Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Іншим важливим елементом, який визначає тональність сприйняття гадяцького процесу, є домінування тези про спадкоємність політичних концепцій Б. Хмельницького та І. Виговського, у межах яких перший стояв біля витоків Гадяча 1658 р. [593, 218; 611, 85; 675, 28; 679, 262]. Проти течії пішов лише М. Франц. У дусі своєї візії, яка подає Б. Хмельницького бунтівником, дослідник підводить до думки, що І. Виговському не було що успадковувати, бо Б. Хмельницький не залишив по собі «навіть тіні політичної концепції, як мала виглядати політика та дії козаків по його смерті» [609, 343]. Натомість у межах головної історіографічної тенденції Я. Качмарчик навіть висунув положення, що українсько-польська умова на тих засадах, на яких базувалася Гадяцька унія, була мрією Б. Хмельницького [644, 28]. Водночас наголошується на тому, що І. Виговський спершу не хотів остаточно рвати з Москвою, намагаючись у дусі Б. Хмельницького балансувати між королем, царем, султаном та союзом зі Швецією [578, 51-53; 675, 33, 58-59, 72]. Такі підходи до інтерпретації політичної програми І. Виговського виразно перегукуються з концепціями, які домінують в українській історіографії, а також представлені в російській історіографії доробком Т. Таїрової-Яковлєвої [159, 181-182; 162, 85-88]. І якщо в Україні це мало давню традицію, перервану в материковій частині української історіографії за радянських часів, то в Росії інтерпретація Т. Таїрової-Яковлєвої стала піонерською.

Так само збігаються позиції сучасних польських, українських істориків і Т. Таїрової-Яковлєвої стосовно представлення ідеї Великого князівства Руського як серцевини Гадяцької унії. Успадковуючи тяглу в польській історіографії традицію [125, 318, 320-321, 324-325], і нині в Польщі подають цю ідею як головний інтелектуальний здобуток творців унії. На противагу Березневим статтям, зміст угоди одностайно інтерпретується як вершина, якої коли-небудь сягали козацько-польські домовленості. Щоправда до порівняльного аналізу зазначених договорів справа не дійшла. Ґ. Літвін наголошував, що акт унії «був документом, який свідчив якнайліпше про її творців» [688, 101]. Т. Хинчевська-Ґеннель писала про неї, як про справу великого політичного розуму [125, 340]. А В. Сєрчик зауважував, що унія була «найкраще сформульованим правним актом, підписаним представниками Речі Посполитої, в якому козацькі постулати найкраще враховувалися» [782, 129]. М. Франц у межах своєї концепції про те, що Українська держава могла відбутися винятково в лоні Речі Посполитої, вважав угоду найповнішою формою реалізації ідеї козацької державності [125, 343].

Гадяцькі ідеї тлумачаться також як такі, що відкривали реальний вихід із геополітичного кута і для України, і для Речі Посполитої. Втілення в життя унії дозволило б Речі Посполитій подолати глибоку кризу, а також зберегло б геополітичну рівновагу у Центрально-Східній Європі, не допустивши небезпечного посилення Московії. З Гадячем 1658 р. співвідносять подальші стратегії Варшави стосовно Гетьманщини, вбачаючи у відході від його духу фатальну помилку та причину катастрофічного ослаблення позицій Речі Посполитої, що вимощувало дорогу до перетворення Московії на континентальну потугу [555, 135-146; 617, 103; 646, 139; 656, 203]. Присутня й опція порівнювати з гадяцьким комплексом політичні концепції українських гетьманів доби громадянської війни [555, 135-146; 699, 563; 675, 405; 676, 457]. Без сумніву, такі інтепретації польських істориків вигідно відрізняються від традиційних підходів російської історіографії, які виразно домінують і сьогодні (винятком є доробок Т. Таїрової-Яковлєвої), пропонуючи обмежити вплив Гадяча 1658 р. до рівня буденної події в українсько-польських відносинах та наявності в середовищі козацької старшини шкідливої пропольської партії, що явно поступалася промосковській.

Набуття українським світом суб'єктності в оновленій Речі Посполитій згідно з первісним текстом угоди, підписаної в таборі під Гадячем не ставиться під сумнів, як і перетворення Речі Посполитої на конфедерацію трьох народів - польського, литовського та українського. Як підсумовував П. Кролль, «уже сама згода на угоду, зіперту на Люблінську унію, демонструє, що шляхта давала собі раду в існуванні в Україні політичного організму, якого неможливо було ігнорувати. Тому Корона погоджувалася на третього члена Речі Посполитої - Велике Князівство Руське - зі значним самоуправлінням, очікуючи навзамін згоди козаків на повернення шляхти до втрачених маєтків, а також на вірну козацьку службу королю й Польській державі» [257, 176].

Вихолощення концепції Великого князівства Руського під час ратифікації трактату однозначно тлумачиться як головний фактор в колі причин, що потягнули за собою крах гадяцького проекту [257, 172-173; 593, 218; 555, 144-146]. Кваліфікуючи причини поразки ідеї Гадяцької унії, у сучасній польській історіографії розлого концептуалізується проблема ставлення до угоди різних шляхетських середовищ, вплив конфесійної проблеми, Ватикану, зовнішніх загроз. При цьому знаковою подією стало започаткування спеціальних студій щодо реакції на унію у Великому князівстві Литовському. Зусиллями К. Коссаржецького та М. Шваби позиція литовської шляхти зазнала детального аналізу, внаслідок чого вдалося докладно простежити особливості сприйняття унії в різних середовищах і в різні хронологічні відтинки часу під впливом зміни внутрішньої та зовнішньої кон'юнктури, у першу чергу, позиції Литви супроти Московії [241, 177-227; 798, 18-44]. Власне різновекторність факторів, які тиснули на литовську шляхту, призвели до того, що ставлення до порозуміння з козаками як такого не було монолітним. Верхівка Великого князівства Литовського сприйняла унію негативно і в першу чергу, через перспективу війни з Москвою, яку ця унія відкривала. На ратифікаційному сеймі литовські магнати апелювали до порушення устроєвих засад Речі Посполитої, затверджених на Люблінській унії 1569 р. Натомість дрібна і середня шляхта захоплених московським військом земель дивилася на козаків як на природних у тих умовах союзників й була готова воювати пліч-о-пліч й, очевидно, прихильно поставилася б до унії, якби більше про неї знала. Однак «справи великої політики щодо українських земель були для більшої частини шляхти далекими. Україна ж бо належала до Корони» [241, 226].

