Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

З іншого боку, надмірний градус напруги між положеннями В. Сєрчика про прагнення І. Мазепи до перетворення на монарха у вибореній незалежності Гетьманщини та його «пропольськістю» знімається з огляду на сумніви дослідника у достовірності опосередкованих звісток про те, що між І. Мазепою та С. Лещинським була укладена угода, згідно з якою Гетьманщина поверталася до складу Речі Посполитої, а гетьман отримував в уділ старостівства Вітебське та Полоцьке. Такі сумніви є візитної карткою сучасної польської історіографії [530, 211-212; 563, 57]. Утім, як слушно зазначав К. Бобятинський, стосунки С. Лещинського з І. Мазепою «до сьогодні не належать до дoбре опрацьованих тем з історії дипломатії великої північної війни» [544, 80].

На противагу В. Сєрчик та інші польські історики наголошують на наявності в стратегіях старшини ідеї побудови взаємин з Річчю Посполитою на засадах Гадяцької унії 1658 р. Той факт, що старшина, опрацьовуючи моделі поведінки в ускладнених умовах Північної війни, «пакти Гадяцькі читала» розглядається як свідчення тяглості в цьому середовищі ідей геполітичного перезавантаження східноєвропейського світу на засадах реформування Речі Посполитої на конфедерацію трьох народів [257, 175; 555, 135-143, 787, 92]. А відтак еліта Гетьманщини постає як сила, що відчувала свою належність до відповідного простору. У цьому сенсі Ґ. Літвін писав про те, що І. Мазепа, Карл ХІІ та С. Лещинський на противагу Московії «утворили трикутник взаємно подібних партнерів» [688, 109]. А В. Сєрчик наполягав, що «справа Мазепи стала однією з центральних подій Північної війни» [787, 60].

Комплекс причин, які спонукали гетьмана розірвати підданство московському цареві виводиться з курсу Петра І на поглинення Гетьманщини та спустошення, спровокованими Північною війною, чужої для Батурина. Найважливішим, однак, є те, що відправним пунктом концептуалізації вбачається глобальна загроза втрати Гетьманщиною центральної ролі для Петра І: «Перемога Росії у війні зі Швецією та зміцнення царату не було потрібне Мазепі. Це загрожувало цілковитим підпорядкуванням України Петру І. Малоросія перетворилася б тоді на малозначущу прикордонну російську провінцію, а козацьке військо мусило б перетворитися на регулярну армію, поділену на регіменти, в одностроях і цілком залежну від наказів з Москви та Петербурга» [787, 69]. Підкреслюється відмова Петра І захищати Україну, тобто виконувати свої обов'язки протектора, що розв'язувало старшині руки, а також загроза знищення гетьманської влади. Обидва фактори розглядаються як ключові також у сучасній українській історіографії та в концепції Т. Таїрової-Якоалєвої.

Зрештою, важливою складовою образу мазепинської доби є акцентування уваги на тому, що перехід на сторону Карла ХІІ був справою всієї української еліти, а не лише гетьмана та вузького кола однодумців, як наголошується в середовищі традиціоналістського крила російської історіографії. При цьому в польській історіографії з'явилася праця, що нав'язує старшині тривалі зв'язки зі шведами [668, 118-129]. Підкреслюється й роль старшини у вирішальний момент, коли восени 1708 р. вона підштовхувала гетьмана до остаточного вибору [787, 94].

Крах планів І. Мазепи однозначно витлумачується як вирішальний удар по перспективі виборювання української незалежності, що й задало тональність інтерпретації подальшої історії ранньомодерної української державності. У цьому сенсі Полтавська битва подається традиційно як переломний історичний момент, «першою виграною баталією щодо імперського характеру держави» [787, 193]. В інтерпретації Ґ. Літвіна поразка справи гетьмана «стала остаточною поразкою ідеї єдиної України і похороном марень про її незалежність чи принаймні автономію» [688, 109]. В. Сєрчик взагалі доходить висновку про принципову нереальність осягнути Мазепині цілі з огляду на зовнішні обставини, бо «для шведів Україна була просто тилом фронту та базою постачання, для царя провінцією, яка якнайшвидше мала стати цілковитою частиною Росії, позбавленою будь-яких привілеїв, які виникали з історичної долі. Річ Посполита не мала наміру вийти поза межі гадяцької унії» [787, 98]. До всього не подолано стереотип оцінювати перехід І. Мазепи до Карла ХІІ крізь призму порівняно незначної кількості козаків, які опинилися при гетьманові [787, 95-96]. До уваги не взято той факт, що на позицію решти козаків вирішальний вплив мала оперативно-тактична ситуація, коли вони на той момент опинилися або далеко на Правобережжі, або між московськими силами і Батурином [413, 453].

Водночас, на доважок до основної лінії польської історіографії, на початку ХХІ ст. окреслилася особлива позиція А. Андрусевича, різко віддалена від цієї лінії та органічно пов'язана з традиційною російською концепцією «зради гетьмана», крізь котру в Росії досі здебільшого інтерпретується мазепинська доба української історії. Згідно з А. Андрусевичем до виходу з-під зверхності царя І. Мазепу схилили не фундаментальні переконання, а лише «тимчасові інтереси та низькі спонукання», а також «опортуністична оцінка політичних та мілітарних інтересів Росії та Швеції» [529, 161]. Як влучно зазначила Т. Хинчевська-Ґеннель, «польський історик скопіював пункт бачення Кремля» [558, 61].

Окрім І. Мазепи, польських істориків цікавив і П. Орлик та його діяльність як українського гетьмана в еміграції. Хоча П. Кролль і зауважує, що П. Орлику досі далеко було до популярності, яку мали серед польських істориків Б. Хмельницький, І. Виговський та П. Дорошенко [680, 143], але постать цього гетьмана все одно не залишилася непоміченою, на відміну, скажімо, від інших післямазепринських гетьманів. Концептуалізація ціннісних орієнтацій та діяльності П. Орлика базується в сучасній польській історіографії на трьох засадах: по-перше, висока освіченість й таланти П. Орлика, по-друге, спадкоємність між П. Орликом та І. Мазепою в прагненнях зробити Україну незалежною, об'єднавши Лівобережжя з Правобережжям, по-третє, винятково складні міжнародні обставини, коли Україну трактували як об'єкт політики, а козаків як суто військову силу.

