Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

На такому тлі тривале перебування українського світу поза політичним дахом московських великих князів та царів проголошується джерелом шкідливої зміни орбіти історичного розвитку. Натомість зверхність Московії є запорукою справжньої історичної долі, можливої лише в нерозривній єдності з московським світом. Заради останньої слід покласти на вівтар власну самобутність, повноту структури та ідентичність і в кінцевому рахунку зійти з історичної арени, розчинившись в московському етнічному морі. Такий сценарій не викликав заперечень у більшості українського «народу», за винятком вузького прошарку «зрадників», які пропонували навзамін «рабування» західними чи південними сусідами, оскільки український світ apriori не здатен на самостійне існування.

Власне, протиставлення козацької старшини та «народу» - головний інструмент для пояснення природи антимосковських війн і виступів, якими пересипана друга половина XVII ст., а також кульмінаційні події доби Івана Мазепи. Противники курсу на розчинення українського світу в московському щукаються лише у «верхах», частина з яких орієнтувалася на Річ Посполиту. Низи іманентно налаштовані на московську хвилю. З'явився й погляд, згідно з яким невдача антимосковських рухів трактується як «перемога над західноорієнтованою частиною козацької старшини» [130, 81].

Від Переяслава 1654 р. українсько-московські договірні стосунки і царська зверхність над Гетьманщиною трактуються у категоріях розвитку «єдиної держави» для росіян та українців та втілення процесу відновлення порушеної єдності східного слов'янства. Окремий український історичний наратив, поява якого свого часу стала історичним відхиленням, безповоротно розчиняється в російському, перетворюючись на російську історію на українському матеріалі. Особливі українські інтереси, якщо вони й виникали, суперечили утвердженню «єдиної держави» й не мають права на існування. У наслідку, відбулося тісне переплетення історичних доль українців та росіян, з'явилися спільні перемоги та спільні поразки, аж до того, що «росіяни та українці на віки стали двома частинами одного цілого» [130, 81].

Подібним обручем скріплені всі концептуальні конструкції родом з традиціоналістського табору. Ті чи інші варіації починаються лише на рівні наповнення форми живою тканиною. Саме на цьому етапі даються взнаки проблеми реагування на поточну історіографічну ситуацію та на розробки конкурентних історіографічних потуг. Відтак у середовищі традиціоналістів свіжі спостереження та концептуальні знахідки, перемежовані з нафталінними тезами. Частина нових положень виразно підважує стрункість загальної концепції, що, однак, не стимулює переглядати її. Провідною тенденцією стали спроби використати новітні напрацювання для освіжування традиційного великодержавницького погляду на українську історію. Іншими словами концептуалізаторські зусилля спрямовуються переважно на те, щоб без шкоди для загальної візії модифікувати її положення, які в нових умовах сприймаються в їхньому первісному чи останньому варіанті безнадійно застарілими.

В останні роки одним із способів зміцнити фундамент великодержавницької моделі ранньомодерної української історії стала спроба використати цілком природні й здавалося шкідливі якраз для цієї моделі заклики до розширення джерельної бази, «переваги джерела над концепцією» та до формування концепцій «знизу» на підставі результатів емпіричних досліджень. З'явилася опція, яка пропонує подивитися на поглинальний курс Московії стосовно Гетьманщини не з позиції його принципової неприйнятності для останньої як такого, а крізь призму винятково ефективності втілення. А відтак реальна повільність реалізації задумів московських еліт подається як фактор, який нівелює шкідливість царського інтеграційного котка, що й нібито дає підстави заперечити негаційний підхід до прочитання ролі імперії, який до всього спекулятивно доводиться до неіснуючої в сучасній історіографічній традиції екстреми («Імперія та її безголосі агенти стають джерелом усіх бід «української державності», причиною зради гетьмана І. С. Мазепи в 1708 році, знищення української автономії») [282, 84].

Покликані зміцнити відповідно до вимог часу фундамент російського великодержавницького бачення української історії, зазначені вище підходи рефреном проходячи крізь тексти представників традиціоналістського табору, служать своєрідною матрицею для генералізацій.

4.2 Понятійний апарат

Під наскрізну лінію російськоцентричної візії ранньомодерної української історії як неуникненного повернення українського світу до втраченого єднання з московським масивом було підтягнуто й термінологію. Ключовою категорією, призначеною утвердити відповідну інтерпретацію, безперечно, є поняття «возз'єднання», успадковане з історіографічного канону радянських часів. У традиціоналістському таборі воно не має альтернативи. Поняття «приєднання» вживається в суто технічному стилі, не підважуючи позицій «возз'єднання» як осьового ідентифікатора українсько-російського зближення середини XVII ст. та виразника ідей, закладених до концепції загальноросійської культури» [76, 65; 205, 52; 329, 118; 366, 29]. Переяславська рада 1654 р. послідовно подається цією частиною сучасної російської історіографії в категоріях «возз'єднання» з використанням відповідної термінології стосовно Гетьманщини та Московії. Не дивно, що в межах традиціоналістської моделі знайшлося місце і для давньої російської концепції українсько-московського поєднання в Переяславі 1654 р. на «вічні часи», яку обстоює, наприклад, А. Шкваров [484, 128].

Л. Заборовський та Б. Флоря намагалися переобґрунтувати потребу збереження в ужитку поняття «возз'єднання», а К. Кочегаров висловився на підтримку цих новітніх спроб [248, 12]. Перший дослідник наголошував на тому, що «не сам термін, але відповідний йому ідейний зміст або елементи останнього нерідко трапляються у висловлюваннях мешканців гетьманату» [195, 45; 342, 17]. Щоправда, жодних конкретних прикладів для наочної ілюстрації цього ключового положення наведено не було [195, 45]. Б. Флоря ж розлого застосував свою інтерпретацію уявлень українського та московського суспільств середини XVII ст. про спільний східнослов'янський простір та про символіку Переяславської ради 1654 р.