Інтерпретовано реакцію на унію української шляхти, що додало цілком нових штрихів до образу гадяцького комплексу. Показано, зокрема, що українська шляхта мала найбільше застережень до унії, не бажаючи змиритися з першістю козаків у Великому Князівстві Руському. Це вилилося в інструкції сеймиків і неабияк посилило коло противників та тих, хто вимагав ревізії тексту обстоював непримириму позицію [257, 164-165; 675, 188-189].

Особливо ретельно концептуалізувалося ставлення до угоди польської шляхти. Докладно розглянувши конгломерат причин, які впливали на позицію різних кіл коронної шляхти, у тому числі шляхти з українських земель, П. Кролль поставив питання руба: «на який статус козацтва була готова піти коронна шляхта» [257, 175; 675, 214]. Шляхом аналізу стартових позицій прибічників порозуміння з козацтвом, які ґрупувалися навколо короля Яна Казимира та еволюції поглядів як їх, так і противників унії, дослідник реконструював широку палітру думок у шляхетському соціумі Корони Польської. Учений приходить до вмотивованого висновку, що навіть серед прибічників унії не бракувало тих, хто був налаштований на те, щоб перехитрити козаків, сподіваючись у майбутньому відіграти назад [257, 170-174; 594, 150-152]. А зміна військово-політичної кон'юнктури на користь Речі Посполитої в період між підписанням угоди та Варшавським сеймом 1659 р. надихнула противників на перегляд тексту договору в бік радикального звуження базових прерогатив української сторони: «Допоки тривала війна зі Швецією, шляхта й провідники політики держави готові були піти на поступки козакам. Усе змінилося, коли Річ Посполита уклала мир зі Швецією і внаслідок переможних кампаній 1660 р. перехопила ініціативу на східному фронті. Не було мови про повернення до ситуації, яка передувала 1648 р., але польські політики розпочали відмовлятися від поступок, зроблених у 1658 р.» [257, 175]. Висловлювання таких важковаговиків як волинський каштелян Станіслав Казимир Беньовський, познанський воєвода Ян Лещинський, король Ян Казимир переконують у тому, що частина шляхти, яка тверезо розуміла, що неможливо не враховувати реалії набуття українським світом політичної суб'єктності, серцем ще не могла погодитися на визнання за козаками права на самостійність. До такого кроку її дійсно могла підштовхнути лише крайня потреба.

У цьому сенсі концептуалізація П. Кролля перегукується з плідними напрацюваннями українського дослідника П. Кулаковського, який, оприлюднивши низку нових документів, з'ясував, що прибічники угоди на чолі з королем уже після ратифікації зміненого тексту угоди припустилися низки фатальних тактичних помилок у сфері нобілітації та надань власності. Замість того, щоб руками старшини пом'якшити незадоволення в козацьких колах, вони навпаки невдалою давальницькою політикою лише налаштували частину старшини проти, що невдовзі вилилося в бунти проти гетьмана І. Виговського [269, 123-125].

Набагато гостріше оцінював нездатність шляхти осягнути епохальність моменту й переступити через стереотипи ставлення до козаків Я. Качмарчик, наголошуючи, що ідея Гадяцької унії була мертвонародженою і не мала жодних шансів на втілення в тогочасних умовах. Як підсумовував дослідник, «тільки переможена й упокорена Річ Посполитa, тільки посли, які зрозуміли, якою потугою є козацтво й на власній шкірі відчули козацьку злість, могли підтримати ухвали гадяцької комісії» [643, 36]. Аналогічну позицію обстоює В. Сєрчик [782, 129]. З тим, що саме на польській стороні лежить основна провина за крах унії, солідаризувався і М. Франц. Як підсумовував дослідник, «козаки, вражені цим (поправками до тексту. - В.М.) й одночасно відкинуті, розпочали полишати І. Виговського, бачачи, що з поляками всілякі порозуміння є нічим» [609, 360].

Водночас традиційно для польської історіографії, що перегукується з підходами сучасних українських істориків, а також Т. Таїрової-Яковлєвої, наголошується на принциповій неготовності більшої частини українського козацтва осягнути далекосяжні перспективи Гадяцької угоди. Тому калічення первісного тексту на сеймі стало спусковим гачком до взаємної недовіри, яка й вирішила долю унії. Іншими чинниками впливу були брак у Варшави сили збройною рукою підперти нову конструкцію держави, а також агітація Москви, яка лякала низи масовим поверненням шляхти [593, 219; 647, 136; 718, 181-185]. При цьому нездатність надати І. Виговському належну військову допомогу розглядається як вирішальний фактор, що завадив гетьману опанувати ситуацію в Україні та перетворити перемогу в Конотопській битві на перемогу у війні з Московією [675, 397; 676, 455-456; 814, 412].

Натомість Ґ. Літвін наголошував, що з українського боку бракувало «еліти, схильної до опрацювання й ухвалення проекту, який апелював би до устроєвих засад і взірців Речі Посполитої» [688, 101]. На тлі ідей, закладених до первісного тексту угоди, та подальших проектів, втілених в інструкції на ратифікаційний сейм, таке твердження виглядає непереконливим. Верхівка Гетьманщини, навпаки, демонструвала здатність до широкого компромісу на користь шляхти та конфедеративної Речі Посполитої, а також виразно апелювала до прав і свобод Великого князівства Литовського у Речі Посполитій, здобутих завдяки Люблінській унії. Та й присутність у Варшаві великої козацької делегації від майже всіх полків та Запорізької Січі свідчить про ймовірність порозуміння на засадах тексту, підписаного в таборі під Гадячем. Інша справа, що покалічення тексту на сеймі 1659 р., а також з'ясована П. Кулаковським проблеми з нобілітацією та наданнями, демонструючи неготовність польської сторони, знеохотили козаків до урізаної унії й прирекли справу на занепад.