Тональність сприйнятя П. Орлика задає визнання за ним, як і за І. Мазепою, небуденного розуму, європейського світогляду, ерудиції та політичних амбіцій. Власне від часів Ф. Равіти-Гавронського [680, 145-146] така візія є традиційною для польської історіографії [618, 52-53; 698, 24; 616, 202]. Так само традиційно наголошується і на симпатіях гетьмана до Речі Посполитої та її культури. Показово, що нариси і про І. Мазепу, і про П. Орлика увійшли до збірника з промовистою назвою «Гетьмани-запорожці у службі короля та Речі Посполитої» (Забже, 2010). Однак при всьому цілком підтримується концепція Д. Гєровського, опрацьована ще в 1979 р., що П. Орлик «попри шляхетські симпатії до Речі Посполитої керувався українськими інтересами і відповідно до цього має бути оцінений» [616, 202]. У 2010 р. М. Вагнер прикрасив свій нарис про П. Орлика цією влучною цитатою, спеціально наголосивши на її слушності [827, 434].

Не має нині альтернативи й теза про те, що, як писав Д. Гєровський уже в 2004 р., «після смерті Мазепи обрали вони (козаки. - В.М.) собі за гетьмана Пилипа Орлика, який у свого попередника перейняв ідею створення незалежної Української держави» [617, 270]. Це перегукується з наскрізною лінією в сучасній українській історіографії. Та навіть у традиціоналістському середовищі російської історіoграфії констатується тяглість між переконаннями обох гетьманів, правда, виключно на ґрунті «зради» московському цареві. Головна вісь спадкоємності проходила через ідею вибороти незалежність для України в межах принаймні Богданової держави [618, 52-53; 696, 56; 698, 130; 782, 140]. Іншим чинником стала політична стратегія, яка спиралася на Швецію та Річ Посполиту. При цьому визнається еволюція тактичних концепцій гетьмана відповідно до міжнародної ситуації. Спершу гетьман прагнув мати незалежну Україну під віддаленим протекторатом Швеції, яка разом із Туреччиною мала стати заборолом від зазіхань Речі Посполитої. Після низки поразок він був готовий на автономію у складі Речі Посполитої на умовах навіть Білоцерківської угоди 1651 р. [618, 52-53; 827, 430-432] Для реалізації своїх планів невтомно шукав міжнародні комбінації, підтримував контакти з європейськими монархами, намагався зіпертись навіть на папу римського. У такому ж дусі діяв і син П. Орлика Григорій [618, 52-53; 782, 140; 827, 430-434]. При цьому в одній із концептуалізацій підкреслюється, що підходи П. Орлика вигідно відрізнялися від підходів Б. Хмельницького продуманістю та правовою культурою. П. Орлик прагнув зіперти все на реальні юридичні договори зі Швецією та Туреччиною, тоді як Б. Хмельницький у Переяславі фатально злегковажив цим питанням [696, 70].

Спільну для польської історіографії платформу сприйняття діяльності П. Орлика формує концепція, згідно з якою після Полтави 1709 р. Україна остаточно випадає з грона суб'єктів міжнародних відносин і перетворюється на об'єкт. А відтак гетьман в еміграції потрапив у надзвичайно складну та безнадійну ситуацію, й українська справа виявилася заздалегідь приреченою на поразку. Зокрема, Ґ. Літвін писав, що «..зі швидкою смертю гетьмана (Мазепи. - В.М.) в еміграції в Туреччині безповортно відійшла епоха, у якій козацтво утворювало самостійний політичний осередок та зуміло стати партнером у відносиах із сусідніми потугами. Після 1709 р. українські справи в Росії та Речі Посполитій перейшли до розряду провінційних проблем» [688, 109]. Погоджуючись із Ґ. Літвіном, П. Кролль навіть підвищує градус, зауважуючи, що «козацька проблема в той період була для Польської держави проблемою навіть не другорядною і назагал розв'язаною» [680, 159]. Невідрефлексованою однак залишається сучасна концептуалізація І. Дмитришин [585], яка, відштовхуючись від широкого кола вперше використаних джерел, навпаки, наголошує на тому, що європейські держави не вважали Україну московською чи польською провінцією, сприймали П. Орлика як легітимного гетьмана, а український фактор до Семилітньої війни був дуже важливим у протистоянні коаліцій Габсбургів та Бурбонів за гегемонію в Європі.

Надзвичайно важливим компонентом образу П. Орлика є прочитання Конституції 1710 р. Якщо Б. Майгер кваліфікує текст як власне конституцію для незалежної України [698, 44], то К. Лоссон як «угоду, укладену між трьома сторонами: виконавчою владою, репрезентованого гетьманом, дорадчими органами, тобто старшиною та представниками козацької спільноти: полковниками та запорозьким військом» [696, 99]. В іншому місці дослідник зазначає: «Формально пакти і конституції, які були підписані в Бендерах, є умовою між володарем і Військом Зарорізьким, яке репрезентувало мешканців Гетьманату. У жодному випадку однак вони не заслуговують на назву першої європейської конституції, як подеколи називають їх українські історики» [696, 109].

Утім, К. Лоссон все таки визнає, що преамбула і перші три статті Конституції 1710 р. виходили за межі усіх відомих pаcta conventа й визначали «підставові елементи, які витворюють державу - кордони, територію, поняття народу» [696, 110]. Це наближувало документ до власне конституції. Пояснення такого факту однак непереконливо й кострубато виводиться з обстоюваної дослідницею концепції відсутності Української держави як такої. Старшина керувалася винятково інтересами обґрунтування необхідності трансформації Гетьманщини в повноцінну державу, але не була готова до продукування документів конституційного характеру: «Випливає це (зміст преамбули і трьох статей. - В.М.) з конкретної ситуації в суспільстві, яке формує права фундаментальні для держави, котрої де-факто не існує, і котра не може послатися на традицію, не є і ніколи не була визнана такою в міжнародній думці» [696, 110].