Дослідник відкидає саме поняття «возз'єднання України з Росією», удаючись навіть до радикальних формулювань: «Якщо «возз'єднання» розуміти як уявлення про з'єднання в одній державі двох споріднених народів, «як вільного з вільним, рівного з рівним», це звичайно ніяким історичним фактам не відповідає й говорити про це не доводиться» [457, 36]. Такий підхід, по суті, став даниною нагальної необхідності визнати невідповідність радянського представлення Переяслава 1654 р. сучасним історіографічним уявленням про перебіг українсько-російських відносин до середини XVII ст., а також ідеям, закладеним українською стороною у власну концепцію царської зверхності над Гетьманщиною / Малою Руссю / Україною [138, 139-284; 344, 348-422; 475, 764-774]. Натомість на підставі власних удосконалень концепції загальноросійської культури дослідник запропонував ще жорсткішу версію, в рамках якої взагалі немає місця суб'єктності українського світу, присутньої у радянській платформі. Пропонується повернутися до ідеї «возз'єднання Русі», висловленої ще П. Кулішем [270], яка тепер продається в обрамленні наведених вище конструкцій Б. Флорі з приводу самоусвідомлення московитів та русинів Речі Посполитої. Тому «термін «возз'єднання» не тільки має право на існування, але й повинен обов'язково використовуватися», бо йшлося про «возз'єднання в одне ціле тих земель, які раніше входили до складу однієї Давньоруської держави, а потім виявилися розділеними політичними кордонами, тобто мова йшла про ліквідацію цих кордонів й тим самим про як би повернення до вихідного положення» [457, 37]. В історичній літературі також проскочило, але не утвердилося поняття «об'єднання України з Росією» [197, 213], очевидно теж покликане усунути помічені Б. Флорею вади поняття «возз'єднання України з Росією».

Утім, попри такі заклики, магістральним напрямком залишається використання саме поняття «возз'єднання України з Росією», яким широко послуговуються в Росії прибічники «вікопомного» потрактування Переяславської ради 1654 р. [75, 7; 243, 7, 361, 63-65] Та й сам Б. Флоря у своїх пізніших працях повернувся до використання цього поняття [455, 87].

Окрім того, до «возз'єднавчої» концепції як компонент було включено інституційне «возз'єднання» українського та московського православ'я. Принцип використання поняття стосовно церковної сфери той самий: під возз'єднанням розуміється підпорядкування українського чинника московському: «возз'єднання України з Росією не мислилося без возз'єднання Київської митрополії з Московським патріархатом» [74, 86]. Хоча насправді для відновлення цілісності православного церковного поля у Східній Європі слід було, навпаки, Московському патріархатові повернутися в лоно материнського Київського.

Поруч із поняттями «возз'єднання України з Росією» віддзеркалювати розчинення українського історичного наративу в російському призначений упроваджуваний термін «єдина держава» для позначення царської зверхності над Гетьманщиною [75, 22; 243, 3, 25; 327, 373]. Задля цього ж збереглося, хоча й на маргінесі, усталене в радянські часи обмеження верхньої межі української Національно-визвольної війни 1654 роком, тобто відповідною Переяславською радою [93, 60; 351, 64]. Правда під впливом новітньої історіографічної ситуації, яка просто декласує верхню хронологічну межу, частина російських дослідників традиціоналістського напряму або уникають питання, або слідом за українськими істориками обтічно ведуть мову про середину XVII ст. [198, 175].

Цементувати уявлення про те, що Гетьманщина не може бути поставлена в один ряд з повноцінними ранньомодерними державами покликаний промовистий правопис з малої літери понять «гетьманщина», «гетьманство», «українське гетьманство», «гетьманат», «козацька держава» [195, 43-46, 48; 198, 177, 181; 366, 29; 456, 36; 463, 128], хоча вживається й традиційний правопис «Гетьманщина», «Українське гетьманство», «Українська держава» [93, 60-65; 95, 609-610; 151, 9; 327, 133; 243, 26; 265 3, 361, 63]. У першому випадку Українська держава фактично зводиться на рівень особливої гетьманської влади, тобто на значно нижчий за «державний» ступінь самоорганізації суспільства. Ніхто ж бо не пише з малої літери «французьке королівство» чи «російська імперія» для позначення відповідно Французької та Російської держави. Відповідно курс Москви на розмивання суверенітету Гетьманщини виглядає інакше, ніж це було б у випадку, коли б остання подавалася як повноцінна держава. Не випадково в одній із традиціоналістських концепцій «Гетьманська Україна / Гетьманщина» не покриває всієї української території, яка перебувала у складі Московської держави [283, 410; 284, 211-212]. Навіть у XVIII ст., як пише Я. Лазарєв, «поняття «Гетьманська Україна / Гетьманщина» стосовно періоду 10-20-х рр. XVIII ст. не слід розуміти як синонім «Малої Росії», а в гетьмані Війська Запорозького бачити главу даного регіону» [283, 410].

Хоча в середовищі традиціоналістів широко використовуються поняття «Україна», «український» та похідні від них, водночас для додаткового підкреслення належності України до московського світу нерідко спекулятивно вживаються поняття «Мала Русь», «Малоросія» для позначення українських земель, що потрапили під царську зверхність та «малороссіянін» чи «русскій» для ідентифікації населення [283, 410; 281, 3; 284, 211-212; 341, 129]. Декларується вимога досягти чистоти понятійного апарату шляхом якомога ширшого вживання «історичних понять». Відтак заперечується правомірність використання стосовно доби Гетьманщини поняття «українець» та й по великому рахунку «український» [151, 56. 58]. Насправді ж вживання понять «Малоросія», «малоросійський» замість «Україна», «український» веде до вкорінення в науковій літературі та свідомості сучасного семантичного наповнення понять «малоросійського циклу». Подаючи «Малоросію» як частину «Великої Росії», воно не має нічого спільного зі співвідношенням цих понять у головах української еліти середини XVII-XVIII ст., коли Мала Русь / Малоросія були тотожні українській етнічній території, що підкреслювало спадкоємність між Київською. Руссю та Гетьманщиною / Малою Руссю / Малоросією [142, 107-108, 385-387]. Крім того, у візії традиціоналістів територіальний вимір «Малої Росії» / «Малоросії» штучно змінюється упродовж другої половини XVII ст. відповідно до того, яка частина України перебувала під царського зверхністю, а в концептуалізації Я. Лазарєва, як вже наголошувалося вище, «Гетьманщина» не тотожна «Малій Росії» на підросійському Лівобережжі. Уявлення української еліти про просторове наповнення поняття «Мала Росія» та його співвідношення з поняттями «Україна» та «Гетьманщина» до уваги не береться.