Традиційною ділянкою зацікавлень польських істориків залишався конфесійний вимір угоди. Останнім часом до цього питання плідно зверталися Я. Волошин, Т. Кемпа, А. Миронович, почасти К. Вишовата-Вальчак, Я. Страдомський. Щільно вписуючи в загальний контекст навкологадяцьку полеміку з приводу проблеми унії, а також функціонування на теренах Великого князівства Руського православ'я та католицької церкви, дослідники доказово відтінили, що конфесійний чинник посідав центральне місце, а спосіб його вирішення здетонував ситуацію, значною мірою спричинивши поразку гадяцького процесу [223, 128-147; 715, 179-189; 718, 181-185; 722, 171-202; 795, 273-291]. Рельєфно показано, що частина католицьких єпископів та уніатська верхівка були найзатятішими противниками унії, а папський нунцій у Варшаві П. Відоні фактично очолював запеклу боротьбу проти Гадяча. Його активність стала вирішальним фактором того, що нові проекти спільного собору уніатів та православних, генеровані в 1658-1659 рр., зазнали краху, а релігійні пункти сейм ревізував, зберігши уніатську церкву та прирікши Гадяцьку унію на поразку [223, 137-146; 715, 179-189; 722, 171-202; 718, 181-185; 837, 291-304, 839, 214-220]. Водночас важливим уточненням до образу гадяцького процесу стало цінне спостереження, що світські сенатори були готові піти на далекосяжні поступки в релігійному питанні, яке відрізняло ситуацію 1659 р. від 1649 р., коли сейм мав ратифікувати Зборівську угоду [223, 143-144; 715, 175-176, 839, 214-220].

Підготовка спеціальних збірників праць на хвилі 350-річчя Гадяцької унії підштовхнули польських дослідників до концептуалізації тих аспектів, які раніше перебували або на маргінесі, або взагалі поза увагою. Мова йде про правовий бік Гадяцької угоди, реакцію Москви та відображення гадяцького комплексу в тогочасній західноєвропейській періодиці. Стосовно останнього аспекту, то було рельєфно показано, що Гадяч 1658 р. мав значний міжнародний резонанс. Інформація про перебіг подій, пов'язаних з укладенням угоди та її ратифікацією, була добре представлена в німецькомовних та французьких газетах. До всього високим був рівень компетенції повідомлень, які відбивали реальні труднощі укладення, ратифікації та реалізації угоди, внутрішні проблеми в козацькому середовищі, польсько-російські взаємини тощо [607, 98-106; 812, 107-118].

Питання, наскільки угода вписувалася в існуючу правову систему Речі Посполитої та панівні історично-правові стереотипи, раніше не було предметом серйозного дослідження. Завдяки Я. Дзенгелевському воно почало обговорюватися. Висновки дослідника лежать у площині визнання контроверсійності ратифікації угоди на Варшавському сеймі 1659 р. з погляду конституційного устрою Речі Посполитої «двох народів». Сама ратифікація творила легітимне підґрунтя для угоди, але водночас зберігалися мотиви для підважування у майбутньому ухвал сейму [603, 132].

Так само новим словом стали спостереження П. Кролля щодо ставлення Москви до Гадяцької угоди. Невибагливі попередні тези, які перекочовували в історіографії з праці в працю, про негативну реакцію Кремля та інтенсифікацію царем антигетьманських прошуків аж до початку нової фази військових дій, були замінені докладним розглядом впливу Гадяча 1658 р. на зовнішньополітичні стратегії Москви на різних напрямках. Виразно продемонстровано, наскільки великий вплив мала Гадяцька унія, що декласує традиційну концептуалізацію проблеми в російській історіографії, коли «зраду» І. Виговського локалізують до прикрого епізоду, який хоча й спричинив Конотопську битву 1659 р., але не змінив загальної тенденції незворотного утвердження Москви в Україні та промосковської налаштованості загалу старшини та рядових козаків. Як підсумовував П. Кролль, після отримання інформації про підписану під Гадячем угоду у Москві «все підпорядкували поверненню України. Вийшли з війни зі Швецією, у Литві обмежилися тільки поверненням контролю над білоруськими землями, опанованими Іваном Нечаєм. Не робилося жодних військових кроків проти Речі Посполитої, допоки козацтво не повернулося під владу царя» [677, 133].

Зрештою, у кінці ХХ - на початку ХХІ ст. була реанімована ідея, присутня в польській історіографії з 1950-х рр. [125, 324-325], простежувати вплив концепції Гадяча 1658 р. на подальші політичні програми в Україні. Спершу Т. Хинчевська-Ґеннель звернула увагу на відродження в середовищі еліти Лівобережної Гетьманщини за часів І. Мазепи інтересу до Гадяцької унії, що свідчило про тяглість річпосполитського сліду у свідомості верхівки держави [555, 145-146]. Згодом П. Кролль зробив плідну спробу вловити відлуння гадяцького дискурсу у взаєминах козацької старшини з Річчю Посполитою під час громадянської війни в Україні другої половини XVII ст. Запропоноване дослідником прочитання проблеми подає ідеї, закладені до Гадяцької угоди, як відправний пункт для верхівки Гетьманщини у налагодженні стосунків із Варшавою під час гетьманування наступника І. Виговського - Ю. Хмельницького. Дебати з приводу укладення та ратифікації Чуднівської угоди 1660 р. точилися навколо вимог козаків покласти в основу порозуміння «пакти гадяцькі» в редакції, погодженій у таборі під Гадячем [257, 171-173; 675, 385-386, 405]. Польська сторона однак торпедувала козацькі ініціативи, звівши до обіцянок полагодити все на сеймі, на котрому «справу було відкладено до наступного сейму, щоб уже ніколи до неї не повертатися» [257, 173].

Зусилля польських істориків, без сумніву, дали поштовх подібним дослідженням і концептуалізаціям в українській історіографії, де з'явилися праці, які концептуально простежували помітні сліди гадяцького дискурсу в політичних концепціях П. Дорошенка, а також у політичній свідомості інтелектуальної еліти Гетьманщини у XVIII ст. [346, 281-305; 476, 240-266] Пізніше П. Кролль, ґрунтуючись на останніх дослідженнях Т. Чухліба, розвинув свою інтерпретацію впливу гадяцьких ідей до висновку, що порозуміння на умовах, укладених у таборі під Гадячем, стало підставою для усіх польсько-козацьких переговорів упродовж 50 років [676, 457].