Аналізуючи зміст пунктів Конституції 1710 р., які нормували устроєву модель держави, міжстанові та міжрелігійні стосунки, обґрунтовували права і вольності козацтва, К. Лоссон пропонує цілком інакший підхід, аніж це робилося досі, до прочитання мотивів, які рухали упорядниками, а відповідно й до суті документа. Статті інтерпретовано як такі, що не можуть тлумачитися однозначно й містять недомовки, здатні провокувати інші тлумачення зацікавленими особами в козацькому середовищі. Такі риси вбачаються в тому, що виразно не кваліфіковано волю більшості, спеціально не наголошено на рівності усіх членів Генеральної ради, не застережено неможливість призначення наступника при живому гетьманові, не чітко сформульовано обов'язок гетьмана дбати про суспільні низи. А тому «в устроєвій сфері Пакти дають неясний образ як системи влади, прав і вольностей, так і взаємовідносин між трьома елементами, що формують систему реалізації влади: гетьманом, старшиною та представниками козацтва» [696, 110]. Враховуючи вишкіл П. Орлика та старшини, пояснення цього факту віднайдено у прагненні казуїстичним шляхом не допустити реального впливу низів на прийняття рішень («з одного боку, втримати при собі широкі козацькі маси, щоб зберегти вплив у державі, а з іншого, отримати якнайбільше влади для себе») [696, 110].

У цілому ж концептуалізація в сучасній польській історіографії комплексу питань, пов'язаних із Конституцією 1710 р., довершує піднесення образу еліти Гетьманщини до рівня інтелектуального кола, що органічно належало до європейського світу, вбираючи західноєвропейський вплив та прагнучи до сaмостійного державного життя.

На сприйняття в сучасній польській історіографії післямазепинської історії Лівобережної Гетьманщини наклала свій відбиток теза про остаточне перетворення українського світу на об'єкт. Ця доба не викликала спеціального інтересу й представлена лише як складова загальника з історії України В. Сєрчика [782, 146-159]. Тональність визначає констатація курсу Петербурга на ліквідацію автономії Гетьманщини, що вписувалося в загальну модернізацію та уніфікацію імперії, а також неухильне вигасання української державності. Останнє подається вкрай спрощено з фаталістичної перспективи без увиразнення ступеня реального суверенітету Гетьманщини та його зменшення / збільшення в часі. Уведення Малоросійської колегії, відновлення гетьманства, реформи 1760-х рр., поява Нової Сербії, ліквідація Гетьманщини та Січі не викликали посутніх інтерпретацій крізь призму еволюції концепцій старшини та Петербурга, а також співвідношення між змінами правил гри та реальною ситуацією на місцях. Повернення запорожців та існування Нової Запорозької Січі не концептуалізовано з огляду на вплив цього фактора на інтеграційні стратегії Росії, з одного боку, та на освоєння Степу й появу специфічної моделі господарювання, з іншого. А Слобідська Україна практично випала з уваги. К. Петкевич взагалі вважав, що «Полтавська поразка на смерть Мазепи в 1709 р. поклали кінець боротьбі козаків за свою державу» [339, 298].

Квінтесенцією образу є наступна теза автора: «Автономія Задніпров'я полягала тепер назагал у збереженні певних традиційних звичаїв, які, зрештою, більшою мірою були культивовані нижчими верствами населення, убогими козаками та селянами, ніж старшиною з оточення гетьмана» [782, 147]. Такий образ провокує однобічне й надміру спрощене уявлення про ступінь вмонтування Гетьманщини в імперські структури.

Очевидним дисонансом із таким образом є наслідки плідної спроби К. Лоссон концептуалізувати світогляд принаймні частини еліти Гетьманщини, який відбився в літописах початку XVIII ст. та в Конституції П. Орлика, а також його маніфесті й «Виводі прав України». Коло порушених проблем вигідно відрізняє польських істориків на тлі традиціоналістського крила російської історіографії, у концептуалізаціях якого ці питання не представлені взагалі. Водночас, як добре видно з текстів дослідниці, її візія формувалася з урахуванням напрацювань української історіографії, зокрема В. Горобця, З. Когута, С. Плохія, В. Степанкова, О. Струкевича, Н. Яковенко. Хоча, з іншого боку, К. Лоссон не відрефлексувала низку дуже цінних для обговорюваної проблеми спостережень українських істориків. Зокрема, попри обґрунтування А. Бовгирею [127, 76-96] неможливості написання Г. Грабянкою літопису, дослідниця традиційно вважає Грабянку автором літопису, не висловившись із приводу нових наукових аргументів [696, 8-9]. Так само невідкоментовано прочитання сучасними дослідниками специфіки Переяславської ради 1654 р., хоча ставлення до останньої С. Величка, П. Орлика та автора «літопису Г. Грабянки» є відправним пунктом для формування уявлень автора про світогляд і політичні концепції козацької старшини.

Зміст інтерпретацій К. Лоссон створює зовсім іншу проекцію післямазепинської Гетьманщини, ніж щойно представлена візія В. Сєрчика, наголошуючи на рефлексії старшини над проблемами, які становлять підмурівок інтелектуального обґрунтування самодостатності та політичної незалежності. Розлого показано, що справа дійшла до формування цілісного історичного міфу, покликаного обґрунтувати окремішність українського світу, появу Гетьманщини, право козаків посідати верхній щабель у суспільній ієрархії, природу їхніх привілеїв і вольності, легітимність курсу на визволення з-під «московського ярма». Крім того, Конституція 1710 р. віддзеркалює погляди старшини та запорожців на устроєву модель Гетьманщини.

В основі пропонованого образу ціннісних орієнтацій та системи уявлень еліти Гетьманщини початку XVIII ст. покладено заперечення тези про затухання у свідомості старшини державної ідеї: «Безсумніво, ідеї писарів доводять живучість державної ідеї, бажання діяти як народ у суверенній державі, найяскравішим підтвердженям чого є преамбула до конституції руки Пилипа Орлика» [696, 212]. Гетьман П. Орлик відкрито пропагував ідею від'єднання Гетьманщини від Московії та «впровадив до європейської свідомості ідею незалежної України, потрібну для усталення рівноваги на континенті як бар'єра, що блокує імперську політику Москви» [696, 31]. Натомість С. Величко та автор «літопису Г. Грабянки» в умовах зверхності Московії вибрали іншу тактику. Головна мета їхніх творів полягала в тому, щоб обґрунтувати необхідність збереження самодостатності Гетьманщини та показати відмінність українського світу від російського. Слідом за С. Плохієм [346, 289-292] заперечуючи інтерпретацію поглядів літописців як «проросійських», К. Лоссон дійшла типологічно схожого висновку, що для обох найважливіше було «з одного боку, продовження доби суверенності Гетьманщини, а з іншого, показ козацької держави як цілковито та неодмінно лояльного партнера Москви, який, на відміну від неї, не порушив умов договору» [696, 75].