Водночас про вимогу дотримуватися чистоти понять у традиціоналістському таборі забувають, коли мова заходить про ранньомодерну самоназву українців - русини - та про Русь як тогочасну самоназву нарівні з якою від середини XVII ст. починає використовуватися поняття «Україна». З вигодою для концепції «загальноросійської культури» русинів та Русь подають не як належало б це робити під кутом настанов про чистоту «понять», а керуючись виключно фонетичними особливостями сучасної російської мови. Відтак русини стають «русскими», а не «русинами», прикметник же від Русі не «русинський», а «русский» [93, 61; 198, 177; 456, 46]. Правда, зустрічаються й випадки коректного подання русинів не як тотожних «русским», а як «рутенів» [151, 25; 174, 52].

Ще одним способом підкреслити іманентну злитість українського та російського світів та досягнення цієї якості на практиці за наслідками Переяславської ради 1654 р. є спроба впровадити поняття «український сепаратизм» стосовно середини XVII-XVIII ст. [112, 40; 265, 3; 329, 133]. Хоча воно, схоже, поки-що особливо не прижилося, але поява його в обігу вельми симптоматична й суголосна концепції «загальноросійської культури». Під сепаратизмом розуміється виключно прагнення еліти Гетьманщини дистанціюватися від Московії аж до скинення зверхності царя, тоді як аналогічні наміри стосовно Речі Посполитої не подаються під таким кутом, що свідчить про суто ідеологічний підхід до впровадження поняття в історіографічний обіг.

Зрештою, ще одним важливим термінологічним маркером стало збереження поняття «зрада» щодо антимосковських дій українських гетьманів та старшини [101, 17; 368, 75-76, 78-79, 87]. У такому вигляді воно виконує функцію відтінення довічності утвореної в 1654 р. «єдиної держави» та неприродності політичних концепцій, у центрі яких перебувала ідея відновлення чи збереження самодостатньої Гетьманщини.

Водночас добра частина базової термінології демонструє здатність традиціоналістського середовища адекватно сприймати новітні історіографічні тенденції у тих випадках, коли вони не загрожують основам російськоцентричного представлення української історії. Зокрема, після того, як в українській історіографії на початку 1990-х рр. на зміну поняттю «визвольна війна» прийшли поняття «Національно-визвольна війна» та «українська революція», «козацька революція», «українська національна революція», середовище традиціоналістів відреагувало позитивно, що вилилося у використання поняття «національно-визвольна війна» та споріднених з ним «народно-визвольна війна» й «народно-визвольний рух» [79, 294; 151, 15; 195, 40; 198; 456, 34]. І. Андрєєв прямо визнає рацію українських істориків («національно-визвольний рух чи навіть українська національна революція (так не без серйозних підстав трактує багато українських дослідників ці події») [79, 297]. Утім поняття «визвольна війна» й залишилося в ужитку [90, 91; 93, 60; 197, 191; 361, 64; 357, 334], і навіть фігурує термін «визвольна війна українського та білоруського народів [519, 269]. Нерідко використовуються поруч «визвольна війна» та «національно-визвольна війна» [13, 9; 195, 40; 361, 61, 64]. Як і в сучасній польській та англомовній історіографіях (зокрема й українській діаспорній) прижилося поняття «повстання Б. Хмельницького» [198, 177; 342, 14-15]. Попри загальну тенденцію ставити Гетьманщину нижче за тогочасні держави, все таки використовуються поняття «українська держава» [195, 64, 361, 63]. Усе це виводить традиціоналістську течію за вузькі рамки радянського дискурсу, надаючи певної конкурентоспроможності в нових наукових обставинах, на які вона змушена реагувати.

4.3 Концепції

На відміну від польської історіографії у надрах традиціоналістської течії досі не підготовлено цілісного тексту з української історії. Також важко говорити про створення цілісного образу ранньомодерної української державності, який би охоплював усі ключові аспекти. Дослідники з традиціоналістського табору концентрувалися лише на тих проблемах, які мали фундаментальне значення власне для подальшого існування російської великодержавницької візії та її конкурентоспроможності в науковому просторі. У першу чергу, це українська Національно-визвольна війна, Переяславська рада 1654 року та Березневі статті, українсько-московські стосунки доби громадянської війни в Україні, українське питання в міжнародних відносинах другої половини XVII ст., доба І. Мазепи. На тлі різкої активізації українських та польських істориків науковий штиль саме в цих ділянках, без сумніву, суттєво ослаблював би позицію російського великодержавницького бачення української історії. Важко абстрагуватися від думки, що брак уваги до решти аспектів перегукується з цілковитою відсутністю загрозливих інтелектуальних викликів зі сторони польської та західної історіографій, а також досліджень в українській науці, де на пальцях однієї руки можна перелічити ефективно досліджувані проблеми. У підсумку післямазепинська ранньомодерна Україна не стала в традиціоналістському таборі російської історіографії об'єктом спеціальних досліджень й удостоїлася лише коротких зауважень переважно в межах загальноросійської тематики. Утім, з іншого боку, це може свідчити про те, що українське минуле вже сприймається як органічна складова російського наративу.

У той же час традиціоналісти, на відміну від модернізаторського крила російської історіографії, залишилися на узбіччі сучасної інтенсифікації досліджень еволюції внутрішнього світу еліти Гетьманщини та українського історичного міфу. Частково це може бути пояснене «небезпечністю» цих тем для російської великодержавницької парадигми, оскільки досліджуючи їх, нелегко втриматися в її межах, а беручи ширше, у крилі концепції «загальноросійської культури». Водночас у цих нішах ще не створено інтелектуальних загроз такого рівня, які б змушували негайно реагувати, як це, наприклад, стало з проблематикою Переяславської ради 1654 р. чи доби І. Мазепи.