Сьогодні Чуднівська угода 1660 р. подається як особлива подія в історії ранньомодерної української державності. Укладена у специфічних умовах оглушливої поразки російського війська завдяки переходу козаків на сторону Речі Посполитої, угода підсумовувала попередній етап, що розвивався під впливом ідеї Гадяча 1658 р. і водночас відкривала наступний, позначений неухильним вигасанням можливості порозуміння з Варшавою на засадах Гадяцької унії, розколом Гетьманщини та втратою останньою колишньої впливовості. «Скінчилася певна епоха, - писав П. Кролль, - упродовж якої Військо Запорізьке та його гетьмани мали величезний вплив на перебіг подій. Тепер козаки стали об'єктом політики і втратили політичне значення, перетворюючись на винятково резерв військової сили» [675, 405]. Неоднозначне ставлення до Чуднівської угоди каталізувало поділ Гетьманщини на Правобережну та Лівобережну, а також громадянську війну в Україні. Паралельно Річ Посполита остаточно відмовилася від ідеї Великого князівства Руського і разом з Москвою почала мислити винятково категоріями обмеження української автономії. Сейм 1662 р. навіть намагався звести все до ситуації, що існувала напередодні 1648 р. Хоча в середовищі українського козацтва ідея збереження державності і навіть осягнення незалежності не вигасала [337, 278; 675, 404-405].

Власне під таким кутом трактується громадянська війна в Україні, подальші українсько-польські та польсько-московські угоди другої половини XVII ст. При цьому увага розподілена нерівномірно. Насамперед варто зауважити, що вона концентрується на Правобережній Гетьманщині як такій, що була тісніше пов'язана з Варшавою і де виникали концепції перебування під зверхністю короля, і територія якої врешті відійшла за Вічним миром 1686 р. до Речі Посполитої. Лівобережжя та Військо Запорізьке Низове перебувають на маргінесі, а Слобідська Україна практично випала з поля зору. Своєрідним індикатором такого поділу є той факт, що єдиний збірник нарисів про українських гетьманів має назву «Гетьмани-запорожці на службі короля і Речі Посполитої». Окремих нарисів удостоїлися правобережні гетьмани XVII-XVIII ст. та І. Сірко, тоді як з лівобережних лише І. Мазепа та П. Орлик [629, 366-373, 420-434].

У тематичному розрізі на перший план виходять концептуалізація проблеми, пов'язана зі спробами Варшави відновити контроль над Правобережжям, польсько-турецькими війнами, місцем України в дипломатичних відносинах Речі Посполитої з Туреччиною та Москвою, долею козацтва на Правобережжі після краху П. Дорошенка. Сплеск досліджень спостерігається в ділянці військової історії. Проте, на відміну від українських та окремих російських істориків, серед пріоритетів польських дослідників не значиться розлога концептуалізація причин і перебігу громадянської війни, специфіка промосковських орієнтаційних настроїв у середовищі козацької старшини, внутрішня еволюція еліти Гетьманщини, українсько-російські договори, політичні концепції Московії з українського питання. Натомість з'явилися тенденції, які вивели польських істориків на представлення якісно нового образу історії Гетьманщини доби громадянської війни.

Найважливішою і найвпливовішою сучасною новацією в прочитанні доби громадянської війни стала поява тенденції, по-перше, генералізувати політичні концепції гетьманів, дошуковуючись перегуків та закономірностей, по-друге, кваліфікувати ці концепції крізь призму інтересів збереження української державності і, по-третє, переосмислювати українські стратегії Варшави під кутом ступеня врахування нею необхідності адекватно сприймати радикальні й незворотні зміни, які постали у зв'язку з появою Гетьманщини. Поєднання таких підходів дозволило на рівні тенденції вийти за межі такого польськоцентричного бачення української історії, в яке не вписувалася ідея перетворення України на державу та суб'єкта міжнародних відносин, а всі порухи в цю сторону розцінювалися як шкідливі. Тепер пропонується подивитися на ситуацію у Східній Європі з перспективи визнання очевидної правомірності претензій на існування Української держави, її власної зовнішньої та внутрішньої політики, права використовувати міжнародні засоби, зокрема й протекції та військові союзи, задля забезпечення своїх інтересів. Фактично критерієм якості та збалансованості політики Варшави визначається здатність вписати в модель Речі Посполитої появу Гетьманщини та необхідності рахуватися з перетворенням козацтва на нову еліту. І московська загроза - головний виклик другої половини XVII ст. - набуває для Варшави іншого вигляду: наскільки конкурентними виявляються стратегії Москви в козацькому середовищі.

Подібно до ситуації в українській історіографії та в концептуалізаціях модернізаторського крила російських дослідників, відправним пунктом нового прочитання стала констатація тяглості фундаментальної основи політичних концепцій українських гетьманів від Б. Хмельницького до ідеї самодостатності Гетьманщини.

Найвиразнішими репрезентантами ідеї української державності вважаються П. Дорошенко, І. Мазепа та П. Орлик. Оцінки першого з них перебувають у силовому полі ґрунтовної монографії Я. Передені, яка побачила світ лише у 2000 р. і червоною ниткою крізь яку проходить ідея посвяти П. Дерошенка справі української незалежності [754, 466]. «На Україні не відмовилися від продовження діяльності, започаткованої Богданом Хмельницьким та Іваном Виговським, - писав П. Кролль, - Незалежність надалі залишалася метою політики їх наступників Петра Дорошенка та Івана Мазепи, а традиція Гадяцької унії залишалася далі живою серед козацької еліти» [675, 405]. М. Маркевич особливо наголошував на політичних концепціях П. Дорошенка. Цей гетьман «продовжував політику попередників, які прагнули до створення «князівства руського», незалежного повністю або під зверхністю котрогось із сусідів: Польщі, Москви чи Кримського ханату» [699, 563]. У цьому ж руслі концептуалізує К. Петкевич, вербально визнаючи рацію за аргументами Я. Пердені, що «П. Дорошенко всю свою діяльність направляв на справу незалежності України» [338, 295].

Саме прагнення зберегти та примножити спадщину Б. Хмельницького рухало гетьманами у спробах зіпертися чи то на Московію, чи то на Річ Посполиту, чи то на Туреччину та Крим. Відтак пропольськість, промосковськість, чи протурецькість гетьманів і тих, хто стояв за їхньої спиною, мала інструментальний характер й диктувалася баченням перспективи збереження державності. Показово, що в одному з випадків навіть П. Тетеря з його неоднозначними пропозиціями Варшаві, які давали підставу вести мову про повернення частини козацької еліти до ідеї станової козацької автономії [159, 439; 609, 367], подекуди подається таким, що «був швидше, згідно з настановами людності, речником незалежності України» [617, 100].