За показною лояльністю літописців - справжнє ставлення як до Московії, так і до ідеї державності Гетьманщини. Деконструкція дослідниці поглядів С. Величка та автора «літопису Грабянки» подає обох осіб як противників зверхності московського царя. Такий однозначний погляд висловлюється в історіографії вперше. В основу аргументації покладено тезу, що Переяславська рада 1654 р. представлена літописцями як «трагічне непорозуміння», яке сталося через небажання Варшави визнати Гетьманщину. Крім того, літописці гостро критикують політику Москви в Україні та створено позитивний образ І. Мазепи. Щоб уникнути питання про стратегії І. Мазепи в 1708 р., С. Величко не доводить свій літопис до осені 1708 р. Зрештою, обидва літописці відрізняють себе від московитів, а Україну від Московії [696, 73-78]. Квінтесенцією візії дослідниці, формуючи підмурівок образу свідомості козацької старшини, є теза: «Позірна проросійськість, у котрій українські історики часто звинувачують Грабянку і Величка, не витримує аналізу. Літописці з огляду на тогочасну цензуру просто не мали можливості відверто висунути, як це зробив гетьман в еміграції, постулат суверенності. Дійсно, твердження обох авторів, що вибір російської орієнтації - це єдино можливе рішення, не дорівнює твердженню, що це добрий вибір» [696, 213].

Важливе місце в новаторській концепції К. Лоссон належить тезі про те, що і для П. Орлика, і для С. Величка, і для автора «літопису Г. Грабянки» «виникнення козацької держави є фактом» [696, 62]. І переймаються вони обґрунтуванням її легітимності: «Автори за допомогою вправного історичного аргументування докладають усіх зусиль, щоб підтвердити правомірність Гетьманщини з точки зору міжнародного права і тим самим не втратити шанс на незалежне державне існування в майбутньому» [696, 213]. Ключовим рубежем нова українська еліта вважала Березневі статті 1654 р., які трактувалися як акт визнання держави, легітимності еліти з комплектом прав і привілеїв. Саме до Березневих статей старшина апелювала у змаганнях за збереження самодостатності Гетьманщини під інтеграційним котком Російської імперії. Так що «навіть самі емігранти (мазепинці… - В.М.), прагнучи остаточної незалежності Гетьманату, не критикували гетьмана за віддання України під опіку царя, лише атакували виключно Москву за недотримання умови, вважаючи Переяслав «позитивним» актом, а Хмельницького - героєм» [696, 72]. Український історичний міф, який постав на цьому ґрунті, відповідав тогочасним канонам. У ньому було представлено концепції давнього походження українського світу, політичного народу, його прав і вольностей, а також законності появи Гетьманщини. Рубіконом в українській еліті вважали Зборівську угоду. Як писав П. Орлик, «що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо на те, що від 1649 р. до наших днів її визнала вся Європа і навіть сам цісар» [696, 62].

Концептуалізація зазначених у попередньому абзаці проблем авторства К. Лоссон, здебільшого перегукується з підходами, які окреслилися в середовищі сучасних українських істориків. Однак є й серйозні відмінності. Констатуючи той факт, що П. Орлик, С. Величко та автор «літопису Г. Грабянки» виводили українців від войовничих хозарів чи вписували у сарматський міф, дослідниця оминула одне з центральних завдань авторів - розвести по різних кутках українців та московитів, однак наголошуючи на тому, що сарматизм С. Величка підкреслював спільність походження козаків і поляків [696, 59]. Водночас було поставлено питання, яке досі не було продискутоване «чи козацька старшина, яка відігравала в Гетьманаті роль, зарезервовану в Речі Посполитій для шляхти, розуміла народ в такому самому обмеженому одностановому значенні» [696, 51]. Прагнучи відповісти на нього, дослідниця зробила влучне спостереження, що П. Орлик з далекосяжними ідеологічними наслідками писав про «козацького князя» часів Київської Русі. З іншого боку, полемізуючи з С. Плохієм, який постулював становий підхід еліти Гетьманщини до поняття «народ», дійшла висновку, що поняття «народ» мало амбівалентну семантику, вживаючись як у вузькому, так і в широкому значенні. При цьому «ані Грабянка, ані Величко в жодному місці у своїх працях виразно не виводять селянську верству з поняття народ». Однак П. Орлик все таки обстоював становий - козацький - характер «народу» [696, 52]. Поява ж поняття «козако-руський народ», яке зумовлювало позастановість та культивування цієї традиції в православній моделі «руського народу» першої половини XVII ст., мало ідеологічну функцію мобілізувати суспільство навколо козаків для відстоювання самодостатності Гетьманщини [696, 54].

Важливим елементом концептуалізації стало пояснення співвідношення етнічного та політичного у свідомості старшини. Підходи К. Лоссон тут посутньо розбігаються з поглядами, представленими в сучасній українській історіографії та в модернізаторській хвилі російської (передовсім праці Т. Таїрової-Яковлєвої), і подекуди виглядають суперечливо. Дослідниця виступає проти вкладання в голови старшини мислення етнічними категоріями при окресленні ідеальної території Гетьманщини, що є нині консенсусом для українських істориків. Окрім того, всупереч відомим джерелам заперечується теза про усвідомлення елітою Гетьманщини зв'язку цієї держави з державністю княжих часів. К. Лоссон обмежує територіальні претензії старшини початку XVIII cт, які відбилися в працях С. Величка та автора «літопису Г. Грабянки», виключно Лівобережною та Правобережною Гетьманщиною на тій підставі, що автори не згадують про вимоги гетьманів другої половини XVII ст. [696, 57-58]. Конструюючи територію «козацько-руського народу», козаки нібито не мислили категоріями підведення під булаву всіх теренів, які були заселені українцями. З Волинню, Поділлям, Галичиною козаків поєднувала лише «руська православна традиція… Культурні зв'язки не були для козаків вартістю настільки цінною, щоб прагнути до поєднання доль у спільному державному організмі» [696, 58]. Водночас відмовляючи еліті Гетьманщині здатної мислити етнічними категоріями щодо українського світу, науковець при цьому наділяє її такою властивістю щодо московитів та поляків: «Канцеляристи не заперечують своєї етнічної єдності з Москвою, але на перший план висувають єдність сарматських етнічних коренів поляків і козаків» [696, 59]. Очевидної наруги над цими двома своїми узагальненнями авторка не бачить.