Насичення розглянутого вище великодержавницького скелету конструктивними елементами представники традиціоналістської течії в сучасній російській історіографії здійснювали знову ж таки за допомогою перевірених раніше російськоцентричних аргументів, так чи інакше підсвіжених відповідно до нової історіографічної ситуації. Але якщо загальна схема не викликала у згаданому середовищі посутніх заперечень, то вже на цьому нижчому рівні необхідність реагувати на нові наукові обставини призвела до появи узагальнень, які розбалансовували та розмивали концепції невідворотності «возз'єднання», «єдиної держави», злиття українського та російського наративів.

Л. Заборовський, наприклад, визнав «багато в чому обґрунтованою критику колишнього офіційно прийнятого погляду про прагнення до возз`єднання зі «старшим братом» як головної пружини планів та дій козацтва та його керівництва від самого початку повстання, про гармонію інтересів їх та царського уряду» [195, 40]. В іншій своїй праці дослідник писав, що «поки зберігалися надії на загальне мирне врегулювання з наданням козацтву та Україні загалом певних прав в укладі Речі Посполитої, велися відповідні переговори, на порядку денному яких постійно перебували релігійні проблеми» [13, 13]. Згодом у спільній статті Л. Заборовського та Б. Флорі, прозвучала теза, що «керівники повстання на перших порах готові були його припинити, задовольнившись порівняно скромними поступками зі сторони уряду, перед якими на першому місці стояло відновлення самоуправління Запорозького війська» [198, 175].

Сутнісно однотипної точки зору дотримуються Н. Рогожин та Г. Санін, наголошуючи, що ідея «возз'єднання» хоча напередодні Національно-визвольної війни «вже пустила глибоке коріння у свідомості «народу», але не була притаманна Б. Хмельницькому. Гетьман почав її розробляти лише восени 1648 р. [356, 335-336]

Отже, козаки, згідно з сучасною концептуалізацією в традиціоналістському таборі російської історіографії, повстаючи проти Варшави, не керувалися мотивами приєднати українські землі до Московської держави. Їхні плани обмежувалися тоді намірами врегулювати спірні питання в межах реформованої Речі Посполитої. У такому потрактуванні позиція російських дослідників перегукується з позицією сучасних українських та польських істориків, за винятком тих із них, хто наголошує на появі в Б. Хмельницького вже на старті війни планів унезалежнення українських земель [142, 74-75; 314, 28-30]. Іншими словами реалізація нібито історичної закономірності «возз'єднання України з Росією», яка, за ідеєю, мала б іманентно й безальтернативно знаходити свій вияв у ціннісних орієнтаціях та політичних концепціях козацької старшини Гетьманщини, переноситься представниками традиціоналістського табору у площину ймовірності та інваріантності. Тоді як у російській радянській історіографії політична програма Б. Хмельницького та його оточення подавалася винятково й органічно налаштованою на московську хвилю. І лише складні військово-політичні обставини змушували гетьмана до пори не вдаватися до запуску «возз'єднавчого» процесу.

На млин розбалансування безальтернативності приєднавчо / возз'єднавчої концепції лило воду і визнання того, що вже з російського боку, Переяславська рада 1654 р. не була головною метою зовнішньої політики Московії, а виявилася результатом міжнародних та військово-політичних обставин. Як зазначав Л. Заборовський, «аж до серпня 1653 р. (невдача посольства с Б.А. Рєпніним-Оболенським в Речі Посполитій) при коливанні загальної лінії московський двір прагнув виступити скоріше як посередник у досягненні миру в Україні, звичайно не забуваючи про власні вигоди» [199, 42]. У той же час зберігається і традиційне, спрощене, потрактування проблеми. Г. Санін, наприклад, вважав, що в середині XVII ст. «для Росії на перший план висувалося питання про возз'єднання західноруських земель, а згодом й українських та білоруських земель із Росією» [361, 62]. При цьому саме реалізацію ідеї «возз'єднання» дослідник виводить із зовнішньополітичних завдань Московії на річпосполитському та кримському напрямках. Без такого «возз'єднання» успіхи в обох випадках були б неможливими [361, 63].

Додаткового штриху додає уведення на початку ХХІ ст. до концептуалізаційного поля фактору панправославної мотивації Москви при виробленні рішень в українській справі, що відбулося під впливом активної розробки цієї проблематики в модернізаторському таборі російської історіографії (С. Лобачов, С. Фаїзов). О. Малов початок війни з Річчю Посполитою в 1654 р., а отже й принциповий вибір на користь Гетьманщини, пояснює в категоріях не стільки православної солідарності з українцями, як реалізації Олексієм Михайловичем ідеї утворення панправославного царства з центром у Москві [520, 303]. Відсовуючи в розрахунках московських еліт українське питання все таки на другий план, дослідник тим самим порушує стрункість концепції про «возз'єднання» як власне органічну надідею московського світу. Показово, що інструмент, який міг би згладити розбалансовувальний вплив подібного фактору, О. Малов не використовує (акцент С. Лобачова на тому, що Б. Хмельницький доклав значних зусиль для навіювання Москві панславістської ідеї, щоб спонукати перейти Рубікон в українському питанні [288, 132, 139, 140-141]).

Характерно, що в моделі, представленій середовищем традиціоналістів, питання, пов'язані з передумовами, мотивами та гаслами української Національно-визвольної війни, відсунуті на маргінес, тоді як у польській історіографії, а ще більше в українській вони посідають чільне місце. Ситуація виглядає цілком зрозумілою, адже сучасний стан реальних конкретно-проблемних досліджень не дає підстав побачити в цих передумовах таких компонентів, як: прагнення козацтва перейти під зверхність царя самим чи «разом з містами» або мислення козаків у категоріях етнічної спорідненості русинів Речі Посполитої з московським світом. Навпаки, проведені останнім часом спеціальні дослідження засвідчили, що настрої козаків були далекими від промосковських, а після Смоленської війни й сама Москва платила їм тією ж монетою [550,173-188].