Урешті, кожного разу сподівання гетьманів не справджувалися, і Гетьманщина слабла, а її державність усе більше розмивалася. «Трагедія гетьманів, - підсумовував В. Сєрчик, - була водночас і трагедією українських земель та населення, що залюднювало їх. Повернення відносної самостійності такої, яку осягнув у момент своїх найбільших успіхів Богдан Хмельницький, вимагало відмови від прагнення до повної суверенності та підпорядкування найміцнішій чи найближчій з трьох держав, які змагалися за цілковите підпорядкування теренів по Дніпру, Бугу та Дністру. Постійні зміни розстановки сил між Польщею, Росією й Туреччиною призводили до того, що гетьмани неодноразово мусили змінювати орієнтації, а оскільки були слабшими від своїх протекторів, то часто втрачали не тільки булаву, а з нею і свободу, і навіть життя» [782, 127].

Наступною наріжною складовою політичних концепцій українських гетьманів безальтернативно подається ідея об'єднання під булавою обох берегів Дніпра. Як підсумовував Є. Клочовський: «Українські провідники металися нерідко між трьома сторонами, змінювали орієнтації з думками про об'єднання краю, але їхня роль виразно слабла» [656,188]. Той-таки В. Сєрчик наголошував, що «не підлягає сумнівам, що не були постаті (гетьманів. - В.М.) рівнозначним, ані з огляду широти політичних горизонтів, ані талантів. Однак, з іншого боку, об'єднувало їх бажання повернення єдності України» [782, 127].

Водночас фіксуються й рецидиви оцінок гетьманів крізь призму їхніх зовнішньополітичних орієнтацій, що ставить такі оцінки на один щабель з підходами російських істориків, базованими на ідеї вірності гетьманів справі «єдиної держави». Зокрема, маємо сентенції на кшталт: «У 1662 р. наступали корисні зміни на Правобережній Україні, бо на місце Ю. Хмельницького обрано на гетьмана Павла Тетерю, прихильника Яна Казимира, на Лівобережній Україні гетьман Іван Брюховецький залишився вірний Москві» [533, 695]. М. Франц пов'язує позитиви гетьманування П. Тетері для України з його відмовою в 1664 р. від української державності на користь козацької автономії: як вважає дослідник, гетьман пропонував повернутися до Куруківської угоди 1625 р. Саме такий підхід гетьмана вважається оптимальним, прийнятним для козаків і єдино можливим для Варшави: «В його (Павла Тетері. - В.М.) особі козаки втрачали розсудливого ватажка, який не жив мріями, а прагнув забезпечити козакам можливі до заакцептування умови життя в Україні» [609, 367].

Ще однією надзвичайно важливою складовою сучасного бачення доби української громадянської війни другої половини XVII ст. стала концептуалізація адекватності стратегій Варшави ідеї збалансування інтересів Гетьманщини та Речі Посполитої, тісно пов'язана з інтерпретацією провини шляхетського середовища та Варшави за провал Гадяцьких ідей і геополітичними змінами в Центрально-Східній Європі, які були спровоковані утіленням цих стратегій у реальне життя. Ключовою тезою тут є наголошення на тому, що Річ Посполита фатально відійшла від моделі, втіленої в первісному тексті Гадяцької унії як єдино можливої відповіді на виклики часу. Той факт, що до гадяцьких ідей постійно зверталася старшина, і на них базувалася політична програма найпотужнішого гетьмана - П. Дорошенка, свідчить про те, що насправді основа для порозуміння була знайдена. Однак Варшава занедбала ці перспективи на користь ідеї ліквідації української автономії. З одного боку, це призвело до посилення громадянської війни в Україні та занепаду державності, з іншого, до стратегічної поразки Речі Посполитої головній конкурентці - Московській державі. Порівнюючи концепції Москви та Варшави, Є. Клочовський наголошує на тому, що саме остання штовхала козаків у московські обійми: «Московська політика, яка проводилася мудро, успішно, поволі приносила результати і давала наразі в руки надію (козакам. - В.М.), що певну українську автономію вдасться врятувати і навіть вплинути на перебіг справ у самій Росії» [656, 189]. Так само Д. Гєровський пов'язував з небажанням Варшави адекватно реагувати на проблему української державності той факт, що Москві вдалося затвердитися в Україні та схилити геополітичну рівновагу у Східній Європі на свою користь, змістивши з п'єдесталу Річ Посполиту [617, 103]. Відтак промосковські орієнтації частини старшини та прагнення І. Брюховецького, Д. Многорішного й І. Самойловича зіпертися на Москву, яка гарантувала бодай якусь автономію, тоді як Варшава то скасовувала всі гетьманські надання, то намагалася повернути ситуацію станом на 1647 р., набувають додаткового пояснення.

Генерально сучасний образ Гетьманщини після краху Гадяцької унії, а особливо після Чуднова 1660 р. в польській історіографії - це хаос, породжений громадянською війною, до якої, про що вже говорилося вище, прикладається й поняття «Руїна». Хаос [617, 100; 647, 138] призвів до занепаду мрій про українську автономію в межах українських земель, до розколу по Дніпру, ліквідації козацтва на Правобережжі і врешті до зміщення геополітичної рівноваги в Центрально-Східній Європі на користь Московії. Природа братовбивчого протистояння полягає у відсутності серед старшини постатей рівня Б. Хмельницького, а також критичної маси осіб, здатних до адекватних дій, стримуючи охлократизм козацьких низів. Окрім того, важливим чинником визнається зовнішнє втручання. У руслі щойно розглянутої концепції недолугості української політики Речі Посполитої відхід Варшави від гадяцьких ідей інтерпретується як головний каталізатор громадянської війни в Україні [555, 135-146; 617, 103; 782, 119]. Наступним кроком стало Андрусівське перемир'я 1667 р., яке спонукало прибічників самодостатньої Гетьманщини шукати підтримки в Криму й Туреччині, інших знеохотило до подальших змагань, підштовхнувши до міцних московських обіймів [659, 50; 699, 563; 782; 125-126]. А М. Маркевич пов'язує черговий каталізатор з укладенням Острозької угоди 1670 р., оскільки завдяки цьому документу на Правобережжі утвердилося два гетьмани [699, 563].

Щодо поділу Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну, то головна тенденція в сучасній польській історіографії прямує до констатації самого факту без глибшої концептуалізації причин. Навіть В. Сєрчик в «Історії України» уникнув розлогих міркувань з приводу цього, визначаючи основним фактором політичні уподобання гетьманів, які орієнтувалися на підданство різним монархам. Усталення поділів більше вбачається в дії Андрусівського перемир'я 1667 р., аніж у наявності чинників, які розводили еліту Гетьманщини по різні сторони. Єдиним дослідником, хто прямо висловився з приводу природи внутрішнього поділу Гетьманщини по Дніпру, є М. Франц. Утім, його тези занадто загальні, щоб пояснити механізми виникнення розлому: лінія поділу по Дніпру - не тільки символічна, у козаків були різні цілі. На цьому тлі ріже око вкрай сумнівна теза, що «наївною була віра, що можна ще випрацювати спільну позицію з якогось питання в межах всього козацтва» [609, 370].