Насамкінець, ще одним кроком у представленні уявлень еліти Гетьманщини про свою державу стало акцентування уваги на тому, що гетьман П. Орлик підводив під легітимацію теоретичні розробки західноєвропейських юристів: природне право народів [696, 71-72]. Наголошення на цьому факторі - чи не вперше так виразно в історіографії - дозволило підсилити рівень вписаності Гетьманщини та козацької старшини в європейський контекст.

Загалом образ ранньомодерної української державності в сучасній польській історіографії вийшов насиченим і різнобічним хоча й сфокусованим на середині - другій половині XVII ст. й нерепрезентативним стосовно Лівобережної Гетьманщини кінця XVII-XVIIІ ст., Слобідської України та Вольностей Війська Запорізького Низового. Базується він на розвитку попередніх практик відходу від концептуалізації історії Гетьманщини з так званої польської перспективи. Напрацювання З. Вуйцика, Д. Гєровського, Я. Пердені, В. Сєрчика, Т. Хинчевської-Ґеннель кінця 1960-1980-х рр. з визнанням окремішності традиційної української еліти, курсу Б. Хмельницького на створення незалежної української держави та наявності цієї концепції в інших українських гетьманів (зокрема в П. Дорошенка та І. Мазепи), постулювання тези про реальне існування держави проторили шлях для еволюції підходів до української історії в 1990-ті рр. та в перші десятиліття ХХІ ст., коли польська історіографія остаточно позбулася ідеологічного тиску, почала активно інтегруватися до світового наукового простору, а нові суспільно-політичні реалії потребували толерантного ставлення до українського питання. У результаті польські історики спромоглися на низку концептуальних новацій, значна частина з яких зблизила інтерпретації з візією українською історіографії та модернізаторським крилом російської історичної науки.

Найпоказовіша риса підходів сучасної польської історіографії до представлення ранньомодерної української державності полягає в тому, що остаточно були відсунуті на маргінес концепції «меча, хреста, і плуга», «єдиного шляхетського народу», Речі Посполитої як «муру християнського світу», «домової війни». На тлі потужної тенденції до оновлення теоретичної платформи на засадах концепції «Центрально-Східної Європи» та визнання самостійності українського історичного процесу шлейф від попередньої традиції виглядає очевидним залишковим явищем і проявляється здебільшого на рівні термінології та у випадку неякісних з фахового погляду концептуалізацій, розкритикованих власне в Польщі. Це вигідно відрізняє польську історіографію від російського аналогу, де критичним атакам піддається якраз модернізаторська хвиля, яка пориває з великодержавницькими опціями «загальноросійської культури», «возз'єднання України з Росією» та «єдиної держави».

Польські історики зуміли відійти від давньої традиції жорстко розглядати події і процеси, пов'язані з вибухом української Національно-визвольної війни середини XVII ст. та подальшим існуванням Гетьманщини. крізь призму інтересів подальшого існування Речі Посполитої. Дедалі міцнішою стає тенденція брати за відправний пункт концептуалізації закономірності функціонування відродженої козаками української державності. Особливо разючий приклад виникнення концепції турецького протекторату як оптимального в тих умовах вибору для Гетьманщини порівняно навіть з гадяцьким проектом 1658 р. Так само знаковою стала поява опції неадекватної політики Варшави як головного каталізатора переходу України під зверхність московського царя, а також концепції Андрусівського перемир'я 1667 р. та Вічного мру 1686 р. як поворотних пунктів, які знаменували кінець Речі Посполитої як континентальної потуги.

Під таким кутом зору цілком закономірним є домінування в сучасній польській історіографії опції утворення в середині XVII ст. Української держави, проблема незалежності, формування нової української еліти, а також ідеї збереження самодостатності Гетьманщини як ключової складової політичних програм українських гетьманів. Переяслав 1654 р. та Гадяч 1658 р. постають рубіжними віхами в розвиткові та утіленні ідеї суверенної Гетьманщини й подаються саме під таким кутом. Це максимально зближує вихідні позиції сучасних українських та польських істориків, незалежно від того, що, скажімо, на рівні конкретно-проблемної концептуалізації оцінки переяславсько-московської системи 1654 р. суттєво розходяться. Більше того, у низці випадків прочитання польських істориків місця проблеми державності та незалежності Гетьманщини в політичних уявленнях козацької старшини виглядають радикальнішими, ніж українські аналоги. Зокрема, в польській історіографії набагато чіткіше ніж в українській та в російській історіографії звучить тема поділу цього питання на два: реальний ступінь державності / незалежності по факту та легітимація Гетьманщини в християнському світі. За цією ознакою визнається поява держави вже в 1648 р. Крім того, однією з ключових складових образу Гетьманщини стала теза про те, що більшість гетьманів прагнули об'єднати під своєю булавою всі українські землі, а зовнішні протекції та союзи розглядали не як самоціль, а лише як засіб досягнення мети. Нівеляції концепції промосковської, пропольської чи протурецької орієнтації старшини як основи її поведінкових стратегій на користь зазначеного пункту представлення української державності - візитна картка сучасної польської історіографії. Знову ж таки це перегукується з підходами українських істориків, а також модернізаторської хвилі російської історіографії.