А відтак російські історики воліли уникати розлогої концептуалізації й обмежувалися тривіальним переліком через кому соціально-економічних причин та наголошенням на національно-релігійних утисках. За спільний знаменник можна взяти тезу Л. Заборовського про те, що основна частина православних українців об'єдналася «навколо вимог національного та релігійного визволення, економічної та соціальної нормалізації, шлях до чого тепер бачився в іллегальних сферах» [13, 11]. Він таки використовує поняття «колоніальний гніт» стосовно становища українських земель у складі Речі Посполитої, не розшифровуючи, у чому саме полягала ця «колоніальність» [13, 11]. Сучасний дискурс колоніалізму «білих проти білих» [358; 429-430] не прижився в російській історіографії, як, утім, і в польській та українській. До того ж братися за те, щоб у рамках цього дискурсу докладно описати становище українських земель у складі Речі Посполитої, неминуче означало навіяти на якомусь етапі паралелі з політикою Московії щодо Гетьманщини у XVIII ст., а особливо щодо підросійської України в модерні часи. Тож теза Л. Заборовського в тому вигляді, в якому вона подана, є не спробою осмислити проблему чи поставити її в новій дослідницькій площині, а радше відлунням дискурсу радянських часів, коли поняття «колоніальний гніт» заяложено прикладали до попередньої зверхності будь-кого, окрім Московії, над територіями, які входили до складу СРСР.

Водночас і в площині з'ясування передумов української Національно-визвольної війни з'являються положення, які підважують каркас загальної концепції. Б. Флоря, наголошуючи на переплетенні в Україні соціального та релігійного конфлікту як головній передумові Національно-визвольної війни [456, 34] та аналізуючи суспільну свідомість українських козаків напередодні війни, дійшов промовистого висновку, що «надії на краще вони (козаки. - В.М.) пов'язували в ті роки не з розривом з Річчю Посполитою і відокремленням від неї (хоч ідея ця виникла за критичних обставин), а зі сприятливими для козаків змінами характеру влади у цій державі» [449, 101]. Розв'язання напруги козаки очікували від переходу «усієї повноти влади в державі до «доброго монарха» Владислава IV, що спирався на підтримку друзів козаків - біржанських Радзивілів, найвпливовіших феодалів Великого князівства Литовського» [449, 101].

Ще пізніше Б. Флоря уточнив свої спостереження: «Учасників повстання надихала ідея, яка склалася в середовищі козаків у попереднє десятиліття щодо перевороту в традиційному суспільному устрої Речі Посполитої для того, щоб у новій перетвореній державі головна роль належала «руському народу» та його найбільш політично активній частині - козацтву. Лише коли хід подій показав нереальність цієї ідеї, набуло актуальності питання про створення для «руського народу» в Речі Посполитій своєї особливої держави» [456, 51].

Така постановка питання була якісно новою для російської історіографії. Фактично Б. Флоря на початку ХХІ ст. визнав наявність у світоглядних імперативах козацької старшини першої половини XVII ст. ідеї одержавлення руського світу Речі Посполитої, хоча й не говорить про це прямо, як останнє зробила незадовго до того чільний представник модернізаторського табору російської історіографії Т. Таїрова-Яковлєва. До всього подібне узагальнення, в ґенезі якого вчувається вплив Т. Таїрової-Яковлєвої, не стало ядром підходів Б. Флорі чи інших представників традиціоналістського табору до пояснення взаємин у трикутнику Варшава - Україна - Московія. Цілком прогнозовано у підмурівок було покладено національно-релігійний фактор, оскільки саме він добре підходив для того, щоб вирівняти небезпечний для російськоцентричної концепції перекіс від щойно згаданих напрацювань Б. Флорі, а також дати відповідь на виклики зі сторони доробку українських та польських істориків, який невблаганно тиснув і потребував реакції. Зрештою, національно-релігійний фактор дозволяв підвести певну історичну канву під абстрактну формулу про неминучість українсько-російського поєднання в один державний організм.

Тож від релігійних переслідувань православних та релігійного протистояння кінця XVI - початку XVII ст. через релігійний прапор у війні проводять пряму лінію до Переяславської ради 1654 р та «возз'єднання України з Росією». Залишаються також у силі традиційні російські підходи, згідно з якими міжконфесійні відносини в Україні подаються в одновимірному конфронтаційному світлі: православні проти католиків, православні - проти уніатів [198, 176]. Сучасні українські й польські дослідження, які показали, що ситуація була набагато складнішою, особливо на низовому рівні та в повсякденні релігійних практик [175, 421-482; 487, 13-79], не вплинули на концептуальні конструкції російських істориків з традиціоналістського табору. Спроби С. Плохія [344, 247] простежити відмінності у ставленні повстанців до католиків та до уніатів наштовхнулися на жорсткі заперечення, які ґрунтувалися однак на дуже сумнівному джерелі. Л. Заборовський та Б. Флоря стверджували, що католики й уніати стали об'єктами однакового підходу козаків і зазнали співмірних жертв у середині XVII ст., але посилалися лише на меморандум холмського уніатського єпископа Якова Суші, написаний через п'ятнадцять років після подій, де йшлося про те, що козаки розоряли уніатські монастирі та знищили 40 уніатських священників і 100 монахів [198, 176].

Ключова мета Національно-визвольної війни вбачається в появі ідеї відокремлення українських земель від Речі Посполитої. «У свідомості і керівників, і учасників повстання події, що відбулися, сприймалися як акт визволення «русского народу» Речі Посполитої від гніту ляхів» [198, 177; 450, 28]. У практичній площині вперше намір відділитися від Речі Посполитої з'явився у повстанців невдовзі після смерті короля Владислава IV, з іменем якого козаки пов'язували можливість реформування Речі Посполитої на засадах захисту «прав і свобод народу руського». Однак у зв'язку з тим, що в козацькому середовищі «усвідомлення зв'язку з Річчю Посполитою продовжувало залишатися сильним», все у 1648 р. звелося до пошуку прийнятної кандидатури на трон у Варшаві, що мало забезпечити обрання прихильного до «руського народу» короля. А кінець 1648 - початок 1649 р. став сутнісним вододілом у розвитку політичних концепцій українського гетьмана: той остаточно почав мислити категоріями сепарації одержавленого Війська Запорозького від Варшави [356, 336; 456, 46-50]. Така концептуалізація політичної програми Б. Хмельницького своїми коріннями сягає підходів М. Грушевського [164, 125-129], які пізніше знайшли підтримку серед польських та українських істориків, і нині однозначно домінують в історіографії.