Парадоксально, але вкрай важливе для долі всієї Східної Європи Андрусівське перемир'я 1667 р. не стало в останні десятиліття об'єктом спеціальної дослідницької уваги. Польська історіографія й далі спирається на ґрунтовне дослідження З. Вуйцика кінця 1950-х рр. та на пізніші спостереження дослідника, які доповнюють цю працю [840; 843; 844]. Якщо в російській історіографії зусиллями Б. Флорі та Т. Яковлєвої зроблена результативна спроба реконструювати та переосмислити перебіг польсько-російських переговорів, ставлення до них української сторони та вплив на міжнародні відносини, то в Польщі така зацікавленість не спостерігається. Водночас підходи польських та російських істориків до прочитання Андрусівського перемир'я 1667 р. суттєво різняться з приводу концептуалізації українського питання.

Трактуючи Андрусів 1667 р. як визнання Варшавою перемоги Московії у змаганнях за Лівобережжя, польські історики підносять негативи розподілу України по Дніпру, тоді як основна канва сучасної російської історіографії полягає в традиційному зміщенні акценту в сторону необхідності для Московії укласти подібну угоду, виходячи з інтересів зовнішньої політики. У польській історіографії Україна подається як жертва Андрусова 1667 р., зумовлена, у першу чергу, хаосом громадянської війни та поразкою походу Яна Казимира на Московію 1663-1664 рр. [180, 124-125; 617, 102-103]. Андрусівське перемир'я підвело риску під можливостями появи об'єднаної та суверенної України. Як концептуалізував Ґ. Літвін, «обидві держави закінчили винищувальну війну, але для України перемир'я було заледве не смертельним ударом, упроваджуючи її переполовинення на понад 100 років» [688, 104]. Про Андрусів 1667 р. як рубіж, після якого Україна втратила шанс на цілісність, писали У. Аугустиняк, Є. Клочовський, В. Сєрчик, М. Франц [533, 695; 555, 188; 609, 371; 782, 125-126].

Іншим ключовим наслідком Андрусова визнається втрата Річчю Посполитою геополітичної переваги у Центрально-Східній Європі. Погодившись на папері визнати владу московського царя над Лівобережною Гетьманщиною, Варшава акцептувала лідерські претензії Кремля. Андрусів «у засаді речі завершив період великої держави» та «означав кінець політики експансії в південно-східному напрямку, яка проводилася ще на під кінець епохи Пястів». [222, 314; 526, 700; 609, 371; 617, 102-103, 782, 125-126].

Водночас цілком у дусі нових віянь у потрактуванні українсько-польських відносин ранньомодерної доби з'явилася концепція, яка покладає на Варшаву відповідальність за посилення в Андрусові Московії за рахунок Лівобережної України та близькорукість в українському питанні, що й призвела до цього. Верхівка Речі Посполитої виявилася нездатною мислити стратегічно і свої геополітичні перспективи поклала на вівтар станових упереджень щодо козаків та небажання реформувати державу. Вихід убачили в поверненні до ідеї Великого князівства Руського та Гадяцької унії загалом. «Корисніше для майбутнього, - писав Д. Гєровський, - було б підтримати в такій ситуації її (України. - В.М.) прагнення до незалежності, коли б виявилося неможливим упровадження в життя спізненої Гадяцької унії. Натомість апробований Польщею поділ України створив підстави для зростання російської потуги, підштовхуючи Річ Посполиту до оборони. Не подумали навіть про те, щоб на українських теренах, які залишилися під Польщею, організувати відносини з українцями, спираючись на засади Гадяцької унії» [617, 103].

Запропонований Д. Гєровським підхід задає іншу тональність сприйняття Андрусівського перемир'я. Претензії до Варшави з приводу занехаяння гадяцьких ідей досі не перетиналися з проблематикою російсько-польських переговорів та Андрусовим 1667 р. Своєрідна «проукраїнськість» образу залишає позаду навіть підходи української історіографії, де до такої інтерпретації ще на наблизилися, хоча в основі бачення завжди була теза про надзвичайну шкідливість штучного поділу України по Дніпру.

Інтерпретація відгомону в Україні Андрусівського перемир'я тематично включає в польській історіографії загострення громадянської війни, антимосковське повстання на Лівобережжі, каталізацію союзу П. Дорошенка з татарами, а також його протурецьку орієнтацію [659, 50; 782, 125-126]. М. Дроздовський акцентує увагу на тому, що драматичні рішення Андрусова 1667 р. зачепили «все українське суспільство, починаючи від шляхти і козацької старшини і закінчуючи черню» [597, 77]. При цьому, що важливо, проблема виводиться на рівень впливу перемир'я на розвиток державної ідеї та ідеї цілісності українського світу. Постулююється дуже важливий для розуміння світогляду еліти Гетьманщини фактор, що «значна частина козацьких еліт ще жила невигаслою надією на незалежність», а «прагнення гетьманів Правобережної чи Лівобережної України до поновного об'єднання ступнево переходили в довготривале протистояння за владу, яку в наслідку довели край до справжньої Руїни» [597, 77].

Окрім того, занепокоєння перемир'ям стимулювало в цьому сенсі і Крим, та Туреччину [659, 50]. Курс П. Дорошенка на турецький протекторат подається як логічне продовження політики Б. Хмельницького та спосіб не тільки зберегти булаву, а й об'єднати Україну. Я. Качмарчик прямо писав, що після Андрусова 1667 р. П. Дoрошенко не мав іншого виходу і «вибрав єдину слушну дорогу, яка існувала» [647, 139]. А визначаючи статус України під опікою султана, Д. Колодзейчик дійшов вмотивованого висновку, що документ, який засвідчував прийняття П. Дорошенка під протекцію, - берат - «наближує статус козацького гетьмана до статусу володарів Молдови та Валахії» [236, 73]. До того ж П. Дорошенко зумів добитися зільнення від данини, яку зазвичай платили християнські васали [236, 74].