Ще одним свіжим струменем стала амортизація традиційної польської концепції швидкого занепаду української державності на Лівобережжі після Андрусівського перемир'я 1667 р. та затухання ідеї незалежності в політичних концепціях лівобережної старшини. Натомість з'явилася опція впливу державності Лівобережжя на український світ Правобережжя, що й утримувало його від асиміляції, а також концепція збереження та подальшого розвитку цієї ідеї в ціннісних орієнтаціях еліти Гетьманщини, вершиною чого стала діяльність І. Мазепи, П. Орлика та поява на початку XVIII ст. українського історичного міфу.

Суттєво модифікувавши польське бачення ранньомодерної української державності, сучасні польські історики запропонували образ, співзвучний новітнім історіографічним тенденціям та наділений високою конкурентоспроможністю. Його поява з усіма новаціями та шлейфом від історіографічної традиції добре віддзеркалює вихід польської історіографії на переосмисленні цієї ключової сторінки української історії коштом остаточного відходу від великодержавницьких опцій.

4. Традиціоналістська модель російськОЇ історіографії

4.1 Базові теоретичні підходи

Якщо польським історикам не треба було долати надмірну світоглядну дистанцію, щоб модернізувати своє бачення української історії, то перед їхніми російськими колегами стояло набагато складніше завдання. Заскорузлість та помітна навіть неозброєним оком явна політична й ідеологічна вмотивованість традиційних російсько-радянських підходів до історії Гетьманщини та пов'язаних із нею козацьких формацій зумовлювали необхідність серйозної ревізії, якщо російські дослідники хотіли залишатися в конкурентоспроможній ніші. На відміну від доробку польських учених, сформованого в умовах зниження в 1970-1980-ті рр. впливу ностальгійного сприйняття ранньомодерної України, спадок російської радянської історіографії, надійно окутаний духом і буквою «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією», важко будо адаптувати до умов методологічного плюралізму, коли зникав прямий ідеологічно-політичний диктат, який причесував усе навколо під одну гребінку. З іншої сторони, тиснула загальна атмосфера оновлення майстерні історика з її спрямованістю (принаймні декларованою) на нівелювання зовнішніх втручань у дослідницький процес. Варто взяти до уваги й долучення до дослідницького процесу молодої хвилі істориків, позбавлених тягаря попередніх праць, а відтак і краще налаштованих на сприйняття наукових новацій. Зрештою, далися взнаки й спроби поставити під сумнів доцільність подальшого використання концепції «загальноросійської культури» для прочитання російської, української ті білоруської історії. Критика вузьких місць цієї концепції та прямі заклики віддати перевагу цивілізаційному підходові не могли не викликати реакції в практичній площині так само, як і кроки, спрямовані на те, щоб переобґрунтувати концепцію. В останньому випадку важливим фактором стало те, що автор такого переобґрунтування Б. Флоря водночас був і залишається одним із найпотужніших у російській історіографії дослідників історії Гетьманщини середини - другої половини XVII ст., тоді як сфера наукових зацікавлень тих, хто на теоретичному рівні так чи інакше розхитував концепцію «загальноросійської культури», перебуває далеко за межами української тематики.

Відтак цілком зрозумілим є той факт, що під таким різновекторним впливом у Росії відбувся вже відзначений дослідниками [137, 647] розпад єдиного концептуального тла, притаманного російській радянській історіографії. І то не тільки з приводу оцінки Переяславської ради 1654 р., а й по всьому полю, включаючи навіть таку незручну тематику, як діяльність І. Мазепи та П. Орлика. Виділилося дві головні лінії у формуванні в російській історіографії новітнього концептуального бачення ранньомодерної української державності. Їх можна умовно окреслити як модернізаторська й традиціоналістська. Перша з них, пробиваючи собі дорогу з середини 1990-х рр., позначена прагненням якісного переосмислення попереднього історіографічного доробку на основі максимального дистанціювання від впливу суто ідеологічних чинників. Магістральний напрямок іншої тенденції, яка органічно продовжує стару канву, полягає в тому, щоб пристосувати ортодоксальну радянську концепцію до нових наукових реалій без ревізії основних її постулатів, більшість з яких, у свою чергу, своїм корінням сягає у товщу російської історіографії ХІХ - початку ХХ ст. При цьому здебільшого відкидаються найодіозніші положення, які різко суперечать прийнятим нині в науковому середовищі уявленням про систему доказовості результатів дослідження і які під тиском новітніх наукових напрацювань уже не сила боронити без очевидних репутаційних збитків для автора тексту. А збалансування пропонованих конструкцій відбувається на універсальних рецептах із ХІХ ст. авторства Сергія Соловйова, який вперше в російській історіографії в межах своєї теорії «органічного розвитку» обґрунтував можливість поєднання під одним дахом навіть найортодоксальнішої російської великодержавницької концепції з емпіричним матеріалом та узагальненнями, що їй відкрито суперечать [293,105].

Інший фундаментальний підхід у середовищі традиціоналістів полягає у продовженні використання принципу політичної доцільності. Хоча багато хто й намагається дистанціюватися від відвертих перегуків своїх концептуалізацій із сучасними російськими ідеологічними потребами, декларуючи суто наукові стандарти й прагнучи обійти найневдячніші моменти, цей зв'язок усе одно добре відчутний. Натомість окремі історики висловлюються дуже відверто, прямо виводячи дослідницькі завдання з необхідністю обґрунтовувати новітні стратегії російської політики, насамперед, стосовно України. Ці останні, як і раніше, по суті наперед визначають концептуальний результат, який залишається лише підкріпити фактами. Знаходимо, наприклад, дуже промовисті пасажі про те, що дослідження «позитивного досвіду російсько-українських відносин необхідне для протидії спробам зміни історичної пам'яті противниками зближення 2-х країн», що «політичний розрив важко переноситься суспільствами обох країн», а відтак «ця робота важлива не тільки для зовнішньополітичних та церковних контактів на державному рівні, але й на рівні окремих громадян. Цей процес зумовлений багатовіковою дружбою двох народів» [75, 8]. Та найочевидніше, мабуть, висловився Г. Санін: «Оцінка постатей Богдана Хмельницького та Івана Мазепи завжди була політизованою, і я не збираюся відходити від цієї політизації, бо мова йде про принципово важливе питання усієї історії Росії та України - про благотворний вплив возз'єднання на історичні долі цих народів, про процес перетворення Росії на велику європейську державу, про роль Росії в історичних долях народів Європи та Азії» [368, 65].