Важливою складовою сучасної російської традиціоналістської моделі ранньомодерної української державності є уявлення про природу та характер самоорганізації українців на тих теренах, які перебували під булавою Б. Хмельницького. Якщо за радянських часів російські історики лише приглушено писали про українську державність середини XVII ст., фактично уникаючи предметної розмови на цю тему, то тепер факт існування Української держави майже ніхто із серйозних дослідників не піддає сумніву [90, 91; 198, 177; 356, 335-336; 368, 65]. Теза ж про Гетьманщину як «ефемерну державу, яка не існує» [118, 491] залишається на маргінесі, набувши вигляду оксюморону. А В. Артамонов, подібно до магістральної лінії в сучасній українській історіографії, ставить Гетьманщину на один щабель із сусідніми державами, правителі яких мусили шукати зверхності сильнішого володаря: «Звичайно, для молдавських господарів, українських гетьманів, грузинських царів чи остзейського дворянства вільна унія чи конфедеративний союз … були б ідеальним варіантом, але доводилося враховувати реальне співвідношення сил у регіоні» [95, 608].

Реальний статус Гетьманщини у складі Речі Посполитої трактується як автономія, коріння легітимного існування якої сягають Зборівської угоди 1649 р. [361, 66] Визнається однак, що вже на початку 1649 р. під час переговорів з королівськими комісарами, очолюваними А. Киселем у Переяславі, Б. Хмельницький та його оточення висунули та обґрунтували «програму незалежного існування України поза Польсько-Литовською державою» [197, 200]. Обидва концептуальні положення в такому вигляді цілком перегукуються з ідеями скучних польських та українських дослідників. Проте було зроблено принципове доповнення, яке розвертає у промосковський бік тезу про прагнення Б. Хмельницького досягти незалежності Гетьманщини. Незалежність ця, виявляється, передбачала лише вихід зі складу Речі Посполитої, а не створення власної незалежної держави й розглядалася старшиною винятково як інструмент, що уможливлював наступний важливий крок. Ним мало стати вікопомне «возз'єднання України» з Московською державою. Н. Рогожин та Г. Санін спеціально підкреслювали, що саме «одночасно з ідеєю незалежності восени 1648 р. Хмельницький починає розробляти ідею возз'єднання з Росією» [365, 336]. У свою чергу Б. Флоря наголошував, що на початку 1649 р. у Б. Хмельницького формувалися як плани створення незалежної держави, так і наміри визнати зверхність московського царя [456, 46-50].

Єдиним, хто предметно піддав сумнівам не лише створення Б. Хмельницьким держави під час української Національно-визвольної війни, а й взагалі, державність Гетьманщини як таку став Я. Лазарев. Та ще тезово в аналогічному руслі висловився А. Шкваров: «уявляти затверджені в 1654 р. права Війська Запорозького, тобто реєстрового козацтва, як права всієї Малоросії, а гетьмана зображати главою уряду означає спотворювати сутність Переяславської ради» [484, 128].

Підходи А. Лазарева принципово відрізняються від аргументації, яку використовували в російській історіографії досі. Якщо раніше все зводилося до банального пригнічування питання про ранньомодерну українську державність, поєднаного з навіюванням уявлень про прискорену інтеграцію українського світу в московський, то Я. Лазарев навпаки пропонує концепцію, яка намагається довести незавершеність державного будівництва в Україні та робить Московію джерелом одержавлення Війська Запорозького. Як концептуалізував дослідник, «державність у рамках Українського гетьманату формувалася в результаті неформального пакту з боку царського уряду, який дозволив козацьким інститутам самоуправління на неофіційному рівні поширити свою владу практично на всю територію «Малої Росії», а не в межах офіційних договірних відносин» [284, 219].

Однак повноцінною державою Гетьманщина так ніколи і не стала. Українське державотворення обмежилося тим, що «в кінці 20-х рр. XVIII ст. завдяки «санкції» російського уряду Військо Запорізьке на просторах Малої Росії перетворюється у відносно автономне напівдержавне утворення - Гетьманську Україну» [281, 6]. Парадоксально, але у 20-30-ті рр. XVIII cт., за консенсусними уявленнями в історіографічній спільноті (із російськими дослідниками включно) тривав новий етап централізації та уніфікації Московії та розмивання автономії Гетьманщини, який розпочався після поразки повстання І. Мазепи. А отже, Я. Лазарєвим пропонується цілком інакша інтерпретація історії Гетьманщини XVIII cт. та українсько-російських відносин.

Доказова база, якою оперує дослідник, викликає багато сумнівів. У ній переплітається штучне обмеження вибірки фактів і процесів, подвійні стандарти та слабко поєднувані суперечності, що відсовує на задній план і плідні спостереження. Я. Лазарев не заперечує наявність у Гетьманщині владних інституцій як таких, але вважає їх суто козацькими, самоуправлінськими в козацькому середовищі, не загальноукраїнськими. Дослідник готовий назвати їх навіть державними, але відмовляє в загальноукраїнськості. Тобто поняття «Козацька держава» слід сприймати буквально як суто козацьку станову структуру. Розуміючи під «Малою Росією» територію, яка була приєднана в 1654 р. до Московії, Я. Лазарев зазначає: «…якщо використовувати соціологічну категорію «Український гетьманат» / «Українська козацька держава» для позначення автономного державного утворення під владою гетьмана, то під нею належить розуміти не всю територію «Малої Росії» [284, 213].