Загалом П. Дорошенко кваліфікується в межах концепції, запропонованої Я. Перденею. Як і перегук з інтепретаціями З. Вуйцика в інших аспектах, така ситуація добре віддзеркалює спадкоємність підходів польських істориків на тлі формування збалансованого образу ранньомодерної української державності, позбавленого спрямлених польськоцентричних підходів. Книга Я. Пердені, видана у 2000 р. органічно вписалася в історіографічний контекст. П. Дорошенко у дослідника - це «патріот козацької України. Від часу обрання гетьманом, ідучи слідами Богдана Хмельницького, прагнув відновлення незалежності та об'єднання України із західними руськими землями включно… Був зате політиком безсумнівних талантів, дуже вмілим, витривалим та дієвим. Мав багато намірів та еластичності в діях. Багаторазово змінював стратегію і тактику своєї політики, пристосовуючись до обставин. Не падав від невдач. Уміло використовував слабкості Речі Посполитої та чергові зміни розкладу сил на військовій і політичній міжнародній арені» [756, 466].

Аналогічні оцінки зустрічаємо й у сучасних польських істориків. П. Дорошенко подається як один із найталановитіших гетьманів, ідейний спадкоємець Б. Хмельницького. Політичне кредо Петра - об'єднана Україна - базувалося на ідеї самодостатності держави, а взаємини з Річчю Посполитою мали бути побудовані на засадах Гадяцької унії. Інтерпретуючи постать П. Дорошенка, П. Кроль та М. Вагнер, відштовхуються від щойно наведених узагальнень Я. Пердені, цитуючи їх [817, 352]. Я. Качмарчик висуває на чоло ідею П. Дорошенка об'єднати українські землі [647, 139]. Для М. Маркевича «Петро Дорошенко видатний політик і козацький вождь», який «повернувся до планів Б. Хмельницького у питанні будівництва Української держави» [699, 563]. Хіба тільки М. Франц традиційно пішов проти течії, протиставляючи П. Дорошенка та П. Тетерю на користь останнього (з цілком очевидною метою). Якщо П. Тетеря - «розсудливий ватажок», то П. Дорошенко - невдалий політик, який до того ж не мав жодного авторитету на лівому березі [609, 371, 374].

Загибель Правобережної Гетьманщини та подальша історія козацьких формацій на її території в останній чверті XVII ст. виразно концептуалізується крізь призму змагань Варшави за відновлення контролю над Правобережжям та Поділлям. Проблема української державності, цілісності України в політичних концепціях гетьманів, яка червоною ниткою проходила через представлення образу козацької України кінця 1640 - середини 1676 рр., відходить на задній план. Увага до дослідження історії Лівобережної Гетьманщини теж, що зрештою є дзеркальним відображенням браку зацікавленості історією Правобережної України цього періоду в російській історіографії. Фактично кожен зосередився на своїх теренах, наділених Андрусівським перемир'ям, а згодом і Вічним миром 1686 р. Лише доба І. Мазепи почасти вирівняла перекіс у польській історіографії (на відміну від знову ж таки російської), щоб потім знову настав майже повний штиль, якщо не враховувати монографію К. Лоссон про відображення свідомості та політичних концепції еліти Гетьманщини в літературі канцеляристів, а також «Історію України» В. Сєрчика, де автор за законами жанру просто таки зобов'язаний був вести мову про Гетьманщину післямазепинських часів.

Стосовно останньої чверті XVII ст. - початку XVIII ст., то серцевину образу тогочасної української державності в сучасній польській історіографії створює протиставлення загибелі Правобережної Гетьманщини та збереження автономії на Лівобережжі. Автономія Лівобережної Гетьманщини під сумнів не ставиться. Новий мотив, який з'явився в цьому сенсі, є дуже важливим і наголошує на україноцентричному впливі, який струмував в останній чверті XVII ст. й пізніше від Лівобережної Гетьманщини та підживлював українську тотожність: «Сусідство задніпровських гетьманів, які часто виступали від імені всієї великої української спільноти й охоче заходили на західний берег, підтримувало свідомість незалежної тотожності, тобто такої, яка не піддалавалася асиміляції» [656, 274].

Проблема Вічного миру 1686 р. вирішується, як і питання Андрусова 1667 р., крізь призму остаточної втрати Лівобережжя та Києва, а також зовнішньополітичних завдань Речі Посполитої. Але якщо у випадку з Андрусівським перемир'ям дискурс все одно поширився на проблему територіальної цілісності Гетьманщини у політичних концепціях старшини, то тепер ні. Вічний мир або пакт Гжимултовського, як часто пишуть польські дослідники, подається дзеркально до образу, створеного в російській історіографії. Якщо там це визначний здобуток Московії, фіксація її територіальних надбань, а також її нової ролі в Східній Європі, то для польської історіографії Вічний мир означає остаточну втрату колишньої геополітичної ролі [617, 170-171, 688, 108; 782, 130]. Українське питання в обох випадках трактується як розмінна карта.

На передній план у польській історіографії виходять проблеми місця козаків у політичних концепціях Яна ІІІ Собеського, відновлення цим королем козацьких структур на Правобережжі, ролі козаків у протистоянні Речі Посполитої з Туреччиною і в зовнішній політиці Варшави загалом, офіційна ліквідація козацтва сеймом 1699 р. та повстання Палія. Провідною тенденцією є спрощена інтерпретація козацьких структур у відриві від українського державотворення. В уявленнях козаків та діяльності гетьманів не простежують традиціоналізму, тобто ознак мислення категоріями відновлення полково-сотенного устрою, територіальної цілісності України під гетьманською булавою. Гетьмани Правобережжя та старшина постають лише як військові ватажки, а козацтво - як збройні формування [688, 107-108; 816, 68-75; 821, 386-393; 822, 394-39; 823, 400-406, 824, 407-414, 825, 415-419, 838, 70-72; 843, 256-258]. Як підкреслював Ґ. Літвін, єдиним осередком «української влади» була Лівобережна Гетьманщина [688, 108]. «Відновлення» козацтва розглядається під прицілом зовнішньої політики Яна ІІІ Собеського, який прагнув відновити владу над Правобережжям та Поділлям, навіть повернути Лівобережжя та поширити польський вплив на Угорщину, Молдову та Волощину [816, 68-75; 814, 28-29, 838, 70-72; 843, 256-258]. Ухил у бік військової справи дозволив пояснити ліквідацію козацтва сеймом 1699 р. втратою Річчю Посполитою потреби в козацькому війську.