Показово, що лінія розмежування між середовищами традиціоналістів та модернізаторів, кожне з яких, у свою чергу, є внутрішньо неоднорідним, пролягла зовсім не за віковою ознакою. Серед традиціоналістів є дослідники, які прийшли в науку вже у ХХІ ст., зокрема О. Алмазов, нині один із найпомітніших репрезентантів цієї течії в молодій генерації російських істориків. Своє концептуальне бачення української історії після Національно-визвольної війни середини XVII ст. він відверто пропускає крізь призму відповідності / невідповідності наріжним інтересам Московської держави, яку вважає спільною з середини XVII ст. і для росіян, і для українців [294, 721-726]. Традиційно для радянської школи українські відхилення від московського канону дослідник таврує «націоналістичною історіографією», не виділяючи при цьому її питомі риси, а погляди представниці модернізаторського напряму Т. Таїрової-Яковлєвої кваліфікує як близькі до цієї «української історіографії націоналістичного напрямку» [75, 22]. Особливої пікантності поглядам О. Алмазова додає той факт, що він не називає поіменно представників «української націоналістичної історіографії», залишаючи читачеві здогадно самому скласти відповідний список. Утім, його навів інший російський історик крайніх поглядів - І. Бабулін, який навіть ужив поняття «націоналістична істерія». До відповідної когорти (слід гадати неповної) потрапили О. Апанович, Ю. Мицик, В. Смолій, В. Степанков, Т. Чухліб [112, 45].

Очевидно, найкраще базові підходи в межах традиціоналістської течії віддзеркалюють відверті висловлювання одного з провідних російських дослідників Л. Заборовського, зроблені в 1997 р. з приводу сучасних концепцій Переяславської ради 1654 р. та українсько-російських відносин середини XVII ст.: «На відміну від українських колег, російським історикам згаданого профілю немає потреби кардинально переглядати свої колишні думки» [195, 40]. Цю позицію дослідник обґрунтовує тим, що «специфіка розвитку історіографії в СССР у післясталінський й особливо в застійний період… полягала в тому, що в «центрі» умови для її розвитку були набагато ліберальнішими, аніж у провінції», у зв'язку з чим вплив офіційного канону, сформульованого в Тезах 1954 р., був начебто лише опосередкованим. Більше того, тиск фокусували нібито передовсім на «куди обережніших у ті часи видавничих працівників» [195, 40]. Сам Л. Заборовський, за його зізнанням, не читав тексту Тез 1954 р., тому вважає, що цього достатньо, аби перебувати поза їхніми ідейними впливами. За дужки, однак, виноситься органічний зв'язок утіленого в «Тезах» радянського канону з попередньою російською історіографією. Із традиційних для неї компонентів він і був насправді дбайливо зітканий, приправляючи їх марксистською риторикою в дусі класової боротьби [137, 636-646]. А отже, формальне незнайомство з текстом Тез 1954 р. принципово нічого змінити не могло. Як було вже раніше показано [137, 645-646], погляди Л. Заборовського зразка 1970-1980-х рр. цілком уписуються і в концепцію Тез 1954 р., і в російську історіографічну традицію загалом. Перетекли вони і в новітні концептуальні побудови історика, опрацьовані ним у низці праць 1990-х рр., про що докладніше буде сказано далі.

Пом'якшене представлення репрезентантами традиціоналістської течії специфіки радянської традиції було покликане затерти враження від спроб банально продовжити їй життя в нових умовах і почасти в новому обрамленні відповідно до інтелектуальних змін. Такі, кроки завжди були дуже типовими для російської історіографії українського минулого. Від початку академічного періоду її розвитку у ній не помітно різких концептуальних розривів, що добре демонструє бодай процес освоєння проблематики Переяславської ради 1654 р., українсько-російських відносин середини XVII ст., доби Івана Мазепи. Опція прогресивності, неминучості і невідворотності українсько-московського поєднання та приреченості злиття українського світу з російським не зазнавала ревізії, щоразу подаючись у видозміненому вигляді, якщо наукова ситуація декласувала попередні версії, базовані на цих стовпах російських великодержавницьких концепцій. Тому Л. Заборовського цілком влаштовують підвалини радянської опції, які, на його переконання, цілком відповідають науковим стандартам і потребують лише деякого коригування. Такий підхід також поділяють інші представники згаданого напряму, про що виразно свідчать їхні інтерпретації ранньомодерної української історії.

При цьому представники традиціоналістського табору відсторонено спостерігають за наявними в Росії дискусіями стосовно проблем методологічного оновлення пострадянської історіографії, віддаючи перевагу сформованим серед істориків-практиків, які досліджують ранньомодерну добу, неписаним уявленням про добротність дослідження в дусі «ідеології професіоналізму». Не обґрунтовуються навіть підстави відкрито запропонованого Л. Заборовським перенесення з радянських часів концептуального багажу. Все обмежується загальними деклараціями, хоча й вельми показовими. Помічені лише спроби зміцнити новими ідеями наріжну підвалину традиційної російської візії української історії - давній постулат у рамках концепції «загальноросійської культури» про спільне етнічне коріння та спільну історію українців та росіян у ранні середні віки як самодостатню підставу для поєднання в середині XVII ст. під одним московським дахом, котре виглядає відновленням колишньої єдності, закономірним історичним результатом та альфою і омегою подальшої спільної історії.

В основу концептуального каркаса сучасної традиціоналістської версії української історії як загалом, так і ранньомодерної частини, однозначно покладено імпліцитне заперечення самостійності та самодостатності українського історичного процесу, а також концепція «загальноросійської культури» в її останній модифікації авторства Б. Флорі. Український світ постає не окремим суб'єктом людської цивілізації, а лише відгалуженням ширшого східнослов'янського, який органічно й безальтернативно перетікає вже в пізньому середньовіччі в російський. «Загальноросійська культура» та іманентна злитість українського та російського світів попри тривалу належність до різних політичних систем сумнівам не піддається.