У 2012 р. Я. Лазарев у дисертації, наполягав, що у другій половині XVII ст. « «Мала Росія» мала дуже складну соціально-політичну структуру, яка включала в себе інститути самоуправління Війська Запорізького, православних церкви і шляхти, а також міст, які самоуправлялися по магдебурзькому праву» [281, 13]. Натомість роком пізніше підставою для того, що не можна говорити про створення Б. Хмельницьким Української держави, залишається вже тільки той факт, що гетьман нібито не контролював міста, які перебували у магдебурзькому праві: «…в період повстання Б.З. Хмельницького і приблизно до входження даних територій до складу Російської держави існували анклави, непідконтрольні державній владі. Стосовно цих анклавів Хмельницький не міг виступати сувереном. До цих анклавів ми відносимо міста, які самоуправлялися по магдебурзькому праву» [284, 211]. Отже, опосередковано дослідник визнав поширення влади Б. Хмельницького на духівництво та шляхту, які перебували на теренах Гетьманщини. Тобто поза межами компетенції інститутів Гетьманщини нібито залишалися лише міста, та й то не всі, а лише ті, які мали магдебургію.

У свою чергу, непідконтрольність міст гетьманській владі виводиться з того факту, що київські міщани в 1651 р. просили короля Речі Посполитої підтвердити магдебургію Києву, а в 1654 р. київські та переяславські міщани звернулися до московського царя за окремим підтвердженням своїх прав і привілеїв, що спонукало до політичної активності міщан інших міст щодо магдебурзького права, оскільки ці міщани не бажали підкорятися козацькій адміністрації. Більше того, саме такий спротив міст вистелив дорогу до появи там царських воєвод [284, 212]. Українські гетьмани не контролювали міста на магдебурзькому праві аж до 20-30-х рр. Гетьман стосовно міст «міг мати статус лише своєрідного покровителя». Відповідно, в Гетьманщині зберігалися «анклави, непідконтрольні гетьманській владі», «Гетьманська Україна» / «Гетьманщина» не тотожна «Малій Росії» [283, 410]. І лише дозвіл Петербурга в кінці 1720-х рр. провести генеральні слідства про маєтності полків призвів до закріплення всієї території за гетьманською владою, а землі перевів у підпорядкування Скарбу. Це й дало козакам владу над усіма українськими станами: «Остаточне «завоювання» козацькою елітою Малої Росії формально було закріплене в 20-30-ті рр. XVIII ст. внаслідок складання т. зв. генеральних слідств, тобто перепису усіх землеволодінь у регіоні» [279, 138].

Постулюючи за допомогою зазначених вище аргументів нібито непідконтрольність міст на магдебурзькому праві гетьманській владі та епохальність у цьому сенсі генерального слідства про маєтності полків, Я. Лазарев не враховує низки важливих питань, які не вписуються в його концепцію, свідчачи про те, що інтереси міщан стосовно збереження самоуправління сплутані ним із проблемою існування чи ні державної влади. По-перше, як бути з територіальним чинником, враховуючи, що в деяких містах магдебургія не охоплювала всієї локації (наприклад, Київ), і виходить, що одна частина міста перебувала в «Козацькій державі», інша ж ні. Якщо навіть уявити, що Б. Хмельницький та його оточення у відносинах із Москвою уболівали лише за права і привілеї козаків, як до Березневих статей потрапили пункти про права міщан та шляхти? Аргументи про звернення міських громад до короля Речі Посполитої та до царя за підтвердженням магдебургії вирвані з контексту проблеми легітимації Гетьманщини. Оскільки в 1651 р. відновлена Українська держава ще не набула міжнародного визнання, міщани, природно, воліли звертатися до легітимного монарха - короля, тоді як у 1654 р., після того як через Москву було досягнуто легітимації держави, поспішили разом з духівництвом дістати підтвердження в царя як у володаря вищого рівня й водночас зверхника Б. Хмельницького і використати це для зміцнення своєї позиції у змаганнях проти козацьких вручань у міське самоуправління. Якщо прямувати за такою логікою, то й приватні особи, які випрошували в царя чи короля підтвердження своїх привілеїв (а таких осіб не бракувало), автоматично виходили з-під влади гетьмана. Не ясно також, чому підпорядкування духівництва гетьманові врешті визнається, хоча аналогічні кроки міщан інтерпретуються як свідчення непідконтрольності міст державній владі. Конфлікти між козацькою адміністрацією та міським самоуправлінням не мають жодного відношення до питання про державність, оскільки в такому випадку можна заперечити існування будь-якої європейської держави, адже скрізь періодично виникало протистояння між державною владою та містами. Щодо воєвод, то їхня поява була викликана намірами Москви забити палі для постійного втручання у справи Гетьманщини, і цар прагнув поставити воєвод у стратегічно важливі міста без огляду на проблему магдебургії. Уже в першому переліку міст, куди царський указ від 2 травня 1658 р. передбачав уведення воєвод, магдебурзького права не мав Миргород [501, 261]. Зрештою, не зрозуміло, як проведення генерального слідства по маєтності полків, ініційоване козацькою старшиною, вплинуло на обсяг гетьманської влади над містами з магдебурзьким правом. До того ж, якщо взяти до уваги, що, за визнанням самого Я. Лазарева, Петербург не робив ніяких формальних кроків, які б засвідчували появу нової якості відносинах у Гетьманщині.

На перетині всього цього випливає очевидна штучність спроб обмежити Гетьманщину до козацького самоуправління, а Московією подати як джерело підвищення її статусу до напівдержавного утворення. Фактично Гетьманщину ставлять на однин рівень з Військом Донським, Військом Терським та Військом Яїцьким. «Обездержавлення» Гетьманщини, проведення вододілу між «Гетьманщиною» та «Малою Росією» перегукується з новітніми спробами в українській історіографії подати Гетьманщину за «політію» [250, 6]. Така інтерпретація покликана полегшити обґрунтування логічності та доцільності уніфікаційного курсу Московії, адже розмивати довелося нібито не повноцінну державу, а лише козацьке самоуправління.

