії Князівства Руського, з'єднаного з Річчю Посполитою угодою на взір Люблінської унії. У тій системі, яка поставала після прийняття на сеймі Гадяцької угоди в первісній версії з поправками, внесенеми козацькою стороною, Україна ставала державою, пов'язаною персональною унією з Річчю Посполитою, назагал незалежною з власною армією, монетою, судівництвом, адміністрацією, незалежною від короля та відсутністю будь-якого контролю з боку Речі Посполитої» [675, 195-196]. Більше того, як слушно спостеріг К. Бобятинський, у концепції П. Кролля Гадяч 1658 р. був не самоціллю, а лише знаряддям для зміцнення самодостатності Гетьманщини [125, 345-346].