Поява українського пагона, як і білоруського, відбулася лише завдяки дезінтеграції в середині XIII-XIV ст. східнослов'янського масиву, у межах якого до того часу вже нібито сформувалася спільна ідентичність, базована на відчутті етнічної близькості й належності до спільного ареалу, відмінного від навколишніх сусідів. Відщеплення від цього ареалу майбутньої руської складової Речі Посполитої, головну причину якого вбачали в негативній дії зовнішніх факторів, перервало органічний розвиток території, яка входила до складу Київської Русі, і природна хода якої призвела б до появи російського масиву на всьому її просторі. Однак таке викривлення магістральної лінії все одно не розірвало глибинних зв'язків у межах східнослов'янського масиву. І вони з часом налаштували русинів (українців) на хвилю неуникненного повернення до свого природного якоря.

Наявність на середину XVII ст. у широкого загалу мешканців України уявлень про те, що по обидві сторони від кордону між Річчю Посполитою та Московією живе один і той самий народ, визнає не тільки Б. Флоря, але й усі без винятку представники традиціоналістського табору. Окрім імпліцитної присутності відповідної опції, яка виразно простежується в тлумаченнях та узагальненнях, що стосуються української історії XVII-XVIII ст., наявні й прямі висловлювання. Як зазначав, наприклад, В. Артамонов, православне населення України сприймало Переяславську раду1654 р. як «з'єднання в одне ціле раніше розділених однієї від іншої частини єдиної «Святої Русі» [93, 61]. Чи в іншому місці: «з часів Давньої Русі на Україні ніколи не зникала ідея загальноросійської православної вітчизни («Святої Русі»)» [95, 606]. На зламі XVII-XVIII ст. для того ж таки В. Артамонова, як слушно зазначав В. Яценко, у Гетьманщині «не було ані мовного, ані етнічного, ані державного протиставлення Росії, а українці окрім власної етнічної свідомості, зберігали ще й загальноросійську, і не відрізняли себе від великоросів, орієнтуючись на православного монарха» [518, 5].

Дзеркальний підхід презентували Н. Рогожин та Г. Санін. У руслі концептуалізації Б. Флорі, дослідники відштовхувалися від того, що «самосвідомість російського та українського народів завжди зберігала пам'ять про спільне історичне минуле та про державну єдність Давньої (Київської) Русі» [356, 333]. Ідея «возз'єднання» виникла вже у 1620-х рр. Її ознаки знаходять у церковному та козацькому середовищі. У такий спосіб інтерпретують висловлювання не тільки Йова Борецького, а й наміри козаків найнятися на військову царську службу, хоча ті служили й молдовському господареві, трансільванському князю, австрійському імператорові, а незабаром і кримським правителям. Не переймаючись підкріпленням своїх тез прикладними спостереженнями та не коментуючи аргументи на яких базується конкурентна сучасна концепція козацько-московських взаємин XVI - першої половини XVII ст., яка заперечує наявність в українських козаків будь-яких сантиментів щодо визнання реальної царської зверхності [550, 173-178], дослідники стверджують, що в 1620-1630-ті рр. «по мірі зростання визвольного національного руху в Україні мова йде вже не про військове найманство, а про перехід України в підданство царю, про возз'єднання з Росією» [356, 333]. А відтак уже на початок української Національно-визвольної війни «і в Росії, і на Україні склалося усвідомлення історичної спільності доль та розуміння необхідності державної єдності з Росією» [356, 334].

Обгрунтування Б. Флорі дозволили зберегти ключові складові російськоцентричного радянського образу доби Б. Хмельницького як стартового пункту подальшого перебігу української ранньомодерної доби. Найголовніше, що втрималася традиційна осьова лінія, на яку нанизувалися всі інші елементи: давньоруська народність - етнічні субстрати українців, росіян та білорусів - відчуття православними Речі Посполитої етнічної спорідненості з росіянами - Переяславська рада 1654 р. як усвідомлюваний по обидва боки акт возз'єднання частин колись єдиної Русі. Іншими словами, українсько-московська угода 1654 р. з площини політичних стратегій і тактичних розрахунків, якими були всі подібні міждержавні угоди ранньомодерної доби, знову переноситься у сферу вікопомності, набуває неуникненності і навіть телеологічності, зливаючи воєдино штучно розділений колись організм. І хоча в практичних конструкціях нерідко висловлювалися судження (навіть концептуальні), які підважували цей телеологізм, уводячи українсько-російські стосунки у сферу різноманітних розрахунків, але на верхньому поверсі узагальнень він присутній попри все. І цей факт дуже промовисто відтінює зауважену вище версію компонування концепцій, коли під загальною оболонкою уживаються положення, які важко поєднати в одне ціле. Водночас такий гібридний підхід дозволяв кращим властиво дослідницьким зразкам перебувати на гребені конкурентоспроможності незалежно від того, що загальним каркасом є концепція «загальноросійської культури».

Концептуально Переяславська рада 1654 р. подається як акт громадянського консенсусу населення України (дехто навіть використовує поняття «національний «вибір» [79, 296]), а противниками поєднання з Московською державою оголошувалася лише незначна частина старшини та вищого православного духівництва. При цьому за дужки легко виносяться дві ключові позиції: по-перше, рішення подібного типу в ранньомодерні часи були виключно прерогативою еліти, а по-друге, населення більшої частини України з елітою включно не мали до Переяслава 1654 року жодного стосунку, оскільки ті терени не перебували у складі відновленої у середині XVII ст. Української держави.

Представлення курсу Б. Хмельницького на союзницькі відносини з Московською державою як консолідованої позиції більшості населення України, а також цілеспрямоване притлумленням при цьому специфіки ранньмодерної доби та внутрішньоукраїнських обставин, безумовно, робиться задля суто ідеологічних потреб. Маючи мало спільного з тогочасними реаліями, воно покликане спровокувати перенесення модерних уявлень про роль мас в сучасному світі на сприйняття минулого, коли діяли зовсім інші концепції про функціонування суспільства, влади та репрезентаційні функції. Підштовхування до мимовільного перенесення сьогоднішніх стереотипів на ранньомодерні часи, має, за задумом, надати Переяславській раді 1654 р. в такій системі координат найвищої легітимності та навіяти сприйняття післяпереяславських реалій у руслі концепції «загальноросійської культури» та базованого на ній російськоцентричного наративу.