***

Показовим елементом традиціоналістської концепції історії Гетьманщини стало потрактування ролі «народних мас» та еліти у визначенні стратегічного майбутнього щойно відновленої Української держави. Лише в традиціоналістькому таборі російської історіографії проблема ставиться у такому форматі. Ні в українській, ні в польській історіографії «народ» відповідно до сучасних уявлень про станові прерогативи ранньомодерної доби не розглядається як носій репрезентаційних суспільних функцій. Відправним же пунктом концептуалізації традиційно для російської історіографії від середини ХІХ ст. є вкрай загострене подання суперечностей між старшиною та козацькими низами, селянами, міщанами. Перехід старшини на щабель суспільної еліти, звідки потіснили шляхту, оголошується таким, що викликав незадоволення в низах, ніби в ранньомодерні часи вони могли мати альтернативні уявлення про суспільний устрій. Ігноруючи масове покозачення селян та міщан, появу небувалих можливостей для найбільш удатних, різку й позитивну для селян переміну в повинностях, все зводиться до того, що «тиранія» старшини начебто миттєво досягла небувалого масштабу, і низам доводилося шукати захисту та підтримки зовні, а саме в московського царя. За іронією долі там в 1649 р. Соборне Уложення остаточно закріпачило селян. Розкручування цієї надто сумнівної історіографічної спіралі, яка накульгує на обидві ноги, не витримуючи перевірки ні на рівні генеральних уявлень про ранньомодерну добу, ні на рівні українського емпіричного матеріалу, робилося винятково з прицілом на проблематику Переяславської ради 1654 р. та майбутні «незручні» для великодержавницької концепції проблеми в українсько-російських відносинах другої половини XVII - початку XVIII ст.

Згідно з традиціоналістською версією, противники промосковської орієнтації та царської зверхності, належачи до певного старшинського прошарку, становили в ньому абсолютну меншість, тоді як простолюд виступає безапеляційним прибічником царської зверхності над Україною та «возз'єднання», а також найвищою санкцією ухвал Переяславської ради 1654 р. Попри ранньомодерні часи, коли репрезентативні функції зосереджувалися в руках еліти, народ подається як добре поінформований про Московську державу, мудрий і впливовий гравець у міжнародних розкладах. Більше того, в одній з інтерпретацій низи вже напередодні Національно-визвольної війни мали усвідомлення необхідності «возз'єднання» і виступали в ролі прямого учителя козаків та духівництва, підтягуючи свідомість обох середовищ до розуміння цієї ідеї: «Але вже до 1648 р., коли розпочалася Визвольна війна українського народу, - і в Росії і на Україні склалося усвідомлення історичної спільності доль та розуміння необхідності державної єдності з Росією. Ці настрої переважали в українському народі й поступово стали проникати в кола козацької еліти та вищі прошарки українського духівництва» [356, 334].

Звідси головна концептуальна канва, якої тією чи іншою мірою дотримуються всі в традиціоналістському таборі, - Переяславську раду 1654 р. та ідею «возз'єднання» підтримувала переважна більшість українського соціуму, а противники йшли проти загальної течії. Навіть у «Нарисах історії Росії», які авторський колектив позиціонує як спробу нового бачення, базованого на використанні сучасних дослідницьких підходів, присутній цей традиційний російський шаблон. Згідно з ним широкі верстви населення України зуміли побачити у «східному царі» одновірця, оборонця й захисника», а також точку опори в протистоянні зі старшиною («Царську владу з її патерналістським направленням вони (некозацькі стани. - В.М.) розуміли як силу, здатну приборкати надмірні забаганки старшини») [327, 373]. Чому ж тоді такі надміру поінформовані селяни не розгледіли в Московії кріпацтва, значно гіршого навіть за ту залежність від шляхти, проти якої селяни масово піднялися в 1648 р., залишається не поясненим.

При цьому, як уже наголошувалося, не бралося до уваги, що ані шляхта з українських земель, непідконтрольних гетьманові, ані тим паче низи не мали жодного відношення до Переяслава 1654 р. Коректних уточнень що прийняття царської зверхності здійснювалося елітою виключно Гетьманщини й що до цього не причетна шляхта, яка залишалася елітою на Волині, Галичині, Поділлі, не знаходимо. Безроздільно панує генералізація на загальноукраїнський масштаб, чого й вимагали інтереси утримування на плаву російськоцентричної концепції. Так, В. Артамонов наголошував: «Основна маса розділеного українського народу явно орієнтувалася на православного царя, що визначало незрівнянно більший, аніж у Стамбула, Бахчисарая і Варшави, вплив Москви на всіх етнічних українських землях аж до Галичини» [93, 63]. Утім, чи не найпромовистіше висловився І. Андрєєв, подавши ухвали Переяславської ради в сучасних категоріях «національного вибору»: «Щоб не писали пізніше історики, і як би не складалися в майбутньому російсько-українські відносини, рішення Переяславської ради про прийняття московського підданства мало характер національного вибору» [79, 296]. Головне соло в цьому виборі належало звісно ж «низам українського суспільства», чия позиція поруч із релігійним питанням стала головним фактором, який схилив Б. Хмельницького до пошуку зверхності Москви, та так, що подальші політичні комбінації гетьмана і старшини вже не були визначальними для Гетьманщини, і коріння того, що Україні не вдалося зійти з московської орбіти, слід шукати «у реальному виборі рядового козацтва, населення міст та сіл» [79, 297].

Водночас уразливість такої схеми у світлі сучасних наукових уявлень про природу суспільної репрезентації в ранньомодерних суспільствах підштовхували шукати можливість показати «національний консенсус» із приводу промосковської орієнтації крізь призму, навпаки, згладжування внутрішніх суперечностей в українському соціумі. Це також дозволяло підтягнути ближче до ідеї «возз'єднання» представників традиційної еліти - шляхту. Тож Г. Санін вніс до концепції новий елемент, не менш непереконливо, ніж прибічники гострих протиріч між «народом» і «верхами», стверджуючи, що «небезпека національному існуванню призвела до пом'якшення класових відмінностей усередині українського суспільства. Ці класові відмінності практично зливалися з національними та релігійними… Це давало внутрішню монолітність Українській державі» [361, 64].