Водночас останнім часом М. Дроздовський спробував відійти від цього спрощеного шаблону й подивитися на козацьку проблему Правобережжя ширше, аніж це робилося польськими істориками досі, прив'язавши її до ідеї української державності. Визнається прагнення козаків Правобережжя «самостійно вирішувати свою долю» [597, 86]. Саме цілковитим браком у Варшави розуміння необхідності врахувати цю складову пояснюється провал спроб стабілізувати польсько-українські взаємин на Правобережжі, що згодом вилилося в повстання Палія та гайдамацький рух [597, 86].

Із проблем, пов'язаних з історію Лівобережної Гетьманщини, цілком закономірно увагу приковували ті з них, які були пов'язані з постатями І. Мазепи та П. Орлика. Річниця Полтавської битви 1709 р. лише підігріла інтерес до обох із них. І хоча в Польщі на відміну від Росії не з'явилося розлогих текстів, присвячених мазепинській добі, однак образ епохи врешті було створено доволі репрезентативний.

Підходи польських істориків радикально розійшлися з основною канвою російської історіографії, зокрема й сучасної, у рамках якої І. Мазепа та П. Орлик постають «зрадниками» та руйнівниками. Концептуально на діяльність цих гетьманів у Польщі дивляться крізь призму реалізації ними українських інтересів, які полягали у збереженні самодостатності Гетьманщини та збиранні під гетьманську булаву етнічних українських земель. Як і у випадку з проблемою аспірацій Б. Хмельницького до незалежності, коріння цієї опції сягають досліджень польських істориків міжвоєнного періоду. Саме тоді В. Конопчинський говорить про те, що І. Мазепа мав намір «захистити незалежність України» [662, 102]. На початку 1970-х рр. Д. Гєровський реанімував цю тезу, а А. Камінський писав про прагнення гетьмана відновити єдність Гетьманщини [617, 24-25, 45-47; 649, 32-33, 40-42]. Зрештою, у 1972 р. завдяки В. Сєрчику вперше в польській історіографії, як слушно відзначила Т. Хинчевська-Ґеннель [558, 56], з'явилася концептуально добре виписана однозначна оцінка діяльності І. Мазепи під такою перспективою. Ця оцінка, як і спостереження Д. Гєровського та А. Камінського, дала фору тогочасній радянській історіографії (зокрема й українській), зближуючись із концептуалізацією, що домінувала в українській діаспорній історіографії (Т. Мацьків, Б. Кентржинський, О. Оглоблин). Зокрема, В. Сєрчик підкреслював: «Гетьман прагнув об'єднати під своєю булавою Лівобережжя та Правобережжя. Усунення Палія та обсадження власними військами фортець Правобережної України було фактичною реалізацією його задумів. Ситуація ще не дозволяла йому звільнення від клопітливої російської зверхності. Петро І натомість трактував українські землі як плацдарм тиску на Річ Поспролиту, так і шанс на розширення імперії та зміцнення її у місці нервового стику з турецькими землями» [781, 42-43]. Пізніше В. Сєрчик дослівно повторив цю тезу в «Історії України» [480, 173], а на початку ХХІ ст. розвинув у дослідженні «Полтава 1709». В останьому випадку залишивши в силі головне закроєння тези, дослідник ширше вписав її в контекст переконань, а також і політичних статегій І. Мазепи щодо Московської держави та Речі Посполитої. Слідом за В. Сєрчиком про незалежницькі устремління І. Мазепи писав К. Петкневич. Логіку союзу гетьмана зі Швецією дослідник прояснює тим, що «Мазепа зробив останню спробу відвоювати незалежність України за підтримки короля Швеції Карла ХІІ» [339].

Логічно вивершуючи напрацювання попередників, концептуалізація В. Сєрчика щодо ідеї збирання земель під гетьманською булавою як центральної в діяльності гетьмана дістала в сучасній польській історіографії цілковиту підтримку [656, 275; 688, 108; 736, 74] за поодиноким винятком, про який піде мова згодом. Важливим доповненням до цього образу стало визнання В. Сєрчиком І. Мазепи «удільним монархом» по факту, а також органічного прагнення гетьмана стати незалежним володарем. І лише складність ситуації змушувала гетьмана до пори визнавати владу сусіднього володаря [786, 60-62]. Тобто закладається ідея про те, що І. Мазепа від самого початку свого гетьманування керувався загальноукраїнськими інтересами, які полягали у збереженні державності, а не змінював стратегії від безоглядної підтримки Петра І до переорієнтації на Карла ХІІ. Такий підхід перебуває в руслі сучасних тенденцій пояснення мазепинської доби, репрезентованих у російській історіографії, в першу чергу, працями Т. Таїрової-Яковлєвої. Ще одна ключова інтерпретація, яка подає зовсім іншу перспективу сприйняття І. Мазепи і яка різко суперечить традиційним російським підходам, але знову ж таки перегукується з концепцією Т. Таїрової-Яковлєвої, полягає в тому, що гетьмана названо «православним європейцем» [787, 70]. Зрештою, третім чинником образу гетьмана, тісно пов'язаним із цією європейськістю, стало наголошення на польському впливі у верхівці Гетьманщини. Особливо підкреслюється збереження в середовищі козацької старшини тієї ментальної пуповини, яка пов'язувала її з річпосполитською традицією, що різко відрізняло Гетьманщину від Московії [787, 64].

На перетині цих факторів пропонується версія пропольськості гетьмана. Тому в оточенні І. Мазепи «роїлося від поляків, яких гетьман цінив вище від співпрацівників із України». І «Становили вони (поляки. - В.М.) фундамент майбутньої політичної переорієнтації провідника Лівобережжя» [787, 64]. Така постановка питання надає політичним концепціям гетьмана специфічного полоноцетричного забарвлення, суттєво девальвуючи щойно згадані твердження про його прагнення до незалежності та вирізняючись на тлі сучасної української історіографії та концептуалізації Т. Таїрової-Яковлєвої, де І. Мазепа постає політиком, який прагнув балансувати між потугами і в такий спосіб забезпечити інтереси Гетьманщини [142, 257-278; 477, 186-207; 413, 315-365]. Водночас теза про «пропольськість» гетьмана, хоча й під іншою приправою, присутня в середовищі послідовників російських традиційних підходів, де працює на концепцію «зради» та «дворушництва». І Мазепи, який запевняв царя у повній відданості, але тримав за пазухою камінь у вигляді наміру віддати Україну на поталу Речі Посполитій.